Текст книги "Пам’ять про минуле Землі: трилогія. Книга 3. Вічне життя Смерті"

Автор книги: Лю Цисінь

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 47 страниц)

На противагу Силам безпеки Землі Рух опору виявився чистим золотом, виплавленим у горнилі цієї кризи. Він мав багато осередків, кількість яких неможливо точно підрахувати; його чисельність, за різними оцінками, становила від півтора до двох мільйонів осіб. Переховуючись у горах та системах комунікацій під містами, вони розпочали справжню партизанську війну проти Сил безпеки й очікували на прибуття окупантів із Трисоляриса, щоб розпочати фінальну битву. Якщо порівняти з усіма рухами опору за історію людства, жертви, принесені членами цього Руху, виявилися найбільшими. Сили безпеки могли розраховувати на допомогу Краплин і Томоко, тож майже кожна бойова вилазка повстанців була актом самогубства. Це також унеможливлювало координування й проведення будь-яких широкомасштабних дій, що давало змогу Силам безпеки винищувати осередки поодинці.

До складу Руху опору входили представники усіх верств населення, й значну частину складали пробуджені люди з минулого. Усі шестеро колишніх кандидатів на посаду Мечоносця очолили свої осередки, й троє з них загинули ближче до завершення переселення. У живих залишилися Бі Юньфен, інженер-конструктор, який працював на спорудженні прискорювача елементарних частинок, Цао Бінь, вчений-фізик, і колишній адмірал Антонов.

Усі члени Руху опору розуміли, що ведуть нерівний бій без шансів на перемогу, і день прибуття на Землю кораблів другого флоту, якого лишилося чекати чотири роки, стане останнім у їхньому житті. Ці голодні, обірвані солдати, які переховувалися в горах і каналізаційних колекторах, билися за останні крихти гідності людського роду. Їхня діяльність була єдиною світлою плямою на цій найтемнішій сторінці історії людства.

***

Чен Сінь прокинулася на світанку від гуркоту зовні. Цієї ночі їй ніяк не вдавалося заснути через голоси новоприбулих. Чен Сінь раптом пригадала, що сезон гроз уже минув, а після чергового гуркоту раптом запанувала повна тиша. Вона здригнулася, скотилася з ліжка, запахнула поли халата й вийшла на вулицю, ледь не перечепившись через Фреса, який, як і завжди, спав на ґанку. Старий блимнув на неї сонними очима й знову сперся на балясину, щоб досипати.

Надворі ледь розвиднілося, але вздовж вулиці вже стояла валка людей, які дивилися на схід і нервово перешіптувалися. Чен Сінь простежила за їхніми поглядами й побачила на горизонті темний і густий стовп диму, який тягся до неба, ніби розрізаючи блідий ранок на дві частини.

Поговоривши з людьми, вона дізналася, що годину тому Сили безпеки розпочали масований авіаудар по Австралії. Головними цілями стали енергетичний сектор, портова інфраструктура й великогабаритний транспорт. Шлейф диму піднімався зі щойно зруйнованої термоядерної електростанції за п’ять кілометрів звідси. Нажахані люди вдивлялися в майже чорну синь вранішнього неба, посмуговану п’ятьма білими доріжками – інверсійними слідами бомбардувальників Сил безпеки.

Чен Сінь повернулася до своєї кімнати й побачила, що АА вже встала і ввімкнула телевізор, аби дізнатися з новин про те, що відбувається. Але Чен Сінь і оком не глянула на екран – вона не потребувала додаткової інформації. Увесь минулий рік вона молилася, щоб такий момент ніколи не настав. За цей час її нервова система стала настільки чутливою, що вона вже могла за найменшими ознаками передбачити розвиток подій. Насправді, щойно прокинувшись від гуркоту, Чен Сінь здогадалася, що відбувається.

Вейд мав рацію. Знову.

Чен Сінь із подивом зрозуміла, що вона давно готова до подібного розвитку подій. Навіть не замислюючись, вона знала, що має робити. Схопивши велосипед – найзручніший вид транспорту в зонах для переселених, – Чен Сінь сказала АА, що їй треба навідатися до керівництва містечка. Прихопивши із собою трохи води та їжі (оскільки вона розуміла, що не зможе швидко впоратися із задуманим), жінка вирушила в довгу путь.

