Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 47 страниц)

Довге вітрило раптом обірвав розповідь і задумливо подивився на море, де посеред білої мильної піни кілька зледащілих риб-ненажер продовжували спокійно погойдуватися біля неушкоджених ночов.

– Здається, я зметикував, як можна дістатися до Могильного острова! – сказав Довге вітрило, вказуючи на ночви. – Хіба це не схоже на крихітний човен?

– Навіть і думай про це! – скрикнула тітка Широчінь. – Це завеликий ризик для принцеси!

– Зрозуміло, що принцеса нікуди не поїде, – відповів капітан, відводячи погляд від моря. З виразу його очей принцеса зрозуміла, що він уже все для себе вирішив.

– Якщо ти попливеш сам, то як тобі вдасться змусити принца Глибока вода повірити твоїм словам? – запитала принцеса з розчервонілими від збудження щоками. – Я теж мушу їхати!

– Але навіть якщо ви потрапите на острів, яким чином зможете довести, що ви та, за кого себе видаєте? – запитав капітан, роздивляючись принцесу в одязі селянки.

Тітка Широчінь лише промовчала, бо добре знала, що існує спосіб це підтвердити.

– Ми з братом можемо довести кревність, порівнявши нашу кров, – відповіла принцеса.

– І мови не може бути про те, щоб принцеса туди їхала! Це занадто небезпечно! – знову проголосила тітка Широчінь, але вже не таким безапеляційним тоном.

– Ви гадаєте, що лишатися тут безпечніше? – запитала принцеса, вказуючи на чорну парасольку, яку безустанку крутила в руках тітка Широчінь. – Ми привертаємо забагато непотрібної уваги. Принц Крижаний пісок скоро дізнається про нашу втечу, й навіть якщо я до того часу не перетворюся на картину, то мене спіймають королівські гвардійці. Значно безпечніше плисти на Могильний острів.

Обміркувавши всі варіанти, вони вирішили ризикнути.

Капітан відшукав найменший човен на пляжі й впряг коней, щоб перетягнути його до води, де хвилі могли лизати днище. Знайти ціле вітрило не вдалося, але капітан відшукав пару протрухлих весел. Першими в човен сіли принцеса з тіткою, яка, не зупиняючись, крутила парасольку в неї над головою. Далі капітан наштрикнув на свій меч брусок мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й простягнув зброю принцесі.

– Щойно човен опиниться на відкритій воді – одразу опускайте мило, – наказав він їй.

Потім із усіх сил почав штовхати човен у море й, коли вода дійшла до пояса, застрибнув всередину. Налягши на весла, капітан спрямував човен із трьома людьми до Могильного острова.

Миттєво навколо човна з’явилися чорні плавники риб-ненажер і почали наближатися, оточуючи його зусібіч. Принцеса, яка сиділа на кормі, опустила меч із нанизаним на нього бруском мила в морську воду. Яскраво виблискуючи абсолютною білизною у світлі ранкового сонця, піниста маса швидко росла в об’ємі, аж поки не досягла людського зросту й не почала опадати в кільватерному сліді човна, розтікаючись білою масою поверхнею моря. Коли риби-ненажери запливали в спінені води, то починали безсило дрейфувати, ніби насолоджуючись незрівнянним відчуттям комфорту від лежання на білосніжній плюшевій ковдрі. Уперше принцеса мала змогу роздивитися рибу-ненажеру зблизька: окрім живота, все її тіло було чорного кольору, що надавало рибі схожості з якоюсь машиною, виготовленою зі сталі. Але, потрапляючи до спінених вод, ці вбивці ставали лінивими й слухняними.

Човен плив уперед спокійною гладінню моря, тягнучи за кормою довгу пінну стежку, схожу на валку хмаринок, які впали з неба. Незліченні зграї риб-ненажер спливали звідусіль, аби зануритися в піну, нагадуючи прочан, які йдуть на паломництво до річки з хмар. Інколи кілька риб запливали з носа човна й починали прогризати дно та навіть хапали весла, якими гріб капітан, але їхню увагу швидко перехоплювали спінені води, тож вони не встигали завдати непоправної шкоди. Споглядаючи білу спінену річку за кормою й зазвичай шалених риб-ненажер, які тепер здавалися сп’янілими від розслабленості, принцеса не могла не пригадати проповідей священників про те, який вигляд мають Небеса.

