Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 47 страниц)

– Майстре Ефіре, поїдьмо разом, – із очами, повними сліз, запропонувала принцеса.

– Не вийде. Чорна парасолька здатна захистити лише одну людину. Якщо дві особи, яких вмалював у картини Вушко голки, спробують стати від парасольку, то обоє помруть страшною смертю: половина кожного з них опиниться в картині, а половина залишиться в нашому світі… Хутчіш тримайте парасольку над принцесою, бо Вушко голки може завершити своє малювання будь-якої миті!

Тітка Широчінь, вагаючись, переводила погляд із принцеси на старого майстра й назад.

– Це я передав цьому лиходію секрети майстерності, тож маю спокутувати свої гріхи. Чого ви чекаєте? Хочете, щоб принцеса зникала прямо на ваших очах?!

Почувши останнє, тітка Широчінь здригнулася й негайно перемістила парасольку до принцеси.

Старий майстер спокійно усміхнувся, пестячи свою білосніжну бороду:

– Усе добре. Я все життя займався мистецтвом. Це непогана смерть для художника. Я впевнений у майстерності Вушка голки, тому мій портрет вийде неперевершений…

Тіло майстра Ефіра ставало дедалі прозорішим, аж поки не розвіялося повністю, немов туман на сонці.

Принцеса Росинка, не відводячи погляду від місця, де щойно стояв старий, сказала:

– Що ж, рушаймо до Моря ненажер.

Тітка Широчінь спитала в капітана, який стояв біля дверей:

– Ви можете поки що потримати парасольку над головою принцеси? Мені треба спакувати речі в дорогу.

– Покваптеся, – відповів капітан, переймаючи парасольку. – Зараз у палаці лишилися тільки люди, вірні принцу Крижаний пісок. Ми можемо не вибратися звідси засвітла.

– Але я маю зібрати найнеобхідніше для принцеси. Вона ще ніколи не від’їжджала далеко від палацу. Я повинна взяти її плащ, черевики, інший одяг, воду в дорогу, мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая для купання – принцеса не може заснути, не прийнявши ванну з цим милом… – тітка Широчінь із буркотінням вийшла з кімнати.

За пів години в перших променях світанку з бокових воріт палацу виїхала бричка. На передку правив кіньми капітан палацової варти, а всередині розмістилися принцеса й тітка Широчінь, яка без упину крутила парасольку над її головою. Обидві пасажирки були вдягнуті як простолюдинки. Невдовзі бричка розтанула у вранішньому тумані, що оточував палац.

Цієї миті у віддаленому підземному бункері Вушко голки якраз завершив малювати портрет принцеси Росинки.

– Це найпрекрасніша картина з усіх, намальованих мною, – сказав він принцу Крижаний пісок.

Друга казка Юнь Тяньміна: Море ненажер

Виїхавши з палацу, капітан припустив коней навскач. Усі троє надзвичайно нервували: у тьмяному світлі ранку здавалося, що кожні гайок чи поле на їхньому шляху таять у собі небезпеку. Коли вже повністю розвиднілося, бричка виїхала на невеличкий пагорб, і капітан зупинив коней, щоб роззирнутися навколо. Усі землі королівства розкинулися перед їхніми очима, й пройдений ними шлях неначе ділив світ на дві частини. У кінці цієї лінії виднілися будівлі палацу: вони були завбільшки як дерев’яні іграшкові кубики, розкидані вдалині. І жодної ознаки погоні – мабуть, принц Крижаний пісок вирішив, що принцеса зникла, як і годиться людині, яку вмалювали в картину.

Далі вони вже їхали неквапом. Сходило сонце, і з кожною хвилиною світ навколо набував більшої виразності, немов картина художника в процесі роботи над нею. Спочатку були лише туманні обриси й розмита палітра кольорів; пізніше форми та контури навколишніх декорацій поступово ставали чіткішими й витонченішими, а кольори – більш насиченими та яскравішими. Картина набула завершеності, коли сонце вигулькнуло над обрієм.

