Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 57 страниц)

Перестали гриміти на валах гармати, і гранати не опромінювали більше темряви, тільки шаблі брязкали біля всього підніжжя західного валу та крики стрясали повітря. Потім змовкли і рушничні залпи. Морок поглинув учасників рукопашного бою.

Найзіркіше око не могло вже розгледіти, що там відбувається, – щось переверталося в пітьмі, начебто велетенське страховисько в конвульсіях звивалося. Навіть по вигуках не можна було розпізнати, тріумф у них звучить чи відчай. Часом і крики стихали – тоді тільки один страшний стогін можна було почути; він з усіх боків ішов: з-під землі, над землею котився, повисав у повітрі, підносився до небес, немов і душі стогнали, відлітаючи з поля битви.

Але короткі були такі перерви; після недовгої тиші виття і крики відновлювалися з подвоєною силою і робились усе більш хрипкими, усе менш схожими на людські.

Раптом знову гримнули рушниці: це оберштер Махницький із залишками піхоти підходив на допомогу виснаженим полкам. У задніх рядах козаків просурмили відбій.

Настав перепочинок; козацькі полки на версту відступили від окопів і зупинилися під прикриттям своїх гармат. Але не минуло й півгодини, як Хмельницький підняв і втретє погнав на штурм своє військо.

І тоді на валу показався верхи на коні сам князь Ярема. Впізнати князя було неважко: прапорець і гетьманський бунчук розвівалися над його головою, а спереду і позаду несли з півсотні смолоскипів, які горіли кривавим полум’ям. Одразу по ньому здійняли стрілянину козацькі гармати, але недотепні гармаші далеко, за Гнізну, посилали ядра, князь же стояв спокійно і дивився на хмару, що наближається…

Козаки сповільнили крок, немов зачаровані цією картиною.

– Ярема! Ярема! – начебто шум вітру, пронеслося по рядах неголосне бурмотіння.

Грізний князь, який стояв на валові серед кривавих вогнів, здавався казковим велетнем – і дрож пройняв утомлені тіла, а руки підвелися, діючи хресне знамення. Він же стояв непорушно.

Та от він махнув золотою булавою – і за мить лиховісна зграя гранат, шумом наповнивши повітря, обрушилася на ворожі шеренги; колона скрутилася, мов смертельно поранений змій, крик жаху полетів із одного кінця лавини до іншого.

– Уперед! Бігцем! – почулися голоси козацьких полковників.

Чорна лавина прожогом понеслася до валів, щоб сховатися від гранат під їхнім захистом, але не встигла подолати й половини шляху, коли князь, як і раніше видний мов на долоні, напівобернувшись до заходу, знову махнув золотою булавою.

За цим знаком з боку ставка, із просвіту між дзеркальною його гладдю і валом, виступила кіннота й як оком змигнути розсипалася по прибережному краю рівнини; при світлі гранат ясно видно було багатолюдні гусарські корогви Скшетуського і Зацвілиховського, драгунів Кушеля і Володийовського і княжих татар під командою Розтворовського. За ними показалися нові полки: козаки і волохи Биховця. Не тільки Хмельницький – останній обозник умить зрозумів, що зухвалий воєначальник вирішив кинути всю кавалерію ворогові у фланги.

Негайно в козацьких лавах сурми програли відбій.

– Грудьми до кінноти! Повертай! – почулися злякані голоси.

Хмельницький тим часом намагався перемінити фронт своїх військ і кіннотою від кінноти прикритись. Але часу на це вже не залишалося. Перш ніж він устиг вирівняти стрій, князівські корогви кинулися навскач і понеслися, як птахи, з криками «бий, убивай!» під шелест прапорців, під залізний скрегіт броні та свист крил. Гусари зі списами напереваги врізалися в стіну ворога, немов ураган, усе на своєму шляху трощачи і мнучи. Ніяка людська сила, ніякий вождь, нічий наказ не могли б утримати на місці полки піхоти, що першими піддалися цьому скаженому натискові. Жахливе сум’яття охопило добірну гетьманську гвардію. Білоцерківці покидали самопали, пищалі, піки, коси, обушки, шаблі і, закриваючи голови руками, помчали, збожеволівши від страху, зі звірячим виттям прямо на татарські загони, що стояли позаду. Але татари зустріли їх градом стріл – тоді вони метнулись убік і тепер бігли вздовж табору під вогнем піхоти і гармат Вурцеля, суцільно встеляючи землю тілами, – рідко де труп на труп не падав.

