Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 56 (всего у книги 57 страниц)

* * *

Пізньої вже ночі роз’їхалися гості в різні боки. Подружжя Вітовських, пан Пшиємський і староста красноставський вирушили з полками в Топорів, а Скшетуський із князівною та корогвою Володийовського – у Тарнопіль. Ніч була такою ж погожою, як минулий день. Міріади зірок засвітилися на небі. Місяць, зійшовши, осяяв поля, вкриті павутиною. Жовніри затягли пісню. Незабаром із лугів піднявся білий туман, і округа зробилася схожою на величезне озеро, залите місячним світлом.

Такої ж ночі виходив недавно Скшетуський зі Збаража, а тепер почував, як б’ється поряд із його серцем серце князівни Курцевич.

Епілог

Найбільша в історії трагедія не закінчилася ні під Збаражем, ні під Зборовом – навіть перший її акт там не завершився. Минуло два роки, і все козацтво знову піднялося на бій із Річчю Посполитою. Піднявся Хмельницький, могутніший, ніж будь-коли до цього, і з ним хан усіх орд і ті ж самі полководці, що осаджували Збараж: шалений Тугай-бей, і Урум-мурза, і Артім-Ґірей, і Нурадін, і Калґа, і Амурат, і Субаґази. Дими пожеж, людські стогони супроводжували їх, тисячі воїнів розсіялися по полях, заполонили ліси, півмільйона вуст викидали войовничі кличі – і здавалося людям, настала смертна година Речі Посполитої.

Але і Річ Посполита пробудилась із заціпеніння, відкинула колишню політику канцлера, відмовилася від переговорів і перемир’їв. Ні в кого не залишилося сумнівів, що скільки-небудь триваліший мир лише мечем завоювати можна, і коли король рушив проти ворожих полчищ, з ним ішли сто тисяч війська та шляхти, крім челяді та обозної прислуги.

І, звичайно, були серед них усі герої нашої оповіді. Князь Ярема Вишневецький із усією своєю дивізією, в котрій, як і раніше, служили Скшетуський і Володийовський і – волонтером – Заглоба; обидва гетьмани, Потоцький і Калиновський, на той час уже викуплені з татарського полону. І полковник Стефан Чарнецький, майбутній переможець шведського короля Карла Густава, і пан Пшиємський, що командував усією артилерією, і генерал Убальд, і Арцишевський, і староста красноставський, і брат його, староста яворівський, згодом король Ян III, і Людвіг Вейгер – воєвода поморський, і Якуб – воєвода мальборський, і хорунжий Конєцпольський, і князь Домінік Заславський, і єпископи, і коронні сановники, і сенатори – вся Річ Посполита на чолі з верховним своїм полководцем, королем.

На полях під Берестечком зустрілися нарешті два величезні війська, і там сталась одна з найбільших в історії світу битв, відгомони якої прогриміли на всю тодішню Європу.

Три дні вона тривала. Перші два дні чаша терезів коливалася – на третій відбувся вирішальний бій, що приніс перемогу Речі Посполитій. Почав цей бій князь Ярема. Перша зустріч була вдень, коли взяла гору політика страшного Яреми, – і йому першому довелось ударити на ворога.

Його бачили на лівому крилі: без обладунків, із непокритою головою, мов ураган, він мчав по полю назустріч незліченній раті, що об’єднала запорізьку кінноту, кримських, ногайських, білгородських татар, силістрійських і румелійських турків, урумів, яничарів, сербів, волохів, перієрів та інших диких воїнів, зібраних із різних кінців світу – від Уралу, Каспійського моря та Меотійських боліт до самого Дунаю.

І, як річка зникає з очей у пінних морських хвилях, так канули княжі полки у вороже море. Пилюка, скажено завихрившись, смерчовою хмарою зависла над рівниною і сховала тих, що билися…

На це нелюдське єдиноборство дивилось усе воїнство, включаючи і короля, а підканцлер Лещинський, піднявши розп’яття, благословляв тих, хто помирав.

Тим часом на інший фланг королівського війська рушив увесь двохсоттисячний козацький табір, що наїжився гарматними дулами, викидаючи вогонь, мовби казковий змій, який повільно розвертав на краю лісу свої величезні кільця.

