Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 57 страниц)

Розділ VII

Заглоба лежав, прив’язаний до власної шаблі в тій самій світлиці, де грали весілля, а страшний отаман сидів оддалік на дзиґлику, насолоджуючись переляком полоненика.

– Добривечір, ваша милість! – сказав він, помітивши, що очі в його жертви розплющені.

Заглоба нічого не відповів, але вмить протверезів настільки, ніби краплі вина в рот не брав, тільки мурашки, добігши до п’ят, кинулися назад, просто в голову, і лютий холод пронизав до кісток. Кажуть, потопаючий в останню хвилину бачить явно все минуле життя, все пригадує, розуміючи при цьому, що з ним відбувається; у Заглоби в ту мить так само проясніли пам’ять і свідомість, і останнє, що народилося в його просвітленому мозку, був беззвучний вигук, що так і не зірвався з губ: «Зараз він мені покаже!»

Отаман же спокійним голосом повторив:

– Добривечір, ваша милість.

«Брр! – подумав Заглоба. – Вже ліпше б розлютився».

– Не впізнаєш мене, пане шляхтич?

– Моє шанування! Як здоров’ячко?

– Дякувати Богу. А от про твоє здоров’я потурбуюся тепер я.

– Я в Господа такого лікаря не прохав і смію сумніватися, щоб ліки твої мені пішли на користь… А втім, на все воля Божа.

– Що ж, ти мене виходжував, а зараз моя черга віддячити давньому другові. Пам’ятаєш, як мені голову обмотав у Розлогах?

Очі Богуна заблищали, як два карбункули, а вуса витяглися в страшній усмішці рівною смужкою.

– Пам’ятаю, – сказав Заглоба. – Пам’ятаю і що ножем міг тебе штрикнути, – одначе того не зробив.

– А я хіба тебе штрикнув? Чи штрикнути збираюся? Ні! Ти мій дружок сердечний, я тебе берегтиму як зіницю ока.

– Я завжди говорив, що ти благородний лицар, – сказав Заглоба, вдаючи, буцім сприймає слова Богуна за чисту монету, а в голові в нього промайнуло: «Вже він, видно, що-небудь розтаке вигадав. Не померти мені легкою смертю!»

– Вірно говорив, – погодився Богун, – та й тобі не відмовиш у благородстві. Шукали ми один одного й нарешті відшукали.

– Правду кажучи, я тебе не шукав, а на доброму слові спасибі.

– Скоро мені ще дужче дякувати будеш, і я тобі віддячу за те, що наречену мою в Бар одвіз із Розлогів. Там я її і знайшов, а тепер що ж! На весілля б тебе запросити годилося, та тільки не сьогодні йому бути й не завтра – нині війна, а ти в літах уже, не доживеш, може статися.

Заглоба, незважаючи на весь жах свого становища, нашорошив вуха.

– На весілля? – пробурмотів він.

– А ти як думав? – продовжував Богун. – Що я, мужик який – дівку без попа присилувати чи не стане мене на те, щоб у Києві обвінчатися? Не для мужика ти її в Бар привів, а для гетьмана і отамана…

«Добре!» – подумав Заглоба.

Після чого повернув голову до Богуна й мовив:

– Накажи мене розв’язати.

– Полеж, полеж, тобі їхати скоро, а старій людині не гріх відпочити перед дорогою.

– Куди ж ти мене везти хочеш?

– Ти мій друг, і повезу я тебе до іншого свого дружка, до Кривоноса. Ми вже з ним подбаємо, щоб тобі добре було.

– Жарко мені буде! – буркнув шляхтич, і знову мурашки забігали в нього по тілу.

Подумавши, він заговорив знову:

