Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 39 (всего у книги 47 страниц)

Чен Сінь і АА пострибали вниз. Зважаючи на низьку гравітацію, цей спосіб спуску не здавався надто небезпечним. Опинившись біля старого, вони переконалися, що це дійсно Ло Цзі. Він був одягнутий у довгий китайський халат і спирався на костури. Роки трохи зігнули його спину, але голос лишився зичним, як і замолоду.

Діставшись нижнього рівня, Чен Сінь глибоко вклонилася старому.

– Вітаю вас, старійшино.

– Хе-хе, от тільки не треба цього, – махнув із посмішкою Ло Цзі. – Ми ж колись були… колегами, – сказав він із бісиками у погляді, що було вкрай дивно для його шанованого віку. – Хе-хе, ти ще така молода. Колись я дивився на тебе лише як на Мечоносця, але згодом відзначив і твою вроду. Шкода, що це сталося не одразу. Але що вже тепер про це говорити, ха-ха-ха…

Ло Цзі також постав перед жінками у геть іншому образі. Знайома Чен Сінь і АА велична постать Мечоносця зникла без сліду, але їм було невтямки, що це й був справжній Ло Цзі – саме таку вдачу він мав чотириста років тому, до обрання одним із Обернених до стіни. Той, старий, Ло Цзі знову повернувся до життя, ніби прокинувся з гібернації, але роки все-таки дещо пом’якшили його характер, додавши відстороненості.

– Ви знаєте, що сталося? – запитала АА.

– Звісно, дитя, – він вказав костуром собі за спину. – Ця наволоч повтікала на кораблі, хоча й знала, що все одно не втече. Купка дурнів.

Ло Цзі, вочевидь, говорив про інших співробітників Музею цивілізації Землі.

– Ми з тобою змарнували чимало часу, – звернувся він до Чен Сінь.

Чен Сінь знадобилося кілька хвилин, аби збагнути, про що йдеться, проте потік із тисяч думок і спогадів, які за секунду нахлинули на неї, був перерваний наступними словами Ло Цзі.

– Забудь, це все неважливо, – замахав він руками. – Насправді щомиті отримувати насолоду від життя – найкраща порада на всі часи. Хоча зараз уже нічого не зміниш, не варто побиватися через минуле. Добре, ходімо. І не треба мені допомагати, бо ви й самі ще не призвичаїлися до пересування в цих умовах.

За низької гравітації найскладнішим для 200-річного Ло Цзі виявилося не йти швидше старечими ногами, а навпаки – пересуватися повільніше: костури він використовував не як опору, а як додатковий засіб для уповільнення.

За деякий час вони дісталися розширення тунелю – Чен Сінь і АА відчули, що потрапили до величезної печери. Стелю годі було розгледіти, оскільки простір перед ними так само освітлювався лише рядком тьмяних вогників. Кінця-краю печері не було видно.

– Тут зберігаються основні фонди, – сказав Ло Цзі.

– А де ж самі реліквії?

– Здебільшого в залах, що відходять від дальнього кінця печери. Але там розташовані менш цінні об’єкти. Скільки часу вони можуть зберігатися? Протягом десяти тисяч років? Ста тисяч? Щонайбільше, мільйона. Майже всі вони до того часу перетворяться на порох. Але ось це… – і він обвів костуром простір навколо себе, – планувалося зберігати впродовж сотень мільйонів років. Чому ти й досі вважаєш це місце музеєм, га? Сюди не потикається жодна жива душа – тут не місце для відвідувачів. Це надгробок людства, не більше, не менше.

Чен Сінь роззирнулася в похмурому порожньому тунелі, пригадуючи все побачене, – й справді, тут кожний камінчик був просякнутий духом смерті.

– Кому взагалі спало на думку звести щось подібне? – запитала АА, теж озираючись навколо.

– Ти занадто юна, тому й ставиш такі запитання. У наш час, – він вказав на себе з Чен Сінь, – люди часто підшуковували собі місце на кладовищі, перебуваючи ще в доброму здоров’ї. Знайти єдине кладовище для всього людства – справа не з легких, а ось звести надгробок – цілком можливо. Ти пам’ятаєш Заїр? – запитав він у Чен Сінь.

– Звісно, – кивнула та у відповідь.

