Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 57 страниц)

Хмельницький теж суспільним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що проти закону та влади повстає.

Здригання проходить по всьому тілу князя. Він заломив руки: «Чи то ж судилося мені бути другим Хмельницьким, Христе Боже?!»

Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли.

Князь продовжував терзатись. Якщо він захопить владу, а канцлер, сенат і регіментарії оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна усобиця? А якщо на те пішло, хіба ж Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже звалювалися на неї куди страшніші напасті, адже, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на полки Ягеллові, коли під Хотином пів-Азії вийшло на побоїще, загибель куди неминучішою здавалась, а де вони, ці нищівні полчища? Ні! Річ Посполита війни не страшиться, і не війни її погублять. Але чого ж при таких перемогах, при такій силі прихованій, такій славі вона, що розгромила хрестоносців і турків, такою слабкою нині та безпомічною зробилася, що перед якимось козаком зігнула коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються над нею народи, що до голосу її ніхто не прислухається, гніву значення не надає, а тільки погибель її передбачають?

О! Це ж пихатість і амбіція магнатів, це ж самоправство, це сваволя тому причиною. Найнебезпечніший ворог – не Хмельницький, а внутрішній безлад, а сваволя шляхти, а нечисленність і розхлябаність війська, горлодерство сеймів, чвари, розбрат, плутанина, незграбність, користолюбство і непослух, непослух насамперед! Дерево гниє і трухлявіє з серцевини. Минає небагато часу, і перша буря валить його, та злочинним є той, хто до цього руку прикладе, проклятим є, хто приклад подасть, проклятим є він і діти його до десятого коліна!

Іди ж собі, переможцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою та Старокостянтиновом, іди ж, князю-воєводо, віднімай владу в регіментаріїв, розтопчи закон і повагу до можновладців, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро власної матері.

Страх, відчай і безумство спотворили обличчя князя… Він страшно крикнув і, вчепившись у власне волосся, упав у прах перед Христом.

І каявся князь, і бився достойною головою об кам’яну підлогу, а з грудей його виривався глухий голос:

– Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного! Господи! Помилуй мене, грішного!..

Рум’яна зоря вже зійшла на небеса, а скоро й золоте сонце освітило залу. У карнизних нішах здійняли галас горобці та ластівки. Князь підвівся з підлоги й вирушив будити слугу свого, Желенського, що спав за дверима.

– Біжи, – сказав він йому, – до вістових і звели скликати сюди полковників, і кварцяних і ополченських, які тільки є в замку та в місті.

Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими воїнами. Із княжих людей прийшли старий Зацвілиховський, Поляновський, Скшетуський з паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершулл, Понятовський – майже всі офіцери, включаючи навіть хорунжих, крім Кушеля, посланого в роз’їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох із вельможної шляхти й ополчення не вдалося з перин стягти, але цих усе-таки теж зібралося чимало, а серед них знать із різних уділів, од каштелянів і до самих навіть підкоморіїв… Чутно було перешіптування, розмови – все гуло, немовби у вулику, а погляди були спрямовані до дверей, звідки мав із’явитися князь.

Та ось усе змовкло. Князь із’явився.

Вигляд його був спокійним, погожим, і тільки почервонілі від безсоння очі та змарніле обличчя свідчили про пережиті боріння. Одначе погожість оця і, можна сказати навіть, приємність не могли все ж таки приховати надзвичайної гідності й незламної волі.

– Шановні панове! – сказав він. – Нинішньої ночі я запитував Бога та власну совість, як мені належить учинити. Тому оголошую вашим милостям, а ви повідомте лицарству, що заради блага вітчизни та злагоди, обов’язкової для всіх у лихі часи, я віддаю себе під начало регіментаріїв.

Глуха тиша запанувала в зібранні.

Опівдні у дворі замку вишикувалися три сотні Вершуллових татар, готових вирушити в дорогу з паном Скшетуським. У самому ж замку князь давав обід лицарству, що мав бути одночасно прощальним бенкетом на честь нашого героя. Його як жениха посадили біля князя, а наступним зразу сидів пан Заглоба, позаяк відомо було, що лише завдяки його винахідливості та відвазі наречену врятовано від неминучої загибелі. Князь був веселим, бо скинув із серця тягар, і піднімав келихи за здоров’я майбутнього подружжя. Стіни та вікна дрижали від криків. У передпокоях учиняли ґвалт слуги, серед яких верховодив Редзян.