– Знаю я, ти на мене зло таїш, а даремно, бачить Бог, даремно. Жили ми з тобою разом? Жили, і не один у Чигирині випили жбан меду, тому що я тебе злюбив, наче сина, за хвацькість твою та відвагу – другого такого лицаря не знайти в усій Україні. Ось так! Коли я тобі, скажи, поперек ставав? Не поїхав би тоді з тобою в Розлоги, ми б і досі перебували з тобою в добрій приязні. А навіщо поїхав? Із прихильності до тебе тільки. І не озвірів би ти, не порішив би тих нещасних, Господь не дасть збрехати: ніколи б я в тебе не став на дорозі. Що за радість у чужі справи втручатися! Чим кому іншому, вже краще б тобі дівчина дісталась. Але коли ти зібрався взяти її бусурманським манером, у мені совість заговорила: дім же як-не-як шляхетський. Ти б і сам на моєму місці не вчинив інакше. Я тебе міг на той світ відправити з більшим для себе зиском – але ж не зробив цього, не зробив! Тому що шляхтич, та й ганебно це. Посоромся й ти наді мною глумитися – знаю я, що ти замислив. І без того дівчина у твоїх руках – чого ж ти від мене хочеш? Хіба ж я її – скарб твій – не беріг як зіницю ока? Ти її пошанував, значить, не втратив совість і лицарською дорожиш честю, та як потім руку їй подаси, оббризкану моєю невинною кров’ю? Як скажеш: я того чоловіка, що тебе крізь сонмища холопів і татар провів, оддав на муки? Май же сором, звільни мене з цих пут, поверни відняту віроломством волю. Молодий ти ще і не знаєш, що тебе в житті чекає, а за мою смерть Господь тебе покарає: позбавить того, що тобі найдорожче.

Богун підвівся з лави, білий од люті, і, наблизившись до Заглоби, промовив здавленим од шаленства голосом:

– Ах ти ж, свиня погана, та я з тебе звелю три шкури спустити, на повільному вогні спечу, до стіни приб’ю, розірву на клапті!

І в нападі безумства схопився за ніж, який висів у нього на поясі, стиснув судорожно в кулаці руків’я – і ось уже лезо блиснуло в Заглоби перед очима, та отаман стримав себе, засунув ніж назад у піхви і крикнув:

– Гей, хлопці!

Шестеро запоріжців забігли до світлиці.

– Візьміть оце лядське падло і до хліва киньте. І щоб із очей не спускали!

Козаки підхопили Заглобу, двоє за руки і за ноги, третій – ззаду – за волосся, і, витягнувши зі світлиці, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною в хліві, що стояв оддалік. Після чого двері зачинились і в’язня оточила цілковита темрява – тільки в щілини між колодами та крізь дірки в солом’янім даху подекуди просочувалося слабке нічне світло. За хвилину очі Заглоби звикли до темряви. Він оглядівся навколо і побачив, що в хліві нема ні свиней, ні козаків. А втім, голоси останніх виразно доносились із-за всіх чотирьох стін. Видно, хлів було щільно обставлено вартою, і все ж таки Заглоба зітхнув полегшено.

Передовсім, він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він ні на секунду не засумнівався, що настав його останній час, і припоручив уже душу Богові, в надзвичайному, щоправда, страху. Одначе, видно, Богун приготував йому смерть витонченішу. Він не тільки помститися жадав, але й насолодитися помстою тому, хто кохану в нього відняв, кинув тінь на його козацьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як немовля. Вельми невесела перспектива відкривалася перед Заглобою, та поки що він утішався думкою, що живий іще, що, мабуть, його повезуть до Кривоноса й тільки там піддадуть тортурам, – а значить, попереду в нього ще днів зо два, а то й більше, поки ж він лежить собі один-однісінький у хліві й може в нічній тиші який-небудь фортель вигадати.

То було єдиною доброю стороною справи, та коли Заглоба про погані подумав, мурашки знову забігали в нього по тілу.

Фортелі!..

– Якби в цім хліві кабан або свиня валялися, – бурмотів Заглоба, – їм куди було б легше – либонь би до власної шаблі в’язати їх ніхто не подумав. Скрути так самого Соломона, і той не мудрішим од своїх штанів виявиться або від моєї підметки. Господи, за що мені така мука! Із усіх, хто живе на світі, я з одним цим харцизякою щонайменше хотів зустрітися – і на тобі, пощастило: якраз його й зустрів. Ох, і вичинить він мою шкуру – м’якшою за ліпше сукно буде. Якби я попався до когось іншого – відразу б оголосив, що пристаю до смути, а потім би накивав п’ятами. Та й інший навряд би чи повірив, а про цього й говорити не варто! Ой, недарма серце в п’яти тікає. Чорт мене сюди приніс – о Господи, ні рукою не поворушити, ні ногою… О Боже! Боже!

За хвилину, одначе, подумав Заглоба, що, маючи руки-ноги вільними, легше було б який-небудь фортель вигадати. А що, коли все-таки спробувати? Тільки б витягнути з-під колін шаблю, а там діло піде простіше. Та як її витягнути? Перевернувся на бік – без пуття… І тоді він поринув у роздуми.

