Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 47 страниц)

***

«Одкровення» й «Аляска» вилетіли з міського кластера Нептуна, щоб провести спостереження за невідомим об’єктом із близької відстані.

Обидва кораблі були оснащені системою детекції гравітаційних хвиль, що давало змогу збудувати мережу позиціонування для визначення точного місцеперебування джерела випромінювання, наближаючись до нього. З початку Епохи мовлення було випущено велику кількість кораблів, які могли як приймати, так і транслювати гравітаційні хвилі. Але під час їх створення застосовувалися інженерні рішення наступного покоління: корпус корабля й гравітаційна антена були розділені на два окремі блоки. Таке рішення давало можливість швидко перевстановити антену на інший космічний корабель або ж замінити відпрацьований антенний блок, який вийшов із ладу через напіврозпад струни з виродженого газу. «Одкровення» й «Аляска» були кораблями середнього класу, хоча за розмірами перевищували деякі з літальних апаратів великого класу. Своїм компонуванням вони нагадували гелієві дирижаблі ХХ століття: попри величезні розміри, корисним навантаженням була лише крихітна гондола, що висіла під оболонкою, – більшу частину об’єму займала гравітаційна антена.

Через десять днів після вильоту кораблів назустріч невідомому об’єкту вирушили дві людини: Василенко та 白 (Бай) Айс вирішили прогулятися поверхнею гравітаційної антени у полегшених скафандрах і підмагніченому взутті. Вони з насолодою вибралися на широку поверхню антени, яка дисонувала з тіснотою відсіків корабля; така вилазка нагадувала прогулянку на свіжому повітрі. Обоє були керівниками першої дослідницької групи: Василенко – командиром, а Бай Айс – старшим технічної групи.

Олексій Василенко став одним із двох операторів блоку №1 Системи раннього сповіщення ще в Епоху мовлення. Разом із Вінером вони виявили перші сліди руху трисоляріанських кораблів зі швидкістю світла, що призвело до оголошення першої хибної тривоги з усіма негативними наслідками. Після інциденту тодішнього лейтенанта Василенка зробили одним із цапів-відбувайлів і з ганьбою вигнали з лав збройних сил. Але він вважав отримане покарання несправедливим і вирішив скористатися гібернацією, сподіваючись, що з часом йому вдасться повернутися собі добре ім’я. Так і сталося: з роками відкриття слідів від руху кораблів зі швидкістю світла набувало дедалі більшого значення, а втрати й збитки першої хибної тривоги поступово забувалися. Вийшовши зі сплячки 9-го року Епохи сховищ, Василенко поновився на військовій службі у званні лейтенанта й у свої 80 років навіть дослужився до адміральського чину в Об’єднаному флоті. Він поглянув на Бай Айса і подумав, яким несправедливим буває життя: цей чоловік народився на понад 80 років раніше від нього, ще в Епоху кризи, але прокинувся зі сплячки нещодавно і тепер має лише 40 років.

Бай Айс при народженні мав звичайне китайське ім’я 白艾思 – Бай Айси, але після пробудження, щоб іти в ногу з часом, адаптував його до англо-китайської вимови. У минулому він був докторантом у Дін Ї і вийшов із гібернації лише 22 роки тому. За загальним правилом така тривала перерва мала негативні наслідки для адаптування до життя загалом і продовження наукової кар’єри зокрема, але теоретична фізика стала винятком. Якщо з огляду на блокаду софонів кваліфікації фізиків докризової епохи цілком вистачало для наукової роботи ще й у часи Епохи стримування, то тепер побудова циркумсолярного прискорювача цілком перевернула царину теоретичної фізики з ніг на голову.

Ще у докризові часи теорія суперструн вважалася надсучасною – вона була провідним напрямом фізики ХХІІ століття. Створення циркумсолярного прискорювача дало змогу експериментально перевірити положення цієї теорії. Результати виявилися катастрофічними: більшість ідей і припущень було визнано хибними, підтвердження знайшла лише невелика частина теоретичних викладок. Сфальшованим виявився навіть значний обсяг інформації, отриманої від трисоляріан. Зважаючи на їхній технологічний розвиток, вони не могли мати хибні уявлення щодо фундаментальних знань. Тобто це була їхня навмисна спроба ввести людство в оману.