Але перш ніж на рівнину виповз увесь величезний тулуб змія, із хмари пилу, що поглинув полки Вишневецького, почали вириватися спочатку поодинокі вершники, потім десятки, сотні, тисячі, і от уже десятки тисяч кіннотників понеслися до пагорбів, на яких стояв хан в оточенні добірних загонів свого війська. Охоплені божевільною панікою юрби безладно кинулися тікати – польські полки погналися за ними.

Тисячі козаків і татар устелили своїми тілами поле битви – між ними лежав, надвоє розсічений кончаром, заклятий ворог ляхів і вірний союзник Хмельницького, шалений і безстрашний Тугай-бей.

Грізний князь тріумфував.

Король досвідченим поглядом полководця побачив успіх князя і вирішив зім’яти бусурманів, перш ніж приспіє козацьке військо.

У бій було кинуто всі сили, всі гармати гримнули разом, сіючи смерть і сум’яття; одним із перших упав з кулею в грудях прекрасний Амурат, брат хана. Тужливий крик прокотився лавами ординців. Наляканий, поранений на самому початку бою хан обвів поглядом поле бою. Вдалині, у вогні та пороховому диму, показалися Пшиємський та сам король із рейтарами, а ліворуч і праворуч од них земля гула під вагою кавалерії, що вступала в бій.

І не встояв Іслам-Ґірей – схитнувся й пустився навтіки, а за ним кинулися врозсип усі татарські орди, і волохи, і уруми, і запорізька кіннота, і силістрійські турки, і потурченці – і розсіялися, немов хмара, гнана вітром.

Утікачів наздогнав доведений до відчаю Хмельницький – він хотів ублагати хана повернутися на поле бою, та хан, побачивши його, гнівно заревів і, наказавши татарам схопити гетьмана та прив’язати до коня, потягнув за собою.

Залишилися тільки козачі загони.

Проводир козаків, кропивенський полковник Дедяла, не знав, що з Хмельницьким, але, бачачи розгром і ганебну втечу ординців, зупинив своїх людей і, відступивши, розташувався табором у болотистій розвилці Плешової.

Тим часом вдарила гроза і дощ ринув із небес нестримним потоком. «Господь омив землю після справедливої битви».

Дощі йшли неспинно кілька днів, і кілька днів відпочивало королівське військо, виснажене в попередніх битвах; козаки ж тим часом оточили свій табір валами, уподібнивши його гігантській рухливій фортеці.

Ледь припинилися дощі, почалася облога – найдивніша з усіх, які коли-небудь траплялися.

Стотисячне королівське військо оточило вдвічі численнішу армію Дедяли.

Королеві не вистачало гармат, провізії, бойових припасів – у Дедяли пороху та інших запасів було в надлишку, а крім того, сімдесят важких і легких гармат.

Але на чолі королівського війська стояв король – козакам же бракувало Хмельницького.

Королівські воїни натхненні були недавньою перемогою – козаки засумнівалися в собі.

Минуло кілька днів – надія на повернення Хмельницького й хана зникла.

Тоді почалися переговори.

Козацькі полковники прийшли до короля й били чолом і просили зробити полегкість; обходячи намети сенаторів, за поли хапали, обіцяючи хоч із-під землі дістати й видати королеві Хмельницького.

Серцю Яна Казимира властиве було співчуття – він пообіцяв відпустити по домівках чорний люд і простих воїнів із тією умовою, що затримає старшин, поки йому не буде видано Хмельницького.

Одначе таке рішення старшин ніяк не влаштовувало: за незліченні свої провини вони не сподівалися дістати прощення.

Поки тривали переговори, не припинялися запеклі вилазки і сутички, польська та козацька кров щодня лилася рікою.

Удень козаки билися з відвагою й відчайдушною впертістю, а вночі юрбами бродили навколо королівського табору, слізно благаючи про милосердя.

Дедяла готовий був прийняти умови короля й навіть пожертвувати своєю головою, щоб урятувати народ і військо.