Узбережжя поступово віддалялося, й човен із кожною миттю наближався до Могильного острова.

Тітка Широчінь раптом скрикнула:

– Гляньте-но! Здається, принц Глибока вода зменшується в розмірах!

Принцеса озирнулася й пересвідчилися, що тітка має рацію. Принц на острові ще залишався велетом, але, вочевидь, вже мав менші розміри, ніж тоді, коли вони бачили його з берега. Він усе ще дивився кудись у протилежному від них напрямку.

Принцеса знову поглянула на Довге вітрило, який продовжував упевнено веслувати. Він неначе додав у міці: потужні м’язи на руках випиналися, примушуючи два довгих весла перетворюватися на величезні крила, які плавно несли човен уперед. Капітан був як справдешній моряк; навіть здавалося, що його рухи стали впевненішими, ніж на суші.

– Принц нарешті вгледів нас! – знову закричала тітка Широчінь. Стоячи на Могильному острові, принц Глибока вода нарешті звернув на них увагу – він широко розплющив очі від здивування й однією рукою вказував у їхньому напрямку, ворушачи при цьому губами, ніби промовляючи щось. Його здивування легко було зрозуміти: в цьому морі смерті не було нічого, за винятком їхнього маленького човна, який залишав за кормою пінний струмінь, що, віддаляючись, тільки збільшувався в розмірах. З висоти його зросту здавалося, що поверхнею моря летить комета, тягнучи за собою білий хвіст.

Незабаром вони зрозуміли, що принц кричить не до них. Біля його ніг стояли кілька людей нормального зросту. З такої відстані вони здавалися ліліпутами, а побачити їхні обличчя було марно сподіватися. Але вони точно дивилися в напрямку човна, а дехто навіть махав руками.

Спочатку Могильний острів не був заселений. Двадцять років тому, коли принц вирушив на риболовлю, його супроводжували дядько-опікун, королівський наставник, кілька охоронців і слуг. І щойно вони висадилися на острові, в морі з’явилися зграї риб-ненажер, позбавивши їх можливості повернутися додому.

Принцеса із супутниками знову відзначили, що принц стає дедалі меншим у розмірах – і що ближче вони підпливали, то меншим він здавався.

Човен був уже недалеко від острова, тож і людей звичайного зросту можна було добре роздивитися. Їх було восьмеро, й більшість із них, в тому числі й принц, були вдягнені в грубу полотняну одіж. Лише двоє ще носили старі та обтріпані палацові шати. Більшість мали при собі мечі. Вони кинулися на пляж, заливши принца там, де він стояв. Тепер принц був лише вдвічі вищим за інших людей і вже не мав вигляду велета.

Капітан наліг на весла, й човен полетів уперед, до берега. Прибій, немов гігантська рука, підхопив суденце й кинув його на пісок – дно завібрувало від зіткнення з берегом, і принцеса ледь не беркицьнулася у воду. Люди, які висипали на пляж, дивилися на човен, однак заходити у воду вагалися, вочевидь, побоюючись риб-ненажер. Зрештою, четверо сміливців забігли в море, щоб притримати човен і допомогти принцесі вибратися з нього.

– Обережно, принцеса має перебувати під парасолькою постійно! – крикнула тітка Широчінь, сходячи на берег, але вправно тримаючи парасольку над принцесою. Дотепер вона повністю опанувала майстерність безперестанно обертати парасольку навіть однією рукою.

Зустрічаючі не приховували свого здивування. Вони переводили погляди з чорної парасольки на поверхню моря, якою проплив човен: білосніжна піна мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й чорні тушки риб-ненажер утворювали строкату доріжку, яка з’єднувала Могильний острів із узбережжям Королівства.

Принц Глибока вода зробив крок уперед. Тепер він здавався звичайного зросту, навіть був нижчим за двох своїх поплічників. Він лагідно усміхнувся новоприбулим, як зазвичай усміхається гостинний рибалка гостям. Але принцеса легко впізнала на його обличчі риси батька, тож зі сльозами на очах радісно мовила:

– Брате мій, я твоя сестра Росинка.