А подумавши, почав розгойдуватися на власному хребті все швидше та швидше, і з кожним рухом переміщувався вперед на півдюйма. Йому зробилося жарко, чуприна змокла гірше, ніж у танці; часом він зупинявся, щоби перепочити або коли йому здавалося, що хтось іде до дверей, і знову починав з новим завзяттям, поки нарешті не вперся в стіну.

Тоді він почав діяти інакше: не на хребті гойдатись, а перекочуватися з боку на бік; шабля при цьому щоразу кінчиком легенько стукалась об стіну й потроху висувалася з-під колін, а руків’я тягнуло її вниз, до землі.

Застрибало серце у грудях у Заглоби: він побачив, що цей шлях може привести до бажаного результату.

І продовжував старанно трудитися, намагаючись ударяти в стіну якомога тихіше й тільки тоді, коли шум ударів приглушувався бесідою козаків. Але ось край піхов опинився між ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, гойдайся не гойдайся, було неможливо.

Так, але зате з іншого краю вже стирчала значна її частина, притому значно важча завдяки руків’ю.

На руків’ї був хрестик, як зазвичай на таких шаблях. На нього ж бо Заглоба й покладав надію.

Знову заходився він розгойдуватися, та на цей раз із таким розрахунком, аби повернутися до стіни ногами. І повернувся, і почав просуватися вздовж стіни. Шабля ще залишалася під колінами й між ліктями, та руків’я увесь час зачіпало об виступи землі; нарешті хрестик міцніше зачепився – Заглоба гойднувся востаннє, і на мить радість прицвяхувала його до місця.

Шабля висковзнула повністю.

Тепер руки були вільні, і, хоча кисті лишалися зв’язаними, шляхтич зумів ухопити шаблю. Притримавши кінець ступнями, він витяг клинок із піхов.

Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.

Складніше було з руками. Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, тупим боком униз, гострим догори, й терти мотузки об лезо, поки вони не перетерлись і не лопнули.

Проробивши це, Заглоба став не тільки вільним од пут, але й озброєним.

Полегшено зітхнувши, він перехрестився й почав дякувати Богові.

Але від позбавлення пут до визволення із Богунових рук іще дуже далеко було.

«Що ж далі?» – запитав себе Заглоба.

І не знайшов відповіді. Хлів оточено козаками, усього їх там не менше сотні: миші не просковзнути непоміченою, не те що такому товстуну, як Заглоба.

«Видно, нікуди я вже не годжуся, – сказав він собі, – і кмітливістю моєю тільки чоботи змащувати, і то в мадярів на ярмарку знайдеться мазь ліпша. Якщо Господь мене зараз не напоумить, уже напевно дістануся воронню на вечерю, а виявить таку милість – дам обітницю цнотливості, як пан Лонгин».

Голоси за стіною залунали голосніше й перервали його подальші роздуми. Підскочивши до стіни, Заглоба припав вухом до щілини між колод.

Сухі соснові колоди підсилювали звуки не гірше коряка бандури; чути було кожне слово.

– А куди ми звідси поїдемо, отче Овсівію? – запитував один голос.

– Не знаю, певно, в Кам’янець, – відповідав інший.

– Ба, коні ледве ноги волочать: не дійдуть.

– Тому тут і стоїмо – до ранку відпочинуть трохи.

Настала нетривала мовчанка, потім перший голос заговорив тихіше, ніж до цього:

– А мені здається, отче, отаман із-під Кам’янця піде за Ямпіль.

Заглоба затаїв подих.

– Мовчи, коли дороге життя молоде! – пролунало у відповідь.

І знову стало тихо, тільки з-за інших стін шепотіння чулися.

– Всюди їх повно, кругом стережуть! – пробурмотів Заглоба.

І підійшов до протилежної стіни хліва.

Тут він почув форкання коней, які з хрустом жували сіно. Видно, вони стояли біля самої стіни, а козаки перемовлялися, лежачи на землі між ними, тому що голоси доходили знизу.

– Ех, – говорив один, – їхали ми сюди без сну, без перепочинку, на негодованих конях, і все для того, щоб попастися в лапи Яремі.

– А правда, він тут?

– Люди, що з Ярмолинців утекли, бачили його, як я тебе бачу. Жах що розповідають: зростом, кажуть, із сосну, в лобі дві головешки, а замість коня – змій.

