Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 47 страниц)

Але подібні неймовірні вчинки під силу тільки Творцю. Хоча, якщо зважити на обмеження базових законів фізики, закладених ним при створенні Всесвіту, це вже і йому самому не під силу.

З часом була запропонована більш елегантна й виважена ідея руху з використанням викривлень простору: якщо якимось чином зменшити його кривизну, розгладивши простір позаду космічного корабля, тоді більш викривлена ділянка попереду тягнутиме корабель до себе. У цьому й полягає рушійна сила викривленого простору.

Криволінійне прискорення не дає змоги досягти пункту призначення миттєво, як ідея зі згортанням мембрани простору, але може забезпечити пересування космічного корабля зі швидкістю, нескінченно близькою до швидкості світла.

Але поки суть послання Юнь Тяньміна не буде витлумачено повністю й інваріантно, криволінійне прискорення так і залишиться рядовою ідеєю поряд із сотнями інших, які «обіцяють» переміщення зі швидкістю світла. І жоден спеціаліст не візьметься стверджувати, що ця ідея має достатню теоретичну базу й може бути втілена в життя.

Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна

АА продовжувала збуджено розповідати Чен Сінь:

– До Епохи стримування була мода на анімоване вбрання. Усі довкола виблискували палітрою барв, але зараз таке носять лише діти. Тепер класичний вигляд одягу знову набуває популярності.

Але її очі транслювали інше: Ця інтерпретація тексту казок видається дуже достовірною, але ми все одно не можемо бути впевнені. Цілком імовірно, що ми ніколи не отримаємо остаточного підтвердження цього припущення.

– Найбільше мене дивує, що зараз уже не існує поняття дорогоцінних металів і коштовного каміння, – відповіла Чен Сінь. – Золото стало звичайним металом, а наші з тобою келихи виготовлені з алмазів. Тобі відомо, що в мої часи володіння діамантом невеличкого розміру було недосяжною розкішшю для більшості дівчат?

Але її очі розповідали інше: Цього разу все інакше. Я певна, що ми на правильному шляху.

– Принаймні алюміній у ваш час уже був дешевим, бо до відкриття електролізу цей метал також вважався дорогоцінним. Я чула, що дехто з королів навіть замовляв собі корони з алюмінію.

Як ми можемо бути впевнені?

Чен Сінь розуміла, що тепер обмін поглядами не спрацює. Колись КІІ запропонував їй облаштувати захищену від софонів кімнату в її помешканні. Для цього потрібно було встановити багато апаратури, яка генерувала б постійне шумове забруднення. Вона тоді не погодилася на таку пропозицію, а зараз пошкодувала про свою відмову.

– Сніжнохвильовий папір, – стиха відповіла Чен Сінь.

Затьмарений погляд АА вмить засвітився від збудження, цього разу яскравіше, ніж під час осяяння попередньою здогадкою.

І більше нічого у світі не здатне розгладити цей папір?

Нічого, окрім обсидіану з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Я сподівався якимось чином повернути дошку, вкрадену Вушком голки.

…

Цієї миті в кутку кімнати вдарив годинник. Майстер Ефір підняв очі й побачив, що майже розвиднілося. Він знову опустив погляд на аркуш паперу та оцінив виконану роботу: хоча певний фрагмент аркуша вже не стовбурчився й не згортався назад у рулон, його було явно недостатньо для написання портрета Вушка голки. Старий відклав праску й зітхнув…

У стовбурі сніжнохвильового дерева аркуші паперу перебувають у скрученому вигляді. Витягнувши аркуш, його слід було попрасувати, й тоді він розгладжувався, тобто зменшувався ступінь його кривизни.

Цей образ є очевидним натяком на вигляд простору попереду й позаду космічного корабля, після того як він зменшує викривлення мембрани Всесвіту. Іншого тлумачення цих слів просто не існувало.

– Їдьмо, – сказала Чен Сінь, устаючи.

– Так, час рушати, – відповіла АА, збираючись до найближчої екранованої від софонів кімнати.

***

За два дні на засіданні КІІ голова Комітету оголосив, що всі очільники робочих підгруп одноголосно схвалили трактування частини тексту як опис рушійної сили викривленого простору.