Натомість кілька ідей і передбачень, висловлених Бай Айсом ще у докризові часи, лишилися одними з небагатьох, які було підтверджено після проведення експериментів на циркумсолярному прискорювачі. Тобто на момент, коли Бай Айс вийшов із гіберації, актуальна фізична думка фактично повернулася у часи його докторантури, й він завдяки своїм передбаченням отримав перевагу, а ще за десять років став одним із провідних фізиків-теоретиків.

– Здається знайомим? – запитав Василенко, роблячи рукою широкий жест.

– Так, але людська самовпевненість і зарозумілість випарувалися, – відповів Бай Айс.

Василенко мав схожі відчуття: озирнувшись та оцінивши подолану кораблем відстань, він побачив, що Нептун перетворився на крихітну блакитну цятку, а Сонце мало вигляд маленького тьмяного вогника, нездатного відкинути навіть найслабшу тінь на поверхню антени. Куди зникли дві тисячі зоряних суден людства, які колись шикувалися в космосі у довгу лінію? Зараз ці два кораблі з екіпажами, що за чисельністю не перевищували сотні осіб, залишилися наодинці з космосом. Відстань до «Аляски» дорівнювала майже 100 тисячам кілометрів, і сподіватися угледіти її було марно. «Аляска» виконувала функції з іншого краю мережі позиціонування й мала на борту таку ж дослідницьку групу, як і «Одкровення». За словами Генерального штабу, це була дублювальна команда – вочевидь, вище керівництво критично оцінювало небезпечність їхньої місії. Тут, на пустельному краю Сонячної системи, поверхня антени здавалася унікальним ізольованим островом у Всесвіті. Василенко хотів поглянути вгору та зітхнути, але зрозумів усю безглуздість цієї дії. Натомість дістав із кишені скафандра якийсь предмет і закрутив його в невагомості між собою та Бай Айсом.

– Поглянь на це.

На перший погляд предмет нагадував кістку якоїсь тварини, але насправді це був металевий уламок, на гладкій поверхні якого віддзеркалювалися холодні зорі.

Василенко вказав на штуковину, яка повільно оберталася.

– Понад 100 годин тому неподалік нашого маршруту було виявлено скупчення металевих уламків. Я відправив безпілотник, і ось його улов – уламок системи охолодження термоядерного двигуна одного з кораблів зоряного класу, збудованих наприкінці Епохи кризи.

– То це фрагмент корабля, який брав участь у Битві судного дня? – із трепетом запитав Бай Айс.

– Скоріш за все. Дрон також знайшов металевий підлокітник крісла та шматок переборки.

Ділянка простору, де вони опинилися, була околицею поля Битви судного дня, що відбулася майже два століття тому. Після старту проєкту «Бункер» люди часто стали натрапляти на рештки старовинних кораблів, значна частина яких опинилася у новоствореному музеї, проте дещо опинилося й на чорному ринку артефактів. Бай Айс узяв уламок і відчув, як холод проникає крізь рукавицю скафандра, викликаючи озноб. Він відпустив його, і той продовжив обертатися, ніби був вмістилищем душі, що рухала ним. Бай Айс відвів погляд від предмета і подивився вдалину, але побачив лише бездонну порожнечу. У цій темній і холодній ділянці простору уже майже два століття дрейфували залишки двох тисяч військових кораблів і тіл мільйонів людей, чия замерзла кров сублімувалася і розсіялася.

– Те, що ми знайдемо цього разу, може виявитися навіть зловіснішим за сумнозвісну Краплину, – сказав Бай Айс.

– Саме так. Тоді ми принаймні мали певні знання про Трисолярис. А зараз нічогісінько не відаємо про світ, звідки походить ця річ… Докторе Баю, ви маєте певні припущення, з чим ми можемо зіткнутися?

– Тільки масивний об’єкт здатен випромінювати гравітаційні хвилі, тому я припускаю, що цей об’єкт повинен мати значні масу та об’єм. Він цілком може виявитися космічним кораблем… Щоправда, у нашій сфері навіть щось найнеочікуваніше може перетворитися на реальність.