– Господи помилуй!

– Треба б нам прихопити цього ляха з жовнірами та тікати чимдуж.

– Як тікати? Коні ледве живі.

– Погано, брати ріднії. Коли б я був отаманом, я б цьому ляхові шию звернув і в Кам’янець хоч пішки повернувся.

– Ми його з собою в Кам’янець повеземо. Там із ним наші отамани побавляться.

– Спершу з вами побавляться чорти, – пробурмотів Заглоба.

Незважаючи на весь свій перед Богуном страх, а може, саме з цієї причини Заглоба поклявся собі, що живим не дасться. Від пут він вільний, шабля в руці – можна оборонятися. Зарубають, так зарубають, але живим не візьмуть.

Тим часом форкання й покректування коней, видно, вкрай натомлених дорогою, заглушили продовження розмови, та зате підказали Заглобі таку собі ідею.

«А що, коли спробувати із хліва вибратися і скочити на коня! – подумалося йому. – Ніч темна: вони й озирнутися не встигнуть, як я з очей зникну. В цих байраках та розлогах і серед дня не всякого наздоженеш, а вже в темряві й поготів! Посприяй же мені, Господи, зроби милість!»

Але не так-то все було просто. Потрібно було принаймні проламати стіну – а для цього треба бути Підбийп’яткою – або прорити під нею, як лисиця, лаз, але й тоді б вартові, без сумніву, почули, помітили й спіймали втікача раніше, ніж він устигне поставити ногу в стремено.

У голові у Заглоби вертілися тисячі різних хитрих способів, але саме тому, що їх було так багато, жоден із них чітко не уявлявся.

«Нічого не поробиш, доведеться розплачуватися шкурою», – подумав шляхтич.

І пішов до третьої стіни.

Раптом він ударився головою об щось тверде, помацав: то була драбина. Хлів не для свиней, а для корів призначався, і над ним на половину довжини було влаштовано горище, де тримали солому й сіно. Заглоба, недовго думаючи, поліз нагору.

А залізши, сів, перевів подих і обережно втяг драбину за собою.

– Ну, от я і у фортеці! – пробурмотів він. – Швидко їм сюди не дістатися, хоч би й інша драбина знайшлася. Хай із мене окостів накоптять, якщо я першу ж голову, яка покажеться, геть не знесу. Ох чорт! – сказав він раптом. – А вони ж і справді не тільки що прокоптити, але і спекти, і на смалець перетопити можуть. А, гаразд! Захочуть хлів спалити – нехай, тим паче я їм живим не дістанусь, а сирим чи спеченим склює мене вороння – один біс. Тільки б не потрапити в розбійницькі лапи, а на решту плювати, либонь якось обійдеться.

Заглоба легко переходив од крайнього відчаю до надії. І зараз раптом у нього вселилася така впевненість, ніби він уже був у таборі князя Яреми. Одначе становище його зробилося не набагато кращим.

Він сидів на сіннику і, поки тримав у руці шаблю, дійсно міг довго оборонятися. От і все! Від горища до волі шлях був іще страшенно довгим – до того ж унизу Заглобу чекали шаблі та піки вартових, які пильнували під стінами хліва.

– Якось обійдеться! – буркнув Заглоба та почав помалу розгрібати й висмикувати солому зі стріхи, щоб мати можливість виглянути назовні.

Справа пішла на лад: козаки за стінами, скрашуючи час у караулі, продовжували перемовлятися, до того ж знявся доволі сильний вітер і, шарпаючи гілки дерев, які росли поблизу, заглушав шарудіння соломи.

Невдовзі наскрізний отвір був готовий – Заглоба висунув голову назовні й роздивився.

Ніч уже добігала кінця, і східна сторона небозводу освітилася першими проблисками дня; у передранньому неяскравому світлі Заглоба розгледів майдан, суціль забитий кіньми, перед хатою довгі нерівні ряди сплячих козаків, далі колодязний журавель і колоду, в котрій поблискувала вода, а біля неї ще один ряд сплячих людей і десятка півтора козаків, які походжали з шаблями наголо вздовж цього ряду.

