Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 57 страниц)

Було в князі Яремі щось, що, незважаючи на властиву йому доброзичливість, примушувало людей залишатися на відстані. Прихильний усім серцем до жовнірів, він тримався з ними по-свійськи, з ним же бути запанібрата ніхто не смів. І все ж таки лицарство, якби він наказав кинутися верхи з дніпровських круч, зробило б це, не роздумуючи.

Від матері-волошки отримав у спадок він білість шкіри, схожу на білість розпеченого заліза, що пашіє жаром, і чорне, як воронове крило, волосся, котре, по всій майже голові поголене, буйно спадало на чоло і, обстрижене над бровами, наполовину лоб закривало. Одягався він у польські строї, та про одяг не дуже дбав і тільки у великі свята одягався в пишні шати, весь тоді сяючи золотом і коштовностями. Пан Лонгин кількома днями по тому був присутнім на таких урочистостях. Князь приймав пана Розвана Урсу. Посольські аудієнції відбувалися в так званій блакитній залі, бо на стелі її звід небесний купно із зірками пензлем гданьщанина Хелма було зображено. Князь зазвичай сидів під балдахіном із оксамиту й горностаїв на високім стільці, що нагадував трон, підніжжя якого було окуте позолоченим металом. Позаду князя стояли ксьондз Муховецький, секретар, маршалок князь Воронич, пан Богуслав Маскевич, затим пажі та дванадцять одягнених на іспанський манер драбантів із алебардами; зала ж була переповнена лицарством у пишних шатах і уборах. Пан Розван від імені господаря прохав князя впливом своїм та іменем своїм, що наводить страх, домогтися від хана заборони буджацьким татарам учиняти набіги на Волощину, що ними вони щороку страшенних збитків і спустошень завдавали; на що князь відповів чудовою латиною, що буджаки, мовляв, не дуже-то й самому ханові покірні, але все-таки, позаяк у квітні очікується Чауш-мурза, ханський посол, то через нього й буде передано хану відповідний запит стосовно волоських кривд. Пан Скшетуський попередньо вже зробив реляцію про своє посольство та подорож, а також про все, що чув про Хмельницького та втечу останнього на Січ. Князь ухвалив рішення перевести кілька полків поближче до Кодака, та особливого значення справі цій не надав. А оскільки ніщо, здавалося, не загрожувало спокою та могутності задніпровської держави, в Лубнах почалися святкування й веселощі як на честь перебування посла Розвана, так і з нагоди того, що панове Бодзінський і Ляссота врочисто попрохали від імені воєводського сина Пшиємського руку старшої князівни Анни, й на це прохання отримали й від князя, й від княгині Гризельди відповідь сприятливу.

Один тільки Володийовський, що не вдався зростом, страждав серед загального пожвавлення, а коли Скшетуський спробував його підбадьорити, відповів:

– Тобі добре! Варто тобі захотіти, й Ануся Борзобагата тут як тут буде. Дуже вже вона прихильно тебе весь час згадувала; я подумав було, щоб ревнощі в Биховці excitare,[45]45
  збудити (лат.).


[Закрыть] але тепер бачу, що його задумала вона до петлі довести й тільки до тебе одного, напевно, ніжний у серці сентимент має.

– І до чого тут Ануся! Можеш до неї знову клинці підбивати – non prohibeo.[46]46
  не забороняю (лат.).


[Закрыть] Та про князівну Анну й думати кинь, бо це все одно, що жар-птицю в гнізді шапкою накрити.

– Ох, знаю, знаю, що вона жар-птиця, і від туги тому померти, як видно, судилося.

– Нічого, виживеш і відразу ж закохаєшся; тільки в князівну Барбару не здумай, тому що в тебе її з-під носа інший воєводич украде.

– Невже серце – козачок, якому наказувати можна? Невже очам заборониш споглядати таке дивне створіння, князівну Барбару, вигляд котрої навіть звіра дикого збентежити здатен?

– От тобі й на! – вигукнув пан Скшетуський. – Бачу я, що ти й без моїх порад утішишся, та повторюю: повернись до Анусі, позаяк із мого боку ніяких перешкод не буде.

