Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 47 страниц)

– Ні, ми зустрілися вперше вже в інституті, – похитала головою Чен Сінь. —Ми жили в одному місті, але ходили в різні школи і точно ніде не перетиналися до вступу в університет.

– Ось же покидьок! Його брехня могла вартувати Чен Сінь життя! – викрикнула АА, яка сиділа поруч із Чен Сінь. Відповіддю їй були холодні гнівливі погляди присутніх. Вона не входила до списку експертів КІІ й була допущена на засідання лише як особистий радник Чен Сінь із технічних питань і лише після наполегливих прохань останньої. АА в минулому мала певні здобутки в царині астрономії, але порівняно з присутніми експертами рівень її знань не здавався захмарним, тож вони дивилися на неї дещо зверхньо. Усі вважали, що Чен Сінь потрібен компетентніший радник, і навіть вона сама часто забувала, що АА колись будувала кар’єру вченої.

– Це не настільки небезпечно, як здається, – відповів офіцер АСР. – Їхнє дитинство минуло ще до початку Епохи кризи. Тоді софони ще не досягли Землі, тож обставини їхнього життя ніяк не могли стати предметом вивчення трисоляріан.

– Але вони могли перевірити реєстраційні записи з тих часів!

– Відшукати записи про дітей докризових часів нині не так легко, як здається. Та навіть коли й вдасться знайти записи про місце їх проживання чи навчання та з’ясувати, що вони не ходили до однієї школи, це аж ніяк не спростовує твердження, що вони були знайомі між собою. Є ще один факт, на який ви не звернули уваги, – офіцер АСР навіть не намагався приховати зневагу до професійного рівня АА, – Тяньмін, вочевидь, має змогу керувати та направляти софони за власним бажанням. Тож він, мабуть, уже перевірив записи задовго до цього.

– Ризик був виправданий, – знову узяв слово голова КІІ. – Тяньмін приписав авторство трьох історій Чен Сінь, аби ще більше зменшити підозри трисоляріан. За весь час переказу історій – а це тривало більше години – жовте світло не засвітилося жодного разу. Як ми з’ясували пізніше, Тяньмін перевищив відведений ліміт часу на чотири хвилини. А для того щоб він мав можливість закінчити розповідати свої історії, слухачі додали ще шість хвилин. Це однозначно може підтвердити те, що вони не сприймали казки як щось заборонене чи небезпечне для них. Приписування авторства цих трьох казок саме Чен Сінь свідчить про їх особливість і важливість порівняно з іншими в збірці: саме в цих текстах закодована цінна для нас інформація. Щодо тексту діалога, то там ми можемо знайти не так багато важливих для нас даних. Хіба що – й ми всі з цим згодні – останнє речення Тяньміна є найважливішим, – мовив голова й звичним рухом зробив пас правою рукою в повітрі, намагаючись активувати інформаційне вікно. Зрозумівши марність своїх намагань, він повторив фразу вголос: – «То давай домовимося про місце майбутньої зустрічі – десь у іншій точці Чумацького Шляху, не на Землі». Це послання має два сенси: по-перше, він чітко розуміє, що ніколи не зможе повернутися до Сонячної системи; по-друге… – голова знову зробив паузу і повторив пас рукою (але цього разу здалося, що він намагається щось відігнати). – Але це неважливо. Йдемо далі.

Здалося, що повітря в конференц-залі за секунду згустилося. Усі чудово розуміли, який ще сенс вклав Юнь Тяньмін у свою фразу: «Шанси на те, що Земля вціліє, не надто високі».

Присутнім роздали теки блакитного кольору без написів, лише з порядковими номерами. У цю епоху побачити паперові документи було вкрай важко.

– Будь-яку інформацію чи документ можна читати лише в цій кімнаті. Заборонено виносити або копіювати будь-які з них. Більшість із вас ознайомиться з цією інформацією вперше. Тож не гаймо часу, починаймо читати.

У конференц-залі запанувала тиша, всі присутні заходилися уважно вивчати тексти трьох казок, які можуть стати порятунком людської цивілізації.

Перша казка Юнь Тяньміна: Новий королівський художник

Давним-давно було собі королівство, яке так і називалося – Королівство без оповідок. Насправді для самого королівства це було на краще: населення, яке не має історій та оповідань, – це щасливі піддані. Бо наявність історій віщує настання нещасть і катастроф.