***

Розвідувальний загін прямував до джерела гравітаційних хвиль уже тиждень, скоротивши відстань до одного мільйона кілометрів. Кораблі почали сповільнюватися, доки їхня швидкість не впала до нуля, а потім розпочали прискорення в протилежному напрямку – до Сонця. Тепер обидва човники летітимуть паралельно з об’єктом, аж доки він не наздожене їх. Більшість спостережень і досліджень мали проводитися на борту «Одкровення», а «Аляска» на відстані у 100 тисяч кілометрів підстраховувала головну дослідницьку групу.

Відстань продовжувала скорочуватися – тепер «Одкровення» відділяло від об’єкта лише 10 тисяч кілометрів. Гравітаційні хвилі досягли високої чіткості, й сигнал такої потужності вже можна було використати для точного позиціонування об’єкта. Але радари кораблів не змогли зафіксувати жодного відлуння від нього, як і не мали успіху в спостереженні у видимому спектрі світла. Навіть після скорочення відстані до об’єкта до однієї тисячі кілометрів екіпажі літальних апаратів не змогли нічого побачити в точці розташування джерела гравітаційних хвиль.

Екіпаж «Одкровення» почала охоплювати паніка: вони прораховували різні варіанти розвитку подій, проте ніхто не очікував, що, опинившись на близькій відстані до цілі, нічого не вдасться побачити. Василенко запросив вказівки із Центру раннього сповіщення, і через 40 хвилин очікування надійшов наказ наблизитися до цілі на відстань у 150 кілометрів. У цей час система спостереження нарешті щось помітила у видимому спектрі світла: біля джерела випромінювання гравітаційних хвиль з’явилася невеличка біла плямка, яку можна було побачити навіть у звичайний бортовий телескоп. «Одкровення» випустило дрон для ближчого візуального контакту. Він швидко наближався до цілі: 500 кілометрів, 50 кілометрів, 500 метрів… Нарешті безпілотник зависнув на відстані п’яти метрів до цілі, надіславши голографічне зображення високої чіткості, що дало змогу екіпажам обох кораблів нарешті роздивитися об’єкт, відправлений позаземною формою життя до Сонця.

Невеликий клаптик паперу.

Інакше описати цей об’єкт було просто неможливо. Він отримав офіційну назву: «прямокутний мембранний об’єкт завдовжки 8,5 сантиметра, завширшки 5,2 сантиметра», який, проте, не мав товщини, чи принаймні її неможливо було виміряти. Поверхня була чисто білою, що додавало йому схожості з аркушем паперу.

До дослідницької групи входили найкращі науковці та військові – люди, які мали раціональне мислення та розвинені когнітивні навички. Але інстинкти все одно брали гору: вони очікували побачити численні сили для вторгнення чи космічний корабель розміром як найменший із чотирьох галілеєвих супутників Юпітера – Європа (об’єкт саме такого розміру й міг бути джерелом гравітаційних хвиль зафіксованої потужності).

Але побачивши космічний папірець – відтепер саме так його й називали, – всі зітхнули з полегшенням. Хоча пильності все ще не втрачали – знайдений об’єкт, безумовно, міг виявитися різновидом зброї, здатним знищити обидва кораблі, – проте за долю Сонячної системи вже ніхто не переймався. Цей папірець здавався таким невагомим і нешкідливим, немов біле перо, яке пливе нічним небом. Людство вже давно не писало на папері, але більшість бачила листи у фільмах про далеке минуле, що лише додавало цьому аркушику романтизму.

Проведені дослідження засвідчили, що об’єкт не відбиває електромагнітних хвиль жодної довжини, у тому числі й видимого світла – його поверхня сама собою слабко світилася. Позаяк усе електромагнітне випромінювання, включно з видимим спектром хвиль, без зусиль проходило крізь аркуш, він виявився абсолютно прозорим. На знімку, зробленому з близької відстані, було видно, що крізь нього видно далекі зорі, але внаслідок слабкого білого світіння об’єкта тло космосу здавалося тьмяним – саме це можна було сприйняти за непрозору білу поверхню під час споглядання з далекої відстані. Принаймні ззовні об’єкт видавався нешкідливим.

