Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 57 страниц)

Хвилювання хазяїна помітив пан Редзян, який спав біля дверей, а тому підхопився, протер очі, підправив смолоскипи, що стирчали в залізних обручах, і почав крутитися по кімнаті, бажаючи привернути увагу Скшетуського.

Одначе намісник, цілком заглиблений у сумні свої роздуми, продовжував походжати, гукаючи кроками заснуле відлуння.

– Ваша милість! Чуєте, ваша милість!.. – сказав Редзян.

Скшетуський поглянув на нього невидющим поглядом і раптом ніби отямився.

– Редзяне, ти смерті боїшся? – запитав він.

– Кого? Як це смерті? Що це ви, пане, говорите?

– Хто на Січ їде, той не повертається.

– Так чого ж ви тоді, ваша милість, їдете?

– Моя справа. Ти в це не втручайся. Але тебе мені жаль, ти ще хлопчисько, й хоча крутій, але там крутійством небагато чого досягнеш. Повертайся-но в Чигирин, а потім у Лубни.

Редзян заходився чухати потилицю.

– Я, мосьпане, смерті ой як боюсь, адже хто її не боїться, той Бога не боїться – його воля спасти або звести зі світу, але якщо вже ви, пане, добровільно на смерть ідете, так це вашій милості гріх буде, панський; не мій, не слуги; тому я вашу милість і не залишу. Я ж не холопського звання, а шляхтич, хоча й бідний, і гонор теж маю.

– Знаю я, що ти вірний слуга, одначе скажу тобі ось що: не поїдеш по добрій волі, поїдеш за наказом. Іншого виходу немає.

– А хоч убийте, ваша милість, не поїду. Що ж це ваша милість собі гадає, якийсь юда я чи хто? Виходить, я хазяїна на погибель кинути мушу?

Тут Редзян, притиснувши кулаки до очей, заходився ревіти, з чого пан Скшетуський зрозумів, що таким чином його не пройняти, а твердо наказувати не хотів, оскільки йому було жаль хлопчини.

– Слухай, – сказав він, – ніякої такої допомоги ти мені надати не зможеш, я ж бо теж добровільно голову під сокиру класти не збираюсь, але зате відвезеш у Розлоги листи, котрі для мене важливіші за саме життя. Скажеш там її ясновельможності та князям, щоб одразу ж, без найменшого зволікання, панну до Лубен одвезли, інакше бунт їх заскочить зненацька. Сам же й прослідкуєш, аби все як слід було зроблено. Я тобі важливу функцію довіряю, гідну друга, не слуги.

– Нехай ваша милість когось іншого пошле, з листом усякий поїде.

– А хто в мене тут є довірений? Здурів ти, чи що? Ще раз тобі говорю, врятуй ти мені життя хоч двічі, а так не прислужишся; я ж замучився просто, гадаючи, що з ними станеться, й від горя мене лихоманить навіть.

– О Господи! Доведеться, мабуть, їхати, тільки мені так жаль вашу милість, що коли б ви мені, ваша милість, подарували навіть цей пояс крапчастий, я б і то не втішився.

– Буде тобі пояс, виконай тільки все як слід.

– Не треба мені й пояса, тільки б ваша милість їхати з собою дозволила.

– Завтра вирушиш на чайці, що її Гродзіцький посилає в Чигирин, звідти, не зволікаючи й не відпочиваючи, поїдеш прямо в Розлоги. Там ані панні, ані княгині не говори нічого, буцімто мені щось загрожує, проси тільки, щоб одразу, хоча б навіть верхи, хоч би без усяких вузлів, їхали в Лубни. Ось тобі гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.

Редзян упав у ноги наміснику.

– Пане мій! Невже я вас більше не побачу?

– Як Бог дасть, як Бог дасть! – відповів, підводячи його, намісник. – Але в Розлогах будь веселішим. А зараз іди спати.

Решту ночі Скшетуський перебув за писанням листів і в палкій молитві, після котрої злетів до нього янгол заспокоєння. Тим часом ніч зблякла, і ранок вибілив вузькі віконця на східній стіні. Світало. Ось і рожеві блиски ковзнули в кімнату. На вежі та в замку пробили зорю. Невдовзі постукав Гродзіцький.