Ануся про Володийовського, одначе, не думала. Зате інтригувала, дратувала і злила Анусю байдужість пана Скшетуського, котрий, повернувшись після такої тривалої відсутності, навіть не глянув на неї. Тому вечорами, коли князь із наближеними офіцерами та дворянами приходив у вітальню княгині розважитися бесідою, Ануся, виглядаючи з-за спини своєї пані (княгиня була висока, а вона малесенька), свердлила своїми очима намісника, намагаючись угадати причину. Одначе погляд Скшетуського, а також і думки перебували бозна-де, а якщо погляд його і звертався до дівчини, то такий задумливий і відсутній, ніби поручик дивився не на ту, котрій свого часу співав:

 
Ти жорстокіша орди,
Corda полониш завжди!..
 

«Що з ним?» – запитувала себе розбещена увагою улюблениця всього двору і, тупнувши маленькою ніжкою, приймала рішення в цій справі розібратися. Коли говорити по совісті, у Скшетуського вона закохана не була, одначе, звикнувши до поклоніння, не могла витерпіти байдужості до своєї особи і від злості готова була сама закохатися в нахабу.

І ось одного разу, поспішаючи з клубками пряжі до княгині, вона зштовхнулася зі Скшетуським, який виходив із розташованої поряд спальні князя. Ануся налетіла, як вихор, можна сказати навіть – зачепила його грудьми і, зробивши квапливий крок назад, вигукнула:

– Ах! Ви так мене злякали! Здрастуйте, добродію!

– Здрастуйте, панно Анна! Невже ж я таке monstrum[47]47
  страховисько (лат.).


[Закрыть] і людей лякаю?

Дівчина, перебираючи пальцями вільної руки косу і переступаючи з ніжки на ніжку, опустила очі і, ніби розгубившись, із усмішкою відповіла:

– Ой ні! Це вже ні… зовсім ні… клянуся матусиним здоров’ям!

І вона швидко глянула на поручика, та відразу ж ізнов опустила очі.

– Може, ви, добродію, гніваєтеся на мене?

– Я? А хіба панну Анну мій гнів турбує?

– Турбує? Та ні! Теж мені турбота! Чи не думаєте ви, добродію, що я плакатиму? Пан Биховець куди люб’язніший…

– Коли так, мені лишається тільки поступитися полем бою панові Биховцю та й зникнути геть з очей.

– А я хіба тримаю?

І Ануся загородила дорогу.

– Так ви, добродію, із Криму повернулися? – запитала вона.

– Із Криму.

– А що ви, ваша милість, звідти привезли?

– Пана Підбийп’ятку. Хіба панна Анна його не бачила? Дуже приємний і достойний кавалер.

– Вже напевне приємніший вашої милості. А чого він сюди приїхав?

– Щоби панні було на кому чари випробувати. Та я раджу братися за справу всерйоз, бо знаю щось, через що кавалер цей неприступний, і навіть панна Анна з носом залишиться.

– Це ж чому він неприступний?

– А тому, що не має права одружуватись.

– Та мені що до цього? А чому він не має права одружуватись?

Скшетуський нахилився до вуха дівчини, та сказав дуже голосно й чітко:

– Через те, що поклявся залишатись у непорочності.

– От і нерозумно, добродію! – вигукнула Ануся і миттю випурхнула, наче наполохана пташка.

Однак уже ввечері вона вперше уважно придивилася до пана Лонгина. Гостей того дня зібралося чимало, позаяк князь улаштовував прощальний прийом панові Бодзінському. Наш литвин, ретельно одягнений у білий атласний жупан і темно-блакитний оксамитовий кунтуш, мав дуже показний вигляд, тим паче що біля кульші його замість катівського Зірвиглавця висіла легка крива шабля в позолочених піхвах.

Оченята Анусі на зло Скшетуському зумисне поглядали на пана Лонгина. Намісник би й не помітив цього, коли б Володийовський не штовхнув його ліктем і не сказав:

– Хай я попадуся татарам, якщо Ануся не заграє до хмелевої литовської підпірки.

– А ти йому скажи про це.

– І скажу. Підходяща з них пара.

– Він її замість шпильки на жупані приладнає, якраз придасться.

– Або замість китиці на шапці.

Володийовський підійшов до литвина.

– Добродію! – сказав він. – Ви, ваша милість, до нас недавно, а зальотник яких пошукати.

– Як це, благодійнику братику? Чому ж?

– Тому, що кращій дівці з фрауціммера голову запаморочив!

– Паночку мій! – сказав Підбийп’ятка, склавши руки. – Що ви таке говорите?