Принцеса, яка за життя ніколи не від’їздила далеко від палацу, ніколи ще не бачила такого буяння яскравих кольорів: неймовірна свіжа зелень луків, полів і лісів, яскраво-червоні та вогняно-жовті польові квіти, срібло ранкового неба, що відбивається в гладіні озер, сніжно-білі отари овець… Зі сходом сонця здалося, що художник, завершивши картину, від душі посипав своє творіння пригорщею золотавого пилку.

– Надворі так чарівно, немов ми дійсно опинилися на картині, – сказала принцеса.

– Ваша правда, принцесо, – відповіла тітка Широчінь. – Але на цій картині ви ще живі, а на намальованій – мертві назавжди.

Ці слова нагадали принцесі про долю батька й матері, але їй вдалося стримати сльози. Вона розуміла, що час дитинства для неї минув і вона мусить звалити на плечі важкий тягар відповідальності за долю королівства.

Вони поговорили про принца Глибока вода.

– Чому його заслали на Могильний острів? – запитала принцеса.

– Люди говорять, що він справжнє чудовисько, – відповів капітан.

– Принц Глибока вода – не чудовисько! – заперечила тітка Широчінь.

– Люди кажуть, що він справжній велет.

– Ніякий принц не велет! Я тримала його на руках, коли він був малий. Він нормального зросту.

– Самі побачите, коли ми доберемося до узбережжя. Те, що він велетенського зросту, бачили багато людей.

– Навіть якщо Глибока вода дійсно вирізняється гігантським зростом, він не перестає від того бути принцем. Навіщо його було відправляти в заслання на цей острів? – спитала принцеса.

– Ніхто його не засилав. У дитинстві він узяв човен, щоб порибалити біля Могильного острова. У той час у морі з’явилися риби-ненажери, тож він просто не зміг повернутися додому, і йому довелося зостатися на острові, де він і виріс.

***

Зійшло сонце, й мандрівникам почали дорогою зустрічатися пішоходи й повозки. Оскільки принцеса рідко виходила за межі палацу, люди її не впізнавали. Крім того, вона не знімала вуалі, але кожен, хто помічав її очі, дивувався вроді дівчини. Багато хто відзначав і красивого юнака, що правив бричкою, та сміявся з дивакуватої старої пані, яка дивним чином тримала парасольку над красунею-дочкою. На щастя, у жодного подорожнього не закралися сумніви в необхідності використання парасольки – сьогодні сонце світило надзвичайно яскраво.

Ополудні капітан підстрелив із лука двох зайців на обід. Троє мандрівників всілися між деревами на узбіччі й почали трапезу. Принцеса Росинка гладила м’які стебла трави обабіч себе, вдихала свіжий аромат суміші трав і польових квітів, спостерігала за грою світла на рослинах та землі, слухала спів птахів на деревах і звуки флейти хлопчика-чабана вдалині – і з жадібністю, цікавістю та подивом вбирала враження від цього нового для себе світу.

Тітка Широчінь голосно зітхнула:

– Ах, принцесо, мені дуже шкода, що тобі довелося опинитися так далеко від палацу й терпіти такі страждання.

– Мені здається, що за межами палацу значно краще й цікавіше, – відповіла принцеса.

– Ну ж бо, моя принцесо, що ти таке говориш? Ти й гадки не маєш, скільки труднощів і незгод надворі: зараз весна, тож на вулиці приємно. А взимку холодно, влітку спекотно, часто вітряно, трапляються буревії та дощить. До того ж на твоєму шляху можуть зустрітися різні люди, подекуди й лихі…

– Але я й гадки не мала, який світ поза межами палацу. Я навчалася музики, живопису, поезії та арифметики, а також вивчила дві мови, якими вже ніхто у світі не розмовляє, але жодна жива душа не розповіла мені, який світ назовні. Як із таким багажем знань я можу управляти королівством?

– Принцесо, для цього у вас будуть міністри.

– Тих міністрів, які могли б стати мені в пригоді, всіх до одного вписали в картини… І все ж я думаю, що надворі краще.

***

Мандрівка від палацу до берега моря тривала якраз один день. Але провідники принцеси вирішили не їхати великими дорогами й оминати міста, тож вони не дісталися узбережжя до опівночі.

