Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 36 (всего у книги 57 страниц)

– Тільки б рогів йому не наставила. А втім, тут я перший прикладу старання, не був би я Заглобою!

– Не хвилюйтеся, таких іще чимало знайдеться. Одначе жарти жартами, а вона дівиця добре вихована і хорошого роду. Вітрогонка, звичайно, та що ж… Молода та зелена, але ж вельми гарненька.

– Благородна ви душа, тому й хвалите… Хоча й справді – на диво мила пташка!

– Краса притягує людей. Он і той ротмістр, exemplum,[161]161
  приміром (лат.).


[Закрыть] без пам’яті закоханий буцім.

– Ба! Погляньте краще на того ворона, з яким вона бесідує, – це іще що за диявол?

– Італієць Карбоні, княгинин лікар.

– Ич як сяє – мовби мідна пательня, а очища наче в delirium[162]162
  нестямі (лат.).


[Закрыть] закочує. Ех, кепські справи пана Лонгина! Я в цьому дещо тямлю, добру змолоду пройшов науку. При нагоді обов’язково розповім вашій милості, в яку потрапляв халепу, а коли є бажання, хоч зараз послухайте.

І Заглоба, підморгуючи ще дужче, зашепотів щось невеличкому лицареві на вухо, але тут підоспів час від’їздити. Князьсів із княгинею в карету, щоби після тривалої розлуки в дорозі досхочу наговоритися. Панночки розташувалися по екіпажах, а лицарі скочили на коней – і кавалькада рушила. Попереду їхав двір, а жовніри слідом, на деякій віддалі, тому що місця навкруги були спокійні і військовий ескорт не стільки для захисту, скільки для більшого блиску потрібен.

Із Сінниці вирушили до Мінська, звідти до Варшави, в дорозі, за тогочасним звичаєм, частенько влаштовували привали. Шлях був настільки забитий, що ледве вперед просувалися. Всяке на вибори прямувало: і з ближніх місць, і з Литви далекої. Шляхтичі їхали цілими дворами, одна за одною тяглися вервечки позолочених карет, оточених гайдуками та виїзними лакеями величезного зросту, одягненими по-турецьки, за якими рухався особистий конвой: мадярські, німецькі або яничарські роти, козачі загони, а то й латники із відбірної польської кінноти. Вельможі старалися перевершити одне одного пишністю вбрання та численністю почту. Незліченні магнатські кавалькади чергувалися з повітовою та земською знаттю, що мала вигляд більш скромний. Раз у раз із хмари куряви виринали оббиті чорною шкірою ридвани, запряжені парою або четвернею коней; у кожному важно сидів мостивий шляхтич із розп’яттям або образком Пресвятої Діви, що на шовковій стрічці висіли на шиї. Всі озброєні до зубів: з одного боку мушкет, із другого шабля, а в тих, хто мав відношення до війська – нині або в минулому, – позаду ще на два аршини стирчали піки. До ридванів прив’язано було собак: лягаві або хорти, прихоплені не з нужди – не на полювання все ж таки з’їжджались, – а виключно для панської розваги. Слідом конюхи вели породистих коней, покритих попонами для захисту багатих сідел од дощу та пилюки, далі тяглися рипливо повози на колесах, скріплених лозинням, навантажені шатрами й запасами їстівного для панів і челяді. Коли вітер часом звіював пилюку з дороги на поле, весь шлях, одкриваючись, виблискував і мінився чи то як багатобарвна змія, чи то як стрічка рідкісного золототканого шовку. Подекуди на шляху гриміла музика: у натовпі йшли італійські та яничарські оркестри, найчастіше перед корогвами коронного або литовського війська, яких на дорозі теж було чимало – вони входили до почту сановників. Великий стояв гамір, крик, гомін, зусібіч неслись оклики, а часом спалахували сварки, коли одне одному поперек дороги ставали.

До княжого кортежу раз у раз підлітали кінні жовніри та слуги, запитуючи, хто їде, або вимагаючи поступитися дорогою тому чи іншому вельможі. Але почувши у відповідь: «Воєвода руський!» – поспішали повідомити про це своїм господарям, і ті відразу ж звільнювали дорогу, а хто був попереду, на узбіччя з’їжджали, проводжаючи очима княжий поїзд. На привалах довкола товпилися жовніри та шляхта, з цікавістю дивлячись на найбільшого войовника Речі Посполитої. Чимало сипалось і вітальних вигуків, на котрі князь відповідав люб’язно, позаяк, по-перше, за натурою своєю був до людей вельми прихильним, а по-друге, люб’язністю розраховував залучити більше прихильників для королевича Карла, в чому і досягав успіхів завдяки лише своєму вигляду.

