Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 47 страниц)

Решту свого життя Чен Сінь неодноразово згадувала цю мить і мусила зізнатися передусім сама собі, що тієї миті не приділила цій події багато уваги.

Їй треба було повернутися в справах до Китаю, й, оскільки вони були одногрупниками, Ю Веймін попросив її особисто навідатися до Юнь Тяньміна та обговорити справу. Вона одразу погодилася, не надаючи особливого значення майбутній зустрічі.

***

Вислухавши розповідь Чен Сінь, Юнь Тяньмін повільно сів на ліжку. Чен Сінь наполягала, щоб він ліг знову, на що він тихим голосом відказав, що хоче побути на самоті.

Щойно Чен Сінь зачинила за собою двері, Юнь Тянміна почав душити напад істеричного сміху.

Хіба існує на світі якийсь йолоп, дурніший за нього?!! Він дійсно гадав, що, подарувавши зірку коханій людині, магічним чином отримає таке саме почуття навзаєм? І що вона перелетіла океан, аби своїми святими сльозами врятувати його нікчемне життя? І він дійсно змусив себе повірити в цю дурнувату казочку?

Ні, Чен Сінь тут, щоб дати йому померти так, як потрібно їй.

Наступний елементарний умовивід призвів до ще сильнішого нападу сміху, який ледь не викликав ядуху: до свого приїзду Чен Сінь іще не знала, що він уже встиг погодитися на варіант із евтаназією. Інакше кажучи, якби він просто тихо конав, Чен Сінь спробувала б його переконати пристати на її пропозицію. Можливо, якось улещувала б чи тиснула, допоки він не погодився б.

Евтаназія перекладається з грецької як «гарна смерть», проте той розвиток подій, який підготувала для нього Чен Сінь, не віщував нічого доброго.

Сестра хотіла його смерті через побоювання, що він протринькає на безглузде лікування всі родинні статки. Її прагнення були цілком зрозумілими. Ба більше, вона дійсно бажала йому легкої смерті, аби його страждання нарешті закінчилися.

Тяньмін насправді боявся космосу. Як кожному, хто вивчає космос професійно, Тяньміну ліпше за інших було відомо про його небезпеки. Він добре усвідомив, що пекло не під землею, а на небесах.

І Чен Сінь хотіла, аби його частина, в якій міститься душа, довіку блукала темною безоднею у споконвічному холоді.

І це ще за найкращого розвитку подій.

Якщо його мозок, як цього хоче Чен Сінь, дійсно перехоплять і повернуть до життя трисоляріани, то подальше існування перетвориться на справжній кошмар. Ці жорстокі інопланетяни, які не мають ані найменшого уявлення про гуманність, під’єднають Тяньміна до безлічі сенсорів і розпочнуть дослідження різних відчуттів і рівня його витривалості. Найбільше їх, звісно, цікавитиме біль, а далі за списком: голод, спрага, побої, піджарювання, ядуха, електричні розряди, середньовічні тортури, смерть від незчисленних порізів…

Отримавши доступ до його пам’яті, вони легко дізнаються, якого різновиду тортур він боїться найбільше. Про лінчі[16]16
  Língchí (凌迟, дослівно: «довга нелюдська смерть, повільна екзекуція»); shàqiāndāo (杀千刀, дослівно: «смерть від тисячі порізів») – один із найжорстокіших видів тортур у Китаї.


[Закрыть] він якось прочитав у одній історичній книзі: шкіру людини багато разів надрізали так, що не лишалося жодного живого місця, а потім обмотували бинтами; коли рани через день затягувалися й кров засихала, бинти віддирали, відкриваючи рани й частково відриваючи клапті шкіри… Якщо вони отримають доступ до його мозку, то відшукають цей страх і ретранслюють у нього сигнал, буцім він переживає такі тортури насправді.

Жертва в історичній книзі невдовзі померла, проте його мозку так не пощастить. Найбільше, на що він зможе розраховувати, – втратити свідомість від шоку. Але нічого не завадить їм перезапустити його й знову піддати тортурам – із цікавості чи заради розваги… Він не матиме можливості розірвати порочне коло, звільнитися від страждань: у нього не лишиться тіла, рук і ніг; він навіть не зможе скоїти самогубство, прокусивши язик. Його мозок буде схожий на акумулятор, який нескінченно підзаряджатимуть розрядами болю.

