Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 47 (всего у книги 57 страниц)

Вечір настав тихий, ясний. На темному небі засвітилися тисячі зірок, а незабаром з’явились і добрі передвістя. У ту саму хвилину, коли Ланцкоронський наблизився до князя з булавою в руці, готуючись йому її вручити, одна з зірок одірвалася від небесного зводу і, залишаючи за собою світозорий слід, покотилася з гуркотом у бік Старокостянтинова, відкіля очікувався Хмельницький, і згасла. «Це зірка Хмельницького! – закричали жовніри. – Чудо! Чудо! Ясне знамення!» «Vivat Ярема-victor![197]197
  переможець (лат.).


[Закрыть]» – повторювали тисячі голосів. Тут уперед виступив каштелян кам’янецький, зробивши рукою знак, що бажає говорити. Навколо негайно стало тихо, він же сказав:

– Король мені дав булаву, але у твої, переможцю, більш достойні руки я її віддаю і перший твоїм наказам готовий підкоритися.

– І ми теж! – повторили два інші регіментарії.

Три булави простягнулися до князя, та він одсмикнув руку і відповів:

– Не я вам булави вручав і забирати їх у вас не буду.

– Нехай буде тоді твоя булава над трьома четвертою! – вигукнув Фірлей.

– Vivat Вишневецький! Vivant регіментарії! – закричали лицарі. – Разом підемо на життя і на смерть!

У цю хвилину княжий жеребець, задерши храп, труснув пофарбованою в пурпурний колір гривою і заіржав лунко, і всі коні, що були в таборі, відповіли йому в один голос.

І це також визнано було ознакою перемоги. У жовнірів заблищали очі. Ратних подвигів зажадали серця, вогонь пробіг по жилах. Навіть воєначальникам передалося загальне піднесення. Підчаший плакав і молився, а каштелян кам’янецький і староста красноставський перші забряжчали шаблями, вторячи жовнірам, що, вибігаючи на вали і простягаючи в морок руки, кричали, звертаючись у той бік, відкіля очікувався ворог:

– Сюди, собачі сини! Ми готові!

Тієї ночі в таборі ніхто не стулив очей, до ранку не змовкали крики та, мов світляки, роїлися в пітьмі вогні смолоскипів і каганців.

На світанку повернувся коронний писар Сєраковський, який ходив із роз’їздом до Чолганського Каменя, зі звісткою, що ворог уже за п’ять миль од табору. Загін Сєраковського витримав нерівний бій із ординцями: в сутичці загинули обоє Маньковських, Олексич і ще кілька гідних лицарів. Захоплені язики стверджували, що слідом за передовим загоном ідуть хан і Хмельницький із усіма своїми силами. День проминув у чеканні і готуванні до оборони. Князь, який без тривалих вагань прийняв верховне командування, віддавав останні розпорядження, кожному визначаючи, де стояти, як захищатися, чим підтримувати один одного. У таборі відразу запанував зовсім інший дух, дисципліна зміцніла; сліду не залишилося від колишнього сум’яття, розгубленості, суперечливих вказівок – скрізь панували лад і порядок. До полудня всі розташувалися на своїх позиціях. Дозорці, у великій кількості виставлені перед табором, кожної хвилини доповідали, що відбувається навколо. Челядь було послано в прилеглі села за провізією та фуражем – підбирали все, що де тільки залишалося. Жовнір на валу базікав і співав, а вночі дрімав біля багаття при зброї, у повній готовності, так ніби штурм мав от-от початися.

І справді: зі світанком щось зачорнілося в напрямі Вишневця. У місті вдарили на сполох, і в таборі жалібні протяжні голоси сурем сповістили війську тривогу. Піхота піднялася на вали, у розривах валів вишикувалася кіннота, готова за першим знаком кинутися на ворога, димки від запалених ґнотів закурилися вздовж усієї лінії укріплень.

У цю саму хвилину показався князь на білому своєму скакуні. Був він у срібних обладунках, але без шолома. Навіть тінь тривоги не затьмарювала його чола; навпаки, очі й лице променилися веселістю.

– От і гості до нас прийшли! – повторював він, проїжджаючи вздовж валів. – Гостей зустрічати будемо!

У тиші, що настала, чутний був шелест прапорів, які від легких поривів вітерця то здималися, то огортали древка. Тим часом ворог наблизився настільки, що його можна було розглянути неозброєним оком.