Чотири століття тому, коли Чен Сінь працювала в Агентстві стратегічної розвідки, вона кілька разів перетиналася на різних зустрічах із тодішнім Генеральним секретарем ООН. Останній раз був якраз на брифінгу АСР. Здається, Вейд тоді також був присутній. Чен Сінь вивела на великий екран презентацію з технічними деталями і намагалася пояснити Генеральному секретареві сутність проєкту «Сходовий марш». Заїр мовчки прослухала всю презентацію і, не вимовивши жодного слова, підвелася та попрямувала до виходу. Проходячи повз Чен Сінь, вони зупинилася й прошепотіла їй на вухо: «Чудові мислення і пропозиції».

– Її мислення випередило свій час. Я часто згадував про неї: чи дійсно такі ідеї належали людині, яка померла понад чотириста років тому? – Ло Цзі зітхнув, спершись на милиці. – Вона була першою, хто замислився про це і запропонував конкретні рішення, щоб частина культурної спадщини та знань про людство надовго збереглася після загибелі останнього представника роду людського. Для цього вона планувала запустити безпілотний корабель із певними культурними реліквіями та базою знань. Проте ці наміри визнали різновидом ескапізму, тому проєкт було заморожено одразу після її смерті. Через три століття, зі стартом проєкту «Бункер», людство знову замислилося про подібний крок. Як ви знаєте, ті дні виявилися чи не найчорнішими за всю історію людства – будь-який міг стати останнім. Тож новостворений Федеральний уряд вирішив додати до плану проєкту побудову такого собі надгробка людям, який отримав офіційну назву «Музей цивілізації Землі». Мене призначили керівником цього проєкту.

Спочатку було проведено масштабні дослідження щодо збереження інформації протягом часу, співставного з геологічними епохами. Первинною метою оголосили мільярд років! Ні, ви тільки подумайте – мільярд років! Ті ідіоти вважали: якщо вже ми розбудовуємо бункерний світ, то хіба не впораємося з таким завданням? Але незабаром вони виявили, що хоча сучасні квантові накопичувачі розміром не більше рисового зернятка й здатні зберігати інформацію з цілої бібліотеки, вони виходять із ладу за дві тисячі років. Із часом внутрішня структура квантових накопичувачів розпадається, унеможливлюючи прочитання й розшифрування інформації. Насправді таким строком експлуатації можуть похизуватися лише найякісніші накопичувальні пристрої, натомість дві третини наявних зразків припинять нормально функціонувати вже за п’ятсот років. Й ось тут почалося найцікавіше: спочатку всі наші дослідження здавалися чимось надзвичайно відірваним від проблем реального життя, таким собі пазлом для високочолих учених. Проте згодом вони швидко набули статусу практичної реальної проблеми: п’ятсот років для сучасників перестали здаватися нереальним строком людського існування – ми ж самі з тобою прибули з чотирьохсотлітнього минулого, хай і через гібернацію. Влада наказала негайно заморозити всі роботи з облаштування музею і взятися за вирішення проблеми збереження найважливіших сучасних даних на термін, що перевищує п’ятсот років. Ха-ха… Наукову групу забрали з-під мого керівництва, щоб я зміг сконцентруватися на розбудові людського надгробка.

Зрештою, вчені виявили, що, як не дивно, найтриваліше зберігання забезпечують загальнодоступні пристрої докризових часів: вони знайшли кілька флешок і жорстких дисків, із яких змогли прочитати інформацію. Експериментально було підтверджено, що у разі дотримання технологічних стандартів подібні пристрої здатні зберігати інформацію близько п’яти тисяч років. Ба більше, оптичні диски за умови їх виготовлення зі спеціальних металевих сплавів гарантовано зберігатимуть інформацію протягом ста тисяч років! Але найкращий результат продемонстрували друковані матеріали: інформація, надрукована спеціальним чорнилом на синтетичному папері, зберігається двісті тисяч років. Проте перед нами стояло завдання забезпечити збереження даних протягом мільярда років!

Ми доповіли уряду, що на сьогодні збереження 10 гігабайтів графічної та 1 гігабайта текстової інформації (такий мінімальний обсяг було проголошено у процесі створення Музею) неможливе, якщо говорити про один мільярд років. Від нас зажадали доказів, але зрештою зменшили строк до ста мільйонів років.

