Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 47 страниц)

Прокинувшись за тридцять хвилин, він побачив, що ситуація не змінилася.

Тож Айк установив таймер ще на одну годину. Прокинувшись і знову оглянувшись, він пересвідчився, що круглий отвір зник, а перегородка повернулася на місце разом із гавайським пейзажем, що висів на стіні, цілком недоторканий на вигляд.

Але в Айка з голови не йшла думка про Верину: чи з нею все добре? Він підхопився з ліжка, вискочив у коридор і, замість того щоб натиснути кнопку дзвінка, загрюкав з усієї сили у двері сусідньої каюти. У його думках напівжива Верина з відрізаними ногами лежала в ліжку.

Минуло кілька хвилин, перш ніж двері відчинилися й сонна Верина спитала, якого дідька йому треба.

– Я хотів просто впевнитися що… з тобою все добре, – пробурмотів Айк, не підводячи очей і роздивляючись пару красивих, струнких і цілком неушкоджених жіночих ніжок.

– Ідіот! – Верина грюкнула дверима.

Повернувшись до своєї каюти, Айк знову натягнув шапку для сну, але цього разу встановив таймер на вісім годин. Найрозумніше буде не розповідати про побачене жодній живій душі. Через особливий характер місії на «Гравітації» було запроваджено посилений рівень психологічного нагляду за членами екіпажу, й особливо суворий – за офіцерським складом. Для цього на борту корабля перебувало більше десятка психіатрів і психологів, при тому що загальна кількість екіпажу трохи перевищувала сотню осіб. Коли «Гравітація» відлітала із Землі, дехто навіть запитував: це бойовий космічний корабель чи божевільня? До того ж на борту були й цивільні спеціалісти, як-от цей набридливий лікар Вест, який сприймав дійсність лише крізь призму психіатричних розладів та хвороб і, як хтось влучно підмітив, поставив би діагноз навіть засміченому туалету. Протоколи психологічного скринінгу на борту корабля були вкрай суворими, й навіть за найменшої підозри в наявності найбезневиннішого розладу пацієнта мали відправляти в гібернацію. Найбільше Айка лякала можливість пропустити історичну мить зустрічі двох кораблів, і якщо через пів століття він повернеться додому в гібернації, то який із нього буде герой для дівчат із майбутнього?

Але тепер неприязнь Айка до Веста й інших психіатрів дещо зменшилася, бо він навіть не підозрював, що в людей бувають настільки реалістичні марення, й вважав, що мозкоправи постійно роблять із мухи слона.

***

Порівняно з напівмаренням Айка фантастична сцена, яку побачив сержант Лю Сяомін, була значно ефектнішою.

У той момент Лю Сяомін якраз інспектував обшивку корабля, облітаючи на невеличкому човнику довкола «Гравітації». Цей плановий огляд проводився на певній відстані від корабля й мав на меті виявлення в структурі корпусу аномалій, як-от слідів від зіткнення з метеоритами. Насправді необхідність подібних інспекцій давно відпала, вони були визнані давньою й застарілою практикою, оскільки корпус корабля був оснащений чутливими датчиками системи моніторингу пошкоджень, яка в режимі реального часу відстежувала виникнення аномалій. До того ж інспектування можна було проводити тільки тоді, коли корабель рухався зі сталою швидкістю. А останнім часом, із наближенням до «Синього простору», «Гравітації» для вирівнювання швидкостей доводилося постійно то прискорюватися, то сповільнюватися. Лише тепер нарешті закінчилася остання фаза прискорювання, й корабель почав рухатися з постійною швидкістю.

Сержант плавно вивів човник із доку «Гравітації» й почав віддалятися, аж поки весь корпус корабля не опинився в його полі зору. Величезний корабель купався у світлі зірок Чумацького Шляху й, на відміну від польоту в режимі гібернації, всі ілюмінатори та переходи між відсіками яскраво світилися, зливаючись у суцільну пляму на поверхні корпусу й додаючи «Гравітації» більш ошатного вигляду.

