Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 47 страниц)

– Будь ласка, повірте моїм словам: людство не має шансів врятуватися під час нападу. Тікайте.

– Стати вигнанцями поміж зірок? Але ми не зможемо, як ви, врятувати навіть однієї тисячної населення.

– Це все одно ліпше за тотальне винищення.

«Не за нашої системи цінностей», – подумала Чен Сінь, але нічого не сказала.

– Зупинімося на цьому. Не будемо більше говорити про це. Усе, що я могла вам розповісти, я вже озвучила. Я запросила двох друзів на чаювання, – сказала Томоко, з поклоном передаючи їм дві чаші із зеленим чаєм.

У Чен Сінь ще залишилося чимало запитань без відповідей. Її руки тремтіли, приймаючи чашу з чаєм, проте вона розуміла, що розпитувати далі – марна справа.

Ло Цзі, який досі не вимовив жодного слова, залишився незворушним, як і весь час до того. Вочевидь, він був більш обізнаний із ритуалом чайної церемонії, бо відпив із чаші, яку тримав на долоні лівою рукою, тільки після того, як тричі обернув її правою. Він пив украй повільно, даючи плину часу розчинитися в тиші, й не закінчив чаювання, аж поки хмари за вікном не розфарбувало золотом призахідне сонце. Ло Цзі так само повільно поставив чашу і промовив перші слова за вечір:

– Тоді можу я поставити кілька запитань?

Ступінь поваги трисоляріан до Ло Цзі було неважко зрозуміти з огляду на звертання Томоко. Чен Сінь давно помітила, що Томоко, хоча і промовляє до неї лагідно та ніжно, але і близько не має тієї шанобливості, як до Ло Цзі. Щоразу, коли Томоко дивилася на нього, в її очах можна було помітити побожний трепет: вона постійно трималася від Ло Цзі далі, ніж від Чен Сінь, і вклонялася глибше та плавніше.

Почувши слова Ло Цзі, Томоко знову глибоко вклонилася й вимовила:

– Будь ласка, зачекайте. – Не додавши більше нічого, заплющила очі й почала чекати. Чен Сінь уявила, як десь посеред безкрайого космосу на борту одного з кораблів трисоляріанського флоту за кілька світлових років звідси оператори Томоко ведуть між собою жваву дискусію. Десь за дві хвилини Томоко знову підняла голову й відповіла: – Ви можете поставити лише одне запитання, на яке мені дозволено відповісти: «так», «ні» або «не знаю».

Ло Цзі знову повільно відставив чашу з чаєм, але Томоко підняла руку, аби його перервати:

– Це жест поваги нашої цивілізації до вас особисто. Я відповім чесно на будь-яке запитання, навіть якщо отримана інформація зашкодить подальшому існуванню трисоляріан. Але запитання має бути одне, і я повинна мати змогу відповісти на нього одним із трьох варіантів. Будь ласка, добре подумайте, перш ніж ставити його.

Чен Сінь із занепокоєнням глянула на Ло Цзі, але він, майже не замислюючись, рішуче спитав:

– Я пристаю на ваші умови. Ось моє запитання: якщо Трисолярис проявив певні ознаки, сприйняті спостерігачами з глибин Усесвіту як небезпечні, то чи існує спосіб транслювати сигнал про те, що цивілізація не становить загрози для існування інших світів, і тим самим уникнути нанесення удару за теорією Темного лісу? Чи може Земля зараз передати подібне «послання миру», якщо назвати його так, у Всесвіт?

Не відповівши одразу, Томоко опустила очі додолу, ніби обмірковувала відповідь. Для Чен Сінь ці секунди тяглися нескінченно довго – кожна наступна мить очікування посилювала її впевненість, що у відповідь вони почують «ні». Але раптом Томоко підвела на Ло Цзі осмислений погляд, поглянувши прямо в очі. До цього моменту вона не наважувалася зустрічатися з його поглядом, а зараз без будь-якого сум’яття чітко відповіла:

– Так.

– Яким чином? – не втримала язика Чен Сінь.

