Текст книги "Вогнем і мечем"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 17 (всего у книги 57 страниц)
Сказавши це, він повернувся на подвір’я, знову зайшов у зловісні сіни, заглянув до Богуна і, пересвідчившись, що отаман не подавав ніяких ознак життя, підійшов до дверей Олени, відчинив їх тихенько і ввійшов до кімнати, з якої чути було немовби тиху молитву.
Це була кімната князя Василя; Олена, одначе, була з ним, тому що біля князя почувалася в більшій безпеці. Сліпий стояв на колінах перед освітленим лампадкою образом Святої Пречистої, Олена – поряд; обоє вголос молилися. Помітивши Заглобу, вона перевела на нього переляканий погляд. Заглоба приклав палець до губів.
– Панно! – сказав він. – Я друг Скшетуського.
– Спаси! – прошепотіла Олена.
– Для того сюди і прийшов. Покладись на мене.
– Що я маю робити?
– Треба тікати, поки цей диявол у безпам’яті.
– Що я маю робити?
– Одягніться чоловіком і вийдіть, коли постукаю.
Олена вагалася. Сумнів промайнув у її погляді.
– Чи можу я довіритися вашій милості?
– А що вам залишається?
– Вірно. Це вірно. Та покляніться ж, що не ошукаєте.
– З глузду з’їхали, панно, чи що! Одначе якщо бажаєте, поклянуся. Ось вам Господь і святий хрест! Тут – погибель, порятунок у втечі.
– Це правда, це правда.
– Швидше ж переодягніться й чекайте.
– А Василь?
– Який Василь?
– Брат мій божевільний, – сказала Олена.
– Вам загрожує загибель, не йому, – відповів Заглоба. – Якщо він божевільний, так він для козаків святий. Мені здалося, вони його пророком вважають.
– Вірно. І перед Богуном на ньому немає вини.
– Доведеться його залишити, інакше ми пропали, а пан Скшетуський разом з нами. Покваптеся, панно.
Із цими словами пан Заглоба вийшов і попрямував до Богуна.
Отаман був блідий і слабий, очі його, одначе, були розплющені.
– Ліпше тобі? – запитав Заглоба.
Богун хотів щось сказати, але не зміг.
– Говорити не можеш?
Богун поворушив було головою, підтверджуючи, що не може, але на обличчі його зразу ж з’явилося страждання. Як видно, рани від руху заболіли.
– Значить, ти і крикнути не зможеш?
Богун поглядом підтвердив, що не зможе.
– І поворухнутися теж?
Той же самий знак.
– Воно й ліпше, бо не будеш ні говорити, ні кричати, ні ворушитися, поки я з князівною в Лубни поскачу. Якщо я її в тебе не вкраду, нехай мене стара баба в ручному жорні на коров’ячу крупу змеле. Ти що, ракаліє, вважаєш, що з мене не досить твоєї компанії, що я далі буду чоломкатись із хамом? Ох, негідник! Ти, значить, думав, що заради твого вина, твоєї пики і твоїх мужицьких амурів я на вбивство піду і до бунтівників із тобою перекинуся? Ні, не бувати цьому, вродливцю!
У міру того як пан Заглоба пишно промовляв, чорні очі отамана розширювалися все дужче й дужче. Чи снилося йому це? Чи відбувалося насправді? Чи пан Заглоба корчив із себе дурня?
А пан Заглоба продовжував:
– Чого ти баньки, як кіт на сало, вилупив? Думаєш, я жартую? Може, накажеш у Лубнах кому поклонитися? Може, тобі звідтіля прислати лікаря? А може, ката у князя, нашого володаря, замовити?
Бліде лице отамана зробилося страшним. Він зрозумів, що Заглоба не жартує, і в очах його сяйнули блискавки відчаю і люті, а кров прихлинула до щік. Нелюдським зусиллям козак трохи підвівся, і з уст його зірвався крик:
– Гей, осавул…
Та не закінчив, бо пан Заглоба миттю схопив його ж власний жупан і обмотав йому голову, після чого звалив отамана навзнак.