Усю дорогу до мерії Чен Сінь оминала затори. Країни-іммігранти перевезли свої багаторівневі бюрократичні системи управління на нові території, й поселенням, де жила Чен Сінь, керувала мерія середнього за розмірами міста з північного заходу Китаю. Зараз ця місцина мала назву на честь міста з іншого континенту. Сама мерія розташовувалася за два кілометри у великому наметі з білим шпилем.

Протягом останніх двох тижнів потік іммігрантів невпинно зростав, і вже не було часу сортувати новоприбулих за первинним місцем проживання. Тож їх селили там, де ще лишалося бодай трохи вільного місця. У поселенні, в якому жила Чен Сінь, почали з’являтися люди з інших міст, провінцій і навіть іноземці. Прибуття до Австралії ще 700 мільйонів осіб підняло проблему перенаселення на абсолютно новий рівень.

Обабіч дороги громадилися пакунки й тюки зі скарбом новоприбулих. Більшості людей не було вже місця в хижках, тож їм не лишалося нічого іншого, ніж ночувати просто неба. Усі були налякані нещодавніми вибухами й дивилися, як на горизонті росте стовп диму. Несмілива зоря осявала все довкола темно-синім світінням, надаючи обличчям людей блідого забарвлення. Чен Сінь вкотре відчула, що споглядає мурашник. Крутячи педалі між морями блідих облич, вона боялася, що Сонце більше ніколи не з’явиться над обрієм.

Раптовий напад слабкості й нудоти змусив її зупинитися на узбіччі та перехилитися через раму. Потік сліз потроху вгамовував нудоту – їй довелося досить довго чекати, перш ніж вона зрозуміла, що вже може їхати далі. Поблизу заплакала дитина, й Чен Сінь, піднявши голову, побачила матір із немовлям, які сиділи просто коло дороги, загорнуті в купу ковдр. Мати з нечесаним і розпатланим волоссям нерухомо сиділа й не зводила очей зі східної частини неба, поки дитина намагалася зручніше вмоститися в неї на руках. Світанок засяяв у її очах, але в погляді не було нічого, крім ошелешення та заціпеніння.

Чен Сінь згадала іншу матір – вродливу, здорову й повну сил, яка протягувала їй свою дитину біля будівлі штаб-квартири ООН… Де вони зараз?

Доїхавши до великого намету мерії, Чен Сінь злізла з велосипеда – їй довелося протискуватися крізь юрму людей. Тут і зазвичай було велелюдно, постійно товклися новоприбулі в очікуванні розподілення по місцях проживання чи видачі харчів, проте зараз усі воліли дізнатися, що відбувається. Чен Сінь довелося роз’яснювати охоронцям, хто вона така, щоб потрапити всередину. Черговий офіцер не знав її в обличчя, тож вона продемонструвала йому посвідчення. Просканувавши документ, він впустив її всередину, але в його погляді читалося невимовлене: Якого біса ми обрали тоді саме тебе?

Потрапивши до мерії, Чен Сінь знову немов повернулася в гіперінформаційну реальність: у величезному внутрішньому просторі намету плавало багато голографічних інформаційних вікон, нависаючи над чиновниками й клерками. Вочевидь, багато хто з них провів тут безсонну ніч, бо здавався дуже виснаженим, проте всі ще мали вдосталь роботи. Велика кількість різних департаментів і служб тулилася в цьому наметі, створюючи відчуття справжньої вавилонської тисняви й викликаючи в Чен Сінь спогади про торговельну залу на Волл-стріт із минулого. Робітники щось записували в інформаційних вікнах, підвішених перед ними, які потім автоматично перепливали до іншого спеціаліста, наступного в алгоритмі робочого процесу. Ці світні вікна нагадували збіговисько привидів щойно завершеної епохи, які прибули у фінальну точку подорожі.