Він зайшовся сміхом іще сильніше.

Чен Сінь відчинила двері й занепокоєно запитала:

– Із тобою все добре?

Тяньмін припинив сміятися, й вираз його обличчя став непроникним, немов у мерця.

– Юнь Тяньміне, від імені Агентства стратегічної розвідки Ради оборони Землі ООН я запитую: чи готовий ти звалити на свої плечі відповідальність за долю всього людства й пристати на пропозицію приєднатися до цієї місії? Участь у проєкті є цілком добровільною, й ти можеш відмовитися без будь-яких наслідків для себе.

Він поглянув на її обличчя, яке світилося урочистістю моменту й усвідомленням того, що вона бореться за всю Землю, захищає майбутнє людської цивілізації… Тяньмін подивився навколо, не розуміючи, чому так швидко змінилася звична обстановка: призахідне сонце, пробиваючись крізь шибку, розтікалося на білій стіні басейном брудної крові; самотнє дерево за вікном раптово стало схожим на кістяк мерця, що встав із могили…

У куточку рота Юнь Тяньміна з’явилася несмілива посмішка, схожа на вищир у агонії, яка зрештою розповзлася обличчям.

– Гаразд, я згоден.

Роки 5–7-й Епохи кризи. Проєкт «Сходовий марш»

Михаїл Вадімов загинув. Його машина злетіла в річку Гарлем із мосту Александра Гамільтона. На те, щоб витягнути машину з води, пішов цілий день. Після автопсії з’ясувалося, що Вадімов хворів на лейкемію, й аварія сталася через напад раптової сліпоти, спричинений кровотечою з очного дна, спричиненою захворюванням.

Чен Сінь була надзвичайно пригнічена цією смертю. Вадімов опікувався її долею, немов старший брат, і всіляко допомагав призвичаїтися до нової, незвичної роботи й життя в іншій країні. Найбільше їй тепер бракувало його великодушності. Чен Сінь із великим завзяттям взялася до роботи й неодноразово демонструвала неабиякі розумові здібності, інколи навіть затіняючи самого Вадімова. І хоча вона обіймала посаду його помічника з технічних питань, він ніколи не виказував ревнощів до її успіхів. Навпаки, всіляко заохочував проявляти свої таланти, підіймаючи її на дедалі вищий рівень.

У співробітників АСР були дві діаметрально протилежні реакції на загибель Вадімова: більшість технічного персоналу, як і Чен Сінь, відчували сум через цю втрату; натомість спеціалісти-розвідники більше шкодували про те, що тіло добу пролежало у воді, тож мозок виявився непридатним для подальшого використання в проєкті.

Туга за загиблим у Чен Сінь поступово змінилася запитанням: а чи не занадто підозрілий цей збіг обставин? Коли вона вперше замислилася над такою ймовірністю, то відчула, як тіло пронизує смертельний холод – якщо це дійсно чиясь змова, вона не витримає таких підлості й підступу.

Чен Сінь проконсультувалася з медичними експертами Центру досліджень і дізналася, що, в принципі, розвиток лейкемії можна спровокувати зовнішніми чинниками. Досить просто помістити поруч із ціллю достатньо потужне джерело радіаційного випромінювання. Проте точно розрахувати необхідну дозу опромінення для початку перебігу захворювання у певний час і тим паче підгадати, щоб потерпілий помер саме в цей момент, – завдання не з легких. Занизький рівень опромінення не викличе хвороби за короткий проміжок часу, натомість зависокий спровокує передчасну смерть уже від променевої хвороби, а не лейкемії.

Якщо спиратися на розрахунки середньої тривалості перебігу хвороби, то гіпотетичний замах на Вадімова мав відбутися якраз у той час, коли АСР почала активно лобіювати ідею ухвалення міжнародним товариством національних законів про евтаназію. Якщо це все-таки вбивство, то виконавець має бути професіоналом високого рівня.