– А ви подивіться, як панна Анна Борзобагата, в котру ми тут усі закохані, за вашою милістю оченятами стріляє. Ой, бережіться, щоби вона вас у дурні, як усіх нас, не пошила.

Сказавши це, Володийовський повернувся на каблуках і пішов, спантеличивши пана Лонгина. Той спершу не відважувався й поглянути в бік Анусі, та через деякий час, ніби ненароком глянувши, прямо-таки оторопів. І справді – з-за плеча княгині Гризельди пара палаючих оченят дивилася на нього з цікавістю і наполегливістю. «Apage, satanas!»[48]48
  «Одступись, сатано!» (грецьк.)


[Закрыть] – подумав литвин і, залившись, як школяр, рум’янцем, ретирувався в інший кінець зали.

Спокуса, одначе, була великою. Бісеня, що виглядало з-за княгининої спини, являло собою таку звабу, оченята так ясно сяяли, що пана Лонгина ніби щось штовхало ще разочок заглянути в них. Але тут він згадав свою обітницю, перед очима постав Зірвиглавець, пращур Стовійко Підбийп’ятка, три зітнуті голови, і жах охопив його. Він перехрестився й того вечора жодного разу більше не глянув.

Зате вранці наступного дня він прийшов на квартиру до Скшетуського.

– Пане намісник, а чи скоро ми виступаємо? Чи не чути, ваша милість, чого про баталії?

– Що за поспіх такий? Потерпіть, добродію, адже ще і до частини не записалися.

І справді, пана Підбийп’ятку не було поки що зараховано на місце покійного Закревського. Треба чекати було, поки закінчиться квартал, що мало настати лише до першого квітня.

Все ж таки поспіх у нього якийсь був, тому він і розпитувати продовжував:

– І ніяк ясновельможний князь на цей рахунок не висловлювався?

– Ніяк. Король начебто до кінця днів своїх не перестане про війну думати, та Річ Посполита її не хоче.

– А в Чигирині подейкували, що смута козацька нам загрожує.

– Бачу я, зарок твій жити тобі не дає. Що ж стосовно смути, то її до весни не буде, бо хоч зима й тепла, та зима є зима. Зараз тільки п’ятнадцяте februari,[49]49
  лютого (лат.).


[Закрыть] в будь-який день морози можуть ударити, а козак у поле не піде, якщо окопатися не зможе, бо за валом воюють вони чудово, а в полі в них трохи гірше виходить.

– Значить, і козаків ждати доведеться?

– Одначе візьміть до уваги ще й те, що навіть якщо і знайдете ви під час бунту три підходящі голови, невідомо, чи звільнитеся від зароку, адже одна справа крижак або турок, а інша справа свої, можна сказати діти eiusdem matris.[50]50
  тієї ж самої матері (лат.).


[Закрыть]

– О Боже праведний! Ой, ви ж мені, ваша милість, задачу задали! От лишенько! Так нехай же мені ксьондз Муховецький нудьгу цю розвіє, а то не буде мені інакше ні хвилини спокою.

– Розвіяти-то він розвіє, бо чоловік учений і вірою міцний, та тільки напевне нічого нового не скаже. Bellum civile[51]51
  Громадянська війна (лат.).


[Закрыть] є війна братів.

– А якщо бунтівникам чужинське військо на підмогу прийде?

– Тоді вже дійте. А зараз я можу порадити тільки одне: чекайте і не втрачайте терпіння.

Та ба, навряд чи й сам пан Скшетуський міг послухатися власної поради. Його охоплювала все більша нудьга, йому набридли і придворні святкування, і навіть обличчя, раніше такі милі його душі. Панове Бодзінський, Ляссота і пан Розван Урсу нарешті відбули, і після їхнього від’їзду настало цілковите затишшя. Життя потекло одноманітно. Князь був зайнятий ревізією незліченного свого майна і щоранку зачинявся з комісарами, що приїздили з усієї Русі та Сандомирського воєводства. Отож і навчання відбувалися рідко коли. Галасливі офіцерські бенкети, на котрих тільки й розмов що про майбутні походи, невимовно надокучили Скшетуському, тому з нарізною рушничкою на плечі ішов він на берег Солониці, де колись Жолкєвський так нещадно Наливайка, Лободу і Кремпського розгромив. Сліди давньої битви стерлися вже і в пам’яті людській, і на місці самої битви. Хіба що іноді земля вивергала із надр своїх побілілі кості та за рікою виднівся вал, насипаний козаками, за котрим так відчайдушно оборонялися запоріжці Лободи та Наливайкова вольниця. Але й на валу вже густо піднялися зарості. Тут ховався Скшетуський од придворної метушні і, замість того щоб стріляти дичину, поринав у спогади; тут внутрішньому погляду його душі являвся викликуваний пам’яттю образ коханої; тут у туманах, у шумі очеретів і в журній задумливості округи розвіював він тугу свою.