Послання Юнь Тяньміна містило розгадку про те, що трисоляріанські кораблі здатні рухатися зі швидкістю світла саме за допомогою рушійної сили викривленого простору.

Підтвердження правильності теоретичного викладу конкретного способу переміщення в просторі зі швидкістю світла (за наявності безлічі альтернативних способів) стало суттєвим проривом у розробці стратегічного напряму розвитку аерокосмічних технологій людства – немов у темряві ночі спалахнув вогник маяка.

Не менш важливим відкриттям стало також розуміння способу кодування Юнь Тяньміном прихованої інформації в текстах казок: дворівневість і двовимірність метафор.

Дворівнева метафора в текстах не описує закодовану інформацію безпосередньо, а спочатку робить відсилку до якогось простішого для розуміння предмета чи явища. А вже червона нитка його метафоричного опису передає закодовану частину послання так, що її легше інтерпретувати. У цьому випадку човен принцеси, мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й Море ненажер метафорично натякали на човник-оригамі, який рухається за допомогою мила. Своєю чергою, цей спосіб руху відбувався за принципом криволінійного прискорення. Попередні спроби інтерпретацій текстів казок не мали успіху саме через переконання спеціалістів, що шукане послання в текстах закодоване звичними однорівневими метафорами.

Двовимірність метафори вирішує проблему з неоднозначністю трактування послання внаслідок нагромадження художніх засобів у текстах казок. Саме для цього після використання дворівневої метафори в текст вводиться проста супровідна метафора для фіксування правильного розуміння дворівневої. У цьому випадку скрученість і необхідність розгладжування чи прасування сніжнохвильового паперу метафорично передають викривлення простору, підтверджуючи правильність інтерпретації образу човника-оригамі, який урухомлюється за допомогою мила. Якщо уявити текст казок у вигляді пласкої прямокутної площини координат, то двовимірна метафора забезпечувала інформацію про значення точки лише за однією віссю координат, а проста супровідна метафора виступала еквівалентом значення по другій осі, тим самим фіксуючи положення правильної інтерпретації на координатній площині. Тому цю просту супровідну метафору ще називали визначальною. Якщо її розглядати окремо, закладений у неї сенс здається безглуздим, але в комбінації з дворівневою задача з неоднозначністю трактувань художніх засобів розв’язується.

– Яке витончене рішення, – прокоментував один із спеціалістів КІІ.

Усі відзначили внесок Чен Сінь і АА в прорив у дешифруванні текстів казок. АА удостоїлася особливої похвали й одразу зрозуміла, що її статус в КІІ значно зріс.

Чен Сінь відчула, як зволожуються її очі. Вона думала про Юнь Тяньміна, уявляла, як він, опинившись у ворожому й дивному чужинницькому оточенні, незламно продовжує свою боротьбу посеред темряви нескінченної космічної ночі. Для того щоб донести людству сокровенне знання, він, напевно, витратив чимало часу, перш ніж створив систему підтримувальних метафор. Потім йому довелося вигадати понад сотню казок, аби з надзвичайною обережністю сховати потрібну інформацію в тексті трьох із них. Три століття тому він подарував Чен Сінь зірку, а три століття потому подарував людству надію.

Очікувалося, що надалі розшифровування текстів казок відбуватиметься досить жваво. Погодивши використання системи підтримувальних метафор, спеціалісти також виступили на підтримку й іншого, хоч і геть невмотивованого, припущення: якщо перша вдало розшифрована порція тексту стосувалася способу втечі за межі Сонячної системи, то інші його частини мають описувати способи передачі послання миру до Всесвіту.

Проте вже дуже скоро фахівці виявили, що, порівняно з вдало розшифрованою однією частиною тексту, зрозуміти решту прихованого в трьох казках послання буде набагато складніше.