Це була перша хвиля – ще не сам Хмельницький із ханом, а рекогносцирувальний загін, складений із тридцяти тисяч добірних, озброєних луками, самопалами і шаблями ординців. Захопивши півтори тисячі челядників, посланих за провіантом, вони рушили від Вишневця суцільною стрічкою, а потім, витягнувшись у довгий півмісяць, повернули до Старого Збаража.

Князь тим часом, переконавшись, що це всього лише передовий загін, дав наказ кавалерії вийти з окопів. Пролунали слова команди, полки прийшли в рух і вилетіли через вали, немов бджолиний рій із вулика. Рівнина заповнилася людьми і кіньми. Здалеку видно було, як ротмістри з буздиганами в руках об’їжджають свої корогви, готуючи жовнірів до бою. Коні весело пофоркували, а часом у шеренгах чулось іржання. Потім від загального строю відокремилися дві корогви – княжі татари й козаки – і понеслися дрібною риссю назустріч ординцям: луки підстрибували за спинами, шишаки блискали на сонці. У мовчанні летіли вперед вершники, керовані рудоволосим Вершуллом, кінь під яким кидався то в один, то в другий бік як очманілий, раз у раз стаючи дибки, гризучи вудила, немов бажаючи, звільнившись від них, скоріше ринутися в гущавину бою.

Блакить небес ні єдина хмарина не плямувала, день зайнявся прозорий і світлий – вершників було видно як на долоні.

І тут із боку Старого Збаража показався княжий обоз, що не встиг увійти в місто разом із військом і тепер гнав щодуху з побоювання, як би ординці з одного маху не перехопили його. І справді він був помічений, і довгий півмісяць до нього помчав. Крики «алла!» досягли слуху навіть піхоти, що стояла на валах. Корогви Вершулла прожогом полетіли на виручку обозові.

Але півмісяць доскакав до нього раніш і як оком змигнути оперезав чорною стрічкою; одночасно кілька тисяч ординців із нелюдським виттям повернули назустріч Вершуллу, норовлячи охопити кільцем і його корогви. Тут тільки видно стало, який досвідчений Вершулл і справні його солдати. Помітивши, що татари заходять ліворуч і праворуч, кіннотники розділилися на три частини і кинулися в сторони, потім загін розколовся начетверо, а потім іще надвоє – і щоразу ворог змушений був розвертатися всім фронтом, оскільки попереду нікого не виявлялося, а на флангах уже стало гаряче. Лише на четвертий раз зіштовхнулися віч-на-віч обидві сили, та Вершулл, намацавши найслабкіше місце, спрямував туди головний удар і, розірвавши цеп, відразу вискочив ворогові в тил. Однак не затримався там і як ураган понісся до обозу, нітрохи не піклуючись, що ординці не забаряться кинутися навздогін.

Старі служиві, що спостерігали з валів за цим маневром, не випускаючи з рук зброї, били себе по стегнах і кричали:

– Тільки князівські ротмістри так у бій ведуть, побий їх грім!

Тим часом кіннотники Вершулла, врізавшись гострим клином у кільце, що оперезало обоз, пробили його, як стріла груди воїна пробиває, і миттю опинилися в татар за спиною. Тепер замість двох сутичок закипіла одна – зате з подвоєним завзяттям. Чудовим було те видовище! Посередині рівнини обоз, немов пересувна фортеця, вивергав вогонь і викидав довгі смуги диму, а навколо люто клекотіло чорне клубище, як гігантський вир, по краях якого носилися коні без вершників, а зсередини чувся тільки шум, ревіння, гуркіт самопалів. Одні стоять стіною, інші прагнуть перескочити цю стіну… Мовби загнаний кабан, що, ошкіривши білі ікла, відбивається від розлюченої собачої зграї, захищався настигнутий хмарою татар обоз, спонукуваний відчаєм і надією, що з табору прийде більш відчутна, ніж Вершуллова, підмога.

І дійсно, незабаром на рівнині замигтіли червоні мундири драгунів Кушеля та Володийовського – здавалося, вітер поніс по полю червоні пелюстки маків. Доскакавши, немов у чорну лісову хащу, кинулися драгуни в гущавину татарської раті й миттєво зникли з виду, тільки сильніше заклекотів вир. Дивувалося воїнство на валах, чому князь не шле відразу достатньо людей на виручку оточеним, але він зволікав навмисно, щоб жовніри могли навіч переконатись, яке він до них привів підкріплення, – так Ярема розраховував підняти дух війська і до ще більших випробувань підготувати.