– Ти таки схожа на мою молодшу сестру, – промовив принц із усмішкою, простягаючи до неї руки. Але дехто з поплічників заступив йому дорогу, відрізаючи трьох новоприбулих від принца. Вони навіть вийняли з піхов мечі, підозріло зиркаючи на капітана Довге вітрило. Останній не звертав на них уваги, але підняв меч, пожбурений принцесою, щоб поглянути, скільки чарівного мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая залишилося. Аби зайве не нервувати охорону принца, він ухопив меч прямо за вістря – на його подив, на дорогу до острова було витрачено лише третину бруска.

– Ви мусите підтвердити особу принцеси, – промовив старигань у старому, хоч і добре залатаному церемоніальному вбранні. Обвітрене обличчя несло відбиток довгих років поневірянь, але було обрамлене гарно доглянутою бородою. Вочевидь, протягом усіх років ізоляції на острові він із усіх сил намагався підтримувати гідний для королівського чиновника зовнішній вигляд.

– Хіба ви мене не впізнаєте? – запитала тітка Широчінь. – Ти – дядько-опікун Темрявий ліс, а ти – королівський наставник Широке поле.

Обидва старці закивали головами, а наставник Широке поле відповів:

– Тітко Широчінь, ви вельми зістарилися.

– Як і ви, – зазначила тітка Широчінь, змахуючи сльози рукою, вільною від парасольки.

Дядька-опікуна Темрявий ліс не розчулили привітання, й він із тим самим серйозним виразом обличчя відповів:

– Ми понад двадцять років не отримували звісток про події в Королівстві, тому мусимо пересвідчитися в істинності твердження про родинні зв’язки. – Він повернувся до принцеси: – Ви готові пройти випробування крові?

Принцеса кивнула.

– Мені здається, це зайве. Вона є моєю сестрою, – сказав принц.

– Ваша високосте, ми маємо це зробити, – заперечив Темрявий ліс.

Принесли два невеличкі кинджали, які вручили дядьку-опікуну й королівському наставнику. На відміну від іржавих мечів, якими були озброєні принцеві поплічники, ці кинджали блищали, немов нові. Принцеса простягнула руку, й дядько-опікун обережно надрізав її довгий, ніжний білосніжний вказівний палець, підхопивши краплину крові кінчиком леза. Королівський наставник зробив те саме з пальцем принца. Дядько-опікун прийняв ніж із рук наставника та обережно перемішав дві краплі крові лезами кинджалів – кров одразу змінила колір на чисто синій.

– Це принцеса Росинка, – урочисто повідомив принцу дядько-опікун, а потім разом із королівським наставником глибоко вклонився принцесі. Решта принцевих поплічників опустилися на одне коліно, а піднявшись, відійшли вбік, даючи можливість брату з сестрою обійнятися.

– Останній раз я обіймав тебе, коли ти була дитиною, десь такою заввишки, – сказав принц, показуючи рукою недалеко від землі.

Принцеса плачучи повідала принцу про останні події в Королівстві без оповідок. Принц мовчки слухав розповідь, тримаючи її за руку. Він зберігав спокійний вираз на своєму обвітреному багатьма роками поневірянь обличчі, яке все ще виглядало молодим і свіжим.

Усі зібралися довкола принца та принцеси й мовчки слухали її розповідь. Лише капітан Довге вітрило займався бозна чим: він дременув пляжем подалі від людей, але лише для того, щоб звідти подивитися на принца. Потім так само швидко прибіг назад, проте знову чкурнув. Так він бігав туди-сюди, аж поки тітка Широчінь не відвела його вбік.

– Я тобі казала, що принц Глибока вода – ніякий не велет, – прошепотіла тітка капітану, вказуючи на принца.

– Він одночасно і велет, і ні, – так само пошепки відповів капітан. – Коли ми дивимося на когось іншого, то чим далі від нього перебуваємо, то меншою ця людина нам здається, еге ж? Але з принцом інша історія: він нам здається однаковим, з якої відстані ми на нього не глянули б. Тож якщо ми дивимося на нього зблизька, то він нам видається нормальною людиною. Але якщо дивитимемося на нього здалеку, то його звичний зріст справляє враження, що він справжній велет.