Тим часом дикий Тугай-бей, підтримуваний Урум-мурзою і Субаґази, люто обрушився на гусарів. Зломити їх він не сподівався, та хоча б ненадовго хотів затримати, щоб за цей час силістрійські та румелійські яничари встигли вишикуватися чотирикутником, а білоцерківці відійти після першого удару. І стрибнув, немов у вир, і сам перед усіх летів не як проводир, а як простий татарин, і рубав, убивав, піддаючи себе небезпеці нарівні з іншими. Криві шаблі ногайців дзенькали по панцирах і латах; усі інші звуки заглушалися диким ревінням воїнів. Зле довелося бусурманам. Страшною своєю вагою на всім скаку обрушилися на них залізні вершники, яким вони у відкритому бою протистояти не звикли, і почали тіснити до яничарів, ліворуч і праворуч трощачи довгими своїми мечами, – і вибивали їх із сідел, сікли, кололи, давили, як отруйних гадів; одначе вони захищалися з такою жорстокістю, що натиск гусарів і справді був припинений. Тугай-бей носився по полю битви немов усепожираючий пломінь, а ногайці рухалися за ним невідступно, як вовки за вовчицею.

Але все сутужніше їм ставало триматись, усе більше падало намертво додолу. Нарешті крики «алла!» за їхньою спиною сповістили, що яничари вишикувалися в бойовому порядку. Але тут до розлютованого Тугай-бея підскакав Скшетуський і кончаром ударив по голові. Однак, видно, не зовсім іще повернулися до лицаря після хвороби сили або міцною виявилася викувана в Дамаску мисюрка, тільки лезо повернулося й удар прийшовся плазом, а кончар розлетівся на шматки. Та очі Тугай-бея тієї ж миті заволоклись імлою, він осадив коня і повалився на руки ногайців, що, підхопивши свого проводиря, з жахаючим криком розсипались як розвіяний раптовим поривом вітру туман. Уся княжа кіннота тепер віч-на-віч зіштовхнулася з румелійськими та силістрійськими яничарами і ватагами потурчених сербів, що, з’єднавшись із яничарами, утворили один гігантський чотирикутник і повільно відступали до табору, повернувшись фронтом до ворога, ощетинившись дулами мушкетів, вістрями довгих списів, дротиків, кончарів і бойових сокир.

Панцирні корогви, драгуни та княжі козаки понеслися на них як вихор; попереду всіх із брязкотом і тупотом летіли гусари Скшетуського. Сам він скакав щодуху в першій шерензі, а поряд із ним на своїй ліфляндській кобилі – пан Лонгинус зі страшним Зірвиглавцем у руці.

Червона вогненна стрічка зметнулася над усіма сторонами чотирикутника, засвистали в кіннотників у вухах кулі, і от уже десь почувся стогін, десь упав кінь, рівна лінія зламалася, та гусари, не зупиняючись, мчать далі; вони вже зовсім близько, вже яничари чують харчання і сиплий подих коней, ряди стуляються ще щільніше, і ліс пік, які стискають жилаві руки, повертається скаженим скакунам назустріч. Кожне вістря, хоч скільки їх є, загрожує лицарям смертельним ударом.

Раптом якийсь гусар-велетень на всім скаку підлітає до однієї зі сторін чотирикутника; звиваються в повітря копита величезного коня, мить – і лицар разом із конем врізається в саму гущу, ламаючи списи, перекидаючи вершників, трощачи, давлячи, розбиваючи в порох.

Як орел падає каменем на зграю білих куріпок і рве їх, що лякливо збилися купкою і тремтять перед хижаком, пазурами і дзьобом, так пан Лонгинус Підбийп’ятка, вломившись у середину ворожого строю, шаленів зі своїм Зірвиглавцем. Ніякому смерчеві не зробити в густому молодняку таких спустошень, які зробив у лавах яничарів цей лицар. Страшний він був: постать виросла до нелюдських розмірів, кобила обернулася вогнедишним драконом, а Зірвиглавець у руці троївся. Кизляр-Бак, гігантського зросту ага, кинувся на нього й упав, надвоє розітнутий. Дарма найдужіші витягують руки, заслоняються списами – всяк одразу падає, наче вбитий громом, він же топче їхні тіла, кидається в саму гущу, і від кожного змаху його меча, як колосся під серпом, падають люди; порожньо робиться навколо, крики жаху чуються звідусіль, стогони, грім ударів, скрегіт заліза об черепи, харчання сатанинської кобили.

