Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 57 страниц)

Розділ II

Сонце вже високо стояло в небі, коли наступного дня князівна, прокинувшись від сну, розплющила очі.

Погляд її спершу впав на брусовану стелю й надовго там затримався, а потому оббіг стіни. Притомність, повертаючись, іще боролася з рештками сонних марень. На лиці дівчини відбилися здивування та тривога. Де вона? Як сюди потрапила і під чиєю владою перебуває? Це ще сон чи яв? Що означає ця розкіш, яка її оточує? Що з нею досі творилося? В цю мить страшні сцени взяття Бара зненацька уявились їй ніби живцем. Вона згадала все: різанину, коли тисячами знищували шляхтичів, міщан, дітей, ксьондзів і черниць; вимазані в крові лиця чорного люду, шиї та голови, обмотані паруючими ще кишками, п’яні волання – судний день міста, приреченого на загибель; нарешті, поява Богуна та викрадення. Пригадалось їй і те, як у хвилину відчаю кинулася вона на підставлений власною рукою ніж, – і чоло її окропилося холодним потом. Видно, ніж тільки сковзнув по руці: вона відчуває лише слабкий біль, але відчуває, що жива, що до неї повертаються здоров’я та сили; ще князівна згадує, що її довго-довго кудись везли в колисці. Та де вона зараз? Чи в замку якому, чи врятована, відбита, чи схована надійно? І знов обводить кімнату поглядом. Віконця в них маленькі, квадратні, мовби у селянській хаті, і світу за ними не видно, тому що замість шибок вони затягнуті білуватим мутним пузирем. Невже справді селянська хата? Ні, не може бути, проти цього свідчить невимовно пишне її убрання. Брусовану стелю затягнуто широчезним покривалом пурпурного шовку в золотих півмісяцях та зірках; стіни невисокі, але суціль оббиті парчею; на долівці візерунчастий килим, ніби встелений живими квітами. На ковпак над вогнищем накинуто перський чапрак, навколо, починаючи зі стелин і закінчуючи подушками, на яких спочиває її голова, – золоті торочки, шовк, оксамит. Яскраве денне світло просочується крізь пузирні шибки, та пурпурні, темно-фіолетові й сині оксамити вбирають його в себе, через що всередині панують райдужні сутінки. Дивиться князівна, очам не вірить. Чародійство, чи що, це яке, а може, люди князя Яреми відбили її в козаків і сховали в одному з княжих замків?

Дівчина склала руки.

– Пресвята Богородице! Зроби так, щоб перше лице, що з’явиться в дверях, було лицем заступника і друга.

Раптом крізь важку парчеву завісу до її слуху долинули звуки торбана, що пливли здалеку, і чийсь голос, вторячи мелодії, завів знайому пісню:

 
Ой, ції любості
Гірші од слабості!
Слабість перебуду,
Здоровше я буду,
Вірного кохання
Повік не забуду.
 

Князівна трохи підвелася на ложі, прислухалась, очі її розширилися від жаху, нарешті, страшно скрикнувши, вона впала як мертва на подушки.

Олена впізнала голос Богуна.

Крик її, видно, проник за стіни світлиці, тому що не минуло й хвилини, як важка завіса зашелестіла й сам отаман з’явився на порозі.

Князівна затулила очі руками, а побілілі й тремтячі її губи повторювали як у лихоманці:

– Ісусе, Маріє! Ісусе, Маріє!

Одначе видовище, яке так її налякало, не одній юній діві потішило б погляд, бо просто-таки сяйво випромінювалося від отаманового лиця та вбрання. Алмазні ґудзики його жупана мерехтіли ніби зірки, ніж і шабля іскрилися від самоцвітного каміння, жупан із сріблястої парчі та червоний кунтуш підкреслювали незвичайну красу Богуна – ставного, чорнобривого, гордовитого, найпригожішого із усіх козаків, українською народжених землею.