Принцеса Росинка ніколи в житті не бачила такого бездонного зоряного неба й уперше опинилася посеред темряви та тиші ночі. Смолоскипи, прикріплені на бричці, освітлювали лише невеличкий клапоть простору, а все інше навколо здавалося величезним відрізом оксамиту з нечіткими тінями. Цокіт копит видавався настільки гучним, що з неба от-от мали б почати осипатися зірки. Принцеса раптом схопила капітана за руку й попросила зупинитися.

– Ти чуєш? Що це звук? Схоже на дихання гіганта.

– Принцесо, це шум моря.

Вони проїхали трохи далі, й на очі принцесі потрапили якісь дивовижні предмети – великі банани?

– Що це? – запитала вона.

Капітан знову зупинив бричку, дістав смолоскип і підійшов до найближчого предмета:

– Принцесо, ви маєте здогадатися.

– Човен?

– Так, принцесо, це човен.

– Але чому ці суденця на суходолі?

– Тому що в морі плавають риби-ненажери.

У світлі смолоскипа можна було роздивитися, що човен дуже старий. Його корпус уже вгруз у пісок до половини, а видима частина нагадувала кістяк якоїсь гігантської істоти.

– Глянь-но туди! – знову закричала принцеса. – Там, здається, повзає величезна біла змія.

– Не бійтеся, принцесо. Це лише хвилі, ми ж на пляжі.

Принцеса вийшла з брички в супроводі тітки Широчіні, яка безустанку крутила парасольку в неї над головою. Дівчина вперше в житті побачила море, яке до того споглядала лише на картинах, – сині хвилі під яскраво-блакитним небом. Але зараз перед її очима лежав чорний океан під зоряним небом, і в ньому загадково мерехтіли ті самі зорі, перетворюючи водну гладінь на ще одне рідке й живе небо. Принцеса, заворожена побаченим, рушила до води, але її зупинили капітан із тіткою.

– Принцесо, підходити заблизько до води небезпечно, – мовив капітан.

– Але мені здається, що тут неглибоко. Я все одно можу втонути? – спитала принцеса, вказуючи на білі гребені хвиль, що накочували на пляж.

– Риби-ненажери можуть схопити тебе, роздерти на шматки і з’їсти, – пояснила тітка Широчінь.

Капітан підняв виламану з борту човна дошку й закинув подалі у воду. Дошка якийсь час погойдалася на хвилях, аж чорна тінь з’явилася на поверхні й кинулася до шматка деревини. Оскільки більша частина цієї істоти лишалася під водою, то було важко оцінити її розміри. Але було видно, як виблискує у світлі смолоскипа її луска. Раптом на поверхню винирнули ще три-чотири тіні й також кинулися до плаваючої дошки. Тіні билися під дошкою, й крізь плюскіт води було чутно, як клацають їхні зуби, відриваючи шматки деревини. За мить від тіней і дошки не залишилося й сліду.

– Бачили? Вони так само швидко можуть розгризти на порох і великий човен, – сказав капітан.

– А де розташований Могильний острів? – спитала тітка Широчінь.

– У цьому напрямку, – відповів капітан, вказуючи кудись у темряву. – Але зараз ви не побачите нічого, а розгледіти острів зможете лише засвітла.

Вони отаборилися на ніч на пляжі. Тітка Широчінь вручила парасольку капітану, а сама дістала з брички маленькі ночви[23]23
  Ночва – довгаста посудина з розширеними доверху стінками для домашнього вжитку: виготовлення тіста, прання білизни, купання тощо. – Прим. ред.


[Закрыть].

– Принцесо, сьогодні ти не зможеш прийняти ванну, але ти мусиш принаймні вмитися.

Капітан повернув парасольку тітці й, підхопивши ночви, рушив кудись у непроглядну темряву за прісною водою.

– Що за гарний юнак, – сказала тітка Широчінь, позіхаючи.

Капітан повернувся доволі швидко, несучи перед собою повні ночви. Тітка Широчінь дістала принцесине мило й ледь доторкнулася ним до води. Ночви за мить наповнилися густою білосніжною піною, що лише прибувала й подекуди почала виливатися за краї.

Капітан деякий час спостерігав за цим дійством, а потім спитав у тітки:

– Можу я подивитися ближче на цей змилок?

