Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 57 страниц)

– Завтра всіх виріжемо! – повторив Кривоніс. – Ні їжі, ні горілки доти в рот не візьму.

У цей час у стані його противника до ніг грізного князя кидали ворожі прапори. Кожний із тих, що захопили трофей, кидав його, так що утворилася чимала купа, бо всіх прапорів виявилося сорок. А коли настала черга пана Заглоби, свою здобич він жбурнув з такою силою й шумом, що навіть древко тріснуло. Заздрівши це, князь зупинив його й запитав:

– Власними руками ви, пане, захопили сей знак?

– Служу вашій княжій милості!

– Ви, як я бачу, не тільки Улісс, але й Ахіллес.

– Я простий жовнір, який під рукою Олександра Македонського воює.

– Позаяк платні, пане, ви не отримуєте, скарбник вам іще двісті золотих червінців за такий мужній подвиг одрахує.

Пан Заглоба коліна князя обняв і сказав:

– Ваша ясновельможність! Більша це милість, аніж мужність моя, що їй бажав би я як людина скромна не надавати значення взагалі.

Ледь помітна усмішка блукала на потемнілому лиці пана Скшетуського, одначе лицар мовчав і навіть потім ні князю, ні кому іншому про сум’яття пана Заглоби перед битвою не розповів. Пан же Заглоба відійшов із виглядом таким сердитим, що жовніри з інших корогов указували на нього й говорили:

– Ось той, що відзначився сьогодні більше за всіх.

Настала ніч. По обох берегах ріки та ставка загорілися тисячі вогнищ, і дими стовпами піднялися до небес. Утомлені вояки підкріплялись їжею, горілкою або надихалися перед завтрашньою битвою, згадуючи події нинішньої. Голосніше за інших розводився пан Заглоба, вихваляючись тим, як відзначивсь, і тим, як іще міг би відзначитись, якби кінь під ним не уперся.

– Ви вже, панове, знайте, – говорив він, звертаючись до княжих офіцерів і шляхти з корогви Тишкевича, – що великі битви для мене не новина, намахався я вже доволі і в Мультянах, і в Турцех, а те, що в бій нині не рвався, так тому, що боявся не ворога, – бо ще чого не вистачало хамів цих боятись! – а власної гарячковості, страшенно побоюючись, що занадто розпалюся.

– І розпалилися ж, ваша милість.

– І розпалився! Запитайте Скшетуського! Як побачив я Вершулла, що з конем упав, нікого, думаю, питатися не буду, поскачу на виручку. Насилу товариші мене стримали.

– Точно! – сказав пан Скшетуський. – І дійсно, довелося вашу милість стримувати.

– Одначе, – перебив Карвич, – де ж Вершулл?

– Уже в роз’їзд поїхав, угаву просто не знає.

– Послухайте ж, добродії мої, – вів далі пан Заглоба, незадоволений, що його перебили, – як я прапор цей самий захопив…

– Значить, Вершулла не поранений? – знову запитав Карвич.

– …Не першим він був у житті моєму, та жодний іще так тяжко мені не діставався…

– Не поранений, пом’ятий тільки, – сказав пан Азулевич, татарин, – і води наковтався – він же у ставок головою впав.

– Тоді дивно, що риба не зварилася, – розлючено сказав пан Заглоба. – Від такої вогненної голови вода закипіти могла.

– Що не кажіть, а знаменитий він кавалер!

– Не такий уже знаменитий, якщо доволі було на нього пів-Яна. От лихо, добродії мої, слова сказати не даєте! Могли б і в мене теж повчитись, як ворожі прапори захоплювати…

Подальшу розмову було перервано молоденьким паном Аксаком, який підійшов у цю мить до вогнища.

– Новини приніс я вашим милостям! – сказав він дзвінким, майже дитячим голосом.

– Мамка пелюшок не випрала, кіт молоко злизав, і горщик розбився! – буркнув пан Заглоба.

Одначе пан Аксак пропустив повз вуха натяки на свій підлітковий вік і сказав:

– Полуяна вогнем припікають…

– Ото собакам грінки будуть! – зразу встряв пан Заглоба.

– …і він дає показання. Переговори перервано. Воєвода з Брусилова ледве не дуріє. Хміль з усім військом іде на поміч Кривоносу.

– Хміль? Ну і що, Хміль! Хто тут взагалі про Хмеля думає? Іде Хміль – пиво буде, бочка – півшеляга! Плювати нам на Хмеля! – торохтів пан Заглоба, грізно й гордовито водячи очима по присутніх.