– Шановні панове! – сказав князь. – Нехай же третя чара буде за майбутнє потомство. Прекрасне це гніздо. Дай же Боже, щоб яблука не падали далеко від яблуні. Нехай од цього Яструбця гідні батька яструбенята породяться!

– Слава йому! Vivat!

– На подяку! – кричав Скшетуський, перехиляючи величезний келих мальвазії.

– Злагоди та любові! Vivat!

– Crescite et multiplicamini![143]143
  Плодіться і розмножуйтесь! (Лат.)


[Закрыть]

– Ви вже, ваша милість, півкорогвочки, будьте ласкаві, вкомплектуйте! – сказав, сміючись, старий Зацвілиховський.

– Він же вкрай військо заскшетусить! Я його знаю! – крикнув Заглоба.

Шляхта гримнула реготом. Вино розгарячило голови. Повсюди було видно розчервонілі обличчя, рухливі вуса, настрій із кожною хвилиною піднімався й поліпшувався.

– Коли так, – кричав розпалений пан Ян, – то я вашим милостям мушу зізнатися, що зозуля мені дванадцять хлоп’яток накувала!

– Оце так! Усі лелеки від роботи поздихають! – одгукнувся пан Заглоба.

Шляхта відповіла новим вибухом сміху, і всі реготали, а залою ніби громи перекочувалися.

Тут на порозі з’явилась якась похмура, вкрита пилюкою постать, однак бачачи стіл, бенкет і розчервонілі обличчя, вона зупинилася в дверях, ніби роздумуючи, заходити чи не заходити.

Першим помітив її князь, звів брови, з-під долоні глянув і сказав:

– А хто там такий? А! Це Кушель! Повернувся? Що чути? Які новини?

– Кепські, ваша княжа милість, – одповів дивним голосом молодий офіцер.

Несподівана тиша запанувала серед зібрання, мовби його хто закляв. Келихи зупинилися на півдорозі до вуст, погляди звернулися до Кушеля, на втомленому лиці котрого написана була гіркота.

– Ліпше б ви, пане, тоді їх не повідомляли, позаяк я за чарою веселюся, – сказав князь, – але якщо вже почали, договорюйте.

– Ваша княжа милість, не хочеться мені вороном каркати, і слова в мене просто з язика не йдуть.

– Що сталося? Говоріть же!

– Бар… взято!

Частина друга

Розділ I

Погожої літньої ночі по правому березі Валадинки спускалися до Дністра дванадцять вершників.

Ішли дуже повільно, можна сказати нога за ногу. Попереду, кроків на п’ятдесят випереджаючи решту, ніби передовою охороною, їхали двоє, але, не знаходячи, видно, причин остерігатися, не навсібіч дивились, а між собою перемовлялися, причому раз у раз притримували коней, оглядаючись на супутників, і тоді один із цих двох покрикував:

– Потихеньку там! Потихеньку!

І загін іще дужче сповільнював крок, хіба що не стояв на місці.

Нарешті, об’їхавши пагорб, який укривав своєю тінню вершників, загін вийшов на відкриту місцевість, залиту місячним сяйвом, і зразу стала зрозумілою обережність: посеред вервечки вершників двоє коней, які йшли поряд, несли прив’язану до сідел колиску, а в колисці хтось лежав.

Срібні промені освітлювали бліде обличчя і стулені повіки.

За колискою рухалися десятеро озброєних верхівців. По піках без прапорців можна було дізнатися, що це козаки. Одні вели в поводу в’ючних коней, інші їхали порожнем, але якщо двох, які були попереду, здавалося, нічого навколо не цікавило, ці поглядали навсібіч із явним побоюванням і тривогою.

Місцевість, одначе, мала вигляд цілковитої пустки.