Але тим часом рідшою зробилася стрілянина обозників – мабуть, вони вже не встигали заряджати мушкети або розжарилися стволи; зате татари волали все голосніше, і князь нарешті дав знак: три гусарських корогви, одна – його власна – під командою Скшетуського, друга – старости красноставського і третя, королівська, на чолі з Пігловським, вийшовши з табору, ринулися в бій. Немов обухом ударивши, вони розірвали вороже кільце, зім’яли бусурманів, розсіяли по рівнині, відтіснили до лісу і, завдавши нового удару, відігнали від табору на чверть милі; обоз же, що його вітали радісними вигуками, під гуркіт гармат благополучно досяг окопів.

Одначе татари, пам’ятаючи, що за спиною Хмельницький із ханом, ненадовго сховалися з очей; незабаром вони повернулись і з криками «алла!» поскакали в об’їзд табору, займаючи дороги, биті шляхи й навколишні села, над якими відразу потягнулися до неба стовпи чорного диму. Безліч вершників наблизилися до окопів, але назустріч їм одразу ж, порізно і невеликими групами, кинулися жовніри княжого і кварцяного війська, здебільшого з татарських, волоських і драгунських корогов.

Вершулл не міг брати участь у нових сутичках: діставши при захисті обозу шість шабельних поранень у голову, він лежав напівмертвий у наметі; Володийовський же, хоч і був наче рак весь від крові червоний, не задовольнився зробленим і перший кинувся ворогові назустріч. Сутички продовжувалися до вечора; піхотинці зі своїх позицій і лицарі з головних корогов не утомлювалися цим видовищем милуватися. Випереджаючи один одного, воїни збивалися з татарами групами або поодинці, намагаючись кого тільки можна брати живими. Пан Міхал, схопивши і відвівши в табір чергового бранця, негайно повертався в гущавину бою, червоний його мундир миготів то в одному, то в іншому кінці поля битви. Скшетуський, мовби на дивину, здалеку вказав на нього Ланцкоронському: хоч із яким би з бусурманів стинався невеличкий лицар, той падав, начебто громом убитий. Заглоба, хоч пан Міхал і не міг його почути, з валу підбадьорював приятеля криками, час від часу звертаючись до жовнірів, які товпилися навколо:

– Дивіться! Це я його навчав рубатися. Добре! А ну ж бо, ще разочок! Їй-богу, незабаром зі мною зрівняється!

Тим часом сонце закотилось, і вершники почали поступово покидати поле, тільки бездиханні тіла та кінські трупи на ньому залишились. У місті задзвонили до вечерні.

Наближалася ніч, але не сутеніло – навколо стояли заграви пожарищ. Горіли Залощиці, Бажинці, Люблянки, Стриювка, Кретовиці, Заруддя, Вахлювка – вся округа, скільки бачило око, палала мов смолоскип. Дими вночі стали червоні, зірки блискали з порожевілого неба. Хмари птахів із несамовитим лементом злітали з лісової хащі, із заростей чагарнику й зі ставків і, немов літаючі язики полум’я, кружляли в повітрі, осяяному вогненним світлом. Налякана незвичним видовищем, зчинила жалібне ревіння худоба в обозі.

– Бути не може, – говорили поміж собою старі жовніри в окопах, – щоб один татарський загін стільки розвів пожеж; значить, сам Хмельницький із козаками та з усією ордою підходить.

Домисли ці були недалекими від правди: напередодні ще Сєраковський звістку привіз, що гетьман запорізький із ханом ідуть по п’ятах за передовим загоном, – виходить, незабаром можна їх очікувати. Жовніри всі до єдиного вийшли на вали, народ усипав дахи і дзвіниці. Всі серця тривожно билися. Жінки в костьолах, ридаючи, простягали руки до Святих Дарів. Нічого немає гіршого чекання: непосильним тягарем навалилося воно на табір, замок і місто.