Тільки очі його затуманені були, ніби повиті серпанком світочі небесні, й дивився він на Олену з покірністю, бачачи ж, що страх не покидає її лиця, заговорив голосом низьким і сумним:

– Не бійтеся, князівно!

– Де я? Де я? – запитала вона, дивлячись на нього крізь нещільно зімкнуті пальці.

– У безпечному місці, війна далеко лишилася. Не бітеся, душе моя. Я вас сюди із Бара привіз, аби ні від людей, ні від війни вам не сотворилося кривди. Нікого в Барі не пощадили козаки, лише ви живою лишилися.

– А ви що тут робите, пане? Чому переслідуєте мене невідступно?

– Я вас переслідую! Боже правий! – І отаман розвів руками й захитав головою, як людина, котрій заподіяли велику несправедливість.

– Я вас, пане, боюся страшенно.

– Чого ж ви боїтеся? Накажете, кроку не зроблю: я раб ваш. Мені б сидіти біля порога та у вічі вам дивитись, і тільки. За що ненавидите? Я вам зла не бажаю. О Боже! Ви в Барі, лише побачивши мене, себе ножем ударили, а втім, давно мене знаєте, могли б і здогадатися, що я рятувати вас примчав, як на крилах. Не чужий я вам – друг вірний, а ви, князівно, за ніж ухопилися!

До блідих щік князівни раптом прихлинула кров.

– Як на мене, ліпше смерть, аніж ганьба, – сказала вона. – Якщо ви мене збезчестите, клянуся, накладу на себе руки, хоча б і душу цим загублю.

Очі дівчини спалахнули вогнем – і зрозумів отаман, що жарти кепські з курцевичською княжою кров’ю: згарячу Олена виконає свою погрозу й іншого разу вже не промахнеться.

Тому він нічого не відповів, тільки, зробивши крок уперед, сів під вікном на лаву, застелену золотою парчею, й голову похнюпив.

Декілька хвилин тривало мовчання.

– Будьте певні, – сказав нарешті Богун. – Поки я не п’яний, поки горілка в голові не забродить, ви для мене мов ікона в церкві. А пити я відтоді, як вас у Барі знайшов, перестав зовсім. До того пив, ох, пив, біду свою заливав горілкою. Що ще було робити? Але тепер у рот не візьму ні солодкого вина, ні сивухи.

Князівна мовчала.

– Подивлюся на вас, – продовжував він, – погляд ясним личком натішу, та й піду.

– Поверніть мені свободу, – сказала дівчина.

– Хіба ж ви в неволі? Ви тут хазяйка. А куди повернутися хочете? Курцевичі всі загинули, вогонь пожер міста й села, князя в Лубнах нема, він із Хмельницьким, а Хмельницький із ним зустрічі шукає, кругом війна, кров рікою ллється, скрізь козаки, жовніри та ординці. Хто вас пошанує, крім мене? Хто захистить, хто пожаліє?

Князівна підвела до неба очі, згадавши, що є на світі чоловік, котрий би і радо прийняв, і пожалів, і дав захист, але не хотілось їй вимовляти його ім’я, щоб не дражнити лютого звіра, – і миттю гірка печаль стисла їй серце. Чи живий іще той, за яким її душа журиться? Коли була в Барі, вона знала, що живий, бо незабаром після від’їзду Заглоби до неї дійшла чутка про Скшетуського разом із вістями про перемоги грізного князя. Але скільки вже відтоді днів і ночей промайнуло, скільки могло відбутися битв, скільки небезпек зустрітися! Сказати що-небудь про нього міг тепер тільки Богун, якого запитувати вона не хотіла, та й не відважилася б, мабуть.

І голова її впала на подушки.

– Невже мені тут ув’язненою залишатися? – промовила вона зі стогоном. – Що я вам, пане, зробила, чого ходите за мною, наче доля зла?