***

На наступне засідання голова КІІ приніс із собою парасольку, виготовлену за його замовленням. Вона повністю повторювала описану в казках – ту, яку майстер Ефір подарував принцесі: велика, чорного кольору, до кінця кожної з восьми спиць прив’язані камінці. Класичні парасольки в сучасному світі вже давно вийшли з ужитку. Замість них користувалися пристроєм, який називався «дощовий екран» і нагадував маленький ліхтарик: із нього струменіло повітря, що здувало дощові краплі. Звісно, люди мали уявлення про класичний вигляд парасольок, бо бачили їх у фільмах і телепрограмах, проте мало хто тримав у руках. Присутні з цікавістю взялися крутити парасольку й пересвідчилися, що її дійсно можна утримувати у відкритому положенні за рахунок відцентрової сили та прив’язаних камінців, як і описано в казках. І так само чується відповідне звукове сповіщення, коли обертання стає занадто швидким або занадто повільним. Усі, хто спробував покрутити парасольку, в один голос твердили, що це дуже виснажливо, й висловлювали щире захоплення годувальницею принцеси, яка легко могла обертати її цілий день без перерви на відпочинок.

АА й собі взяла парасольку і розкрила її над головою. Вона мала не такі сильні руки, тож парасолька почала швидко провисати й почулося пташине цвірінчання, яке попереджало, що швидкість обертання стає занизькою.

Відколи голова КІІ уперше відкрив парасольку, Чен Сінь не відводила від неї погляду, а тепер несподівано крикнула АА:

– Не зупиняйся!

AA збільшила швидкість обертання парасольки, й пташине щебетання стихло.

– Крути швидше, – сказала Чен Сінь, продовжуючи дивитися на парасольку.

АА почала з усіх сил обертати парасольку, аж поки не почулося гудіння, як при сильному вітрі, що попереджало про зависоку швидкість обертання. Чен Сінь знову попросила її сповільнитися, й знову роздалися пташині трелі; й так кілька разів.

– Це не парасолька! – викрикнула Чен Сінь. – Я знаю, що воно таке.

Бі Юньфен, який сидів поруч із нею, згідно кивнув:

– Я теж здогадався. – А потім повернувся до Цао Біня – третього з-поміж присутніх, хто народився в докризові часи: – Збагнути, що воно таке, могли тільки ми троє.

– Істинно так, – схвильовано відповів Цао Бінь, також не відводячи погляду від парасольки. – Але вже навіть у наші часи це була рідкісна річ.

Дехто з присутніх дивився на трійцю як на викопних істот, інші не зводили очей із парасольки. Але ніхто не розумів, про що мова, й усі чекали пояснень.

– Відцентровий регулятор парового двигуна, – пояснила Чен Сінь.

– Що воно таке? Якась схема управління?

Бі Юньфен похитав головою.

– Коли було винайдено цю річ, ще не було електричного струму.

Цао Бінь пояснив:

– Це пристрій для підтримки роботи парової машини на заданих обертах за змінного навантаження, винайдений у ХVIII сторіччі. Він складається з двох-чотирьох тягарців, підвішених на важелях, які сполучені через дві тяги з муфтою, що ковзає по валу регулятора. Нагадує цю парасольку, але з меншою кількістю спиць. Вал пристрою обертається паровим двигуном, і якщо додати пари, то його обертання прискориться, й при такій конструкції регулятора це призведе до підняття тягарців угору. Рух тягарців через ковзну втулку й систему важелів спричинить закривання заслінки, а це зменшить подачу пари в парову машину, що матиме наслідком зниження обертів. Коли ж частота обертів парової машини зменшиться, то сповільниться й обертання валу, а відтак – зменшиться відцентрова сила. Таким чином, тягарці опустяться вниз, спричиняючи відкриття заслінки, що забезпечить збільшення подачі пари… Це найдавніша промислова система автоматичного керування.

Отже, людство зрозуміло першу частину дворівневої метафори парасольки. Але, на відміну від човника-оригамі, який урухомлюється за допомогою мила, відцентровий регулятор парового двигуна не вказував на щось конкретне. Друга частина дворівневої метафори отримала багато інтерпретацій, найпопулярнішими з яких стали дві: система управління з негативним зворотним зв’язком і стала швидкість.