Але в козацькому таборі почалися чвари. Одні хотіли здатися, інші – захищатися до останнього, і всі шукали способу вибратися з табору.

Утім, навіть найвідважнішим із них це здавалося немислимим.

Табір замкнений був двома рукавами річки і безкрайніх боліт. Оборонятися в ньому можна було роками, шлях же до відступу був тільки один: через королівське військо.

Про цей шлях ніхто в таборі й гадки не мав.

Переговори, що переривалися сутичками, тяглися ліниво; чвари серед козацтва спалахували все частіше. Під час одного такого спалаху Дедялу було зміщено і на його місце обрано нового проводиря.

Ім’я його вселило відвагу в занепалих духом козаків і, відлунившись у королівському стані, оживило в серцях декількох лицарів неспокійні спомини про недавні страждання та лиха.

Нового проводиря звали Богун.

Він і раніше посідав високе місце серед козацької старшини, верховодив у боях і на радах. У ньому бачили спадкоємця Хмельницького, якого він навіть перевершував у ненависті до ляхів.

Богун першим із козацьких полковників одночасно з татарами привів під Берестечко п’ятдесятитисячне військо. Він брав участь у триденному кінному бою і, разом із ханом та ординцями розгромлений Яремою, зумів вивести живими велику частину своїх людей, із якими і знайшов притулок у таборі. Тепер, після скинення Дедяли, партія непримиренних обрала його верховним воєначальником, вірячи, що тільки йому під силу буде врятувати табір і військо.

І справді, новий полководець чути не хотів про переговори – він жадав бою і пролиття крові, навіть якщо йому самому судилося в цій крові захлинутися.

Одначе незабаром він переконався, що з його загонами нічого й думати зі зброєю в руках пройти по трупах королівських воїнів, і вчепився за інший засіб.

Історія зберегла пам’ять про ті нечувані зусилля, що сучасникам здавалися до снаги гігантові, – але тільки так можна було врятувати чернь і військо.

Богун вирішив перейти бездонні болота Плешової, а вірніше, побудувати через них таку переправу, щоб вивести всіх обложених.

Цілі ліси почали валитися під сокирами козаків і потопати в трясовині, у болото летіли вози, намети, кожухи, сувої – і міст із кожним днем подовжувався.

Здавалося, для цього вождя неможливого не існує.

Король зволікав зі штурмом, бажаючи уникнути кровопролиття, але, бачачи роботу, що кипіла в таборі, зрозумів, що іншого виходу не залишається, й наказав сурмачам сповістити військо, щоб до вечора всі були готові до вирішальної битви.

Ніхто в козацькому таборі не знав про наміри ворога – міст нарощували всю попередню ніч, і на світанку Богун зі старшинами вирушив оглядати пророблену роботу.

Був понеділок сьомого липня 1651 року. Ранок того дня зайнявся блідий, немов зляканий, зоря на сході була кольору крові, сонце вставало недужне, іржаве, кидаючи кривавий відблиск на ліси та води.

З польського табору виганяли пастися коней; козацький табір наповнився голосами людей, що пробуджувалися від сну. Обложені, розвівши багаття, готували сніданок. Усі бачили, як їхав Богун зі своїм почтом і кіннотою, з якою він збирався відігнати воєводу брацлавського, що розташувався в табору в тилу і гарматним обстрілом перешкоджав роботам біля переправи.

Чернь дивилася на їхній від’їзд спокійно і навіть трохи підбадьорилася. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст йому слідом повторювали:

– Хай благословить тебе Бог, соколе!

Проводир, старшини і кіннота, повільно віддаляючись од табору, досягли узлісся, наостанку майнули у променях сонця, що сходило, і почали зникати між дерев.

Раптом хтось біля воріт табору крикнув – і не крикнув навіть, а диким, зляканим голосом завив:

– Люди, рятуйтеся!

– Старшина тікає! – закричали десятків зо два голосів разом.

– Старшина тікає! – повторили сотні й тисячі людей.

Гул прокотився по всьому табору, немов під ударами вихору зашуміли в бору дерева, – і негайно ж із двохсот тисяч глоток вирвався несамовитий, нелюдський крик: «Рятуйтеся! Рятуйтеся! Ляхи! Старшина тікає!»