Козак підвів голову й заговорив тихо, голосом ледве чутним:

– Що ви мені зробили, не знаю, зате знаю одне: коли я зла ваша доля, то й ви для мене біда лиха. Якби я не полюбив вас, був би вільний, як вітер у полі, і серцем вільний, і душею вільний, і прославлений, як сам Конашевич Сагайдачний. Личко ваше – моя біда, очі ваші – моя біда; ні воля, ні слава козацька мені не милі! На найліпших красунь не дивився: чекав, поки ви виростете й панною станете! Якось узяли ми галеру з молодицями одна одної ліпша – самому султанові їх везли, – і жодна серця не розчулила. Потішилися з ними брати козаки, а потім я кожній камінь на шию та в воду. Нікого не боявся, ні на що не оглядався – з бусурманами воював, брав здобич, був у степу, ніби князь у замку. А зараз що? От сиджу тут, ваш раб, вимолюю доброго слова й вимолити не можу – та й до цього не чув, навіть у ті часи, коли вас брати й тітка віддати за мене хотіли. Ой, дівчино, якби ви були до мене іншою, не сталося б того, що сталося, не перебив би я рідню вашу, не злигався з мужиками та з бунтарями, але через вас я зовсім утратив розум. За вами пішов би, куди б не покликали, душу б свою подарував, кров по краплі віддав би. А тепер ось воно як: сам із голови до ніг у шляхетській крові, та раніш-то я лише татарву бив, а вам привозив здобич – аби ви в золоті ходили та перлах, як херувим Божий. Чому ж ви мене тоді не полюбили? Ой, тяжко, тяжко! Серце на шматки рветься. Ні з вами життя нема, ні без вас, ні вдалині, ні поряд, ні на горі, ні в долині, голубко ви моя, серденько! Простіть, що я за вами в Розлоги по-козацьки прийшов, із вогнем і шаблею, але п’яний я був гнівом на князів, та й горілку дудлив усю дорогу, тать нещасний. А потім, коли ви від мене втекли, псом вив, од їжі відмовлявся, рани відкрились – я тільки й знав, що смерть прохав зжалитися й прибрати мене. А ви хочете, щоб я тепер вас оддав, аби знову втратив, голубко моя, моє серденько!

Отаман замовк, голос його урвався, і тільки стогін вихопився з грудей, а Оленине обличчя то заливалося рум’янцем, то блідло. Чим більше безмірної любові чулося князівні в словах Богуна, тим ширше розверзалася перед нею прірва – без дна, без надії на визволення.

А козак, перевівши дух, опанував себе й так продовжував:

– Просіть, чого хочете. Он, бачите, як світлиця вбрана, – все моє! Це здобич із Бара, на шести конях для вас привіз – просіть, чого хочете: золота жовтого, коштовного вбрання, каміння чистої води, слуг покірних. Багатий я, свого вистачає, та й Кривоніс не пожаліє добра, і Хмельницький не поскупиться, будете не гірше княгині Вишневецької. Замків, скільки захочете, візьму, покладу до ніг пів-України – хоч і козак я, не шляхтич, а як-не-як отаман бунчужний, у мене десять тисяч вояків під рукою, більше, ніж у князя Яреми. Просіть, чого хочете, лише не тікайте, лише захотіть бути зі мною та полюбити мене, моя голубко!

Князівна трохи підвелася на подушках, біліша полотна, але ніжне, прекрасне її лице таку непохитну виражало волю, таку гордість і силу, що голубка в ту мить дужче схожою була на орлицю.

– Коли ви, пане, відповіді од мене ждете, – промовила вона, – знайте: хоч би мені вік довелося лити сльози у вашій неволі, я ніколи, ніколи вас не полюблю, і нехай допоможе мені Всевишній!

Богун якийсь час боровся з собою.

– Ви мені таких слів не говоріть! – хрипким голосом промовив він.

– Це ви мені не говоріть про свою любов – сором бере мене, гнів і образа. Не про вас я!

Отаман підвівся.