Але й такий запит виявилося надзвичайно складно виконати. Учені взялися аналізувати, чи зберігалася бодай якась інформація протягом такого тривалого проміжку часу. Візерунки на стародавній кераміці мають вік близько десяти тисяч років. Доісторичний печерний живопис зберігся впродовж сорока тисяч років. Якщо вважати інформацією насічки на знаряддях праці, зроблені нашими далекими предками-гомінідами, то тоді найдавніші відомості датуватимуться серединою пліоцену, тобто їх було створено 2,5 мільйона років тому. Однак нам усе-таки вдалося відшукати інформацію з датуванням, що перевищує сто мільйонів років, проте залишили її не людиноподібні істоти – це сліди динозаврів.

Дослідження тривали й надалі, але прогресу не було. Вочевидь, учені дійшли певних висновків, але не наважувалися оголосити мені негативні результати. Тоді я вирішив поговорити з ними відверто й озвучив власну позицію: «Хай що ви не дізналися б, якими химерними й дивакуватими не видавалися б отримані результати, ми маємо їх прийняти, якщо не лишається нічого іншого». Я запевнив їх, що вони не зможуть розповісти нічого більш неймовірного та приголомшливого за мій життєвий досвід, тож даремно остерігаються насмішок. І вони мені розповіли, що, всебічно проаналізувавши наявну інформацію, провівши досліди з використанням найсучаснішого обладнання з різних галузей науки і техніки, ретельно перевіривши всі дані, вони таки знайшли спосіб зберегти інформацію впродовж сотень мільйонів років. Єдиним способом, що довів свою практичну придатність, було… – Ло Цзі підняв костур над головою, змушуючи свої білосніжні волосся та бороду затанцювати навколо голови й перетворившись таким чином на Мойсея, який наказує водам Червоного моря розступитися, – висікти слова на камені!

АА загигикала, але Чен Сінь вражено мовчала.

– Висікти слова на камені! – Ло Цзі знову ткнув костуром у склепіння печери.

Чен Сінь наблизилася до стіни й у слабкому світлі роздивилися, що вона помережана текстом і різьбленими зображеннями. Стіни, вочевидь, були не з оригінальної скельної породи, а чи то просочені якимось металевим розчином, чи взагалі замінені на пластини зі стійких до корозії сплавів металів – титану й золота. Проте суті це не змінювало – слова таки були висічені на камені. Знаки були досить великими – кожен окремий символ займав площу приблизно в один квадратний сантиметр. Це був додатковий спосіб гарантувати збереження інформації, бо чим дрібніші деталі, тим гірше вони зберігаються впродовж тривалого часу.

– Але обравши подібне рішення, ми були змушені суттєво скоротити обсяг інформації: зафіксувати вдалося менш ніж одну десятитисячну від запланованого. Проте іншого виходу не зоставалося, – закінчив думку Ло Цзі.

– Якесь освітлення тут дивне, – сказала АА.

Чен Сінь придивилася до лампи й звернула увагу на її дивну форму: зі стіни виступала рука, яка тримала факел. Це не здалося Чен Сінь дивовижним, але АА, вочевидь, мала на увазі щось інше. Лампа на вигляд була масивною й важкою, нагадувала стародавні прожектори, але випромінюване світло було заслабким, не яскравішим за 20-ватну лампочку розжарювання. Крім того, щільний абажур притлумлював світло, відтак воно здавалося лише на крихту яскравішим за ледь жевріючу свічку.

– Насправді частина цього світильника, яка виробляє енергію для лампи, не менш складна, ніж велика електростанція. А сама лампа – передовий технічний винахід, бо не має нитки розжарювання чи якогось газорозрядного джерела світла. Я не знаю принципу їх роботи, але вони можуть світити впродовж ста тисяч років! І ті двері, крізь які ви ввійшли, мають залишитися функціональними впродовж пів мільйона років за відсутності якихось катаклізмів. Але потім кожному, хто захоче потрапити всередину, доведеться їх вибивати. Утім, на той час тут уже протягом чотирьохсот тисяч років пануватиме темрява, хоча для подорожі у сто мільйонів років це буде тільки початок…

Чен Сінь зняла рукавицю скафандра й доторкнулася до холодної кам’яної поверхні написів. Притулившись до стіни печери, вона невідривно дивилася на ряд світильників, що зміївся в темряві. Чен Сінь згадала, де бачила подібне: могила Руссо у паризькому Пантеоні. Тепер тьмяні жовті світильники стали ще більше нагадувати їй не електричне світло, а крихітні вогники свічок, що от-от згаснуть.