Може, це й справді просто аркуш?

Оскільки перший дрон не мав обладнання для захоплення об’єктів, довелося відправити ще один, із роботизованою рукою та герметичним грейфером для збирання зразків. Коли грейфер наблизився до аркуша, серця членів екіпажу двох кораблів на мить зупинилися – надто сильним здалося відчуття дежавю.

Але тут сталося незрозуміле: грейфер герметично закрився навколо аркуша, й роботизована рука почала від’їжджати назад. Але якимось незрозумілим чином папірець просочився з грейфера й залишився на своєму місці. Численні спроби мали такий самий результат. Було вирішено спрямувати роботизовану руку прямо на аркуш, аби спробувати вхопити таємничий об’єкт безпосередньо нею. Оператор на борту «Одкровення» провів роботизовану руку прямо крізь папірець – обидва об’єкти залишилися неушкодженими. Роботизована рука не зазнала жодного опору, а аркушик залишився там, де був. Потім на перетин із ним направили дрон – він повільно наблизився до об’єкта, аби спробувати зіштовхнути його з місця. Щойно корпус доторкнувся до поверхні аркуша – він зник усередині дрона, але вигулькнув неушкодженим із корми, коли оператор спрямував безпілотний об’єкт убік. Під час цієї процедури система моніторингу безпілотника не зафіксувала жодної аномалії.

Екіпажі кораблів тепер остаточно пересвідчилися, що цей об’єкт дійсно не вкладається у відомі людству рамки звичайного – він, немов примара, не взаємодіє з жодними об’єктами реального світу. Аркушик нагадував невелику початкову точку відліку системи координат, яка залишається на своєму місці, попри будь-який вплив на неї.

Бай Айс вирішив на власні очі поглянути на об’єкт; Василенко наполягав на тому, що він має скласти йому компанію. Відправити одночасно обох керівників першої дослідницької групи до потенційно небезпечного об’єкта було недалекоглядним рішенням, тому їм ще 40 хвилин довелося чекати на схвалення з Центру раннього сповіщення. Командування Центру, зважаючи на наполегливі прохання Василенка та наявність дублювальної команди, неохоче пристало на пропозицію.

Вони на човнику попрямували до об’єкта. Коли величезна гравітаційна антена «Одкровення» почала віддалятися, Бай Айсу спало на думку, що вони полишили єдину опору в цілому Всесвіті. Він злякався так, що аж у п’ятах закололо.

– Ваш науковий керівник, доктор Дін Ї, мабуть, відчував те саме багато років тому, – сказав Василенко. Він видавався на диво спокійним.

Бай Айс промовчав. Він дійсно відчував, що їхні з Дін Ї долі переплелися дуже тісно: обидва рухалися назустріч незвіданому й не знали, як складуться їхні життя.

– Не переймайтеся, цього разу ми можемо покластися на інтуїцію, – Василенко поплескав Бай Айса по плечу, але той не відчув полегшення.

Човник швидко дістався до аркуша. Після того як вони обидва ще раз перевірили скафандри, Василенко відчинив люк для виходу в космос. Вони ідеально розрахували позицію човника – папірець висів менш ніж за пів метра у них над головами. Обидва уважно, дюйм за дюймом, вивчали ідеально гладку поверхню. Крізь білий клаптик вони бачили зірки, ще раз пересвідчуючись, що він прозорий, хоч і випромінює неяскраве світіння. Саме це молочне світло було причиною розмивання зірок. Дослідники залишили кабіну човника і майже вперлися носом у папірець, розглядаючи його з усіх боків. Як і показувала камера, він не мав товщини – при спогляданні збоку зникав повністю. Василенко простягнув руку до невідомого об’єкта, але її перехопив Бай Айс.

– Ти що робиш?! – запитав він суворим голосом. Несказане можна було прочитати в його погляді, кинутому крізь візор шолома: «Пригадай, як закінчив мій науковий керівник».

– Якщо це справді лист, то для передачі повідомлення може знадобитися безпосередній тілесний контакт з іншою розумною істотою, – заперечив Василенко, відводячи руку Бай Айса вбік.

