Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 47 страниц)

Підійшовши до Вейда, Чен Сінь із подивом відзначила, що, незважаючи на статус ув’язненого й відбування покарання в місці з такими важкими умовами, він має значно охайніший вигляд, ніж у їхню останню зустріч, – чисто поголений, з акуратною зачіскою. Хоча у ці часи ув’язнені вже більше не носили тюремних роб, його біла сорочка була чистішою, ніж у охоронців. Тримаючи в роті кілька цвяхів, він по одному брав їх лівою рукою і вганяв у дошку, а потім підхоплював молоток і енергійними ударами забивав повністю. Кинувши погляд на Чен Сінь, Вейд, не змінюючи байдужого виразу обличчя, мовчки повернувся до роботи.

Уперше побачивши Вейда, Чен Сінь, хоча їй нічого не було відомо про цю людину, уже тоді зрозуміла, що він ніколи не зречеться своїх переконань, амбіцій й ідеалів, не відмовиться від підступних трюків і зловісних планів.

Чен Сінь простягнула руку до Вейда. Позирнувши на її жест, він відклав молоток, дістав із рота цвяхи й поклав їй у долоню. Чен Сінь подавала йому по одному цвяху й, поки вони не скінчилися, Вейд не зронив ані слова.

– Забирайся геть, – все-таки вимовив він, беручи наступну жменю цвяхів із ящика з інструментами. Він не передав їх Чен Сінь і не взяв у рот, а поклав біля ніг.

– Я… Я просто… – Чен Сінь не знайшла, що сказати.

– Я маю на увазі – треба виїхати з Австралії, перш ніж завершиться переселення, – прошепотів Вейд, ледь ворушачи губами й не відриваючи погляду від наполовину прибитої дошки. Люди навколо могли подумати, що він так само наполегливо працює.

Як і три століття тому, Вейд міг ввести її в ступор однією короткою фразою. Щоразу здавалося, що він дає заплутаний клубок ниток, і їй доводилося докладати значних зусиль, щоб потроху розуміти приховані змісти. Але цього разу від слів Вейда в неї з’явилися мурашки на шкірі – їй забракло духу навіть розпочати розгадування ребуса.

– Забирайся! – Вейд не дав Чен Сінь змоги запитати, що він мав на увазі. А потім, нарешті повернувшись до неї, обдарував своєю фірмовою крижаною посмішкою: – Щоб духу твого тут не було!

Повернувшись до Ворбертона, Чен Сінь виявила, що ряди щільно поставлених хижок тягнуться аж до обрію, а в проходах між ними снують величезні натовпи людей. Раптом вона відчула, що ніби дивиться на поселення зверху й бачить перед собою метушливу колонію мурах. Позір із такого дивного ракурсу викликав у Чен Сінь незрозумілий напад страху, й тепло яскравого австралійського сонця в одну мить перетворилося на морок холодного дощу.

***

Протягом перших трьох місяців імміграції до Австралії переселився понад мільярд людей. Одночасно з цим уряди держав стали передислоковуватися до австралійських великих міст, а ООН обрала місцем для нової штаб-квартири Сідней. Національні уряди займалися питаннями переселення громадян своїх країн, а новостворена Комісія з імміграції при ООН координувала їхні зусилля. На новому місці іммігранти намагалися розселятися за національною ознакою, й місцеві топоніми, окрім назв великих міст, швидко замінювалися – так Австралія перетворилася на мініатюрну копію земної кулі. Проте новоутворені «Нью-Йорк», «Токіо» й «Шанхай» були лише таборами для біженців із наспіх зведеними простими бараками.

Ані ООН, ані національні уряди не мали досвіду настільки масштабного гуртування й переселення людей, тож досить хутко виникли різноманітні труднощі й небезпеки.