У Королівстві без оповідок правили мудрий король і добра королева, керував почет чесних і здібних служителів та жили працьовиті, прості люди. Дні в королівстві текли мирно й тихо, немов відображення в чистому свічаді: день учорашній був таким самим, як сьогоднішній; сьогодні було схоже на завтра; минулий рік не відрізнявся від цього; а цей рік – від наступного. І ніколи не траплялося нічого, що можна було б назвати якоюсь історією.

І так було доти, допоки не повиростали принци й принцеса.

Король мав двох синів: принца Глибока вода та принца Крижаний пісок. А також доньку, принцесу Росинку.

Ще дитиною принц Глибока вода потрапив на Могильний острів посередині Моря ненажер і не повернувся. Як це сталося, йтиметься далі.

Принц Крижаний пісок виріс із батьком-матір’ю, але від того вони не менше хвилювалися за його долю. Він був надзвичайно кмітливим хлопцем, але ще змалечку відзначався важким, тиранічним характером. Принц часто наказував слугам відловлювати дрібних тварин за межами палацу, а потім бавився з ними в дивні ігри. Він проголосив себе імператором, перетворивши тваринок на «підданих», які нічим не відрізнялися від рабів. За найменшу «провину», як-от небажання рухатися в загаданому напрямку, він наказував їх обезголовлювати. Часто-густо наприкінці його ігор усі тваринки валялися обезголовленими біля його ніг, а принц Крижаний пісок стояв у калюжі крові й істерично сміявся…

Коли принц подорослішав, то здавалося, що він приборкав свій норов, перетворившись на звичайного мовчазного й похмурого юнака. Але король розумів, що вовк лише сховав свої ікла й на серці принц пригрів зміїне кубло, яке тільки чекало слушної нагоди, аби прокинутися. Зрештою, король вирішив змінити правила наслідування престолу, усунувши його від трону, й призначити спадкоємицею принцесу Росинку. На чолі Королівства без оповідок уперше мала стати королева.

Якщо король і королева частину своїх чеснот та лагідного норову мали передати всім дітям порівну, то, вочевидь, долю принца Крижаний пісок забрала собі принцеса Росинка. Вона вирізнялася неперевершеною вродою, добротою й гострим розумом. Коли принцеса виходила надвір удень, то Сонце починало світити тьмяніше, аби не конкурувати з її вродою. Коли вона прогулювалася вночі, то Місяць розплющував очі якнайширше, аби не випустити жодної деталі. Щойно принцеса починала говорити, птахи закінчували співати, а на пустирях, де ступала її нога, розпускалися найгарніші квіти. Люди радо вітали ідею зробити її правлячою королевою, а всі як один міністри клялися допомагати їй управляти державою. Здавалося, навіть принц Крижаний пісок не заперечував проти цього, але вираз його очей ставав дедалі похмурішим.

Отак історія ввійшла до життя мешканців Королівства без оповідок.

Король офіційно оголосив про рішення на свої шістдесяті уродини. Цієї святкової ночі феєрверки перетворили небо над королівством на барвистий сад, а блискучі вогні зробили з королівського палацу прозорий кришталевий замок із казки. Звідусіль чувся радісний сміх, а вино текло без упину, немов річка…

Здавалося, що всі довкола були сп’янілими від щастя й навіть холодне серце принца Крижаний пісок розтануло від емоцій. Його звична похмурість відступила, й він смиренно, немов слухняний син, привітав батька з уродинами, побажавши, щоб світло його життя сяяло довго, як саме Сонце, й він царював довіку. Принц привітав рішення батька, сказавши, що принцеса Росинка дійсно більше, ніж він, варта трону. Крижаний пісок благословив сестру й висловив сподівання, що вона перейме секрети управління країною від батька, щоб бути готовою до майбутніх випробувань. Його щирість і доброта зворушили всіх присутніх.

– Сину мій, я дуже щасливий бачити таку твою реакцію, – сказав король принцу, погладжуючи його по голові. – Я дуже хочу, щоб такий мир і злагода панували завжди.