Із не меншою цікавістю витріщалась юрба на княжі корогви, на «русинів», як їх називали. Воїни не були вже такими обірваними та виснаженими, як після костянтинівської битви: за розпорядженням князя в Замості всім було видано новий формений одяг, і все ж таки на них дивились як на заморське диво, бо в уяві жителів найближчих до столиці місцевостей русини з’явилися з іншого кінця світу. Яких тільки див не розповідали про таємничі степи та дрімучі ліси, де такі богатирі народжуються, не стомлюючись захоплюватись їхніми засмаглими обличчями, видубленими вітрами з Чорного моря, твердістю погляду та суворістю вигляду, запозиченого в диких сусідів.

Після князя найбільше поглядів зверталося до Заглоби, котрий, помітивши, яким оточений захопленням, поглядав довкола так зарозуміло й гордовито, так страшно водив очима, що в натовпі негайно зашепотіли: «Он, мабуть, із них найдоблесніший лицар!» Інші говорили: «Он через кого, видно, без ліку душ із тілами розлучилися. От змій лютий!» Коли такі слова долітали до вух Заглоби, він старався набрати вигляду ще більш грізного, щоби не показати, наскільки в душі задоволений.

Іноді він що-небудь говорив у відповідь, іноді відпускав дошкульне слівце, особливо на адресу воїнів із литовських найманих корогов, де товаришам у важкій кавалерії належало носити на плечі золоту нашивку, а в легкій – срібну. «Не все те золото, що блищить!» – кричав декому з них Заглоба, і не один лицар, засопівши, хапався за шаблю, скрегочучи зубами, одначе, зметикувавши, що насмішник служить у руського воєводи, зрештою, плюнувши, відмовлявся від наміру затіяти бійку.

Поблизу Варшави натовп зробився таким щільним, що вершники та екіпажі вже ледве повзли по дорозі. З’їзд обіцяв бути багатолюднішим, ніж завжди, позаяк навіть шляхта з віддалених – руських і литовських – окраїн, яка заради самих виборів не тарабанилася б у таку далеч, вирушила до Варшави заради власної безпеки. Вирішальний день був іще далеко – тільки-тільки починалися перші збори сейму, – одначе кожному хотілося потрапити до столиці за місяць, а то й за два до строку, щоб ліпше влаштуватися, комусь про себе нагадати, в когось пошукати заступництва, з’їсти й випити своє у знаті, зрештою, після сільських справ насолодитися столичним життям.

Князь із сумом дивився з вікна карети на юрби лицарів, шляхтичів і жовнірів, на багатство і пишність вбрання, розмірковуючи про те, які пропадають сили, скільки можна було б виставити війська! Чому ж Річ Посполита, могутня, багата і багатолюдна, маючи славетних воїнів удосталь, при всьому тому слабка настільки, що не може впоратися з одним Хмельницьким та дикою татарвою? Чому? Силі Хмельницького простіше простого було б не меншу силу протиставити, коли б усе це воїнство, вся ця шляхта з її челяддю та багатством, незліченні ці полки та корогви загальній справі побажали служити так само ревно, як приватним своїм інтересам. «Не стає доблесті в Речі Посполитій, – думав князь, – причина могутнє тіло точить! Тане колишня відвага – солодке неробство, а не ратні труди злюбив войовник і шляхтич!» Князь почасти мав рацію, хоча про слабкості Речі Посполитої судив тільки як вождь і воїн, котрому всіх би хотілося повести на ворога, навчивши військовій справі. Доблесть не вичерпалася, що й доведено було, коли невдовзі у сто разів страшніші війни почали загрожувати Речі Посполитій. Батьківщині потрібне щось більше, а що – князь-воїн не уявляв собі в ту хвилину, зате добре розумів його недруг, коронний канцлер, більш досвідчений, аніж Ярема, політик.

Та ось у сизо-блакитній далині замаячили гостроверхі вежі Варшави, і розсіялися думи князя. Він зробив належні розпорядження, котрі черговий офіцер одразу передав Володийовському, начальнику ескорту. Виконуючи наказ, невеличкий лицар повернув геть од Анусиної карети, біля котрої гарцював усю дорогу, і поскакав до корогов, які значно відстали, щоби вирівняти стрій і до міста підійти в суворому порядку. Одначе не проїхав він і двох десятків кроків, як почув, що хтось квапливо його наздоганяє. Володийовський озирнувся: то був пан Харламп, ротмістр легкої кавалерії віленського воєводи і зітхач Анусин.

Пан Міхал притримав коня, зразу зметикувавши, що не уникнути сутички, а історії такого штибу він полюбляв усією душею. Харламп же, порівнявшись із ним, довго не відкривав рота, а тільки сопів і вусами ворушив грізно, видно, не знаючи, з чого почати. Нарешті він промовив:

– Моє шанування, пане драгун!