Спершу з’явилися проблеми з розселенням. Лідери країн швидко збагнули, що навіть за умови перенаправлення світових запасів будівельних матеріалів до Австралії та обмеження простору для однієї людини фактично розміром її ліжка вони зможуть забезпечити місця проживання лише для п’ятої частини переселенців. Коли кількість іммігрантів перетнула позначку в 500 мільйонів, почався дефіцит будівельних матеріалів – їх не вистачало для зведення навіть найпростіших хижок, тож було вирішено розгортати величезні намети розміром із футбольне поле для спільного проживання 10 тисяч людей. Однак за настільки обмежених життєвих і санітарних умов на масштабні спалахи інфекційних захворювань довго чекати не доведеться.

Також почав відчуватися дефіцит продуктів харчування. Наявні потужності сільського господарства Австралії і близько не могли забезпечити базового рівня потреб іммігрантів, тож їжу доводилося транспортувати з усіх кінців світу. А оскільки кількість переселенців невпинно зростала, процес доставки та розподілення харчів між іммігрантами дедалі лише ускладнювався й розтягувався у часі.

Але найбільшу небезпеку становила втрата керування такими величезними масами людей. У резерваціях зникло звичне для сучасного соціуму гіперінформування. Новоприбулі ще довго за звичкою тицяли пальцями у стіни, меблі й навіть у власний одяг, поки не пересвідчилися, що тут нема приладів, під’єднаних до загальної інформаційної мережі. Наявність найбазовіших видів комунікацій вже була неабияким благом. Люди могли отримувати інформацію про події у світі лише через дуже обмежені канали зв’язку. Їм, звиклим до гіперінформаційної реальності, здавалося, що вони просто осліпли. За таких обставин звичні методи управління сучасних урядів перестали бути дієвими, й жоден із представників влади не розумів, як підтримувати функціонування такого величезного натовпу людей.

***

Тим часом переселення в космос також відбувалося згідно з планом.

Наприкінці Епохи стримування в космосі проживали приблизно 1,5 мільйона людей. Із цих постійних позаземних мешканців 500 тисяч були громадянами різних країн, які здебільшого мешкали в космічних містах і на станціях, розміщених на орбіті Землі та на місячній базі. Інші належали до особового складу Об’єднаного флоту Сонячної системи й були розпорошені на марсіанській і юпітеріанській базах та на бортах космічних кораблів, які баражували Сонячною системою.

Більшість громадян Землі жили не далі місячної орбіти, тож не мали іншого вибору, ніж переселитися до резервації в Австралії.

Близько мільйона осіб переїхали на марсіанську базу Об’єднаного флоту – другу резервацію, відведену людству Трисолярисом.

Після Битви Судного дня Об’єднаний флот так ніколи й не досяг колишніх розмірів – наприкінці Епохи стримування кількість кораблів зоряного класу заледве перевищувала сотню вимпелів. І хоча людські технології продовжували вдосконалюватися, швидкість пересування бойових кораблів не зросла анітрохи, й здавалося, що технологія термоядерних двигунів сягнула своєї межі. Зараз найбільша перевага новітніх зразків трисоляріанських кораблів полягала не лише в здатності рухатися зі швидкістю світла, але й у здатності пришвидшуватися до таких значень майже без прискорення. Людським кораблям, аби досягнути 15% швидкості світла (зважаючи на витрату палива й необхідність зберігати його запас для повернення), доводилося витрачати цілий рік. Це були перегони равлика й блискавки.

Після завершення Епохи стримування сотня кораблів зоряного класу мала можливість втекти вглиб космосу – якби вони рухалися в різні боки з максимальним прискоренням, вісімці Краплин не вдалося б знищити їх усі. Проте жоден корабель не наважився на втечу, й за наказам Томоко всі вони повернулися на орбіту Марса. Причина такого вчинку була дуже простою: резервація на Марсі значно відрізнялася від умов життя в Австралії. Потужностей марсіанської бази цілком вистачало для постійного проживання в приємних і комфортних умовах на закритій території мільйона людей, адже вона й була спроєктована для подібного використання. Порівняно з довічним блуканням космічним простором це, безсумнівно, було кращим вибором.