– Див! Див! – лунають зусібіч злякані голоси.

У цю хвилину залізна лавина гусарів за знаком Скшетуського ринула в пролом, пробитий литвином; сторони чотирикутника тріснули, як стіни будинку, що завалився, і юрби яничарів кинулися врозтіч.

Вчасно підоспіли гусари: ногайці Субаґази, як вовки, що прагнуть крові, вже поверталися в битву, а з іншого боку на підмогу яничарам поспішав, зібравши залишки білоцерківців, Хмельницький. Усе змішалося в купу. Козаки, татари, потурченці, яничари втікали в страшенному сум’ятті й безладді до табору, не чинячи опору. Кавалерія переслідувала їх, рубаючи ліворуч і праворуч. Хто не впав од першого удару, того тепер наздоганяла загибель. У запалі погоні гусари обігнали задні ряди втікачів; руки в жовнірів німіли від рубання. Втікачі кидали зброю, прапори, шапки, навіть скидали на скаку одяг. Білі яничарські чалми ніби снігом покрили поле. Вся добірна гвардія Хмельницького, піхота, кіннота, артилерія, допоміжні загони татар і турків збилися в безформну юрбу, що розгубилася, збожеволіла, осліпла від страху. Цілі сотні від одного лицаря тікали. Гусари зробили свою справу, погромивши татар і піхоту, – тепер настала черга легкої кавалерії та драгунів; ведені Кушелем із Володийовським, вони суперничали один із одним, а командири їхні творили справжні чудеса, що перевершували людську уяву. Кров суцільним потоком залила страшне побоїще і ніби вода хлюпотіла під копитами, обдаючи бризками збрую та обличчя.

Юрба втікачів змогла відсапатися лише біля возів свого обозу, коли сурми програли відбій кінноті князя.

Лицарство поверталося з піснями й радісними вигуками, по дорозі паруючими ще шаблями перераховуючи ворожі трупи. Але хто міг з одного погляду оцінити втрати, що їх зазнав противник? Хто міг порахувати всіх полеглих, коли біля самих окопів бездиханні тіла лежали одне на одному купами «з доброго мужика зростом»? Жовніри немовби вчаділи від міцного запаху крові та поту. На щастя, з боку ставків піднявся досить сильний вітер і відніс ядушливі запахи до ворожих наметів.

Так закінчилася перша зустріч страшного Яреми з Хмельницьким.

Але штурм іще не закінчився: поки Вишневецький одбивав атаки на правому крилі, Бурляй ледь не оволодів укріпленнями на лівому. Непомітно обійшовши місто і замок, він зі своїми задніпровцями підійшов до східного ставка і завдав могутнього удару по розташуванню військ Фірлея. Угорська піхота, що стояла там, не могла стримати натиску, позаяк іще не були насипані вали біля ставка; першим утікав хорунжий із прапором, а за ним і весь полк. Бурляй урізався в середину, слідом нестримним потоком ринули задніпровці. Переможні вигуки донеслися до протилежного кінця табору. Козаки, переслідуючи втікачів, розбили невеликий загін кавалерії, захопили кілька гармат і вже підступали до позицій каштеляна бєльського, коли підоспів із поміччю пан Пшиємський із декількома ротами німців. Уклавши одним ударом хорунжого, він підхопив прапор і помчав із ним назустріч ворогові. Німці накинулися на козаків; зав’язався запеклий рукопашний бій; люті Бурляєвих воїнів, що мали до того ж кількісну перевагу, протистояла відвага старих левів, ветеранів німецької війни. Марно Бурляй, немов поранений вепр, кидався в саму гущу битви. Хоч якими великими були презирство до смерті й стійкість, що виявляли в бою його козаки, вони не могли стримати невгамовних німецьких солдатів, що, насунувши суцільною стіною, з такою наперли силою, що відразу ж відтіснили їх назад, притиснули до редутів, половину уклали на місці, а решту після півгодинної сутички відкинули за вали. Пан Пшиємський, залитий кров’ю, перший установив на недокінченому насипі свій прапор.