Але незабаром Лю Сяомін побачив неймовірне: форма корпусу «Гравітації» повторювала ідеальний циліндр, проте зараз хвостова частина корабля виглядала скошеною! Окрім того, довжина корпусу здавалася меншою десь на одну п’яту від звичайного розміру. Це мало вигляд, немов корму корабля відрізав якийсь невидимий велетень!

Лю Сяомін від страху на кілька секунд заплющив очі. Розплющивши їх знову, він не побачив нічого нового – «Гравітації» так само бракувало хвоста. Переляк сержанта був викликаний не лише незвичністю побаченого, але й практичною причиною: структура гігантського корабля зоряного класу органічно об’єднувалася в єдине ціле, і якщо кормова частина зникла, то система енергопостачання от-от видасть критичну помилку через перевантаження, що загалом спричинить гігантський вибух на борту. Проте нічого подібного не відбувалося: корабель спокійно плив у космічному просторі, хоча здавалося, що він нерухомо завмер на одному місці. Жодних сповіщень від бортового комп’ютера не надходило ані в навушник, ані на візир шолома.

Сержант уже увімкнув комунікатор, аби повідомити про цей випадок свого командира, але передумав і натиснув кнопку вимкнення. Він згадав слова старого солдата, який брав участь у Битві Судного дня: «Не варто в космосі беззастережно покладатися на інтуїцію. Якщо ж ви не маєте вибору, то спочатку полічіть від 1 до 100, або принаймні до 10, коли часу обмаль».

Він заплющив очі й почав рахувати. Дорахувавши до 10, знову поглянув на корабель. Корма «Гравітації» на своє місце не повернулася. Він заплющив очі й, важко дихаючи, продовжив рахувати, намагаючись пригадати пройдені тренінги, аби заспокоїтися. Дорахувавши до 30, сержант розплющив очі й нарешті побачив цілу та неушкоджену «Гравітацію». Сержант із полегшенням знову заплющився й глибоко вдихнув, щоб уповільнити серцебиття.

Лю Сяомін спрямував човник до корми, широкою дугою облітаючи циліндр корпусу, щоб побачити три гігантських сопла термоядерного двигуна. Силова установка працювала з низькою потужністю, й із сопел струменіло лише тьмяне червоне світло, нагадуючи сержанту призахідне сяйво на Землі.

Він був радий, що не повідомив про інцидент, бо якщо офіцери ще могли сподіватися на просте проходження курсу психіатричної допомоги, то для представників сержантського складу, таких, як він, був лише один протокол лікування – гібернація. Як і Айк, Лю Сяомін не хотів повертатися на Землю бовванчиком.

***

Лікар Вест дістався кормових відсіків, щоб відшукати Ґуань Їфаня – цивільного вченого, який був прикомандирований до екіпажу й постійно працював у космологічній обсерваторії на кормі «Гравітації». Йому відвели каюту в житловій зоні в центрі корабля, але він рідко там з’являвся. Весь час він проводив у обсерваторії й навіть замовляв роботам-посильним доставку їжі сюди. Екіпаж називав його «відлюдником корми».

Уся обсерваторія поміщалася в невеличкій кулеподібній кабіні, де жив і працював Ґуань. Він уже давно не стригся й не голився, але виглядав іще досить молодо. Вест застав його висячим у середині кабіни: збентежений вираз очей, чоло, вкрите потом; він постійно відтягував комір, неначе йому бракувало кисню.

– Я ж вам казав уже телефоном, що зайнятий і не маю часу на гостей, – відрізав Ґуань Їфань, вочевидь, роздратований візитом лікаря.

– Саме завдяки цій розмові я виявив у вас симптоми недуги, тому й завітав, щоб провести детальніший огляд.

– Я не військовий і допоки не становлю загрози безпеці інших людей чи цілісності космічного корабля, ви не маєте наді мною влади.

– Що ж, добре. Тоді я піду. – Вест рушив до дверей, але на мить обернувся: – Я не вірю, що людина, яка страждає на клаустрофобію, може нормально працювати в цьому місці.

Ґуань гукнув Веста, але той не зупинився. Як і можна було очікувати, Ґуань кинувся навздогін і потягнув лікаря назад.