Марсіанська колонія надзвичайно сильно непокоїла Трисолярис, тож дві Краплини, відкликані з околиць поясу Койпера, постійно патрулювали простір над поселенням. Хоча переважно кораблі флоту й військових обеззброїли, проте людство все ще мало доступ до сучасних технологій у колонії, оскільки це було питанням виживання. Але жителі резервації навіть не мріяли про відтворення гравітаційної антени, бо розпочати настільки масштабне будівництво, не привернувши уваги софонів, було неможливо. Усі пам’ятали жахливий фінал Битви Судного дня, а інфраструктура марсіанського поселення була тендітною, немов яєчна шкарлупа, й найменший порух Краплини міг призвести до розгерметизації й глобальної катастрофи.

Переселення в космосі завершилося за три місяці: 500 тисяч людей із навколомісячної орбіти повернулися на Землю й приєдналися до інших іммігрантів у Австралії, а мільйон осіб особового складу флоту оселилися на марсіанській базі. Відтепер людство не мало іншої присутності в космосі; порожні міста й кораблі оберталися навколо Землі, Марса, Юпітера й були покинуті посеред неживого Головного поясу астероїдів. Порожні металеві гробниці з похованою славою і мріями людства.

***

Не виходячи за межі будинку Фреса, Чен Сінь могла дізнаватися про події у світі, лише переглядаючи телевізійні випуски новин. Того дня в прямій трансляції показували процедуру роздавання харчів у дистрибуційному центрі. Зображення демонструвалося за допомогою голографічної технології повного занурення в події, що вже було рідкістю, оскільки вимагало ультрависокої пропускальної здатності мереж зв’язку, яких лишалося дедалі менше. У такій якості показували лише повідомлення про найважливіші події, решта інформації передавалася у звичайному 2D-форматі.

Трансляція йшла з містечка Карнеґі, що розташовувалося на краю пустелі. На екрані виникла проєкція півсфери гігантського намету, схожого на половину шкаралупи яйця, а юрми людей, які проходили крізь нього, нагадували патьоки яєчного білка. Натовп зібрався, очікуючи на приліт нового транспорту з їжею. Ці невеличкі літальні апарати мали високі показники корисного навантаження й зазвичай використовувалися для транспортування величезних, стягнутих талевими канатами й ременями кубів із харчами, які підвішувалися прямо на пілони фюзеляжу.

Коли перший транспортник обережно опустив на землю свій вантаж, людське море в одну мить оточило привезену їжу. Кордон із десятка солдат, відповідальних за підтримання порядку, швидко змели, немов повінь дамбу, а переляканий персонал, який мав роздавати харчі згідно з нормативами споживання, швидко забрався довгою мотузковою драбиною назад до черева транспортника. Купа харчів швидко танула, немов сніг, що потрапив до каламутної водоверті.

Зображення наблизилося до землі, й уже можна було роздивитися, як люди, яким поталанило відхопити пакунки з їжею, тепер намагаються захистити їх від зазіхань інших. Мішки з харчами нагадували рисові зернята в мурашиній колонії – їх швидко роздирали на частини, й люди билися вже за їжу, яка валялася на землі. Інший транспортник спустив свій вантаж трохи на віддалі, але навколо цієї гори їжі не було оточення й охорони, тож персонал навіть не наважився спуститися вниз. За мить натовп, немов залізні ошурки, які притягло магнітом, оточив і цей вантаж.

Цієї миті струнка і міцна постать, одягнута в зелене, вистрибнула з транспортника й витончено приземлилася на вантаж, що розташовувався на десять метрів нижче. Хвиля людей миттєво завмерла, побачивши, що на штабелі харчів стоїть сама Томоко. Вона, як і раніше, була вбрана в камуфляж, а чорний шарф звивався від гарячого подиху вітру, відтіняючи її бліде обличчя.

– Стали у чергу! – закричала Томоко натовпу.

Камера знову наблизилася, й уже можна було роздивитися її гарні очі, які буравили натовп. Її гучний голос перекривав навіть ревіння двигунів транспортників. Але поява Томоко змогла вгамувати натовп лише на короткий час – людське море внизу знову заремствувало, і ті, хто стояв найближче до штабелів, почали розрізати сітку, щоб дістатися їжі. Гармидер посилювався, натовп знову закипів, і кілька сміливців, попри присутність Томоко, почали видиратися нагору.