Становище Бурляя зробилося жахливим: отаманові доводилося відступати тим же шляхом, яким він прийшов, а оскільки Ярема на той час уже відбив атаку на правому фланзі, йому неважко було оточити весь загін козаків. Щоправда, на допомогу Бурляю кинувся з корсунськими кіннотниками Мрозовицький, але в цю хвилину на поле вийшли гусари Конєцпольського, до них приєднався Скшетуський, що повертався після розгрому яничарів, і разом вони перепинили дорогу задніпровцям, які до того відступали в бойовому порядку.

Одним ударом Бурляй був розбитий наголову, і тут жахлива почалася різанина. Єдиний шлях – до смерті – залишався козакам, тому що до табору шлях було відрізано. Деякі, не бажаючи просити пощади, запекло захищались, об’єднавшись групами або поодинці, інші марно простягали руки до вершників, які вихором носилися по полю битви. Почалася погоня, скачка наперегони, одиночні сутички, пошуки втікачів, що ховались у вибоїнах і за горбками. З валів заходилися кидати мазниці з запаленим дьогтем; немов вогневі метеори з полум’яніючою гривою, летіли вони, висвітлюючи бойовище. При кривавих цих відблисках довершувалася розправа над задніпровцями.

Субаґази, що того дня творив чудеса хоробрості, кинувся був їм на допомогу, та знаменитий Марек Собєський, староста красноставський, осадив його, як лев осаджує дикого буйвола, і побачив Бурляй, що нівідкіля йому чекати порятунку. Ех, Бурляю, Бурляю, більше за життя дорога була тобі козацька твоя слава, і тому не шукав ти порятунку! Інші тікали під покровом темряви, у всяку щілину забивалися, прослизали між копитами скакунів, він же ще шукав, із ким зітнутися. Від його руки впали Домбек і Русецький і пан Аксак, молоде левеня, той самий, що здобував під Старокостянтиновом вічну славу; потім убив отаман Савицького, потім з маху повалив на землю двох крилатих гусарів і нарешті, забачивши товстопузого шляхтича, що із трубним риком перетинав поле битви, з копита вскач, подібний до блискаючого язика полум’я, кинувся до нього.

Заглоба – бо то був він – од страху заревів іще дужче і, повернувши коня, кинувся навтьоки. Останнє волосся сторчма стало на його голові, але він не втратив цілковитого самовладання, навпаки, мозок його працював із гарячковою жвавістю, найрізноманітніші вигадуючи фортелі; при цьому він репетував: «Шановні панове! Хто в Бога вірує!..» – і летів на відчай душі туди, де більше вершників зібралося. Бурляй тим часом, заїхавши збоку та обравши найкоротший шлях, кинувся за ним. Заглоба заплющивсь, а в голові його одне вертілося: «Здохну як шолудивий пес!» Він чув за спиною форкання скакуна, бачив, що ніхто не поспішає до нього на допомогу, що від погоні не втекти й нічия рука, крім власної, не вирве його з Бурляєвої пащі.

Але в останню цю хвилину, можна сказати, на межі життя і смерті, розпач його і жах раптом заступила лють; заревівши так застрашливо, як не заревіти й турові, та повернувши коня на місці, Заглоба кинувся на козацького отамана.

– Заглобу дістати захотів! – крикнув він і змахнув шаблею.

Цієї миті нову зграю палаючих мазниць було скинуто з валів; зробилося світліше. Бурляй глянув і остовпів.

Але не тому остовпів, що почув знайоме ім’я, – ніколи раніше йому не доводилося його чути, – він упізнав чоловіка, котрого, як Богунового приятеля, пригощав нещодавно в Ямполі.

Фатальна хвилина здивування коштувала відважному козацькому проводиреві життя; перш ніж він устиг опам’ятатися, Заглоба зі страшною силою торохнув його в скроню й одним махом звалив на землю.

Сталося це на очах у всього воїнства. Радісним крикам гусарів відповідав крик жаху, що вирвався в козаків; побачивши загибель старого чорноморського лева, задніпровці вкрай занепали духом і втратили бажання до опору. Кого не вирвав із ворожих пазурів Субаґази, той поліг – полонених тієї кошмарної ночі не брали зовсім.