Тож один із міністрів запропонував закарбувати назавжди спогади про цей вечір, замовивши художнику картину, щоб повісити її на видному місці в палаці.

Король у відповідь лише похитав головою:

– Придворний художник уже в літах. Картина світу затуманилася в його очах, а старечими тремтячими руками він не зможе зобразити наші щасливі усмішки.

– Батьку, я якраз хотів поговорити з тобою про це, – сказав принц Крижаний пісок із глибоким поклоном. – Дозволь мені представити тобі нового королівського живописця.

Сказавши це, принц махнув рукою, й новий королівський художник увійшов до кімнати. Це був підліток 14–15 років, вдягнутий у сіру чернечу мантію. У своєму вбранні посеред пишнот палацу та гостей, обсипаних коштовностями, юнак нагадував перелякану мишку. Пробираючись крізь натовп, він, здавалося, намагався ще поменшати, аби не напоротися на невидимі шипи інших людей.

Роздивившись статуру юнака, король мав розчарований вигляд.

– Він такий юний! Чи встиг він опанувати навички в достатньому обсязі?

Принц знову вклонився.

– Батьку, його звуть Вушко голки, й родом він із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Він найкращий учень відомого майстра-живописця Ефіра: навчався в нього з п’ятирічного віку. За десять років навчання він опанував усі премудрості й техніки майстра. Вушко голки настільки ж чутливо сприймає найтонші відтінки й найдрібніші деталі навколишнього світу, як ми відчуваємо жар розпеченого заліза. Завдяки своєму божественному дару він здатен перенести на полотно будь-що без найменшого спотворення. Йому нема рівних у цілому світі, якщо не брати до уваги його вчителя, майстра Ефіра. – Принц повернувся до Вушка голки: – Як художнику тобі дозволяється дивитися прямо в обличчя королю. Це не вважатиметься проявом неповаги.

Вушко голки підняв погляд на короля, але одразу знову опустив очі додолу.

Король був здивований:

– Юначе, твій погляд гострий і пронизливий, немов меч, щойно вийнятий ковалем із горнила печі. Незвично мати такий погляд у твоєму віці.

Вушко голки вперше розтулив уста:

– Ваша величносте, великий государю, будь ласка, пробачте таке зухвальство неродовитому художнику. Але такий погляд у митця. Художник повинен спочатку закарбувати бачене у своєму серці. Я вже маю в душі образ вашої величі та чеснот і зможу гідно відобразити їх на полотні.

– Тобі дозволяється поглянути й на королеву, – мовив принц.

Вушко голки підняв очі й на королеву. Але лише для того, щоб знову опустити їх донизу й сказати:

– Вельмишановна королево, пробачте, коли ваша ласка, образу від смиренного живописця. Я зображу на картині вас із усім вашим благородством і витонченістю, які назавжди оселилися в моєму серці.

– Поглянь же й на принцесу – майбутню королеву, бо тобі доведеться зображувати й її.

Вушко голки дивився на принцесу не довше за спалах блискавки й, схиливши голову, мовив:

– О, найшанованіша принцесо, благаю, пробачте покірному вашому слузі завдані образи. Ваша краса обпікає мене, немов жарке полуденне сонце, і я вперше в житті відчуваю у собі брак майстерності. Але я забираю у своєму серці згадку про вашу незрівнянну вроду й спробую перенести її на полотно.

Тоді принц попросив Вушко голки поглянути й на всіх придворних міністрів. Юнак мазнув поглядом навколо, зупиняючись на кожній людині хіба на мить, і знову опустив голову:

– Ваші високості, будь ласка, пробачте зухвалість смиренного живописця. Я закарбував у душі ваші образи й відображу на картині всі ваші таланти та здібності.

Святкування продовжилося, а принц Крижаний пісок відвів Вушко голки в темний кут палацу, де пошепки спитав:

– Ти всіх гарно запам’ятав?

Вушко голки тримав голову низько, тож його обличчя тонуло в складках капюшона мантії. Темрява навколо додавала відчуття, що мантія була насправді лише вмістилищем тіней без жодної плоті.

– Так, мій королю.

– Усе до найменшої деталі?

– Усе, мій королю. Навіть якщо я промальовуватиму кожне пасмо волосся на голові чи деталь одягу на тілі, то зображене не відрізнятиметься від оригіналу.