– Пане намісник, чайки готові.

– І я готовий, – спокійно відповів Скшетуський.

Розділ X

Прудкі човни летіли за течією, ніби ластівки, відносячи молодого лицаря та його долю. Через високу воду пороги особливої небезпеки не являли. Минули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перенесла чайки через Воронову Забору; проскреготіли вони, щоправда, по дну Княжого та Стрільчого, та ледь-ледь – торкнулися тільки, не розбилися; і ось, нарешті, вдалині завиднілася піна й коловерті страшного Ненаситця. Тут доводилося висаджуватись, а чайки тягти волоком по берегу. Ця повільна й тяжка робота зазвичай забирала цілий день. На щастя, від минулих, мабуть, волоків по всім березі лежало безліч колод, які підкладалися під човни для зручності пересування по ґрунту. В усій окрузі і в степу не було ні душі, на річці не виднілося жодної чайки – пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого Гродзіцький повз Кодак пропускав, але саме Гродзіцький навмисно відрізав Запоріжжя від решти світу. Отож тишу порушував тільки гуркіт хвиль об скелі Ненаситця. Поки люди волокли чайки, Скшетуський оглядав це надзвичайне диво природи. Жахливе видовище вразило його. На всю широчінь упоперек ріки йшли сім кам’яних перепон, які стирчали з води, чорні, погризені хвилями, що проломили в них подоби воріт і проходів. Річка всією вагою води своєї била в ці перепони й одлітала назад, скажена, знавісніла, спінена білими вируючими бризками; потім, ніби неприборканий скакун, робила ще одну спробу перескочити їх, але, відкинута ще раз, перш ніж зловчитися ринути крізь проломи, зубами, можна сказати, вгризалася в скелі, закручувалась у безсилій люті в страшенні водоверті, стовпами злітала вгору, закипала окропом і, як утомлений звір дикий, тяжко відсапувалась. І знову – ніби канонада сотні гармат, виття цілих вовчих зграй – схропне, натужиться, і перед новим пасмом точнісінько така ж боротьба, таке ж шаленство. А над безоднями зойки птиць, ніби приголомшених цим видовищем, а між пасмами похмурі тіні скель, які дрижать на в’язкій грязюці, наче тіні злих духів.

Люди, що тягли човни, звичні, мабуть, до всього цього, тільки хрестились, остерігаючи намісника, щоб не дуже-то підходив до води. Існувало повір’я, що тому, хто довго дивився на Ненаситець, врешті-решт ввижалося таке, від чого мішався розум, а ще говорили, що з водоверті часом висувалися довгі чорні руки і хапали тих, хто необережно наблизився, і тоді жахливий регіт розлягався в безодні.

Ночами перетягувати волоком чайки боялися навіть запоріжці.

Того, хто самотужки не долав на чайці порогів, у низове товариство не приймали, одначе Ненаситець був винятком, бо його скелі вода ніколи з верхом не покривала. Хіба що про Богуна співали сліпці, начебто він і через Ненаситець проплив, але ніхто не вірив цьому.

Перетягування суденець зайняло майже весь день, і сонце вже хилилося на захід, коли намісник знову ступив у човен. Наступні пороги подолали без великих зусиль, оскільки вони повністю були залиті водою, а затим мандрівники зрештою вибралися в «тихі низові води».

По дорозі бачив пан Скшетуський на Кічкасовому урочищі величезну купу білого каміння, яку князь на пам’ять свого перебування звелів насипати і про яку пан Богуслав Маскевич розповідав у Лубнах. Звідси до Січі було вже недалеко, та позаяк намісник по Чортомлицькому лабіринту не хотів уночі пливти, вирішили заночувати на Хортиці.

Він мав надію зустріти хоч одну живу запорізьку душу і попередньо дати знати про себе, щоб стало відомо, що посол, а не інша яка людина їде. Одначе Хортиця здавалася безлюдною, і це дещо здивувало намісника, бо від Гродзіцького було відомо, що тут на випадок татарської інкурсії завжди перебуває козацький загін. Скшетуський із кількома жовнірами пішов на розвідку доволі далеко від берега, та весь острів перетнути не встиг, оскільки довжиною острів був понад милю, а вже опускалася темна й не дуже погожа ніч; отож довелось повернутися до чайок, які тим часом люди його повитягали на берег, устигнувши ще й розвести багаття від комарів.