– Не кричи, тобі шкідливо, – тихо примовляв він, важко сопучи. – А то завтра голова розболиться, а я, як добрий друг, про тебе дбаю. Вже буде тобі й тепло, і заснеш солодко, і горлянку не надірвеш. А щоб пов’язочок не зірвав, я тобі й ручки зв’яжу, а все per amicitiam,[87]87
заради дружби (лат.).
[Закрыть] щоби добром згадував мене.
Сказавши це, він обкрутив поясом руки козака і затягнув вузол, другим поясом, своїм власним, він зв’язав йому ноги. Отаман уже нічого не відчував, бо знепритомнів.
– Хворому слід лежати спокійно, – бурмотів Заглоба, – і щоби дурниці йому в голову не лізли, а то delirium[88]88
марення (лат.).
[Закрыть] початися може. Ну, видужуй. Міг би я тебе, звичайно, штрикнути, що, напевно, для мене було б і ліпше, та тільки соромно мені на мужицький кшталт діяти. Інша справа, якщо ти сам до ранку зомлієш, бо таке не з однією свинею траплялося. Бувай же здоровий. Vale et me amantem redama.[89]89
Прощавай і на любов мою любов’ю відповідай (лат.).
[Закрыть] Може, ще коли й стрінемось, але, якщо я шукатиму цієї зустрічі, нехай з мене шкуру спустять і підхвістя з неї наріжуть.
Після цих слів пан Заглоба вийшов із сіней, пригасив огонь у печі й постукав у кімнату Василя.
– Це ви, ласкава панно?
– Я.
– Ходімо ж, нам би тільки до коней пробратися. Всі перепились, ніч темна. Коли прокинуться, ми вже далеко будемо. Обережно, тут князі лежать!
– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотіла Олена.
Розділ XIX
Два вершники неквапно й тихо пробиралися через лісистий яр, що сусідив із розлозькою садибою. Ніч зробилася зовсім темною, бо місяць давно зайшов, а небокрай до того ж затягнувся хмарами. В яру за три кроки нічого не можна було розгледіти, отож коні раз по раз спотикались об коріння дерев, що простяглося впоперек дороги. Досить довго вершники їхали з величезною обережністю, і, лише коли показавсь у просвіті лощини відкритий степ, ледве освітлений тьмяним відсвітом місяця, один із вершників прошепотів:
– Уперед!
Вони полетіли, ніби дві стріли, пущені з татарських луків, залишаючи за собою глухий кінський тупіт. Поодинокі дуби, що тут і там стояли край дороги, миготіли як привиди, а вони мчали і мчали без відпочинку й перепочинку, поки коні не прищулили вуха й не почали схропувати від утоми, скачучи все важче й повільніше.
– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – сказав вершник, який був товщий.
А тут уже й світанок наполохав непроглядну ніч, із темряви почали вимальовуватися широкі простори, блідо окреслюватися степові будяки, віддалені дерева, кургани – в повітря просочувалося все більше й більше світла. Сірі відсвіти лягли на обличчя вершників.
Це були пан Заглоба з Оленою.
– Нічого не поробиш, доведеться коней стишити, – повторив пан Заглоба. – Учора вони пройшли із Чигирина в Розлоги без перепочинку. А коні, вони так довго не витримають, і дай Боже, щоб не попадали з ніг. А ви як, ласкава панно, почуваєтесь?
Тут пан Заглоба подивився на свою супутницю і, не чекаючи відповіді, вигукнув:
– Дозвольте ж, ласкава панно, при світлі дня на вас подивитися. Хо-хо! Це що ж, братова одежа? Нічого не скажеш, ладний із вас, ласкава панно, козачок. У мене такого джури, скільки живу, ще не бувало. Та тільки напевне пан Скшетуський його в мене відніме. А це що таке? О Господи, сховайте ж, ласкава панно, волосся, а то щодо вашої статі ніхто не помилиться.