Юрба завирувала, як весняний потік. Багаття було затоптано, вози, намети перекинуто, рогатки знесено, люди давилися, душилися; страшенна паніка всіх позбавила розуму. Гори тіл умить виросли на дорозі – живі дерлися по трупах серед ревіння, виття, вереску, стогонів. Юрба виплеснулася з майдану, кинулася на міст – одні одних зіштовхували в болото, потопаючі судорожно хапалися один за одного і, благаючи в небес милосердя, провалювалися в холодну хитку трясовину. На мосту почалася рукопашна і різанина за місце. Води Плешової наповнилися тілами. Немезида історії визначила Берестечку стати страшною платою за Пилявці.

Жахливі крики досягли слуху молодого вождя, і він одразу зрозумів, що сталось. Але даремно зразу ж повернув він до табору, даремно помчав назустріч юрбам, здійнявши до небес руки. Голос його загубився в ревінні тисяч глоток, нестримний потік утікачів підхопив його разом із конем, старшинами та всією кіннотою і потяг назустріч загибелі.

Коронні війська приголомшені були видовищем, яке відкрилось, і спочатку прийняли це сум’яття за запеклу спробу прорватись – одначе важко було не повірити своїм очам. Через якихось кілька хвилин, ледь минув подив, усі корогви, не чекаючи наказу, кинулися на козаків; попереду мов ураган летіла драгунська корогва, очолювана невеличким полковником із оголеною шаблею в руці.

І настав день гніву, поразки і суду… Кого не було затоптано або хто не потонув, той од меча загинув. Ріки зробилися червоні: незрозуміло було, несуть вони кров чи воду. Юрба збожеволіла, в сум’ятті козаки давили один одного, і зіштовхували у воду, і йшли на дно… Дух убивства пронизав саме повітря в тих жахливих лісах, вселився в кожного: козаки з люттю почали захищатися. Сутички зав’язувалися на болоті, в хащі, посеред поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно наказував король своїм воїнам зупинитися. Жалість вичерпалася в серцях, і різанина продовжувалася до самої ночі – така різанина, якої не доводилося бачити і старим, бувалим воїнам; при спогаді про неї в них довго ще волосся на голові ворушилося.

Коли ж нарешті пітьма огорнула землю, самі переможці злякалися того, що натворили. Не пролунало над табором «Te Deum» і не радості сльози, а сльози суму і співчуття котилися зі шляхетних королівських очей.

Так було розіграно перший акт драми, авторство якої належало Хмельницькому.

Але Богун у той страшний день не наклав головою разом з іншими. Одні говорили, що, побачивши неминучість розгрому, він перший врятувався втечею, інші – що йому врятував життя знайомий лицар. Правди так ніхто і не довідався.

Одне лише ми достеменно знаємо: в наступних війнах ім’я його часто згадувалося серед імен найславетніших козацьких вождів. Послана чиєюсь мстивою рукою куля наздогнала його декількома роками пізніше, але й тоді ще закінчити земний шлях йому не настав час. Після смерті князя Вишневецького, що не витримав злигоднів ратного життя, коли лубенську його державу було відірвано від Речі Посполитої, – Богун заволодів більшою частиною цих земель. Говорили, що під кінець він і Хмельницького над собою визнавати відмовився. Сам Хмельницький, зломлений, зневажений власним народом, шукав заступництва на стороні, гордий же Богун відмовлявся від усякої опіки і готовий був шаблею захищати свою козацьку вольницю.

Говорили також, що усмішка ніколи не показувалася на обличчі цього незвичайного чоловіка. Жив він не в Лубнах, а в сільці, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там начебто й помер.

Міжусобні війни пережили його й тяглися ще тривалий час. Потім прийшла моровиця, потім шведи. Татари стали постійними гістьми на Україні та щоразу юрбами гнали місцевий люд у неволю. Порожніла Річ Посполита, порожніла й Україна. Вовки вили на руїнах міст; квітучий колись край перетворився на гігантську гробницю. Ненависть уросла в серця й отруїла кров народів-побратимів, і тривалий час із жодних вуст не можна було почути слів: «Хвала Всевишньому, і на землі мир, у людях благовоління».