– Гей ви, дармоїди! Чому ви не можете забезпечити підтримку порядку?! – Томоко повернула голову до транспортника, який висів угорі й із відкритого люка якого кілька офіційних осіб Комісії з імміграції при ООН спостерігали за безладдям унизу. – Де ваші війська?! Чи поліція?! Чому ви не використовуєте ту зброю, яку ми дозволили вам залишити?! Чому не виконуєте своїх прямих обов’язків?!

Голова Комісії з імміграції безпорадно спостерігав за подіями. Однією рукою він тримався за дверцята, а іншою продемонстрував Томоко розпачливий жест, скрушно хитаючи головою й демонструючи нездатність вирішити проблему.

Томоко одним порухом дістала з-за спини катану й тричі змахнула нею невловимими для людського ока рухами, розтинаючи трійцю відчайдухів, які щойно вилізли на верхівку штабеля, на дві частини. Усі вони майстерно були розрубані по діагоналі – від лівого плеча до правого підребер’я. Шість частин тіл впали вниз, розпадаючись у повітрі, вивалюючи тельбухи й струмені крові на юрму людей. Незважаючи на крики жаху й плач, Томоко зістрибнула зі штабеля у натовп, рубаючи направо й наліво, вбивши за кілька митей іще десяток людей. Юрба з жахом відсахнулася назад, швидко утворивши порожнечу навколо її фігурки, як-от жирні плями на тарілці розбігаються під дією краплі мийного засобу. Тіла, які залишився лежати на звільненому натовпом просторі, були так само перерубані навпіл від лівого плеча до правого підребер’я – у спосіб, що гарантує найпоказовішу демонстрацію нутрощів і найбільшу втрату крові.

Багато хто у натовпі, побачивши море крові, знепритомнів. Томоко рушила вперед, і люди в паніці почали розбігатися, ніби її тіло було оточене невидимим силовим полем, що відштовхувало юрбу, підтримуючи постійний радіус порожнього простору навколо неї. Пройшовши кілька кроків, Томоко зупинилася, й натовп знову став статичним.

– Стали в чергу! – вимовила вона – цього разу її голос був тихий.

Натовп швидко організувався в довгу нитку черги, ніби людям встановили алгоритм сортування масивів. Черга звивалася аж до гігантського намету, кілька разів обплітаючи його кільцями.

Томоко знову застрибнула на палети з їжею, вказуючи закривавленою катаною на довжелезну чергу:

– Часи виродженської свободи людства минули. Якщо ви хочете перебувати тут, то мусите знову пригадати, як жити за колективізму, і згадати про гідність своєї раси!

***

Тієї ночі Чен Сінь страждала на безсоння, тож обережно вислизнула з кімнати. Уже було далеко за північ.

Вона побачила тліючий вогник на приступці – Фрес сидів і курив, тримаючи на колінах диджериду. Цей музичний інструмент австралійських аборигенів виготовляється зі стовбура евкаліпта довжиною більше метра, серцевина якого виїдена термітами. Фрес сидів тут щовечора, видуваючи з диджериду низькі й густі хрипіння, не схожі на звичну музику, а більше подібні на хропіння самої Землі. Чен Сінь та АА щовечора засинали під ці звуки.

Чен Сінь підійшла й сіла поруч із Фресом. Їй подобалося проводити час зі старим, його трансцендентність до стражденної реальності здавалася знеболювальним і заспокійливим засобом для її зраненого серця. Старий ніколи не дивився телевізор і лишався байдужим до того, що відбувалося на решті планети. Уночі він украй рідко повертався до своєї кімнати, натомість залишався сидіти тут, на ґанку, притулившись до одвірка, аж поки його не долав сон. Фрес зазвичай прокидався аж уранці, коли перші промені сонця зігрівали його тіло. Він твердив, що навіть у дощову ніч тут спати зручніше, ніж у ліжку. Якось Фрес сказав: якщо виродки з уряду заберуть його будинок, він не погодиться на переселення в резервацію, а втече до лісу й збудує собі прихисток від дощу зі сплетеної трави. АА тоді заперечила, що у його похилому віці цей план не надто реалістичний, проте Фрес був упертим й аргументував, що його предки так робили, тож і він впорається. Його пращури дісталися Австралії з азійських берегів ще за часів Четвертинного зледеніння, перетнувши водні простори Тихого океану на видовбаних каное. Це сталося 40 тисяч років тому, коли не існувало навіть натяків на появу Грецької та Єгипетської цивілізацій. Фрес розповів, що у XXI столітті він був заможним лікарем і мав власну практику в Мельбурні. Прокинувшись із гібернації в Епоху стримування, він зажив комфортним сучасним життям, але після проголошення переселення щось змінилося у його світосприйнятті. Він відчув себе творінням землі й лісу і зрозумів, як мало насправді треба для життя. Спання на свіжому повітрі виявилося дуже комфортним і приємним.