– Дитино, я бачу, ти не з говірких, – сказав Ло Цзі з турботою у голосі, якої Чен Сінь давно не чула.

– Вона завжди була такою, – відповіла АА.

– О, а я замолоду любив потеревенити, потім відучився, а зараз знову не можу стримати язика за зубами. Я вам не сильно надокучаю?

– Зовсім ні, – беземоційно відповіла Чен Сінь. – Просто… я вражена всім цим, у мене бракує слів.

А що можна було сказати? Історія людської цивілізації схожа на шалений ривок, що тривав упродовж п’яти тисяч років. Постійний прогрес лише прискорював створення винаходів; незчисленні дива породжували нові чудеса; люди, здавалося, перетворилися на богів, але зрештою мусили визнати, що справжня влада – лише в руках часу, бо залишити після себе бодай якийсь слід виявилося важче, ніж створити світ. Наприкінці історії цивілізації людству знову лишалося займатися тим, що воно робило на зорі існування, – різьбити позначки на камені.

Чен Сінь уважно роздивлялася нанесені на стіни печери знаки: першими в око впали фігурки чоловіка й жінки – ймовірно, це була спроба донести до майбутніх відкривачів людську подобу. Однак ця пара – протилежність до схематичного малюнка з пластинок «Піонерів», що відлетіли в глибокий космос у середині ХХ століття. Їхня постава й реалістичність зображення наводили на думку про Адама та Єву.

Далі стіну вкривали клинописні значки й ієрогліфи, вочевидь, скопійовані з якихось старожитностей, які, ймовірно, вже неможливо було дешифрувати. Якщо це так, то хіба не безглуздо сподіватися, що прибульці з інших світів зможуть їх зрозуміти? Ще далі Чен Сінь побачила давньокитайську поезію, принаймні вона припустила це з огляду на характерне розміщення каліграфічних елементів. Хоча вона не зрозуміла ані слова, проте впізнала вигляд даджуань[26]26
  Даджуань (大篆, dàzhuàn), або велика печатка, – один із різновидів чжуаньшу (篆书, zhuànshū), офіційного стилю логографічного письма в Східній Чжоу, потім царстві Цінь (ІХ століття до н. е. – 221 рік до н. е.). – Прим. пер.


[Закрыть].

– Це Ши Цзін, або «Книга пісень»[27]27
  Пам’ятка китайської літератури XII–VI століть до н. е., яка містить 305 поетичних творів (ши), створених у різних царствах Стародавнього Китаю. – Прим. пер.


[Закрыть], – пояснив Ло Цзі. – Якщо йтимете вздовж стіни далі, то побачите фрагменти класичних творів давньогрецьких філософів. Аби дістатися знайомих вам мов і текстів, доведеться подолати кілька десятків метрів.

Чен Сінь під рядками грецьких літер побачила зображення філософів у просторих шатах, які, здавалося, сперечалися на агорі посеред кам’яних колон. Їй спала на думку одна ідея, тож вона повернулася до початку стіни печери, але не знайшла того, що шукала.

– Ти шукаєш Розетський камінь? – спитав Ло Цзі.

– Так. Хіба ви не передбачили системи, яка допомогла б із перекладом?

– Дитино, це різьблення по каменю, а не комп’ютер. Яким чином ми змогли б розмістити тут щось подібне?

АА й собі поглянула на стіну печери, а потім перевела здивований погляд на Ло Цзі:

– Тобто ви вигравірували тут тексти, які навіть ми не можемо зрозуміти, сподіваючись, що якісь прибульці зможуть розшифрувати їх у майбутньому?

Це було щирою правдою: для прибульців класичні тексти людської цивілізації, висічені на стінах печери, здаватимуться не зрозумілішими, ніж для нас критське ієрогліфічне письмо, лінійне письмо А чи інші старовинні недешифровані письмена. Можливо, ніхто з ідеологів цього проєкту навіть не сподівався, що їхню працю хтось колись зможе зрозуміти. Коли будівничі цієї циклопічної споруди зрозуміли реальну силу часу, вони не думали про те, що зникла цивілізація здатна залишити по собі згадку, яка проіснує еони. Як і казав Ло Цзі – тут не музей.