Словник історичних постатей

Барабаш Іван – черкаський сотник. Був разом із Хмельницьким послом до короля Владислава IV, а потім приховував королівські листи, які Хмельницькому вдалося забрати у нього хитрістю. Загинув Барабаш на початку повстання під час бунту підпорядкованих йому реєстрових козаків.

Богун Іван (у романі Юрко, Єжи) (? – 1664) – козацький полководець. Учасник героїчної оборони Азова від турецьких військ (1637–1642), боротьби проти нападів татар. У 1650 році був призначений кальницьким полковником. У 1651–1653 рр. виявив неабиякий військовий талант у боях під Вінницею, Монастирищем і Жванцем, брав участь у поході на Молдавію. Під час Берестецької битви (1651) за відсутності Хмельницького обраний наказним гетьманом, організував вихід козаків з оточення. У 1654 році виступив проти союзу з російським царем, відмовився скласти йому присягу. Після смерті Хмельницького підтримав курс І. Виговського на розрив із Москвою, але засуджував його польську політику. Ув’язнений поляками у 1662-му році, а наступного року звільнений у розрахунку на його участь у поході на Лівобережну Україну. Запідозрений у зносинах з росіянами і гетьманським урядом І. Брюховецького, розстріляний біля Новгорода-Сіверського.

Бурляй Кіндрат – гадяцький полковник, прославився походами на Туреччину через Чорне море. Керував успішною атакою на Синопу, а також походами на Крим. Загинув під час облоги Збаража 13 липня 1649 року під час штурму, відрізаний від головних козацьких сил.

Виговський Іван (? – 1664) – відомий діяч українського козацтва. Походив із старовинного українського шляхетського православного роду. По закінченні Києво-Могилянської колегії служив у державних установах. У роки Визвольної війни став одним із найближчих соратників Б. Хмельницького, генеральним писарем Війська Запорізького. Після смерті Б. Хмельницького обраний наказним гетьманом при Юрієві Хмельницькому, а згодом домігся гетьманської булави. На посаді гетьмана здійснював антимосковську політику, розгромив промосковське повстання козаків (1658), а під Конотопом прислані з Росії війська (1659). Уклав у Гадячі угоду з Річчю Посполитою (1658), яка була ратифікована польським Сеймом у дуже обмеженому для України вигляді, що різко зменшило підтримку Виговського серед козацтва. У жовтні 1650 році на «Чорній раді» він був усунутий від гетьманства і повернув владу Юрію Хмельницькому. Після цього перебував на польській державній службі. В 1664 році за наказом свого особистого ворога – тодішнього гетьмана правобережної України Павла Тетері – був заарештований, безпідставно звинувачений у зраді польського короля і розстріляний.

Вишневецька Гризельда Констанція (1623–1672) – дочка коронного канцлера Томаша Замойського, дружина князя Яреми і мати майбутнього короля Польщі. У романі з’являється епізодично.

Вишневецький Ярема (1612–1651) – один із наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Походив із українського князівського роду. Перейшов у католицтво. Виступав проти урядової політики централізації. Брав участь у жорстокому придушенні козацько-селянського повстання 1637–1638 рр. У 1639 році одружився з Гризельдою Замойською. Розбудовуючи свою магнатську «державу», вступив у гострі конфлікти з іншими магнатами (відома його суперечка, яка завершилася в Сеймі, з Олександром Конєцпольським за Гадяч), а його надмірна жорстокість призвела до того, що його називали «палієм». У 1646 році став воєводою руським. Під час Визвольної війни був прихильником кривавого придушення бунту, відзначився у боях під Махнівкою, П’яткою і Старокостянтиновом проти козацького війська, очолюваного М. Кривоносом. Ставши в 1649 році коронним гетьманом, продовжував придушувати визвольний рух на Україні заради відновлення польсько-шляхетського панування. Після короткого перебування на посаді був відсторонений від керівництва новообраним королем Польщі Яном Казимиром. Хоча й не був офіційним командувачем, однак відіграв значну для польського табору роль в оточеному Збаражі та у Берестецькій битві. Тогочасна шляхетська думка вважала його героєм козацької війни і творила легенди, що перебільшували його успіхи. Умер раптово 11 серпня 1651 року. Його популярність призвела до того, що після зречення престолу Яном Казимиром королем Польщі було обрано його сина Міхала Корибута Вишневецького. Сенкевич зобразив князя позитивним персонажем, використовуючи при цьому шляхетські джерела (щоденники, панегірики) і думку Людвіка Кубалі (а заперечуючи критичну оцінку Кароля Шайнохи, представлену у праці «Dwа lata dziejуw naszych»). У романі Ярема змальований єдиним лідером з польського боку, який може протистояти Хмельницькому. Письменник його наділяє не тільки військовим талантом, а й рисами ідеального керівника, вимогливого до своїх солдатів і одночасно турботливого, котрий ділить із ними труднощі та негаразди, горе й радість.