– А про кого ж, князівно Курцевич? Коли б не я, чиєю б ви були в Барі?

– Хто моє життя врятував, аби потім зганьбити та волі позбавити, той не друг мені, а ворог лютий.

– А якби вас мужва вбила? Подумати страшно!

– Ніж би мене вбив, це ви його в мене вирвали!

– І ні за що не віддам! Ви мусите бути моєю, – палко вигукнув козак.

– Ніколи! Ліпше смерть.

– Мусите і будете.

– Ніколи.

– Ех, коли б не ваша рана, після слів таких я б сьогодні ж послав козаків до Рашкова й ченця звелів би силою пригнати, а до завтра був би вашим чоловіком. Та й що? Чоловіка гріх не любити, не голубити! Чи ти ба, вельможна панно, для вас козацька любов – сором і образа! А хто ж ви така, щоб мене вважати холопом? Де ваші замки, військо, бояри? Чому сором? Чого образа? Я вас на війні взяв, ви полонянка. Ой, був би я простим мужиком, нагайкою б вас по білій спині уму-розуму повчив і без ксьондза красою вашою насолодився – якби мужиком був, не лицарем!

– Ангели небесні, спасіть! – прошепотіла князівна.

Тим часом лють усе виразніше позначалася на обличчі отамана – гнів його виривався назовні.

– Знаю я, – продовжував він, – чому ви противитеся мені, чому моя любов вам образлива! Для іншого свою дівочу честь бережете – але не бувати тому, не буду я козак, клянуся життям! Голота нещадима шляхтич ваш! Пустобрех! Лях лукавий! Щоб він пропав! Ледве глянув, ледве покружляв у танці, і вже вона, вся як є, його, а ти, козаче, терпи, бийся лобом об стіну! Нічого, я до нього доберуся – шкуру накажу зідрати й розіпнути. Знайте ж: Хмельницький війною йде на ляхів, а я з ним – і голубка вашого розшукаю хоч під землею, а повернуся, вражу голову його під ноги вам кину.

Олена не почула останніх слів отамана. Біль, гнів, рани, хвилювання, страх позбавили її сил – страшенна слабість розлилася по тілу, світло в очах потьмарилося, в голові запаморочилось, і вона впала на подушки непритомна.

Отаман усе стояв, білий од люті, з піною на губах; раптом він помітив цю неживу, безсило закинуту голову, і з уст його вирвався крик майже нелюдський:

– Вже по ній! Горпино! Горпино! Горпино!

І Богун гепнувся навколішки.

Велетка стрімголов улетіла до світлиці.

– Спаси! Поможи! – кричав Богун. – Убив я її, серденько моє, світло моє!

– Що ти, здурів?

– Убив, убив! – стогнав отаман, ламаючи над головою руки.

Та Горпина, підійшовши до князівни, вмить зрозуміла, що не смерть це, а лише глибока непритомність, і, виштовхавши Богуна за двері, почала приводити дівчину до тями.

Через хвилину князівна розплющила очі.

– Ну, доню, нічого тобі не сталося, – примовляла чаклунка. – Видно, налякалася його і світло в очах потьмарилося, та потьмарення мине, а здоров’я повернеться. Ти ж у нас як горіх дівка, тобі ще жити й жити, горя не знаючи.

– Ти хто така? – слабким голосом запитала Олена.

– Я? Слуга твоя – як отаман звелів.

– Де я?

– У Чортовім яру. Пустеля глуха навкруги, нікого, крім нього, не побачиш.

– А ти теж тут живеш?

– Це наш хутір. Донці ми, брат мій полковничає в Богуна, добрими молодцями верховодить, а моє місце тут – тепер от тебе стерегти буду в позолоченому твоєму покої. Замість хати терем! Очам дивитися боляче… Це він для тебе постарався.

Олена глянула на пригоже лице дівки, і здалось їй воно простодушним.

– А будеш до мене доброю?

Білі зуби молодої відьми блиснули в усмішці.