Тишу порушували тільки удари копит та вигуки одного з передових вершників, який раз у раз повторював:

– Потихеньку там! Обережніш!

Нарешті він звернувся до свого супутника й запитав:

– Горпино, далеко ще?

Супутник, який звався Горпиною і дійсно був одягненою в козацькі строї здоровенною дівахою, подивився на зоряне небо й відповів:

– Не так щоб. До півночі доберемося. Проїдемо Враже урочище, потім Татарський Розліг, а там до Чортового яру палицею докинути. За північ і до других півнів ліпше туди не потикатися. Мені-то нічого, а вам погано може бути, ой погано.

Той, хто запитував, здвигнув плечима.

– Знаю, – сказав він, – тобі сам чорт брат, та тільки й із чортом упоратися можна.

– Поки що ніхто не впорався, – відповіла Горпина. – А ліпшого укриття для своєї князівни, соколику, ти в усьому світі не знайдеш. І тут-то вночі ніхто не пройде, хіба що зі мною, а в яру й зовсім живої душі не бувало. Хто за ворожбою прийде, той стане віддалік і мене дожидає. Жоден собака не дістанеться туди: ні лях, ні татарин, ніхто, ніхто. Страшно в Чортовому яру, сам побачиш.

– Страшно не страшно, а захочу – прийду.

– Удень, звичайно, прийдеш.

– Хоч удень, хоч коли. А чорт дорогу заступить, роги обламаю.

– Ех, Богуне, Богуне!

– Ой, Горпино, Горпино! За мене не хвилюйся. Прибере мене диявол, не прибере – не твоя турбота, тобі ж я одне скажу: знайся скільки влізе зі своїми чортами, тільки б князівна горя не знала; якщо з нею що станеться, ні чорти, ні дияволи тобі не допоможуть.

– Одного разу вже топили мене, ще коли ми з братом на Дону жили, ще кат у Ямполі голову поголив – так що мені тепер усе дарма. Але тут справа інша. З приязні, а не з неволі я її від нечистої сили стерегти буду, волосинці не дам з голови впасти, а люди їй у мене не страшні. Твоя буде, нікуди не дінеться.

– Ах ти, сова! Коли так, нащо мені біду наворожила, якого біса протуркала всі вуха: «Лях при ній! Лях при ній!»?

– Духи так говорять, не я. Але, може, що і змінилося. Завтра на млиновому колесі поворожу. Вода все скаже, тільки дивитися треба довго. Сам побачиш. Але ж ти скажений пес: тобі скажеш правду – відразу гніваєшся та за келеп…

Розмова перервалася, чути було цокання копит по камінню, та якісь звуки долинали з боку річки, ніби там коники стрекотіли.

Богун навіть вухом не повів, хоча серед ночі такі звуки могли стурбувати. Він повернув обличчя до місяця й замислився.

– Горпино!.. – сказав він трохи згодом.

– Чого?

– Ти чаклунка, мусиш знати: чи правда, що таке зілля є, від котрого й осоружних люблять? Любисток, чи що?

– Любисток. Тільки він твоєму лихові не допоможе. Ковточка б князівні вистачило, коли б не любила іншого, та позаяк любить, знаєш, що буде?

– Що?

– Іще сильніше прилучиться до того, іншого.

– Пропади ти зі своїм любистком! Каркати вмієш, а допомогти не хочеш.

– Послухай: інше билля, що в землі росте, знаю. Хто його відвару вип’є, два дні й дві ночі лежма пролежить, про все забуде. Дам я їй цього зілля – а ти…

Козак смикнувся в сідлі й витріщив на чаклунку свої палаючі в пітьмі очі.

– Що-що?

– Та й годі! – вигукнула відьма й залилася голосним сміхом – ніби кобилиця заіржала.

Сміх цей зловісною луною прокотився по ярах.

– Сучка! – сказав отаман.

Очі його почали поступово меркнути, і він знову глибоко замислився, а потім заговорив ніби сам із собою:

– Ні, ні! Коли ми Бар брали, я першим у монастир увірвався, щоб од п’яного наброду її вберегти, зітнути голову кожному, хто хоч пальцем до неї торкнеться, а вона себе ножем і тепер світу Божого не бачить… А займи я її, знову схопиться за ніж або в річку стрибне – не вберегти її тобі, безщасний!