– Це ж мої люди зв’язані лежать, – пробурмотів шляхтич. – Ой! – додав він за хвилину. – Якби мої, а то ж княжі!.. Лепський ватажок, нічого не скажеш! Завіз до чорта в зуби… Соромно буде їм у вічі дивитись, якщо, звичайно, Господь поверне свободу. А все через що? Через пиятику та амурів. Яке мені було діло, що в мужиків весілля? Не годиться старій кобилі хвостом вертіти! Більше в рот не візьму цього віроломця-меду, що не в голову – в ноги б’є. Все зло на землі від пиятики: коли б на нас тверезих напали, я б, їй-богу, вікторію здобув і Богуна в хліві замкнув.

Тут погляд Заглоби знову впав на хату, в котрій спочивав отаман, і затримався на дверях.

– Спи, спи, харцизяко, – пробурмотів він. – Либонь побачиш уві сні, як тебе чорти в пеклі лущать, чого, зрештою, і так не уникнеш. Вирішив із моєї шкури решето зробити? Що ж, спробуй! Залазь до мене нагору, а там побачимо: може, ще я твою продірявлю, та так, що й собакам узуття не викроїш. Тільки б мені вирватися звідси! Тільки б вирватися! Та як?

Завдання й дійсно видавалося нездійснимим. Майдан був забитий людьми й кіньми; навіть якби Заглоба зумів вибратись із хліва, навіть якби, зісковзнувши з даху, плигнув на одного з тих коней, що стояли біля самого хліва, йому б не вдалося навіть воріт дістатись, а вже тим паче поскакати за ворота!

І, одначе ж, йому здавалося, що головне зроблено: він був вільний, озброєний і під стріхою почувався, мов у твердині.

«Якого дідька! – думав він. – Невже я задля того з пут звільнився, щоб повіситися на тих же мотузках?»

І знову на думку йому спадали всілякі хитрощі, та в такій кількості, що розібратися в них ніякої можливості не було.

Тим часом надворі помітно сіріло. Поріділа тінь, яка накривала сусідні з хатою будівлі, дах срібним здавався. Вже Заглоба легко міг розрізняти окремі гурти на майдані, вже розгледів червоні мундири своїх жовнірів, які лежали біля колодязя, і баранячі кожухи, під якими спали перед хатою козаки.

Раптом один із сплячих підвівся й не кваплячись пройшовся по майдану, в одних місцях ненадовго зупиняючись, поговорив про щось із козаками, котрі стерегли полонених, а потім попрямував до хліва. Заглоба спершу вирішив, що це Богун, оскільки помітив, що дозорці з ним розмовляли, як підлеглі з командиром.

– Ех, – пробурмотів він, – рушничку б сюди! Ти б у мене беркицьнувся.

У цю хвилину чоловік підвів голову, й на обличчя його впав блідий відблиск ранкової зорі: то був не Богун, а сотник Голодий, якого Заглоба зразу впізнав, оскільки пам’ятав чудово ще з тих часів, коли в Чигирині приятелював із Богуном.

– Гей, хлопці! – сказав Голодий. – Ви, часом, не спите?

– Ні, батьку, хоча й бере охота. Час би нас змінити.

– Змінять зараз. А вражий син не втік?

– Ой-ой! Хіба що душа з нього втекла – навіть і не поворухнеться.

– О, це стріляний горобець. Ану, погляньте, як він там, такий і крізь землю здатний провалитися.

– Зараз глянемо! – відповіли декілька козаків, прямуючи до дверей хліва.

– І сіна з горища струсіть – коней обтерти! На зорі виступаємо.

– Добре, батьку!

Заглоба, миттю покинувши свій пост біля діри в стрісі, підповз до отвору в настилі. В ту ж секунду він почув скрип дерев’яного засува та шарудіння соломи під ногами козаків. Серце його шалено стукало; міцно стиснувши руків’я шаблі, він заново поклявся в душі, що скоріше дозволить спалити себе разом із хлівом або порубати на шматки, ніж дасться живим. Він вважав, що козаки негайно здіймуть ґвалт, одначе помилився. Деякий час чути було, як вони бродять по хліву, потім кроки прискорились, і нарешті один промовив:

– Що за чорт? Не можу відшукати! Ми ж його кинули в цей куток.

– Перевертень він, чи що? Викреши-но вогню, Василю, темно, мов у колодязі.

На хвилину все змовкло. Василь, мабуть, шукав губку та кресало; потім інший козак почав потихеньку гукати:

– Озовись, пане шляхтичу!

– Авжеж! – буркнув Заглоба.