Василенко доторкнувся до аркушика рукавицею скафандра – рука пройшла крізь площину. Рукавиця залишилася цілою, а Василенко не отримав жодної інформації за допомогою телепатії чи іншого способу передачі даних. Він ізнову просунув рукавицю крізь аркушик, цього разу затримавши руку, дозволивши крихітній білій площині розділити його долоню на дві частини, – все ще жодних відчуттів. Частина папірця, що торкалася долоні, окреслювала контурну лінію її поперечного перерізу: вочевидь, таємничий предмет не пошкодився, пройшовши цілим крізь його тіло. Василенко забрав руку назад, залишивши папірець висіти у первісному положенні, – або, якщо точніше, продовжувати рухатися до Сонячної системи зі швидкістю 200 кілометрів на секунду.

Бай Айс також доторкнувся до папірця рукою, проте швидко відсмикнув її назад.

– Це, здається, проєкція іншого Всесвіту, яка не має нічого спільного з нашим світом.

Василенко мав турботи практичнішого штибу.

– Якщо нічого у світі не може вплинути на цей об’єкт, то ми не зможемо доставити його на борт для подальшого вивчення.

Бай Айс у відповідь розсміявся.

– Із цим не буде жодних проблем. Забули прислів’я наших часів: «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет прийде до гори»?

Як наслідок, «Одкровення» повільно наблизилося до аркуша, доторкнулося корпусом до невідомого об’єкта, дозволивши йому проникнути всередину корабля. Далі екіпаж повільними рухами відцентрував положення папірця таким чином, щоб він опинився у дослідницькій лабораторії корабля. Єдиним недоліком було те, що за потреби перемістити аркушик під час досліджень доводилося рухати сам корабель. За звичних умов подібні маневри з міліметровою точністю були б неможливими, але «Одкровення» проєктувалось як космічний корабель для вивчення небесних тіл невеликого розміру в поясі Койпера, а тому мало покращену систему позиціонування. До того ж і сама гравітаційна антена була обладнана 12 додатковими рушіями для високоточної просторової орієнтації. Після того як бортові системи прописали потрібні алгоритми, переміщення корабля навколо аркуша не забирало багато часу й відбувалося з потрібною точністю. Якщо світ не здатен вплинути на папірець, то світові доведеться обертатися навколо нього.

Склалася дивовижна ситуація: аркушик перебував безпосередньо в центрі «Одкровення», але не утворював із кораблем динамічної системи. Вони просто одночасно, з однаковою швидкістю та в одній точці простору рухалися до Сонячної системи.

Після потрапляння у внутрішні відсіки корабля й підвищення яскравості навколишнього освітлення прозорість аркушика стала помітнішою – крізь нього вже без спотворень можна було роздивитися задній фон. Зараз він більше нагадував не папірець, а шматочок прозорої плівки, який демонстрував свою присутність лише слабким світінням. Проте всі за звичкою продовжували називати його папірцем. Якщо ж світло довкола ставало занадто яскравим, то аркушик розчинявся у повітрі, й дослідникам довелося приглушувати освітлення в лабораторії, аби не втрачати його з поля зору.

Перше, що спробувала визначити дослідницька група, – встановити масу аркушика. Єдиним дієвим способом зробити це було виміряти силу тяжіння, яку продукує об’єкт. Проте гравіметр, навіть при калібруванні на найчутливіший рівень вимірювання, не зміг показати жодних значень. Отже, маса папірця або була вкрай незначною, або взагалі дорівнювала нулю. За припущеннями деяких учених, він міг виявитися макроскопічним фотоном чи нейтрино, а його правильна форма наштовхувала на думку про штучну природу.

Подальші дослідження не принесли результатів: опромінення електромагнітними хвилями на різній частоті не викликало дифракції, так само як і зміна сили магнітного поля не спричинила жодних змін. Цілком імовірно, що аркушик не мав внутрішньої структури.

Минуло понад двадцять годин досліджень, а наукова команда не дізналася майже нічого нового про об’єкт. Учені помітили лише одне: випромінювані аркушиком світло та гравітаційні хвилі поступово слабшали, а отже, могли бути побічним виявом ефекту випаровування. Оскільки ці два фізичні явища виявилися єдиними ознаками існування аркуша, то більшість учених припускали, що після того, як вони зійдуть нанівець, зникне й космічний папірець.