***

Святкування затягнулося за північ, і тільки тоді вогні в палаці почали згасати один за одним. Настала найтемніша година до світанку: Місяць уже сховався, а темні хмари задрапували небо важким пологом. Землю немов залило темним чорнилом; повіяв холодний вітер, примусивши затремтіти птахів у гніздах, а квітки – згорнути пелюстки.

Двоє прудконогих коней вилетіли з палацу, немов привиди, несучи на захід принца Крижаний пісок і художника Вушко голки. Вони зупинилися за десять миль від замку, біля входу до підземного бункера. Здавалося, що саме тут розташована найглибша западина моря-ночі: довкола було мокро й похмуро, немов в утробі якогось холоднокровного монстра, який упав у сплячку. Тіні чоловіків гойдалися у світлі факела, а тіла видавалися лише невеличкими чорними плямами на початку тіней. Вушко голки зняв мішковину з картини, яка була завбільшки з людський зріст. Принц побачив зображення старого чоловіка з білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його пронизливий погляд нагадував вираз очей Вушка голки, але здавався глибшим. Портрет демонстрував майстерність живописця – реалістичність зображення з увагою до найменших деталей.

– Мій королю, це і є, точніше, був мій учитель – майстер Ефір.

Принц поглянув на зображення й задоволено кивнув:

– Це було розумне рішення – створити спочатку його портрет.

– Так, мій королю, я був змушений це зробити, щоб він не намалював мене першим, – відповів художник, із надзвичайною обережністю вішаючи картину на вологу стіну. – Гаразд, я готовий узятися за нову картину для вас.

Вушко голки витяг із кутка бункера сувій чогось сніжно-білого.

– Мій королю, це стовбур сніжнохвильового дерева з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Коли дереву виповнюється 100 років, його стовбур дозріває, й тепер його можна розгортати як великий рулон паперу – найкраще у світі полотно для картин! Мої творіння стають магічними тільки тоді, коли намальовані на цьому папері.

Він розгорнув рулон на кам’яному столі й притиснув його до обсидіанової поверхні. Потім, узявши гострий кинджал, відрізав шматок точно за розмірами столу. Коли Вушко голки відійшов від столу, полотно залишилося щільно притисненим до його поверхні, сяючи при цьому зсередини сліпучою чистотою білизни.

Тоді художник дістав із полотняної сумки різне приладдя для малювання.

– Мій королю, поглянь на ці пензлі, зроблені з опушення вух вовків із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці фарби також звідти: червона – кров гігантського кажана, чорна – чорнило глибоководних кальмарів, синя та жовта – перетерті прадавні метеорити… Вони всі мають бути розведені сльозами гігантського птаха, який зветься Ковдромісяцем.

– Просто перейдімо до малювання, – нетерпляче мовив принц.

– Гаразд, мій королю. То кого ми намалюємо першим?

– Короля.

Вушко голки підхопив пензлик і почав малювати. Він малював надзвичайно недбало: використовуючи різні кольори, то тут ставив цятку, то там проводив лінію. Полотно вкривалося різнобарвними плямами, проте жодних контурів фігури так і не з’явилося. Це мало вигляд, ніби папір потрапив під різнокольоровий дощ, який ніяк не стихав. З часом увесь відріз укрився хаотичним скупченням різнокольорових плям, ніби коні в шаленстві витоптали квітучий сад. Пензлик продовжував снувати в цьому лабіринті кольорів, ніби не художник направляв його, а сам пензлик водив його руку за собою. Принц розгублено спостерігав за цим дійством і вже хотів щось спитати, але поява й перемішування кольорів на полотні мали якийсь гіпнотичний ефект, що зачаровував.

Раптом, майже миттєво, немов холод виморозив водну гладінь, усі кольорові мазки об’єдналися й набули значень, з’явилися обриси предметів, які швидко стали повністю зрозумілими.

Тільки тепер принц упевнився, що художник дійсно малював Короля. Він був зображений у тому ж вбранні, в якому прийшов на святкування, мав на голові ту саму корону. Але вираз очей геть різнився – в них світилися не велич і мудрість, натомість можна було побачити складну гамму почуттів: прокидання після жахливого сну, розгубленість, потрясіння, смуток… І це все – на тлі страшного, раніше небаченого переляку, ніби найближча людина несподівано витягнула з-за спини меч.