Томоко відвела погляд від Ло Цзі й, похитавши головою, знову наповнила їхні чаші:

– Я не можу вам більше нічого сказати. Ви не отримаєте від мене іншої інформації.

***

«Перемовини під час чаювання» подарували дрібку надії людству, яке знемагало від очікування на появу дива: можливість передати «послання миру» Всесвіту й уникнути нанесення удару за теорією Темного лісу все-таки існувала.

Витяг із «Минулого поза часом»: Послання миру до Всесвіту – перфоманс на самоті

Після оприлюднення змісту «перемовин під час чаювання» людство почало міркувати, як можна надіслати «послання миру» Всесвіту. Почала надходити ціла злива пропозицій від представників усіх верств населення – і членів Всесвітньої академії наук, і навіть учнів початкової школи. Уперше за історію людства всі члени суспільства працювали над вирішенням спільної проблеми як один злагоджений механізм.

Незабаром усі зрозуміли, що проблема значно складніша, ніж здавалося на перший погляд.

Усі пропозиції можна було розподілити на дві великі категорії: декларативні та автотомічні.

Бачення прихильників декларативної ідеї полягало в простій трансляції відповідної заяви у глибини Всесвіту для проголошення незагрозливого характеру людської цивілізації. Увага цієї категорії переважно була сконцентрована на підборі вдалого формулювання. Але для більшості людей їхні намагання здавалися повною маячнею: яким вдалим не виявився б підбір слів, навряд чи хтось сповна розуму довіриться будь-чиїм словам у цьому холодному Всесвіті. Більше того, подібна заява повинна відшукати шлях до серця безлічі цивілізацій у Всесвіті.

Прихильники автотомічної ідеї, яких було більше, вважали, що послання має демонструвати істинність намірів, а отже, складатися з двох частин: «слова» й «діла», причому акцент має бути на останньому. Людство повинне заплатити свою ціну за виживання посеред Темного лісу, перетворившись на по-справжньому незагрозливу для існування інших цивілізацію. Інакше кажучи, від людства очікували акту самоскалічення.

Більшість варіантів автотомічної ідеї концентрувалися на рівні технологічного прогресу й декларували необхідність відмови від відкриттів та досягнень інформаційної й космічної епох, а також повернення життєвого укладу на рівень ХІХ сторіччя з електричними механізмами й двигунами внутрішнього згоряння, ба навіть до доіндустріального аграрного суспільства. Враховуючи різке скорочення світового населення, цей план видавався цілком здійсненним. Отже, «послання миру» має продемонструвати, що людство опанувало лише низькорівневі технології.

Прихильники найрадикальніших ідей пропонували реалізувати проєкт інтелектуальної дезадаптації людини. Вдавшись до медикаментозної терапії чи обмежувальних технологій, буде реально досягнути зниження інтелектуального рівня людини як виду і закріпити цю характеристику в генетичному коді природним добором та генетичною інженерією, що зрештою дасть змогу безболісно перейти до аграрного суспільства. У більшості людей такі пропозиції викликали огиду, проте циркуляція подібних ідей не припинялася. З точки зору прихильників дезадаптації, «послання миру» має бути прокламацією розумової відсталості людства.

Існувало безліч й інших пропозицій. Наприклад, прихильники ідеї самообмеження виступали за створення системи контролю, яка після активації набуває владних повноважень без можливості управління з боку людей. Якщо подібна система в результаті моніторингу виявить у поведінці соціуму небезпечні тенденції, то активує систему самознищення цілого світу.

Це було бурхливе свято уяви: серед незліченної кількості пропозицій траплялися й вишукані та оригінальні, а подекуди – геть зловісні та злі, як темні культи.

Але жодна з пропозицій не відображала суті «послання миру».