Чен Сінь застала мера в його невеличкому кабінеті, перегородками відділеному від решти простору намету. Він виявився дуже вродливим молодиком із жіночими рисами обличчя, але таким же втомленим, як і решта співробітників мерії. Чоловік мав відверто розгублений вигляд і був ошелешений останніми подіями – вочевидь, цей тягар виявився затяжким для їхнього зніженого покоління. На одній зі стін розташовувалося велике інформаційне вікно, на якому транслювалася панорама якогось міста. Більшість із видимих будівель мали класичний вигляд і лише кілька були збудовані за новітньою модою – звисали з гілок величезних дерев; усе свідчило про те, що місто було середнім за розмірами. Чен Сінь зауважила, що зображення на екрані не статичне: час від часу пролітали машини, й, судячи з освітлення, там зараз так само щойно розвиднилося. Здавалося, це була панорама з вікна офісу, можливо, навіть із кабінету мера, в якому цей молодий чоловік працював до переселення людства.

У його погляді так само можна було легко прочитати: «Якого біса ми обрали тоді саме тебе?», але мер залишився ввічливим і запитав, як може допомогти Чен Сінь.

– Мені потрібно зв’язатися з Томоко, – прямо відповіла Чен Сінь.

Мер просто похитав головою, але неочікуване прохання Чен Сінь, здавалося, трохи розвіяло його втому. Він з усією відповідальністю розглянув її запит:

– Це неможливо. По-перше, статус нашої територіальної одиниці занизький, аби мати безпосередній контакт із нею. Навіть уряд провінції, та й, мабуть, жодна жива душа не знає, в якій точці Землі вона перебуває зараз. Крім того, нині надзвичайно важко отримати канал зв’язку із зовнішнім світом. Ми щойно втратили зв’язок із урядом провінції й от-от залишимося взагалі без енергопостачання.

– Ви можете відправити мене до Канберри?

– Я не можу дати вам літак, але можу виділити якийсь наземний транспорт. Хоча вам варто зважити на те, що дістатися туди вдасться швидше пішки. Пані Чен Сінь, я наполегливо вам раджу лишатися тут. Зараз повсюди панує хаос, бути деінде дуже небезпечно. Міста просто бомбардують, і – вірите чи ні – в нас ще порівняно спокійно.

Використовувати літаючі автомобілі в районах для переселення було неможливо через відсутність системи бездротового енергопостачання, тож лишалися тільки звичні літаки й наземний транспорт. Але з огляду на останні події подолати шлях транспортом стало дуже важко.

***

Вийшовши з мерії, Чен Сінь почула чергові вибухи. Хмара диму здійнялася в небо вже з іншого боку, й натовп зі збудженого перетворився на навіжений. Вона продерлася крізь юрбу й відшукала свій велосипед. Чен Сінь вирішила крутити педалі всі 50 кілометрів до столиці провінції й спробувати звідти зв’язатися з Томоко. Якщо й цей задум не вдасться, їй доведеться якимось чином потрапити в Канберру.

У будь-якому випадку це останнє, що вона може зробити, й хай там що, вона мусить впоратися.

Натовп раптом заспокоївся, оскільки над мерією вигулькнуло інформаційне вікно, що займало майже всю ширину намету. На вікнах подібного розміру міська влада раніше транслювала лише найважливіші повідомлення. Через нестабільну напругу в електричній мережі вікно миготіло, але на тлі ще темного вранішнього неба зображення можна було розгледіти без проблем.

В інформаційному вікні транслювалося зображення Будинку Парламенту в Канберрі, й хоча він був відкритий іще в 1988 році, люди досі за звичкою називали його Новим Парламентом. Здалеку будівля скидалася на зведений на верхівці пагорба величезний бункер із чи не найвищим флагштоком у світі. Сама щогла сягала 80 метрів, але додатково ще спиралася на чотири перехрещені велетенські сталеві балки. За задумом архітектора, вони мали символізувати стабільність, проте в реаліях сьогодення більше нагадували каркас намету. На верхівці конструкції зараз майорів прапор ООН, оскільки саме ця будівля в Канберрі була обрана штаб-квартирою після заворушень у Сіднеї.

Серце Чен Сінь стиснула невидима рука – вона розуміла, що пробила година Судного дня.