І дійсно, по плечах Олени спадали хвилі чорного волосся, що розвіялося від швидкої скачки й нічної вогкості.
– Куди ми їдемо? – запитала вона, підбираючи волосся обома руками й намагаючись запхати його під шапку.
– Куди очі дивляться.
– Не в Лубни, значить?
Лице Олени стало тривожним, а в позирку, зверненому до Заглоби, помітне було розбуджене знову недовір’я.
– Бачите, ласкава панно, є в мене свій розрахунок, і покладіться в цій справі на мене. А розрахунок мій ось на якій мудрій максимі ґрунтується: не тікай у той бік, у який за тобою поженуться. Тож якщо за нами в цю хвилину женуться, то в бік Лубен, тому що вчора я привселюдно про дорогу розпитував і Богунові на прощання повідомив, що ми збираємося тікати туди. Ergo: тікаємо в Черкаси. Якщо ж нашу хитрість розкриють, то лише тоді, коли пересвідчаться, що нас на лубенському шляху нема, а на це днів два витратять. Ми ж тим часом опинимося в Черкасах, де зараз стоять польські корогви панів Пивницького й Рудомини. А в Корсуні все гетьманське військо. Зрозуміли, ласкава панно?
– Зрозуміла і, скільки житиму, вашій милості буду вдячна. Не знаю я, хто ви і як потрапили в Розлоги, та вважаю, що Господь мені на захист і для порятунку вас послав, адже я скоріше б зарізалась, аніж віддалась у руки душогубові цьому.
– Гаспид він, який на невинність вашу, панно, вельми розпалився.
– Що я йому, нещасна, зробила? За що він мене переслідує? Я ж його давно знаю і давно ненавиджу, і завжди він у мені тільки страх викликав. Хіба одна я на світі, що він не відстає від мене, що стільки крові через мене пролив, що братів моїх повбивав?… Господи, як згадаю, холону вся. Що робити? Куди заховатись од нього? Ви, добродію, не дивуйтеся скаргам цим, адже я нещасна, адже я соромлюся його домагань, адже мені смерть у сто разів миліша.
Щоки Олени спалахнули, і по них од гніву, презирства й горя скотилися дві сльози.
– Що й казати, – мовив пан Заглоба, – велика біда впала на ваш дім, але дозвольте, ласкава панно, зазначити, що родичі ваші почасти самі в тому винні. Не слід було козакові руки вашої обіцяти, а потім його обдурювати, що, розкрившись, так його розсердило, що ніякі вмовляння мої ніскільки не допомогли. Жаль також мені братів ваших убитих: особливо молодшого, він хоч і хлоп’я майже, та зразу було видно, що з нього знаменитий кавалер вийшов би.
Олена розплакалась.
– Не личать сльози тій одежині, котру ви, ласкава панно, зараз носите, так що витріть їх і скажіть собі: на все, мовляв, воля Божа. Господь і покарає вбивцю, що без того вже покараний, бо кров же пролив, а панну, єдину й головну мету жаги своєї, втратив.
Тут пан Заглоба замовк, але через якийсь час сказав:
– Ох і дав би він мені жару, якби я попався йому в лапи! На шагрень би шкуру мою вичинив. Ви ж не знаєте, панно, що я в Галаті вже від турків мук зазнав, так що з мене досить. Інших не прагну, і тому не в Лубни, а в Черкаси поспішаю. Воно б, звичайно, добре у князя сховатись. А якщо доженуть? Чули, Богунів козачок прокинувся, коли я коней одв’язував? А якщо тривогу підняв? Тоді вони зразу б у погоню кинулись і нас би через годину піймали, у них там княжі коні свіжі, а в мене часу не було вибирати. Він же – бестія дика, цей Богун, ви вже мені повірте, панно, й так мені спротивився, що я диявола б скоріше волів побачити, ніж його.
– Боже борони до нього потрапити.