Фрес сказав, що не знає, для чого саме було послане йому це знамення.

Чен Сінь поглянула на резервацію, розташовану на віддалі. Пізньої ночі світилося дуже мало вогників, і під світлом зірок нескінченні ряди халуп були оповиті незвичною тишею. Чен Сінь раптом спіймала себе на дивному відчутті: ніби вона перенеслася в епоху іншого австралійського переселення – на п’ять століть назад. В її уяві всі жителі хижок перетворилися на грубих погоничів і скотарів, й навіть вчулися запахи сіна та кінського гною. Чен Сінь розповіла про це Фресу.

– У ті дні тут не було так велелюдно. Розповідають, що коли один білий хотів купити землю в іншого, то приносив ящик віскі й зранку сідав на прудкого коня. Територія, яку він устигав об’їхати до заходу сонця, була тепер його землею.

До цього уявлення Чен Сінь про Австралію здебільшого обмежувалися лише знаннями, отриманими після перегляду однойменного фільму. У фільмі головні герої верхи перетинають усю Північну Австралію, проте сюжет розгортається не в часи імміграції, а в роки Другої світової війни. Не так багато часу відділяло ті події від її юності, але зараз це вже сива давнина. Вона з сумом подумала, що Г’ю Джекман і Ніколь Кідман – виконавці головних ролей – уже напевно років зо двісті мертві. Раптом їй спало на думку, що Вейд був дуже схожий на одного з героїв фільму.

Згадавши про Вейда, Чен Сінь розповіла Фресу про їхню останню розмову. Вона давно хотіла поділитися цим зі старим, проте боялася зруйнувати умиротворення в його душі.

– Я знаю цю людину, – відповів Фрес. – Дитя, тобі варто дослухатися до слів цього чоловіка, але ти не зможеш виїхати з Австралії. Ліпше не забивай собі голови думками про нездійсненне.

Фрес мав рацію – зараз виїхати з Австралії здавалося неможливим. Не лише через нагляд Краплин за переселенням, а й тому що Томоко створила власний флот човнів із людськими екіпажами. Якщо після повернення з Австралії на борту будь-якого літака чи судна виявлять іммігрантів, ці транспортні засоби слід було негайно атакувати й знищити. Але з наближенням кінцевої дати переселення відчайдухів, які наважувалися б повертатися в рідні краї, ставало дедалі менше. Як важко не велося б у австралійських резерваціях, неминуча смерть поза ними була значно гіршою. Час від часу викривалися нечисленні спроби контрабандного переміщення людей, проте особи калібру Чен Сінь постійно перебували під невсипущим наглядом.

Але її мало обходили всі ці проблеми – вона не збиралася полишати Австралію в будь-якому разі.

Фрес, здавалося, волів не говорити більше про це, але важке мовчання Чен Сінь вимагало від нього більшої відвертості:

– За фахом я лікар-ортопед. Ти, ймовірно, знаєш, що після зростання кістки на місці перелому вона стає товщою, ніж була до того, внаслідок формування так званого кісткового мозоля. Людський організм під час одужання може компенсаторно отримати певні характеристики, яких не мав раніше й яких не матимуть ті, в кого не було аналогічних проблем. – Він указав на зоряне небо: – Їм порівняно з людьми дечого бракувало. Як ти гадаєш, після «одужання» якою мірою була компенсована ця слабкість? На це запитання ніхто не дасть тобі точної відповіді.