Чен Сінь за допомогою високоточного лічильника Гейгера перевірила робоче місце й квартиру Вадімова – жодних незвичних відхилень у показниках. Незначний рівень радіації легко пояснювався нормальним природним фоном. Проте вона знайшла фотографії дружини й доньки, які він тримав під подушкою: красуня-дружина виявилася на 11 років молодшою за нього балериною, а маленька донечка здавалася уособленням усього прекрасного.

Вадімов якось сказав Чен Сінь, що через свою професійну звичку він ніколи не залишав їхніх фотографій на столі чи приліжковій тумбочці, забобонно вважаючи, що це може наразити їх на небезпеку. Він діставав фотографії зі сховку лише тоді, коли хотів на них подивитися… Чен Сінь відчула, як стискається її серце.

Щоразу, коли Чен Сінь згадувала Вадімова, її думки мимоволі поверталися до Юнь Тяньміна. Він разом із шістьома іншими кандидатами вже перебуває під охороною на таємній базі недалеко від штаб-квартири АСР. Вони готуються до фінальної стадії випробувань, перед тим як на участь у місії буде обраний найбільш відповідний претендент.

Після їхньої останньої зустрічі в китайській лікарні серце Чен Сінь безперестанку краяла туга, яка з часом лише густішала, набувала темних кольорів, аж поки не почала затуляти собою небо навіть у сонячний день.

Вона пригадала їхню першу зустріч: на самому початку першого курсу, коли всі студенти тільки роззнайомлювалися, вона помітила хлопця, який тихо сидів на самоті в кутку. При першому погляді на Тяньміна вона одразу осягнула всю глибину його вразливості й самотності. Серед її знайомих було чимало подібних юнаків, проте жоден не справляв враження, буцім здатен зазирнути в її серце й відкрити всі таємниці.

Чен Сінь завжди подобалися впевнені, енергійні чоловіки. Юнь Тяньмін натомість був повним антиподом цього типажу. Але Чен Сінь завжди відчувала дивне бажання піклуватися про нього: постійно підтримувала спілкування на одному рівні, боячись ненароком якимось чином його образити чи викликати душевний біль. Вона ще ніколи в житті не поводилася настільки обережно з представником протилежної статі.

Тож коли того вечора ім’я Юнь Тяньміна спливло в розмові з одногрупником, вона здивувалася, що хоч і забула про його існування, проте згадка викликала з далеких завалів пам’яті чіткий образ і майже не стерті спогади.

Однієї ночі Чен Сінь наснився ще один жахливий сон: вона знову опинилася на подарованій зірці, проте цього разу водорості поступово змінювали колір, аж поки все навкруги не почорніло й зірка не перетворилася на чорну діру. Діра всотувала все світло Всесвіту, трансформуючись у величезну вибоїну в просторі-часі. Навколо чорної діри обертався захоплений силою її гравітації невеличкий флуоресцентний об’єкт, який ніколи не зможе вирватися з полону, – заморожений мозок.

Чен Сінь прокинулася і, роздивляючись відблиски нічного Нью-Йорка на занавісках спальні, усвідомила, що накоїла.

З одного боку, вона з благими намірами лише озвучила йому пропозиції АСР – і він міг легко відмовитися брати в цьому участь – стати тим, хто зможе врятувати людську цивілізацію. Так чи так – його життя скінчилося. Якби вона запізнилася бодай на хвилину, він вже був би мертвий. Вона дійсно врятувала йому життя! Їй не було в чому собі дорікнути – моральних гризот вона не відчувала.

Але й розуміла, що саме такими вчинками дехто призвичаюється продавати свою матір до борделю.

Чен Сінь обмірковувала швидкість прогресу в технологіях гібернації – перша партія добровольців уже залягла в сплячку. Більшість із них були смертельно хворими й розраховували на розвиток медицини та можливість вилікуватися в майбутньому. Насправді Юнь Тяньмін мав не гірші за них шанси продовжити своє життя. Хоча через соціальний статус і рівень статків ця опція може виявитися для нього недоступною. Проте за її протекції він міг би отримати таку можливість, але вона власноруч позбавила його будь-якої нагоди!

Наступного ж дня вона хотіла обговорити цю ситуацію з Ю Вейміном, проте, поміркувавши, вирішила, що з таким питанням краще йти безпосередньо до директора.