– Але ж сам він себе загубив. Чигирин, порушивши гетьманський наказ, кинув, із князем-воєводою руським завівся. Й лишається йому йти до Хмельницького. Та тільки він принишкне, коли Хмельницького поб’ють, що, між іншим, могло вже бути. Редзян за Кременчуком військо зустрів, яке пливло під Барабашем і Кречовським на Хмеля, а на додаток пан Стефан Потоцький по суші з гусарами йшов, але Редзян у Кременчуці десять днів, поки чайку лагодили, просидів, так що, поки він до Чигирина доволікся, битва, слід гадати, відбулася. Ми новин із хвилини на хвилину чекали.
– Значить, Редзян листи з Кодака віз? – запитала Олена.
– Еге ж. Од пана Скшетуського до княгині й до вас, але Богун їх перехопив і, про все із них дізнавшись, тут же Редзяна порубав і поскакав мститися Курцевичам.
– О, бідолашний юнак! Через мене він кров свою пролив!
– Не журіться, панно. Видужає.
– Коли ж це було?
– Учора вранці. Богунові людину вбити – все одно що іншому чарку вина перехилити. А рикав він, коли прочитав листи, так, що весь Чигирин тіпало.
Розмова на якийсь час обірвалася. Тим часом зовсім розвиднілося. Рожева зоря, обрамлена світлим золотом, опалами та пурпуром, горіла на східній частині небес. Повітря було свіже, збадьорливе, коні почали весело форкати.
– Нумо, пришпормо з Богом, і вперед! Конячки відпочили, і часу гаяти не можна, – сказав пан Заглоба.
Вони знову кинулися вскач і без перепочинку промчали з півмилі. Зненацька попереду показалася незрозуміла темна крапка, що наближалася з небувалою швидкістю.
– Що це може бути? – мовив пан Заглоба. – Притримайте-но свого. Верховий ніби.
І дійсно, щодуху наближався якийсь вершник; скоцюрбившись у сідлі, схиливши лице до кінської гриви, він підганяв нагайкою свого жеребця, котрий і так, здавалося, летів, не торкаючись землі.
– Що ж це за диявол і чому він так летить? Ну й швидкість! – сказав пан Заглоба, дістаючи із сідельної кобури пістоль, щоб про всяк випадок бути готовим до всього.
Тим часом шалений вершник був уже кроків за тридцять.
– Стій! – гаркнув пан Заглоба, наводячи пістоль. – Ти хто такий?
Вершник на всьому скаку осадив коня, випростався і, підвівши очі, тут же закричав:
– Пан Заглоба!
– Плеснєвський, слуга чигиринського старости? А ти чого тут? Куди летиш?
– Ваша милість! Повертайте й ви за мною! Біда! Гнів Божий, суд Божий!
– Що сталося? Що таке?
– Чигирин запоріжці зайняли. Холопи шляхту ріжуть. Кара Божа!
– В ім’я Отця і Сина! Що ти говориш… Хмельницький?
– Пана Потоцького вбито, пан Чарнецький у полоні. Татари з козаками йдуть. Тугай-бей!
– А Барабаш і Кречовський?
– Барабаш загинув. Кречовський до Хмельницького перекинувся. Кривоніс іще вчора вночі рушив на гетьманів. Хмельницький – сьогодні засвітла. Сила страшенна. Край в огні, мужва повсюди бунтує, кров ллється! Тікайте, милостивий пане!
Пан Заглоба витріщив очі, роззявив рота і такий був приголомшений, що слова не міг вимовити.
– Тікайте, милостивий пане! – повторив Плеснєвський.
– Ісусе! – охнув пан Заглоба.
– Ісусе Христе! – вторила Олена, розридавшись.
– Тікайте, час не жде.
– Куди? Куди ж?
– У Лубни.
– А ти куди?
– Туди, звичайно. До князя-воєводи.
– Пропади воно все пропадом! – вигукнув пан Заглоба. – А гетьмани де ж?
– Під Корсунем. Але Кривоніс уже напевне зітнувся з ними.
– Кривоніс чи Прямоніс, холера йому в бік! Значить, нам сенсу нема їхати?