– Лях ти душею, не козак – дівку по-козацьки присилувати не хочеш…

– Якби я ляхом був! – вигукнув Богун. – О, якби я був ляхом!

І, пронизаний болем, за голову обома руками схопився.

– Причарувала, дивлюся, тебе ця полячка, – пробурмотіла Горпина.

– Ой, причарувала! – сумно відповів козак. – Щоб мені від сліпої кулі згинути, на палі собаче життя скінчити… Тільки вона потрібна мені й більше ніхто, а я їй не потрібен!

– Дурний! Вона ж твоя! – сердито вигукнула Горпина.

– Замовкни! – закричав козак розлючено. – А якщо вона руки на себе накладе? Та я тебе розірву, себе покалічу, голову розіб’ю об камінь, на людей кидатись, як пес, буду! Я б душу за неї віддав, славу козацьку віддав, за Ягарлик утік, людей би своїх кинув! Хоч на край світу, тільки б із нею… З нею хочу жити, біля неї здохнути… Он воно як! А вона себе ножем! Через кого? Через мене! Ножем себе, розумієш?

– Нічого з нею не станеться. Не помре.

– Помре – я тебе до дверей приб’ю.

– Нема над нею твоєї волі.

– Нема, нема. Хай би вже мене ножем штриконула, хоч би вбила, й то краще.

– Дурна ляшка. Чого б їй не приліпитися до тебе по добрій волі! Де вона кращого знайде?

– Поможи ти мені, а я тобі дукатів горщик насиплю і на додачу ще один – перлів. Ми в Барі багато чого взяли, та й раніше брали.

– Багатий ти, мов князь Ярема, і славний. Кажуть, тебе сам Кривоніс боїться.

Козак махнув рукою.

– Що з того, коли серце болить…

І знову настала тиша. Берег ріки робився все більш диким і пустельним. Біле світло місяця химерно спотворював обриси скель і дерев. Нарешті Горпина сказала:

– Ось воно, Враже урочище. Далі всім би поряд ліпше бути.

– Чому?

– Пропаще місце.

Вони притримали коней, і за хвилину ті, що їхали позаду, наздогнали їх.

Богун трохи підвівся на стременах і заглянув до колиски.

– Спить? – запитав він.

– Спить, – одповів старий козак, – солодко, як дитина.

– Я їй сон-трави дала, – сказала відьма.

– Потихеньку, обережно, – повторював Богун, не зводячи очей зі сплячої, – щоб ви її не розбудили. Місяць їй просто в личко заглядає, серденьку мойому.

– Тихо світить, не розбудить, – прошепотів один із козаків.

І загін рушив далі. Незабаром під’їхали до Вражого урочища. Це був пагорб над самою рікою, невисокий і виблий, мовби круглий щит, який лежить на землі. Місяць заливав його світлом, осяваючи білі, розкидані повсюди камені, подекуди вони лежали порізно, подекуди купно, ніби звалища якихось будівель, рештки зруйнованих храмів і замків. Подекуди із землі, на кшталт цвинтарних надгробків, стирчали кам’яні плити. Весь пагорб являв собою одну гігантську руїну. Може, колись у давнину, в часи Ягелли, тут і вирувало життя, але зараз пагорб цей і все довкілля, до самого Рашкова, було глухою пустелею, в якій селився тільки дикий звір та ночами водила свої хороводи нечиста сила.

І дійсно, ледве подорожні подолали половину схилу, легкий досі вітерець перетворився на справжній вихор, який із похмурим, зловісним свистом пронісся над узгір’ям, і здалося козакам, буцім почулися з руїн, як із пригнічених грудей, тяжкі зітхання, сміх, ридання, дитячий плач і жалібні стогони. Пагорб почав оживати, перегукуватися різними голосами. Із-за каменів, здавалося, виглядали високі темні постаті: химерних обрисів тіні безмовно ковзали між валунів; удалині мерехтіли в темряві, ніби вовчі очі, якісь вогники; до всього ще з іншого краю пагорба, де найтісніше громадилося каміння, долинуло низьке горлове виття, котрому інші голоси відразу почали вторити.