Як і щоразу, коли Чен Сінь потрапляла до офісу Вейда, вона застала його за зосередженим дослідженням вогника прикуреної сигари. Вона нечасто бачила, як він виконує директорську роботу в звичному розумінні, як-от комусь телефонує, ознайомлюється з документами, проводить перемовини й зустрічі. Чен Сінь і уявити не могла, коли Вейд устигає усім цим займатися, все, що вона бачила, – нескінченні медитації, споглядання, похмурі роздуми без кінця-краю.

Чен Сінь доповіла Вейду, що, на її думку, кандидат №5 недостатньо кваліфікований, вона відкликає свою рекомендацію й просить відсторонити цього кандидата від процедури відбору.

– Що змінилося? Його результати тестування одні з найкращих.

Від слів Вейда її душа опустилася в п’яти. Перший блок тестів передбачав введення в організм кандидатів спеціальної загальної анестезії, щоб позбавити піддослідного відчуття власного тіла, заблокувавши більшість органів чуття, проте залишати його при свідомості. Це була спроба імітувати стан існування мозку поза організмом. Головною метою тесту була оцінка психологічної стійкості кандидатів та їх здатності пристосовуватися до гетерогенних умов існування. Проте розробники тесту, як і будь-хто інший, не володіли інформацією про внутрішню будову й середовище кораблів трисоляріанського флоту, тож їм лишалося лише здогадуватися й фантазувати. Загалом цей блок тестування вважався чи не найжорстокішим.

– Його кваліфікація занизька для цієї місії, – заперечила Чен Сінь.

– Ну, ти значно освіченіша за нього, але якщо відправити твій мозок замість його, то місія точно буде приречена на провал.

– Він самітник. Зізнаюся: я ніколи в житті не бачила самотнішої людини, й у нього нема шансів успішно інтегруватися до будь-якого соціального оточення.

– І саме це є чи не найбільшою перевагою кандидата №5! Оточення, про яке ти говориш, – це людський соціум. Люди, які добре інтегруються в це середовище, також зазвичай стають залежними від подібної інтеграції. Якщо таку особу висмикнути з соціуму й помістити в абсолютно незвичне для неї середовище, в неї може статися нервовий зрив, що може викликати депресію й навіть самогубство. До речі, саме ти – чудовий приклад такої людини.

Чен Сінь мала визнати, що Вейд має рацію: лише цей тест, швидше за все, викликав би в неї нервовий зрив і серйозний психічний розлад у майбутньому, не кажучи вже про участь у реальній місії.

Насправді вона чудово розуміла, що не в змозі навести достатні аргументи, аби змусити директора АСР виключити когось із переліку кандидатів на участь у проєкті «Сходовий марш», але вона не хотіла так легко опускати руки. Тяньмін заслуговував на цю її відчайдушну спробу.

– Але ж він давно не має ніякої прив’язаності, він просто чужий для соціуму! Йому бракує почуття відповідальності перед людьми, не кажучи вже про те, що йому не відоме почуття любові! – Чен Сінь зрозуміла, що сама не вірить у сказане.

– Е ні. Йому є за чим тужити на Землі.

Вейд так само не відводив погляду від сигари, проте після останньої фрази Чен Сінь відчула, як разом із його поглядом на неї перейшов жар її розпеченого кінчика. На щастя, Вейд не схотів далі обговорювати це питання.

– Ще одна перевага кандидата №5 полягає в тому, що він вирізняється креативністю, яка з лихвою компенсує брак професійного досвіду. Тобі відомо, що його досить проста ідея перетворила вашого іншого одногрупника на мільярдера?

Чен Сінь, звісно, продивлялася досьє Юнь Тяньміна, тож інформація про те, що серед її знайомих є по-справжньому заможні люди, на чиєму банківському рахунку зберігається сума з дев’ятьма нулями, не стала для неї несподіванкою. Але вона аніскілечки не вірила, що це Ху Вень зробив їй подарунок у вигляді зірки. Це взагалі не було на нього схоже. Якби він справді хотів освідчитися їй, то швидше подарував би престижне авто, чи кольє з діамантами, чи щось інше в цьому стилі. Проте точно не зірку.

– Насправді я схилявся до думки, що всі кандидати не підходять для місії. У мене вже закінчувалися ідеї. Але дякую тобі за те, що відновила мою віру в №5.