Але потім пішли рясні передвесняні дощі. Солониця зробилася болотом, із дому не можна було й носа вистромити, тож намісник і тої втіхи, що знаходив у самотніх прогулянках, був позбавлений. Тим часом тривога його зростала, і не без підстав. Спершу він вважав, що Курцевичиха з Оленою, якщо княгині вдасться відіслати Богуна, зразу ж приїдуть до Лубен, але тепер і ця надія згасла. Від дощів зіпсувалися шляхи, степ на декілька верст обабіч Сули стояв величезною нездоланною трясовиною, й залишалося ждати, коли весняне жарке сонце випарує вологу і сирість. Увесь цей час Олена змушена була перебувати під наглядом, котрому Скшетуський не довіряв, серед людей неотесаних, диких норовом і неприязно налаштованих до Скшетуського. Щоправда, заради власного блага не будуть вони порушувати слова, бо виходу в них немає; та хто може знати, що їм спаде на думку, на що вони відважаться, а тим паче під тиском грізного отамана, котрого, як видно, вони й любили, й напевне боялися. Він легко міг примусити їх віддати дівчину; такі випадки були нерідко. Саме так побратим нещасного Наливайка Лобода свого часу примусив пані Поплинську віддати йому за дружину вихованку, хоча дівчина була родовитою шляхтянкою і всією душею отамана ненавиділа. А якщо те, що розповідали про незліченні багатства Богуна, було правдою, міг він їм і за дівчину, і за втрату Розлогів заплатити. А потім що? «Потім, – думав пан Скшетуський, – мені глумливо повідомлять, що «справу зроблено», а самі втечуть куди-небудь у литовські чи мазовецькі пущі, де до них навіть могутня княжа рука не досягне». Від таких думок Скшетуського тіпало, мов у лихоманці, він рвався, ніби вовк на ланцюгу, жалкував, що зв’язав себе лицарським словом, і не знав, як учинити. А був він людиною, що неохоче дозволяла випадкові владарювати над собою. Натурі його властиві були підприємливість і енергійність. Він не ждав подарунків від долі, але волів брати долю за комір, змушуючи її складатися щасливо, – так що було йому важче, ніж будь-кому іншому, сидіти в Лубнах склавши руки.

І він вирішив діяти. Був у нього в слугуванні Редзян, дрібномаєтний шляхтич із Підляшшя, шістнадцяти літ, хитрун яких пошукати, з котрим ніхто з людей бувалих у порівняння йти не міг; його ото Скшетуський і вирішив послати до Олени, аби рознюхав що і як. Уже закінчився лютий, дощі припинилися, березень обіцяв бути погожим, і дороги мали б трохи підсохнути. Отож Редзян готувався в дорогу. Скшетуський забезпечив його листом, папером, перами і склянкою чорнила, яке звелів берегти як зіницю ока, бо пам’ятав, що цього товару в Розлогах не знайти. Хлопчині було звелено, щоб не відкривався, від кого приїхав, щоб говорив, що в Чигирин прямує, а сам уважно б до всього придивлявся і, головне, як слід вивідав би все про Богуна – де, мовляв, той перебуває та що поробляє. Редзянові двічі повторювати було не треба, він збив шапку набакир, свиснув нагайкою і поїхав.

Для пана Скшетуського потяглися довгі дні очікування. Щоб якось згаяти час, він рубався і фехтував на палицях із паном Володийовським, великим майстром цієї справи, або метав у перстень джирид. Іще сталася в Лубнах подія, що мало не коштувала намісникові життя. А було так: ведмідь, зірвавшись на замковому подвір’ї з ланцюга, дряпнув двох конюших, злякав коней пана комісара Хлєбовського, а потім кинувся на намісника, що саме прямував із цейхгаузу до князя, без шаблі, при собі маючи тільки легкий чекан із мідним оголів’ям. Не уникнути б наміснику вірної загибелі, коли б не пан Лонгин, який, побачивши з цейхгаузу, що відбувається, схопив свій Зірвиглавець і прибіг на допомогу. Пан Лонгин безумовно виявився гідним нащадком пращура Стовійка, бо на очах у всього двору одним махом одітнув ведмедеві голову разом з лапою, цьому підтвердженню надзвичайної сили дивувався з вікна сам князь, який запросив затим пана Лонгина в покої княгині, де Ануся Борзобагата так спокушала того своїми оченятами, що назавтра литвин змушений був піти до сповіді, а наступні три дні в замку не показувався, позаяк палкою молитвою відганяв усі звади.