– До лева в пащу, ваша милість, на погибель прете.
– А хто тебе в Лубни послав? Пан твій?
– Пана мого порішили, а мені мій кум, який нині із запоріжцями, життя врятував і допоміг утекти. До Лубен я на власний розсуд їду, бо не знаю, де ще сховатися можна.
– В Розлоги не їдь, там Богун. Він теж до бунтівників збирається!
– О Боже мій! Боже мій! У Чигирині говорять, що ось-ось і на Задніпров’ї мужва підніметься!
– Ще й як може бути! Ще й як може бути! Паняй же, куди тобі до вподоби, а з мене досить і про свою шкуру дбати.
– Так я і зроблю! – сказав Плеснєвський і, хльоснувши коня нагайкою, рушив із місця.
– Та від Розлогів тримайся подалі, – крикнув йому вслід Заглоба. – А якщо Богуна зустрінеш, не кажи, що мене бачив, чуєш?
– Чую! – відгукнувся Плеснєвський. – З Богом!
І помчав, ніби від погоні.
– Ну, – сказав пан Заглоба. – От тобі й на! Викручувався я з усякої біди, але в такій іще не бував. Попереду – Хмельницький, позаду – Богун, і якщо воно дійсно так, то я гроша ламаного не дам ні за свій перед, ні за свій тил, ні за свою шкуру. Схоже, я дурня зваляв, у Лубни з вами, панно, не поскакавши, та зараз пізно жалкувати про це. Тьху! Увесь мій мозок не вартий того, щоб ним чоботи мастити. Що ж робити? Куди податися? В усій Речі Посполитій нема, видно, кутка, де людина своєю, не дарованою смертю могла б померти. Дякую за такі подарунки; нехай іншим їх дарують!
– Ваша милість! – сказала Олена. – Два моїх брати, Юр і Федір, у Золотоноші, може, від них буде нам який порятунок?
– У Золотоноші? Зачекайте, панно! Познайомився і я в Чигирині з паном Унерицьким, у котрого під Золотоношею маєтки Кропивна та Чорнобай. Але це звідси далекувато. Далі, ніж Черкаси. Що ж робити?… Якщо більше нікуди, тікаймо туди. Тільки з битого шляху треба з’їхати: степом та лісами пробиратися безпечніш. Якщо б хоч на тиждень отак затаїтися де-небудь, у лісах яких-небудь, може, гетьмани за цей час покінчили б із Хмельницьким і на Вкраїні спокійніше стало б…
– Не для того Господь нас із рук Богунових спас, аби дати загинути. Уповайте, ваша милість, добродію.
– Стривайте, ласкава панно. Знов у мені начебто дух міцніє. Ускакували ми в усяку халепу! Як-небудь розповім вам, панно, про пригоду, що сталася зі мною в Галаті, з чого ви зразу зробите висновок, що й тоді справа була кепська, а бач як, своїм розумом я тої небезпеки уникнув і вцілів, хоча борода моя, як можна бачити, посивіла. Одначе нам треба з’їхати зі шляху. Звертайте, панно… Ось так. А ви верхи, як умілий козачок, їздите! Трава висока, нічиє око зроду нас не помітить.
І дійсно, трава, в міру того, як вони заглиблювалися в степ, ставала все вищою, і врешті-решт вершники зовсім у ній потонули. Одначе коням у суцільній мішаниці тонких і товстих стебел, часом гострих і колючих, іти було нелегко. Тому вони швидко втомились і стали.
– Якщо ми хочемо, щоби ці конячки послужили нам і далі, – сказав пан Заглоба, – доведеться злізти й розсідлати їх. Нехай поваляються й попасуться, інакше діла не буде. Я так розумію, скоро до Кагамлика доберемося. Про мене, чим скоріше, тим миліше, – ліпше очерету нічого не знайти, якщо сховатися в ньому, диявол і той не знайде. Тільки б нам не заблукати.