Вейд нарешті відірвався від сигари, поглянувши на Чен Сінь із холодною посмішкою. Як і раніше, він ніби упивався її відчаєм і болем.

***

Але Чен Сінь ще не повністю втратила надію домогтися свого до церемонії виголошення тексту присяги кандидатами проєкту «Сходовий марш».

Після початку Трисоляріанської кризи до тексту Конвенції про космос було внесено положення про те, що особа, яка використовує ресурси Землі для вильоту за межі Сонячної системи з метою отримання прибутку, імміграції, наукових досліджень чи будь-яких інших цілей, повинна принести присягу на вірність людській цивілізації. Тоді всім здавалося, що це положення додано в текст заради врегулювання правовідносин у далекому майбутньому й воно не потребуватиме застосування в найближчі роки.

Церемонія виголошення присяги, як і оголошення кандидатур Обернених кілька місяців тому, відбувалася в головній залі Генеральної асамблеї ООН, проте була закритою для загалу. Окрім семи кандидатів, у церемонії брали участь Генеральний секретар ООН та змінний Голова РОЗ. Два ряди глядачів складали співробітники АСР.

Сама церемонія не тривала довго: кандидат клав руку на прапор ООН, який тримала Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй, і виголошував текст присяги, клятву на вічну вірність людству й відмову від будь-яких дій, які можуть зашкодити інтересам людства на теренах Усесвіту.

Кандидати виголошували присягу відповідно до присвоєних порядкових номерів. Перед Юнь Тяньміном стояли четверо: двоє американців, росіянин і британець. За ним – американка й іще один китаєць. Усі кандидати дійсно мали вигляд хворих людей, а двоє навіть пересувалися на інвалідних візках. Проте всі справляли враження бадьорих та сповнених енергії: їхнє життя було схоже на лампу, яка вичерпала всі запаси гасу в резервуарі, проте ґніт іще яскраво горів завдяки участі в цьому проєкті.

Чен Сінь поглянула на Тяньміна – від їхньої останньої зустрічі він змарнів і осунувся ще більше, проте намагався триматися незворушно. У її напрямку він навіть не подивився.

Четверо людей, що були попереду Тяньміна, швидко впоралися з присягами. Один із американців, учений-фізик віком за 50 років, який страждав на рак підшлункової залози, наполіг на тому, аби йому дозволили підвестися з інвалідного візка й самотужки піднятися на трибуну для проголошення присяги. Їхні слабкі, проте впевнені голоси ледь чутно відбивалися від стін зали. Єдина заминка виникла, коли англієць перепитав, чи може він проголошувати присягу, тримаючи руку на Біблії, а не на прапорі ООН. Після отримання згоди він швидко прочитав текст. Настала черга Юнь Тяньміна.

Хоча Чен Сінь і була атеїсткою, їй захотілося, як тому англійцеві, зараз покласти руку на Біблію й почати молитися: Тяньміне, ну ж бо, склади обітницю на вірність людству, ти мусиш це зробити. Ти маєш почуття відповідальності й умієш любити. Як казав Вейд, тобі є за ким сумувати на цій Землі…

Вона дивилася, як він підіймається на трибуну, підходить до Генерального секретаря Заїр, яка тримає прапор… Не витримавши емоційної напруги моменту, Чен Сінь заплющила очі.

Чен Сінь не почула обітниці від Юнь Тяньміна.

Він, узявши блакитний прапор із рук Заїр, поклав його поруч із собою на кафедру.

– Я не виголошуватиму цієї присяги. Я почуваюся чужим у цьому світі: я ніколи не відчував великих радості чи щастя й не був коханим. Звісно, здебільшого я сам у цьому винен… – Промовляючи це, він дивився перед собою злегка приплющеними очима, і його голос був спокійним та втихомиреним, ніби він ретроспективно переглядав стрічку всього свого життя. Чен Сінь уся тремтіла, ніби зараз чинився Страшний суд. – …але я все одно не візьму на себе таких обітниць на вірність людству, – спокійно закінчив свій виступ Тяньмін.

– Тоді чому ви погодилися взяти участь у відборі кандидатів проєкту «Сходовий марш»? – запитала Заїр м’яким голосом, спокійно дивлячись на Юнь Тяньміна.