Тітка Широчінь згідно кивнула:

– Я теж це помітила.

Коли принцеса закінчила свою розповідь, принц Глибока вода просто сказав:

– Повертаємося.

Вони посідали в два човни: принц приєднався до почту принцеси в маленькому, а восьмеро його поплічників сіли у великий, той, на якому вони припливли на Могильний острів двадцять років тому. Корпус човна трохи протікав, але на ньому ще можна було безпечно проплисти коротку відстань до узбережжя Королівства. Пінний слід від часу мандрівки принцеси дещо порідшав, але незліченна кількість риб-ненажер усе ще лежала на поверхні, ледь ворушачи плавцями. Час від часу в котрийсь із човнів чи весло вдарялася одна з рибин, але після цього лише кілька разів поверталася на воді, знову нерухоміючи. Пошарпане вітрило більшого човна могло ловити вітер, тож він швидко вирвався вперед, пробиваючи у скупченні риб-ненажер шлях для меншого суденця.

– Мені здається, що вам для страховки ліпше було б постійно тримати мило зануреним у воді, – пробелькотіла тітка Широчінь, заціпеніло дивлячись на риб-ненажер довкола човна. – Що ми робитимемо, коли вони попрокидаються?

– Вони й не засинали, – відповіла принцеса. – Їм просто наразі настільки комфортно, що нема сенсу ворушитись. Залишилося лише півтора бруска мила, і я не хочу витрачати його даремно. Я більше не прийматиму ванну з ним.

Цієї миті хтось на великому човні закричав:

– Королівські гвардійці!

Вершники висипали на узбережжя Королівства, затопивши весь пляж, немов хвилі чорного припливу. Їхні обладунки й мечі виблискували на сонці.

– Пливемо далі, – наказав принц Глибока вода.

– Вони тут, щоб убити нас, – мовила збіліла принцеса.

– Не бійся, все буде гаразд, – принц заспокійливо поплескав її по руці.

Принцеса Росинка глянула на брата, остаточно переконавшись, що він значно гідніший посісти батьків трон, ніж вона.

Вітер був попутним, тож, незважаючи на загату з риб-ненажер, човни швидко дісталися узбережжя Королівства. Коли судна майже одночасно досягли берега, їх щільною стіною оточили кінні гвардійці. Принцеса й тітка Широчінь тремтіли від страху, але досвідчений капітан палацової варти Довге вітрило навпаки – дещо розслабився: гвардійці не оголювали мечів, а списи тримали строго вертикально. Але ще важливішим було те, що він роздивився в очах воїнів, схованих за важкими заборолами: вони з благоговінням та острахом вдивлялися в пінну ріку на морі, де плавали риби-ненажери. Офіцер зіскочив з коня й підбіг до човнів, які щойно торкнулися берега. Принцеві поплічники вистрибнули з судна, й дядько-опікун разом із королівським наставником і кількома охоронцями оголили мечі, відтіснивши принца з принцесою від офіцера.

– Перед вами принц Глибока вода та принцеса Росинка! Преклоніть коліно! – крикнув до офіцера дядько-опікун Темрявий ліс, замахнувшись мечем.

Офіцер опустився на коліно й схилив голову:

– Ми це знаємо, але нам наказано вбити принцесу.

– Принцеса Росинка – законна спадкоємиця престолу! А Крижаний пісок – бунтівник і заколотник, який убив Короля! Як ви можете підкорятися його наказам?!

– Нам це відомо, тому ми й не поспішаємо виконувати його наказ. Але принца Крижаний пісок учора помазали на царювання, тож ми тепер розгублені й не знаємо, чиї накази маємо виконувати.

Дядько-опікун збирався й далі сперечатися, але принц Глибока вода перервав його, зробивши крок уперед, і сказав офіцеру:

– Ми з принцесою під вашим супроводом повернемося до палацу й там, представши перед Крижаним піском, вирішимо наші суперечки раз і назавжди.

***

Новокоронований король Крижаний пісок якраз бенкетував із відданими йому людьми в найрозкішнішій залі палацу, коли прибули вістові з повідомленням, що принц Глибока вода та принцеса Росинка на чолі королівської гвардії прямують із узбережжя до палацу. На їх прибуття можна очікувати десь за годину. У залі запала мертва тиша.