Зображення на екрані змінилося на людну залу Палати представників. На вимогу Томоко провести позачергову сесію Генеральної Асамблеї ООН тут зібралися представники всієї світової спільноти й командування Об’єднаного флоту.

Томоко стояла за трибуною у своїх уже звичних камуфляжі й чорній хустині, проте цього разу без катани за спиною. Зараз її обличчя вже не випромінювало гламурної холодності й жорстокості, а сяяло, як колись. Вона вклонилася присутнім, і Чен Сінь побачила в цьому жесті тінь тієї жінки, яка проводила для неї чайну церемонію два роки тому.

– Переселення успішно завершене! – Томоко знову вклонилася. – Щиро дякую вам! Цей великий подвиг можна порівняти з виходом із Африки давніх гомінідів десятки тисяч років тому. У взаємовідносинах двох цивілізацій почалася нова ера!

Цієї миті всі присутні в Палаті представників нервово підвели голови, зачувши звуки недалеких вибухів. Три довгі стельові люстри почали розгойдуватися, відкидаючи залою мерехтливі тіні й викликаючи думку про те, що будівля от-от завалиться.

– До того як величний трисоляріанський флот принесе людству мир і процвітання, вам доведеться потерпіти ще три місяці. Я сподіваюся, що ви впораєтеся з цими труднощами не гірше, ніж впоралися з всесвітньою імміграцією! А зараз проголошую австралійську резервацію повністю відрізаною й ізольованою від навколишнього світу. Сім зондів сильної взаємодії й Сили безпеки Землі підтримуватимуть абсолютну блокаду континенту. Кожен, хто наважиться залишити Австралію, вважатиметься агресором проти території Трисоляриса й буде знищений! Процес запобігання небезпеці з боку людства триватиме, тож за три місяці резервація має перейти на рівень натурального господарства. Використання будь-яких сучасних технологій, включно з енергетикою, забороняється. Як ви всі бачите, Сили безпеки методично знищують усі енергетичні потужності на материковій частині Австралії.

Люди навколо Чен Сінь перезиралися, сподіваючись, що дехто з присутніх зможе до пуття пояснити сенс останньої частини виступу Томоко.

– Це геноцид!!! – заволав хрипким голосом хтось у Палаті представників. На екрані тіні продовжували свій танок, ніби розгойдувалися тіла шибеників.

Так, це був акт геноциду.

Спочатку план із розміщення в Австралії 4,2 мільярда людей здавався нереалістичним. Але навіть після завершення переселення щільність населення дорівнювала 50 осіб на квадратний кілометр, що все ще було значно менше компактності проживання людей, скажімо, в Японії до переселення.

Передбачалося, що харчування й виживання людей в Австралії будуть забезпечені завдяки ефективним високотехнологічним сільськогосподарським підприємствам. У процесі переселення велика кількість фермерських господарств також переїхала до Австралії, де поновила свою роботу. На цих підприємствах генетично модифіковані культури вирощуються в десятки разів швидше за традиційні. Однак рівень природного освітлення не може забезпечити достатню кількість енергії для зростання, тож обов’язковою умовою є використання штучного освітлення великої потужності, яке потребує значних енерговитрат.

Після відключення енергопостачання цих підприємств рослини, які безперестанку поглинають ультрафіолет і навіть рентгенівське випромінювання, загинуть за кілька днів.

Наявних запасів продовольства для 4,2 мільярда людей вистачать щонайбільше на місяць.

– Я не розумію вашої реакції, – схоже, щиро здивувалася Томоко словам про геноцид.

– Як бути з харчами?! Звідки брати їжу?! – закричав хтось інший. Страх перед Томоко випарувався, поступившись крайньому розпачу.

Томоко обвела поглядом людей у залі:

– Їжа? Хіба це все не їжа? Погляньте навколо себе: суцільні запаси ще живої, рухливої їжі.

Томоко вимовила це тихо, немовби справді нагадувала людям про забуті засіки й житниці.

Жоден із присутніх не вимовив ані слова. Давно складений план вимирання дійшов до фінальної стадії. Час розмов уже давно минув.