Минуло днів десять, а Редзян не повертався. Наш пан Ян від очікування сильно схуд і так потемнів з лиця, що Ануся намагалася навіть довідатися через посередників, що з ним скоїлося, а Карбоні, лікар княжий, прописав йому якесь зілля від меланхолії. Та інше зілля було йому потрібне, тому що день і ніч думав він про свою князівну, все чіткіше розуміючи, що не якимось пустим почуттям переповнене його серце, а великою любов’ю, котру слід вдовольнити, інакше груди людські, як крихка посудина, розірватися можуть.

Легко собі уявити радість пана Яна, коли одного чудового дня з самого ранку на його квартиру з’явився Редзян, забруднений, утомлений, схудлий, але веселий і з написаною на лиці доброю звісткою. Намісник як схопився з постелі, так, підбігши до нього, схопив його за плечі й вигукнув:

– Листи є?

– Є, пане. Ось вони.

Намісник вихопив листа й почав читати. Всі ці довгі дні він сумнівався, чи привезе йому навіть при найсприятливіших обставинах Редзян листа, тому що не знав, чи вміє Олена писати. Українна прекрасна стать нічому не вчилась, а Олена виховувалася до того ж серед людей темних. Однак іще батько, мабуть, навчив її цьому мистецтву, бо написала вона великого листа на чотирьох сторінках. Щоправда, не вміючи висловитися пишно й риторично, бідолашка написала від щирого серця таке:

«Уже я вас ніколи не позабуду, скоріше ви мене спершу, бо чула я, що трапляються поміж вами вітрогони. Та раз ви козачка нароком за стільки верст прислали, то, видно, люба я вам, як і ви мені, за що серцем вдячним і дякую. Не подумайте також, добродію, що це буде супроти скромності моєї так вам про цю любов писати, але ж ліпше вже правду сказати, ніж збрехати або таїтися, раз насправді в серці інше. Випитувала я ще його милість Редзяна, що ви в Лубнах поробляєте і які великодвірські звичаї, а коли він мені про красу та дорідність тамтешніх дам розповідав, я просто слізьми від великої печалі залилася…»

Тут намісник перервав читання й запитав Редзяна:

– Що ж це ти, дурню, розповідав?

– Все як треба, пане! – відповів Редзян.

Намісник продовжував читати:

«…бо куди мені, сільській, рівнятися з ними. Та сказав мені ще козачок, що ви, ваша милість, ні на яку й дивитися не хочете…»

– Оце добре сказав! – зауважив намісник.

Редзян, по правді кажучи, не знав, про що йдеться, бо намісник читав листа не вголос, але зробив розумне обличчя і багатозначно кахикнув. Скшетуський же читав далі:

«…і зразу я втішилася, благаючи Бога, щоб він і надалі вас у такій прихильності до мене утримував і обох нас благословив, амінь. Я вже так за вашою милістю скучила, як за батьком-матір’ю, адже мені, сироті, сумно на світі, але не з вами, добродію… Бачить Бог, що серце моє чисте, а простоту мою не засуджуйте, ви мені її вибачити мусите…»

Далі прекрасна князівна повідомляла, що вирушать вони з тіткою до Лубен, як тільки дороги зробляться кращими, і що сама княгиня хоче від’їзд прискорити, позаяк із Чигирина доходять звістки про якісь козацькі смути, так що вона жде тільки повернення молодих князів, які до Богуслава на кінський ярмарок поїхали.

«Ви чаклун просто справжній, – писала далі Олена, – якщо навіть і тітку на свій бік залучити зуміли…»

Намісник посміхнувся, згадавши чаклунство, котре схилило на його бік цю саму тітку. А лист закінчувався запевненнями у вічній і вірній любові, що її майбутня дружина до майбутнього чоловіка почувати зобов’язана, і видно було, що писався він дійсно від щирого серця, через те, мабуть, намісник читав листа від початку й до кінця разів десять, повторюючи в глибині душі: «Дівице моя мила! Нехай же і Господь мене покине, якщо я відцураюся від тебе коли-небудь».