Ніч здебільшого минула спокійно. Жовніри і перевізники спали біля багать. Не стуляли очей тільки вартові, а з ними й намісник, якого після відплиття з Кодака мучило жорстоке безсоння. На додачу до всього ще й сильно лихоманило. Часом учувалися йому кроки, що наближалися з глибини острова, або якісь дивні голоси, що нагадували віддалене козине мекання. Однак він вирішив, що йому мариться.

Раптом, коли почало світліти небо, перед ним виникла темна постать.

Це був один із вартових.

– Пане, йдуть! – похмуро сказав він.

– Хто такі?

– Либонь, низові: душ сорок.

– Добре. Це небагато. Підіймай людей! Очерету підкинути!

Жовніри миттю підхопилися. Підгодовані багаття зметнули вгору полум’я й освітили чайки, а біля них жменьку людей намісника. Тут же до своїх приєдналася й варта.

Тим часом безладні кроки багатьох людей чулися вже цілком виразно: на деякій віддалі вони стихли, зате чийсь погрозливий голос запитав:

– А хто там на березі?

– А ви хто? – відгукнувся вахмістр.

– Одвічай, вражий сину, а то з пищалі запитаю!

– Його ясновельможність пан посол од ясновельможного князя Яреми Вишневецького до кошового отамана, – голосно вигукнув вахмістр.

Голоси в невидному натовпі змовкли: напевно, там почали тихо радитись…

– А виходь-но сюди! – знову крикнув вахмістр. – Не бійся. Послів не чіпають, але й посли не зачеплять.

Знову пролунали кроки, і невдовзі декілька десятків постатей з’явились із темряви. По смаглявих обличчях, низькорослості та кожухах, вивернутих хутром назовні, намісник одразу зрозумів, що це здебільшого татари. Козаків було душ десять. У голові Скшетуського блискавкою промайнуло, що коли татари на Хортиці, значить, Хмельницький уже повернувся з Криму.

Верховодив натовпом велетенського зросту літній запорожець з обличчям диким і жорстоким. Підійшовши до багаття, він запитав:

– А хто тут посол?

І зразу ж почувся сильний запах горілки – запорожець був, як видно, п’яний.

– Хто ж тут посол? – повторив він.

– Я посол, – із гідністю відповів пан Скшетуський.

– Ти?

– Брат хіба я тобі, тикаєш?

– Май шану, хаме! – втрутився вахмістр. – Годиться говорити: ясновельможний пан посол!

– На погибель же вам, чортові сини! Щоб вам серпяхова смерть! Ясновельможні сини! А чого це вам до отамана?

– Не твоє діло! А життя твоє від того залежить, як скоро посол до отамана прибуде.

Тут іще один запорожець вийшов із натовпу.

– А ми ж тут по волі отамана, – сказав він, – стережемо, щоб ніхто від ляхів не приходив, а хто прийде, того, сказано, в’язати й приправляти, що ми і зробимо.

– Хто йде добровільно, того в’язати не будеш.

– Буду, бо такий наказ.

– А чи знаєш ти, холопе, що таке особа посла? А чи знаєш ти, кого я тут представляю?

Тут втрутився літній здоровило.

– Заведемо посла, але за бороду – ось так!

Сказавши це, він потягнувся до підборіддя намісника, та в ту ж мить охнув і, ніби прибитий громом, брязнув об землю.

Намісник розрубав йому голову келепом.

– Коли, коли! – дико завили голоси в натовпі.

Княжі люди кинулися на допомогу своєму командирові, бахнули самопали, крики «коли! коли!» перемішалися з брязкотом заліза. Закипіла безладна бійка. Затоптані в метушні багаття погасли, і темрява обступила тих, що билися. Невдовзі й ті й другі зійшлися так близько, що не лишилося місця для замаху, тож ножі, кулаки й зуби пішли в хід замість шабель.

Несподівано із глибини острова почулися численні крики й голоси: до нападників поспішала підмога.

Іще хвилина, і вона підоспіла б занадто пізно, позаяк добре навчені жовніри брали гору.

– До човнів! – громовим голосом крикнув намісник.