Чен Сінь шоковано осмислювала почуте, але Фрес, вочевидь, не хотів вести дискусію на цю тему далі. Він підняв погляд у нічне зоряне небо й повільно продекламував:

 
Усі племена понищено,
Усі списи поламано.
Тут ми пили росу з квітів,
Але ви засипали все живе гравієм.
 

Як і гра Фреса на диджериду, цей вірш глибоко запав у серце Чен Сінь.

– Це твір Джека Девіса – поета-аборигена ХХ століття.

Коли старий закінчив говорити, то сперся на стовп і невдовзі захропів. Чен Сінь просиділа так цілу ніч, спостерігаючи за далекими зірками, байдужими до кардинальних змін у двох світах, аж поки на східній частині неба не запломенів світанок.

***

За пів року після початку імміграції в Австралію переселилося 2,1 мільярда людей – половина населення світу.

Придушені й невирішені суперечності почали виходити на авансцену: через сім місяців після початку переселення сталася Різня в Канберрі – перший випадок у довгому переліку нічних жахіть.

На вимогу Томоко людство переселялося «голим»: це було дзеркальною реакцією на пропозиції прихильників «яструбиної» політики часів Епохи стримування щодо імміграції Трисоляриса до Сонячної системи. За винятком будівельних матеріалів і великих комплектуючих для будівництва нових сільськогосподарських підприємств, а також необхідних предметів домашнього вжитку й медичного обладнання, переселенцям заборонялося мати будь-яку важку техніку військового та цивільного призначення. Підрозділи національних армій, які переміщувалися в резервації, могли залишити при собі лише легку стрілецьку зброєю для підтримки порядку. Людство виявилося повністю обеззброєним.

Щоправда, виняток було зроблено для влади Австралії – австралійцям дозволили зберегти всю військову техніку (армії, флоту, військово-повітряних сил). Як наслідок, країна, яка від заснування постійно перебувала на узбіччі світової політики, перетворилася на гегемона світу людей.

На початку переселення австралійський уряд і громадяни цієї країни докладали всіх зусиль, аби створити комфортні умови для новоприбулих. Але по мірі того як хвилі іммігрантів із усіх континентів почали невпинно накочувати на Австралію, погляди жителів цієї країни, яка колись одноосібно володіла цим гігантським островом, почали радикально змінюватися. Австралійські аборигени публічно висловлювали обурення такою кількістю переселенців, тож на наступних виборах обрали уряд, який почав впроваджувати жорсткішу політику щодо мігрантів. Можновладці швидко збагнули, що тепер перевага Австралійського Союзу над рештою країн майже зрівнялася з перевагою Трисоляриса над людством. Пізніші хвилі іммігрантів почали переселяти до посушливих пустельних внутрішніх районів, тоді як родючі й бажані прибережні території, як-от штат Новий Південний Вельс, були проголошені «закритими зонами» – жити тут мали право лише австралійці. Канберра й Сідней набули статусу «заповідних міст» із аналогічною забороною на поселення новоприбулих. Тож єдиним відкритим великим містом для іммігрантів залишився Мельбурн. Австралійський уряд став надзвичайно зарозуміло спілкуватися з колегами з решти країн, ставлячи себе вище за ООН чи інші національні уряди.

Спочатку, попри заборону поселення новоприбулих у Новому Південному Вельсі, іммігрантів не обмежували в пересуванні цими територіями. Вони часто припливали до Сіднея, аби відчути ритм життя великого міста. Хоча чужинцям не дозволяли тут оселитися, багато хто вважав за ліпше вештатися його вулицями, ніж жити в поселенні для іммігрантів. Принаймні вони мали відчуття, що все ще живуть у цивілізованому світі. За якийсь час місто було переповнене такими безхатьками, й австралійська влада ухвалила рішення виселити всіх нелегалів із Сіднея, а згодом зовсім заборонила в’їзд для нетутешніх. Таке рішення спричинило численні сутички на блокпостах між армією, поліцією та іммігрантами, які призвели до людських жертв.