– Глибока вода? Як йому вдалося перетнути море? Він відростив собі крила? – прошепотів сам до себе Крижаний пісок, але на його обличчі не було й тіні того жаху, що скував усіх присутніх. – Це дурниці, королівські гвардійці не виконуватимуть наказів Глибокої води та Росинки, принаймні поки я живий… Вушко голки!

Почувши своє ім’я, Вушко голки мовчки вийшов із затінку. Він так само був вбраний у сіру чернечу мантію й здавався ще більш змарнілим, ніж раніше.

– Ти – прихопи сніжнохвильовий папір і все потрібне приладдя, сідай на найпрудкішого коня й скачи назустріч Глибокій воді. Щойно угледиш його – одразу ж сідай і малюй. Це буде нескладно, бо тобі не доведеться підбиратися дуже близько – тільки-но він з’явиться на обрії, ти одразу побачиш його постать у всіх деталях.

– Так, мій королю, – прошепотів Вушко голки, позадкував і зник безгучно, немов миша.

– Що стосується Росинки, то розправитися з цим дівчиськом не становитиме великої проблеми – я просто вирву в неї з рук парасольку, – вимовив Крижаний пісок і знову взяв свій келих.

Закінчення бенкету видалося невеселим: міністри пішли геть із занепокоєними обличчями, лишивши короля Крижаний пісок наодинці в спорожнілій залі.

Через якийсь час Крижаний пісок побачив, що Вушко голки повернувся. Його серцебиття одразу пришвидшилося – й не тому що руки нового королівського художника були порожніми чи через його збентежений вигляд. Він уперше почув кроки художника – до цього Вушко голки пересувався абсолютно безгучно, немов стрімка білка в траві. Але зараз Крижаний пісок добре чув його важку ходу, яка нагадувала пришвидшене серцебиття.

– Мій королю, я побачив принца Глибока вода, але не можу перенести його на полотно, – повідомив Вушко голки, опустивши очі.

– Він справді відростив собі пару крил? – холодно запитав Крижаний пісок.

– Якби річ була в цьому, мій королю, то я з ідеальною точністю намалював би кожне перо на його крилах. Однак принц Глибока вода не має крил, але в нього є щось значно страшніше – він порушує принципи перспективи.

– Що таке перспектива?

– Принципи перспективи твердять, що більш віддалені об’єкти здаються нам меншими, ніж ті, які розташовані ближче до нас. Я живописець Західної школи, яка неухильно дотримується принципів перспективи. Тому я не здатен перенести його на полотно.

– А чи існують інші школи, які не дотримуються цього принципу?

– Так, мій королю, це Східна школа живопису. Ось погляньте на цю картину, – й Вушко голки вказав на сувій із зображенням, виконаним тушшю, що висів на одній зі стін зали. Композиція відзначалася вишуканістю й елегантністю, а її велика частина, залишена порожньою, нагадувала танок туману над водою. Вона різко контрастувала з рештою творів, густо промальованих олійними фарбами. – Легко помітити, що під час створення цього малюнка принципів перспективи не дотримувалися. Але я не навчався техніки східного живопису. Майстер Ефір відмовився передавати мені ці знання, можливо, передчуваючи настання сьогоднішніх подій.

– Забирайся геть, – байдуже сказав Крижаний пісок.

– Так, мій королю. Глибока вода прийде до палацу, щоб убити мене й вас. Але я не чекатиму на свою смерть. Я візьму відріз сніжнохвильового паперу й намалюю свій останній, найкращий шедевр – самого себе. – Закінчивши говорити, Вушко голки пішов геть, так само безгучно, як і завжди.

Крижаний пісок гукнув охоронцям:

– Принесіть мені мій меч.

Назовні почувся слабкий, але ритмічний перестук копит, який наростав із наближенням, перетворившись зрештою на громовий гуркіт раптової зливи, поки різко не обірвався біля самого палацу.