Однак чекати довелося недовго. Ніч іще не спустилася на землю, коли на обрії показалася перша шеренга козаків і татар, за нею друга, третя, десята, а там уже рахунок пішов на сотні і тисячі. Можна було подумати: всі дерева в лісі, всі кущі, відірвавшись раптом од своїх коренів, рушили на Збараж. Марно людське око шукало кінця цій лаві: хоч куди глянь, скрізь чорніли стовпища людей і коней, часом зникаючи в диму далеких пожеж. Вони насувались, як грозова хмара, як зграя сарани, що страшною рухливою кіркою покриває суцільно весь видимий простір. Їх випереджав грізний рокіт голосів, подібний до шуму урагану, що вирує в бору між верхівками старих сосон. Нарешті, за чверть милі від міста, ворог зупинився й почав розпалювати багаття, готуючись до нічлігу.

– Бачив, скільки вогнів? – перешіптувалися солдати. – Он як розтяглися – на коні враз не обскачеш.

– Ісусе, Маріє! – говорив Скшетуському Заглоба. – Повірте, серце в мене левине і страху в душі немає, але дорого б я дав, аби всі вони нині ж крізь землю провалилися. Як Бог святий, вельми їх багато! Певно, і в долині Йосафата не більше було стовпотворіння. Скажіть на милість, що цим лиходіям потрібно? Чи не ліпше б по домівках сиділи, собачі діти, та панщину відпрацьовували мирно? Чим ми винні, що Господь нас шляхтою створив, а їх холопами і повелів нам коритися? Тьху! Зло бере! Хоч який я лагідний, але краще мене не доводити до нестями. Занадто багато в них було вольностей, хліба занадто багато, от і розплодились, як миші на току, а тепер проти котів повстали. Постривайте ж! Є тут один кіт, що зветься князем Яремою, та інший – Заглоба! Як вважаєте, підуть вони на переговори? Ну що ж тут такого, якби взяли вони та й виявили покірність – тоді б іще можна всіх відпустити живими, га?… Як вважаєте? Мене все-таки інше тривожить: чи досить у таборі їстівних припасів? Ах, чорт! Гляньте-но, панове: он за тими вогнями ще вогні, і далі теж! Ну і congressus![198]198
  зустріч (лат.).


[Закрыть] Щоб їх усіх узяла холера!

– Про які ви переговори, пане, говорите? – відповідав Скшетуський. – Вони ж не сумніваються, що ми в них у руках і що завтра кінець усім нам!

– А, по-вашому, не кінець? – запитав Заглоба.

– На все Божа воля. Одне можу сказати: оскільки тут князь, легко вони нас не здолають.

– Ну, спасибі, втішили! Легко, не легко – це мені плювати; як би зовсім цієї чаші уникнути!

– А для воїна чимала честь задорого життя віддати.

– Воно, звичайно, вірно… Чорт би все побрав разом із вашою честю!

У цю хвилину до них підійшли Підбийп’ятка і Володийовський.

– Кажуть, ординців і козаків з півмільйона буде, – сказав литвин.

– Щоб у вас язик одсох! – закричав Заглоба. – Добра новина!

– При штурмах можна більше голів знести, ніж на полі, – мрійливо відповів пан Лонгинус.

– Уже якщо князь наш із Хмельницьким нарешті зійшовся, – сказав пан Міхал, – ні про які переговори не може бути й мови. Або пан, або пропав! Завтра судний день! – додав він, потираючи руки.

Невеличкий лицар мав рацію. У цій війні, що настільки довго вже тяглася, двом найгрізнішим левам жодного разу ще не довелося зіткнутись віч-на-віч. Один громив гетьманів і регіментаріїв, інший – грізних козачих отаманів, тому й іншому доля посилала перемоги, той і інший наводили на ворога жах, і от тепер безпосередня зустріч мала показати, чия візьме. Вишневецький дивився з валу на незліченні полчища татар і козаків, марно намагаючись охопити їх поглядом. А Хмельницький із поля дивився на замок і табір, думаючи в душі: «Там мій найстрашніший ворог; хто мені протистояти зможе, коли я його здолаю?»

Неважко було передбачити, що боротьба між двома цими полководцями буде тривалою та запеклою, але результат її не залишав сумнівів. Володар Лубен і Вишневця мав під своєю командою п’ятнадцять тисяч війська, включаючи й обозну челядь, тим часом як за мужицьким вождем піднявся люд, що населяв землі від Азовського моря й Дону до самого гирла Дунаю. І ще йшов із ним хан із кримською, білгородською, ногайською і добруджською ордами; йшли селяни з надріч Дністра та Дніпра; йшли запоріжці і чернь без ліку – зі степів, розлогів, лісів, із хуторів, із міст, сіл і містечок, і ті, що колись служили в надвірних або коронних корогвах; ішли черкеси, волоські каралаші, силістрійські та румелійські турки; навіть вільні ватаги болгар і сербів. Подумати можна було: настало нове переселення народів, що кинули свої сумовиті степові житла і потяглися на захід, аби захопити нові землі, нові заснувати держави.