Томоко зазначала, що важливою особливістю нанесення удару за теорією Темного лісу є випадковість. Нападник здебільшого не ускладнює собі завдання веденням розвідки з близької відстані. Людству потрібно було продемонструвати акторське мистецтво за відсутності будь-якої аудиторії: хай якою відвертою не виявилася б гра й щирими – емоції, ніхто не зміг би побачити й оцінити виставу, крім самого людства. Навіть якщо уявити найліпший сценарій: якась розвинена цивілізація, немов турботливий батько, опікуватиметься людством настільки, що почне вивчати Землю зблизька й надішле обладнання для довготривалого спостереження на кшталт софонів. Утім, кількість подібних цивілізацій, очевидно, буде дуже незначною серед сотень мільйонів інших, які існують у Всесвіті. З погляду більшості, Сонце – лише тьмяна цятка без будь-яких особливих деталей, що розташована на відстані безлічі світлових років. Така сувора математична правда Темного лісу Всесвіту.

Були часи, коли вчені наївно вірили, що ознаки існування цивілізацій на планетах довкола далеких зірок можна виявити за допомогою лише астрономічних спостережень: аналізу спектра поглинання оксиґену, діоксиду вуглецю та води в атмосфері екзопланет; електромагнітного випромінювання від технологічних процесів функціонування цивілізації тощо. Звучали навіть химерні ідеї на кшталт існування сфер Дайсона. Але ми натомість опинилися у Всесвіті, де кожна цивілізація вважає за ліпше залишитися непоміченою. Тож якщо жоден спостерігач здалеку не виявить ознак існування розумних форм життя в Сонячній системі, він може дійти висновку, що наш світ безлюдний, або ж навпаки – що цивілізація вже перетнула певну межу в розвитку.

«Послання миру» – по суті, той самий сеанс космічного мовлення, але кожен слухач має повірити в зміст трансльованої інформації.

Уявімо, що десь на нічному небі ви бачите слабку плямку – далеку зірку. Мимохідь поглянувши на неї, ви мусите впевнено сказати, що вона не становить загрози для вашого існування. Так мало б працювати «послання миру».

Повна маячня.

А ось іще більша загадка: чому Томоко навідріз відмовилася повідомити людству, як можна насправді заявити про мирність намірів?

Цілком зрозуміло, що вцілілим трисоляріанам вже не було сенсу ділитися з людством технологіями. Після початку Епохи мовлення обидві цивілізації опинилися віч-на-віч із невідомим ворожим «чимось» нашої галактики і навіть Всесвіту, переставши бути головною загрозою існування один для одного, тож часу на підтримку комунікацій лишалося обмаль. У міру того як трисоляріанський флот дедалі більше занурювався в безмежжя космосу, зв’язок між цивілізаціями дедалі слабшав. Але дещо не вдасться стерти ані з людської пам’яті, ані з трисоляріанської: вся ця історія розпочалася саме з бажання Трисоляриса вдертися й окупувати Сонячну систему, а завершилася майже вдалою спробою світового геноциду. І якщо людство зможе зробити наступний стрибок у розвитку – помста не забариться. Люди прийдуть по трисоляріан до їхнього нового прихистку серед зірок (якщо знайдуть його), і, цілком можливо, акт помсти може звершитися до того, як Земля буде знищена під час наступного удару Темного лісу.

Але ось який парадокс: якщо «послання миру» таки здатне переконати весь Усесвіт у нешкідливості людської цивілізації, тоді й трисоляріани мають бути убезпеченими. Хіба не цього завжди прагнув Трисолярис?

Рік 7-й Епохи мовлення. Томоко

Хоч людство й не отримало жодної підказки, як транслювати робоче «послання миру», а серйозні дослідження заперечували навіть теоретичну можливість цього, прагнення всіх верств населення якомога швидше віднайти правильну відповідь неможливо було ігнорувати. Хоча більшість людей розуміли, що жодна з висунутих пропозицій не спрацює, відчайдухи все одно не припиняли спроб утілити ту чи ту ідею.

Одна з неурядових організацій в Європі намагалася звести надпотужну радіоантену, щоб розпочати трансляцію власної версії «послання миру», використовуючи Сонце як підсилювач сигналу. На щастя, втрутилася поліція, яка завадила цій спробі. Краплини зняли блокаду з Сонця й залишили межі Сонячної системи ще шість років тому, тож спроба скористатися нашою зіркою як підсилювачем могла виявитися вдалою. Подібні намагання становили надзвичайну небезпеку, бо лише пришвидшили б розкриття точних координат Землі.