– Іде, значить, Хміль, але Кривоніс його чекати не став, а тому й програв…

– Грав дудник, грав – кишки і програв…

– Шість тисяч козаків уже в Махнівці. Веде їх Богун.

– Хто? – раптом голосом, що перемінився, запитав Заглоба.

– Богун.

– Не може бути!

– Так Полуян показує.

– От тобі й на! – жалібно вигукнув пан Заглоба. – І скоро вони сюди можуть заявитися?

– Через три дні. В будь-якому разі, йдучи на битву, квапитися вони не будуть, аби коней не загнати.

– Зате я буду квапитись, – пробурмотів шляхтич. – Ангели божі, спасіть мене від цього харцизяки! Я б не роздумуючи віддав свого захопленого прапора, тільки б цей буян по дорозі шию собі зламав. Spero,[129]129
  Надіюсь (лат.).


[Закрыть] ми тут не будемо засиджуватися. Показали Кривоносу, що вміємо, а тепер якраз час відпочити. Я цього Богуна так ненавиджу, що без огиди чути його бісівського імені не можу. От, називається, приїхав! Хіба ж не міг я в Барі відсидітися? Лиха година мене сюди принесла…

– Не тривожтеся, ваша милість, – прошепотів Скшетуський, – соромно! Серед нас ви в безпеці.

– Я в безпеці? Ви, добродію, не знаєте його! Він, може, зараз між вогнищами до нас повзе. – Тут пан Заглоба занепокоєно огледівся. – На вас він теж зуб має!

– Дай Боже нам зустрітися! – сказав пан Скшетуський.

– Якщо це слід вважати милістю Божою, то я б волів її не удостоїтись. Як християнин я йому всі кривди прощу, та за умови, що його за два дні до цього повісять. Я ж бо ні про що не тривожусь, але ви, ваша милість, не повірите, яка нечувана огида мене пробирає! Я люблю знати, з ким діло маю: зі шляхтичем – так зі шляхтичем, із холопом – так із холопом; але це ж диявол во плоті, з котрим невідомо, чого триматися. Відважився я на неабияку вихватку, та які очі він зробив, коли я йому голову обмотував, цього я вашій милості описувати не берусь і до скону пам’ятатиму. Нехай лихо спить, я його будити не збираюся. Одного разу все минуло. Вашій же милості скажу, що ви людина невдячна і про сердешну нашу не думаєте…

– Це quo modo?

– Тому що, – продовжував Заглоба, відводячи лицаря від вогнища, – своєму вояцькому запалу та відвазі догоджаючи, воюєте й воюєте, а вона там lacrimis[130]130
  слізьми (лат.).


[Закрыть] щодня заливається, марно респонсу очікуючи. Інший би, маючи в серці істинні почуття і до туги її співчуття, хоч би щось та вигадав, аби давно мене вирядити.

– Значить, ви в Бар повернутися хочете?

– Хоч сьогодні, позаяк мені її жаль теж.

Пан Ян очі сумні до зірок підвів і сказав:

– Не звинувачуйте ж мене, ваша милість, у лукавстві, бо Господь свідок, що я шматка хліба в рот не беру, тілом утомленим до сну не відходжу, про неї передовсім не подумавши, і вже в серці моєму ніхто, крім неї, резиденції міцнішої мати не може. А те, що я вашу милість із відповіддю не відрядив, так це лише тому, що сам їхати збирався, щоби любові дати волю і, не відкладаючи більше, шлюб віковічний узяти з милою. І нема таких крил на світі й польоту такого немає, що ним я туди дістатися не бажав до сердешної моєї…

– Чому ж не летите?

– Тому, що перед битвою чинити мені так не годиться. Я жовнір і шляхтич, тому і про обов’язок пам’ятати мушу…

– Але ж тепер-то битва позаду, ergo… можемо вирушити хоч зараз…

Пан Ян зітхнув.

– Завтра вдаримо на Кривоноса…

– Оцього я, пане, не розумію. Побили ви молодого Кривоноса, прийшов старий Кривоніс; поб’єте старого Кривоноса, прийде молодий цей (таке згадаєш проти ночі!)… Богун; поб’єте його, прийде Хмельницький. Що ж, чорт забирай! Якщо так далі піде, тоді вам, ваша милість, ліпше на одній шворці з паном Підбийп’яткою ходити; йолоп із невинністю плюс його милість Скшетуський, summa facit:[131]131
  разом (лат.).