– Буду! Чом би й не бути! – сказала вона. – Але й ти будь доброю до отамана. Он який козак, сокіл ясний! Та він тобі…

Тут відьма, нахилившись до Олени, заходилась їй щось нашіптувати на вухо, а під кінець зайшлася голосним сміхом.

– Геть! – крикнула князівна.

Розділ III

Уранці через два дні Горпина з Богуном сиділи під вербою біля млинового колеса й дивилися на спінену воду.

– Дивися за нею, стережи, очей не спускай, щоб із яру ні ногою, – говорив Богун.

– В яру біля річки горловина вузька, а тут місця досить. Звели горловину камінням засипати, й будемо ми як на дні горщика, а я для себе, коли знадобиться, знайду вихід.

– Чим же ви тут годуєтесь?

– Черемис між валунів кукурудзу саджає, виноград вирощує та птахів у сильце ловить. І привіз ти чимало, ні в чому твоя пташка потреби не матиме, хіба що пташиного молока захоче. Не бійся, не вийде вона з яру, й ніхто про неї не прознає, якби молодці твої не прохопилися словом.

– Я їм поклястися наказав. Хлопці вірні: хоч ремені зі спини ріж, слова не скажуть. Але ти ж сама говорила, до тебе люди за ворожбою приходять.

– Із Рашкова, часом, приходять, а інколи хтось прочує, то й бозна-звідки. Та далі річки не йдуть, у яр ніхто не потикається, страшно. Ти бачив кістки. Були такі, що спробували, – їхні це кісточки лежать.

– Твоїх рук діло?

– А тобі не один біс? Кому поворожити, той на краю чекає, а я до колеса. Що побачу у воді, з тим прийду й розповідаю. Зараз і тобі подивлюся, та не знаю, чи покажеться що, не кожного разу видно.

– Тільки б поганого не вгледіла.

– Погане вийде, не поїдеш. І без того ліпше б не їхав.

– Не можу. Хмельницький у Бар листа писав, аби я повертався, та й Кривоніс велів. Ляхи проти нас ідуть із превеликою силою, значить, і нам треба триматися разом.

– А коли повернешся?

– Не знаю. Велика буде битва, такої ще не бувало. Або нам каюк, або ляхам. Поб’ють вони нас – заховаюся тут, а ми їх – повернуся за своєю зозулею та повезу до Києва.

– А як загинеш?

– На те ти й ворожка, щоб мені наперед знати.

– А як загинеш?

– Раз мати родила!

– Ба! А що мені тоді з дівкою робити? Шию їй звернути, чи що?

– Тільки зачепи – до волів накажу прив’язати та на палю.

Отаман похмуро замислився.

– Якщо я загину, скажи їй, щоб мене простила.

– Ех, невдячна твоя полячка: за таку любов і не любить. Я б на її місці не комизилася, ха!

Кажучи так, Горпина двічі штовхнула отамана кулаком у бік і оскалила в усмішці зуби.

– Іди к бісу! – відмахнувся козак.

– Ну, ну! Знаю, не про мене ти.

Богун задивився на воду, що клекотіла під колесом, ніби сам хотів прочитати свою долю в піні.

– Горпино! – сказав він трохи згодом.

– Чого?

– Буде вона за мною тужити, як я поїду?

– Коли не хочеш по-козацьки її присилувати, може, воно й ліпше, що поїдеш.

– Не хочу, не можу, не смію! Вона руки на себе накладе, знаю.

– Може, й справді ліпше поїхати. Вона, поки ти тут, знати тебе не хоче, а посидить місяць-два зі мною та з Черемисом – куди який милий станеш.

– Якби вона здорова була, я знав би, що робити. Привів би попа з Рашкова та звелів обвінчати нас, але тепер, боюся, вона зі страху віддасть Богові душу. Сама бачила.