Таким було співвідношення ворогуючих сил… Жменька проти тьми, острів посередині бурхливого моря! Чи дивно, що не в одне серце закралася тривога, що не тільки в місті, не тільки в цьому куточку країни – з усіх кінців Речі Посполитої на самотню цю твердиню, оточену силою-силенною диких воїнів, дивилися як на усипальницю славних лицарів і їхнього великого вождя.

Так само, певно, думалось і Хмельницькому, бо, не встигли в його стані розгорітися багаття, як козак, посланець гетьмана, почав розмахувати перед окопами білим прапором, сурмлячи і кричачи, щоб не стріляли.

Вартові вийшли і негайно його схопили.

– Від гетьмана, – сказав він їм, – до князя Яреми.

Князь іще не зійшов з коня і стояв на валу. Лице його було безтурботним, як небо. Вогні пожеж відбивалися в очах, рожеві відблиски падали на білі ланіти. Козак, ставши перед Вишневецьким, утратив мову, жижки в нього затряслися, мурашки побігли по тілу, хоча то був старий степовий вовк і прийшов як посол.

– Ти хто? – запитав князь-воєвода, втупивши в нього спокійний свій погляд.

– Я сотник Сокіл… Од гетьмана.

– А з чим приходиш?

Сотник заходився бити поклони, ледве не зачіпаючи чолом княжих стремен.

– Простіть, владико! Що мені звелено, те і скажу, моєї тут провини немає.

– Говори сміливо.

– Гетьман звелів сказати, що гостем у Збараж прибув і завтра відвідає вашу ясновельможність у замку.

– Передай йому, що не завтра я бенкет у замку даю, а нині! – була відповідь князя.

І справді, через годину загриміли мортири, веселі крики наповнили повітря й у вікнах замку запалали тисячі свічок.

Сам хан, почувши салютну стрілянину, грім литавр і спів сурем, вийшов із намету в супроводі брата свого Нурадіна, султана Калги, Тугай-бея і безлічі мурзів, а потім послав за Хмельницьким.

Гетьман, хоч і був уже напідпитку, з’явився негайно і, низько кланяючись, до чола, підборіддя та грудей поперемінно прикладаючи пальці, чекав, поки його запитають.

Хан довго дивився на замок, що блискав удалині, як величезний ліхтар, і злегка похитував головою; нарешті, пригладивши рідку свою бороду, що двома довгими пасмами спадала на куничу шубу, мовив, указуючи пальцем на освітлені вікна:

– Гетьмане запорізький, що там?

– Князь Ярема бенкетує, о наймогутніший із царів! – відповів Хмельницький.

Здивувався хан.

– Бенкетує?…

– Завтрашні небіжчики гуляють, – сказав Хмельницький.

Раптом у замку знову гримнули постріли, засурмили сурми і різноголосі вигуки досягли вух славетного хана.

– Немає Бога, крім Бога, – пробурмотів він. – Лев у серці цього гяура.

І, помовчавши, додав:

– Я б краще з ним, ніж із тобою, хотів бути.

Хмельницький здригнувся. Дорогою ціною оплачував він татарську дружбу, обійтися без якої не міг, і при цьому ні хвилини не був упевнений у страшному своєму союзнику. Якщо прийде ханові в голову який дур – і орди проти козацтва обернуться, а це означатиме неминучу всім їм погибель. Й інше Хмельницькому було відомо: хан хоч і допомагав йому заради здобичі, заради дарунків і нещасного ясиру, але, вважаючи себе законним правителем, у душі соромився, що підтримує заколот, піднятий проти короля, що виступає на боці якогось «Хмеля» проти самого Вишневецького.

Козацький гетьман частенько тепер напивався п’яний не з давньої своєї пристрасті, а з відчаю…

– Великий государю! – сказав він. – Ярема ворог твій. Це він відняв у татар Задніпров’я, він мурзів, як вовків, усім на пострах на деревах вішав, він на Крим із вогнем і мечем іти замислив…

– А ви хіба не розоряли улуси? – запитав хан.