Весь загін миттю виконав наказ. На лихо, чайки, занадто далеко витягнуті на пісок, неможливо було тепер зіштовхнути у воду.

А ворог тим часом у люті прорвався до берега.

– Вогонь! – скомандував Скшетуський.

Залп із мушкетів одразу зупинив нападників, вони знітилися, стовпились і безладно відступили, залишивши на піску десятків півтора своїх; деякі з повалених конвульсивно смикалися, наче риби, витягнуті з води й кинуті на берег.

Веслярі тим часом при допомозі декількох жовнірів, уперши в землю весла, вибивались із останніх сил, намагаючись зіштовхнути суденця у воду. Та ба, марно.

Ворог почав атакувати здалеку. Ляпання куль по воді перемішалися зі свистом стріл і стогонами поранених.

Татари, все несамовитіше звертаючись до Бога, підбадьорювали один одного. Їм вторили козацькі крики «коли! коли!» і спокійний голос Скшетуського, що все частіше повторював:

– Плі!

Бліде сяйво ранкових небес освітило битву. З боку суші можна було розрізнити натовп козаків і татар, одних із обличчями біля пищальних прикладів, інших – які, відкинувшись назад, натягали луки; з боку ріки – дві чайки у клубах диму та блисках регулярних залпів. Між тими й цими лежали на піску нерухомі вже тіла.

В одному з човнів стояв Скшетуський, здіймаючись над рештою, гордий, спокійний, з поручицькою булавою в руці і з непокритою головою – татарська стріла зірвала з нього шапку.

До нього наблизився вахмістр і прошепотів:

– Пане, не подужаємо, їх багато!

Одначе намісник дбав тепер тільки про те, щоб посольство своє скріпити кров’ю, приниження гідності не допустити й померти зі славою. Отож у той час як його жовніри влаштували собі з мішків із харчами щось на зразок бруствера, з-за котрого уражали ворога, сам він чіткою мішенню стояв на виду.

– Що ж, – відповів він, – поляжемо всі до єдиного.

– Поляжемо, батьку! – озвалися жовніри.

– Плі!

Чайки знову заволокло димом. Із глибини острова почали з’являтися нові юрби, озброєні піками й косами. Нападники тепер поділилися на дві групи. Одна не припиняла вогню, друга, що складалась із двох приблизно сотень козаків і татар, очікувала слушної хвилини, щоб кинутися врукопашну, а з прибережних заростей з’явилися чотири човни, які збиралися вдарити по намісникові з тилу та флангів.

Уже зовсім розвиднилось, одначе дим, простягнувшись довгими пасмами, цілковито закривав поле бою.

Намісник наказав двадцяти жовнірам повернутися до атакуючих суден, що, змушувані веслами, мчали по спокійній річковій воді з швидкістю птиць. Вогонь по татарах і козаках, які наступали з боку берега, через це помітно ослаб.

Вони, як видно, тільки цього й чекали.

Вахмістр ізнову з’явився біля намісника.

– Пане! Татарва ножі в зуби бере, зараз на нас підуть.

Сотні три ординців із шаблями в руках і з ножами в зубах готувалися до атаки. До них приєдналися декілька десятків запорожців, озброєних косами.

Атака мала початися звідусіль, бо човни противника підпливли вже на відстань пострілу. Борти їх заклубочилися димками. Кулі градом посипалися на людей намісника. Обидві чайки наповнилися стогонами. Не минуло й десяти хвилин, як половину жовнірів було перебито, ті, що лишилися в живих, чинили відчайдушний опір. Обличчя їхні почорніли від диму, руки задерев’яніли, погляд туманився, кров заливала очі, дула мушкетів обпікали руки. Більшість були поранені.

Та ось жахливі крики й виття струсонули повітря. Це пішли в атаку ординці.

Дими, розірвані юрбами тих, що бігли, раптом розсіялись і відкрили погляду обидві намісникові чайки, що вкрилися чорною купою татар, схожі на два кінських трупи, які розриває зграя вовків. Купа ця напосідала, кублилася, вила, дерлася і, здавалося, б’ючись сама з собою, гинула. Десятка два жовнірів усе ще оборонялися, а біля щогли стояв пан Скшетуський із закривавленим обличчям, зі стрілою, що до оперення сиділа в лівому плечі його, й люто захищався. Постать намісника здавалася велетенською серед навколишньої товкотнечі, шабля миготіла, наче блискавка. Ударам її вторили стогони й виття. Вахмістр і один жовнір прикривали його з боків, і юрба в страху перед цими трьома час від часу відкочувалась, але під тиском тих, що налягали ззаду, сама налягала й гинула під шабельними ударами.