[Закрыть] два йолопи і невинність. Угамуйтеся, пане, а то, їй-богу, я перший князівну підбиватиму, щоб вона вам роги наставила; бо там же пан Енджей Потоцький, як побачить її, аж іскри з ніздрів сипле: так і сподівайся, заірже по-конячому. Тьху, нечиста сила! Коли б мені який шмаркач говорив, котрий у битвах не бував і репутацію здобути собі хоче, я б його зрозумів, але ви ж бо, ваша милість, крові нахлебтались, як вовк, а під Махнівкою, як я чув, прикінчили чи то дракона якогось пекельного, чи то людоїда. Juro[132]132
  Клянуся (лат.).


[Закрыть] цим місяцем блакитним, що ви, ваша милість, чогось крутите або ж так дібрали смаку, що крові оддаєте перевагу над шлюбним ложем.

Пан Скшетуський мимохіть глянув на місяць, який плив по високому сяючому небу, ніби срібний човник.

– Помиляєтеся, добродію, – сказав він, помовчавши. – Ні кров’ю я не впиваюся, ні репутацію теж не заробляю, а тільки не годиться мені кидати товаришів у скрутну хвилину, коли корогва nemine excepto[133]133
  у повному складі (лат.).


[Закрыть] має бути. У тому честь лицарська, це діло святе. Що ж до війни, так вона напевне затягнеться, бо занадто вже голота із грязі в князі полізла; одначе, якщо на поміч Кривоносу йде Хмельницький, буде перепочинок. Або Кривоніс нам завтра програє, або ні. Якщо програє, то з Божою поміччю науку належну здобуде, а нам потім слід іти в місця спокійніші, щоб теж віддихатися трохи. Що не кажіть, уже два місяці ми не спимо, не їмо, тільки воюємо та воюємо день і ніч, даху над головою не маючи, на всі примхи стихій наражаючись. Князь – полководець великий, але розсудливий. Не піде він на Хмельницького, маючи кілька тисяч проти тьми. Відомо мені також, що вирушить він на Збараж, там одгодується, жовнірів нових збере, шляхта з усієї Речі Посполитої до нього зійдеться – і тільки тоді ми підемо на вирішальну битву, так що завтра останній трудовий день, а післязавтра вже зможу я з вашою милістю та з легким серцем у Бар вирушити. І ще скажу я для заспокоєння вашого, що Богун цей самий ніяким чином до завтра не встигне і в битві участі не візьме, а хоча й візьме, я вважаю, що його холопська зірка не тільки поряд із княжою, але і поряд із моєю, лицарською, померкне.

– Він же просто Вельзевул во плоті. Говорив я вам, що товкотнечі не люблю, та він гірший за товкотнечу, хоча, repeto, не стільки страх, скільки огиду я до нього відчуваю. Гаразд. Поговорили й досить! Завтра, значить, мужикам спини вичинимо, а потім гайда в Бар! Ой! Засяють же ті звабні оченята, conspicientes[134]134
  заздрівши (лат.).


[Закрыть] вашу милість! Ой! Запалає ж це личко! Зізнаюся вам, пане, що і мене за нею туга мучить, бо я її, як батько, люблю. І недивно. Синів legitime natos[135]135
  законнонароджених (лат.).


[Закрыть] немає в мене, маєток далеко, тобто аж в Турцех, де поганські комісари його розкрадають, так що живу я на білому світі сиротою і на старості літ, мабуть, до пана Підбийп’ятки в Мишікишки в нахлібники піду.

– По-іншому буде воно, про це не турбуйтеся. За те, що ви зробили для нас, не знаю навіть, чи зуміємо ми сповна віддячити.

Подальшій розмові завадив якийсь офіцер, що запитав, проходячи:

– А хто там такий стоїть?

– Вершулл! – вигукнув Скшетуський, упізнавши його по голосу. – Із роз’їзду?

– Точно. А зараз од князя.

– Що нового?

– Завтра битва. Противник греблю розширює, мости на Стирі і Случі наводить, дістатися нас за всяку ціну хоче.

– А князь що на це?

– «Гаразд» – говорить!

– І нічого більше?

– Нічого. Заважати не звелів. А там сокири аж гудуть! До ранку працюватимуть.

– Язика привели?