– Звідки вам відомо про це? Я справді страждаю від нападів… клаустрофобії. Почуваюся так, неначе мене запхнули у вузеньку металеву трубку чи поклали між двома залізними смужками й сплющують…

– Воно й не дивно. Погляньте, де ми перебуваємо, – лікар обвів рукою приміщення обсерваторії, схоже на маленьке яйце, що застрягло в перехрестях і переплетіннях труб та кабелів. – Об’єкт ваших досліджень – безмежний, але ви самі запхнуті в мікроскопічний об’єм. Пригадайте, як довго ви вже звідси не виходили. Останній раз ви вийшли з гібернації чотири роки тому, я не помиляюся?

– Мені гріх скаржитися: місія «Гравітації» полягає в притягненні злочинців до відповідальності, а не в здійсненні наукових досліджень і експериментів. Враховуючи поспіх, із яким вирушала ця місія, добре, що я маю хоча б такі умови… Але насправді моя клаустрофобія не має нічого спільного з цим приміщенням.

– Ходімо, прогуляємося площею №1. Це має піти вам на користь.

Лікар мовчки потягнув Ґуань Їфаня за собою на ніс корабля. Якби корабель досі прискорювався, то здолати шлях від корми до носа було б рівнозначним тому, щоб видертися з колодязя глибиною більше кілометра, але за нинішнього руху з постійною швидкістю пересуватися в стані невагомості було вкрай легко. Площа №1 розташовувалася на самому носі циліндричного корпусу під прозорим півсферичним ковпаком. Тут майже не відчувалося, що ти відділений від космосу бодай чимось, – натомість можна було повністю насолоджуватися ефектом перебування у відкритому космічному просторі. Порівняно з голографічним зображенням зоряного неба у сферичних кабінах, тут сильніше відчувався «ефект дематеріалізації» космічних польотів.

«Ефект дематеріалізації» – новітнє поняття з аеронавтичного розділу психології. Люди, які перебувають у звичних умовах на Землі, оточені фізичними сутностями предметів, а образ навколишнього світу в їхній підсвідомості має фізичне втілення. Але в глибокому космосі, далеко від Сонячної системи, зірки перетворювалися на далекі блискучі плямки, а Чумацький Шлях – просто на клуби світного туману. Для органів чуття й розуму світ втрачав матеріальність, а простір починав домінувати над усім сущим. Таким чином матеріальний образ навколишнього світу в підсвідомості космічного мандрівника замінювався порожнистим. Ця модель змін у ментальності стала домінуючою в аерокосмічній психології. У такий момент космічний корабель психологічно починав сприйматися єдиним матеріальним об’єктом у всьому Всесвіті. При русі з досвітловими швидкостями переміщення космічного корабля в просторі не відчутні, Всесвіт перетворюється на порожню виставкову залу без кінця-краю, зірки – на марево, а космічний корабель – на єдиний музейний експонат. Подібні зміни в ментальності можуть призвести до виникнення неймовірного відчуття самотності й породити в підсвідомості сприйняття себе як «суперспостерігача» за «одиноким виставковим об’єктом», що може мати наслідком надмірну пасивність і посилення тривожності.

Саме тому більшість негативних впливів на психічне здоров’я в космосі справляє чинник безмежності навколишнього простору. І саме тому випадок клаустрофобії Ґуань Їфаня був рідкісним навіть у багатому професійному досвіді Веста. Але ось що ще видавалося дивним: Вест помітив, що Ґуань Їфань, опинившись на відкритому просторі площі, не став почуватися комфортніше й спокійніше, неспокій, спричинений клаустрофобією, здавалося, взагалі не зменшився. Це підтверджувало його слова: напад клаустрофобії дійсно не мав нічого спільного з обмеженим простором у обсерваторії. Цей факт викликав іще більшу зацікавленість Веста.

– Ліпше не стало? – запитав лікар.