Тітка Широчінь обережно вийняла брусок мила білого кольору й простягнула його капітану:

– Обережніше з ним – воно майже невагоме, легше навіть за пір’я! Якщо ви впустите брусок, то він одразу полетить.

Капітан, узявши мило до рук, пересвідчився в правдивості її слів – відчуття порожнечі в руці примушувало думати, що ти тримаєш білу тінь:

– Це дійсно мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая? Дивовижно, що воно збереглося донині.

– Я гадаю, на весь палац – чи навіть на все Королівство – лишилося лише два бруски, які я забрала для принцеси. Усе, зроблене в Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї, – вищий сорт, але, на жаль, у нас лишається дедалі менше таких артефактів, – відповіла тітка Широчінь, обережно беручи брусок мила й ховаючи його до згортка.

Побачивши гриву білосніжної піни, принцеса вперше за час подорожі пригадала своє життя в палаці. Щовечора велику ванну в її розкішних апартаментах вкривав шар такої білосніжної піни. У мерехтливому світлі вогнів, що линуло звідусіль, бульбашки піни то здавалися білосніжними, немов щойно спіймана хмарина на ясному небі, то переливалися всіма кольорами веселки, немов купа коштовного каміння. Скупавшись у такій піні, вона відчувала себе такою ж м’якою й податливою, немов добре відварена локшина. Принцеса відчувала, як буцім розчиняється в цій піні. Вона почувалася настільки комфортно, що воліла більше не рухатися, тож дівчатам-служницям доводилося виймати її з ванни, витирати й переносити в ліжко. Відчуття такої млості зберігалося до самого ранку.

Зараз же, коли принцеса вимила обличчя милом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, вона відчула, як воно розслабилося та пом’якшало, на відміну від решти тіла, яким розлилися втома та одеревіння. Повечерявши нашвидкуруч, принцеса почала вмощуватися спати на покривалі. За якийсь час вона зрозуміла, що зручніше буде лежати просто на піску. М’який пісочок ще був теплий від сонячного проміння, й їй здалося, що якийсь гігант тримає її на долоні. Ритмічний звук прибою нагадував колискову, тож вона швидко заснула.

Через якийсь час принцеса Росинка прокинулася від мелодій подзенькування чорної парасольки в неї над головою. Тітка Широчінь спала, передавши парасольку капітану. Смолоскип уже догорів, і все навколо огорнуло оксамитом ночі – силует капітана ледь виступав на тлі зоряного неба й був помітним лише тому, що його обладунки відбивали світло зір. Придивившись, можна було побачити, як легкий бриз із моря грається з його волоссям, а капітан невтомно обертає парасольку, яка затуляла принцесі половину нічного неба. Вона не бачила його очей, але відчувала на собі погляд, як і увагу незліченних мерехтливих зірок.

– Пробачте, принцесо, я почав зашвидко обертати парасольку, – прошепотів капітан.

– Котра вже година?

– Далеко за північ.

– Здається, ми тепер далеко від моря.

– Принцесо, це відплив. Море зараз відступило, але завтра вранці знову повернеться.

– Ви домовилися обертати парасольку по черзі?

– Так, принцесо. Тітка Широчінь крутила її цілий день, а я робитиму це вночі.

– Але ж ти правив бричкою цілий день – тепер я покручу парасольку сама, а ти зможеш трохи поспати.

Принцеса Росинка сама здивувалася власним словам: наскільки пам’ятала, це вперше в житті вона вирішила про когось потурбуватися.

– Е ні, принцесо, ваші руки занадто ніжні. Ви легко заробите собі мозолі. Нехай ліпше я крутитиму її й надалі.

– Як тебе звати?

Хоча вони були разом уже майже добу, їй лише зараз спало на думку дізнатися його ім’я. Раніше вона, може, ніколи й не спитала б, як його звуть, але тепер почувалася ніяково через свою нечемність.

– Мене звуть Довге вітрило.

– Вітрило? – Принцеса озирнулася навколо: вони отаборилися біля остова великого човна, за яким могли сховатися від морського бризу. На відміну від інших човнів на пляжі, щогла цього ще залишалася на місці, вказуючи в зоряне небо, немов довгий меч. – Вітрило висить на цій довгій жердині?