Потім він почав розпитувати Редзяна.

Спритний слуга зробив докладний звіт про поїздку. Приймали його поштиво. Стара княгиня випитувала його про намісника, а дізнавшись, що Скшетуський – лицар щонайперший і довірений у князя, та до того ж і людина маєтна, зовсім зраділа.

– Вона мене ще запитувала, – сказав Редзян, – чи завжди його милість слова дотримує, коли щось обіцяє, а я їй на те: «Ласкава пані! Коли б цього коника, на якому я приїхав, було мені обіцяно, я б не сумнівався, що він моїм і буде…»

– Ох, шалапут! – сказав намісник. – Але якщо вже ти так за мене поручився, можеш конем володіти. Значить, ти не видавав себе за іншого, а зразу відкрився, що від мене?

– Відкрився, побачивши, що можна, і зразу мене ще ліпше прийняли, а особливо панна, котра така прекрасна, що іншої такої на всім світі не знайти. Як довідалася, що я від вашої милості приїхав, так просто й не знала, де мене посадити, і, коли б не піст, купався б я, наче сир у маслі. А коли читала листа, то слізьми щасливими його обливала.

Намісник од радості позабував усі слова і тільки через деякий час запитав:

– Про Богуна нічого не довідався?

– Не з руки мені було в панни чи в пані про те запитувати, та я коротко зійшовся зі старим татарином Чехлою, котрий хоч і бусурман, але слуга панні вірний. Він мені розповів, що спершу всі вони досадували на вашу милість, і дуже, та потім схаменулись, особливо коли стало відомо, що розмови про Богунові скарби – байки.

– Яким чином вони про це дізналися?

– А воно, ваша милість, сталося ось так: була в них тяжба із Сивинськими, по котрій зобов’язалися вони потім гроші виплатити. Як надійшов строк, вони до Богуна: «Позич!» А він на це: «Добра турецького, каже, трохи маю, та скарбів ніяких, що було, каже, все розтринькав». Як почули вони таке, зразу зробився він для них гіршим, і зразу відчули прихильність вони до вашої милості.

– Нічого не скажеш, ґрунтовно ти все розвідав.

– Мій ласкавий пане, коли б я про одне дізнався, а про інше ні, тоді б ваша милість могли мені сказати: «Коня ти мені подарував, але сідла не дав». А що вашій милості в коневі без сідла?

– Ну, так бери ж і сідло.

– Уклінно дякую вашій милості. Тут вони Богуна в Переяслав і відправили, а я, ледве про те довідався, подумав: а чому б і мені в Переяслав не податися? Буде мною хазяїн задоволений, мене і в полк скоріше запишуть…

– Запишуть, запишуть тебе з нового кварталу. Значить, ти і в Переяславі побував?

– Побував. Але Богуна не знайшов. Старий полковник Лобода хворий. Кажуть, що невдовзі Богун після нього полковником буде… Одначе там дивні діла якісь творяться. Козаків жменька всього в корогві лишилася – решта, подейкують, за Богуном пішли або ж на Січ утекли, й це, мосьпане, справа важлива, тому що там смута якась затівається. Я і так, і сяк намагався хоч що про Богуна дізнатися, та сказали мені всього лиш, що він на руський берег[52]52
  Правий берег Дніпра називали руським, лівий – татарським. (прим. авт.)


[Закрыть] переправився. Он воно, думаю, як; значить, наша панна від нього в безпеці, й повернувся.

– Ну, ти впорався неабияк. А неприємності які-небудь у дорозі були?

– Ні, мосьпане, тільки їсти от страшенно хочеться.

Редзян вийшов, а намісник, лишившись на самоті, знову почав перечитувати листа Олени і до вуст притуляти ці літерки, куди як менш досконалі, ніж рука, що писала їх. Упевненість утвердилася в серці його, і думав він так: «Дороги протряхнуть скоро, послав би тільки Бог погоду. Курцевичі ж, довідавшись, що Богун голяк, уже точно мене не обдурять. Розлоги я їм прощу, та ще й свого додам, тільки б зіроньку мою ясну дістати…»

І, причепурившись, зі світлим лицем, із грудьми, переповненими щастям, пішов він у каплицю, щоб передовсім Господу за добру вість смиренно скласти подяку.