– Я раб твій.

Сині губи Тугай-бея затремтіли, й ікла заблискали: був у нього між козаків заклятий ворог, що колись його чамбул наголову розбив і самого не скрутив чудом. Ім’я цього ворога тепер вертілося в нього на язиці; спонукуваний нестримною силою спогадів і жагою помсти, він не зумів себе перебороти і пробурчав тихо:

– Бурляй! Бурляй!

– Тугай-бею! – одразу озвався Хмельницький. – Ви з Бурляєм за мудрим наказом ясновельможного хана минулого року воду на мечі лили.

Новий залп із замкових гармат перервав подальшу бесіду.

Хан, витягнувши руку, описав у повітрі коло, що охоплювало місто, замок і окопи.

– Завтра це моє буде? – запитав він, звертаючись до Хмельницького.

– Завтра вони вмруть, – відповів Хмельницький, не зводячи очей із замку.

І знову заходився бити поклони і руку то до чола, то до підборіддя, то до грудей прикладати, вважаючи, що розмову закінчено. Та й хан, запнувши куничу шубу, позаяк ніч, хоч і стояв липень, була холодна, мовив, повернувшись до наметів:

– Пізно вже!..

Одразу всі, немов приведені в рух однією силою, почали кланятись, а він неспішно і статечно пройшов до намету, повторюючи півголосом:

– Немає Бога, крім Бога!..

Хмельницький теж пішов до своїх, бурмочучи дорогою:

– Усе тобі віддам: замок, і місто, і бранців, і здобич, але Ярема мій, а не твій буде, хоч би мені й життям своїм довелося поплатитись.

Помалу багаття почали мерхнути і гаснути і шум сотень тисяч голосів затих; подекуди лише ще посвистували сопілки та покрикували татарські конопаси, що виганяли коней у нічне, але незабаром і ці звуки змовкли і сон огорнув незліченні полчища татар і козаків.

Тільки замок гудів, гримів, салютував, немов у ньому грали весілля.

У таборі всі очікували, що назавтра бути штурмові. І справді, з самого ранку заворушилися сонмища черні, козаків, татар і інших диких воїнів, що рухалися за Хмельницьким, і, як чорні хмари, що наповзають на вершину гори, посунули до окопів. Жовніри, хоча вже напередодні безуспішно намагалися порахувати вогні багать, заціпеніли, забачивши море людське, що накочувалося. Та це був іще не сам штурм, а скоріш огляд поля, шанців, ровів, валів і всього польського стану. І, мовби горбата океанська хвиля, гнана вітром із далекої далини, що, розкотившись, нахлине, здибиться і, запінившись, ударить із ревінням об берег, а потім знову відрине, так і рать ця, ударивши то тут, то там, відкочувалась і знову завдавала удару, немовби випробовуючи, яка буде відсіч, немовби бажаючи переконатися, що самим тільки видом своїм і числом може зломити дух ворога, перш ніж розтопче тіло.

Одразу ж заговорили гармати – ядра часто посипалися на табір, відкіля ворожим гарматам відповіли з мортир і ручної зброї; одночасно на вали ступила процесія зі Святими Дарами, щоб підняти дух війська, що слабшав. Попереду ксьондз Муховецький ніс золотий ковчежець, тримаючи його в обох руках перед собою, а часом піднімав угору, – він ішов під балдахіном у парчевій ризі, напівзаплющивши очі, й аскетичне його лице було спокійним. Поряд, підтримуючи Муховецького під руки, йшли два інші ксьондзи: Яскульський, гусарський капелан, у минулому преславний воїн, який у ратній науці знав не менше будь-якого воєначальника, і Жабковський, що теж чимало на своєму віку повоював, бернардинець велетенського зросту, що силою не поступався нікому в таборі, крім пана Лонгина. Балдахін несли четверо шляхтичів, серед яких був і Заглоба, а перед ними дівчатка з ніжними личками розкидали квіти; замикали хід військові старшини. Процесія пройшла по валах від краю до краю; у жовнірів, які бачили світозорі, немов сонце, дароносиці, бачили спокій ксьондзів і одягнених у біле дівчаток, мужніли серця, міцніла відвага і душі повнилися бойовим запалом. Вітер розносив підбадьорливий аромат мира, що курилося в кадильницях; усі голови смиренно хилились униз. Муховецький час від часу піднімав ковчег і, звівши очі до неба, заспівував гімн: «Стріньмо святощі смиренням».