– Сіромахи? – прошепотів молодий козак, звертаючись до старого осавула.

– Упирі, – відповів осавул іще тихіше.

– О! Господи помилуй! – скрикнули злякано інші, зриваючи шапки та старанно хрестячись.

Коні почали хропіти й щулити вуха. Горпина, що їхала попереду всіх, упівголоса бурмотіла незрозумілі слова, ніби сатанинську молитву читала. Вже коли досягли протилежного краю пагорба, вона оглянулась і сказала:

– Ну, все. Тут уже тихо. Закляттям довелося відганяти, а то вони голодні вельми.

Усі з полегшенням зітхнули. Богун із Горпиною знову поїхали вперед, а козаки, що хвилину тому боялися навіть перевести дух, зашепотіли. Кожний почав згадувати різні зустрічі з духами або з упирями.

– Коли б не Горпина, не пройшли б, – мовив один.

– Сильна відьма.

– А наш отаман і дідька не боїться. Вухом не повів, оком не моргнув, тільки на свою любку оглядався.

– Якби приключилося йому те, що зі мною було, не дуже б козирився, – сказав старий осавул.

– А що ж із вами, отче Овсівою, приключилося?

– Їхав якось я з Рейментарівки в Гуляйполе, а діло було вночі. Їду повз кладовище, раптом бачу, щось іззаду з могили плиг на кульбаку. Оглядаюся: дитя, бліде-бліде, аж синє!.. Видать, татари в полон вели з матір’ю й померло немовля нехрещеним. Оченята, як свічки, горять, і плаче тихесенько, плаче! Перескочило з сідла до мене на спину і, чую, кусає за вухом. О Господи! Упир, не інакше. Тільки недаремно я у Волощині довго служив – там упирів куди більше навіть, ніж людей, і кожне з ними впоратися вміє. Сплигнув я з коня і кинджалом у землю. «Згинь! Пропади!» – а він охнув, ухопився за руків’я кинджала і по лезові під дернину втік. Накреслив я на землі хрест і поїхав.

– Невже у Волощині упирів стільки?

– Вважай, кожен другий волох як помре – на упиря перетворюється, і волоські з усіх найвредніші. Їх там бруколаками називають.

– А хто сильніший: дідько чи упир?

– Дідько сильніший, а упир зліший. Дідька здолаєш, він тобі служити буде, а від упирів користі ніякої – тільки й дивляться, де б крові напитись. Але дідько завсігди над ними отаман.

– А Горпина дідьками верховодить.

– Це точно. Допоки жива – верховодить. Якби не мала вона сили над ними, отаман би їй своєї зозулі не віддав, бруколаки й дівочу крівцю страх як полюбляють.

– А я чув, їм до невинної душі доступу нема.

– До душі нема, зате до тіла – ще й як є.

– Ой, спаси Господи! Вона ж красуня просто! Кров з молоком! Знав наш батько, що брати в Барі.

Овсівій приклацнув язиком.

– Що й казати. Чисте золото ляшка…

– А мені цю ляшку жаль, – сказав молодий козак. – Коли ми її в колиску клали, вона білі рученьки свої склала й так прохала, так прохала: «Убий, – каже, – не губи, – каже, – нещасливої!»

– Не буде їй погано.

Тут під’їхала Горпина, й розмова урвалася.

– Гей, козаки, – сказала відьма, – ось і Татарський Розліг. Та не бійтеся ви, тут одна тільки ніч в році страшна, а Чортів яр і мій хутір уже близько.