Ще одна неурядова організація під назвою «Зелені рятівники», яка налічувала мільйон членів по всьому світу, активно пропагувала ідею повернення до аграрного суспільства як необхідну умову для надсилання «послання миру» у Всесвіт. Понад 20 тисяч найзатятіших прихильників повернулися до Австралії, щоб на цьому, знову малозаселеному після повернення додому емігрантів, континенті створити зразкове аграрне суспільство. Буденне життя комуни «Зелених рятівників» у Австралії навіть транслювалося в режимі онлайн по всьому світу. Але в цю епоху вже давно не існувало традиційного сільськогосподарського приладдя й інструментів, тож комунарам довелося виготовлювати репліки прадавніх плугів, борон і мотик спонсорським коштом. Позаяк у Австралії бракує орної землі й уся наявна рілля вже використовувалася для вирощування високовартісної сільгосппродукції елітних сортів, ідейним прихильникам агросуспільства довелося розорювати пустища й піднімати цілинні землі, які погодився надати їм уряд.

Завзяття на ударну колективну працю вистачило на тиждень. І не тому що «Зелені рятівники» виявилися неробами – їхнього голого ентузіазму було достатньо для виконання певної частки важкої, виснажливої праці, – а тому що тіло й фізичні можливості сучасних людей надто змінилися з часів ведення натурального господарства. Люди стали гнучкішими й спритнішими порівняно зі своїми предками, але їхні тіла давно перестали бути пристосованими до важкої, монотонної фізичної праці – а розорювання пустищ і за часів аграрних суспільств було справою не з легких. Після того як лідери руху висловили шану праотцям-землеробам, «Зелені рятівники» саморозпустилися, а від ідеї повернення до ведення натурального господарства людство відмовилося.

Перекручені уявлення про «послання миру» призвели до появи цілого грона «антиінтелектуальних» рухів, які стали організаторами низки терористичних актів нечуваної жорстокості, спрямованих на примусове зниження рівня інтелекту людини. Одна подібна організація планувала закачати в систему водопостачання Нью-Йорка величезну кількість препарату – блокатора нейронів, що міг спричинити серйозні ушкодження мозку. На щастя, замах на злочин своєчасно виявили та знешкодили, і спланована атака не завдала серйозних збитків, лише паралізувала систему водопостачання Нью-Йорка на кілька годин. Звісно, всі без винятку подібні «антиінтелектуальні» рухи вимагали збереження рівня інтелекту для членів організацій, суворо забороняючи їм вживати будь-які препарати чи вдаватися до використання технічних засобів, що обмежують функціонування мозку. При цьому ідеологи виступали з роз’ясненнями, що члени організації беруть на себе відповідальність бути останніми з homo sapiens, аби завершити створення низькоінтелектуального суспільства та очолити його.

Опинившись перед загрозою загибелі й маючи непевний натяк на ймовірний порятунок, людство знову вдарилося в релігію.

Період відкриття теорії Темного лісу й розуміння справжнього стану речей у Всесвіті став часом важких випробувань для світових релігій, а особливо християнства. Насправді світогляд людей почав змінюватися ще на зорі Епохи кризи. Отримавши підтвердження існування Трисоляриса, християнські проповідники змушені були шукати пояснення відсутності для трисоляріан місця в Едемі та причини, чому Бог не згадав про них навіть пів словом у книзі Буття. Церкви і богослови розпочали важкий процес переосмислення текстів Біблії, вчення й доктрин, який тривав понад століття. І щойно здавалося, що вони досягнули успіху, з’явився новий виклик – чудовисько Темного лісу. Людство мало усвідомити, що у Всесвіті існує безліч розумних цивілізацій, і якщо кожна з них мала власних Адама та Єву, то наразі населення Едему мало бути співставним із сьогоднішньою людською популяцією.