Сіднейський інцидент мав серйозні наслідки: розлючені діями австралійського уряду, 100 мільйонів переселенців рушили маршем на Новий Південний Вельс і на шляху до Сіднея були перестрінуті військовим контингентом. Однак, побачивши таке людське море, військові вирішили за ліпше ретируватися. Десятки мільйонів людей окупували Сідней і почали грабувати його. Могло здатися, що гігантська колонія мурашок обліпила свіжу тушу тварини, незабаром залишивши від неї чистий білий скелет. Сідней охопили вогонь і беззаконня, перетворивши місто на страхітливий спалений ліс дерев-будівель. Життя вцілілих стало гіршим за скніння в резерваціях.

Розграбувавши Сідней, натовп переселенців рушив за 200 кілометрів до Канберри. Оскільки Канберра була столицею Австралії, то половина національних урядів обрала саме це місто для розквартирування, а нещодавно до них приєдналася й ООН, перебравшись сюди із Сіднея. Зважаючи на це, військовим не лишалося нічого іншого, як відкривати вогонь на ураження. Це зіткнення мало важкі наслідки – тільки вбитих нарахували більше 500 тисяч. Більшість із них, втім, загинули не внаслідок застосування зброї військовими, а через тисняву, голод, спрагу та паніку в натовпі із сотень мільйонів людей. Хаос тривав понад десять днів.

Іммігрантське суспільство також зазнало докорінних змін: люди зрозуміли, що на цьому вже не в міру залюдненому й голодному континенті демократія таїть у собі більше ризиків, ніж тоталітаризм. Усі прагнули дотримання порядку й влади «сильної руки». Первісний суспільний договір швидко розпадався, й люди лише сподівалися, що влада зможе забезпечити їх їжею, свіжою водою й достатнім життєвим простором, аби просто поставити ліжко. Нічого зайвого чи надмірного. Одне за одним населення всіх країн, зібраних на цьому континенті, спокусилося на «сильну руку», немов мороз пройшов над озерами й укрив їх кригою. Слова Томоко про «закінчення часів виродженської свободи людства» стали пророчими, й увесь ідеологічний непотріб, включно з фашизмом, повилазив на поверхню зі старих, глибоких могил, аби знову стати мейнстрімом. Релігія так само не пасла задніх: величезні кагали людей збиралися під стягами різних вірувань і церков. Отже, у світі знову з’явилися теократії – зомбі, ще старші від тоталітарних режимів.

Розв’язування війни завжди було неминучим наслідком політики тоталітарних режимів. Спорадичні конфлікти між громадянами різних країн спочатку спалахували через конкуренцію за харчі й воду, а згодом перетворилися на заплановані військові акції через загострення суперництва за життєвий простір. Після трагічних подій на околицях Канберри австралійська армія перетворилася на потужний стримувальний чинник у взаємовідносинах між різними групами іммігрантів. На прохання ООН загони австралійських військових сил почали підтримувати порядок на територіях переселенців із застосуванням зброї. Якби не ці патрулювання, то всередині Австралії вже спалахнула б мініверсія наступної світової війни, щоправда, вона, як передбачав хтось у ХХ столітті, велася камінням і палицями. До цього часу армії всіх країн – окрім Австралії, звісно, – не змогли забезпечити особовий склад навіть зброєю ближнього бою. Найпоширенішими зразками озброєння були саморобні палиці, виготовлені з елементів металевих каркасів будівель, ба навіть стародавні мечі з музеїв знову почали використовувати за призначенням.

Незліченна кількість людей прокидалася цими похмурими ранками, недовірливо сприймаючи нову реальність. За пів року людство деградувало настільки, що однією ногою вже стояло в класичному середньовіччі.

Тепер лише одне стримувало кожну особу зокрема та суспільство загалом від тотального краху – очікування прибуття другого трисоляріанського флоту. Кораблі з Трисоляриса вже проминули пояс Койпера, й у ясні ночі навіть неозброєним оком іноді можна було побачити спалахи від маневрування кораблів, що сповільнювалися. 415 слабких плямок світла уособлювали надію для нових мешканців Австралії. Люди пам’ятали обіцянку Томоко й сподівалися, що прибуття флоту принесе мирне й комфортне життя всім, хто зібрався на цьому континенті. Демони минулого перетворилися на ангелів порятунку, ставши єдиною духовною підтримкою. Люди молилися за їх швидший приліт.