Крижаний пісок підвівся, із мечем у руках вийшов із дверей палацу й побачив, як Глибока вода піднімається до нього довгими широкими кам’яними сходами. Принцеса Росинка рухалася за ним у супроводі тітки Широчінь, яка обертала в неї над головою парасольку. На площі перед сходами щільним строєм мовчки стояли королівські гвардійці, не висловлюючи підтримки жодній із протиборчих сторін. Коли Крижаний пісок побачив Глибоку воду, він здався йому вдвічі вищим від звичайної людини. Але з наближенням його зріст зменшувався – так це бачив Крижаний пісок.

Він на мить подумки повернувся на двадцять років назад, у їхнє дитинство: Крижаний пісок тоді вже знав, що риби-ненажери заполонили води навколо Королівства й скоро відріжуть Могильний острів від узбережжя. Але йому вдалося заманити Глибоку воду порибалити у водоймах острова, розповівши про те, що жир із печінки тамтешньої риби допоможе від раптової недуги батька. Зазвичай обережний, Глибока вода повірив його розповідям та, як і було заплановано, з риболовлі не повернувся. Ніхто так і не дізнався правди – Крижаний пісок цією витівкою пишався чи не найбільше.

Він повернувся зі спогадів до реальності: Глибока вода вже піднявся на широкий майданчик перед палацом. Його зріст майже зрівнявся зі зростом звичайних людей.

Крижаний пісок поглянув на брата й сказав:

– Брате мій, вітаю тебе й нашу сестру з поверненням. Але ви мусите усвідомити, що Королівство тепер належить мені. Ти маєш негайно присягнути на вірність своєму новому королю.

Глибока вода, тримаючи одну руку на руків’ї іржавого меча, що висів на поясі, іншою вказав на Крижаний пісок:

– Ти скоїв непрощенні злочини!

Крижаний пісок у відповідь холодно посміхнувся:

– Вушко голки виявився нездатним намалювати твій портрет, але мій меч зможе пробити твоє серце!

Він оголив зброю.

Брати були однаково добрими фехтувальниками, але позаяк Глибока вода порушував принципи перспективи, Крижаному піску було важко точно визначати відстань до супротивника. Дуель на мечах протривала недовго, й Крижаний пісок із раною у грудях скотився довгим сходовим маршем униз, залишаючи по собі на кам’яних плитах плями крові.

Королівська гвардія натхненно склала присягу на вірність принцу Глибока вода та принцесі Росинці.

Капітан Довге вітрило теж не гаяв часу: він розпочав у палаці пошуки Вушка голки. Хтось із придворних повідомив йому, що художник збирався до своєї майстерні, розташованої у віддаленому закутку палацу. Зазвичай ця його частина дуже добре охоронялася, але через колотнечу надворі та смерть короля більшість солдатів покинули свої пости. Біля дверей залишився лише один вартовий, який раніше служив під керівництвом Довгого вітрила.

– Він зайшов усередину пів години тому й більше нікуди не виходив, – повідомив вартовий.

Капітан вибив двері й увірвався всередину.

Майстерня не мала вікон, а майже всі свічки у двох срібних підсвічниках вже догоріли, додаючи приміщенню схожості з холодним підземним бункером. Проте капітан не застав королівського художника. У майстерні не було нікого, але на мольберті стояла щойно закінчена картина з іще невисохлою до кінця фарбою – автопортрет Вушка голки. Це дійсно був шедевр образотворчого мистецтва – вікно в інший світ, звідки на людей пронизливим поглядом дивився художник. І хоча злегка загнутий край сніжно-білого паперу свідчив про те, що це лише картина, капітан Довге вітрило всіляко уникав гострого погляду людини, зображеної на полотні.

Довге вітрило роззирнувся навсібіч і побачив інші портрети, розвішані на стінах: короля з королевою та їхніх вірних міністрів. Але його погляд зупинився на портреті принцеси – й він одразу забув, що перебуває в тьмяній майстерні, а не в Царстві Небесному. Живий погляд її чарівних очей п’янив не гірше за вино. Зрештою, Довге вітрило з надзвичайним зусиллям зміг себе опанувати. Він зняв картину зі стіни, вийняв із рами, скрутив і без вагань підпалив край від однієї зі свічок.

Щойно картина догоріла в його руках, двері до майстерні прочинилися, й на порозі з’явилася справжня принцеса Росинка, все ще вбрана як простолюдинка. Вона сама обертала чорну парасольку над головою.

– А де тітка Широчінь? – поцікавився Довге вітрило.