Володийовський Єжи Міхал – Сенкевич знайшов прототип цього героя у тогочасних джерелах, зокрема у віршованому творі «Реляція про занепад Кам’янця…» Станіслава Маковецького, летичівського стольника. Історичний Володийовський народився близько 1620 року, у 1662 році одружився з вдовою після трьох її чоловіків Кристиною Єзьорковською. Отримав звання перемиського стольника. За дорученням Собєського Володийовський організував воєнний форпост у Хрептові, а згодом, після початку турецької війни, стає керівником загону, що дало підставу фортецю в Кам’янці-Подільському. Боровся сміливо, що дозволило кам’янецькому єпископові Ланцкоронському назвати його «нашим Гектором». Він був прибічником здачі Кам’янця і під час вибуху пороху, детонованого майором Хейкінгом, загинув випадково, оскільки після капітуляції збирався покинути фортечні мури. Це сталося 26 серпня 1672 року. Володийовський є героєм усього циклу Трилогії і вже у романі «Вогнем і мечем» відіграв ключову роль у пригодницькій сюжетній лінії.

Гладкий Матвій (? – 1652) – миргородський полковник. Брав участь у битвах під Корсунем і Пилявцями. Восени 1648 року керував козацькими загонами, що діяли в Білорусі та під Збаражем (1649). Учасник битви під Берестечком (1651). У період татарського полону Б. Хмельницького виконував обов’язки гетьмана. Навесні 1652 року протидіяв польсько-шляхетському війську на території Полтавського та Миргородського полків. Страчений за наказом Б. Хмельницького.

Гродзіцький Кшиштоф (пом. 1660) – губернатор кудацької фортеці, генерал коронної артилерії. У 1-му томі «Вогнем і мечем» зображений у кодацькому епізоді як «одноокий циклоп», котрий приймає у себе і проводить по фортеці Скшетуського, коли той затримується на ночівлю під час своєї подорожі на Січ. Увесь цей епізод ґрунтується на «Діаріуші» Богуслава Маскевича. Гродзіцький з’являється іще раз у Трилогії – у 3-му томі «Потопу», під час облоги Варшави, де керував підготовкою до облоги.

Єрлич Йоахім (1598 – після 1673) – український шляхтич, автор польськомовного твору «Літописець, або Хронічка різних справ і подій», що охоплює 1620–1673 роки. Добра поінформованість Єрлича щодо тогочасних подій на Київщині та Волині робить його працю цінним історичним джерелом – передусім у тій частині, де йдеться про Визвольну війну, яку він сприймав з ворожих позицій. Епізодична постать роману «Вогнем і мечем».

Заславський-Острозький Домінік Владислав (1618–1656) – володар острозького майорату, найбагатший польський магнат на Україні, сандомирський воєвода, а з 1649 року – краківський. У 1648 році під час найгучніших поразок польського війська був регіментарієм, за нездатність керувати військом прозваний «периною».