Але на тлі катастрофи Великого переселення релігія знову почала повертати втрачені позиції. У суспільстві з’явилася нове популярне вірування: буцім протягом останніх сімдесяти років людство двічі опинялося на межі знищення й обидва рази рятувалося лише завдяки божому провидінню. Обидва чудесні спасіння – створення системи стримування за теорією Темного лісу та ініціювання початку гравітаційно-хвильового мовлення – мали, на думку віруючих, чимало спільних особливостей: раптова поява за участі малої кількості людей і неймовірний збіг обставин (як-от майже нульова вірогідність того, що «Синій простір» і «Гравітація» разом із Краплинами опинилися одночасно в чотиривимірній зоні простору). Під час обох криз віруючі влаштовували велелюдні публічні молебні, й саме ці палкі молитви викликали милість і спасіння Господні, нехай і точилися постійні дискусії про те, яке саме божество врятувало людство.

Так Земля перетворилася на єдиний гігантський собор, планету-молитовню, де кожен молився з небаченою досі вірою за нове диво спасіння. Окрім вселенських літургій, організованих Папою Римським у Ватикані, люди постійно молилися разом і наодинці, перед трапезою і сном, благаючи про одне: «Господь наш, пошли нам одкровення, направ нас, аби змогли ми донести свої добрі й миролюбні наміри до зірок. Хай увесь Всесвіт зрозуміє, що ми не замислюємо злого».

На орбіті Землі була навіть побудована міжконфесійна церква, хоча насправді це не був дім Господа в звичному розумінні, а лише гігантський хрест. Поперечини були завдовжки 20 і 40 кілометрів і світилися настільки яскраво, що хрест можна було легко побачити вночі із Землі. Віряни часто проводили масові богослужіння в космосі прямо під хрестом, збираючись там десятками тисяч – у скафандрах і зі свічками, які могли горіти у вакуумі та змагалися із зорями в яскравості світіння. Із Землі уся процесія мала вигляд миготливої хмари космічного пилу. І щовечора незліченна кількість людей на Землі возносила свої молитви до хреста, що з’являвся посеред моря зірок.

Навіть цивілізація Трисоляриса стала об’єктом поклоніння. Образ трисоляріан у свідомості людей постійно зазнавав змін: на початку Епохи кризи більшість сприймала їх як могутніх і почварних інопланетних загарбників, проте члени Організації «Земля – Трисолярис» вважали їх богами. Через певний проміжок часу в сприйнятті відбулися значні зміни – з дияволів та богів із плоті й крові вони перетворилися на істот, рівних людині й подібних до неї. А після створення системи стримування за теорією Темного лісу ставлення до трисоляріан стало зневажливим, як до неосвічених варварів із примітивною культурою, які животіють тільки для втіхи людства. Потім, знищивши систему стримування, трисоляріани продемонстрували людству своє справжнє єство – безжальних завойовників, які не цураються навіть геноциду. Але незабаром, після старту гравітаційно-хвильового мовлення, а особливо після знищення Трисоляриса, вони отримали ореол мучеників, що просто трохи швидше рухалися тією ж дорогою до спільного кінця.

Людство, дізнавшись про теоретичну можливість «послання миру», з самого початку наполегливо і послідовно вимагало від Томоко розкрити спосіб передачі в глибини Всесвіту подібної декларації, вмовляючи не лишатися осторонь і не брати на себе відповідальність за вчинення світоциду. Проте скоро людство збагнуло: для цивілізації, яка цієї миті мандрує у міжзоряному просторі та володіє технологіями, які ще довго не будуть доступними для людства, будь-який гнів чи осуд здаватимуться порожньою балаканиною. Ввічливо спитати вперше – гарна стратегія, але постійні надокучливі запити з часом починають нагадувати жебракування. Тож поступово безкінечні благання зглянутися і проявити милість у атмосфері масового релігійного психозу знову призвели до трансформації сприйняття трисоляріан. Оскільки вони володіли знанням про передачу «послання миру», то перетворилися на ангелів спасіння, посланих Богом. Причина, з якої люди ще не були ними врятовані, полягала в тому, що вони не повністю продемонстрували своє благочестя й не спокутали гріхи, тож звернення до Томоко знову перетворилися на молитви, а трисоляріани стали богами.