– От завів! На кий біс тобі піп та вінчання? Ні, поганий ти козак! Мені тут ні попа, ні ксьондза не треба. В Рашкові добруджські татари стоять, іще накличеш на нашу голову бусурманів, а прийдуть – тільки ти свою князівну й бачив. І що тобі наверзлося на думку? Їдь собі та повертайся.

– Ти краще у воду дивись і говори, що бачиш. Правду говори, не бреши, навіть якщо не жити мені.

Горпина підійшла до млинового жолоба й підняла заставку, що перекривала водоспуск; одразу ж жвавий потік помчав по жолобу вдвоє прудкіш, а колесо почало повертатися швидше, поки не сховалося зовсім за водяним пилом; густа піна під колесом так і закипіла.

Відьма втупила чорні свої очища в цю піну і, вхопившись за коси над вухами, заходилася викликати:

– Уху! Уху! Покажись! У колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, чи злий, чи добрий, покажись!

Богун підійшов поближче й сів з нею поряд. На лиці його страх був мішма з нестримною цікавістю.

– Бачу! – крикнула відьма.

– Що бачиш?

– Смерть брата. Два воли Донця на палю тягнуть.

– Біс із ним, із твоїм братом! – пробурмотів Богун, якому не терпілось дізнатися зовсім інше.

Із хвилину чути було тільки гуркіт колеса, що скажено крутилося.

– Синя в мого брата голівонька, синенька, ворони його клюють! – сказала відьма.

– Іще що бачиш?

– Нічого… Ой, який синій! Уху! Уху! В колесі дубовому, в піні білій, у тумані яснім, покажись… Бачу.

– Що?

– Битва! Ляхи тікають од козаків.

– А я за ними?

– І тебе бачу. Ти з невеличким лицарем б’єшся. Егей! Бережись невеличкого лицаря.

– А князівна?

– Нема її. А ось ізнову ти, а поряд той, що тебе обдурить лукаво. Друг твій невірний.

Богун то на пінні розводи глядів, то Горпину пожирав очима й напружувався подумки, щоб ворожбі посприяти.

– Який друг?

– Не бачу. Не розберу навіть, молодий чи старий.

– Старий! Авжеж старий!

– Може, і старий.

– Тоді я знаю, хто це. Він мене вже зрадив одного разу. Старий шляхтич, борода сива й на оці більмо. Щоб він здох! Тільки він мені не друг аж ніяк.

– Підстерігає тебе – знову показався. Стривай! Ось і князівна! Вона! У рутовому вінку, у білому платті, а над нею яструб.

– Це я.

– Може, й ти. Яструб… А чи сокіл? Яструб!

– Я це.

– Постривай. Нічого не видно більше… В колесі дубовому, в піні білій… Ого! Багато війська, багато козаків, ой, багато, як дерев у лісі, як у степу будяків, а ти над усіма, три бунчуки перед тобою несуть.

– А князівна при мені?

– Нема її, ти у військовому стані.

Знову настала мовчанка. Від гуркоту коліс увесь млин двигтів.

– Ач, крові ж бо скільки, крові! Трупів не злічити, вовки над ними, ворони! Мор прийшов страшний! Куди не глянеш, самі трупи! Трупи й трупи, нічого не видно, все кров’ю залито!

Раптом порив вітру змахнув туман із колеса, й одразу ж на пагорку над млином показався із в’язанкою дров на плечах потворний Черемис.

– Черемисе, опусти заставку! – крикнула дівка.

І, сказавши так, пішла вмити лице й руки.

А карлик тим часом усмирив воду.

Богун сидів замислений. Очумався тільки, коли підійшла Горпина.

– Більше нічого не бачила? – запитав він її.

– Що показалось, те й показалось, далі й дивитися не треба.

– А не брешеш?

– Головою брата клянуся, правду сказала. На палю Донця посадять – за ноги прив’яжуть до волів і потягнуть. Ех, жаль мені тебе, братику. Та не лише йому написана смерть! Ач яка показалася гора трупів! Зроду не бачила стільки! Бути великій війні на світі.