– Мій королю, я закінчив портрет Короля, – сказав Вушко голки.

– Дуже добре, я задоволений, – кивнув принц. Його зіниці відбивали полум’я факелів, ніби душа горіла в глибоких колодязях.

***

За десять миль звідси, в замку, король зник прямо з королівської спальні. На великому ліжку, що стояло на чотирьох ніжках – вирізьблених статуях богів, – ковдри ще зберігали тепло його тіла, а простирадла ще пам’ятали вагу його тіла. Але саме тіло зникло без сліду.

***

Принц підхопив закінчену картину й швиргонув на підлогу.

– Я велю натягнути цю картину на підрамник, замовлю гарну раму й повішу її тут. Я час від часу навідуватимуся, аби насолодитися цим видовищем. Берися тепер за малювання королеви.

Вушко голки розтягнув новий відріз білосніжного паперу поверх обсидіанової плити й заходився малювати королеву. Цього разу принц не стояв біля нього, а походжав туди-сюди, звуками монотонних кроків порушуючи тишу порожнього бункера. Цього разу художник упорався вдвічі швидше.

– Мій королю, портрет королеви готовий.

– Що ж, чудово.

***

Королева також зникла з королівського палацу, прямо зі своєї спальні. На її ліжку з ніжками у виглядів фігур ангелів ковдри ще тримали тепло її тіла, а простирадла ще не забули ваги її тіла. Проте від самого тіла не лишилося й сліду.

На подвір’ї палацу вовкодав побачив якусь тінь і кілька разів голосно гавкнув. Але ці звуки одразу потонули в безмежній темряві, та й сам собака перелякано замовк. Заповзши в куток, він тремтів від нечуваного раніше страху, вдивляючись у темряву.

***

– Час розпочинати малювати принцесу? – запитав Вушко голки.

– Ні, спочатку треба зобразити всіх міністрів. Вони значно небезпечніші за неї. Звісно, ти мусиш малювати тільки безмежно відданих моєму батькові. Ти пам’ятаєш, хто є хто?

– Звісно, мій королю, я все добре пам’ятаю. Я легко пригадаю кожне пасмо волосся чи деталі одягу будь-кого з них…

– Що ж, добре. Але ми маємо впоратися до світанку.

– Це нескладно, я легко намалюю до сходу сонця портрети всіх міністрів, відданих королю та принцесі.

Вушко голки відрізав одразу кілька аркушів білосніжного паперу й заходився малювати в шаленому темпі. Щоразу, коли він завершував картину, людина, зображена на ній, зникала зі свого ліжка. Коли минула ніч, усі, кого принц Крижаний пісок збирався позбутися, перетворилися на портрети на стіні бункера.

***

Принцеса Росинка прокинулася від різкого, наполегливого грюкання у двері її кімнати. Дотепер іще жодна людина не насмілювалася так гамселити в них. Вона встала з ліжка, рушила на звук і побачила, як тітка Широчінь прочиняє одну зі стулок. Тітка Широчінь була її годувальницею й доглядала принцесу як нянька, кола та підросла. Певною мірою їхні стосунки були ближчими, ніж спілкування з Королевою. Тітка Широчінь побачила за дверима капітана палацової варти у звичних обладунках, на яких іще відчувався холод ночі.

– Ви блекоти об’їлися? Як ви смієте будити принцесу? Вона вже кілька днів поспіль мучиться безсонням!

Капітан не звернув жодної уваги на лайку тітки, але поспішно привітався з принцесою:

– Принцесо, тут до вас візитер! – І відійшов убік, пропустивши перед собою старого.

Це був той самий чоловік із портрета, який Вушко голки показав принцу, – старий із білим волоссям і такою ж білою бородою, які утворювали навколо його голови сріблясте полум’я. Його глибоко посаджені очі дивилися гострим і проникливим поглядом. Його обличчя й плащ були запилюженими, а чоботи вкривав товстий шар багнюки, як зазвичай буває, коли ти давно в дорозі.