Та ось залізо чиркнуло об кремінь, посипався сніп іскор, освітивши на мить темне нутро хліва й козачі голови в смушевих шапках, після чого морок став іще густішим.

– Нема! Нема! – закричали збуджені голоси.

Один із козаків кинувся до дверей.

– Батьку Голодий! Батьку Голодий!

– Чого там? – запитав, показуючись у дверях, сотник.

– Нема ляха!

– Як це нема?

– Крізь землю провалився! Ніде нема. О, Господи помилуй! Ми й вогню викрешували – нема!

– Не може бути. Ох, і буде вам од отамана! Утік він, чи що? Проспали?

– Та ні, батьку, ми не спали. Із хліва він повз нас ніяк не міг прокрастися.

– Тихо! Не будити отамана!.. Якщо не втік, тут має бути. Ви скрізь шукали?

– Скрізь.

– А на сіннику?

– Він же зв’язаний, як йому на сінник забратися?

– Дурна макітра! Якби він не розв’язався, був би на місці. Шукайте на сіннику. Викресати вогню!

Знову бризнули в темряву іскри. Звістка миттю облетіла всіх вартових. До хліва, як це завжди в таких випадках буває, поспішно збігся народ; почулися поквапливі кроки, поквапливі запитання і ще більш скорі відповіді. Як шабельні удари в бою, посипалися зусібіч поради:

– На сінник! На сінник!

– А ти постережи зовні!

– Отамана не будити, а то біда буде!

– Нема драбини!

– Неси іншу!

– Нема ніде!

– Збігай у хату, може, там є…

– У, лях проклятий!

– Давайте з кутків на дах і по даху на сінник.

– Не вийде, карниз широкий і дошками знизу підшитий.

– Несіть піки. По них і зійдемо. Ох, пес!.. Драбину втяг за собою!

– Принести піки! – загримів голос Голодого.

Одні побігли за піками, інші, задерши голови, стовпилися під сінником. Розсіяне світло і до хліва вже просочилося крізь відчинені двері, в напівтемряві стало видно квадратний лаз на сінник, чорний і німий.

Знизу доносились окремі голоси:

– Гей, пане шляхтич! Спускай драбину та злазь. Усе одно тобі не втекти, навіщо людям клопоту завдаєш! Злазь! Злазь!

Тиша.

– Ти ж чоловік розумний! Сидів би собі, якби допомогло, так не допоможе – ліпше злазь, голубе, по своїй волі!

Тиша.

– Злазь, а то шкуру з макітри здеремо – та в гній пикою!

Заглоба залишався таким же глухим до погроз, як і до вмовлянь, і сидів у темряві, як борсук у норі, приготувавшись до відчайдушної відсічі. Тільки шаблю міцніше стискав у кулаці, та посопував і читав подумки молитву.

Тим часом принесли піки, зв’язали по три разом і приставили вістрями до лазу. В Заглоби майнула була думка схопити їх і втягнути нагору, але тут він спохватився, що дах може виявитися низькуватим і повністю піки не затягнеш. Та й негайно притягли б інші.

Поки що ж увесь хлів наповнився козаками. Одні світили скіпками, інші підносили жердини та драбини з гарб, а позаяк останні виявилися закороткими, квапливо скріплювали їх ременями – по піках здиратись і справді було б важко. Одначе ж охочі знайшлися.

– Я піду! – крикнуло кілька голосів.

– Зачекаємо, поки драбина буде! – сказав Голодий.

– А чого, батьку, не спробувати по піках?

– Василь здереться! Він як кішка лазить.

– Спробуй.

Відразу посипалися жарти:

– Гей, обережніш! У нього шабля, знесе макітру, й не помітиш.

– Він тебе за чуба схопить і нагору втягне, а там як ведмідь придавить.

Але Василя це не злякало.

– Він знає, – сказав той, – що коли мене пальцем зачепить, отаман йому покаже, почім ківш лиха, та й ви в боргу не залишитеся, брати.

Це було засторогою Заглобі, котрий сидів тихенько, не подаючи голосу.

Але козаки, народ хвацький, уже й розвеселилися; те, що коїлося, здалось їм кумедним, і вони, перебиваючи один одного, продовжували глузувати над Василем:

– Одним дурнем на світі менше буде.

– Та йому начхати, як ми за твою макітру відплатимо. Не бачиш хіба, який зух!