– Живими брати для отамана! – волали голоси в купі. – Здавайся!

Та пан Скшетуський здавався тепер хіба що Богові, позаяк раптом зблід, захитався й упав на дно човна.

– Прощай, батьку! – відчайдушно крикнув вахмістр.

Та через мить теж упав. Шалена юрба зовсім укрила собою чайки.

Розділ XI

У хаті військового кантарія[60]60
  Військовий чиновник на Запоріжжі, що наглядав за мірами і вагами в крамницях так званого Крамного базару в Січі. (Прим. авт.)


[Закрыть] в передмісті Гассан Баша, в Січі, за столом сиділи два запоріжці, підкріпляючись паленкою із проса, котру раз по раз черпали з дерев’яного цебра, що стояв посеред столу. Один – старий, майже вже зовсім древній, був сам кантарій Пилип Захар, другим був Антон Татарчук, отаман чигиринського куреня, літ близько сорока, високий, сильний, із диким виразом обличчя й розкосими татарськими очима. Обидва тихо, ніби побоюючись, що їх підслухають, розмовляли.

– Воно значить, сьогодні? – запитав кантарій.

– Просто ось-ось, – відповів Татарчук. – Очікують лише кошового й Тугай-бея, котрий із самим Хмелем на Базавлук поїхав, тому що орда стоїть там. Товариство вже на майдані, а курінні ще засвітла зберуться на раду. До ночі все відомо буде.

– Гм! Погано може бути, – буркнув старий Пилип Захар.

– Слухай, кантарію, ти справді бачив, що й мені лист був?

– Відомо, бачив, якщо сам кошовому листи відносив, а я людина письменна. При ляхові три листи знайшли: один до самого кошового, другий тобі, третій молодому Барабашеві. Про те вже вся Січ знає.

– А хто писав? Не знаєш?

– Кошовому – князь: на листі печать була; хто вам – невідомо.

– Сохрани Бог!

– Якщо тебе в листі явно другом ляхів не називають, то обійдеться.

– Сохрани Бог! – повторив Татарчук.

– А може, ти й сам щось за собою знаєш?

– Тьху! Нічого я за собою не знаю.

– Може, кошовий листи в хід не пустить, тому що і йому своя голова дорога. Адже йому теж лист був.

– А що ж…

– Та коли ти щось за собою знаєш, тоді… – Тут старий кантарій іще більше притишив голос: – Тікай!

– Як це? Куди? – занепокоєно запитав Татарчук. – Кошовий по островах дозори поставив, аби ніхто до ляхів не пішов і про тутешні справи не доніс. На Базавлуку стережуть татари. Риба не пропливе, птиця не пролетить.

– Тоді сховайся, якщо можеш, у Січі.

– Знайдуть. Хіба що ти мене тут на базарі між бочками сховаєш? Ти ж родич мені!

– І брата рідного не став би ховати. А якщо смерті боїшся, напийся: п’яний нічого не почуєш.

– Може, в листах нічого й нема?

– Можливо…

– От лихо! От лишенько! – сказав Татарчук. – Нічого за собою я не знаю. Я добрий козак. Ляхам ворог. Та хоч би нічого в листі не стояло, біс його знає, що лях на раді викладе. Він же мене погубити може.

– Це сердитий лях: він нічого не викладе!

– Ти був у нього сьогодні?

– Був. Рани помазав дьогтем, горілки з попелом у горлянку налив. Оклигає. Це сердитий лях! Кажуть, перш ніж його взяли, він татар, як свиней, на Хортиці порізав. Ти за ляха не турбуйся.

Похмурий голос січового тулумбаса перервав подальшу бесіду. Татарчук, почувши лункі удари, здригнувся й підхопився.

Надзвичайною тривогою наповнився вираз обличчя його і всі рухи.