Резиденція Томоко стала місцем паломництва. Щодня під гігантським деревом юрмився величезний натовп людей. Часом їх кількість кратно перевищувала число прочан у Мецці під час хаджу – людському морю не було видно кінця-краю. Вілла була розташована на висоті 400 метрів, тож із землі здавалася невеличкою цяткою, яка то виринала, то знову ховалася серед штучних хмаринок і клубів туману. Іноді перед натовпом з’являлася Томоко – люди не могли побачити її обриси, тільки орнамент кімоно розквітав посеред хмар. Але такі моменти були рідкісними, а тому сприймалися як сакральні послання. Прихильники різних релігій заходжувалися демонструвати набожність – кожен на свій манер: дехто починав сильніше молитися, інші впадали в релігійний екстаз, хтось плакав і причитав, дехто падав на коліна, а дехто схилявся в доземному поклоні. У таких випадках Томоко відповідала натовпу легким кивком голови, а потім тихо зникала в будинку.

– Навіть якби сталося диво і ми віднайшли шлях до порятунку, який із того зиск? У людства не залишилося й натяку на власну гідність, – стверджував Бі Юньфен, один із колишніх головних претендентів на посаду Мечоносця і очільник Руху опору в Азії.

Чимало й інших розсудливих людей ставили таке саме запитання і намагалися знайти відповіді про «послання миру», проводячи чимало детальних досліджень у різноманітних галузях науки. Науковці збивалися з ніг, щоб віднайти бодай якийсь натяк на ґрунтовне підтвердження існування дієвого способу трансляції миролюбства людей у глибини Всесвіту. Але всі дослідники доходили одного й того самого висновку: якщо така можливість дійсно існує, то для відправлення «послання миру» потрібна якась принципово нова технологія, що набагато випереджає сучасний рівень технічного розвитку.

Немов вередливе дитя, людство знову змінило ставлення до екіпажу «Синього простору», який разом із кораблем уже розтанув у безодні космосу. Ще недавно ангелів-рятівників знову звинуватили в гріхопадінні, перетворили на породження темряви та дияволів у плоті й крові: захопивши «Гравітацію», екіпаж «Синього простору» підступом змусив розпочати гравітаційно-хвильове мовлення, наславши чорне прокляття руйнування на обидва світи. Цей страшний злочин назавжди залишиться непрощенним гріхом для цього сатанинського поріддя. Ті, хто обожнював Томоко, звернулися з проханням до трисоляріанського флоту якнайшвидше розшукати й знищити обидва кораблі, аби кожному віддалося згідно з ділами його. Але, як і до інших молитов, Томоко залишилися глухою до цих благань.

Одночасно нової трансформації повільно зазнавав і образ Чен Сінь: із людини, яка не відповідала жодному критерію для обіймання посади Мечоносця, вона знову перетворилася на милу та чуйну жінку. Аби пояснити мотиви її вчинків, навіть пригадали давно забутий прозовий твір Тургенєва «Поріг»: Чен Сінь хоробро переступила поріг, до якого ніхто не наважувався навіть підійти, і тоді, опинившись під немислимим для звичайної людини тиском і розуміючи приниження, що на неї очікують, у вирішальний момент все одно відмовилася надсилати до Всесвіту сигнал, який призведе до руйнації двох світів. Люди вже не зосереджувалися на наслідках її відмови активувати систему стримування, а просто відзначали безрозмірну любов Чен Сінь до людства, настільки сильну, що біль від неї застилав очі.