Спеціалісти почали шукати в тексті визначальну метафору й незабаром збагнули: принц Глибока вода. Зріст принца не змінювався для спостерігача, незважаючи на зміну відстані між ними. Цей опис також можна було трактувати по-різному, але з-поміж усіх варіантів було обрано два найочевидніших: спосіб передачі інформації, за якого сигнал із пройденою відстанню не затухає, та фізична величина, яка є сталою в будь-якій системі відліку.

Зіставивши всі метафори стосовно парасольки, фахівці змогли встановити найбільш вірогідне поєднання: стала швидкість, що не змінюється у будь-якій системі відліку.

Вочевидь, ішлося про швидкість світла.

Несподівано для всіх було знайдено ще одну визначальну метафору для опису парасольки.

От саме з них і виробляють чарівне мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Але збирати ці бульбашки – надзвичайно складна справа, оскільки вони розносяться зі швидкістю вітру… Тільки найпрудкіші коні, яких на весь Хе’ерсіньґеньмосикеньлай набереться з десяток, можуть наздогнати бульбашки, що розносяться вітром. Коли вітер починає їх видувати з чарівних бульбочкових дерев, миловари сідають на цих швидких коней і мчать за вітром, ловлячи їх спеціальною марлею… Бульбашки з чарівних дерев узагалі не мають ваги, тож справжнє чисте мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая теж невагоме. Це найлегша річ у світі, проте надзвичайно дорогоцінна.

Найшвидше у світі; не має маси чи ваги – проста однорівнева метафора світла.

Отже, метафорично парасолька вказувала на світло, але ловлю чарівних бульбашок із бульбочкових дерев можна було інтерпретувати двояко: абсорбування світлової енергії або зменшення швидкості світла.

Більшість інтерпретаторів схилялися до думки, що перший варіант тлумачення має мало спільного зі стратегічними завданнями людства, тож усі сфокусувалися на другому варіанті.

Хоча вони ще не могли чітко зрозуміти сенс послання, під час обговорення другого варіанта тлумачення метафори зосередилися на можливому взаємозв’язку між зменшенням швидкості світла й транслюванням послання миру до Всесвіту.

– Уявімо, що нам вдалося знизити швидкість світла в межах Сонячної системи. Тобто космічний простір, обмежений орбітою Нептуна чи поясом Койпера, матиме інші властивості, які будуть помітні навіть для віддаленого спостерігача.

Ця думка не давала спокою нікому з присутніх.

– Але чи матиме це якесь значення для сторонніх спостерігачів? Припустимо, ми зменшимо швидкість світла на одну десяту – яким чином це переконає когось у відсутності загроз із нашого боку?

– Це, безперечно, засвідчуватиме: якщо людство володіє технологією польоту зі швидкістю світла, то для виходу за межі Сонячної системи ми витрачатимемо на 10% більше часу. Але це не надто переконливо.

– Проте для того, аби всі в Усесвіті вважали нас безпечними, замало буде знизити швидкість світла на одну десяту. Можливо, ми будемо змушені знизити цю константу до однієї десятої чи навіть однієї сотої від звичного показника, щоб сторонні спостерігачі могли дійсно пересвідчитися: зведена людством перешкода не дає можливості швидко залишити межі Сонячної системи. І тільки тоді вони зрозуміють, що наша цивілізація не становить загрози для інших.

– У такому випадку зниження швидкості світла навіть до однієї тисячної буде недостатньо для такого послання. Зважте: навіть за швидкості польоту 300 кілометрів на секунду час вильоту за межі Сонячної системи лишається доволі прийнятним. Окрім цього, якщо людство буде здатне змінити основну космологічну константу в просторі радіусом 50 астрономічних одиниць, це стане декларацією того, що земляни опанували технології надзвичайно високого рівня. Це не послання миру до Всесвіту, а застереження остерігатися нас!

Дворівнева метафора парасольки та визначальні метафори принца Глибока вода й чарівних бульбочкових дерев давали загальне розуміння контексту, проте не конкретну інформацію про зашифроване послання. Тобто метафора могла вже вважатися трирівневою, й багато хто замислювався: а чи не існує третьої визначальної метафори? Тож усі знову й знову поверталися до текстів казок, проте безуспішно.