Субаґази, переслідуваний легкою кавалерією старости красноставського, втікав назад у табір. Штурм по всій лінії укріплень було відбито – лише біля козацького табору ще шаленіла кіннота, послана втікачам навздогін.

Вигук радості й тріумфу струснув стан обложених, і громоподібні вигуки понеслися до небесних височин. Закривавлені, мокрі від поту, чорні від пороху воїни, запорошені пилом, із розпухлими обличчями і ще грізно зведеними бровами, із ще не згаслим вогнем в очах, стояли, обпершись на зброю, жадібно хапаючи ротом повітря, готові знову ринутися в бій за першим знаком. Але поступово й кавалерія почала повертатися з кривавих жнив на підступах до табору; потім на поле битви спустився сам князь, а за ним регіментарії, коронний хорунжий, пан Марек Собєський, пан Пшиємський. Весь цей блискучий кортеж повільно посувався вздовж окопів.

– Хай живе Ярема! – кричало воїнство. – Хай живе батько наш!

А князь схиляв на всі боки булаву і голову, не прикриту шоломом.

– Спасибі вам! Дякую! – повторював він голосом звучним і ясним.

Потім сказав, звернувшись до Пшиємського:

– Цей окоп великий занадто!

Пшиємський кивнув.

Так вожді-переможці проїхали від західного до східного ставка, оглядаючи поле бою, і вали, і ушкодження, заподіяні валам ворогом.

А слідом за кортежем княжі вояки в пориві збудження під голосні вигуки несли на руках у табір Заглобу як найбільшого тріумфатора, що того дня більше за всіх відзначився. Десятка два міцних рук підтримували важке тіло витязя, сам же витязь, червоний, спітнілий, розмахуючи для рівноваги руками, горлав:

– Ха! Всипав я перцю вражому синові! Навмисно кинувся навтьоки, щоб його приманити за собою. Побурлив Бурляй – досить! Так, шановні, треба було приклад показати молоді! Обережніше заради Бога, а то ж упустити й покалічити недовго. Гей, ви там, міцніше тримайте! Нелегко мені з ним довелося, вже повірте! Ох, шельми! Нині останній голодранець на шляхтича руку підняти сміє! От і дістають своє… Обережно! Пустіть, чорти!

– Хай живе! Хай живе! – кричала шляхта.

– До князя його! – вимагали інші.

– Слава!!!

Тим часом гетьман запорізький, повернувшись назад у табір, ревів, як поранений дикий звір, рвав жупан на грудях і роздирав лице нігтями. Уціліла в січі старшина оточила його в похмурому мовчанні, не вимовляючи на розраду ні слова, а він майже втратив розум. На губах виступила піна, п’ятами б’ючи об землю, він обома руками рвав на собі чуприну.

– Де мої полки? Де мої козаки? – хрипко повторював гетьман. – Що скаже хан, Тугай-бей що скаже! Видайте мені Ярему! Головою плачу – нехай саджають на палю.

Старшина понуро мовчала.

– Чому мені ворожихи перемогу пророкували? – продовжував ревіти Хмельницький. – Урізати відьмам шиї!.. Чому обіцяли, що Ярема мій буде?

Зазвичай, коли рик цього лева потрясав табір, полковники мовчали, але тепер лева було переможено й розтоптано, щастя, здавалося, його зрадило, і старшина осміліла.

– Ярему не здержиш, – похмуро буркнув Стемпка.

– Нас і себе погубиш! – промовив Мрозовицький.

Гетьман як тигр стрибнув на своїх полковників.

– А хто здобув перемогу під Жовтими Водами? Під Корсунем? Під Пилявцями?

– Ти! – зло кинув Воронченко. – Але там не було Вишневецького.

Хмельницький знову схопився за волосся.

– Я ханові обіцяв нині нічліг у замку! – у розпачі вив він.

На це Кулак відповів:

– Ти обіцяв, у тебе нехай і болить голова! Дивись, як би вона тепер із пліч не злетіла… А на приступ нас не жени, не губи рабів Божих! Валами оточи ляхів, шанці накажи звести для гармат, а то горе тобі.

– Горе тобі! – повторили похмурі голоси.

– Горе вам! – відповів Хмельницький.

Так розмовляли вони, і грізними, як гуркоти грому, були їхні слова… Скінчилося тим, що Хмельницький, похитнувшись, упав на купу покритих килимами овчин, що лежали в кутку намету.

