Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXV

Після десятиденного походу, що йому пан Маскевич став Ксенофонтом, і триденної переправи через Десну військо підійшло нарешті до Чернігова. Першим вступив у місто з волоськими пан Скшетуський, котрого князь спеціально відрядив, аби той скоріше міг довідатися про князівну та Заглобу. Але тут, як і в Лубнах, ні в місті, ні в замку ніхто про них нічого не чув. Обоє канули, наче камінь у воду, і лицар просто не знав, що думати. Де вони могли сховатися? Не на Москві ж, не в Криму, не на Січі! Лишалося тільки припустити, що Олена з Заглобою переправилися через Дніпро. Але тоді вони миттю опинилися б у самому серці бурі, а там же різанина, підпали, п’яний набрід, запоріжці й татари, від яких і переодягненій Олені не вберегтися, позаяк бусурманські нелюди охоче забирали в ясир підлітків через великий на них попит на стамбульських торгах. Спадала на думку Скшетуському і страшна підозра, що Заглоба, можливо, не без умислу, повів її в ті краї, бажаючи продати князівну Тугай-бею, котрий нагородив би його щедріше, ніж Богун, і думка ця доводила його просто-таки до божевілля, та пан Лонгинус Підбийп’ятка, що знав Заглобу ліпше, ніж Скшетуський, палко почав йому доводити помилковість його переконання.

– Братушко, пане наміснику, – говорив він, – викиньте це з головоньки. Нізащо у світі шляхтич цей такого не вчинить! Було і в Курцевичів добра чимало, котре Богун би йому охоче віддав, отож, якби він захотів занапастити дівицю, й життям не треба було б ризикувати, і розбагатів би.

– Правда ваша, – відповів намісник. – Але чому ж тоді за Дніпро, а не в Лубни або до Чернігова пішов із нею він?

– Ви вже заспокойтеся, голубе мій. Я ж Заглобу знаю. Зі мною він пив і позичав у мене. Гроші ні свої, ні чужі його не обходять. Свої матиме – розтринькає, чужих – не віддасть. Але щоб на такі справи він був здатний, цього я й думати не можу.

– Легковажна він людина, легковажна, – сказав Скшетуський.

– Може, й легковажна, але ж і крутій, що кожного навколо пальця обведе і сухим із води вийде. Та оскільки ксьондз наш духом пророчим обіцяв, що Господь вам її поверне, – так тому й бути, адже справедливо, щоб усяку істинну сердечну схильність було винагороджено, і ви цим упованням утішайтесь, як от я теж утішаюся.

Тут пан Лонгинус заходився тяжко зітхати, а через хвилину додав:

– Порозпитуємо ж іще в замку, раптом вони тут проходили.

І вони знову почали розпитувати, але марно – ніяких слідів навіть тимчасового перебування втікачів не було. У замку зібралося без ліку шляхти з жінками й дітьми, що зачинилася тут од козаків. Князь умовляв усіх вирушити разом із ним і застерігав, що слідом ідуть козаки. На військо вони не насміляться напасти, та було дуже схоже, що, ледве князь піде, замахнуться на замок і місто. Одначе шляхта в замку була на диво недбала.

– Ми тут у безпеці за лісами, – відповіли вони князю. – Сюди до нас ніхто не добереться.

– Одначе я ці ліси пройшов, – сказав князь.

– Ваша княжа милість пройшли, та голота не пройде. Хо-хо! Не такі це ліси!

І піти не захотіли, сліпо упираючись, за що потім жорстоко поплатилися: тільки-но князь відбув, одразу ж підійшли козаки. Замок одчайдушно оборонявся цілих три тижні, після чого був захоплений, і всіх, хто в ньому перебував, було вирізано до ноги. Козаки вчиняли страшні звірства, розриваючи дітей, спалюючи на повільному вогні жінок, і ніхто їм за це не помстився.

Князь тим часом, прийшовши на Дніпро під Любеч, дав перепочинок війську, а сам із княгинею, двором та поклажею поїхав у Брагин, який лежав серед непрохідних лісів та боліт. Через тиждень переправилося й військо. Потому рушили до Бабиці під Мозир, і там у свято Тіла Господнього настав час прощання, позаяк княгиня із двором вирушити мала в Туров до пані воєводихи віленської, тітки своєї, а князь із військом – у вогонь, на Україну.