Сказавши це, пан Заглоба спішився й допоміг спішитись Олені, потому почав знімати сідла й діставати їжу, котрою передбачливо в Розлогах запасся.
– Треба підкріпитися, – сказав він. – Дорога неблизька. Дайте ж, панно, яку-небудь обітницю святому Рафаїлу, щоб нам її щасливо подолати. А в Золотоноші є стара фортеця, можливо, і з гарнізоном. Плеснєвський сказав, що мужва й на Задніпров’ї піднімається. Гм! Воно не виключено, прудкий тут повсюди народ бунтувати, але на Задніпров’ї перебуває десниця князя-воєводи, а з біса важка ця десниця! Здорові в Богуна в’язи, та якщо ця десниця на них ляже, то до самої землі притисне; воно дай Боже, амінь. Їжте, панно.
Пан Заглоба дістав із-за халяви ножик з виделкою та подав їх Олені, потому розіклав перед нею на чапраку смажену яловичину та хліб.
– Призволяйтеся, панно, – сказав він. – У животі пусто – у голові горох-капуста… З’їв гов’яд – у голові лад. Дали ми з вами, звичайно, маху: правильніше було в Лубни тікати, та тут уже нічого не вдієш. Князь, мабуть, із військом теж за Дніпро рушить допомагати гетьманам. Страшних часів ми діждалися, бо громадянська війна з усього поганого – найгірше. Куточка не знайдеться для мирних людей. Краще мені було в ксьондзи йти, до чого я покликання мав, бо людина спокійна і поміркована, та фортуна інакше розпорядилася. Господи, Господи! Був би я тепер краківським каноніком і виспівував би годинами на почесному кріслі у храмі, позаяк голос у мене вельми приємний. Та що з того! З молодих літ дуже мені жіноча стать до вподоби була. Хо-хо! Не повірите, панно, яким я був красунчиком. Бувало, погляну на котру, і вона як громом уражена. Мені б рочків двадцять скинути, кепські були б у пана Скшетуського справи. Дуже гарний із вас, ласкава панно, козачок. І не дивно, що хлопці коло вас упадають і один одного через вас за горлянку беруть. Пан Скшетуський теж забіяка, яких мало. Бачив я, як Чаплинський йому дав привід, а він хоч і напідпитку був трохи, та як схопить його за комір і – перепрошую – за штани, як двине ним у двері! Так, скажу я вам, панно, в того всі кістки із вертлюгів повискакували. Старий Зацвілиховський теж мені про судженого вашого говорив, що найперший він лицар, князю-воєводі дорогий, та й сам я з першого погляду втямив, що жовнір він достоїнства не останнього і не по літах досвідчений. Спекотно, одначе, стає. Хоч і приємна мені ваша, панно, компанія, та я б не знаю що віддав, аби тільки нам у Золотоноші опинитися. Як видно, доведеться вдень у травах одсиджуватись, а ночами їхати. Не знаю тільки, чи витримаєте ви тягар такий?
– Я здорова і все витримаю. Їдьмо хоч зараз.
– Зовсім не жіноча у вас, панно, вдача. Коні вже повалялися, так що я їх посідлаю зараз, аби готові про всяк випадок були. Поки кагамлицьких очеретів і заростей не побачу, себе в безпеці не відчую. Якби ми не з’їхали зі шляху, можна було б до Чигирина ближче на річку виїхати, але тут від шляху до води, мабуть, воно з милю буде. Зразу ж на той бік і переправимося. До того ж, одначе, мені спати хочеться. Вчора ніч цілу проколобродили ми в Чигирині, вчорашнього дня лиха година мене в Розлоги з козаком несла, а нинішньої ночі знову з Розлогів виносить. Спати хочеться так, що я навіть розмовляти втратив охоту, й хоча мовчати не в моєму звичаї, бо філософи стверджують, що кіт має бути ловним, а кавалер красномовним, одначе здається мені, що язик мій начебто обледачів. Тому даруйте, якщо здрімну.
– Нема за що! – сказала Олена.