У руках він тримав величезний полотняний мішок і парасольку, але найдивнішим було те, що старий безперестанку крутив її в руці, примушуючи обертатися. Проте якщо роздивитися парасольку уважніше, то ставала зрозумілою причина такої дивної поведінки: сам матеріал парасольки та ручка були чорного кольору, але на кінці кожної спиці був прикріплений якийсь, вочевидь, важкий напівпрозорий камінець. Було легко помітити, що кілька спиць зламані, тож парасолька сама по собі не могла триматися в розкритому положенні – лише обертаючи її безперестанно й тим самим змушуючи камінці натягувати матеріал, її можна було розкрити.

– Чому ви дозволяєте випадковим подорожнім потрапляти до палацу? Що тут забув цей дивно вбраний старий? – запитала тітка Широчінь.

– Звісно, сторожа не пускала його до палацу, але він повідомив, що… – Капітан стривожено подивився на принцесу: – Король зник.

– Що ти таке взагалі верзеш?! Ти при здоровому глузді? – крикнула тітка Широчінь. Але принцеса так і не вимовила жодного слова, лише заломила руки й притиснула їх до грудей.

– Але Король справді зник, як і Королева, – я послав людей перевірити, й вони сказали, що їхні спальні порожні.

Принцеса тихо скрикнула й схопилася за руку тітки Широчінь, щоб не впасти.

– Ваша Високосте, дозвольте мені все пояснити, – узяв слово старий.

– Заходьте, шановний. А ти охороняй двері, – сказала принцеса капітану.

Старий, не припиняючи крутити парасольку, вклонився принцесі, немов віддаючи належне тому, як швидко вона змогла опанувати себе.

– Чого ти постійно крутиш парасольку? Ти клоун у цирку? – запитала тітка Широчінь.

– Я мушу весь час тримати її відкритою, інакше я зникну, як Король і Королева.

– Тож заходьте з нею, – мовила принцеса, й тітка Широчінь відчинила двері навстіж, аби старий зміг пройти.

Зайшовши до кімнати, він скинув на килим полотняний мішок із плечей і стомлено видихнув. Але ні на мить не припиняв крутити парасольку, від чого маленькі камінці у світлі свічок утворили на стіні мерехтливий танок летючих зірок.

– Мене звуть Ефір, я майстер-живописець із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Новий королівський художник Вушко голки – мій учень, – сказав старий.

– Я з ним знайома, – кивнула принцеса.

– То він бачив тебе? Роздивлявся? – знервовано запитав майстер Ефір.

– Звісно, що він мене бачив.

– Страшна звістка, моя принцесо, направду страшна, – майстер Ефір стурбовано зітхнув. – Він – сам диявол, і навчився лиховісного мистецтва вмальовувати людей у полотна.

– Що за маячня, – видихнула тітка Широчінь. – Хіба ж це не завдання художника – перемальовувати людей на картинах?

– Ви не зрозуміли моїх слів, – похитав головою майстер Ефір. – Після того як він переносить людей на полотна, вони зникають у реальному світі, перетворюючись на мертві зображення.

– То нам треба відправити людей, щоб вистежити його й убити!

Капітан палацової варти просунув голову у двері:

– Я наказав своїм людям обшукати весь палац, але його й слід уже простиг. Я рушив було до військового міністра, щоб він відправив королівських гвардійців прочісувати околиці, проте старий запевнив, що міністр, швидше за все, теж уже зник.

– Королівські гвардійці навряд чи допоможуть. Принц Крижаний пісок і Вушко голки, підозрюю, вже далеко від палацу. Вушко голки здатен малювати будь-де у світі та вбивати людей, які перебувають в палаці.

– Ви згадали принца Крижаний пісок? – перепитала тітка Широчінь.

– Так, принц використовує Вушко голки як зброю, аби позбавитися Короля та його вірнопідданих міністрів і самому зійти на престол.

Майстер Ефір побачив, що ця новина не здивувала нікого з присутніх.

– То чого ми чекаємо? Це ж питання життя й смерті! Вушко голки може будь-якої миті почати малювати принцесу, якщо вже не почав, – сказала тітка Широчінь, міцно обіймаючи принцесу так, ніби могла цим її захистити.

– Тільки мені під силу зупинити лиходійства Вушка голки, – сказав майстер Ефір. – Він уже намалював мене, але я захистився від його проклять цією парасолькою. Якщо я намалюю його у відповідь, він сам зникне.