На прощальному обіді було присутнє княже подружжя, фрауціммер і найдобірніше товариство. Та ба, між дівиць і кавалерів не було звичайної веселості, позаяк не одне вояцьке серце розривалося від думки, що ось-ось доведеться залишити ту єдину, заради котрої варто жити, воювати й померти; не одні ясні чи темні очі дівочі застилалися гіркими слізьми через те, що милий іде на війну, під кулі та мечі, до козаків і диких татар… Іде, і хтозна чи повернеться…

Тому, заледве князь мовив своє слово, прощаючись із дружиною та двором, маленькі князівни в один голос жалібно запищали, ніби кошенята, лицарі ж, як більш тверді духом, посхоплювалися зі своїх місць і, стиснувши руків’я шабель, разом крикнули:

– Переможемо й повернемось!

– Бог вам на поміч! – сказала княгиня.

Відповіддю на це був крик, од якого задрижали шибки і стіни:

– Хай живе княгиня-володарка! Хай живе матір наша й благодійниця!

– Хай живе! Хай живе!

Жовніри дуже її любили за прихильність до лицарського стану, за великодушність, щедрість і милостивість, за турботу про їхні сім’ї. Більше за все на світі любив її й князь Ярема, бо ці дві натури були створені одна для одної, схожі як дві краплі води й ніби відлиті з бронзи та золота.

Всі почали підходити до княгині, і кожний із келихом у руці опускався на коліна перед кріслом її, а вона, стискаючи в долонях голову кожного, говорила кілька добрих слів. Скшетуському княгиня сказала:

– Не один тут, я сподіваюся, лицар ладанку чи стрічечку напутно отримає, а позаяк нема тут із нами тієї, від котрої вам, добродію, отримати подарунок було б усього бажаніше, тому прийміть його від мене, як від матері.

Сказавши це, зняла вона золотий хрестик, утиканий бірюзою, і наділа його лицарю на шию, а він їй руку шанобливо поцілував.

Князеві, як видно, була приємна прихильність княгині до Скшетуського; останнім часом він іще більше полюбив намісника, за те, що той гідності його, коли був із посольством на Січі, не принизив і послань од Хмельницького брати не захотів. Тим часом усі підвелися з-за столу. Слова княгині, Скшетуському сказані, дівиці зрозуміли на льоту і, вважаючи їх згодою та дозволом, одразу ж подіставали та образок, та шарф, та хрестик, що забачивши, лицарі шасть кожен до своєї якщо не обраниці, то наймилішої серцю. Кинувся Понятовський до Житинської, Биховець до Боговитянки, позаяк вона подобалася йому більше за всіх, Розторовський до Жукувни, рудий Вершулл до Скоропацької, оберштер Махницький, хоч і літній, до Завєйської, й лише Ануся Борзобагата-Красенська, найзвабливіша із усіх, стояла біля вікна самотня й покинута. Лице її зайнялося, оченята з-під опущених повік поглядали скоса, нібито гнівно, але в той же час і з благанням не влаштовувати їй такого афронту, тому зрадник Володийовський підійшов до неї і сказав:

– Хотів і я прохати панну Анну чим-небудь обдарувати мене, та від зухвалого наміру відмовився, вважаючи, що через надто велику штовханину не протиснуся.

Щічки Анусі й зовсім запалахкотіли, проте вона миттю знайшла собі раду:

– З інших, ваша милість, рук, не з моїх, бажали б ви що-небудь на пам’ять отримати, та тільки марно: там хоч і не тісно, та занадто для вашої милості високувато.

Удар був точно розрахованим і подвійним. По-перше, він натякав на маленький зріст лицаря, а по-друге – на його сердечну прихильність до князівни Барбари Збаразької. Пан Володийовський був спочатку закоханий у старшу, Анну, проте, коли її засватали, відстраждав і потихеньку передовірив своє серце Барбарі, вважаючи, що ніхто об тім не здогадується. Отож зараз, чуючи про те від Анусі, він, вважаючись неперевершеним у шабельних і словесних поєдинках, застидався так, що слова вимовити не міг і невлад промимрив:

– Ви, добродійко, теж високо націляєтеся, приблизно де голова пана… Підбийп’ятки…

– А він і дійсно переважає вас мечем і поведенцією, – жваво відповіла дівчина. – Спасибі ж, що нагадали про нього. Хай воно так і буде.