Якщо провести глибший аналіз цього феномена, то можна зрозуміти, що подібне ставлення соціуму до Чен Сінь є віддзеркаленням її підсвідомої материнської любові до людства. У цю епоху інститут сім’ї остаточно припинив існування, тож материнська любов лишалася незвіданим почуттям для багатьох людей. Високий загальний рівень добробуту дещо заміщав потребу дітей у материнській любові. Але тепер мешканці Землі опинилися посеред холоду жорстокого Всесвіту, щомиті чекаючи на прихід смерті. Перетворившись на перелякану дитину, людство вдивлялося в довколишній темний ліс та зі сльозами на очах шукало руку матері. І Чен Сінь ідеально підходила на цю роль: молода й вродлива жінка, послана далекими предками, які знали материнську любов. Не дивно, що в панівній атмосфері релігійного екстазу знову відродився культ Богоматері нової епохи.

Але усвідомлення цього відібрало у Чен Сінь останні крихти волі до життя.

Життя давно перетворилося для неї на нескінченні тортури та важкий тягар. І вона лишалася живою лише тому, що не дозволяла собі втекти від тяжкої ноші. Лишатися живою було справедливим покаранням за величезні помилки, і вона мусила з цим змиритися. Але зараз Чен Сінь перетворилася на небезпечний культурний феномен, а дедалі більше захоплення її постаттю огортало і так розгублене людство пеленою брехні. Тож згинути назавжди було б відповідальним вчинком з її боку.

Чен Сінь легко далося таке рішення. Це було схоже на давно заплановану мандрівку – всі поточні, нагальні справи владнано і можна з полегкістю ступити за поріг.

Чен Сінь вийняла невеличку пляшечку, в якій збереглася одна пігулка для короткотривалої гібернації. Саме цей препарат їй призначили, коли вводили в попередню шестирічну гібернацію, але без підключення до системи екстракорпоральної мембранної оксиґенації вона швидко й безболісно помре.

Зараз розум Чен Сінь своєю прозорістю й порожнечею нагадував космічний простір – жодних спогадів чи виразних відчуттів. Свідомість лишалася гладкою, немов дзеркало, яке відбивало призахідне сонце її життя, що здавалося цілком природною зміною стану, як-от щоденні сутінки… Це правильно: якщо світ можна знищити легким порухом одного пальця, то й відхід людини має бути спокійним і непомітним, як скочування росинки по травинці.

Але щойно Чен Сінь дістала пігулку, задзвонив телефон. Фрес. Тут уже смеркалося, тож в Австралії давно споночіло.

– Дитино, Місяць зараз просто неймовірний. Я щойно бачив кенгуру. Уявляєш, переселенці з’їли не всіх.

Фрес ніколи не використовував функції відеодзвінків, наче вважав, що його описи красномовніші за будь-яке зображення. Хоча Чен Сінь розуміла, що Фрес її не бачить, вона змусила себе усміхнутися:

– Це чудово, Фресе. Дякую тобі.

– Дитино, справи підуть на лад, от побачиш.

Старий повісив слухавку одразу, щойно закінчив говорити. Він не міг нічого запідозрити – вони щоразу розмовляли так недовго.

АА також навідувалася того ранку, аби повідомити радісну новину: їхня компанія виграла ще один великий тендер на будівництво іще більшого хреста на геосинхронній орбіті.

Чен Сінь раптом збагнула, що має двох друзів. У цьому страшному мороці нового часу вона зберегла двох справжніх друзів. Якщо вона вкоротить собі віку, як вони почуватимуться? Її прозорому і порожньому розуму раптом стало тісно, ніби його охопили багато рук, а гладка дзеркальна свідомість втратила свою незайманість – відбите призахідне сонце палало, немов вогонь. Сім років тому вона не знайшла в собі сили натиснути червоний перемикач під пильними поглядами всього людства; тепер, розмірковуючи про своїх друзів, вона силилася змусити себе проковтнути пігулку, що мала принести полегшення. Чен Сінь вкотре розуміла свою безмежну слабкість – вона просто ніщо, порожнє місце.

Мить тому замерзла річка перед нею здавалася вкритою міцною кригою, і їй не становило жодних проблем дістатися протилежного берега. Але тепер крига скресла, і потрапити на інший берег можна було, тільки занурившись у чорні, холодні води. Це буде стражденний вибір, але вона вірила, що зможе перепливти на інший берег. Хай із довгими ваганнями аж до ранку, але вона проковтне ту пігулку. Вона просто не має іншого вибору.