І в цей час досить випадковим чином була розкрита таємниця загадкового топоніма – Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

***

Для розшифрування цієї назви в складі КІІ була створена лінгвістична група, до складу якої потрапив Палермо – фахівець з історії мов. Головним мотивом його залучення до цієї групи стала широка спеціалізація мовознавця – на відміну від інших, він мав професійний інтерес не до якоїсь конкретної мовної сім’ї, а був обізнаний із багатьма мертвими й давніми мовами з кількох мовних сімей Заходу та Сходу. Проте навіть досвід Палермо виявився безсилим перед цим загадковим топонімом – КІІ не отримав бажаного прориву. Розкриття таємниці сталося цілком випадково й не мало нічого спільного з його професійною діяльністю.

Прокинувшись одного ранку, Палермо почув від своєї дівчини – білявки зі Скандинавії – дивне запитання: чи не був він колись на її батьківщині?

– У Норвегії? Ні, жодного разу, – відповів Палермо.

– Тоді чому ти постійно повторюєш уві сні прадавні назви двох норвезьких топонімів?

– Які ще назви?

– Гельсеґґен і Москен.

Оскільки його дівчина не мала жодного стосунку до КІІ, Палермо лише злегка усміхнувся з її дивної вимови й похитав головою:

– Назва правильно звучить – Хе’ерсіньґеньмосикеньлай. Якщо ж його довільно розбивати на складові частини, то можна отримати багато схожих слів різними мовами.

– Але обидва об’єкти, про які я говорю, розташовані в Норвегії.

– Ну то й що. Випадковий збіг.

– А якщо я тобі скажу, що більшість норвежців не знають про їх існування? Це застарілі назви, якими вже давно не послуговуються. Я знайома з ними лише тому, що спеціалізуюся на історії країни. І вони обидва розташовані в одному фюльке – Нурланн.

– Люба, це все одно просто збіг. Адже оригінальну назву можна за бажанням розділити на складові частини будь-яким чином.

– Досить вже мене дурити! Ти й сам, напевно, добре знаєш, що Гельсеґґен – це назва гори, а Москен – крихітний острівець у складі архіпелагу Лофотен.

– Я не знав цього. І я дійсно вважаю, що це просто збіг. У мовознавстві є цікавий парадокс: коли слухач чує довге іншомовне слово й не знає, як воно пишеться, він підсвідомо розбиває його на знайомі морфеми чи слова, навіть не розуміючи істинного значення. Ось як ти зараз.

Палермо не розповів дівчині, що в процесі дослідження топоніма разом із іншими лінгвістами, які входили до групи КІІ, він уже неодноразово стикався з прикладами подібних інтерпретацій, що базувалися суто на вподобаннях і досвіді окремого спеціаліста.

Тож він не приділив багато уваги словам подруги, але наступні її слова перевернули все з ніг на голову:

– Що ж, гаразд, але ти мусиш знати ще дещо: Гельсеґґен височіє прямо на узбережжі й із її вершини відкривається гарний вигляд на Москен – найближчий острів!

***

За два дні Чен Сінь стояла на острові Москен і роздивлялася скелясті обриви Гельсеґґена по той бік протоки. Гора була чорного кольору, й, можливо, тому що небо було затягнуте свинцевими хмарами, море теж здавалося розлитим чорнилом. Лише біла лінія прибою, що накочувала на скелі вдалині, розбавляла цю похмуру палітру. Перед поїздкою Чен Сінь дізналася, що, хоча ця локація й розміщена неподалік Полярного кола, завдяки теплим течіям клімат тут був порівняно м’яким. Проте дихання бризу з моря не додавало відчуття тепла.

Утворені внаслідок наступу льодовика прямовисні скелі островів архіпелагу Лофотен, що розташовувався на півночі Норвегії, сформували 160-кілометровий бар’єр між Вестфіордом і Північним морем, який, немов стіна, відокремлював Північний Льодовитий океан від Скандинавського півострова. Тож течії між островами архіпелагу були стрімкими й небезпечними. Раніше їх населяли здебільшого сезонні рибалки. А нині, коли більшість морепродуктів вирощується за допомогою аквакультури, а вилов риби в морі вже не провадиться, острови знову мали майже такий самий вигляд, як і в часи вікінгів.