Музей створюється для відвідувачів, а тут від самого початку планувався надгробок для творців.

Трійця рушила далі під ритмічний перестук костурів Ло Цзі.

– Я часто прогулююся тут, розмірковуючи про дещо цікаве… – Ло Цзі зупинився й тицьнув костуром у зображення стародавнього воїна в обладунках і зі списом у руках. – Це інформація про завоювання Сходу Александром Македонським. Якби він тоді просунувся ще трохи східніше, то зустрівся б із військами династії Цінь часів кінця періоду Чжаньґо. Яким шляхом тоді пішла б історія людства і де ми опинилися б зараз? – Через кілька метрів він знову вказав на стіну, де значки малої печатки поступалися місцем лішу[28]28
  Лішу (隶书, lìshū), або офіційне письмо, – стиль китайського письма, що відрізняється від більш ранніх зразків квадратною конфігурацією ієрогліфів. Виник у другій половині III століття до н. е., в період династій Цинь-Хань, у відповідь на потребу у швидшому способі письма через дедалі більший обсяг офіційної документації. Є видозміною попереднього стилю – сяочжуань, або малої печатки. – Прим. пер.


[Закрыть]: – О, ми дійшли до часів династії Хань. Відтоді Китай пережив два об’єднання, які призвели до уніфікації суспільної думки та філософських поглядів. Як ви гадаєте, чи стали ці об’єднання благом для людської цивілізації? Зрештою, династія Хань підтримала конфуціанство як панівну ідеологію, але якби й надалі тривала суперечка сотень філософських шкіл, як у часи періоду Чжаньґо, то яким було б майбутнє? І чи стояли б ми тут зараз? – Ло Цзі костуром намалював у повітрі величезне коло: – У кожному історичному моменті ви можете відшукати безліч втрачених можливостей.

– Як і в житті, – стиха додала Чен Сінь.

– О ні, ні, ні, – заперечно захитав головою Ло Цзі. – Принаймні не для мене. Здається, я від життя отримав все сповна, ха-ха-ха. – Він із побоюванням глянув на Чен Сінь: – Дитино, тобі здається, що ти чогось недоотримала в цьому житті? Тоді не дай цьому повторитися в майбутньому.

– У нас нема майбутнього, – холодно зазначила АА, вважаючи, що в Ло Цзі почалися прояви старечої деменції.

Вони дісталися кінця печери, й Ло Цзі роззирнувся, аби поглянути на надгробний камінь людства. Почулося довге зітхання.

– Що ж, це місце будувалося, щоб простояти сотню мільйонів років, але все скінчиться менш ніж за сто років.

– Хто знає? Може, все це зможе побачити якась двовимірна пласка цивілізація, – відповіла АА.

– Гм, сподіваюся, що ти маєш рацію… А в цих трьох залах зберігаються артефакти.

Чен Сінь і АА роззирнулися й побачили, що простір знову розширюється. Але це були не виставкові зали, а радше запасники, місце зберігання фондів. Культурні реліквії були запаковані в однакові металеві бокси з ярликами, на яких детально перелічувався вміст кожного.

Ло Цзі постукав костуром по найближчому боксу:

– Як я вже казав, тут сховане не найважливіше. Уміст цих боксів збережеться щонайбільше впродовж 50 тисяч років, хоча статуї зможуть протриматися й мільйон. Але я не рекомендую вам забирати їх звідси: хоча в умовах мікрогравітації ви легко зможете їх транспортувати, вони займатимуть занадто багато місця… Утім, гаразд, ви можете відібрати все, що вам до душі.

АА схвильовано роздивилася навколо.

– Я пропоную брати картини, а не старовинні рукописи, бо їх все одно ніхто не зможе прочитати. – Вона підійшла до боксу й натиснула на щось, схоже на кнопку, проте ляда не відкрилася автоматично, як вона очікувала, не з’явилося й жодної підказки. Чен Сінь підійшла і вручну підняла ляду. АА дістала першу картину.

– Виявляється, картини також займають чимало місця, – сказала вона.

Із кишені комбінезона, що лежав на сусідньому боксі, Ло Цзі дістав викрутку й канцелярський ніж і простягнув їм.