Сказавши це, вона звернулася до литвина:

– Ваша милість, підійдіть же, добродію. Бажаю теж і я мати свого лицаря і, далебі, не знаю, чи можливо на більш мужніх грудях пов’язати шарф.

Пан Підбийп’ятка витріщив очі, ніби вухам своїм не повірив, а потім гепнувся на коліна, так що підлога затріщала:

– Володарко моя! Володарко!

Ануся пов’язала шарф, і зразу крихітні ручки зовсім зникли під лляними вусами пана Лонгина; чути було тільки плямкання та мурчання, на яке пан Володийовський сказав поручику Мігурському:

– Побожитися можна, що ведмідь вулика псує і мед виїдає.

Після чого, дещо розізлившись, одійшов, бо все ще відчував Анусине жало, адже ж він теж свого часу був у неї закоханий.

Та ось уже князь почав прощатись із княгинею, й через годину попрямував до Турова, а війська до Прип’яті.

Уночі на переправі, коли будували плоти для перевезення зброї, а гусари наглядали за роботою, пан Лонгинус сказав Скшетуському:

– От, братушко, притичина!

– Що сталося? – запитав намісник.

– Та чутки з Украйни!

– Які?

– Так говорили ж запоріжці, що Тугай-бей у Крим із ордою пішов.

– Ну й пішов! Про це, я гадаю, ви жалкувати не будете.

– Якраз буду, братушко! Самі ж ви казали, – і справедливо, – що козацькі голови я не маю права зараховувати, а якщо татари пішли, звідкіля ж я візьму три поганські голови? Де їх шукати? А мені вони ой як потрібні!

Скшетуський, хоч і сам був невеселий, усміхнувшись, мовив:

– Здогадуюся, в чому річ! Бачив, як вас нині в лицарі посвячували.

Пан Логинус благоговійно руки склав:

– Воно й правда! Чого приховувати: покохав і я, братушко, покохав… От лихо!

– Не втрачайте надію. Не вірю я в те, що Тугай-бей пішов, а значить, нехристів не менше, ніж ції комарви, буде.

Дійсно, цілі хмари комарів стояли над кіньми і людьми, бо ввійшло військо в край боліт непрохідних, лісів багнистих, луків розмоклих, рік, річок і струмків, у край порожній і глухий, що тільки пущею шумів, про жителів якого в ті часи приказували:

 
Виділив доньці
Шляхтич Голота
Дьогтю у бочці,
Рижиків низку,
Йоржиків миску
Та клин болота.
 

На болоті цьому росли, щоправда, не лише гриби, та, всупереч усім віршикам, і чималі поміщицькі багатства. Одначе зараз люди князя, що здебільшого виховувались і зростали в сухих і високих задніпровських степах, очам своїм просто не вірили, і, хоча траплялися в степах місцями трясовини й ліси, тут, одначе, цілий край являв собою суцільну трясовину. Ніч була погожа, ясна, і при світлі місяця, куди не глянь, неможливо було побачити навіть сажня сухої землі. Зарості чорніли над водою, ліси, здавалося, виростали з води, вода хлюпотіла під кінськими копитами, воду витискували колеса повозів і гармат. Вурцель упав у відчай. «Приголомшливий похід, – говорив він. – Під Черніговом од вогню пропадали, а тут вода заливає». І дійсно, земля, всупереч призначенню своєму, не була для ноги твердою опорою, а пружинила, стрясалася, ніби хотіла розступитись і поглинути тих, хто по ній ішов.

Військо переправлялося через Прип’ять чотири дні, потім щодня майже доводилося долати ріки й річечки, що текли в розкислому ґрунті. І жодного моста скрізь. Люд пересувався тут за допомогою човнів та байдаків. Через декілька діб почалися тумани й дощі. Люди вибивалися з сил, намагаючись врешті-решт виборсатися із проклятих цих місць. А князь поспішав, квапив. Він наказував валити цілі ліси, гатити гаті із кругляків і йшов уперед. Жовніри, бачачи, як не щадить він власних сил, як із ранку до ночі не злізає з сідла, роблячи огляд війську, доглядаючи за походом, усім особисто керуючи, не відважувалися ремствувати, хоча поневіряння їхні були непосильними. З ранку до ночі грузнути й мокнути – ось що випало на їхню долю. У коней із копит почав злазити ріг, багато їх в артилерії здохло, тож піхота і драгуни Володийовського самі тягнули гармати. Привілейовані полки, такі, як гусари Скшетуського, Зацвілиховського й панцирні, бралися за сокири, щоби прокладати гаті. Славний це був похід із холодом, голодом і багнюкою, в якому воля полководця і завзяття вояків долали всі перешкоди. Ніхто в краях тих досі не відважувався навесні, під час повені, пройти з військом. На щастя, люди князя жодного разу не зазнавали нападу. Тутешній народ, тихий і спокійний, бунтувати і в гадці не мав і навіть потім, підбурюваний козаками і заохочуваний їхнім прикладом, під прапори до них іти не захотів. Ось і тепер позирав він сонним поглядом на лицарські раті, що цілі й неушкоджені вигулькували, ніби заговорені, з лісів та боліт і зникали, як сон; він же тільки постачав провідників, тихо і слухняно виконуючи все, що від нього вимагали.