Москен був лише одним із численних островів, що входили до складу архіпелагу. Вершина Гельсеґґен теж не вирізнялася поміж навколишніх гір. Востаннє ці топоніми вживалися наприкінці Епохи кризи, а потім були замінені іншими – загальновживаними.

Опинившись віч-на-віч із абсолютною порожнечею цього місця, Чен Сінь не мала в серці страху чи тривоги. Ще не так давно вона вважала, що її життя скінчилося, але тепер отримала дуже багато мотивації, аби боротися за його продовження. Вона вгледіла шпаринку між свинцевих хмар, крізь яку виднілося синє небо. Цієї миті звідти визирнуло сонце й на кілька хвилин повністю змінило цей похмурий світ, як і описував Юнь Тяньмін: «Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку». Саме так Чен Сінь і почувалася зараз – із надією, розпорошеною по смутку, й подихом тепла на холодному вітрі.

Вона приїхала у супроводі АА та кількох експертів КІІ, серед яких були Бі Юньфен, Цао Бінь і Палермо.

На крихітному острові мешкала лише одна людина – старий на ім’я Джейсон. Йому вже виповнилося 80 років, він народився ще в докризові часи. Старий чимось невловимо нагадував Чен Сінь Фреса. На запитання, чи є щось особливе на Москені чи Гельсеґґені, старий Джейсон просто вказав на західний край острова:

– Звісно, погляньте он туди.

Там височіла біла споруда маяка, вогонь якого, хоча заледве почало сутеніти, вже ритмічно блимав, спрямовуючи своє світло в напрямку відкритого моря.

– Що воно таке? – з цікавістю спитала АА.

– Ох, вже ці сучасні діти. Не знають простих речей… – Джейсон похитав головою й емоційно продовжив: – За допомогою таких пристосувань у давнину кораблі орієнтувалися в морі. До початку кризи я був інженером і проєктував маяки та інше навігаційне обладнання. У ті часи їх було багато по всьому світу, вони допомагали суднам зорієнтуватися під час плавання. Зараз уже не лишилося жодного. Я оселився тут і збудував цей маяк, аби сучасники мали можливість дізнатися про те, як було колись.

Експерти з КІІ з цікавістю роздивлялися маяк – ще один забутий раритет із минулого, як і відцентровий регулятор парового двигуна. Проте незабаром вони дійшли думки, що він не міг бути підказкою: маяк збудували нещодавно, використовуючи надміцні й легкі сучасні матеріали. Його спорудження тривало лише два тижні. Джейсон підтвердив, що раніше маяка на острові ніколи не існувало, тож він не міг мати нічого спільного з посланням Юнь Тяньміна.

– Тут є ще щось цікаве? – запитав хтось із команди.

У відповідь Джейсон лише знизав плечима, вказуючи на вистиглі небеса й навколишні води:

– Що тут може бути цікавого? Я не в захваті від цієї пустельної й похмурої місцини, але вони не дали б мені дозволу збудувати маяк у іншому місці.

Усі вже почали збиратися перелетіти вертольотом на Гельсеґґен, однак АА висловила бажання дістатися берега на човні Джейсона.

– Це можливо, але, дитино, ти ризикуєш отримати морську хворобу через хитавицю. Сьогодні штормить, – відповів старий.

АА вказала на скелі Гельсеґґена по той бік протоки:

– Хіба настільки коротка поїздка може призвести до таких наслідків?

Джейсон лише похитав головою.

– Ви не зможете плисти навпростець. Принаймні не сьогодні. Вам доведеться рушити півколом.

– Чому?

– Бо там у протоці – велика водоверть, яка затягує всі човни й кораблі.

Експерти КІІ перезирнулися, а потім знову подивилися на Джейсона.

– Ви ж казали, що тут більше нічого цікавого нема, – нагадав хтось із присутніх.

– Для мене як місцевого жителя нема нічого дивного в цій водоверті. Вона – невід’ємна частина протоки, що час від часу в ній з’являється.

– Де саме?

– Он там, на віддалі. Звідси ви Москстраумен не побачите, але зможете почути її.