Два гучні голоси – Яскульського та Жабковського – негайно підхоплювали: «…упадімо, браття, ниць», – і все військо продовжувало: «При новітнім одкровенні після ветхих таємниць». Співові вторив густий бас гармат; часом гарматне ядро з гудінням пролітало над балдахіном і ксьондзами, іншим разом, ударивши в зовнішній схил валу, обсипало їх землею, від чого Заглоба втягував голову в плечі і притискався до жердини. Натерпівся він страху – особливо коли процесія зупинялася, щоб прочитати молитву. Тоді панувало мовчання і виразно чувся свист ядер, що летять зграєю, як великі птахи. Заглоба тільки дужче багровів, а ксьондз Яскульський, поглядаючи на поле, бурмотів, не в силі стриматися:

– Квочок їм мацати, а не з гармат стріляти!

Гармаші в козаків і справді були нікудишні, а ксьондз як колишній жовнір не міг байдуже дивитися на таке невміння та марну витрату пороху. І знову процесія вперед посувалася, поки не досягла благополучно кінця валів, – утім, ворог на вали особливого натиску й не чинив. Спробувавши посіяти сум’яття в різних місцях, а найбільше в окопах біля західного ставка, татари й козаки зрештою відступили на свої позиції й угамувалися, навіть одиночних кіннотників висилати перестали. Процесія тим часом остаточно зміцнила дух обложених.

Тепер усякому стало зрозуміло, що Хмельницький чекає прибуття свого обозу; втім, він зовсім упевнений був, що перший же справжній штурм буде увінчаний успіхом, і тому наказав спорудити лише кілька редутів для гармат, а більше ніяких облогових земляних робіт і не починав. Обоз підійшов наступного дня і вишикувався в кілька десятків рядів, віз до воза, розтягшись на милю, від Вірняків до самої Дембини; з обозом прийшли нові сили: відмінна запорізька піхота, що не поступалася турецьким яничарам, куди більш приготовлена до штурмів і атак, ніж чернь і татари.

Пам’ятний вівторок 13 липня минув в обопільних гарячкових приготуваннях; уже не залишалося сумнівів, що штурм неминучий: із ранку сурми, барабани та литаври в козацькому стані грали larum, а в татар гуркотів оглушливо величезний священний бубон, який називався балтом… Вечір настав тихий, погожий, лише з обох ставків і Гнізни піднявся легкий туман. Нарешті на небі блиснула перша зірка.

У ту ж хвилину шістдесят козацьких гармат гучно заревіли і незліченні полчища зі страшенним криком кинулися до валів – то був початок штурму.

Військо стояло на валах. Жовнірам здавалося: земля дрижить під ногами. Найстаріші воїни не пам’ятали такого.

– Господи Ісусе! Що це? – запитував Заглоба, стоячи поруч Скшетуського серед гусарів у прорізі між валами. – Начебто і не люди сунуть на нас.

– Ви, пане, як у воду дивитесь: ворог перед собою волів жене, щоб ми на них спершу картеч розстріляли.

Старий шляхтич почервонів, як буряк, очі його витріщились, а з вуст зірвалось одне-єдине слово, в яке він умістив усю лють, страх та інші почуття, що сколихнулися в ньому тієї секунди:

– Мерзотники!..

Воли, яких дикі напівголі чабани підганяли палаючими смолоскипами і батогами, збожеволівши від страху, стрімголов неслися вперед з жахаючим ревінням, то збиваючись докупи і прискорюючи біг, то розсипаючись, а то і повертаючи назад, але погоничі підганяли їх криком, палили вогнем, хльостали сирицевими бичами, і вони знову прямували до валів. Тоді вступили гармати Вурцеля, викинувши вогонь і залізо. Весь світ заволікся димом, небо почервоніло, злякана худоба розсіялася, немов од удару блискавки, половина попадала на землю, але по трупах її ворог ішов далі.