– У майбутній гонитві за виживання більшість людей буде винищено. Коли кораблі флоту за три місяці прибудуть сюди, на цьому континенті залишиться 30–50 мільйонів уцілілих. Ці переможці в боротьбі за виживання зможуть продовжити цивілізоване й комфортне життя в резервації. Вогник людства не згасне й помалу жеврітиме, немов лампадка в гробниці.

Зала Палати представників Австралійського парламенту проєктувалася за зразком Палати громад Великої Британії. По боках високо розміщувалися місця для відвідувачів, а крісла членів парламенту – в них зараз сиділи світові лідери – були розташовані в заглибленні посередині зали. Зараз ті, хто там сидів, почувалися, немов у гробниці, яку от-от почнуть закидати землею.

– Сам факт виживання є величезною удачею. Так було на Землі в минулому, й так воно є скрізь у цьому нещадному Всесвіті. Я не знаю, коли в людства виникла ілюзія, що виживання стало його належною й невід’ємною властивістю. Це і є першопричиною вашої невдачі. У цьому світі знову замайорить прапор природного відбору, і я сподіваюся, що всі присутні опиняться серед 50 мільйонів переможців, які без остраху й сумлінь вживатимуть їжу, а не чекатимуть, поки їжа прийде по них.

– А-а-а... – У натовпі неподалік від Чен Сінь пролунав жіночий крик. Мов гостре лезо клинка, він прорізав ранкову тишу, але одразу замовк.

Чен Сінь відчула, як світ завертівся навколо неї. Вона не зрозуміла, що впала на землю. Небо раптом виштовхнуло намет із величезним інформаційним вікном з її поля зору, а потім поверхня землі притиснулася до її спини, неначе увесь час стояла вертикально позад неї. Вранішнє небо нагадувало похмурий океан, і багряні хмари, освітлені променями висхідного сонця, пливли його поверхнею, немов криваві плями. Тоді в центрі поля її зору виникла чорна пляма; вона швидко збільшувалася, мов обгорілі краї аркуша паперу, який тримають над свічкою, аж поки темрява не заволокла усе довкола.

Чен Сінь недовго лишалася непритомною – руки відчули м’який пісок, і вона піднялася на ліктях, намагаючись зрозуміти, чи з нею все гаразд. Але світ довкола зник – навколо панував суцільний морок. Чен Сінь широко розплющила очі, однак не бачила нічого, крім непроникної темряви. Вона осліпла.

Навколо вирувало різноманіття звуків; вона не була певна, які з них реальні, а які – плід галюцинацій. Чулися кроки, схожі на припливні хвилі; крики, плачі; невиразні стогони, немов вітер дме крізь сухостій мертвого лісу.

Хтось налетів на неї, збив із ніг – вона знову силилася підвестися. Темрява, суцільна темрява пливла перед очима, густа й чорна, немов асфальт. Вона повернулася обличчям у напрямку, який вважала сходом, але навіть в уяві не змогла побачити Сонце. Натомість з-за обрію випливав якийсь гігантський чорний диск, який щедро заливав усе навколо чорним світлом.

Їй здалося, що посеред повного мороку вона змогла вирізнити пару очей. Очі повністю зливалися з темрявою, але вона відчувала їх присутність і погляд, що невідривно слідував за нею. Чи це очі Юнь Тяньміна? Вона провалилася в безодню, де мусить нарешті зустрітися з ним. Чен Сінь чула, як він кликав її на ім’я, й намагалася відігнати мару, але голос уперто кликав знову. Вона нарешті збагнула, що цей голос справжній. Він, вочевидь, належав якомусь фемінізованому молодику з цієї епохи.

– Ви доктор Чен Сінь?

Вона кивнула чи радше уявила, що киває.

– У вас щось із очима? Ви не бачите?

– Ви хто?

– Я – командир спеціального загону Сил безпеки Землі. Томоко відправила нас до Австралії із завданням вивезти вас.

– Куди вивезти?

– Куди ви самі забажаєте. Вона вирішить усі питання щодо проживання. Звісно, за вашою згодою.