Усі змовкли й почули, як удалині гуркоче море, немов там проноситься табун із тисячі коней. Експерти КІІ захотіли дослідити водоверть із гелікоптера, але Чен Сінь зазначила, що ліпше все-таки скористатися човном. З нею зрештою погодилися. А оскільки на острові був лише один човен, який уміщував щонайбільше шестеро людей, то було вирішено, що ним попливуть Джейсон, Чен Сінь, АА, Бі Юньфен, Цао Бінь і Палермо, а решті доведеться скористатися гелікоптером.

Човен понісся хвилями в море. Вітер на воді посилився і посвіжішав, зриваючи солоні бризки з гребенів і кидаючи їх в обличчя мандрівникам. Поверхня моря виблискувала сірою сталлю і під тьмяним світлом здавалася ще загадковішою та небезпечнішою. Гуркіт щомиті наростав, але водоверті ще не було видно.

– Я згадав! – голосно гукнув Цао Бінь, намагаючись перекричати вітер.

Чен Сінь також зрозуміла, про що йдеться: спочатку вона гадала, що Юнь Тяньмін дізнався про це місце вже після відльоту, за допомогою софонів. Але реальність виявилася простішою.

– Едґар Аллан По, – вимовила Чен Сінь.

– Хто? Або що? – запитала АА.

– Письменник ХІХ століття.

– Так, По написав оповідання про Москстраумен, – відповів Джейсон. – Я читав його замолоду. Але там багато літературних перебільшень. Пам’ятаю, що він писав, буцім вир обривається всередину під кутом 45 градусів. Що, звісно ж, маячня.

Художня література як така зникла понад століття тому. Хоча «автори» та «література» ще існували, але оповіді мали вигляд серії цифрових зображень. Класичні текстові твори набули статусу культурних реліквій. Під час Великого занепаду було втрачено значну частину спадку античних і класичних письменників, зокрема й По.

Гуркіт ставав дедалі гучнішим.

– То де водоверть? – запитав хтось.

Старий Джейсон вказав на хвилі.

– Водоверть розташована під поверхнею моря. Перетнувши цю лінію, ви зможете побачити її на власні очі.

Люди на борту помітили смугу з білопінними гребенями хвиль, що вигиналася широкою дугою.

– То перетинаймо! – вигукнув Бі Юньфен.

– Це лінія, що відділяє життя і смерть. Кожне судно, яке опиниться там, неодмінно загине, – відповів йому Джейсон.

– Скільки часу мине, перш ніж човен засмокче у водоверть?

– Від сорока хвилин до години.

– Тоді не страшно. Вертоліт нас врятує.

– Але ж мій човен…

– Ми компенсуємо вам його втрату.

– І обійдеться це значно дешевше за мило, – додала АА. Джейсон не зрозумів, про що йдеться.

Керманич обережно спрямував невеличкий човен через смугу хвиль. Спочатку суденце сильно кидало з боку в бік, але згодом рух повністю стабілізувався, ніби човен знизу підхопила якась невидима сила, поставила його в колію й підштовхнула у напрямку руху хвиль.

– Нас підхопила водоверть! Боже мій, я вперше бачу її настільки близько! – кричав Джейсон.

Здавалося, що вони наче піднялися на вершину гори, й тепер Москстраумен відкрився їхнім поглядам у повній красі. Величезна воронкоподібна западина була діаметром близько кілометра. Кут, під яким усередину закручувалася водяна стіна, теж вражав: він був, звісно, не 45 градусів, як писав По, але й не менше 30. Поверхня водоверті на вигляд була міцною, немов тверде тіло. Швидкість човна не сильно зросла, проте з наближенням до центру мусила б поступово збільшуватися, досягнувши максимуму біля крихітного отвору всередині. Саме звідти чулося громове ревіння, яке загрозливо обіцяло розбити все на друзки і затягнути у потойбіччя.

– Я не вірю, що нам не вдасться вирватися! – крикнула АА до Джейсона. – Прав по прямій на повній потужності!