– Так, принцесо. Вона називається щогла, й на ній вішають вітрила, які урухомлюють човен.

– Білосніжні вітрила чудово виглядають на лазурі моря.

– Тільки на картинах. У житті вітрила не настільки білі.

– Я правильно міркую, що ти родом із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?

– Так, мій батько працював там архітектором. Коли я ще був малим, він перевіз нашу родину сюди.

– Ти колись мріяв повернутися додому? Я маю на увазі в Хе’ерсіньґеньмосикеньлай.

– Я ніколи не замислювався про це. Я виїхав звідти ще дитиною, тож пам’ятаю не так багато про ті місця. Та й усе це дурниці. Мені ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок.

На віддалі хвилі шумно накочували на пляж, ніби розносячи луною слова Довгого вітрила: «Не судилося ніколи, не судилося ніколи…».

– Можеш мені розказати бодай кілька історій про навколишній світ? Я нічого про нього не знаю, – попросила принцеса.

– Вам і не потрібно цього знати, адже ви – принцеса Королівства без оповідок. Тож цілком природно, що в королівстві не знайшлося для вас жодної історії. Але, якщо говорити відверто, то й за межами палацу батьки не розповідають жодних історій своїм дітям. Але мої батьки були не такими – вони уродженці Хе’ерсіньґеньмосикеньлая, тож знали кілька історій, аби розповісти мені.

– Батько мені розповідав, що колись у давнину й Королівство без оповідок мало власні історії.

– Так воно й було… Принцесо, чи вам відомо, що все королівство омивається морем, а палац розміщується в самому центрі вашої держави? У якому напрямку ви не вирушили б із палацу, то неодмінно опинитеся на узбережжі. Королівство без оповідок розташовано на великому острові.

– Це мені відомо.

– Раніше море, що омиває королівство, мало іншу назву, бо в ньому не водилися риби-ненажери. Кораблі могли без остраху перетинати його води. Між Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і Королівством без оповідок щодня курсувала незліченна кількість кораблів. У ті часи ця держава називалася Королівством історій, і, як наслідок, тодішнє життя її мешканців сильно відрізнялося від сьогоднішнього.

– Невже?

– У ті часи життя кипіло історіями, тож постійно траплялися раптові пригоди та несподіванки. Королівство мало кілька заможних міст, а палац був не оточений лісами й полями, а був розташований в центрі найзаможнішого з них – столиці. В усіх містах було повно різного скарбу, знарядь і приладдя, привезених із Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Так само й товари з Королівства без оповідок – тобто Королівства історій – перевозилися морем до Хе’ерсіньґеньмосикеньлая у великих обсягах. У ті часи життя людей було непередбачуваним, немов усі мчали вчвал на швидкому коні горами: цієї миті ти на вершині, а наступної – на дні провалля. Життя було сповнене можливостей і небезпек: останній бідняк міг розбагатіти за ніч, а перший багатій – опинитися в злиднях. Жодна людина, прокинувшись вранці, не могла знати, що їй підготувала доля чи з ким судилося сьогодні зустрітися. Можна було бути певним лише в тому, що на тебе очікують сюрпризи й хвилювання.

Але одного дня купецьке судно з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая привезло вантаж цілком звичної на вигляд, але рідкісної риби – в палець завдовжки, абсолютно чорного кольору. Її перевозили в товстостінних чавунних барильцях. Купець демонстрував товар на ринках Королівства: опускав меч у воду, чекав різкого металевого клацання й витягав на світ божий уже щось більше схоже на пилку із гострими зазублинами. Це була риба-ненажера – прісноводний вид, що мешкав у водоймах глибоких печер Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Ці риби добре продавалися на ринках Королівства, оскільки мали невеликі зуби, тверді як алмаз, із яких виготовлювали гарні свердла; їхні плавники, також надзвичайно гострі, можна було використовувати як наконечники стріл чи невеличкі ножі. У результаті дедалі більшу кількість риб-ненажер доставляли з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая до Королівства. Але одного дня купецьке судно, що перевозило вантаж риби, затонуло біля узбережжя Королівства, й більш ніж 20 барилець із рибою-ненажерою, які були на борту, потрапили в море.