Бачачи таке, князь суворо карав усяке вояцьке свавілля, й не летіли вслід війську стогони людські, прокляття та нарікання, а коли після проходження війська довідувалися в якому-небудь продимленому селі, що проходив князь Ярема, люди хитали головами, потихеньку кажучи одне одному: «Вже він добрий!»

Нарешті, після двадцяти днів нелюдських зусиль і напруження, княже військо вступило у бунтівний край. «Ярема йде! Ярема йде!» – полетіло по всій Украйні аж до Дикого Поля, до Чигирина та Ягорлика. «Ярема йде!» – рознеслося по містах, селах, хуторах і пасіках, і од звістки такої коси, вила й ножі випадали з мужичих рук, обличчя полотніли, розгульні натовпи, ніби зграї вовків од звуку мисливського рогу, тікали ночами на південь; татарин, який забрів заради грабунку, сплигував з коня й раз по раз прикладав вухо до землі, а в уцілілих іще замках і фортечках били в дзвони і співали: «Te Deum laudеamus!»[110]110
  «Тебе, Бога, хвалимо!» (лат.)


[Закрыть]

Але сей грізний лев улігся на рубежі краю, що збунтувався, маючи намір оддихатися.

Він збирався на силі.

Розділ XXVI

Тим часом Хмельницький, побувши певний час у Корсуні, до Білої Церкви відійшов і зробив її своєю столицею. Орда розташувалася кошем по інший бік річки, вчиняючи набіги по всьому Київському воєводству. Так що пан Лонгинус Підбийп’ятка даремно бідкався стосовно браку татарських голів. Скшетуський припустив справедливо, що запоріжці, схоплені Понятовським під Каневом, подали відомості неправдиві – Тугай-бей не тільки не пішов, а навіть і не рушив до Чигирина. Більше того – звідусіль підходили нові чамбули. Прийшли з чотирма тисячами воїнів царки азовський та астраханський, які ніколи до цього в Польщу не заявлялися, прийшло дванадцять тисяч орди ногайської, двадцять тисяч білгородської та буджацької – всі колись закляті Запоріжжя і козацтва вороги, а нині побратими і жадібні до крові християнської союзники. Нарешті, з’явився й сам хан Іслам-Ґірей із дванадцятьма тисячами перекопців. Страждала від друзів цих вся Україна, страждав не тільки шляхетський стан, але й народ руський, у якого спалювали села, відбирали добро, а самих чоловіків, жінок і дітей гнали в неволю. В цю годину лиходійств, підпалів і кровопролиття для селянина тільки й було порятунку, що втекти до табору Хмельницького. Там він із жертви перетворювався на розбійника й сам плюндрував свою землю, не побоюючись зате про власне життя. Бідолашний край!.. Коли спалахнув бунт, спершу покарав і спустошив його Миколай Потоцький, потім запоріжці й татари, що з’явилися під виглядом визволителів, а тепер навис над ним Ярема Вишневецький.

Тому всяке, хто могло, втікало до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншого шляху до порятунку не було. Так що Хмельницький примножував і примножував свої сили, і якщо не зразу рушив у власне Річ Посполиту, якщо довго відсиджувався в Білій Церкві, то головним чином для того, щоб привчити слухатися розбурхані й непокірні стихії.