Полковники стояли над ним, похнюпившись; мовчання тривало довго. Нарешті гетьман підвів голову і закричав хрипко:

– Горілки!..

– Не будеш пити! – гаркнув Виговський. – Хан пошле за тобою.

У цей самий час хан перебував за милю від побоїща, не знаючи, що діється на ратному полі. Ніч була тепла і тиха; хан сидів біля намету, оточений муллами й агами, і в чеканні новин куштував фініки зі срібного блюда, що стояло перед ним, а часом, звертаючи свій погляд до посипаного зірками неба, бурмотів:

– Магомет Росуллах…

Раптом на змиленому жеребці підскакав, важко дихаючи, окроплений кров’ю Субаґази; зістрибнувши із сідла і квапливо наблизившись, він почав бити поклони, очікуючи запитання.

– Говори! – наказав хан, продовжуючи жувати фініки.

Слова вогнем палили язик Субаґази, але, не сміючи порушити обряд величання, він, низько кланяючись, так почав:

– Наймогутніший хане всіх орд, внуче Магомета, самодержний володарю, мудрий государю, щасливий государю, владико древа, що славиться від сходу до заходу, квітучого владико древа…

Тут хан зупинив його порухом руки. Побачивши на лиці Субаґази кров, а в очах біль, тугу і розпач, він виплюнув недоїдені фініки на долоню і віддав одному з муллів, що прийняв дарунок зі знаками поваги і негайно поклав собі до рота, – хан же промовив:

– Говори, Субаґази, швидко і до ладу: чи взято табір невірних?

– Бог не дав!

– Ляхи?

– Переможці.

– Хмельницький?

– Погромлений.

– Тугай-бей?

– Поранений.

– Немає Бога, крім Бога! Скільки вірних пішло в рай? – запитав хан.

Субаґази звів очі догори і вказав рукою на небо, що іскрилось.

– Скільки цих вогнів біля стіп Аллаха, – відповів він урочисто.

Масна пика хана почервоніла: гнів закипав у його серці.

– Де цей пес, – запитав він, – який обіцяв мені, що сьогодні ми будемо спати в замку? Де цей змій отруйний, котрого Аллах моєю ногою розтопче? Привести його сюди, нехай відповість за мерзенні свої обіцянки.

Декілька мурзів без зволікання вирушили за Хмельницьким, хан же помалу заспокоювався й нарешті промовив:

– Немає Бога, крім Бога!

Після чого, звернувшись до Субаґази, зауважив:

– Субаґази! Кров на лиці твоєму.

– Це кров невірних, – відповів воїн.

– Розкажи, як пролив її, потіш слух наш мужністю вірних.

І заходився Субаґази докладно розповідати про перебіг битви, вихваляючи відвагу Тугай-бея, Калги і Нурадіна; він і Хмельницького не обійшов мовчанням, навпаки, нарівні з іншими його славив, причину поразки пояснюючи єдино волею Божою та шаленістю невірних. Одне вразило хана в його розповіді, а саме те, що на початку бою в татар не стріляли і кіннота княжа вдарила по них, лише коли вони їй шлях заступили.

– Аллах!.. Вони не хотіли війни зі мною, – сказав хан, – але тепер уже пізно…

Так воно насправді й було. Князь Ярема на початку битви заборонив стріляти в татар, щоби вселити в жовнірів переконання, що переговори з ханом уже почалися й ординці лише для годиться тримають сторону черні. Тільки згодом волею-неволею довелося з ними зітнутись.

Хан кивав головою, роздумуючи, чи не краще, поки не пізно, повернути зброю проти Хмельницького, як раптом перед ним постав сам гетьман. Зовсім уже спокійний, він наблизився з гордо піднесеною головою, сміливо дивлячись у вічі ханові; на лиці його вималювалися відвага й хитрість.

– Підійди, зраднику, – сказав хан.

– Не зрадник до тебе підходить, а гетьман козацький і твій вірний союзник, якому ти допомагати обіцявся не тільки в разі удачі, – відповів Хмельницький.

– Іди ночуй у замку! Тягни, як обіцяв, ляхів за комір із окопів!

– Великий хане всія Орди! – звучним голосом відповів Хмельницький. – Ти могутній, і після султана немає тобі на землі за могутністю рівних! Ти мудрий і сильний, але хіба можеш ти послати стрілу з лука під самі зірки або вимірити глибину моря?