– Взагалі ні. Почуваюся, як у пастці. Все довкола так тисне…

Ґуань Їфань подивився в напрямку руху «Гравітації». Лікар зрозумів, що він намагається побачити «Синій простір». На той час кораблі розділяли якихось 100 000 кілометрів, і вони, припинивши прискорюватися, рухалися з майже однаковою швидкістю. Враховуючи масштаби космосу, можна було сказати, що кораблі летять у щільному шикуванні, поки капітани кораблів обговорювали технічні деталі майбутнього стикування. Але на такій відстані було дарма сподіватися побачити неозброєним оком інший корабель. Краплини теж відлетіли з поля зору: відповідно до домовленості з Трисолярисом півсторічної давності, вони віддрейфували на відстань 300 000 кілометрів від обох кораблів, утворивши з «Гравітацією» й «Синім простором» рівнобедрений трикутник.

Ґуань Їфань відвів очі від нескінченності космосу й поглянув на Веста.

– Мені вчора наснився сон, у якому я опинився в дивному місці. Це було настільки просторе й відкрите місце, що ви не здатні навіть осягнути цього. Коли я прокинувся, то усвідомив, якою вузькою є наша реальність. Відтоді я відчуваю напад клаустрофобії. Це схоже на те, немов вас одразу після народження помістили в маленьку коробочку, де ви провели все своє життя й призвичаїлися до такого існування. Але щойно вас дістануть із неї на світ божий, а потім повернуть назад – ваше життя здаватиметься вам мукою.

– Розкажете мені більше про місце, в яке ви потрапили уві сні?

Ґуань Їфань загадково посміхнувся.

– Я розповім іншим ученим на кораблі, й навіть, можливо, вченим із «Синього простору», але не вам. Лікарю, не сприйміть це як особисту образу, але я насправді цураюся методів вашої братії: якщо ви діагностуєте комусь психічний розлад, то все, що він говорить, сприймається лише як хворобливі галюцинації.

– Але ви щойно сказали, що це був тільки сон.

Ґуань Їфань похитав головою, ніби намагаючись пригадати, що бачив.

– Я точно не знаю, чи це був справді сон, чи я все-таки тоді не спав. Іноді уві сні ти думаєш, що все відбувається наяву, аж поки не прокинешся; іншого разу ти вже прокинувся, але тобі здається, що досі спиш.

– Останній варіант трапляється вкрай рідко, і якщо з вами це дійсно відбувається, то можна достеменно стверджувати, що у вас спостерігаються симптоми психічного розладу. О, вибачте, знову я вас засмутив своїми припущеннями.

– Зовсім ні. Дивіться, в нас є дещо спільне: кожен із нас має власні об’єкти спостереження – ви вислуховуєте пацієнтів із психічними розладами, а я вивчаю Всесвіт. Так само, як і ви, я маю свій набір критеріїв для оцінки того, чи є мій об’єкт спостереження здоровим – це гармонія й краса в математичному сенсі.

– Ваш об’єкт спостереження повинен мати цілком здоровий вигляд.

– Ви помиляєтеся, докторе, – Ґуань, не відриваючи очей від Веста, тицьнув пальцем у напрямку Чумацького Шляху, ніби вказував на раптово постале величезне чудовисько. – Мій пацієнт страждає на повну параплегію!

– Чому?

Ґуань Їфань охопив коліна руками й стиснувся в позі ембріона, від чого в стані невагомості почав повільно обертатися навколо власної осі. Він побачив, як величні рукави Чумацького Шляху почали обертатися навколо, перетворюючи його на центр Усесвіту.

– Через конечне значення швидкості світла. Знана частина Всесвіту, як відомо, сягає вшир приблизно 16 мільярдів світлових років, і Всесвіт усе ще продовжує розширюватися. Але швидкість світла приблизно дорівнює лише 300 000 кілометрів на секунду, що насправді дуже й дуже повільно. Це означає, що світло до кінця віків не зможе потрапити з одного кінця Всесвіту в інший. А оскільки ніщо не здатне рухатися зі швидкістю, вищою за світлову, будь-яка інформація чи рушійні сили з одного кінця Всесвіту ніколи не досягнуть протилежного кінця. Якщо уявити Всесвіт як тіло людини, це означатиме, що з одного кінця тіла в інший не передаються нервові імпульси: мозок не знає про існування кінцівок, кінцівки не відають про наявність мозку, й кожна кінцівка навіть не уявляє присутності свого парного органа. Хіба такий пацієнт не схожий на паралізованого? Насправді я маю ще гірші припущення: Всесвіт – це вже мертве тіло, що здувається від гнильних газів[19]19
  Через кінцеве значення швидкості світла важко пояснити поточну рівномірну густину Всесвіту – він має приблизно однакову щільність галактик та температуру реліктового фону в усіх напрямках. Оскільки при нормальному процесі розширення після Великого вибуху всі частини Всесвіту не могли б взаємодіяти для досягнення рівноваги, була запропонована Інфляційна модель, яка передбачає, що Всесвіт розширився від маленької причинно-зв’язаної області до спостережуваних зараз розмірів за дуже короткий проміжок часу. – Прим. автора.