І дійсно, в залізних його руках вони швидко перетворювалися на бойову силу. Командири з навчених запоріжців були, чернь поділялася на полки, із колишніх кошових отаманів призначалися полковники, окремі загони, щоби привчити їх до бойової обстановки, посилалися для штурму замків. А люд тутешній за натурою своєю був бойовий, до ратної справи як ніякий інший удатний, до зброї звичний, з вогнем і кривавим обличчям війни завдяки татарським набігам знайомий.

Так що пішли два полковники Ханджа і Остап на Нестервар, який і взяли, а населення, єврейське та шляхетське, вирізали поголовно. Князю Четвертинському власний слуга його на порозі замку голову відрубав, а княгиню Остап зробив своєю невільницею. Решта ходили в інші сторони, а успіх супроводив їхні прапори, бо страх збентежив серця ляхів, страх «народові тому невластивий», який вибивав із рук зброю та позбавляв сил.

Траплялося часом, що полковники докоряли Хмельницькому: «Чого ж ти на Варшаву не йдеш, чого ж ти нічого не робиш, у ворожбитів долю вивідуєш, горілкою наливаєшся, а ляхам опам’ятатися від страху та військо зібрати дозволяєш?» Не раз також і п’яна чернь, виючи ночами, обкладала квартиру Хмельницького, вимагаючи, щоби він їх на ляхів вів. Хмельницький породив бунт і зробив його страшною силою, та зараз він почав розуміти, що сила ця його самого штовхає до невідомого майбуття, тож частенько похмурим поглядом у майбуття це заглядав, намагався його вгадати й серцем із приводу його страхався.

Треба сказати, з усіх полковників та отаманів один лише він і знав, скільки страшної моці приховано в уявному безсиллі Речі Посполитої. Підняв бунт, побив біля Жовтих Вод, побив під Корсунем, розтрощив коронне військо – а що далі?

Отож він і збирав на ради полковників і, водячи по них налитими кров’ю очима, від чого всі тремтіли, похмуро запитував одне й те ж: «Що далі? Чого ви хочете?»

– Рушити на Варшаву? Так сюди князь Вишневецький прийде, жінок і дітей ваших як грім поб’є, землю й воду тільки залишить, а потім за нами ж до Варшави зо всіма силами шляхетськими, що до нього приєднаються, піде – і ми, між двох огнів опинившись, сконаємо якщо не в битвах, то на палях…

– На дружбу татарську розраховувати нічого. Сьогодні вони з нами, завтра повернуть проти і до Криму помчать або панам голови наші продадуть.

– Ну говоріть же, що далі? Йти на Вишневецького? Так він усі сили, й наші, й татарські, на собі зосередить, а за цей час і в самій Речі Посполитій військо збереться та на поміч йому підійде. Вибирайте…

І стривожені полковники мовчали, а Хмельницький говорив:

– Чого ж ви хвости підібгали? Чого ж не в’язнете, щоб на Варшаву йшов? Уже коли не знаєте, що діяти, покладіться на мене, а я, Бог дасть, свою та ваші голови порятую, а для Війська Запорізького й усіх козаків потрібного доб’юся…

І справді, лишавсь єдиний вихід: переговори. Хмельницький знав, як багато таким чином добитися можна від Речі Посполитої, сейми скоріше підуть на задоволення потреб козаків, аніж на податки та війну, тривалу й тяжку. Знав він, що у Варшаві є могутня партія на чолі з королем, про смерть якого звістка ще не дійшла,[111]111
  12 червня під Білою Церквою про смерть короля ще не знали. (прим. авт.)


[Закрыть] до неї належать і канцлер, і багато вельмож, яким дуже хотілося стримати зростання магнатських багатств на Україні, з козаків силу для королівських потреб створити, укласти з ними вічний мир і для закордонної війни тисячі й тисячі їх використовувати. В таких умовах Хмельницький міг і для себе здобути видатного становища, отримати за королівським зволенням гетьманську булаву, і для козаків без ліку поступок здобути.

Ось чому так довго відсиджувався він під Білою Церквою. Він озброювався, розсилав навсібіч універсали, збирав народ, створював цілі армії, прибирав до рук замки, знаючи, що переговори будуть вести тільки з сильним. У саму ж Річ Посполиту він не йшов.

О, коли б із допомогою переговорів він міг укласти мир!.. Тоді цим самим він би або зброю з рук Вишневецького вибив, або – якщо князь не втихомириться – не він, Хмельницький, а князь би зробився бунтівником, що не склав зброю всупереч волі короля й сеймів.