– А в неї, кажеш, яструб над головою?

– Еге ж.

– І сама у вінку була?

– У віночку і в білому платті.

– А звідки ти знаєш, що я – той яструб? Може, той лях молодий, шляхтич, про котрого ти від мене чула?

Дівка нахмурила брови й замислилася.

– Ні, – сказала вона, труснувши головою, – коли б був лях, то був би орел.

– Слава Богу! Слава Богу! Гаразд, піду я до хлопців, звелю коней лагодити в дорогу. Смеркне, і поїдемо.

– Неодмінно, значить, вирішив їхати?

– Хміль наказував, і Кривоніс теж. Сама бачила: бути великій війні, та і в Барі я про те ж прочитав у листі від Хмеля.

Богун насправді читати не вмів, але соромився цього – вважатися простаком отаману не хотілось.

– Ну й паняй! – сказала відьма. – Щасливий ти – гетьманом станеш: три бунчуки над тобою як свої п’ять пальців бачила!

– І гетьманом стану, і князівну за жінку візьму – не мужичку брати ж.

– Із мужичкою ти б не так розмовляв – а з цією торопієш. Ляхом би тобі вродитися.

– Я ж не гірший.

Сказавши так, Богун пішов до своїх козаків у стайню, а Горпина – до печі, готувати їжу.

Надвечір коні були готові в дорогу, та отаман не квапився з від’їздом. Він сидів на купі килимів у світлиці з торбаном у руці й дивився на свою князівну, котра вже підвелася з постелі, але, забившись у далекий куток, шепотіла молитву, ніскільки не звертаючи уваги на отамана, ніби його й не було зовсім. Він же зі свого місця стежив за кожним її рухом, кожний подих ловив – і сам не знав, що з собою робити. Всякої хвилини відкривав рот, наміряючись завести розмову, та слова застрявали в горлі. Непокоїло отамана бліде, німе лице суворістю своєю, що затаїлася в бровах і вустах. Таким його Богун раніше не бачив. І мимохіть пригадалися йому давні вечори в Розлогах, ніби наяву в пам’яті постали. Ось вони сидять із Курцевичами за дубовим столом. Стара княгиня соняхи лущить, князі кидають кості з чарки, він же, все одно як зараз, із прекрасної князівни очей не зводить. Але в ті часи і він бував щасливим – у ті часи, коли він розповідав, як ходив із січовиками в походи, вона слухала, а подеколи і погляд чорних своїх очей на його лице звертала, й малинові вуста її розтулялися, й видно було, що розповіді ці їй цікаві. Тепер же й не гляне. Тоді, бувало, коли він на торбані грав, вона й слухала, і дивилась, а в нього аж тануло серце. І от же чудеса які: невільниця, його полонянка, – наказуй, чого бажаєш! – але тоді він, здавалося, ближчим їй був, мало не рівнею! Курцевичі були йому братами, виходить, і вона, їхня сестра, не тільки зозулею, горлицею, любонькою чорнобривою для нього була, але й родичкою ніби. А нині сидить перед ним горда, похмура, безмовна, немилосердна панна. Ой, закипає в ньому гнів, закипає! Показати б їй, як козаком гордувати, але ж він жорстокосерду цю панну любить, кров за неї готовий оддати, і хоч скільки б не здіймалася в грудях лють, щоразу невидима рука за чуба схопить, невідомий голос гаркне «стій!» у саме вухо. А якщо й спалахував, як полум’я, потім бився головою об землю. Тим і закінчувалося. От і не знаходить собі козачина місця – чує його серце: тяжко їй із ним під одним дахом. Ну чого б не всміхнутися, не мовити доброго слова – він би їй у ноги кинувся і до дідька в пащу поїхав, тільки б журу свою, гнів, приниження в лядській крові втопити безслідно. А тут, перед цією князівною, він гірший раба. Коли б її не знав раніше, коли б то була взята в якій-небудь шляхетській садибі полячка, він би куди був сміливішим, але ж це князівна Олена, за яку він чолом Курцевичам бив, за котру й Розлоги, і все, чим багатий, віддати радий. Тим ганебніше холопом при ній почуватися, тим дужче він біля неї торопіє.