Цієї миті Чен Сінь почула ще один звук, який спочатку також вважала галюцинацією: ревіння й свист лопатей вертольота. Людство вже давно освоїло технологію антигравітаційного польоту, але з огляду на величезне споживання енергії вона так і не набула практичного використання. До сьогодні більшість літальних атмосферних апаратів мали у своїй конструкції роторні двигуни й гвинти. Вона відчула, як набігає стрімкий повітряний потік, і зрозуміла, що десь поблизу справді зависнув гелікоптер.

– Я можу поговорити з Томоко?

Хтось вклав їй у руку мобільний телефон. Чен Сінь притиснула слухавку до вуха й одразу почула голос Томоко.

– Гей, Мечоносцю?

– Це я – Чен Сінь. Я розшукувала тебе.

– Навіщо? Ти ще й дотепер вважаєш себе рятівницею світу?

– Ні. – Чен Сінь повільно похитала головою. – Я ніколи не сприймала себе так. Я просто хочу врятувати ще двох людей, це реально?

– Хто вони?

– АА та Фрес.

– А, твоя балакуча подружка й той старий абориген? Ти для цього мене шукала?

– Так. Нехай люди, яких ти послала, заберуть їх із Австралії й оселять деінде, аби вони могли спокійно жити.

– Без проблем. А ти що?

– Не турбуйся про мене.

– Ти ж бачиш, що коїться навколо?

– Не бачу. Взагалі.

– Ти маєш на увазі, що осліпла? Тобі не вистачає харчів?

Чен Сінь була дещо здивована. Томоко знала АА, але звідки здогадалася про Фреса? Вони троє отримували повну пайку весь рік, а влада не реквізувала будинок старого, як у решти місцевих. Крім того, ніхто її не переслідував відтоді, як вони переїхали до Фреса. Чен Сінь чомусь гадала, що це прояви турботи місцевої влади, але тепер зрозуміла, що за нею невсипно стежила Томоко.

Чен Сінь, звісно, знала, що Томоко керує група трисоляріан, але, як і всі інші, завжди сприймала її як окрему особистість.

Її долею опікується жінка, яка щойно прирекла на загибель 4,2 мільярда людей.

– Якщо залишишся, то згодом тебе просто з’їдять, – пояснила Томоко.

– Я розумію, – ледь чутно відповіла Чен Сінь.

Томоко по той бік слухавки, здається, навіть зітхнула:

– Що ж, поруч із тобою постійно перебуватиме софон. Якщо передумаєш чи потребуватимеш допомоги – просто скажи вголос, я почую.

Чен Сінь промовчала – подяку лишила при собі.

Хтось схопив її за руку – це був той самий командир спеціального загону:

– Я щойно отримав наказ вивезти двох людей. Докторе Чен, вам усе-таки ліпше вирушити з нами. Це моє особисте прохання – тут скоро відкриються ворота в пекло.

Чен Сінь похитала головою:

– Ви знаєте, де вони зараз? Чудово, йдіть по них. Я лишуся тут, дякую.

Вона уважно прислухалася до ревіння гелікоптера. Здавалося, що, втративши зір, Чен Сінь одразу компенсувала це розвитком гостроти слуху, неначе відкрила в собі третє око. Вона чула, як гелікоптер відлетів, знову зависнув біля будинку Фреса за два кілометри звідси й за кілька хвилин почав поступово віддалятися.

Чен Сінь задоволено заплющила очі. Але нічого не відбулося – темрява залишилася з нею, як і до того. Нарешті її розбите серце заспокоїлося, хоча довкола плескалися басейни крові. Раптова сліпота стала для неї своєрідним порятунком, оскільки темрява приховувала жах реальності, в якій застигнув би найлютіший холод, а суцільний морок відчував би брак чорноти.

Метушня довкола посилювалася: чулися звуки біганини, сутичок, постріли, прокльони, крики, стогони, плачі… Канібалізм уже тут? Це не могло відбутися настільки швидко. Чен Сінь гадала, що навіть за місяць, коли вичерпаються запаси харчів, більшість людей відмовиться їсти собі подібних.

Ось так, голодною смертю і відійде більшість із нас.

Уже не матиме жодного значення, називатимуться ті вцілілі 50 мільйонів людьми чи якось інакше. «Людство» й «людяність» як концепції зазнають краху.