Із наближенням процесу переселення до фіналу дедалі більше міст на інших континентах порожніли, перетворюючись на темні міста-примари, зникаючи, немов вогні, які гасять один за одним у розкішному ресторані наприкінці вечора.

На дев’ятий місяць від початку переселення кількість людей в Австралії сягнула позначки у 3,4 мільярда. Унаслідок постійного погіршення умов проживання процес прибуття нових осіб довелося призупинити. Краплини одразу відновили напади на міста на інших континентах, а Томоко нагадала про погрозу винищити всіх людей за межами резервацій після спливання відведеного року. Зараз Австралія вже нагадувала автозак, який прямував у подорож в один кінець: ув’язнені вже не вміщалися в ньому й погрожували видавити ґрати, але треба було якимось чином запхати ще 700 мільйонів.

Томоко також обміркувала труднощі з переселенням і запропонувала використати як буферну зону Нову Зеландію та інші острови Океанії. Протягом наступних 2,5 місяця через буферну зону до резервації переїхали ще 630 мільйонів людей.

За три дні до спливання відведеного строку останні літаки й кораблі доправили з Нової Зеландії до Австралії три мільйони осіб.

Велике переселення завершилося.

***

Австралія прихистила більшу частину людства – 4,16 мільярда людей. Поза її межами залишилося лише близько восьми мільйонів осіб: один мільйон – у марсіанській резервації, п’ять мільйонів – у складі Сил безпеки Землі та близько двох мільйонів членів Руху опору Землі. Залишилася також невелика частка розкиданих по всій планеті людей, які не емігрували з різних причин, але точну їх кількість встановити було неможливо.

Сили безпеки Землі були воєнізованим угрупованням, набраним Томоко для забезпечення контролю за переселенням до резервації в Австралії. Згідно з її обіцянками тих, хто вступить до лав Сил безпеки, не відправлятимуть до резервацій, вони зможуть вільно жити на окупованій Трисолярисом частині планети. Після оголошення про початок відбору до Сил безпеки надійшов більш ніж мільярд заявок. 20 мільйонів претендентів узяли участь у співбесіді, з яких 5 мільйонів було відібрано до зарахування. Обрані щасливці не зважали на людський поголос і плювки в спину, адже чудово розуміли, що більшість із тих, хто зараз зневажливо на них позиркує, й самі подавали заявку на участь у відборі.

Дехто вдавався до порівнянь Сил безпеки Землі з Організацією «Земля —Трисолярис», яка виникла триста років тому. Хоча насправді природа цих організацій геть різна: до ОЗТ здебільшого входили фанатично налаштовані особи, сповнені твердих переконань; натомість у лави Сил безпеки вливалися лише для того, щоб уникнути депортації й провести решту життя в комфортних умовах.

Сили безпеки Землі були поділені на три корпуси – Азійський, Європейський і Північноамериканський – та озброєні військовою технікою, залишеною національними арміями різних країн світу. На початку переселення поведінка членів військового формування відзначалася стриманістю, а головне завдання полягало в підтримці правопорядку й захисті інфраструктури міст та провінцій від грабежів і мародерства. Однак із наростанням труднощів в Австралії та сповільненням переселення витримувати заданий Томоко ритм ставало дедалі важче. Через постійні накази та погрози з її боку члени військового формування все більше ставали нервовими та неврівноваженими й почали надмірно застосовувати силу, примушуючи людей переселятися якнайшвидше. Було вбито мільйони осіб. Після закінчення відведеного для імміграції строку Томоко наказала винищити всіх, хто насмілився залишитися в зоні окупації, й тоді Сили безпеки перетворилися на справжнього диявола. Вони, немов хижі птахи, кружляли містами й полями на літаючих автівках і за допомогою лазерних снайперських гвинтівок відстрілювали кожного, хто їм траплявся.