– Я хотів подивитися, як улаштована інша, чужа нам цивілізація. Моя вірність людству залежатиме від того, яким я побачу світ трисоляріан.

Заїр кивнула й так само спокійно додала:

– Ніхто не змушуватиме вас складати присягу. Ви можете йти. Наступний, будь ласка.

Чен Сінь тремтіла, ніби потрапила до холодного льоху. Вона з усієї сили прикусила нижню губу, намагаючись не розплакатися.

Тяньмін склав тест.

Вейд із першого ряду обернувся до Чен Сінь, і зараз він міг насолодитися новою порцією її рафінованих відчаю й болю. Вейд запитав самими очима, без слів:

– Оцінила його здібності?

– Так… І що нам робити, якщо він говорив правду?

– Якщо навіть ми сумніваємося, чи, бува, він дійсно так не думає, то ворог точно має йому повірити.

Вейд повернувся до трибуни, але за мить знову озирнувся, ніби щось згадав.

– Весела гра, еге ж?

Відмова Тяньміна стала певним переломним моментом – остання кандидатка, хвора на СНІД сорокатрирічна американка на прізвище Джойнер, космічний інженер НАСА, також відмовилася складати присягу, сказавши, що була майже вимушена долучитися до проєкту. Якби вона відмовилася, то через презирство до її слабкодухості всі друзі, знайомі й родичі відвернулися б від неї й залишили помирати наодинці в лікарні. Ніхто з присутніх не міг із впевненістю сказати, чи говорить вона правду, чи просто знайшла привід відмовитися, послухавши Юнь Тяньміна.

Але пізно вночі наступного дня стан Джойнер раптово погіршився, й пневмонія, що розвилася внаслідок інфекції, спричинила дихальну недостатність. Вона померла ще до світанку. Через раптовий напад медичний персонал не встиг швидко заморозити ще живий мозок за передбаченим протоколом, й, оскільки розвинулася гіпоксія, він виявився непридатним для подальшого використання.

Юнь Тяньмін автоматично став єдиним кандидатом для участі в проєкті «Сходовий марш».

***

Й ось ця мить настала. Чен Сінь доповіли, що стан Юнь Тяньміна різко погіршився й була призначена операція з резекції мозку, яка мала відбутися у Вестчестерському медичному центрі.

Чен Сінь переминалася з ноги на ногу біля будівлі лікарні, не наважуючись увійти всередину, але їй було й несила поїхати звідси геть. Тільки й лишалося, що, страждаючи, тупцювати на місці.

Вейд, який приїхав разом із нею, пройшов уперед, потім зупинився за кілька кроків і на мить повернувся, щоб насолодитися болем Чен Сінь. А опісля, задовольнившись побаченим, завдав останнього удару:

– О, ще один сюрприз для тебе – це саме він подарував тобі зірку.

Чен Сінь застигла соляним стовпом: увесь світ закрутився в неї перед очима, й вона побачила ретроспективу свого життя – воно здавалося сепією й тільки зараз розквітнуло всіма барвами. Хвиля емоцій накрила її з головою, й певний час їй навіть довелося докладати чималих зусиль, аби втриматися на неслухняних ногах.

Чен Сінь повернулася й щодуху помчала до лікарні, пролетіла крізь двері й понеслася довгими, звивистими коридорами. Біля входу до нейрохірургічного операційного блоку її перехопили двоє охоронців; вона відчайдушно виривалася, проте тримали її міцно. Відшукавши посвідчення, Чен Сінь тицьнула його їм під ніс і побігла до операційної. Персонал лікарні зі здивуванням розступався перед нею. Чен Сінь із розмаху розчахнула освітлені згори червоними попереджувальними вогнями двері операційної.

Усе було скінчено.

Група людей у білому синхронно повернулася до неї, й цієї ж миті тіло вже вивозили через інші двері. Посередині операційної стояв верстак, на якому лежав теплоізольований циліндричний контейнер заввишки з метр, який щойно запечатали. Білий туман, що витікав із ємності з охолодженим до ультранизьких температур гелієм, не розсіювався одразу, а стікав зовнішньою поверхнею й плив над верстаком. Стікаючи додолу, потічок нагадував мініатюрний водоспад, який випаровувався, щойно торкався підлоги. Контейнер у обрамленні клубків білого туману мав геть неземний вигляд.