– Сімох. Усі повідомляють, що про Хмельницького чули, йде, мовляв, але ще начебто далеко. Ніч-бо яка!

– Уже ж світліше світлого! А як ви почуваєтеся після халепи сьогоднішньої?

– Кістки болять. Іду дякувати Геркулесу нашому, а потім спати, втомився дуже. Здрімнути б годинки з дві!

– Добраніч!

– Добраніч!

– Ідіть і ви, ваша милість, – сказав пан Скшетуський Заглобі. – Пізно вже, а завтра потрудитись доведеться.

– А післязавтра їхати, – нагадав пан Заглоба.

Вони пішли і, сказавши молитву, вляглися біля вогнища. Незабаром вогнища одне за одним почали гаснути. Табір укрила темрява, і тільки місяць кидав на нього срібні свої промені, освітлюючи то тут, то там жовнірів, які спали. Тишу порушувало хіба що загальне могутнє хропіння та перегук вартових, які стерегли табір.

Та ненадовго сон стулив утомлені повіки вояків. Ледве взялося на світ і поблякли нічні тіні, по всьому табору сурми заграли побудку.

А через якийсь час князь, на превеликий подив своїх лицарів, одступав по всій лінії.

Розділ XXXII

Та це був відступ лева, що готував місце для стрибка.

Князь пустив Кривоноса за греблю навмисно, щоби ще більшої завдати йому поразки. Ледве почалася битва, він хльоснув коня і поскакав геть від противника, що бачачи, низові зламали стрій, аби наздогнати його й одрізати шлях до відступу. Тоді князь раптово повернув і всією кавалерією вдарив по них так нищівно, що ті на мить навіть не змогли вчинити опору. Так що гнали їх із милю до переправи, потім через мости і греблі, потім півмилі до самого до табору, рубаючи та вбиваючи без пощади, а героєм дня цього разу став шістнадцятилітній пан Аксак, який першим ударив на ворога і посіяв у його лавах паніку. Тільки зі своїми жовнірами, вмілими та вимуштруваними, міг одважитися князь на таку вихватку, зображуючи удаваний відступ, котрий у будь-якому іншому війську міг би перетворитись на справжній. Так що другий день куди більш нищівною покарав Кривоноса поразкою. Отаман утратив усі польові гармати, багато прапорів, а серед них і декілька коронних, захоплених запоріжцями під Корсунем. Якби встигла піхота Корицького, Осинського і гармати Вурцеля за кіннотою, заразом було б узято й табір. Та перш ніж вони підійшли, настала ніч, і ворог тим часом значно віддалився, тому наздогнати його не було ніякої можливості. Проте Зацвілиховський половину табору все ж таки захопив, а в ній величезні запаси амуніції та провіанту. Натовп уже двічі кидався на Кривоноса, наміряючись видати його князю, і тільки обіцянка негайно повернутися до Хмельницького дозволила йому вирватись із смертоносних рук. Втративши військо, побитий, занепавши духом, тікав він, не оглядаючись, із рештками табору, поки не опинився в Махнівці, куди з’явившись, Хмельницький у нападі люті звелів його за шию до гармати ланцюгом прикувати.

І лише коли перший гнів улігся, згадав гетьман запорізький, що злощасний Кривоніс як-не-як кров’ю цілу Волинь залив, узяв Полонне, тисячі шляхетських душ, залишивши тіла без поховання, на той світ спровадив і доти був непереможним, доки з Яремою не зустрівся. За ці колишні заслуги зглянувся на нього гетьман запорізький і не тільки від гармати звелів негайно відчепити, але й допустив його знову до командування й на Поділля на нові грабунки й душогубство послав.

А князь тим часом оповістив своє військо про довгоочікуваний відпочинок. В останній битві воно теж зазнало значних втрат, особливо під час кінних штурмів табору, бо тут козаки оборонялись як уперто, так і вміло. Полягло там близько п’ятисот людей. Полковник Мокрський, тяжко поранений, невдовзі сконав; підстрелено було, хоча й без небезпеки для життя, пана Кушеля, Поляновського й молодого пана Аксака; у пана ж Заглоби, котрий, дещо звикнувши до товкотнечі, разом з іншими показав себе молодцем і двічі ціпа скуштував, розболілися крижі, а тому, не в змозі поворухнутися, він на підводі Скшетуського пластом лежав.