Кораблі отримали від Центру раннього сповіщення повідомлення, що великий науково-дослідницький корабель «Прийдешнє» вилітає з міського кластера Нептуна й дістанеться до них за сім днів. На борту «Прийдешнього» перебувало найсучасніше обладнання, за допомогою якого можна було провести глибші й повніші дослідження.

Із просуванням досліджень екіпаж «Одкровення» починав поводитися під час роботи з об’єктом дедалі менш обережно, не дотримуючись належної дистанції. Знаючи, що аркушик жодним чином не впливає на об’єкти реального світу і не є джерелом шкідливого випромінювання, люди почали торкатися його без необхідності й навіть пропускати крізь власне тіло. Дехто наважувався запустити аркуш в очі або мозок, прохаючи інших зробити знімок.

Бай Айс, побачивши цю картину, неабияк розлютився.

– Не робіть цього! Це взагалі не смішно! – накричав він на колег і, розвернувшись на місці, залишив лабораторію, де пропрацював понад двадцять годин, а далі попрямував до своєї каюти.

Вимкнувши світло, Бай Айс хотів лягти спати, але раптом відчув занепокоєння: йому здавалося, що папірець, світячись білим, може будь-якої миті виплисти з кутка. Тому він знову ввімкнув світло й поринув у спогади.

***

Минуло 192 роки відтоді, як Бай Айс востаннє бачив свого наставника, але ті згадки й досі лишалися яскравими.

Вже споночіло, коли вони піднялися з підземного міста на поверхню, сіли в машину й поїхали в пустелю. Дін Ї любив прогулюватися пустелею, обмірковувати там наукові дослідження і навіть іноді читати лекції, що не дуже подобалося його студентам.

Одного разу він так пояснив свої звички: «Мені до вподоби безлюдні місця. Життя – лише втручання у закони фізики».

Того дня погода тішила око: не було піщаних бур, а в повітрі відчувався свіжий подих ранньої весни. Наставник та його учень зупинилися посеред пустелі на півночі Китаю й вляглися на піщаному схилі дюни, омитому світлом призахідного сонця. До того дюни нагадували Бай Айси вигини жіночого тіла (здається, його наставник поділяв цю думку), але зараз він бачив у них людський мозок. У золотавих кольорах сутінків Бай Айси розрізняв велику кількість розмитих борозенок і складок. Він знову підвів погляд у небо: сьогодні звична сірість трохи поступилася справжній блакиті, немов серед хаосу стандартних думок була готова народитися цінна ідея.

– Баю, – звернувся до нього Дін Ї, – не кажи нікому того, що я тобі зараз переповім. Навіть якщо я не повернуся, не варто розповідати це комусь. Нема особливої причини цього робити, я просто не хочу, аби люди сміялися.

– Професоре Дін, чому тоді не зачекати, коли ви повернетеся?

Він не намагався підбадьорити Дін Ї, а справді вважав, що нема сенсу поспішати. Бай Айси, як і всі довкола, був упевнений у перемозі людства над трисоляріанським флотом, тому не вважав подорож Дін Ї аж надто небезпечною.

– Спочатку дай відповідь на одне запитання, – продовжив Дін Ї, вказавши на пустелю, залиту призахідним сонцем, ніби не чув сказаного у відповідь. – Якщо не брати до уваги квантового принципу невизначеності та припустити, що все детерміновано, то, знаючи початкові умови, можна визначити стан будь-чого у певний час у майбутньому. Припустимо, якийсь інопланетний учений кілька мільярдів років тому отримав усі вихідні дані про Землю. То чи зможе він передбачити існування цієї пустелі сьогодні за допомогою розрахунків?

Бай Айси на хвилину замислився.

– Звісно, ні. Оскільки поява цієї пустелі зумовлена не перебігом природного розвитку Землі. Опустелювання спричинене людською цивілізацією, а поведінку розумної форми життя важко передбачити, застосовуючи лише закони фізики.