Попереду гнали бранців, що несли мішки з піском для засипання ровів; їх кололи піками в спину, обпалювали вогнем із самопалів. То були селяни з околиць Збаража, що не встигли сховатися від навали за міськими мурами, – не тільки молоді чоловіки, але і жінки, і старці. Вони бігли юрбою з лементом, із плачем, здіймаючи до небес руки, благаючи про співчуття. Волосся дибом піднімалось од цього виття, та не було тоді співчуття у світі: позаду в спини нещасним устромлялися козацькі піки, попереду обрушувалися снаряди Вурцеля, картеч рвала тіла на клапті, десятками валила додолу, а вони бігли, обливаючись кров’ю, падали, підводились і бігли далі: повернення не було, позаду котилася лавина козаків, за козаками – татари, турки…

Рів почав швидко наповнюватися тілами, кров’ю, мішками з піском, а коли наповнився до країв, ворог із виттям кинувся через нього до окопів.

Лавина не вичерпувалася. При спалахах гарматних залпів видно було, як старшини буздиганами женуть на штурм усе нові полки. Найдобірніші було кинуто на позиції військ Яреми: Хмельницький знав, що там зустріне найбільший опір. Туди кинулися запорізькі курені та страшні переяславці на чолі з Лободою, слідом Воронченко вів черкаський полк, Кулак – карвовський, Нечай – брацлавський, Стемпка – уманський, Мрозовицький – корсунський; за ними йшли кальничани і сильний білоцерківський полк чисельністю п’ятнадцять тисяч, а з білоцерківцями сам Хмельницький, червоний як сатана у відблисках вогню, сміливо підставляючи широкі груди кулям, із лицем лева і поглядом орла, – у хаосі, диму, сум’ятті, у крові та полум’ї, все помічаючи, керуючи всім і всіма.

Слідом летіли дикі донські козаки; за ними черкеси, у бою пускаючи в хід ножі; поряд Тугай-бей вів добірних ногайців, далі Субаґази – білгородських татар, а біля нього Курдлук – смуглолицих астраханців, озброєних гігантськими луками і стрілами, з яких кожна могла зійти за дротик. Рухались один за одним, майже впритул: гарячий подих задніх обпалював переднім потилиці.

Скільки їх упало, перш ніж вони досягли нарешті рову, заваленого тілами полонених, – хто оспіває, хто розповість! Але дійшли і перейшли рів і почали на вали підніматися. На ніч Страшного суду була подібна та зоряна ніч. Ядра не діставали тих, хто підійшов зовсім близько, але продовжували батувати далекі шеренги. Гранати, малюючи в повітрі вогненні півкола, летіли з пекельним реготом, розсіюючи пітьму, ніч перетворюючи на білий день. Німецька і ланова польська піхота разом із князівськими драгунами, що спішилися, ледве не впритул поливала козаків вогнем, обсипала свинцевим градом.

Перші їхні ряди спробували було відступити, але, підперті ззаду, не змогли – і вмирали на місці. Кров хлюпотіла під ногами нападників. Вали ослизли, по них котились обезголовлені тіла, руки, ноги. Козаки дерлися вгору, падали і лізли далі, чорні від кіптяви, вкутані димом; їх сікли і рубали, але ніщо їм були смерть і рани. Подекуди вже пішла в хід холодна зброя. Люди начебто очманіли від люті: зуби вишкірені, обличчя залиті кров’ю… Один на одному лежали поранені й конаючі, і живі билися на ворухливих цих купах. Ніхто вже не чув команд, усі звуки злилися в один жахливий крик, що заглушав і рушничну стрілянину, і хрипіння поранених, і шипіння гранат, і стогони.

Уже багато годин тривав страшний, нещадний бій. Уздовж фортечного валу виріс другий вал – із тіл полеглих, стримуючи натиск ворожих полчищ. Запоріжців ледве не всіх було порубано, переяславці покотом лежали біля підошви валу, карвовський, брацлавський, уманський полки було вщент розбито, але інші ще напирали, підштовхувані ззаду гетьманською гвардією, полками урумбейських татар і румелійських турків. Одначе сум’яття вже торкнулося рядів нападників, а ланова польська піхота, німці і драгуни поки не поступилися ні п’яддю. Задихаючись, обливаючись кров’ю і потом, захмелівши від запаху крові, охоплені шаленістю бою, вони, відтискуючи один одного, рвалися до ворога, як рвуться до овечої отари розлютовані вовки. І тоді Хмельницький, зібравши залишки розбитих загонів, разом зі свіжими силами – полком білоцерківських козаків, із татарами, черкесами і турками – удруге кинувся на обложених.