[Закрыть].

– Цікаво, докторе Ґуань, дуже цікаво!

– Окрім значення швидкості світла в 300 000 кілометрів на секунду, існують ще симптоми, кратні цифрі три.

– Які?

– Три виміри. За теорією струн, окрім часового виміру, Всесвіт існує у десятивимірному просторі, проте лише три з них утворюють наш макросвіт. Решта вимірів згортаються в мікросвіті на квантовому рівні.

– Теорія струн має це якимось чином пояснювати.

– Дехто зі спеціалістів вважає, що макроскопічний світ утворюється лише тоді, коли струни торкаються одна одної, вивільняючи тим самим тривимірний простір. Однак виміри зі значенням, що перевищує число три, не мають шансу зустрітися… Мені подібне пояснення здається вимученим, воно позбавлене математичної витонченості. Як я вже казав, це можна назвати «синдромом 3 – 300 000» Всесвіту.

– І яке ваше бачення його причини?

Ґуань Їфань розсміявся й обійняв лікаря за плечі.

– Чудове запитання! Правду кажучи, ніхто ще по-справжньому не міркував у цьому напрямі! На мою думку, тут ховається найжахливіша правда, яку тільки здатна відкрити наука. Але… лікарю, ким ви мене вважаєте? Я просто малопомітний спостерігач, що згорнувся в клубочок у хвості космічного корабля. На час старту експедиції я обіймав посаду лише наукового асистента вченого-дослідника. – Він забрав руку з плеча лікаря і, споглядаючи Чумацький Шлях, зітхнув: – З усього екіпажу корабля я найбільше часу провів у гібернації. Коли ми відлітали, мені було лише 26 років, а зараз – тільки 31. Але за цей час у моїх очах Усесвіт устиг перетворитися з джерела краси й віри на здутий труп. Я почуваюся старим, і зірки мене більше не приваблюють. Я просто хочу повернутися додому.

На відміну від Ґуань Їфаня, Вест не вдавався до гібернації протягом майже всього польоту. Він завжди вважав, що для успішної корекції психологічного стану інших людей йому спочатку треба навчитися контролювати власні емоції. Але в цей момент щось змінилося в його сприйнятті дійсності, й він, озираючись на довгий шлях тривалістю в пів століття, вперше дав волю емоціям – на його очі навернулися сльози.

– Друже, я теж дуже старий.

Немов у відповідь на їхню розмову, увімкнувся сигнал бойової тривоги, настільки оглушливий, що видалося, немов заверещало все густо всіяне зірками небо. Велике інформаційне вікно з попередженням вискочило над площею, за ним з’явилися інші, дещо менші, швидко затуляючи краєвид Чумацького Шляху, немов кольорові хмарини.

– Нас атакують Краплини, – сказав Вест розгубленому Ґуань Їфаню. – Вони різко прискорилися: одна наближається до «Синього простору», інша – до нас.

Ґуань Їфань роззирнувся, інстинктивно шукаючи, за що вхопитися, щоб не впасти під час раптового прискорення космічного корабля, але на відстані витягнутої руки не знайшов нічого підходящого, тож ухопився просто за Веста.

Лікар узяв його за руку й сказав:

– Кораблі навіть не спробують ухилитися. Запізно. У нас залишилося щонайбільше кілька секунд.