– Хо! Хо! Перевертень він. Чорт знає, на кого там обурнувся… Чаклун же! Ще невідомо, хто тебе в цій дірі дожидає.

Василь, який уже поплював на долоні й ухопився за піки, раптом трохи задумався.

– На ляха піду, – сказав він, – а на чорта ні.

Під той час драбини було зв’язано й приставлено до лазу. Але й по них підійматись виявилося незручно: вони тут же прогнулися в місцях скріплення, й тонкі снози тріщали, ледве на них пробували поставити ногу. Одначе Голодий сам поліз першим. Піднімаючись, він примовляв:

– Бачиш тепер, пане шляхтич, що ми не жартуємо. Не захотів злазити, заартачився, ну й сиди, тільки захищатися не здумай – усе одно ми тебе дістанемо, хоча й увесь хлів розібрати доведеться. Схаменись, поки не пізно!

Нарешті голова його досягла отвору й поступово в ньому зникла. Зненацька почувся свист шаблі, сотник страшно скрикнув, похитнувся й упав під ноги козакам із розрубаною надвоє головою.

– Коли його, коли! – заревіли козаки.

У хліві здійнялося страшне сум’яття, пролунали крики, волання, котрі заглушив громоподібний голос Заглоби:

– Ха, розбійники, людоїди, душогуби, всіх вас до єдиного переб’ю, пси шолудиві! Знайте руку лицаря. Я вам покажу, як на чесних людей нападати ночами! Як шляхтичів замикати у хліві… Ха! Пройдисвіти! Нумо, по одному, за чергою, а то й по двоє можна! Ну, хто перший? Тільки голови свої ліпше в гною поховайте, а то зітну геть, клянуся Богом!

– Коли! Коли! – волали козаки.

– Хлів спалимо!

– Я сам спалю, голодранці, разом із вами!

– Ану, давай по декілька, по декілька разом! – крикнув старий козак. – Тримати драбини, піками підпирати! Солому на голову і вперед!.. Взяти його треба!

Із цими словами він поліз нагору, а з ним іще двоє його товаришів; снози затріщали, ламаючись, драбини прогнулися ще дужче, та принаймні два десятки сильних рук схопилися за жердини, підперли драбину піками. Дехто просунув вістря в лаз, аби шляхтичу важче було розмахнутися шаблею.

Через декілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли під сінником.

Заглоба, розпалений успіхом, ревів як бугай і викрикував такі прокляття, що їх світ не чув, – у козаків од його слів душа б утекла в п’ятки, коли б не охопила їх у ту хвилину дика лють. Одні кололи піками настил, інші дерлися по драбині, хоча в темній дірі їх очікувала вірна погибель. Раптом біля дверей зчинився крик і до хліва вбіг сам Богун.

Був він без шапки, у самій сорочці та шароварах, у руці тримав оголену шаблю, очі блискали.

– На дах, собачі діти! – крикнув він. – Здерти солому і живим узяти.

А Заглоба, побачивши Богуна, заревів:

– Тільки підійди, хаме! Вмить вуха обріжу й ніс одрубаю, а голови твоєї мені й даром не треба, за нею сокира плаче. Що, підгинаєш хвоста, холопе, боїшся? Ану, хто зв’яже оцього гунцвота, того буде помилувано. Що, шибенику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Ну, де ж ти? Залазь, радий буду і пригощу добряче, зразу пригадаєш сатану-татуся та курву-маму!

Тим часом у Заглоби над головою затріщали крокви. Видно, козаки здерлися на дах і вже знімали солому.

Заглоба тріск почув, але страх не відібрав у нього сили. Він мовби сп’янів од битви й від крові.

«Заб’юся в куток і там загину», – подумав він.

Але в цю хвилину в усіх кінцях майдану раптом загриміли постріли, і зразу до хліва вдерлися з десяток козаків.

– Батьку! – несамовито кричали вони. – Сюди, батьку!

Заглоба спершу не зрозумів, що відбувається, і остовпів од здивування. Дивиться крізь діру в хлів – нікого. Крокви на даху не тріщать.

– У чому справа? Що сталося? – голосно вигукнув він. – Ага, зрозуміло! Вони вирішили хлів спалити і з пістолів гатять по даху.

Тим часом людське ревище за стіною ставало все страшнішим, почувся тупіт копит. Постріли змішувалися з виттям, бряжчало залізо. «Господи! Та це ж, либонь, битва!» – подумав Заглоба й кинувся до своєї діри у стрісі.