Пан Заглоба, кажучи по совісті, даремно звинувачував язик свій в обледачінні, бо з самого ранку молов ним без утоми. Та спати йому і дійсно хотілося. Так що, ледве вони знову посідали на коней, як він одразу почав посопувати і носом покльовувати, а врешті-решт і зовсім заснув. Зморили його втома і шум трав, розсовуваних кінськими грудьми. Олена ж поринула в думки, що носилися в її голові, як зграйка птахів. До цієї хвилини події так швидко змінювалися, що дівчина навіть і не встигла усвідомити всього того, що з нею сталося. Напад, жахливі картини вбивства, відчай, несподіваний порятунок і втеча – все це вихором пронеслося за одну ніч. А при всьому тому скільки незрозумілого! Хто був її рятівником? Він, щоправда, назвав своє ім’я, та воно само по собі аж ніяк не пояснювало його вчинку. Звідки він узявся в Розлогах? Він сказав, що приїхав з Богуном, а значить, знався з ним, був його приятелем, його другом. Але навіщо тоді було її рятувати, наражаючи себе на величезну небезпеку і страшну помсту козака? Щоби зрозуміти це, слід було добре знати пана Заглобу з його безпутною головою та добрим серцем. Олена ж знала його всього-на-всього годин шість. І цей незнайомець з безсовісною пикою буяна та п’яниці зробився її рятівником. Якби вона зустріла його три дні тому, Заглоба викликав би в неї неприязнь і підозру, а зараз Олена дивиться на нього, як на свого доброго ангела, і навіть із ним тікає, – але куди? У Золотоношу чи кудись іще, сама навіть до пуття не знає. Яка переміна долі! Вчора ще Олена лягала спати під мирним рідним дахом, сьогодні – вона в степу верхи, в чоловічій одежі, без даху та притулку. Позаду страшний отаман, який зазіхає на її честь, на її любов, попереду полум’я селянського бунту, братовбивча війна з усією зрадливістю долі, тривогою та жахом. І вся надія на цю людину? Ні! Ще на когось, хто могутніший ґвалтівників, воєн, смертей, звірств і пожеж.
Тут дівчина здійняла очі до небес:
– Спаси ж мене, Боже великий і милосердний! Спаси сироту, спаси нещасну, спаси заблудлу! Нехай буде воля твоя, але ж нехай звершиться й милосердя твоє!
А милосердя ж бо вже звершилося, бо, вирвана з наймерзенніших рук, вона врятована незбагненним Божим дивом. Небезпека ще не минула, та визволення, можливо, близько. Хто знає, де тепер той, обранець її серця. Із Січі він, напевно, вже повернувся, можливо навіть, він зараз де-небудь у цьому ж самому степу. Він шукатиме її і знайде, і тоді радість прийде на зміну сльозам, веселощі – печалі, побоювання та тривоги припиняться раз і назавжди – настане заспокоєння і благодать. Відважне щире серце дівчини наповнилося надією, а степ навколо солодко шумів, а вітерець, який гойдав трави, навівав заразом і їй солодкі думки. Не така вже вона сирота на білому світі, якщо поряд якийсь дивний невідомий заступник, а другий – відомий і коханий, про неї подбає, не залишить, приголубить на все життя. А вже він-то людина залізна і куди сильніша та доблесніша за тих, хто зазіхає на неї зараз.
Степ тихо шумів, квіти видавали сильні дурманні запахи, червоні головки чортополоху, пурпурні китички заячої капусти, білі перлинки миколайчиків і пір’я полину схилялися до неї, нібито в рядженому цьому козачкові з довгими косами, з обличчям білішим од молока й червоними вустами впізнавали сестрицю-дівчину. Вони схилялися до неї й нібито хотіли сказати: «Не плач, краснодіво, ми, як і ти, Божі!» Степ нібито вмиротворяв і заспокоював дівчину, картини вбивств і погоні кудись зникли, її охопила якась солодка слабкість, і сон почав стуляти їй повіки. Коні йшли неквапно, їзда заколисувала, і вона заснула.