Тоді-то він і пішов би на Вишневецького, та вже з королівської та Речі Посполитої згоди, і настав би останній час не тільки для князя, але й для всіх українних королят із їхніми незліченними багатствами та латифундіями.

Так думав самозваний гетьман запорізький, таку будівлю він споруджував на майбутнє. Одначе на риштованнях, для ції будови приготованих, нерідко всідалися чорні птахи стурбованості, сумнівів, побоювань і зловісно каркали.

Чи достатньо сильна мирна партія у Варшаві? Чи почнуть із ними переговори? Що скажуть сейм і сенат? Чи залишаться там глухими до стогонів та закликів українних? Чи заплющать очі на заграви пожеж?

Чи не переважить вплив магнатів, які неозорими латифундіями володіють, порятунком яких будуть вони стурбовані? І чи так налякана сама Річ Посполита, щоби вибачити йому союз із татарами?

У свою чергу мучила душу Хмельницького думка, чи не занадто розпалився й розгулявся бунт. Чи дадуть ці озвірілі маси хоч якось себе приборкати? Гаразд, припустимо, він, Хмельницький, укладе мир, а головорізи – від його імені – далі смерть і пожежу сіяти будуть або ж із ним самим розквитаються за свої ошукані надії. Адже це збурена ріка, море, ураган! Страшне становище. Якби спалах був слабкішим, тоді б із ним, як зі слабким, переговори вести б не захотіли, та, оскільки бунт непомірний, переговори з волі подій можуть провалитися.

Що ж буде?

Коли такі думки обсідали втомлену голову гетьмана, тоді зачинявся він на своїй квартирі та й пиячив день і ніч підряд. Негайно між полковників і черні проносилася чутка: «Гетьман пиячить!» – і наслідували його всі. Дисципліна слабшала, починали вбивати полонених, учиняти побоїща поміж своїми, грабувати одне в одного награбоване – відбувався справжній судний день, розгул жахів та паскудства. Біла Церква перетворювалася на суще пекло.

В один із таких днів до п’яного гетьмана прийшов шляхтич Виговський, узятий у полон під Корсунем і зроблений гетьманським секретарем. Увійшовши, він почав безцеремонно трясти п’яницю, потому схопив його за плечі, посадовив на ложе і привів до тями.

– А це що таке, яке лихо? – запитав Хмельницький.

– Ясновельможний гетьмане, вставайте, прийдіть до тями! – відповів Виговський. – Посольство приїхало!

Хмельницький підхопився і вмить протверезів.

– Гей! – крикнув він козачкові, що сидів біля порога. – Делію, ковпак і булаву!

А потім сказав Виговському:

– Хто приїхав? Од кого?

– Ксьондз Патроній Лашко із Гущі від пана воєводи брацлавського.

– Од Киселя?

– Так точно.

– Слава Отцю і Сину, слава Святому Духу і Святій Пречистій! – говорив, хрестячись, Хмельницький.

Обличчя його проясніло, подобрішало – з ним починали вести переговори.

Одначе того ж дня стало відомо про події прямо протилежні мирному посольству пана Киселя.

Доповіли, що князь, давши відпочити війську, втомленому походом через ліси й болота, вступив у бунтівний край, що він побиває, палить, рубає голови, що загін під орудою Скшетуського розбив двотисячну ватагу козаків і черні, всіх до ноги знищив, що сам князь узяв штурмом Погребище, маєток князів Збаразьких, і каменя на камені не залишив. Про штурм і захоплення Погребища розповідали страшні речі, тому що було воно лігвищем найзапекліших живорізів. Князь нібито сказав жовнірам: «Убивайте їх так, аби відчували, що вмирають».[112]112
  Рудавський стверджує, що слова ці було сказано в Немирові. (прим. авт.)


[Закрыть]

Тому вояцтво найдикіші звірства собі дозволяло. З усього міста не вцілів ніхто. Сімсот людей забрали в полон, двісті посадовили на палі. Розповідали ще про просвердлювання очей буравами, про підсмажування на повільному вогні. Бунт по всій окрузі вгамувався відразу. Люд або тікав до Хмельницького, або стрічав лубенського володаря хлібом-сіллю, навколішки благаючи милосердя. Ватаги дрібніші було знищено, а в лісах, як повідомляли втікачі з Самгородка, Спичина, Плискова та Вахнівки, не було жодного дерева, на якому б не висів козак.