– Я наказала їй залишитися за дверима. Я маю щось сказати тобі віч-на-віч.

– Принцесо, ваш портрет знищено, – Довге вітрило вказав на попіл на підлозі, який ще світився тьмяно-червоним. – Ви вже можете відкласти парасольку.

Принцеса сповільнила обертання парасольки, одразу ж почулася солов’їна трель. З опаданням купола трель ставала дедалі тривожнішою й гучнішою, аж поки солов’їний спів не змінився на галчаче кахкання – останнє попередження перед приходом Смерті. Коли парасолька нарешті закрилася, камінці на кінці спиць із клацаннями вдарилися один об одного.

Принцеса залишилася живою й неушкодженою.

Капітан, не відводячи очей від принцеси, з полегшенням видихнув. Потім опустив погляд на попіл.

– Шкода, портрет був направду чудовим. Вам варто було б побачити його на власні очі, але я не міг і надалі зволікати… Він був прекрасним.

– Гарнішим від мене?

– Це були ви, – з усмішкою відповів Довге вітрило.

Принцеса дістала два останніх бруски мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая й розтулила пальці – невагоме білосніжне мило, немов пір’їнки, злетіло в повітря.

– Я залишаю межі Королівства й відпливаю за море. Ти попливеш зі мною? – спитала принцеса.

– Що? Хіба принц Глибока вода не оголосив, що ви завтра будете короновані на престол? Він же сказав, що допоможе вам управляти державою.

Принцеса похитала головою:

– Мій брат більше підходить для правління, ніж я. І якби його не ув’язнили на Могильному острові, трон належав би йому по праву. Якщо він стане королем, то зможе підніматися на верхівку палацу, й усе королівство бачитиме свого короля. Я не хочу бути королевою – мені здається, що назовні краще, ніж у палацових покоях. Я не хочу провести решту життя в Королівстві без оповідок. Я хочу опинитися там, де воно вирує різноманітними історіями.

– Таке життя важке й небезпечне.

– Я не страхаюся цього. – Очі принцеси у світлі свічок іскрилися, змушуючи Довге вітрило яскравіше відчувати навколишній світ.

– Я теж не боюся, принцесо. Я можу супроводжувати вас до кінця моря й навіть на край світу.

– Тоді ми будемо останніми людьми, які залишать межі Королівства, – відповіла принцеса, спіймавши бруски мила, які плавали в повітрі.

– Ми відпливемо на вітрильнику.

– Так, із білосніжними вітрилами.

Наступного ранку на одному з узбереж Королівства люди бачили, як вітер напинає білосніжне вітрило в морі. За вітрилом тяглася хвиляста шапка не менш білосніжної піни, прямуючи ген-ген за обрій у світлі вранішнього сонця.

Люди в Королівстві більше не отримували звісток про долю принцеси Росинки й капітана Довге вітрило. Хоча правильніше буде сказати, що Королівство не отримувало жодних новин із навколишнього світу. Принцеса забрала з собою останні бруски мила з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, й уже ніхто не міг прорватися крізь блокаду зграй риб-ненажер. Але жодна жива душа не нарікала на таку долю: люди давно звикли до розміреного плину спокійного життя. Коли ця історія добігла кінця, в Королівстві без оповідок не траплялося більше жодних знаменних подій.

Але іноді в нічній тиші дехто розповідав історії, які насправді не були ними: вигадані пригоди принцеси Росинки й капітана Довге вітрило. Кожен із оповідачів мав власну версію подій, але всі сходилися на думці, що принцеса й капітан відвідали безліч дивовижних країн і навіть допливли до континентів, безкраїх, як саме море. І після всіх подорожей та плавань вони продовжували жити разом щасливо, хай де зрештою не оселилися б.

Рік 7-й Епохи мовлення. Казки Юнь Тяньміна

Закінчивши читати казки, деякі експерти почали перешіптуватися. Дехто мовчки закрив папку й продовжував дивитися на неї, ніби сподіваючись знайти якийсь прихований зміст у палітурці. Але більшість присутніх усе ще була занурена у світ Королівства без оповідок, моря, що оточувало його, життя принцеси та принців.

– Ця принцеса дуже нагадує тебе, – прошепотіла АА Чен Сінь.