– На раду кличуть, – сказав він, хапаючи ротом повітря. – Сохрани Бог! Ти, Пилипе, не кажи, про що ми з тобою тут розмовляли. Сохрани Бог!

Сказавши це, Татарчук схопив цебер із горілкою, підніс його обома руками до рота, нахилив і почав жадібно пити, наче поспішав напитися до нестями.

– Ходімо! – сказав кантарій.

Тулумбас бив усе настирливіше.

Вони вийшли. Передмістя Гассан Баша було відділене від майдану валом, який оточував безпосередньо кіш, і ворітьми з високою вежею, з якої дивилися жерла піднятих на неї гармат. Посеред передмістя стояв дім кантарія і хати крамних отаманів, навколо ж доволі просторого майдану розташовувалися сараї, в яких містилися крамниці. Це були поспіль незавидні будівлі, абияк складені із дубових колод, які постачалися щедро на Хортицю, а по колодах обшиті гілками й очеретом. Самі хати, не виключаючи житла кантарія, більше були схожі на халабуди, бо тільки дахи їхні височіли над землею. Дахи ці були чорні й закіптюжені, тому що, коли в хаті горів огонь, дим виходив не тільки крізь верхній отвір у покрівлі, але й крізь усю обшивку, й тоді здавалося, що це ніяка не хата, а просто купа гілок і очерету, в якій курять смолу. В житлах цих панував вічний морок, тому всередині постійно палили або скіпку, або дубові пні. Крамничних сараїв було кілька десятків, і поділялися вони на курінні, тобто ті, що являли собою власність окремих куренів, і гостинні, де в нетривалі мирні часи заводили торгівлю татари й волохи, – одні ножами, східними тканинами, зброєю і всяким награбованим добром, другі, як правило, вином. Гостинні крамниці, одначе, були зайняті рідко, бо торгівля в цьому дикому лігві частіш за все закінчувалася розграбуванням, од чого ні кантарій, ні крамні отамани юрбу втримати не могли. Між сараями також кособочилися тридцять вісім курінних шинків, а біля них серед сміття, трісок, дубових полін і куп кінських кізяків завжди лежали п’яні до нестями запоріжці, одні забувшись кам’яним сном, інші з піною на вустах, у судорогах або нападах запійної гарячки. Їхні товариші, завиваючи козацьких пісень, плюючись, б’ючись або цілуючись, проклинаючи козацький талан або плачучи над козацькою долею, наступали на голови й тіла лежачих. Тільки з моменту, коли затівався, скажімо, який-небудь похід на татар або на Русь, закон вимагав тверезості, й тоді учасників походу за пияцтво карали на горло. Та в інші часи й особливо на Крамному базарі майже всі були п’яні: кантарій і крамні отамани, продавець і покупець. Кислий запах кепської горілки заразом із запахами смоли, диму і кінських шкур вічно стояв по всьому передмістю, що строкатістю крамниць своїх скоріше нагадувало якесь татарське або турецьке містечко. У крамницях цих продавалося все, що де-небудь у Криму, Волощині або на анатолійських берегах вдалося награбувати: яскраві східні тканини, парча, алтабас, сукна, оксамит, набійки, тик і полотно, мідні й залізні тріснуті гармати, шкіра, хутра, тараня, вишні й турецьке сухе варення, костьольне начиння, латунні півмісяці, вкрадені з мінаретів, і позолочені хрести, зірвані з церков,[61]61
  Запоріжці під час своїх набігів не щадили нікого й нічого. До появи Хмельницького церков на Січі взагалі не було. Першу саме й поставив Хмельницький; там нікого про віру не запитували, і те, що розповідають про релігійність низових, казки. (Прим. авт.)


[Закрыть] порох, холодна зброя, ратища для пік і сідла. А серед усієї мішаниці товарів, серед цієї строкатості вешталися люди, одягнені в обноски найрізноманітнішої одежі, літом напівголі, завжди напівдикі, закіптюжені, чорні, виваляні в грязюці, вкриті кровоточивими ранами від укусів величезних комарів, міріади яких літали над Чортомликом, і, – як уже було сказано, – вічно п’яні.