– У цих картин занадто масивні рами. Вирізайте й забирайте лише полотно.

АА взяла викрутку й хотіла братися до рами, але Чен Сінь здивовано скрикнула:

– Не треба!

Вони роздивилися картину – це була «Зоряна ніч» Вінсента ван Гога.

Здивування Чен Сінь було обумовлене не тільки цінністю картини, а й тим, що їй уже доводилося бачити її раніше: чотири століття тому, незадовго до початку роботи в АСР, вона завітала до Музею сучасного мистецтва, де побачила кілька полотен майстра. Найбільше її вразило те, як ван Гог уявляв космос, – здавалося, він сприймав його як структурований об’єкт. Тоді знання Чен Сінь у теоретичній фізиці ще не були достатньо ґрунтовними, але вона знала, що згідно з теорією струн космос пронизують мікроскопічні вібрувальні струни. Саме їх художник і зобразив на картинах: усі об’єкти – гори, пшеничні поля, будинки та дерева – пронизували дрібні вібрувальні збурення. Але найбільше її вразила саме «Зоряна ніч», і побачити її знову за чотири століття на далекому від Землі Плутоні було справжнім дивом.

– А я кажу: вирізайте з рам, бо так ви зможете взяти набагато більше, – Ло Цзі незадоволено змахнув костуром. – Ви думаєте, що ці речі й дотепер коштують шалених грошей? Та навіть усе це місце цілком уже нічого не варте.

АА з Чен Сінь усе-таки вирізали картину з рами, проте не зняли з твердої підкладки, щоб запобігти згинанню полотна й псуванню шедевра. Вони продовжили роботу, й незабаром на підлозі навколо них уже громадилися купи рам. Ло Цзі підійшов до них і поклав руку на невеличку картину.

– Оцю залиште мені.

Чен Сінь і АА відсунули картину вбік, а потім поклали на бокс, який стояв біля стіни. Вони невимовно здивувалися, коли роздивилися, що це «Мона Ліза».

Вони продовжували вирізати картини з рам. АА прошепотіла:

– А в старого непоганий смак – залишив собі найцінніше.

– Я не думаю, що він зробив це через ціну.

– Може, він колись кохав жінку, яку звали так само?

Ло Цзі сидів поруч із «Моною Лізою» й старечою рукою гладив ще старішу раму картини.

– Я не знав, що ти тут, – бурмотів він собі під ніс. – Інакше я частіше навідувався б до тебе.

Почувши сказане, Чен Сінь підняла голову й побачила, що старий дивиться не на полотно. Його погляд був спрямований уперед, ніби зазирав у глибини часу. Чен Сінь здалося, що в запалих очах Ло Цзі бринять сльози, але вона не була впевнена.

Усередині розкішної гробниці під поверхнею Плутона, осяяна тьмяним світлом, яке мало би не згаснути впродовж сотні тисяч років, усмішка Мони Лізи то виринала з напівмороку, то знову зникала. Секрет цієї посмішки бентежив людство протягом дев’яти століть, а тепер вона здавалася ще загадковішою і моторошнішою. Жінка ніби знала всі таємниці, проте не могла нічого вдіяти перед лицем Смерті, що невмолимо наближалася.

Рік 68-й Епохи сховищ. Двовимірна Сонячна система

Чен Сінь і АА з першою партією артефактів рушили на поверхню. Окрім понад десятка картин, вирізаних із рам, вони також прихопили дві ритуальні бронзові посудини часів династії Західна Чжоу та кілька античних фоліантів. На Землі їм забракло б сил перенести такий вантаж, але в умовах мікрогравітації Плутона вони легко з цим упоралися. Опинившись у шлюзовій камері, жінки чітко виконали настанови Ло Цзі: спочатку щільно зачинити внутрішні двері й тільки потім відкривати зовнішню браму, інакше їх разом із реліквіями викине назовні тиском повітря. Коли вони відчинили браму, невеличкий об’єм повітря, що потрапив у шлюзову камеру, під дією могильного холоду Плутона одразу перетворився на зливу кристалів льоду. Спочатку вони гадали, що кристали заблищали у світлі прожекторів «Зоряного кільця», проте після того як блискучий вихор опустився на землю, Чен Сінь і АА побачили, що корабель автоматично вимкнув освітлення. Поверхню Плутона осявало якесь джерело світла з космосу, й «Зоряна кільце» та моноліт відкидали довгі тіні, добре помітні на білій засипці майданчика. Вони підвели погляди і з жахом відступили на кілька кроків.