– Обговорюймо тут лише серйозні речі… Невже я справляю враження настільки вередливої пані? Я сама крутила б ту парасольку, – відповіла Чен Сінь. Вона була єдиною з присутніх, хто не відкрив своєї папки – тексти усіх казок назавжди закарбувалися в її пам’яті. Насправді вона постійно обмірковувала, якою мірою образ принцеси Росинки міг бути скопійований безпосередньо з неї. Але хай там як, а капітан Довге вітрило зовсім не нагадував справжнього Юнь Тяньміна.

Він справді думає, що я матиму можливість якимось чином відплисти? Ще й із кимось іншим?

Щойно голова завважив, що всі закінчили читати, він попросив експертів висловити свою думку щодо прочитаного – головним чином обговорити пропоновані напрями роботи різних робочих підгруп КІІ.

Першими попросили слова представники літературної підгрупи – останньої, створеної при КІІ. До неї входили як письменники, так і літературознавці, які спеціалізувалися на вивченні літературної спадщини останніх десятиліть докризової епохи. Усі вважали, що їх залучення до експертної групи навряд чи принесе користь, але спробувати було варто.

– Я розумію, що в майбутньому представники нашої підгрупи не матимуть багато можливостей давати якісь корисні пояснення, тому хочу від самого початку окреслити нашу позицію, – взяв слово відомий дитячий письменник, піднімаючи вгору синій конверт із документами. – Мені дуже шкода це говорити, але я сумніваюся, що нам коли-небудь вдасться дешифрувати ці казки з достатньою достовірністю.

– Чому ви так вважаєте? – запитав Голова.

– Насамперед окреслімо, що ми хочемо визначити на підставі цих казок, а саме: стратегічний напрям розвитку людства в майбутньому. Якщо така інформація в цих текстах дійсно міститься, то вона, незалежно від змісту, має бути викладена чітко й недвозначно. Ми не можемо закладати підвалини стратегічного розвитку, використовуючи розпливчасті й багатозначні формулювання. Але саме використання художніх засобів, які розмивають чіткість формулювань, і є сутністю літературного процесу. Ми не сумніваємося: з міркувань безпеки істинний сенс цих казок приховано максимально глибоко, а це лише підвищує неоднозначність і невизначеність спроб тлумачення будь-яких відомостей. Тому труднощі полягатимуть не в отриманні бодай якоїсь корисної для нас інформації з текстів цих трьох казок, а у верифікації версій тлумачення кожної деталі. Ми здатні отримати безліч інтерпретацій кожного слова, але цілком може статися, що всі прочитання виявляться далекими від істини. Й останнє: як дитячий письменник я хочу висловити своє захоплення літературним талантом Юнь Тяньміна. Якщо ці тексти сприймати лише як дитячі казки, то вони просто чудові.

***

Уже наступного дня в КІІ розпочалася серйозна робота щодо інтерпретації текстів казок Юнь Тяньміна. Незабаром усі змогли пересвідчитися, що дитячий письменник мав рацію.

Усі три казки Юнь Тяньміна рясніли багатими метафорами, підказками, натяками й символами. Будь-яку частину сюжету можна було проінтерпретувати різним чином, і кожна така інтерпретація мала достатнє підґрунтя, щоб вважатися правильною. Але визначити, яку саме інформацію чи думку вкладав у ці слова автор, здавалося майже неможливим, тож фактично брати за основу для розробки планів стратегічного розвитку було нічого.

Наприклад, момент, описаний на початку розповіді – вписування людей у картину, – багато спеціалістів визнали найбільш очевидною метафорою, проте фахівці різних галузей часто мали протилежні тлумачення цього епізоду. Дехто вважав, що живопис символізує оцифрування або тотальну інформатизацію реального світу, тому цей сюжет може свідчити про потребу переходу всього людства в електронний формат, завдяки чому з’явиться можливість уникнути завдавання превентивного удару за теорією Темного лісу. Науковці, які підтримували подібну інтерпретацію, зазначали: з текстів казок видно, що персонажі, вмальовані в картину, перестають бути небезпечними для реального світу, тому процес оцифрування людей може виявитися шуканим способом передання послання миру до Всесвіту.