І все це відбувалося неподалік од Білої Церкви, поряд із незліченним військом Хмельницького.

Дізнавшись про це, він почав ревіти, як поранений тур. З одного боку – переговори, з другого – меч. Якщо він піде на князя, це розцінюватиметься як відмова від переговорів, запропонованих воєводою з Брусилова.

Єдина надія була на татар. Хмельницький кинувся на Тугай-беєву квартиру.

– Тугай-бею, друже мій! – сказав він після церемонії належних салямів, – як ти мене біля Жовтих Вод і Корсуня рятував, так і тепер урятуй. Прибув до нас посол од воєводи брацлавського з посланням, у котрому воєвода обіцяє мені відшкодування, а Війську Запорізькому повернення давніх привілеїв, маючи надію, що я припиню воєнні дії, а я це змушений зробити, якщо хочу довести щирість і добру волю. А тим часом є відомості про недруга мого, князя Вишневецького, що він Погребище вирізав, і нікого не пожалів, і козаків моїх рішає, на палі саджає, буравами очі свердлить. Не маючи можливості рушити на нього, прийшов я до тебе прохати, щоби на означеного мого і твого недруга пішов ти з татарами, інакше він скоро до нас, обози відбивати, прибуде.

Мурза, сидячи на купі килимів, захоплених ним під Корсунем і награбованих по шляхетських маєтках, якийсь час погойдувався туди й сюди, заплющившись, ніби для кращих роздумів, і нарешті сказав:

– Алла! Цього я зробити не можу.

– Чому? – запитав Хмельницький.

– Тому що й так доволі заради тебе беїв та чаушів біля Жовтих Вод і під Корсунем утратив, навіщо ж їх іще втрачати? Ярема – воїн славетний! Я на нього піду, якщо ти підеш, а сам – ні. Не такий я дурень, аби в одній битві все, що вже здобув, пропало, мені вигідніше посилати чамбули за здобиччю та ясиром. Доволі я вже для вас, псів невірних, зробив. І сам не піду, й хана відраджу. Я сказав.

– Ти мені допомагати поклявся!

– Так! Але клявся я разом із тобою, а не за тебе воювати. Іди ж геть!

– Я тобі ясир із мого народу брати дозволив, здобич оддав, гетьманів оддав.

– І вірно зробив, інакше я б їм оддав тебе.

– Я до хана піду.

– Іди геть, бовдуре, сказано тобі.

І гострі зуби мурзи вже починали поблискувати. Хмельницький зрозумів, що тут нічого не доб’єшся, що далі наполягати небезпечно, тому підвівсь і дійсно вирушив до хана.

Але в хана він дістав таку ж саму відповідь. У татар був свій розрахунок, а зиску вони шукали тільки для себе. Замість того щоб відважитися на генеральну битву з полководцем, який вважався непереможним, вони воліли ходити в набіги та збагачуватися без кровопролиття.

Хмельницький у нестямі повернувся на свою квартиру і з горя потягнувся був до горілки, та Виговський вирвав штоф у нього з рук.

– Пити не будете, ясновельможний гетьмане, – сказав він. – Приїхав посол, спершу треба посла прийняти.

Хмельницький оскаженів.

– Я й тебе, і посла твого на палю посадовити звелю!

– А я вам горілки не дам. Чи не сором, коли щастя так високо піднесло вас, горілкою, наче простому козакові, наливатися? Тьху, негоже так, ясновельможний гетьмане! Про прибуття посла всі вже знають. Військо й полковники вимагають раду скликати. Вам не пити зараз, а кувати залізо, поки воно гаряче, треба, бо зараз ви можете укласти мирну угоду і все, що бажаєте, отримати, потім буде пізно, і в тому ваша і моя доля. Вам би годилося, не зволікаючи, послати посольство до Варшави й короля про милість прохати…

– Розумна ти голова, – сказав Хмельницький. – Звели вдарити у дзвони, скликати раду і скажи на майдані полковникам, що я зараз буду.

Виговський вийшов, і за мить почувся дзвін, який скликав усіх на раду. На голос його зразу почали сходитися козацькі загони. І ось усілися старшини та полковники: страшний Кривоніс, права рука Хмельницького; Кречовський, меч козацький; старий і досвідчений Філон Дедяла, полковник кропивницький; Федір Лобода переяславський; жорстокий Федоренко кальницький; дикий Пушкаренко полтавський, який геть усіма чабанами командував; Шумейко ніжинський; полум’яний Чарнота гадяцький; Якубович чигиринський; а ще Носач, Гладкий, Адамович, Глух, Полуян, Панич, але не всі, бо хтось був у ділі, а дехто на тому світі, причому не без допомоги князя Яреми.