Після короткої хвилі паніки вони обидва відчули дивне почуття ейфорії: на їхнє щастя, смерть настане настільки раптово, що на переживання й страх зовсім не лишилося часу. Можливо, їхня нещодавня дискусія про Всесвіт виявиться гарною підготовкою до смерті. У них обох у головах забриніла одна й та сама думка, й першим її озвучив Ґуань Їфань:

– Схоже, ми можемо більше не турбуватися про наших пацієнтів.

16:00–16:17, 28 листопада 62-го року Епохи стримування. Центр управління стримуванням

Високошвидкісний ліфт мчав униз і зростаюча над головою з кожною наступною миттю брила землі, здавалося, всією масою тиснула на серце Чен Сінь.

Півроку тому на спільній конференції ООН і Об’єднаного флоту Сонячної системи Чен Сінь обрали другим у історії Мечоносцем і Хранителем системи стримування на гравітаційних хвилях. Її кандидатура отримала майже вдвічі більше голосів, ніж людина, яка посіла друге місце.

Й ось тепер вона спускається до Центру управління стримуванням, де відбудеться офіційна церемонія передачі повноважень.

Центр управління стримуванням був найглибшою будівлею зі збудованих коли-небудь людьми й розташовувався на глибині 45 кілометрів під поверхнею Землі, нижче рівня залягання кори й розриву Мохоровичича, в самій мантії. Тиск і температура на такій глибині значно перевищували значення всередині земної кори, а основною породою верхньої мантії були різноманітні найтвердіші перидотити.

Ліфт до нижнього майданчика опускався майже двадцять хвилин. Чен Сінь вийшла з кабіни й побачила чорні сталеві двері, на яких великими білими літерами була написана офіційна назва Центру стратегії стримування за теорією Темного лісу: «Станція управління “Нуль” Глобальної гравітаційно-хвильової трансляційної системи». Збоку від напису виднілися логотипи ООН та Об’єднаного флоту Сонячної системи.

Ця будівля потребувала дуже складних інженерних рішень: незалежної закритої системи циркуляції повітря (замість під’єднання контурів до атмосфери на поверхні землі, бо в такому випадку надвисокий тиск на глибині 45 кілометрів викликав би відчуття дискомфорту в резидентів), потужної системи охолодження, здатної остудити приміщення в навколишніх породах мантії з температурою майже 500 ºС.

Але Чен Сінь бачила лише абсолютну порожнечу: білі стіни вестибюля, вочевидь, могли перетворюватися на електронні дисплеї, проте зараз лишалися чисто білими, неначе зведення будівлі було тільки нещодавно завершене та її ще не ввели в експлуатацію. Пів століття тому, коли під час проєктування оформлення Центру управління консультувалися з Ло Цзі, він відповів просто й відверто:

Невигадливий, як могила.

Офіційна грандіозна частина церемонії передачі повноважень відбулася на 45 кілометрів вище, на поверхні, за участі всіх лідерів спільноти Землі й Об’єднаного флоту. У супроводі поглядів представників усього людства Чен Сінь увійшла в кабіну ліфта. На останньому етапі передачі повноважень із нею залишилися лише дві людини: Голова РОЗ і Начальник штабу Об’єднаного флоту – представники двох інституцій, які безпосередньо підтримують працездатність системи стримування.

Голова РОЗ обвів рукою порожній вестибюль і повідомив, що Центр управління буде переобладнаний і декорований згідно з її побажаннями й без будь-яких обмежень: можуть бути засіяні газони, висаджені рослини, збудовані фонтани тощо. За першою вимогою можуть бути встановлені голограми, які з високою точністю імітуватимуть будь-які земні пейзажі.

– Ми насправді не хочемо, щоб твоє життя повторювало історію його, – сказав Начальник штабу Об’єднаного флоту. Можливо, через його військовий однострій Чен Сінь побачила в ньому відгомін чоловіків минулого й відчула, як тепліє на душі від цих слів. Але й вони не були здатними зняти із її душі тягар, не легший за 45-кілометровий шар ґрунту в них над головами.