У ці хвилини в Гассан Баша людей було куди більше, ніж завжди; крамниці й шинки позачиняли, позаяк усі поспішали на січовий майдан, де мала зібратися рада. Пилип Захар і Антон Татарчук вирушили разом з усіма, та Антон огинався, йшов якось неохоче і давав натовпу обігнати себе. Тривога все помітніше відбивалась на його лиці. Вони пройшли мостом через рів, затим увійшли у ворота і опинилися на широкім укріпленім майдані, оточенім тридцятьма вісьмома великими дерев’яними будівлями. Це й були курені, а точніше, курінні будинки – своєрідні військові казарми, в яких жили козаки. Одинакові за величиною, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, що походили від різних українських міст – тими ж назвами йменувалися й полки. В одному кутку майдану розташовувався дім ради, в ньому й засідали отамани під головуванням кошового; натовп же, або так зване товариство, радився просто неба, час від часу посилаючи депутації до військової старшини, а часом силою вриваючись у приміщення ради й нав’язуючи свою волю нараді.

На майдані вже було величезне скупчення народу, позаяк під цей час кошовим отаманом було стягнуто на Січ усе військо, що стояло по островах, річках і лучках, через що й товариство зробилося багатолюднішим, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому завчасно запалили десятка півтора бочок зі смолою; тут і там з’явилися барила з горілкою – це кожен курінь викочував для своїх, аби надати більше жару нарадам. Порядок у куренях додержували осавули, озброєні важезними киями для перестраху тих, які радились, і пістолями для захисту власного життя, котре нерідко опинялось у небезпеці.

Пилип Захар і Татарчук пішли просто в дім ради, позаяк перший як кантарій, а другий – курінний отаман мали право брати участь у нарадах. У приміщенні був усього-на-всього маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні й кошовий мали кожен своє місце на шкурах попід стінами. Поки що місця ці зайняті не були. Кошовий ходив туди-сюди великими кроками по залі, курінні ж, зійшовшись купками, тихо розмовляли, раз по раз перебиваючи один одного голосною лайкою. Татарчук зазначив, що навіть знайомі та друзі ніби не впізнають його, тому зразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився в схожій ситуації. Всі поглядали на них спідлоба, на що молодий Барабаш особливої уваги не звертав, до пуття не розуміючи, в чому взагалі річ. Це була людина рідкісної краси й небувалої сили. Силі цій він і був зобов’язаний званням курінного отамана, бо взагалі-то славився на Січі надзвичайною дурістю, котра була причиною того, що прозвали його Дурним Отаманом і всяке Барабашеве слівце викликало негайний регіт козацьких верховод.

– Поживемо трошки, та, може, й підемо з каменем на шиї на дно! – прошепотів йому Татарчук.

– А чому так? – запитав Барабаш.

– Ти про листи хіба не чув?

– Трясця його матір мордувала! Я, чи що, якісь листи писав?

– Он як усі вовками дивляться.

– Коли б я котрогось у лоб, так він би не дивився; очі враз би витекли.

Тим часом по криках знадвору стало зрозуміло, що там щось сталося. Двері радної зали розчинилися навстіж, і ввійшли Хмельницький з Тугай-беєм. Це їх вітали так радісно. Ще декілька місяців тому Тугай-бей, найвідважніший із мурз і гроза низових, був об’єктом страшної ненависті всієї Січі – тепер же «товариство», заздрівши його, підкидало шапки, вважаючи мурзу добрим другом Хмельницького і запоріжців.

Першим увійшов Тугай-бей, потім Хмельницький із булавою гетьмана Запорізького Війська. Звання це носив він відтоді, як повернувся з Криму із застереженими в хана підкріпленнями. Натовп тоді поніс його на руках і, зламавши військову скарбницю, вручив булаву, прапор і печать, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він добряче змінився, образ його тепер уособлював собою страшну силу всього Запоріжжя. Це був уже не скривджений Хмельницький, який утік на Січ через Дике Поле, а Хмельницький – гетьман, кривавий дух, велетень, який мстить мільйонам за свою кривду.