Виявилося, що ця риба почувається в солоній воді навіть ліпше, ніж у прісній: виростає значно більшого розміру – довжиною зі зріст людини. При цьому підвищується й плідність, тож риби швидко заселили всі навколишні води. Риби-ненажери почали вижирати все, що опинялося на поверхні води, – човни, суденця й кораблі, хай якими великими вони не були, з’їдалися начисто, якщо їх не витягували на берег. Щойно велике судно оточували риби-ненажери, його днище швидко перетворювалося на величезну діру. Решта корпусу навіть не встигала зануритися у воду, як його об’їдали, не лишаючи й скіпки, немов судно просто розтавало посеред моря. Зграї риб-ненажер швидко заселили води навколо Королівства, охопивши його непроникним бар’єром у формі кільця, схованим у морській безодні.

Отак усі прибережні води Королівства стали домівкою для риб-ненажер, а узбережжя перетворилося на пустку. Зникли кораблі та вітрила на горизонті, й Королівство перетворилося на ізольоване місце: обірвалися всі зв’язки з Хе’ерсіньґеньмосикеньлаєм і рештою світу. Королівство повернулося в часи аграрного суспільства. Розвинені міста зникли, поступившись місцем невеличким містечкам і селам. Життя стало спокійним і розміреним – більше жодних змін, хвилювань чи несподіванок; день учорашній був схожим на сьогоднішній, сьогодні не відрізнялося від завтра. Жителі поступово призвичаїлися до нових реалій і більше не хотіли повертатися до звичного способу життя: спогади про події минулого поступово ставали такими ж рідкісними, як і дивовижні скарби з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Люди намагалися усвідомлено забувати минуле й не запам’ятовувати сьогодення. Вони вирішили, що чудово проживуть без історій, ведучи тихе, сумирне життя без найменших потрясінь. Ось так Королівство історій перетворилося на Королівство без оповідок.

Принцеса Росинка була зачарована почутою історією. Після того як Довге вітрило закінчив свою розповідь, минуло чимало часу, перш ніж вона запитала:

– А риби-ненажери розселилися по всьому океану?

– Ні, вони мешкають тільки в прибережних водах Королівства без оповідок. Ті, хто має гарний зір, у далечині можуть роздивитися морських птахів, які спокійно сидять на поверхні води, полюючи на їжу. Там риба-ненажера вже не водиться. Океан неосяжний і безмежний.

– Інакше кажучи, у світі існують й інші місця, окрім Королівства без оповідок та Хе’ерсіньґеньмосикеньлая?

– Принцесо, ви ж не думаєте, що весь світ складається лише з цих двох місцин?

– Але так мене навчав у дитинстві наш придворний учений муж.

– Він сам не вірив у ці побрехеньки. Світ навколо просто величезний, океан не має кінця-краю, й у ньому розкидані безліч островів – деякі з них більші за Королівство, а деякі менші; а ще існують цілі континенти.

– Що таке континент?

– Суходіл, широкий, немов океан. Навіть осідлавши найшвидшого коня, не вдасться перетнути цю землю з одного кінця в інший.

– Світ насправді такий величезний? – тихо зітхнула принцеса й раптом змінила тему: – Ти бачиш мене?

– Принцесо, я бачу лише ваші очі, які відбивають світло зірок.

– Тоді ти здатен роздивитися в них мою нескінченну тугу: я понад усе хочу вирушити у далеку-далеку подорож морем під вітрилами.

– Це неможливо, принцесо. Нам ніколи не судилося залишити межі Королівства без оповідок… Якщо вам страшно, я можу знову засвітити смолоскипи.

– Було б добре.

Після того як вогонь розгорівся, принцеса Росинка поглянула на капітана Довге вітрило, але побачила, що його увага прикута до чогось іншого.

– На що ти дивишся? – тихо запитала принцеса.

– Погляньте он туди.

І Довге вітрило вказав на невеличкий жмут трави, що випинався з піску неподалік від принцеси. У світлі смолоскипів на травинках виблискувало кілька крапель води.

– Ось такий вигляд має роса, – сказав Довге вітрило.

– О, то мене назвали на честь цього? І ми направду схожі?

– Так, принцесо. Ви неймовірно гарні, немов блискучі коштовності.