Тепер ми можемо узагальнити людську історію одним реченням: вийшли з Африки; промандрували 70 тисяч років; дісталися Австралії.

Людство, опинившись в Австралії, повернулося в початкову точку, але повторити мандрівку вже не вдасться – подорож скінчилася.

Неподалік заплакало немовля. Чен Сінь захотілося взяти маля на руки. Вона згадала дитину, яку тримала перед входом до будівлі ООН два роки тому: м’який і теплий згорток, із якого чарівно усміхалося радісне личко. Материнський інстинкт краяв їй серце – вона боялася, що дитина так і лишиться голодною.

Останні десять хвилин Епохи стримування: 16:17:34–16:27:58, 28 листопада 62-го року. Десь поза межами хмари Оорта. «Гравітація» й «Синій простір»

Після отримання повідомлення про атаку Краплин лише одна людина на борту «Гравітації» зітхнула з полегкістю – найстарший член екіпажу, 78-річний Джеймс Гантер. Усі його кликали Старим Гантером.

Пів століття тому в штабі флоту на орбіті Юпітера 27-річний Гантер погодився пристати на пропозицію командування.

– Ми відправимо вас інспектором із харчування на борту «Гравітації».

Насправді ця посада трансформувалася зі звичного кока. Але оскільки на лінійному кораблі міжзоряного класу всі кухарські операції вже виконував роботизований штучний інтелект, то в обов’язки інспектора входила лише розробка страв із наявних продуктів і включення їх у меню.

Зазвичай цю посаду обіймав військовий у званні не вище сержанта, а Гантер нещодавно став наймолодшим у історії флоту полковником. Проте він не здивувався пропозиції, бо знав, у чому полягатиме його справжнє завдання.

– Ви працюватимете під прикриттям. Вашою головною місією буде оберігати гравітаційно-хвильову антену від неправомірного використання. Якщо старші офіцери на борту втратять контроль над ситуацією, ви маєте знищити передавальну систему. У разі виникнення нештатних ситуацій ви можете використовувати будь-які засоби та інструменти, які вважатимете за потрібне.

Передавальна система складається з безпосередньо гравітаційно-хвильової антени й контролера запуску. Антена вмонтована в корпус корабля, тож знищити її було неможливо, але виведення з ладу контролера деактивувало б усю систему – на борту «Синього простору» й «Гравітації» бракувало матеріалів та запасних частин, щоб його відтворити.

Гантеру було відомо, що в старі часи на атомних підводних човнах існувала подібна практика. На борту підводних човнів СРСР та НАТО, які мали на озброєнні балістичні ракети стратегічного призначення, також перебували матроси й офіцери, які виконували подібні завдання, обіймаючи незначні посади. Вони були щосекунди напоготові втрутитися в позаштатну ситуацію й рішучими діями взяти керування човном у свої руки.

– Вам доведеться контролювати всі події на борту корабля протягом усіх циклів роботи екіпажу. Тож ви не зможете використовувати гібернацію під час виконання завдання.

– Я не певен, що зможу прожити понад сто років.

– Вам потрібно буде протягнути лише до вісімдесяти. Тоді спливе 50-річний період піврозпаду вібрувальної струни з виродженого газу й система гравітаційно-хвильової антени вийде з ладу. Ваша місія завершиться. Отже, ви мусите не вдаватися до використання гібернації під час першої половини подорожі, але цілком можете провести в ній зворотний шлях. Однак для виконання цієї місії ви маєте витратити майже все ваше життя. Ви можете відмовитися.

– Я згоден.

Начальник Генерального штабу поставив запитання, яке генерали в минулі часи зазвичай не озвучували:

– Але чому?

– Під час Битви Судного дня я був офіцером-аналітиком, прикомандированим Агентством стратегічної розвідки до «Ньютона». До того як корабель знищила Краплина, я встиг добігти до рятувальної капсули. Вона була невеличкою за розмірами, проте могла вмістити п’ятьох. Я бачив, як до мене прямують іще кілька людей, але з остраху відокремив капсулу від корабля, не дочекавшись їх…

– Мені відомо про ці події. Військовий трибунал не знайшов у ваших діях складу злочину. «Ньютон» вибухнув менш ніж за 10 секунд після вашого відльоту. Ви не мали достатньо часу, щоб чекати.