З космосу на них гляділа пара великих очей.

На небі висіли два світні овали, які дуже нагадували очні яблука: білки молочно-білого забарвлення з темними зіницями посередині.

– Це Нептун і Ура… тобто Сатурн! – крикнула АА, вказуючи пальцем на небо.

Обидві планети-гіганти перетворилися на двовимірні зображення. Хоча орбіта Урана менша, ніж Нептуна, зараз він перебував із протилежного від Сонця боку, тож саме ці дві планети першими потрапили в ділянку двовимірного простору. Зображення мали бути ідеально круглими, але з поверхні Плутона двовимірна ділянка простору проглядалася під кутом, тож вони набули вигляду еліпсів. Обидві планети мали чітку кільцеву концентричну структуру. Двовимірний Нептун складався з трьох основних кілець: найтовщий зовнішній шар – синя блакить, яскрава й насичена, немов вії й тіні для повік навколо ока, вона складалася з водню та гелію атмосфери планети; середнє біле кільце – мантія Нептуна завтовшки 20 тисяч кілометрів, яку астрономи вважали водно-аміачним океаном; у центрі темніло ядро планети, яке складалося зі скельних порід і льоду й мало масу, що дорівнювала масі Землі. Двовимірний Сатурн був схожий за будовою, за винятком зовнішнього шару синього кольору.

Кожне велике кільце складалося з безлічі менших, що також мали складну внутрішню структуру. При детальнішому вивченні зображення більше нагадували не гігантські очі, а річні кільця на стовбурах щойно спиляних дерев. Біля кожного зображення двовимірної планети містився понад десяток маленьких кругів – трансформовані супутники. Навколо Сатурна слабко виднілося ще одне велике коло – його кільця. Сонце все ще було видно на небосхилі – маленький диск, який випромінював слабке жовтувате світло. Оскільки дві планети перебували з іншого від Сонця боку, то їхні двовимірні зображення вражали уяву гігантськими розмірами.

Але тепер ці планети у двох вимірах не мали товщини.

У світлі двовимірних планет Чен Сінь і АА рушили через білий посадковий майданчик до «Зоряного кільця». Обтічний корпус корабля здавався великим кривим дзеркалом із кімнати сміху, в якому зображення двовимірних планет витягувалися й спотворювалися. Подібна картина не могла не викликати спогаду про Краплину, даруючи втішне відчуття легкості й упевненості. Під час польоту до Плутона АА поділилася з Чен Сінь думкою про те, що корпус корабля може бути виготовлений за технологіями сильної ядерної взаємодії.

Коли Чен Сінь з АА наблизилися до корабля, двері безшумно розсунулися. Вони внесли культурні реліквії до салону, де зняли шоломи, глибоко вдихнувши повітря свого маленького затишного світу. Їхні серця відчули полегшення від повернення додому; вони навіть не помітили, коли саме цей корабель перетворився на справжній дім.

Чен Сінь запитала у штучного інтелекту бортової системи, чи отримав корабель якісь повідомлення про те, що відбулося на Нептуні та Сатурні. Щойно запит пролунав, їх поховала під собою барвиста лавина інформаційних вікон, викликавши спогади про першу хибну тривогу 118-річної давнини. Тоді інформація переважно надходила з повідомлень у ЗМІ, але тепер здавалося, що всі інформаційні ресурси канули в Лету. Більшість зображень не містили конкретного змісту, а були розмитими, розфокусованими знімками великим планом. Проте деякі картини вирізнялися яскравими барвами, що перемішувалися, текли, перетворювалися на складні й витончені візерунки. Імовірно, саме такий вигляд і мав би двовимірний Усесвіт.

АА наказала штучному інтелекту бортової системи вивести на екрани лише ті зображення, які передають певну інформацію. На уточнювальне питання, що саме вони хочуть побачити, Чен Сінь зазначила, що їх передусім цікавить доля космічних міст. Лавина картинок почала зникати, залишився з десяток зображень, розташованих у чіткій послідовності. Одне з вікон перемістилося на передній план і збільшилося в розмірах. Штучний інтелект повідомив, що це зображення Європи VI з кластера Нептуна, відзняте 12 годин тому. Спочатку Європа VI входила складу гігаміста, проте після отримання сповіщення про атаку від’єдналася від інших.