– Вони будуть іще красивішими після сходу сонця.

Капітан із розчаруванням зітхнув. І хоча він намагався зробити це безгучно, зітхання не залишилося поза увагою принцеси.

– Щось не так, Довге вітрило?

– Краплі роси швидко випаруються на сонці.

Принцеса злегка кивнула, й її очі потемніли, незважаючи на світло смолоскипів:

– То вони дійсно схожі на мене, бо щойно ця парасолька закриється – згину і я, перетворившись на росинку на сонці.

– Я не допущу, аби ви зникли, принцесо.

– Ми з тобою добре розуміємо, що нам не судилося дістатися до Могильного острова, щоб повернути додому принца Глибока вода.

– Якщо така наша доля, принцесо, то я ладен довіку тримати парасольку відкритою над вашою головою.

Третя казка Юнь Тяньміна: Принц Глибока вода

Коли принцеса Росинка прокинулася, вже почало дніти. Чорний колір моря поступився місцем блакиті, але принцеса все одно відчувала, що воно має геть інакший вигляд, ніж на бачених нею картинах. Безкраї простори, які поглинула темрява ночі, тепер лежали відкриті, немов на долоні. У світлі вранішнього сонця море видавалося спорожнілим, але в уяві принцеси причиною цього було не засилля риб-ненажер; радше це було її внутрішнє відчуття, подібне до того, як вона уявляла порожню опочивальню в палаці, що чекає на її прихід. Таємне бажання, про яке вона вночі розповіла Довгому вітрилу, тепер стало ще нав’язливішим: вона уявила, як її біле вітрило виринає десь посеред цього безкрайого моря, напинається вітром і зникає вдалині.

Тепер була черга тітки Широчині обертати парасольку над її головою. Капітан, який відійшов пляжем трохи вперед, покликав їх до себе. Дочекавшись їхнього приходу, він вказав у напрямку моря:

– Погляньте, онде Могильний острів.

Перше, що побачила принцеса, поглянувши в той бік, був не сам острів, а велет, який стояв посеред нього. Ймовірно, це й був принц Глибока вода. Він височів посеред острова, немов окрема гора: забронзовіла на сонці шкіра; могутні м’язи, схожі на складки гірської породи; пасма волосся, які колихалися на вітру, немов дерева на гірських вершинах. Глибока вода був дещо схожий на брата – Крижаного піска, але мав сильніший і не такий похмурий вигляд. Вираз його обличчя та очей радше відображав відкритість навколишнього моря. Сонце ще не зійшло повністю, але голову велета вже обрамляло яскраве золотаве сяйво, немов живий вогонь. Він прикрив гігантською долонею очі, щоб роздивитися щось на віддалі, й принцесі на якусь мить здалося, що їхні погляди зустрілися. Тож вона підстрибнула й закричала щосили:

– Старший братику Глибока вода! Я Росинка! Я твоя молодша сестра Росинка!!! Ми тут!!!

Велет ніяк не відреагував на її дії. Він поводив поглядом туди-сюди, прибрав руку й задумливо похитав головою, після чого відвернувся в інший бік.

– Як це він нас не помітив?! – із тривогою спитала принцеса.

– Та хто ж помітить трьох крихітних мурах із такої відстані, – відповів капітан, а потім повернувся до тітки Широчінь. – Я ж казав, що принц Глибока вода – справжній велет! Побачили на власні очі?

– Але він справді був звичайною дитиною, коли я тримала його на руках! Як йому вдалося витягнутися аж настільки? Однак це щастя – ніхто йому не завадить покарати цих лиходіїв і знищити портрет принцеси!

– Але ми ще не знаємо, чи зможемо розповісти йому про те, що сталося, – похитав головою капітан.

– Ми мусимо потрапити на Могильний острів! Їдьмо негайно! – крикнула принцеса, хапаючи капітана за руку.

– Нам не вдасться. За всі ці роки нікому не вдалося дістатися острова чи повернутися з нього.

– Невже ніяк цьому не зарадити? – спитала принцеса, й її очі наповнилися слізьми. – Ми ж їхали сюди саме для того, щоб знайти його. Ти мусиш щось придумати!