Так що обставини розладнали їхню поїздку в Бар, і поїхати зразу ж вони не змогли, тим паче що князь послав Скшетуського на чолі кількох корогов до самого Заслава, щоби знищив збіговиська черні, що там зібралися. Лицар, ні слова князю про Бар не сказавши, в наїзд вирушив і цілих п’ять днів палив і побивав, доки округу від ватаг не очистив.

Врешті-решт і його люди виснажилися від безперервних боїв, далеких походів, засідок, невпинного життя в бойовій готовності, і він вирішив повернутися до князя, котрий, за його відомостями, пішов до Тарнополя.

Напередодні повернення, зупинившись у Сухоринцях на Хоморі, пан Ян розквартирував корогви по всьому селу і сам став постоєм у селянській хаті. Змучений злигоднями і трудженнями, він одразу заснув і проспав кам’яним сном усю ніч.

Вдосвіта, чи то в напівсні, чи то спросоння, почало йому щось верзтися й маритися. Дивні картини являлися Скшетуському. Спершу йому здалося, що він у Лубнах, що нікуди з них не виїздив, що перебуває в цейхгаузі, у своїй кімнаті, а Редзян, як завжди вранці, порається біля його одежі й готує її до пробудження хазяїна.

Яв, одначе, потихеньку почав розганяти марення. Лицар пригадав, що перебуває в Сухоринцях, а не в Лубнах, і тільки постать слуги не танула в сутінках і невідв’язно ввижалася пану Скшетуському: слуга сидів біля вікна й змащував ремінці панцира, котрі від спеки дуже й дуже позморщувалися.

Вирішивши, що сонне видіння просто-напросто не бажає відчепитися, пан Скшетуський знову заплющив очі.

Через хвилину він їх розплющив. Редзян, як і до того, сидів біля вікна.

– Редзяне! – гукнув пан Ян. – Чи це ти, чи твій дух?

А хлопчина, злякавшись раптового окрику, панцир на підлогу зі стуком упустивши, руки розкинув і сказав:

– О Господи! Чого це його милість так кричить? Який там іще дух? Я живий і здоровий.

– І повернувся?

– А хіба ваша милість мене виганяли?

– Іди сюди, дай же я тебе обніму!

Вірний слуга кинувся до свого хазяїна та обняв його коліна, пан же Скшетуський у великій радості цілував його в голову й повторював:

– Живий! Живий!

– О ваша милість! Слів я від радості не знаходжу, вашу милість при здоров’ї бачачи… Господи! Ваша милість так крикнули, що я просто панцир упустив… Ремені-то он як поскручувалися… Видно, ніякого слугування для вашої милості не було… Слава ж тобі, Боже, слава… О, мій хазяйчику дорогий!

– Коли ж ти приїхав?

– Та нині вночі.

– Чому ж не розбудив?

– Ой, будити ще! Зранку ось прийшов одежину взяти…

– Звідкіля ж ти з’явився?

– Та з Гущі.

– Що ти там робив? Що з тобою було? Говори, розповідай!

– Так що, бачите, ваша милість, приїхали козаки в Гущу пана воєводу брацлавського палити і грабувати, а я там іще раніше за них опинився, тому що приїхав із отцем Патронієм Лашком, котрий мене від Хмельницького в Гущу повіз; його ж до Хмельницького пан воєвода з листами посилав. От і поїхав я з ним назад, а тепер ось козаки Гущу спалили й отця Патронія за його добросердність до них убили, що напевне б і з паном воєводою сталось, якби він там перебував, хоч він теж благочестивий і великий для них добродійник…

– Говори ж до діла і не плутай, нічого зрозуміти в тебе неможливо. Значить, ти у козаків, у Хмеля був, чи що?

– Авжеж, у козаків. Адже вони як захопили мене в Чигирині, так за свого і вважали. Та ви одягайтеся, будь ласка… Господи, яке ж воно все зношене, просто й одягти нічого! Ах щоб тобі!.. Мосьпане, вже, прошу, хай ваша милість не сердиться, що я листи, які ви з Кодака писали, в Розлогах не вручив, їх у мене харцизяка Богун одняв, і, якщо б не товстий шляхтич той, я б життя навіть позбувся.

– Знаю, знаю. Нема на тобі вини. А товстий шляхтич той зараз в обозі. Він мені розповів, як усе сталося. Він і панну в Богуна викрав, і тепер вона при доброму здоров’ї в Барі перебуває.

– О! Тоді слава Богу! Я ж теж знав, що вона Богунові не дісталася. Виходить, і весіллячко не за горами.