Інформаційне вікно демонструвало широкоформатну картинку без спотворень. Імовірно, камера розташовувалася на одному з кінців міста, відкриваючи панорамний вигляд на всі його будівлі.

Відбувся збій енергопостачання – і Європу VI поглинула темрява. Лише кілька тремтячих прожекторів виривали з мороку деякі деталі, а три термоядерні сонця, підвішені на центральній осі міста, перетворилися на Місяці – випромінювали холодне слабке срібне світло, яке, швидше за все, вже не гріло. Це було космічне місто стандартної еліпсоїдної форми, проте вигляд будівель значно змінився порівняно з тим, що Чен Сінь бачила пів століття тому. Бункерний світ, схоже, дійсно процвітав: міська забудова на вигляд вже не була однорідною, тут з’явилися споруди різної форми й висоти. Багато хмарочосів ледь не зачіпали верхівками центральну вісь міста. У моду повернулися й будівлі-дерева, які не поступалися розмірами земним, хіба що листя-будинки звисали з їх гілок щільніше. Можна було лише уявити, наскільки прекрасне це місто вночі, з ілюмінацією. Проте зараз уся краса приховувалася в бляклому місячному світлі, й лише будівлі-дерева відкидали густі тіні, перетворюючи решту міста на руїни, вкриті непролазними лісовими хащами.

Космічне місто перестало обертатися навколо осі, що спричинило стан невагомості. Незліченна кількість об’єктів здійнялася в повітря – сміття, транспортні засоби й навіть окремі споруди.

У центрі виник пояс із чорних хмар, що протяглися вздовж центральної осі, з’єднуючи протилежні полюси міста. Штучний інтелект корабля окреслив рамку на одній із ділянок інформаційного вікна, збільшивши зображення і вивівши його в окреме вікно. Чен Сінь і АА побачили, що ці чорні хмари утворені з людей, які пливли вздовж центральної осі міста! Деякі з них трималися за руки, утворюючи довгі ланцюги, проте більшість дрейфували поодинці. Усі мали шоломи й були вдягнуті в костюми, які повністю закривали тіло, – ймовірно, скафандри. Ще під час попереднього прокидання Чен Сінь було важко відрізнити звичайний одяг від надлегких скафандрів, тож вона точно не змогла ідентифікувати це вбрання. Кожен мав на спині чи тримав у руках невеликий рюкзак, що нагадував систему життєзабезпечення. Проте більшість людей не опустили візорів шоломів, і було помітно, що в повітрі гуляють протяги, – доказ того, що місто принаймні зберегло атмосферу, придатну для дихання. Багато людей скупчилися навколо термоядерних сонць, можливо, у надії отримати більше світла й тепла. Сріблясте світіння колишніх сонць пробивалося крізь чорні людські хмари, засипаючи місто внизу плямистими полисками.

За даними штучного інтелекту бортової системи корабля, половина шестимільйонного населення Європи VI відлетіла з міста. Частина з решти трьох мільйонів не мала можливості евакуюватися, але більшість тих, хто лишився, чудово усвідомлювала безперспективність спроби втечі. Навіть якби комусь вдалося якимось дивом втекти від розширення двовимірного простору в глибокий космос, сучасні літальні апарати здебільшого не мали замкненої системи підтримки життєдіяльності. Космічні кораблі зоряного класу, здатні до далеких мандрів, залишалися привілеєм обраних. Тож люди вирішили чекати настання останньої миті життя в добре знайому місці.

Трансляція проводилася зі звуком, але Чен Сінь не чула нічого. Людську хмару й усе місто оповивала моторошна тиша. Погляди людей були прикуті до однієї точки, яка нічим не відрізнялася від решти міського пейзажу: звичайне перехрестя вулиць, ряди будинків... Усі безмовно чогось чекали. Холодне, водянисте світло чи то сонць, чи вже місяців перетворило людей на блідих привидів. Видовище нагадало Чен Сінь кривавий світанок в Австралії 126 років тому. Як і тоді, Чен Сінь відчувала, ніби дивиться згори на мурашник, з якого висотується чорна людська хмара.