– То починайте малювати прямо зараз! – крикнула тітка Широчінь. – А я потримаю за вас парасольку.

Майстер Ефір знову похитав головою:

– Мої картини стають магічними, тільки якщо вони намальовані на папері зі сніжнохвильового дерева. Але папір, який я приніс із собою, ще не розгладжений, тож він не годиться для малювання.

Тітка Широчінь похапцем відкрила полотняну сумку майстра й витягнула шматок стовбура сніжнохвильового дерева. Колоду вже очистили від кори, й внутрішні шари паперу розгорнулися, немов пуп’янок квітки. Тітка Широчінь із допомогою принцеси висмикнула з колоди аркуш паперу, й кімнату одразу ж заполонило біле молочне світло. Вони спробували розрівняти папір на підлозі, але як не старалися, щойно відпускали краї – аркуш паперу настільки різко скручувався в рулон, що аж підскакував угору.

– Марна справа, – сказав майстер Ефір. – Сніжнохвильовий папір можна розгладити тільки обсидіаном з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Це дуже рідкісний мінерал, і я мав спеціальну дошку, виготовлену з нього, яку вкрав Вушко голки.

– І більше нічого у світі не здатне розгладити цей папір?

– Нічого, окрім обсидіану з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Я сподівався якимось чином повернути дошку, вкрадену Вушком голки.

– Обсидіан із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? – тітка Широчінь луснула себе по лобу. – У мене є спеціальна праска з цього мінералу, яку я використовую лише для того, щоб випрасувати всі складочки найкращої вечірньої сукні принцеси!

– Можливо, вона стане в пригоді, – кивнув майстер Ефір.

Тітка Широчінь прудко вибігла з кімнати й незабаром повернулася з чорною лискучою праскою. Вони з принцесою знову розгорнули аркуш і притиснули праскою один із кутів – за кілька секунд папір у цьому місті розгладився.

– Тримайте парасольку, а я розгладжу аркуш! – крикнув майстер Ефір до тітки. – Її треба постійно обертати, ось так. Якщо ви схибите, то я зникну. – Майстер поспостерігав, чи правильно тітка поводиться з парасолькою, а потім присів і заходився сантиметр за сантиметром розрівнювати поверхню аркуша.

– Хіба вам не під силу поремонтувати спиці? – спитала принцеса, дивлячись, як обертається парасолька.

– Моя принцесо, я пробував з’єднати їх, – відповів майстер Ефір, не піднімаючи голови й продовжуючи розгладжувати аркуш паперу. – Ця чорна парасолька має дуже незвичну історію: попередні живописці з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая мали такі ж уміння, як і я з Вушком голки. Вони вміли вписувати в картини не тільки людей, а й тварин із рослинами. Але одного дня в наших краях з’явився дракон – чорний, як сама безодня. Він умів плавати в глибокому морі й підкорювати незміряну височінь. Троє найкращих майстрів заходилися вмальовувати дракона у свої полотна, але він продовжував пірнати й літати понад хмарами. Тоді майстрам не залишилося нічого іншого, як зібрати потрібну суму грошей і заплатити воїну-магу, щоб він убив чорного дракона своїм чарівним вогняним мечем. Битва була настільки жорстокою, що море довкола Хе’ерсіньґеньмосикеньлая закипіло. Більша частина тіла дракона з безодні перетворилася на попіл, але мені вдалося зібрати дещицю обгорілих решток і зробити з них цю парасольку. Мембрана парасольки виготовлена з перетинок крила дракона; корпус, ручка та спиці – з кісток; дорогоцінне каміння, прикріплене на кінцях спиць, – це обгорілі драконячі нирки. Ця парасолька здатна захистити людину, яка ховається під нею, від перетворення на картину. З часом спиці парасольки з драконячих кісток зламалися, і я спробував полагодити їх, підв’язавши бамбуковими паличками. Але швидко з’ясував, що магія парасольки зникла. І щойно я прибрав палички – парасолька запрацювала як годиться. Я пробував підтримувати рукою парасольку в розкритому положенні, але й так вона не працювала. Як я з’ясував потім, жоден матеріал у світі не годився для ремонту, а драконячих кісток у мене більше не лишилося. Тож це єдиний спосіб тримати парасольку розкритою…