– Схоже, що так. Звідси ми, згідно з наказом, підемо зараз у Тарнопіль, а звідти в Бар.

– Слава Богу всемогутньому. Вже він напевне повіситься, Богун-то, йому ж і чортиха наворожила, що ту, про котру мріє, йому не бачити і що вона ляхові, мовляв, дістанеться, а лях цей, слід гадати, ваша милість.

– А це ти звідки знаєш?

– Та чув. Видно, доведеться мені по порядку все розповідати, а його милість нехай тим часом одягається, адже вже і сніданок для нас варять. Як одплив я, значить, на тій чайці з Кодака, так пливли ми страх як довго, тому що проти течії, а ще – зламалася в нас чайка, і лагодити довелося. Пливемо ми, значить, і пливемо, мосьпане, пливемо…

– Пливете, пливете!.. – втратив терпіння пан Ян.

– І припливли в Чигирин. А що там зо мною було, про це вже ваша милість знає.

– Про це я вже знаю.

– Лежу я, значить, у стайні, і в очах у мене темно. А тут зразу, як Богун поскакав, підходить Хмельницький із величезною армією запорізькою. Та позаяк до цього пан великий гетьман покарав чигиринців за прихильність до запоріжців і силу-силенну люду в місті було перебито й поранено, козаки і подумали, що я теж із тих, а тому не тільки не порішили мене, а ще й подбали, лікувати заходилися й татарам узяти не дозволили, хоча вони їм що завгодно дозволяють. Прийшов я тоді до тями й думаю: що ж робити? А харцизяки ці тим часом до Корсуня пішли й там панів гетьманів побили. О мосьпане, чого я повидав, того не розказати! Вони ж нічого не приховували, безсовісні, а ще й за свого мене вважали. А я все думаю: тікати чи не тікати? Та тільки бачу, що вірніше воно лишитися, доки оказії підходящої не трапиться. А як почали звозити з-під Корсуня килими, збруї, срібло, поставці, скарби… Ой-йой, мосьпане! У мене ледве серце не лопнуло і очі просто на лоб полізли. Таж ці душогуби шість ложок срібних за таляр, а потім навіть за кварту горілки віддавали, ґудзик же золотий, чи там застібку, чи султан на шапку можна було й за чвертку виміняти. Тут, значить, я думаю: хіба можна губитися?… Скористаюсь і я! Якщо дасть Бог коли-небудь в Редзяни повернутися, на Підлісся, де батьки мешкають, привезу їм, адже в них там тяжба з Яворським уже п’ятдесят літ триває, а продовжувати її ні на що. Так що накупив я, мосьпане, стільки всякого добра, що на двох коней нав’ючити довелося, вважаючи це собі втіхою в злигоднях, тому що я за паном моїм страх як журився.

– Ой, Редзяне, ти вже свого не втратиш! Скрізь свою користь пам’ятаєш.

– Якщо Господь мене обдаровує, що ж тут поганого? Я ж не краду, а що мені ваша милість дали гаманець на дорогу в Розлоги, так ось він! Моє діло повернути, позаяк я до Розлогів не доїхав.

Кажучи це, Редзян одстебнув пояс, дістав гаманець і поклав його перед лицарем, на що пан Скшетуський усміхнувся і сказав:

– Якщо вже тобі так щастило, ти, слід гадати, багатший і за мене, та тільки вже тримай і цей гаманець.

– Уклінно дякую вашій милості. Дещо є – Бог поміг! І батьки будуть раді, і дідусь дев’яностолітній. А вже Яворських вони напевне до останнього гроша засудять і пустять із торбами. Вашій милості теж користь од цього – я ж бо про пояс той крапчастий, що мені ваша милість у Кодаку пообіцяли, нагадувати не буду, хоча він мені й подобався дуже.

– Та вже й нагадав! Ах ти, шельма! Сущий lupus insatiabilis![136]136
  вовк ненаситний (лат.).


[Закрыть] Не знаю я, де він, той пояс, але позаяк обіцяв, подарую, не той, так інший.

– Уклінно дякую вашій милості! – сказав Редзян, обнімаючи коліна хазяїна.

– Досить про це! Розповідай же, що з тобою потім було.