А втім, ланцюгів він не розірвав, але поклав на себе нові, ще тяжчі. Свідченням тому були його стосунки з Тугай-беєм. Цей запорізький гетьман у самому серці Запоріжжя вдовольнявся другим голосом після татарина, смиренно переносив пиху бея та презирливе над усяку міру поводження. Були це стосунки ленника і сюзерена. Інакше воно й бути не могло. Хмельницький увесь свій вплив серед козаків здобув завдяки татарам і ханській милості, знаком якої була присутність дикого й шаленого Тугай-бея. Одначе Хмельницький умів поєднувати непомірну свою гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з лукавством. Він утілював у собі лева й лисицю, орла і змію. Вперше відтоді, як з’явилося на землі козацтво, татарин почувався господарем на Січі; на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганого. Ось як усе змінилося.

Рада почалася. Тугай-бей усівся посередині на найвищу купу шкур, підібгав по-турецьки ноги й почав лускати насіння, спльовуючи мокрі лушпини просто на підлогу перед собою. По праву руку від нього сів Хмельницький з булавою, по ліву – кошовий отаман; отамани ж і депутація від товариства розташувались уздовж стін оддалік. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гам і глухий, ніби шум хвиль, гомін натовпу, що зібрався просто неба. Хмельницький заговорив:[62]62
  Порядок нарад на Січі описано в хроніці Еріка Ляссотти, імператорського посла на Запоріжжі 1524 року. (Прим. авт.)


[Закрыть]

– Вельмишановні панове! Милістю, благоволінням і заступництвом ясновельможного кримського царя, володаря народів многих, єдинокровного світилам небесним, зволенням милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею Війська Запорізького, впевнені в неповинності нашій і справедливості Господній, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди, котрі з християнським смиренням, поки могли, терпіли від підступних ляхів, комісарів, старост, економів, многая шляхти й жидів. Над кривдами тими ви вже, вельмишановні панове і все Військо Запорізьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за кривди ваші та всього війська повною мірою зручніше мені спитати було. Отож я, вважаючи сіє, вельмишановні панове благодійники, великою милістю, ясновельможного царя про допомогу просити поїхав, якою він нас і обдарував. Але, перебуваючи в старанності й веселощах, чимало я опечалився, довідавшись, що можливі між нас і зрадники, котрі з підступними ляхами в змову вступають і про нашу рішучість їм доносять, і якщо воно й насправді так, то покарані вони мусять бути, вельмишановні панове, відповідно розумінню й милосердю вашому. А ми просимо вас листи вислухати, котрі сюди від недруга, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, але спостережником будучи, про приготування наші й добру волю Тугай-бея, друга нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. Також належить обговорити вам, чи має він бути теж покараний, як ті, кому привіз сказані листи, про котрі кошовий, як відданий друг мені, Тугай-бею і всьому війську, відразу ж нам сповістив.

Хмельницький замовк. Гомін за вікнами все посилювався, тому військовий писар навіть підвівся, коли оголосив княже послання до кошового отамана, що починалося словами: «Ми, Божою милістю, князь і володар на Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі etc., воєвoда руський etc., староста etc.». Послання було суто діловим. Князь, прочувши, що з лучків відзиваються війська, запитував отамана, чи правда це, і закликав його заради спокою від таких дій відмовитися. Хмельницького ж, якщо почне Січ бунтувати, комісарам щоб видав, які про те, у свою чергу, запитають. Другий лист був од пана Гродзіцького, також до великого отамана, третій і четвертий Зацвілиховського і старого черкаського полковника до Татарчука та Барабаша. В усіх не було нічого такого, що могло дати привід запідозрити особу, котрій лист адресувався. Зацвілиховський єдине прохав Татарчука подбати про подавця листа і сприяти в усьому, про що посол би не попросив.

Татарчук полегшено зітхнув.

– Що скажете, вельмишановні панове, про листи ці? – запитав Хмельницький.

Козаки мовчали. Всяка рада, поки горілка не розгарячила голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не бажав висловитися першим. Як люди прості, але собі на умі, вони поводилися так, побоюючись сказонути що-небудь, що потім прирекло б оратора на осміяння або на все життя здобуло б йому образливе прізвисько. Так воно вже повелося на Січі, де при страшенній неотесаності була надзвичайно розвинена пристрасть до насмішництва, як і побоювання зробитися посміховищем.

Тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:

– Кошовий отаман брат нам і чесний друг. Я отаману вірю, як собі, а якщо хто бажає інше сказати, той, значить, сам зраду замишляє. Отаман – друг вірний і воїн зразковий.