Цієї миті в кутку кімнати вдарив годинник. Майстер Ефір підняв очі й побачив, що майже розвиднілося. Він знову опустив погляд на аркуш паперу й оцінив виконану роботу: хоча певний фрагмент аркуша вже не стовбурчився й не згортався назад у рулон, його було явно недостатньо для написання портрета Вушка голки. Старий відклав праску й зітхнув:

– Запізно. Мені потрібно ще багато часу, щоб намалювати портрет, а його вже нема. Вушко голки може закінчити малювати принцесу будь-якої миті. Вас двох, – майстер Ефір ткнув у напрямку капітана варти й тітки Широчінь, – Вушко голки також бачив?

– Я певна, що він мене не бачив, – відповіла тітка Широчінь.

– Я бачив його здалеку, коли він заходив до палацу, але мені здається, що він мене не розгледів, – відповів капітан.

– Що ж, чудово, – майстер Ефір звівся на ноги. – Ви двоє мусите супроводити принцесу через Море ненажер на Могильний острів, аби розшукати принца Глибока вода!

– Але… навіть якщо ми дістанемося узбережжя Моря ненажер, нам не вдасться переправитися на Могильний острів. Ви ж знаєте, що те море…

– Ми не маємо іншого виходу. До світанку всі вірні Королю міністри будуть перемальовані на картини, а принц Крижаний пісок здобуде контроль над королівською гвардією та палацовою вартою. Він узурпує трон, і лише принц Глибока вода зможе йому перешкодити.

– Якщо принц Глибока вода повернеться до замку, чи не перемалює Вушко голки і його на картину? – спитала принцеса.

– Цим не переймайтеся, принцесо. Принц Глибока вода – єдина людина в королівстві, яку Вушко голки не зможе вмалювати у свої картини. На щастя, я навчив Вушко голки секретів лише Західної школи живопису й не втаємничив у техніки Східної школи.

Принцеса й капітан із тіткою не вельми зрозуміли слова майстра Ефіра, але старий художник, не вдаючись у пояснення, вів далі:

– Ви повинні повернути принца Глибока вода до палацу, вбити Вушко голки, відшукати й спалити портрет принцеси. Лише тоді вона буде в безпеці.

– А якщо ми знайдемо портрети Короля та Королеви? – нетерпляче спитала принцеса, не відпускаючи майстра Ефіра.

Старий майстер повільно похитав головою:

– Моя принцесо, вже запізно. Їх більше нема. Від них залишилися тільки ці два портрети. Якщо знайдете їх, то не нищіть – збережіть на згадку про своїх батьків.

Принцеса Росинка відчула, як на її плечі лягло велике горе. Вона опустилася на підлогу, затулила очі руками й гірко заплакала.

– Моя принцесо, зараз не час для скорботи. Якщо ви хочете помститися за Короля й Королеву, вам слід поспішати! – Старий майстер повернувся до тітки та капітана: – Пам’ятайте, що допоки ви не розшукаєте й не знищите портрет принцеси, ви маєте постійно тримати парасольку над її головою розкритою. – Майстер Ефір перехопив парасольку з рук тітки Широчінь, продовжуючи обертати її з тією ж швидкістю: – Її не можна обертати ані повільно – бо тоді вона складеться, ані зашвидко – бо вона дуже стара й тоді просто розвалиться. Парасолька жива в певному сенсі: якщо ви сповільните темп обертання, то вона видасть звук, схожий на пташиний клекіт. Ось послухайте, – з цими словами старий майстер сповільнив обертання парасольки, від чого камінці на кінцях спиць почали опускатися, й усі одразу почули звук, що нагадував солов’їну трель. І чим повільніше він обертав парасольку, тим гучнішим ставав пташиний спів. Майстер Ефір знову пришвидшив обертання, й трель почала стихати, аж поки повністю не зникла. – Якщо ж ви обертатимете зашвидко, то вдарить дзвін… – із цими словами він пришвидшив обертові рухи, й одразу почувся наростаючий звук, немов задув сильний вітер. – Гаразд, тепер тримайте його над принцесою, – мовив він, повертаючи парасольку тітці Широчінь.