Татар цього разу на раду покликано не було. Товариство зібралося на майдані. Чернь, яка напирала, відганяли палицями й навіть обушками, при цьому не обійшлося без смертовбивства.

Врешті-решт з’явився Хмельницький, весь у червоному, в гетьманській шапці та з булавою в руці. Поряд із ним ішов білий, мов голуб, благочестивий ксьондз Патроній Лашко, по інший бік – Виговський із паперами.

Хміль, розташувавшись між полковниками, сидів якийсь час мовчки, потім зняв шапку, даючи цим знак, що рада починається, підвівся й заговорив:

– Панове полковники та добродії отамани! Відомо вам, що через великі кривди, що їх ми безневинно зазнали, змушені були ми взятися за зброю і, за допомогою ясновельможного володаря кримського, за стародавні вольності та привілеї, забрані в нас без згоди його ясновельможності короля, з магнатів запитати, що Господь благословив і, напустивши на підступних гнобителів наших страх, злочини й утиски їхні покарав, а нас небувалими вшанував вікторіями, за що від серця щирого слід нам йому скласти дяку. Коли гординю отак покарано, годиться нам подумати, як пролиття крові християнської зупинити, що й Господь милосердний, і наша віра благочестива від нас вимагає, та шаблю доти з рук не випускати, доки за зволенням ясновельможного короля наші стародавні вольності та привілеї не буде повернено. Ось і пише мені пан воєвода брацлавський, що таке можливо, а я також це можливим вважаю, бо не ми, а магнати Потоцькі, Калиновські, Вишневецькі та Конєцпольські з послуху його величності й Речі Посполитої вийшли, що їх ми ж і покарали, а тому належить нам відшкодування й винагорода від його величності та станів. Отож прошу я вас, панове благодійники та милостивці мої, послання воєводи брацлавського, шляхтича віри благочестивої, мені через отця Патронія Лашка передане, прочитати й мудро вирішити, щоби пролиття крові було припинено, нам здійснено відшкодування, а за послух та вірність Речі Посполитій оддячено.

Хмельницький не запитував, чи слід припинити війну, а вимагав од неї відмовитися, тому незгодні зразу ж почали перешіптуватися, що через деякий час переросло в грізні крики, заводієм яких був здебільшого Чарнота гадяцький.

Хмельницький мовчав, уважно поглядаючи, звідки виходять протести, і непокірних про себе відзначаючи.

Тим часом із листом Киселя підвівся Виговський. Копію поніс Зорко, щоби прочитати її товариству, тому і там і тут настала цілковита тиша.

Воєвода починав листа такими словами:

– «Вельмишановний пане Старший Запорізького Війська Речі Посполитої, давній і дорогий мені добродію і друже!

Позаяк чимало є таких, котрі про вашу милість, як про недруга Речі Посполитої, розуміють, я не тільки залишаюся сам цілком упевненим у Вашій незмінній до Речі Посполитої прихильності, але й інших шановних панів сенаторів, сподвижників моїх у тім запевняю. Три розуміння переконують мене в цьому. Перше: що, хоча Військо Дніпровське одвіку славу і вольності свої відстоює, одначе відданості королям, вельможам і Речі Посполитій ніколи не порушувало. Друге: що народ наш руський у вірі своїй правовірній такий непохитний, що воліє здоров’ям кожне з нас пожертвувати, ніж віру цю чим би то порушити. Третє: що хоч і бувають різні (як і тепер от сталося, прости Господи!) внутрішні кровопролиття, одначе вітчизна для всіх нас єдина, в якій народжуємося, щоби вольностями нашими втішатись, і нема, напевно, в усьому світі іншої держави, такої як наша вітчизна в правах і свободах. Тому звичні всі ми як один цієї матері нашої, Корони, непорушність берегти, і хоча трапляються прикрості різні (як воно на світі завжди було), одначе розум вимагає не забувати, що легше в країні вільній домовитися про те, що в кого наболіло, ніж, утративши матір цю, вже іншої такої не знайти ні в християнстві, ні в поганстві…»