Зацвілиховський Міколай – український шляхтич, православний, у 1641–1646 рр. був козацьким комісаром, ротмістр козацької корогви, хорунжий, пов’язаний із коронним хорунжим Олександром Конєцпольським, у часи повстання Хмельницького був на боці поляків, зокрема під час оборони ними Збаража. Помер у 1659 або в 1660 році. У романі присутній у початковому чигиринському епізоді (зустріч зі Скшетуським після втечі Хмельницького на Січ і під час суперечки з Чаплинським). Пізніше – у війську Вишневецького і в оточеному Збаражі. Виступав представником тих українців, які стали на бік Речі Посполитої.

Іслам-Гірей ІІІ – син Селамета І, кримський хан від 1635 року. Був умілим, розумним і добре освіченим дипломатом і в той же час талановитим воєначальником. Помер у 1654 році. У романі «Вогнем і мечем» він діє під час облоги Збаража та у битві під Берестечком, насамперед як союзник Богдана Хмельницького. Хан справді брав активну участь у боротьбі з поляками. У похід із татарським військом ішли також усі найбільші достойники держави Гіреїв. А Зборівська угода означала de facto зраду татарами своїх союзників. Ведучи активну закордонну політику, Іслам-Гірей прагнув скористатися перемогами над польськими військами і посилити позицію ханату перед Туреччиною, а також установити союзи з Австрією та Швецією, спрямовані проти Росії. Ці плани, однак, не мали успіху і з поновленням військових дій на Україні, відновився також і союз із Хмельницьким. Проте наступний похід завершився не на користь татар. Під Берестечком загинув калга-султан Кирим-Гірей, смертельно було поранено Тугай-бея, а самому ханові було прострелено ногу. Незважаючи на те, що наступний похід приніс Польщі поразку у битві під Батогом, у 1653 році під Жванцем було укладено новий польсько-татарський союз. Після Переяславської угоди Іслам-Гірей не мав іншого виходу, окрім союзництва з Польщею перед лицем козацько-російської загрози. Результатом цього зближення, а також наслідком політики його наступника Мехмед-Гірея IV стала допомога Польщі у боротьбі зі шведами, про що Сенкевич писав у «Потопі».

Кисіль Адам (1600–1653) – брацлавський воєвода, прихильник мирного вирішення конфлікту на Україні. Він вів переговори із Хмельницьким, будучи єдиним православним сенатором. У «Вогнем і мечем» його спочатку з осудом згадують в оточенні Вишневецького, як опонента (чи навіть зрадника), а його кореспонденція з князем була введена до тексту в автентичному вигляді. У 2-му томі роману письменник зобразив його в широкому епізоді посольства комісарів Речі Посполитої до Переяслава (як джерельний матеріал тут було використано щоденник Войцєха М’ясковського). В ідейній концепції роману погляди Кисіля становлять антитезу до дій та поглядів князя Вишневецького, який виступає за необхідність придушення «бунту» силою. Однак його позиція була значно слабшою альтернативою і оцінюється наратором як неефективна.

Конєцпольський Олександр (1620–1659) – син Станіслава, великого коронного гетьмана, і Кристини з Любомирських. Молодість провів, здобуваючи ґрунтовну освіту на батьківщині та за кордоном. Побував в Італії, в Болоньї, Падуї, Голландії, Бельгії, Німеччині. Служив у цісарському війську в Німеччині, де отримав титул князя Святої Римської імперії. Після смерті батька успадкував значний маєток. Із Яремою Вишневецьким мав відому суперечку за Гадяч, згадану в першому томі «Вогнем і мечем». Протектор Чаплинського. Наказав ув’язнити Хмельницького, відібрав у нього права на Суботів, і за його згодою було здійснено смертельне побиття Богданового сина – Остапа. Після Корсунської поразки коронних військ його було обрано регіментарієм, разом із Міколаєм Остророгом і Домініком Острозьким-Заславським. Через свій юний вік – тоді йому було тільки 28 років – отримав прізвисько «дитина». Брав участь у битвах під Старокостянтиновом, а під Пилявцями на короткий час потрапив у полон. Виконував також функції коронного хорунжого, а в 1649 році знову став регіментарієм разом з Анджеєм Фірлеєм і Станіславом Ланцкоронським. Перебував в оточеному Збаражі. У романі є епізодичним персонажем.