Чен Сінь птахом кинулася на верстак, і повітря, сколихнуте її рухом, розігнало хмару крижаного туману. Вона відчула холодний подих, але він негайно розчинився, зник, ніби вона на коротку мить сконтактувала з тим, за чим гналася, що переслідувала, але цей об’єкт негайно втік, віддрейфувавши в інший вимір простору-часу, й був утрачений для цього світу назавжди.

Чен Сінь, опустившись навколішки, розревілася перед контейнером, у який нещодавно закачали рідкий гелій. Її горе затопило операційну, всю будівлю лікарні, весь Нью-Йорк. Над нею розлилося повноводне озеро, ціле море скорботи, й вона ледь не захлиналася на його дні під товщею води.

Чен Сінь не знала, скільки минуло часу, перш ніж вона відчула чиюсь руку на плечі. Можливо, ця рука підтримувала її вже давно, хоча вона тільки зараз це відчула. Цілком вірогідно, що й голос, який вона почула, звучав уже тривалий час.

– Дитино, надія не зникла, – промовив тихо й розважливо голос, який належав літній людині. Потім повторив знову: – Надія ще жива.

Чен Сінь іще душили ридання, але вона поступово дедалі більше прислухалася до сказаного, бо голос не просто втішав, а намагався донести якусь незвичайну, проте реальну ідею.

– Дитино, сама посуди, якщо повернути мозок до життя, то яким буде вмістилище, ідеальне для нього?

Чен Сінь підвела очі й, хоча сльози застили їй світ, упізнала того, хто до неї говорив. Білий літній чоловік був світилом нейрохірургії: працював у Гарвардській медичній школі й водночас був одним із найвідоміших у світі хірургів-практиків.

– Звісно, це буде рідне тіло, з якого його вийняли. Кожна клітина мозку несе в собі достатньо генетичної інформації про будову тіла. Тож видається цілком можливим клонувати тіло й пересадити в нього мозок, аби він міг повноцінно функціонувати.

Чен Сінь мовчки роздивлялася кріогенний контейнер, що стояв перед нею, і з її очей знову полилися сльози. Раптом якась думка промайнула в її голові, й наступне запитання здивувало присутніх:

– Добре, а що він їсть?!

Промовивши це, Чен Сінь розвернулася й вибігла так само поспіхом, як і влетіла до операційної.

***

Наступного дня Чен Сінь знову з’явилася в кабінеті Вейда. Вигляд вона мала не кращий за невиліковно хворих кандидатів. Наблизившись до столу, поклала перед господарем кабінету конверт.

– Я прошу, аби ці зразки насіння поклали до капсули.

Вейд висипав із конверта з десяток невеличких пластикових пакетиків і став із цікавістю їх перебирати:

– Пшениця, кукурудза, картопля… ось тут щось із овочів. Перець чілі?

Чен Сінь кивнула:

– Йому дуже подобався його смак.

Вейд поскладав усі пакетики назад до конверта й посунув назад до Чен Сінь, просто додавши:

– Ні.

– Але чому? Воно важить лише 18 грамів!

– А ми б’ємося над тим, аби зменшити загальну масу капсули бодай на вісімнадцять сотих грама.

– Ну, то уявіть, що його мозок просто важчий на ці 18 грамів!

– Але це не так. Додаткові грами можуть стати причиною зниження крейсерської швидкості польоту капсули після розгону, що може призвести до зміщення часу досягнення точки рандеву на багато років. До того ж, – і тут Вейд знову продемонстрував свою фірмову холодну посмішку, – це лише мозок без рота й шлунка. Яка з цього користь? Не вірте байкам про клонування тіла – вони розмістять мозок у підходящому інкубаторі, та й по всьому.

Чен Сінь хотілося вирвати в нього з рук остогидлу сигару й загасити об обличчя. Але їй удалося втримати під контролем свої емоції, й вона просто забрала конверт зі столу.

– Я звернуся з цим проханням до керівництва вищого рівня.

– Якщо й це не спрацює, що робитимеш далі?