Час минає, за дверима хати голоси козаків чути, котрі, певно, вже в кульбаках сидять і чекають отамана, та отаман муку терпить. Яскраве світло скіпки падає на його лице, на багатий кунтуш, на торбан, а вона хоч би глянула! Гірко отаманові, злоба душить, і тоскно, і соромно. Хочеться попрощатися лагідно, та страшно, боїться він, що не буде це прощання таким, якого душа бажає, що поїде він із досадою, з болем, із гнівом у серці.

Ех, якби то був хто інший, а не князівна Олена, не князівна Олена, що вдарила себе ножем, руки на себе погрожувала накласти… Та тільки люба вона йому, і чим безжалісніша й зневажливіша, тим миліша!

Раптом кінь заіржав під віконцем.

Отаман зібрався з духом.

– Князівно, – сказав він, – мені час їхати.

Олена мовчала.

– Не скажете мені: з Богом?

– Їдьте, пане, з Богом! – рівним голосом промовила Олена.

У козака стислося серце: цих слів він чекав, але сказані вони мали бути по-іншому!

– Знаю я, – сказав він, – гніваєтеся ви на мене, ненавидите, але, повірте, інший був би до вас у сто разів злішим. Привіз я вас сюди, бо не міг інакше, та скажіть: що я вам поганого зробив? Начебто обходився по честі, ніби з королівною… Невже такий я злочинець, що словом добрим обдарувати не хочете? А ви ж у моїй владі.

– У Божій владі я, – сказала вона з тією ж, що й раніше, серйозністю, – а за те, що ви, пане, при мені стримуєтеся, дякую.

– Гаразд, і на тім спасибі. Поїду. Може, пожалієте ще, затужите!

Олена мовчала.

– Тяжко мені вас тут саму лишати, – вів своєї Богун, – важко їхати, та діло не жде. Легше було б, якби ви всміхнулися, благословили від щирого серця. Що зробити, чим заслужити прощення?

– Поверніть мені волю, а Господь вам усе простить, і я прощу, і всіляких гараздів побажаю.

– Що ж, може, так воно ще й станеться, – сказав козак, – може, ще пожалкуєте, що до мене були такою суворою.

Богун спробував купити прощальну хвилину хоча б ціною непевної обіцянки, виконувати яку він і не збирався, – і свого досяг: вогник надії блиснув ув очах Олени, й лице її трохи пом’якшало. Вона склала на грудях руки і спрямувала свій ясний погляд на отамана.

– Якби ви…

– Ну, не знаю… – промовив козак ледве чутно, тому що горло йому стисли разом і сором, і жалість. – Поки не можу, не можу – орда стоїть у Дикому Полі, чамбули повсюди шастають, од Рашкова добруджські татари йдуть – не можу, страшно, підождіть, повернусь от… Я біля вас дитина. Ви зі мною що захочете можете зробити. Не знаю!.. не знаю!..

– Нехай помагає вам Господь, нехай не залишить вас Пресвята Діва… Їдьте з Богом!

І простягла йому руку. Богун підскочив і припав до неї губами, коли ж підвів раптово голову, зустрів холодний погляд – і випустив руку. Одначе, задкуючи до дверей, кланявся в пояс, по-козацьки, на порозі ще бив поклони, поки за ширмою не зник.

Невдовзі гомін за вікном зробився голоснішим, почувся брязкіт зброї, а потім і підхоплена десятком голосів пісня:

 
Буде слава славна
Поміж козаками,
Поміж другами,
На довгії літа,
До кінця віка…
 

Голоси й кінський тупіт усе більше віддалялись і затихали.