Кривоніс Максим (? – 1648) – черкаський полковник, один із найвизначніших керівників Визвольної війни у 1648 році. Активний учасник Жовтоводської та Корсунської битв. На початку 1648 року призначений наказним гетьманом і направлений на Поділля. До кінця липня зумів створити майже 20-тисячну армію, яка 26–28 липня під Старокостянтиновом завдала поразки магнатському війську Я. Вишневецького. Рішуче протистояв зміцненню прерогатив гетьманської влади. У битві під Пилявцями (21–23 вересня) керував окремою частиною війська. Під час облоги Львова 15 жовтня захопив Високий Замок. Брав участь у штурмі Замостя (7 – 16 листопада). Під час повернення армії із Західного походу помер.

Кричевський Михайло-Станіслав (? – 1649) – київський полковник, наказний гетьман. Походив із шляхетського католицького роду. З 1643 року – чигиринський полковник. У грудні 1647 року звільнив на поруки Б. Хмельницького, ув’язненого за підготовку повстання. Став на боці повстання українського народу, прийняв православну віру. У червні 1649 року як наказний гетьман вирушив для захисту північних рубежів України від можливого вторгнення литовської армії Я. Радзивілла. Зробив невдалу спробу нападу на литовське військо під Лоєвим. Вважаючи себе винуватцем поразки, відмовився відступати, потрапив у полон, де й помер.

Лащ Самуель (1590–1649) – стражник коронний, відомий задирака, багаторазово засуджений вироками до вигнання та позбавлення честі, на що не зважав. Учасник козацьких війн. У «Вогнем і мечем» є епізодичним персонажем.

Машкевич (Маскевич) Богуслав (бл. 1652–1683) – шляхтич на службі у князя Вишневецького у період повстання Хмельницького, а згодом у Литві на службі у Радзивіллів і Паців. Автор «Мемуарів» («Pamiętniki»), у яких зобразив роки служби у Вишневецького, зокрема його похід із Задніпрянщини. У «Вогнем і мечем» – другоплановий персонаж, виконує роль мемуариста («Ксенофонта князевих походів»).

Нечай Данило (? – 1651) – козацький полководець, один із найближчих соратників Б. Хмельницького, активний учасник Визвольної війни. Від 1649 року – брацлавський полковник. Зробив вагомий внесок у розгром польського війська під Меджибожем, відзначився у Зборівській битві (1649), у молдавському поході (1650). За дорученням Хмельницького на початку 1651 року обороняв південно-західне прикордоння. Загинув у запеклому бою із військом польського гетьмана М. Калиновського під м. Красним. Оспіваний як герой в українському фольклорі.

Оссолінський Єжи (1595–1650) – дипломат, великий коронний канцлер, прихильник мирного вирішення конфлікту і переговорів із Хмельницьким у 1648–1649 роках. Опонент Вишневецького у цьому питанні. На сторінках роману можна зустріти згадки про його неприязнь до князя Яреми та про дипломатичні дії, метою яких було заспокоєння козацького повстання. У безпосередній дії він зображений наприкінці 2-го тому на топорівській нараді з королем Яном Казимиром та Ієронімом Радзейєвським під час обговорення плану дій щодо оточеного козацькими військами Збаража.

Остророг Миколай (1593–1651) – багаторазовий депутат Сейму, коронний підчаший, регіментарій. Був талановитим дипломатом, а також чудовим промовцем, однак його здібності стратега та воєначальника, на думку сучасників, були слабкими: він більше підходив на роль радника, а не лідера. Через загальноприйняту думку про високу освіченість його прозивали «латиною». Поразки у козацькій війні викликали шквал звинувачень на його адресу, були навіть спроби притягнути Остророга до відповідальності, адже він разом з Домініком Заславським та Олександром Конєцпольським очолювали польське військо у Пилявецькій битві. Однак у 1649 році Ян Казимир знову призначив його регіментарієм. Разом із двома іншими тодішніми регіментаріями – Анджеєм Фірлеєм та Станіславом Ланцкоронським – брав участь в обороні Збаража, де був поранений. Присутній у кількох епізодах «Вогнем і мечем».