– Дуже добре. То чому тоді ми та наші колеги хочемо пояснити сьогоднішній стан Усесвіту й передбачити його майбутнє шляхом умовиводів, базуючись тільки на законах фізики?

Слова Дін Ї здивували Бай Айси, він ніколи раніше не висловлював подібних думок.

– Я відчуваю, що це вже не описується суто фізичними законами, – вів далі Бай Айси. – Метою фізики є відкриття основних законів Усесвіту. Але, наприклад, техногенне опустелювання Землі неможливо вирахувати на основі лише фізичних законів, проте воно відбувається згідно з ними. Закони Всесвіту вічні.

– Хе-хе-хе-хе-хе-хе… – Дін Ї раптом зловісно розсміявся. Вже пізніше Бай Айси збагнув, що це був найзловісніший сміх, який він чув за життя, такий собі натяк на мазохістське задоволення, хвилювання від того, що все летить у прірву, намагання за сміхом приховати страх, який бере гору. – Твоя остання думка! Я часто втішав себе подібним чином: що на цьому бенкеті життя лишається принаймні один стіл із неторканими стравами… Раз у раз я твердив собі це і, швидше за все, повторюватиму перед смертю.

Бай Айси відчував, що Дін Ї ніби марить, його розум перебував далеко звідси. Він не знав, що відповісти.

– На початку кризи, коли софони почали перешкоджати дослідженням із використанням прискорювачів, багато людей укоротили собі віку, – вів далі Дін Ї. – Тоді я вважав, що вони чинять безрозсудно – для фізиків-теоретиків подібні результати експериментів становлять великий інтерес. Але тепер я розумію, що люди на кшталт Ян Дун розуміли набагато більше за мене. Можливо, вона навіть знала щось, чого ми не відкрили й досі. Хіба тільки софони здатні фальшувати реальність? Хіба неточності та хиби приховуються лише всередині прискорювачів? Чи лишається решта Всесвіту незайманою і незміненою, чекаючи, поки ми її дослідимо? На жаль, вона забрала свої знання у могилу.

– Якби вона тоді більше спілкувалася з вами, то, можливо, не вчинила б самогубства.

– Можливо, я зробив би це разом із нею.

Дін Ї викопав у піску ямку, спостерігаючи, як піщинки скочуються з її краю на дно.

– Якщо я не повернуся, то всі речі з моєї квартири відійдуть тобі. Я пам’ятаю, що тобі до вподоби артефакти з докризових часів.

– Це правда. Особливо мені до душі ваша колекція люльок. Але я впевнений, що не матиму нагоди їх отримати.

– Сподіваюся, що ти таки маєш рацію. У мене є певні заощадження…

– Професоре, я вас прошу…

– Я хочу, щоб ти використав ці гроші для гібернації. І чим на триваліший термін, тим ліпше. Звісно, якщо сам цього забажаєш. Я маю дві мети: по-перше, хочу, щоб ти побачив на власні очі кінець фізики як науки; по-друге… як це сказати… я не хочу, щоб ти намарно витратив своє життя. Тобі буде не пізно повернутися в науку, коли люди пересвідчаться, що фізика все-таки існує.

– Здається, саме про це говорила Ян Дун.

– Можливо, вона не помилялася.

Цієї миті Бай Айси помітив, що невеличка лунка, вирита Дін Ї на схилі дюни, почала стрімко розростатися у розмірах. Вони відскочили вбік, спостерігаючи, як яма додає вшир та стає дедалі глибшою. Скоро дно вирви потонуло в тіні. Усе нові потоки піску стікали з країв усередину, і незабаром вирва сягнула сотні метрів у діаметрі, проковтнувши сусідню дюну. Бай Айси кинувся до машини і стрибнув на місце водія, Дін Ї упав на пасажирське сидіння. Бай Айси відчув, як машина повільно сповзає в яму разом із піском. Він завів двигун, натиснув на газ і побачив, як прокручуються колеса, але авто продовжує котитися у прірву.

– Хе-хе-хе-хе-хе-хе… – Дін Ї знову залився зловісним сміхом.