Хан подивився на нього зі здивуванням.

– Не можеш! – підвищив голос Хмельницький. – Так і я не зміг угадати, яка непомірна гординя і нахабність Яреми! Чи смів я помислити, що він не злякається тебе, великого хана, не виявить покірності лише бачачи тебе, не прийде до тебе бити чолом, а на тебе самого підніме зухвалу свою руку, проллє кров твоїх воїнів і над тобою, могутній володарю, як над останнім із твоїх мурзів, глумитися буде? Чи міг я насмілитися такими думками образити тебе, кого люблю і шаную?

– Аллах! – промовив хан з іще більшим подивом.

– І ще я тобі одне скажу, – продовжував Хмельницький, і голос його й манера триматися ставали все впевненішими, – ти великий і могутній; повсюдно, від заходу до сходу, народи і монархи схиляються перед тобою й левом величають. Лише Ярема не падає ниць перед ликом твоїм, і тому, коли не зітреш ти його в порошок, не змусиш зігнути шию і з хребта його в сідло сідати не будеш, нанівець зведуться міць твоя і слава, тому що всякий скаже, що лядський князь кримського царя посоромив і не поніс за це ніякої кари, що він більш великий, більш могутній, ніж ти, хане великий…

Настало глухе мовчання. Мурзи, аги і мулли, як на сонце, дивилися на ханський лик, затаївши подих, він же, заплющивши очі, поринув у роздуми…

Хмельницький, обпершись на булаву, сміливо чекав відповіді.

– Ти сказав, – вирік нарешті хан, – я зігну Яремі шию і з хребта його на коня буду сідати, щоб не говорили від заходу до сходу, начебто один невірний пес посоромив мене, великого хана…

– Великий Аллах! – вигукнули в один голос мурзи.

У Хмельницького ж радість бризнула з очей: одним махом він відвернув навислу над його головою небезпеку і ненадійного союзника перетворив у найвірнішого з вірних.

Лев цей мав уміння миттєво в змію перевертатися.

Обидва табори до пізньої ночі гуділи, як зігріті весняним сонцем бджоли в пору роїння, а на ратному полі тим часом вічним, непробудним сном спали лицарі, простромлені кулями і стрілами, сколоті піками, порубані мечами. Зійшов місяць, і пустилася в обхід цієї обителі смерть; вона відображувалася в калюжах крові, виривала з мороку все нові купи нерухомих тіл, переходила нечутно з одних на інші, заглядала в розкриті мертві очі, висвітлювала посинілі обличчя, уламки зброї, кінські трупи – і все більш блідими ставали промені нічного світила, немовби видовище, що відкрилося, страшило його. Полем то там, то тут, де групами, а де поодинці пробігали якісь лиховісні фігури: це челядь та обозна прислуга поспішала обібрати мерців – так по п’ятах за левами скрадаються шакали… Але марновірний страх зрештою і їх прогнав з місця битви. Щось страшне, щось таємниче було в цьому вистеленому трупами полі, в цьому спокої та нерухомості тіл, ще недавно повних життя, в цій безмовній згоді, що з’єднала лежачих пліч-о-пліч поляків, козаків, татар і турків. Часом вітер шелестів у кущах, розкиданих по полю, а жовнірам, що пильнували в окопах, ввижалося: то людські душі кружляють над тілами. Говорили, що, коли в Збаражі пробило північ, з різних кінців рівнини, від валів до ворожого стану, з шумом знялися незліченні пташині зграї. Чули у височині ридання, тяжкі зітхання, від яких волосся дибилось, і глухі стогони. Ті, кому судилося загинути в цій битві та чиєму слухові доступні були неземні заклики, виразно чули, як польські душі, відлітаючи, кричали: «Перед очі твої, Господи, несемо гріхи наші!», а душі козаків стогнали: «Ісусе Христе, помилуй!» – тому що полеглим у братовбивчій війні до віковічного блаженства шлях був заказаний: їм призначалося летіти кудись у невідомі темні далечіні та кружляти разом із вихорами над юдоллю сліз, і плакати, і стогнати ночами, поки не вимолять вони біля ніг Христа прощення за спільні провини, не випрохають забуття і миру!..

Але в ті дні ще сильніш озлобилися серця людські, і жоден ангел злагоди не пролетів над ратним полем.