– Бог, значить, явив мені милість покористуватись од розбійників. Страшенно тільки я страждав, не знаючи, що приключилось із моїм паном і що Богун із панною зробив. А тут раптом кажуть, що він у Черкасах, ледве живий, князями посічений, лежить. Я – в Черкаси: а ви ж знаєте, що я і пластир прикласти вмію, і рани загоювати. А вже вони мене щодо цього знали. Так що мене туди Донець, полковник, послав і сам зо мною поїхав душогуба цього виходжувати. Тут у мене від серця відлягло, я ж дізнався, що наша панна з тим шляхтичем утекла. Пішов я, значить, до Богуна. Впізнає, думаю, чи не впізнає? А він у гарячці лежав, так що спершу не впізнав. Потім, звичайно, впізнав і каже: «Таж ти з листом у Розлоги їхав?» Я відповідаю: «Я». А він: «Значить, тебе я в Чигирині посік?» – «Цілком вірно». – «Ти, значить, – говорить він, – служиш панові Скшетуському?» Тут я давай брехати. «Нікому я вже, мовляв, не служу. Кривди самі, а не радості на службі цій мені були, так що захотів я на волю до козаків утекти, а за вашою милістю вже десять днів, мовляв, доглядаю та зціляю успішно!» Тут він повірив і у велику зі мною довірчість увійшов. Од нього я й дізнався, що Розлоги спалено, що він двох князів убив, а двоє тих, що лишилися, довідавшись про те, хотіли спершу іти до нашого князя, але, не маючи на те можливості, до війська литовського втекли. Та найгірше – це коли він про того товстого шляхтича згадав, так він тоді, скажу я вашій милості, зубами скреготів, немовби хто горіхи гриз.

– Довго він хворів?

– Довго, довго. Рани на ньому то загоювалися, то відкривалися: адже він їх спочатку не лікував як слід. Мало я ночей біля нього просидів (щоб його порубали!), наче біля кого достойного! А треба сказати вашій милості, що я спасінням душі поклявся за кривду свою йому відплатити, і це я, мосьпане, виконаю, хоча б і ціле життя довелося його вистежувати, позаяк він мене, безвинного, образив і поранив, мовби собаку якого, а я ж бо не хам либонь. Уже доведеться йому від моєї руки загинути, хіба що його раніше хто інший порішить. І ще скажу я вашій милості, що сто разів була в мене можливість, адже часто біля нього, крім мене, нікого не було. Сиджу, бувало, й думаю, чи не штрикнути? Але совісно було вбивати на одрі лежачого.

– Вельми похвально з твого боку, що ти його aegrotum et inermem[137]137
  хворого й беззбройного (лат.).


[Закрыть] не вбив. Холопський це був би вчинок, не шляхетський.

– Ото ж бо й є, ваша милість! Я, знаєте, теж так вирішив. Іще й згадав, що, коли батьки напучували мене, дідусь теж, значить, перехрестив мене і сказав: «Пам’ятай, дуроломе, що ти шляхтич, і амбіцію май, служи вірно, а витирати руки об себе нікому не дозволяй». Сказав іще він, що, коли шляхтич по-холопськи поводиться, Господь наш Ісус плаче. А я напучування запам’ятав і завжди його додержуюсь. Так що оказією довелося знехтувати. А довір’я між нами все більше! Бувало, запитує він мене: «Чим я тобі, – мовляв, – оддячу?» А я на це: «Чим, ваша милість, побажаєте». І, не можу ображатися, обдарував він мене щедро, а я взяв, тому що знову ж поміркував так: навіщо в розбійничих руках залишати? А на нього дивлячись, й інші мене теж обдаровували, бо, скажу я вашій милості, там нікого так не люблять, як його, і низові, й чернь, хоча по всій Речі Посполитій не знайдеться шляхтича, котрий би так чернь, як він, зневажав…

Тут Редзян заходився головою хитати, немовби щось пригадуючи і чомусь дивуючись, а через хвилину вів далі:

– Чудний це чоловік, а треба визнати, що вдача в нього цілком шляхетська. А вже панну він любить! Святий Боже! Щойно видужав, зразу до нього Донцева сестра ворожити прийшла. І наворожила, та тільки нічого путящого. Безсоромна вона здоровуля, з нечистим якшається… Але дівка добряча. Сміється, наче кобила на луках ірже, тільки зубища білі скалить, а здоровенна така, що панцир може розірвати, а йде коли, земля просто двигтить. І, видно, попуском Божим до душі я їй припав, зовнішність їй моя сподобалася. Так вона, бувало, повз мене пройти не може, щоб за шию чи за рукав не потягти чи не штовхнути, а іноді просто так і говорить: «Ходімо!» А я боюсь, як би нечистий мені на стороні де-небудь в’язи не скрутив, адже тоді все, що я зібрав, пропаде відразу. От я їй і відповідаю: «Мало тобі інших!» А вона: «Запав ти мені в око, хоча й дитя! Сподобався мені!» – «Іди геть, кобило!» А вона знову за своє: «Сподобався мені! Сподобався мені!»