– Так. Але мені й досі здається, що ліпше було залишитися на «Ньютоні».

– Я розумію, що вас мучить комплекс вини того, кому поталанило вижити. Але зараз ви можете врятувати мільярди людей.

Двоє надовго замовкли. Велика червона пляма Юпітера спостерігала за ними крізь ілюмінатор, немов гігантське око.

– Перш ніж пояснити вам деталі місії, мушу ще раз зауважити: ви маєте надзвичайно чуйно вловлювати кожен намір і дію інших стосовно передавальної системи. Якщо ви не зможете точно визначити ступінь загрози, то буде ліпше припустити найгірше й знищити антену, навіть якщо це виявиться помилкою. Ухвалюючи рішення, не зважайте на збитки – навіть повне знищення корабля є прийнятним варіантом.

Після відльоту «Гравітації» Гантера включили до першої вахти тривалістю п’ять років. Увесь цей час він, ховаючись від інших, приймав маленькі сині пігулки. Коли його вахта добігла кінця, під час медичного огляду перед гібернацією в нього діагностували цереброваскулярну коагулопатію, також знану як «синдром розладу гібернації». Це дуже рідкісний розлад здоров’я, який не впливає на нормальний перебіг життя людини, але унеможливлює користування гібернацією, оскільки спричинює серйозні пошкодження мозку при пробудженні. Фактично це єдине захворювання, яке й донині лишається протипоказанням для гібернації. Дізнавшись про свій діагноз, Гантер помітив, що інші дивляться на нього так, ніби прийшли на його похорони.

Тож Гантер залишався єдиним із усього екіпажу, хто не вдавався до використання гібернації, й інші, прокидаючись, щоразу бачили його дедалі постарілішим. Кожній команді пробуджених він розповідав байки й анекдоти про те, що сталося на борту протягом минулих років. Цей інспектор із харчування невисокого рангу набув неабиякої популярності серед офіцерів та рядових і поступово перетворився на символ цієї довготривалої подорожі. Ніхто й уявити не міг, що ця відкрита й товариська людина має звання, яке відповідає капітанові корабля, й ті самі повноваження та можливості – знищити весь корабель за настання критичної ситуації.

Протягом перших тридцяти років польоту Гантер встиг завести кілька інтрижок. Він мав перевагу, якій заздрили решта чоловіків: можливість без остороги зустрічатися з жінками з різних вахт. Утім, коли спливли кілька десятиліть і він перетворився на Старого Гантера, молоді дівчати воліли в ньому бачити лише друга й цікавого співрозмовника.

Попри багаточисельні стосунки з жінками, єдиною, кого Гантер любив по-справжньому останні 50 років, була Рейко Акіхара. Проте більшу частину цього часу їх відділяло понад десять мільйонів астрономічних одиниць. Рейко Акіхара обіймала посаду штурмана на «Синьому просторі».

Гонитва за «Синім простором» стала єдиним планом Землі й Трисоляриса зі справді спільною метою, адже цей самотній корабель, що прямує вглиб космосу, був загрозою для існування обох світів. Під час спроби Землі заманити назад обидва зорельоти, які пережили Темну битву, «Синій простір» збагнув правду про концепцію Темного лісу. Якби екіпаж «Синього простору» якимось чином отримав змогу поширювати Всесвітом інформацію про існування цивілізацій, наслідки цього було б важко передбачити. Тож переслідування «Синього простору» відбувалося за повного сприяння Трисоляриса: до моменту потрапляння в сліпу зону софони безперервно в режимі реального часу транслювали «Гравітації» зображення з борту «Синього простору».

За десятки років служби Гантера спочатку підвищили від сержанта до штаб-сержанта, а потім він, отримавши звання ворент-офіцера, дослужився навіть до погонів капітана. Але й тоді йому бракувало повноважень, щоб мати доступ до прямої трансляції зображення з борту «Синього простору». Проте він від початку мав дублювальні коди доступу до всіх систем управління корабля, тож часто переглядав кадри з їхньої цілі на планшеті у своїй каюті.