І дійсно, невдовзі почувся собачий гавкіт. Загін увійшов у горловину яру, який ішов од річки під прямим кутом і був таким вузьким, що четверо кінних ледве могли їхати поряд. По дну його, ніби змія, переливчасто поблискуючи в місячному світлі, прудко біг до річки струмок. У міру того як вершники просувалися вперед, круті, обривисті схили розступались, утворюючи замкнуту скелями з боків простору долину, що полого підіймалася. Подекуди росли високі дерева. Вітру тут не було. Довгі чорні тіні від дерев лягали на землю, а на прогалинах, залитих місячним світлом, блищали якісь білі округлі й довгасті предмети, в яких козаки, на свій жах, розпізнали людські черепи та кості. Козаки, раз у раз хрестячись, лякливо оглядалися. Зненацька вдалині блиснув за деревами вогник, і зразу прибігли два собаки, величезні, чорні, страшні, з палаючими як вуглинки очима; заздрівши людей і коней, вони почали голосно гавкати. Лише зачувши голос Горпини, вони втихомирились і, важко дихаючи та хриплячи, почали бігати навколо вершників.

– Жах який, – шепотіли козаки.

– Це не пси, – упевнено пробурмотів старий Овсівій.

Тим часом із-за дерев показалася хата, за нею стайня й далі, на пагорку, ще якась будівля. Хата була добротною та просторою на вигляд, віконця її світилися.

– Ось і мій двір, – сказала Богунові Горпина, – а там млин, що зерна, крім нашого, не меле, та я ворожка, на воді ворожу. Поворожу й тобі. Молодиця у світлиці житиме. Може, ти захочеш стіни прибрати – тоді ліпше її поки що на іншу половину перенести. Стій! Злізай із коней!

Вершники зупинились, а Горпина крикнула:

– Черемис! Угу! Угу! Черемис!

Якась постать із пучком палаючих скіпок у руці з’явилася на порозі хати і, піднявши догори вогонь, мовчки витріщилася на козаків.

Це був потворний дідуган, маленький, майже карлик, із плоским квадратним обличчям і розкосими, вузькими, мов щілинки, очима.

– Ти що за диявол? – запитав Богун.

– Даремно запитуєш – у нього язик одрізаний, – сказала велетка.

– Ану, підійди поближче.

– Слухай, – продовжувала дівка, – а якщо князівну на млин однести поки що? Козаки твої будуть світлицю прибирати та цвяхи забивати, як би не розбудили.

Козаки, спішившись, почали обережно відв’язувати колиску. Богун сам дбайливо за всім наглядав і сам, ставши в головах, підтримував колиску, коли її переносили на млин. Карлик ішов попереду й світив скіпкою. Князівна, напоєна Горпининим сонним зіллям, не прокинулася, тільки повіки її від світла скіпки легенько здригалися. Лице в червоних відблисках уже не здавалося мертвотно-блідим. А можливо, дівчину колисали чудові сни, бо вона всміхалася солодко під час дивної цієї ходи, схожої на похорон. Богун дивився на неї, і здавалося йому, серце ось-ось вискочить у нього з грудей. «Миленька моя, пташка моя!» – шепотів отаман тихо і грізно, хоча прекрасні риси його обличчя пом’якшали, зворушені полум’ям любові, котра, спалахнувши, розгорялася в його душі все сильніше, – так огонь, забутий подорожнім, розгоряючись, охоплює дикі степи.

Горпина, йдучи поряд, говорила:

– Проспиться – здоровою буде. Рана заживе, буде здорова…

– Слава Богу! Слава Богу! – відповідав отаман.

Тим часом біля хати козаки почали знімати з шести коней величезні в’юки та вивантажувати килими, парчу та інші коштовності, награбовані в Барі. У світлиці розвели жаркий вогонь; одні приносили тканини, інші оббивали цими тканинами рублені стіни. Богун не тільки подбав про безпечну клітку для своєї пташки, але й вирішив цю клітку прикрасити, щоб неволя не здалася пташці нестерпною. Повернувшись із млина, він сам наглядав за роботою. Ніч уже добігала кінця, і бліде світло місяця померкло на скелястих краях яру, а в хаті все ще приглушено стукали молотки. Проста світлиця перетворювалася на багатий покій. Нарешті, коли стіни було завішано, а долівку застелено килимами, сплячу князівну принесли й поклали на м’яку постіль.

Потім усе стихло. Тільки в стайні якийсь час лунали ще вибухи сміху, схожого на кінське іржання: це молода відьма, пустуючи на сіні з козаками, наділяла їх стусанами й поцілунками.