Подивився – й ноги під ним від радості підкосилися.

На майдані кипів бій, а вірніше, Заглоба побачив страшне побиття Богунових козаків. Заскочені зненацька, вони дозволили ворогові підійти дуже близько і падали, вбиті пострілами впритул; приперті до загорож, до стін хати і клуні, рубані мечами, тиснуті кінськими крупами, зім’яті копитами, гинули майже без опору. Жовніри в червоному налягали, несамовито рубаючись, не даючи козакам ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести подих, ні скочити на коня. Деякі тільки захищалися; хтось у диму і сум’ятті квапливо підтягував попруги й падав додолу, не встигнувши поставити ногу в стремено; інші, покидавши піки та шаблі, бігли до загорож, перестрибували через них або протискувалися між кілків, застряючи, горлаючи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ярема як орел налетів на них, накинувся несподівано з усією своєю раттю. Часу не лишалося ні отямитися, ні оглядітися: вигуки переможців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як ураганний вихор, гаряче кінське дихання пекло потилиці. «Люди, рятуйте!» – лунало звідусіль. «Бий, убивай!» – кричали жовніри.

І нарешті побачив Заглоба невеличкого Володийовського, котрий, стоячи з кількома жовнірами поблизу воріт, словами й перначем оддавав накази, а подеколи врізався на своєму гнідому жеребці в саму бучу: заледве приміряється, заледве повернеться, і людина вже падає, навіть не скрикнувши. О, Володийовський великим був у своїй справі майстром; природженим войовником, він пильно стежив за перебігом битви і, навівши де треба лад, знову повертався на місце, і спостерігав, і вказував, мовби керуючи оркестром: коли слід, сам візьме інструмент, коли слід – перестане грати, але очей ні на секунду ні з кого не спускає, щоб кожен своє виконав.

Забачивши таке, Заглоба затупав ногами по дошках настилу, так що пилюка навкруги знялася, заплескав у долоні й заревів на всю глотку:

– Бий проклятих! Бий, убивай, стинай голови! Рубай, коли, лупи, дави, ріж! Ану, натисніть! Шаблями їх, щоб жодному не втекти живим!

Так волав Заглоба, дзиґою вертячись на місці; очі його від натуги налилися кров’ю, навіть світло померкло на хвилину, але, коли зір йому повернувся, він побачив іще більш чудову картину – в оточенні півсотні козаків вихором летів на коні Богун, без шапки, в самій сорочці й шароварах, а за ним невеличкий Володийовський зі своїми людьми.

– Бий! Це Богун! – крикнув Заглоба, та не був почутий.

Тим часом Богун із козаками через тин, Володийовський через тин, деякі відстали, в декого коні на скаку перевернулися. Подивився Заглоба: Богун на рівнині, Володийовський на рівнині. Козаки врозсип і тікати, жовніри поодинці за ними. У Заглоби подих перехопило, очі ледве не вилізли з орбіт. Що ж він побачив? А ось що: Володийовський, мов гончак за вепром, по п’ятах за Богуном несеться, отаман повертає голову, заносить шаблю!..

– Б’ються! – кричить Заглоба.

Іще мить, і Богун падає разом із конем додолу, кінь Володийовського топче його копитами, і невеличкий лицар кидається навздогін за іншими втікачами.

Та Богун іще живий, він підхоплюється і біжить до порослих чагарниками пагорбів.

– Тримай його! Тримай! – реве Заглоба. – Це Богун!

З’являється нова ватага козаків, яка дотепер за пагорбами переховувалась, а зараз, коли її помітили, шукає нового шляху до втечі. За нею, приблизно за півверсти, мчать жовніри. Козаки наздоганяють Богуна, оточують, підхоплюють і забирають із собою. І ось уже вся ватага зникає в заворотах яру, а за нею зникають із очей і переслідувачі.

На майдані зробилося тихо й порожньо: навіть жовніри Заглоби, відбиті Володийовським, скочивши на козацьких коней, помчали разом з іншими навздогін за втікачами.

Заглоба спустив драбину, зліз із сінника і, вийшовши із хліва на майдан, огледівся. На майдані лежали без ліку вбиті запоріжці та близько дюжини жовнірських трупів. Шляхтич поволі між ними пройшовся, уважно кожного лежачого обдивився й опустився біля одного на коліна.