Джейсон так і зробив. Човен був обладнаний електричним двигуном, і його звук нагадував дзижчання комара посеред громовиці водоверті. Судно прискорилося і наблизилося до лінії хвиль. Здавалося, воно ось-ось проскочить її, але човен безсило розвернувся і рушив униз від пінної стіни, наче кинутий камінь перетнув верхню точку параболічної траєкторії. Вони спробували ще кілька разів, але, попри всю наполегливість, лише скачувалися глибше у водоверть.

– Тепер ви пересвідчилися, що це брама до пекла. І звичайному човну не під силу вирватися, – викрикнув Джейсон.

Коли човен опустився у водоверть глибше, пасажирам уже не було видно лінії водорозділу і поверхні моря. Перед їхніми очима височіла стіна води, і вони лише бачили, як повільно рухається течія з протилежного боку водоверті. Усіх скував жах від усвідомлення того, що вони віддалися на милість непереборної сили природи. І лише завислий над ними гелікоптер додавав трохи впевненості.

– Дітки, час вечеряти, – сказав старий Джейсон.

Була дев’ята вечора, й хоча сонце ще не сіло, для місцини неподалік Полярного кола це було нормою. Джейсон дістав з-під сидіння велику нещодавно виловлену тріску й поклав на залізну таріль. Потім вийняв три пляшки вина – вмістом однієї з них полив рибину і підпалив запальничкою, пояснивши, що це звичний місцевий спосіб приготування. Менш ніж за п’ять хвилин він почав вихоплювати з полум’я гарячі шматки риби та їсти. Решта присутніх також приєдналися до трапези. Тож вони їли рибу, пили вино і милувалися водовертю.

– Дитино, я тебе знаю. Ти була Мечоносцем, – звернувся Джейсон до Чен Сінь. – Ви, напевно, тут із важливою місією, але дослухайтеся до порад старого: не переймайтеся даремне. Оскільки від долі не втечеш, вам слід насолоджуватися сьогоденням.

– Якби над нами не висів гелікоптер, то ви не поводилися б настільки спокійно, чи не так? – запитала АА.

– Е ні, дитино, я не переймався б. Ще у докризові часи, коли мені виповнилося лише сорок, я дізнався, що смертельно хворий. І навіть тоді я не злякався і не планував скористатися гібернацією. Лікарі мене відправили в неї, коли я впав у кому. Коли ж я прокинувся, вже була Епоха стримування. Я навіть подумав, що воскрес для загробного життя, але швидко збагнув, що це маячня. Смерть просто на якийсь час відступила, але неодмінно дочекається мене… У ту ніч, коли завершилося будівництво маяка, я спостерігав із моря, як спалахує його вогник, і раптом зрозумів, що смерть – єдиний незгасимий дороговказ. У яких водах ви не плавали б, з часом вам доведеться повернути у напрямку, який він вказує. Усе минеться – тільки смерть житиме вічно.

Минуло двадцять хвилин після того, як човен потрапив у водоверть; суденце подолало близько третини шляху до її дна. Крен корпусу збільшувався, однак завдяки відцентровій силі пасажири не сповзали до борту. Стіна води затуляла небокрай так, що вони вже не бачили навіть протилежного краю водоверті. Присутні не наважувалися піднімати погляди до неба, адже у водоверті човен обертався синхронно зі стіною води і перебував у відносно статичному положенні. Саме тому люди ледь могли відчувати силу течії: маленький човен, здавалося, просто зачепився за борт непорушного басейну з морською водою. Але якби вони подивилися на небо, то одразу зрозуміли б, з якою силою закручується Москстраумен: затягнуте хмарами, воно оберталося дедалі швидше, змушуючи людей відчувати запаморочення. Унаслідок збільшення відцентрової сили водна поверхня під днищем човна ставала щільнішою, гладкішою й аж твердою на дотик, немов лід. Ревіння з ока водоверті заглушало все, тож пасажирам човна довелося припинити розмови. Цієї миті сонце знову визирнуло з-за хмар, намагаючись дотягнутися золотавими косами до Москстраумена. Але навіть сонячні промені не змогли дістатися дна водоверті, вихопивши з темряви лише невелику частину водної стіни й на контрасті затемнюючи нижню половину вихору ще сильніше. Великі клуби водяного туману, які викидав назовні буркітливий отвір на дні, утворювали розкішну веселку, що перетинала безодню.