Витяг із «Минулого поза часом»: Дилема вибору Мечоносця – 10 хвилин від існування до винищення

Першою системою стримування за теорією Темного лісу були понад 3000 ядерних бомб із контейнерами, наповненими маслянистою плівкою, які розташовувалися довкола Сонця. Утворені після детонації хмари з плівки змусили б Сонце мерехтіти у видимому діапазоні й таким чином транслювати в глибини Всесвіту зашифровані координати Трисоляриса. Хоча ця система була гігантською за розмірами, вона не вирізнялася стабільністю в роботі й захищеністю від посягань. Після того як Краплини припинили блокувати електромагнітне випромінювання Сонця, людство негайно відновило роботу потужних радіоантен, які використовували наше світило як антену-підсилювач, доповнивши ще одним контуром систему стримування у вигляді ланцюга ядерних зарядів.

Обидві вищевказані системи використовують електромагнітні хвилі включно зі спектром видимого світла як засіб мовлення й передачі інформації. На сьогодні уже відомо, що це найпримітивніший засіб спілкування на міжзоряних відстанях, прозваний «димовими сигналами в космосі». Оскільки електромагнітні хвилі дуже швидко загасають і сильно спотворюються у разі розповсюдження на великі відстані, їх використання для подібних трансляцій украй обмежене.

На час введення в експлуатацію системи стримування людство вже відкрило ази технологій, які давали змогу вловлювати гравітаційні хвилі й нейтрино, проте способи модуляції та передавання ще лишалися terra incognita. Першою партією технічної інформації, яку людство зажадало отримати від Трисоляриса, якраз і були знання, які дозволили б науковцям Землі швидко опанувати технології зв’язку, засновані на нейтрино й гравітаційних хвилях. Хоча обидві ці технології через обмеження швидкості розповсюдження нейтрино й гравітаційних хвиль на рівні швидкості світла були застарілими порівняно з квантовим зв’язком, вони все-таки стояли на рівень вище за спілкування за допомогою електромагнітних хвиль.

Ці носії інформації мають надзвичайно низький ступінь загасання, а отже, цілком підходять для передачі даних на великі відстані. Зокрема, нейтрино навряд чи взагалі взаємодіє з будь-чим іншим у цілому Всесвіті. Теоретично модульований пучок нейтрино може передавати інформацію на інший кінець відомого Всесвіту, й ослаблення та спотворення, що виникають у результаті передачі, не впливатимуть на можливість зчитування відомостей. Однак пучок нейтрино може розповсюджуватися тільки в точно заданому напрямку, водночас гравітаційні хвилі здатні в один і той самий момент випромінюватися на всі боки, по всіх куточках Всесвіту. Саме тому людство обрало гравітаційні хвилі головним засобом стримування за теорією Темного лісу.

Фундаментальною основою випромінювання гравітаційної хвилі є вібрація довгої струни надзвичайно високої щільності. Чорна діра уособлювала найідеальнішу передавальну антену, а велику кількість мініатюрних чорних дір можна було з’єднати довгим ланцюгом, який, вібруючи, випромінюватиме гравітаційні хвилі. Але навіть Трисолярис не володів достатнім рівнем технологій для побудови подібної системи, тож людству довелося для створення вібруючих струн використовувати вироджений газ. Діаметр цієї струни високої щільності не перевищував кількох нанометрів, тож вона займала вкрай незначну частину загального об’єму всередині антени. Більшість внутрішнього простору в корпусі антени використовувалася для створення захисної оболонки й умов роботи струни високої щільності, тому загальна маса антени не досягала критичних значень.

У природному стані вироджений газ, із якого виробляли вібраційну струну, можна відшукати всередині білих карликів і нейтронних зірок. Проте за звичайних умов вироджений газ перетворювався на звичайні хімічні елементи – за сучасними технологіями, доступними людству, період піврозпаду струни з виродженого газу становить близько 50 років. Після спливання цього строку антена стає непридатною для подальшого використання й потребує заміни.

Основним стратегічним завданням людства протягом першої стадії стримування за допомогою гравітаційних хвиль було нарощування потужностей: планувалося будівництво ста передавачів, розкиданих по всіх континентах. Але обрана технологія стримування мала суттєву ваду – відсутня можливість мініатюризації гравітаційно-хвильових антен у майбутньому. Вони як були, так і залишатимуться громіздкими, надзвичайно складними й дорогими в будівництві та експлуатації. До моменту надзвичайної події, яка назавжди змінила підхід до стратегії стримування, людство встигло побудувати 23 гравітаційно-хвильові антени.