Дивлячись, як горює й побивається принцеса, Довге вітрило спробував її заспокоїти:

– Я справді нічого не можу вдіяти. Приїзд сюди – в будь-якому випадку правильне рішення, бо ви не могли більше лишатися в палаці, оскільки вам загрожувала смерть. Я від самого початку розумів, що нам не дістатися Могильного острова. Можливо… нам вдасться передати йому звістку з поштовим голубом.

– Чудова ідея! То пошукаймо поштових голубів в окрузі.

– Але ж користі з того мало: навіть якщо він отримає звістку, то все одно не зможе перетнути протоку. Хоч він і велет, але рибам-ненажерам до того байдуже: вони так само розірвуть його на шматки, щойно він опиниться в морі… Пропоную спочатку поснідати, перш ніж вирішувати, що робити. Сьогодні готую я.

– О ні, мої ночви! – закричала тітка Широчінь. Сьогодні був високий приплив, і хвилі, що накочували на берег, підхопили дерев’яні ночви, в яких минулої ночі принцеса вмивала обличчя, й віднесли в море. Ночви, перевернувшись догори дном, уже відпливли далеко від берега, й мильна вода, що зосталася в них, залишала білосніжні мильні бульбашки на поверхні моря. Кілька риб-ненажер уже кинулися до ночов, розрізаючи хвилі своїми чорними плавниками, немов лезами гостро наточених ножів. За мить дерев’яна посудина мала перетворитися в їхніх зубах на скалки.

Але сталося неймовірне: риби-ненажери не допливли до ночов. Натомість вони, щойно потрапивши до ділянки, якою розповзлася мильна піна, немов розучилися плавати й безсило піднялися на поверхню. Лютий норов поступився місцем млявості. Кілька рибин повільно махали хвостами, але не для того, щоб відплисти, а демонструючи таким чином стан повного розслаблення. Інші переверталися білим черевцем догори.

Усі троє деякий час здивовано витріщалися на риб. Потім принцеса порушила мовчанку:

– Я розумію, що з ними коїться. Скупавшись у піні, вони відчули таке розслаблення, ніби в них не лишилося кісток. Їм просто ліньки рухатися.

– Мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая – просто чудодійне. Шкода, що його залишилося лише два бруски, – сказала тітка Широчінь.

– Це мило навіть у самому Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї – надзвичайно дорогоцінна річ, – сказав капітан Довге вітрило. – Ви знаєте, як його виготовляють? У Хе’ерсіньґеньмосикеньлаї росте чарівний ліс, де ростуть височенні тисячолітні магічні бульбочкові дерева. Зазвичай ці дерева нічим не відрізняються від інших, але коли здіймається сильний вітер, із них починають видуватися мильні бульбашки. І що сильніший вітер, то більше бульбашок видувається. От саме з них і виробляють чарівне мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая. Але збирати ці бульбашки – надзвичайно складна справа, оскільки вони розносяться зі швидкістю вітру. До того ж вони повністю прозорі, й їх важко помітити. Бульбашки стають добре видимими, лише якщо ловець рухається з їхньою швидкістю, тобто він має перебувати в стані спокою відносно них. Тільки найпрудкіші коні, яких на весь Хе’ерсіньґеньмосикеньлай набереться з десяток, можуть наздогнати бульбашки, що розносяться вітром. Коли вітер починає їх видувати з чарівних бульбочкових дерев, миловари сідають на цих швидких коней і мчать за вітром, ловлячи їх спеціальною марлею. Бульбашки бувають різного розміру – великі й малі, – але навіть найбільша з них, потрапляючи до марлі, лускається на безліч менших, аж до невидимих оку. Аби зварити один брусочок мила, потрібно зібрати сотні тисяч, а подекуди й мільйони бульбашок. Але щойно чарівний брусок доторкається до води, кожна зловлена бульбашка вибухає мільйоном нових. Саме тому виділяється така кількість піни. Бульбашки з чарівних дерев взагалі не мають ваги, тож справжнє чисте мило з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая теж невагоме. Це найлегша річ у світі, проте надзвичайно дорогоцінна. Бруски, які забрала тітка Широчінь, можливо, були подарунком посольства з Хе’ерсіньґеньмосикеньлая на коронацію її батька. А пізніше…