– І ти ворожбу бачив?

– Бачив, чув. Дим якийсь валує, шипіння, виск, тіні якісь, просто жах бере. Вона в середині стоїть, брови чорні насупить і повторює: «Лях при ній! Лях при ній! Чилу! Хукучиху!.. Лях при ній!» Або пшениці на сито насипле й дивиться, а зерна, як мурашва, ворушаться, а вона знову: «Чилу! Хуку! Чилу! Лях при ній!» Ой, мосьпане! Якби він не був таким негідником, жаль було б і дивитися на його відчай після ворожби кожної. Зблідне, бувало, як полотно, навзнак упаде, руки над головою заломить і тужить, і скиглить, і благає, і прощення в панночки просить. За те, мовляв, що ґвалтівником у Розлоги з’явився, що братів її перебив. «Де ти, зозуле? Де ти, люба? – каже. – Я б тебе на руках носив, а тепер не життя без тебе!.. Я вже тебе, – примовляє, – пальцем не зачеплю, рабом твоїм буду, лише б тільки дивитися на тебе!» Або ж пана Заглобу згадає – й зубами заскрегоче, і ложе кусає, доки сон його не зморить. Тільки він іще й уві сні стогне та зітхає.

– Значить, вона йому ні разу удачу не наворожила?

– Що потім було, не знаю, позаяк він видужав, а я від нього відчепився. Приїхав ксьондз Лашко, і Богун мене у віддяку з ним у Гущу відпустив. Вони там, лиходії, знали, що в мене з різного добра дещо є, та і я теж не приховував, що їду батькам допомогти.

– І не пограбували тебе?

– Може б, і пограбували, та, на щастя, татар там не було, а козаки зі страху перед Богуном не посміли. До того ж вони мене зовсім за свого вважали. Адже мені сам Хмельницький повелів слухати й доповідати, що у воєводи брацлавського говоритиметься, коли які панове з’їдуться…

Щоб він катові дістався! Приїхав я, значить, у Гущу, а тут підійшли передові загони Кривоноса й отця Лашка вбили, а я половину добра свого закопав, а з половиною сюди втік, дізнавшись, що ваша милість б’є їхніх біля Заслава. Хвала Господу, що я вашу милість при доброму здоров’ї та гуморі застав і що весіллячко вашої милості близько… Це вже всьому поганому край надійде. Казав я розбійникам, які на князя, володаря нашого, йшли, що назад не повернуться. Дістали тепер! Може, й війна теж скоро закінчиться?

– Де там! Тепер із самим Хмельницьким заварюється.

– А ваша милість після весілля буде воювати?

– А ти думав, я підгинати хвоста після весілля буду?

– Ет, не думав! Знаю я, що коли хто й підгинатиме, так не ваша милість; я до слова запитав, тому що як одвезу ось батькам, що назбирав, і теж із вашою милістю піти хочу. Раптом та Господь мені за кривду мою з Богуном розквитатися поможе. Адже якщо віроломно не годиться, то де ж я його знайду, як не на полі бою. Він ховатися не буде…

– Невже ти такий завзятий?

– Кожен хай при своєму зостається. А я коли для себе вирішив, так і до турків за ним поїхати готовий. Воно тепер інакше й бути не може. А зараз я з вашою милістю до Тарнополя поїду, а потім – на весілля. Тільки для чого ваша милість у Бар через Тарнопіль їде? Воно ж не по дорозі.

– Для того, що корогви треба відвести.

– Зрозуміло, мосьпане.

– А зараз неси попоїсти чого-небудь, – сказав пан Скшетуський.

– А я вже й те думаю, живіт, він усьому основа.

– Після сніданку відразу виступимо.

– Воно й слава Богу, хоча конячки мої заїжджені страшенно.

– Я тобі заводного дати звелю. На ньому тепер їздити будеш.

– Уклінно дякую вашій милості! – сказав Редзян, усміхаючись від задоволення, що – за гаманцем і крапчастим поясом – уже третій подарунок отримує.