Знову задзвонив телефон – цього разу це була Томоко. Вона запросила Чен Сінь із Ло Цзі завтра до себе на чя-но ю, на прощальний вечір.

Чен Сінь повільно поклала пігулку назад до пляшечки. Вона мусить піти на гостину. А це значить, що вона матиме достатньо часу, аби вмовити себе пірнути у чорну воду.

***

Наступного ранку Чен Сінь і Ло Цзі знову зустрілися біля підніжжя дерева, на якому розташовувалося небесне обійстя Томоко. Звичний натовп людей унизу погустішав, бо вчора ввечері Томоко оголосила, що має намір залишити Землю. Проте не було чутно звичних викриків і бурмотіння молитов, усі заціпеніли, ніби чогось очікували.

Томоко за звичаєм зустріла гостей на порозі тими самими вітальними словами, що й минулі рази.

Чя-но ю цього разу відбувалася мовчки, бо всі розуміли, що обмін думками між двома світами уже давно скінчився.

Чен Сінь і Ло Цзі щосекунди відчували присутність натовпу внизу. Мовчазне море людей на землі нагадувало звукопоглинальну ковдру, що підсилювала тишу у вітальні й одночасно створювала гнітючий настрій, згущуючи хмари, що пропливали за вікном. Але рухи Томоко лишалися такими ж легкими і граційними – порцеляна чаш не подзенькувала навіть при контакті з іншим приладдям. Здавалося, що Томоко своїми витонченими рухами вміло ріже загустіле повітря. Попри те що минуло вже більше години, Чен Сінь і Ло Цзі не відчули плину часу.

Томоко простягнула Ло Цзі чашу з готовим чаєм:

– Я залишаю вас. Будь ласка, дбайте про людство. – Простягаючи чай Чен Сінь, вона мовила: – Всесвіт великий, але життя більше за нього. Можливо, нам випаде шанс ще зустрітися в майбутньому.

Так само мовчки Чен Сінь відсьорбнула чаю, заплющила очі й спробувала насолодитися смаком. Мить гіркоти оповила серце, немов вона випила холодного зоряного сяйва. Чен Сінь неспішно куштувала чай, але зрештою він скінчився. Чен Сінь і Ло Цзі встали і почали прощатися з господинею. Цього разу Томоко провела їх спіральною драбиною аж до гілки. Уперше білі хмаринки, що завжди генерувалися обладнанням вілли, зникли без сліду. Людське море внизу так само мовчало.

– Перед розлукою я маю завершити останню місію – передати повідомлення, – сказала Томоко, низько вклоняючись гостям. Випроставшись, вона багатозначно подивилася на жінку: – Чен Сінь, Юнь Тяньмін хоче тебе бачити.

Витяг із «Минулого поза часом»: Довгі сходи

На початку Епохи кризи, коли ентузіазм людства ще не був підкошений Великим занепадом, усі країни об’єднали ресурси й зусилля, реалізувавши чимало великих проєктів для захисту Сонячної системи. Творці цих грандіозних задумів використали передові технології того часу, а подекуди й вийшли за їх межі. Проєкти на кшталт космічного ліфта, випробування зоряних ядерних бомб на поверхні Меркурія, а також прорив у опануванні технології керованого термоядерного синтезу стали важливими віхами в історії людства. Вони заклали основу для технологічного стрибка після закінчення періоду Великого занепаду.

Але «Сходовий марш» до них не належав: його успішно забули ще до початку Великого занепаду. З точки зору істориків, він виявився типовим прикладом імпульсивності й поганого планування – широко розповсюджених явищ на початку Епохи кризи. Зразок недопрацьованої й поспішно реалізованої авантюри. Окрім цілковитого провалу основної місії, проєкт нічогісінько не приніс для технологічного розвитку людства – згодом розвиток космічних технологій рушив у геть іншому напрямку.