– Подам рапорт про відставку.

– Ніхто його не прийме, ти все ще є вельми корисною для АСР.

Чен Сінь глузливо розсміялася:

– Нічого у вас не вийде. Ви ніколи не були моїм безпосереднім керівником.

– Я це знаю, але ти все одно не робитимеш того, чого я не дозволив.

Чен Сінь просто повернулася й пішла.

– «Сходовий марш» передбачає, що хтось зі знайомих Юнь Тяньміна має так само вирушити за ним у майбутнє.

Чен Сінь завмерла на місці.

– Але це має бути хтось зі співробітників АСР. Така пропозиція тебе зацікавить? А ось зараз ти можеш подати рапорт про відставку.

Чен Сінь знову покрокувала вперед, проте цього разу значно повільніше й невпевненіше. Невдовзі вона знову зупинилася. За спиною почувся голос Вейда:

– Тобі ліпше цього разу мати більше впевненості у своєму виборі.

– Я згодна вирушити в майбутнє, – відповіла Чен Сінь. Вона зупинилася в дверному отворі й обперлася об косяк, аби не впасти. Але так і не озирнулася.

***

Чен Сінь побачила на власні очі зонд «Сходового маршу» лише під час розгортання його вітрила на геосинхронній орбіті. Гігантське вітрило площею 25 квадратних кілометрів ненадовго відбило проекцію сонячного світла на Південну півкулю планети. Чен Сінь на той момент уже повернулася до Шанхая. Пізньої ночі вона побачила, як на темному небі з’явилася помаранчева цятка концентрованого світла, яка поступово розтанула вже за п’ять хвилин, немов посеред космосу нізвідки з’явилося таємниче око, що, поглянувши на Землю, знову заплющило повіку. Майбутнє прискорення зонда вже неможливо було побачити неозброєним оком.

Єдиною думкою, яка втішала Чен Сінь, було усвідомлення того, що насіння все-таки поклали до капсули. Хоча це було не те, яке вона тоді відібрала, а інше, ретельно кілька разів перевірене спеціальним відділом селекції інституту аеронавтики.

До гігантського вітрила вагою 9,3 кілограма за допомогою чотирьох кабелів завдовжки 500 кілометрів кожен, кріпилася сферична капсула діаметром лише 45 сантиметрів. Сама капсула на початку процесу прискорення важила 850 грамів, її поверхня була вкрита шаром абляційного захисного матеріалу, який випаровувався після кожного нового вибуху. Наприкінці розгінної фази польоту маса капсули мала зменшитися до 510 грамів.

Розгінна фаза польоту розтягнулася від Землі до орбіти Юпітера. На всій цій дистанції попередньо розмістили 1004 ядерні заряди різної потужності, дві третини з яких були «звичайними» однофазними ядерними бомбами, а решта – термоядерними. Це було схоже на заміновану стежку посеред космосу, заряди на якій детонували по мірі прольоту капсули зонда. Окрім цього, уздовж розгінної траси розташовувалася значна кількість датчиків і систем моніторингу, які відслідковували фактичні напрямок руху та швидкість капсули й, відповідно, завчасно коригували місцеперебування наступного заряду до її прольоту.

Немов серце, що пульсує, ядерні вибухи освітлювали гігантське вітрило через визначені проміжки часу, й ураган радіаційного випромінювання гнав цю пір’їнку все далі й далі. Після детонації 997-го заряду неподалік орбіти Юпітера системи моніторингу підтвердили, що зонд досяг запланованої швидкості в одну соту швидкості світла.

Однак саме цієї миті сталася аварія. Система моніторингу за допомогою спектрального аналізу світла, відбитого від гігантського вітрила, виявила, що його площа почала зменшуватися – вітрило згорталося. Можливою причиною назвали обрив одного з чотирьох кабелів. 998-й заряд вибухнув до того, як до програми встигли внести якісь корективи, тож капсула зонда відхилилася від запланованого курсу. Вітрило почало згортатися з дедалі більшою швидкістю, що спричинило різке скорочення його ефективної площі розсіювання. Система моніторингу втратила зонд з поля зору й, не маючи точних параметрів його траєкторії, людство вже не мало надії відшукати капсулу знову.