Бай Айси перевів електричний двигун автомобіля на повну потужність. Колеса шалено крутилися, місячи та розкидаючи пісок, але автомобіль усе одно невмолимо сповзав назад разом із морем піску, немов тарілка, що стоїть на скатертині, яку тягнуть зі столу.

– Ніагара! Чистий Ніагарський водоспад! Га-га-га-га, – продовжував заливатися сміхом Дін Ї.

Бай Айси роззирнувся і побачив картину, від якої у нього кров застигла в жилах: вирва в піску розрослася аж до обрію, проковтнувши всю пустелю. Світ перетворився на величезну яму з безоднею замість дна. Піщані потоки з її країв зривалися униз, перетворюючись на струмені великого жовтого водоспаду. Дін Ї дещо помилився у своєму описі: Ніагарський водоспад губився в кутку цього жахливого піщаного виру. Край вирви закільцьовував землю й небо, тягнучись звідси ген до небокраю. Автомобіль продовжував ковзати до краю ями, пришвидшуючись щосекунди. Бай Айси наступив на педаль газу всією вагою, але марно.

– Дурнику, ти справді вважаєш, що ми зможемо врятуватися? – з дивною усмішкою запитав Дін Ї. – Швидкість втечі! Чому б тобі не вирахувати швидкість втечі? Чи у тебе дупа замість голови? Га-га-га-га…

Автомобіль перевалився через край ями і понісся у піщаному водоспаді. Рух піщинок майже зупинився, поглинутий разом із усім сущим бездонною темрявою. Бай Айси закричав від нестримного жаху, але не чув власного голосу, лише їдкий сміх Дін Ї.

– Га-га-га-га-га, на цьому бенкеті життя не залишилося жодного столу з неторканими стравами, як і незайманої дівчини… Буга-га-га-га-га-а… Бу-га-га!

***

Бай Айс виринув із кошмарного сновидіння, відчуваючи, що все тіло вкрите холодним липким потом, який краплинами плавав довкола нього у невагомості. Полевітувавши задумливо деякий час, він схопився й кинувся до каюти Василенка. Достукатися до адмірала виявилося непросто – він міцно спав.

– Адмірале, не треба залишати цю річ, отой папірець, усередині корабля. Я маю на увазі, не дозволяйте «Одкровенню» перебувати біля нього! Нам слід забиратися звідси, і чим швидше й далі, тим ліпше!

– Ти щось знайшов?

– Ні, це лише моя інтуїція.

– У тебе змарнілий вигляд. Швидше за все, це перевтома, тому ти такий знервований. Цей об’єкт… не думаю, що він має якусь структуру. Гадаю, він усередині порожній, а тому нешкідливий.

Бай Айс схопив Василенка за плечі й зазирнув йому в очі.

– Зараз не найкращий час для пихи!

– Що?

– Я сказав, що зараз неслушний момент демонструвати свою зарозумілість! Слабкість і незнання не є перешкодами для виживання, на відміну від зарозумілості. Пригадай події з Краплиною!

Останні слова Бай Айса, здавалося, подіяли – Василенко кілька секунд мовчки дивився на нього, а потім повільно кивнув.

– Добре, докторе, я дослухаюся до вашої поради: «Одкровення» віддалиться від об’єкта на тисячу кілометрів. Ми залишимо для спостереження лише невеликий човник… Чи ліпше буде відлетіти на дві тисячі кілометрів?

Бай Айс відпустив Василенка й змахнув піт із чола.

– Це тобі вирішувати. Але я думаю, чим далі, тим ліпше. Я якнайшвидше напишу офіційний рапорт на ім’я командування, в якому викладу власні припущення й теорії.

Закінчивши говорити, він розвернувся й, спотикаючись, побрів геть.

***

«Одкровення» відокремилося від об’єкта. Він проковзнув крізь корпус корабля й опинився у відкритому космосі. Оскільки фон знову став темним, аркуш перетворився з прозорого на білий, повернувши схожість із папірцем. «Одкровення» поступово віддалялося від нього, доки не опинилося на відстані двох тисяч кілометрів. Після цього корабель продовжував рухатися паралельним курсом, очікуючи на прибуття «Прийдешнього». На відстані десяти метрів від аркушика залишився чатувати човник із двома членами екіпажу на борту.