Із початком Епохи стримування активність ОЗТ зійшла нанівець, проте почався розквіт екстремістських організацій протилежного спрямування: їхні прибічники сповідували антропоцентризм і виступали за повне винищення Трисоляриса. Найбільша з них мала назву «Сини Землі». На шостому році Епохи стримування «Сини Землі» здійснили напад на розташовану в Антарктиді гравітаційно-хвильову антену, сподіваючись захопити комплекс і отримати можливість транслювати інформацію. Загін нападників нараховував приблизно 300 осіб, які мали найсучасніші зразки зброї, включаючи мініатюрні інфразвукові ядерні бомби. За допомоги агентури серед співробітників комплексу напад майже досягнув успіху. Якби воєнізована охорона вчасно не підірвала передавальну антену, наслідки були б катастрофічними.

Інцидент із «Синами Землі» спричинив велику паніку в обох світах: людство збагнуло, яку небезпеку приховують у собі гравітаційно-хвильові передавальні комплекси; а Трисолярис розпочав безпрецедентний тиск на Землю задля запровадження суворіших заходів обмеження й контролю поширення технології передачі гравітаційних хвиль. Незабаром після інциденту кількість робочих майданчиків була скорочена з двадцяти трьох до чотирьох: три з них розташовувалися в Азії, Північній Америці й Європі, а четвертий – на борту «Гравітації».

Усі передавачі були закільцьовані на вмикач активного типу, а не за принципом «мертвої руки», який використовувався для запобігання підриву ядерних зарядів довкола Сонця. У сучасних умовах механізм, вигаданий Ло Цзі, вже не мав сенсу – у випадку смерті або вбивства Мечоносця інша людина чи організація може перехопити управління системою стримування.

Спочатку громаддя гравітаційно-хвильових антен можна було збудувати лише на поверхні, але з розвитком технологій на 12-му році Епохи стримування три передавальні антени й усе пов’язане обладнання перемістили вглиб Землі. Проте всім було зрозуміло: подібні запобіжні заходи із додаткового перекриття антенного комплексу й центру управління шаром ґрунту завтовшки в десятки кілометрів здебільшого були спрямовані на нівелювання загроз із боку представників людства й мали незначний захисний ефект від дій Трисоляриса. Краплини, створені з використанням сильної ядерної взаємодії, взагалі не помітять захисного муру гірської породи завтовшки в кілька десятків кілометрів, прорізавши його, немов водний пласт.

Після запровадження Ло Цзі системи стримування трисоляріанський флот, який прямував до Сонячної системи, змінив курс, що було підтверджено засобами спостереження, які працювали ще на технологіях, розроблених людством. Тепер найбільший клопіт викликало місцеперебування десяти Краплин, які до цього моменту вже дісталися околиць Сонячної системи. Трисолярис наполягав на тому, щоб залишити чотири з них у межах нашої системи, мотивуючи це необхідністю можливості миттєвої протидії захопленню передавачів екстремістськими угрупованнями. Якщо подібні спроби знову матимуть місце, Трисолярис залишає за собою право вживати заходів для захисту двох світів. Людство неохоче пристало на цю пропозицію, додатково висунувши вимогу, що всі чотири Краплини мають перебувати за межами пояса Койпера та їх супроводжуватимуть земні зонди, щоб у режимі онлайн підтверджувати місцерозташування й орбіти Краплин. За таких умов, аби зреагувати на напад Трисоляриса, Земля матиме в запасі приблизно 50 годин. Дві з цих чотирьох Краплин супроводжували «Гравітацію» в гонитві за «Синім простором», тож формально в Сонячній системі за поясом Койпера залишилися лише дві з них.

Проте доля шести інших Краплин була загадкою.

За твердженням Трисоляриса, шістка залишила межі Сонячної системи, аби супроводжувати кораблі флоту, й повернеться тільки разом із ними, але жодна жива душа не вірила цьому.