– Вітання вам, пане вістовий!

– Як ви, пане, вістовим називати мене смієте, мене, товариша і ротмістра? – заволав Харламп, скрегочучи зубами.

Володийовський заходився підкидати келепа, що його він тримав у руці, всю увагу, здавалося, зосередивши на тому, щоби після кожного оберту знову спіймати його за руків’я, і відповів ніби з небажанням:

– А я за нашивками службу не розрізняю.

– Ваша милість ображає все товариство, до якого сам належати не годен.

– Це ж іще чому? – з дурнуватим виглядом запитав Володийовський.

– Тому що в іноземному полку служите.

– Заспокойтеся, пане, – сказав невеличкий лицар, – хоч я і служу в драгунах, але до товариства належу, причому не в легкій кавалерії перебуваю, а у важкій самого руського воєводи, тому, будь ласка, говоріть зі мною як із рівним, а то й як із старшим.[163]163
  Товариш важкої кавалерії не підлягав навіть генералу війська іноземного строю; навпаки: часто генерал бував поставлений у підлеглість до товариша; для уникнення цього генерали та офіцери іноземних полків старались одночасно бути товаришами польського війська. Таким товаришем був і Володийовський. (Прим. авт.)


[Закрыть]

Харламп охолов трохи, зрозумівши, що йому, всупереч його припущенням, попався твердий горішок, але зубами скреготіти не перестав, бо холоднокровність пана Міхала тільки ще дужче його розізлила, й нарешті сказав:

– Як ваша милість сміє мені поперек дороги ставати?

– Овва, пане, ви, я бачу, сварки шукаєте?

– Може, й шукаю. Послухайте, – нахилившись до пана Міхала, промовив Харламп, притишивши голос, – я вам вуха одрубаю, якщо не припините під’їжджати до панни Анни.

Володийовський знову зайнявся своїм келепом, ніби для такої забави найліпший був час, і промовив благальним тоном:

– Ох, не губіть, благодійнику, дозвольте ще пожити на світі!

– О ні, не надійтеся! Не втечете від мене! – вигукнув Харламп, хапаючи невеличкого лицаря за рукав.

– У мене і в думках не було такого, – спокійно мовив пан Міхал, – тільки зараз я перебуваю на службі й наказ князя, начальника мого, відвезти мушу. Відпустіть рукав, пане, відпустіть, добром прошу, а то що ж мені, бідолашному, залишається – келепом вас по голові та з коня звалити, чи що?…

При цих словах у найсмирнішому до того часу голосі Володийовського почулося таке зловісне сичання, що Харламп із мимовільним здивуванням поглянув на невеличкого лицаря й відпустив рукав.

– Ет! Усе одно! – сказав він. – Відповісте у Варшаві. Я ж вас відшукаю!

– А я й не буду ховатися, тільки у Варшаві як же битися? Просвітіть мене, будьте ласкаві! Я простий жовнір, у житті ще не бував у столиці, та про маршальські суди чув: кажуть, хто посміє у короля або interrex’а під боком оголити шаблю, того життя позбавляють.

– Гей ви, йолопе, зразу видно, не бували у Варшаві, коли маршальських судів боїтеся. Вам і невтямки, що на час безкоролів’я призначається суд конфедератів, а з ним справу мати куди простіше. І вже за вуха ваші з мене голови не знімуть, будьте певні.

– Дякую за науку і дозволю собі ще не раз до вашої милості за порадою звернутися, тому що, бачу, переді мною вчений муж, премного досвідчений у справах житейських, я ж усього лише початкову школу закінчив і ледве можу узгоджувати adjectivum cum substantivo,[164]164
  прикметник із іменником (лат.).


[Закрыть] а якби, не доведи Господи, здумав, пане, вас назвати дурнем, то одне тільки знаю: «stultus»[165]165
  «дурний» (лат.).


[Закрыть] би сказав, а не «stulta» чи «stultum».[166]166
  «дурна», «дурне» (лат.).


[Закрыть]

І Володийовський знову почав келепом бавитись, а Харламп просто-таки остовпів од подиву; потім кров кинулася йому в лице, і він вихопив із піхов шаблю, але в ту ж секунду й невеличкий лицар, піймавши келеп за руків’я, блиснув своєю. Деякий час вони дивились один на одного, як два вепри-одинці, роздуваючи ніздрі, блискаючи очима, та Харламп опанував себе перший, зметикувавши, що йому з самим воєводою доведеться мати справу, якщо він нападе на офіцера, що прямує з княжим наказом, і першим сховав назад шаблю, сказавши тільки:

– Нічого, я тебе знайду, сучий сину!

– Знайдеш, знайдеш, литва-ботва! – відповів невеличкий лицар.

І вони роз’їхались: один уперед, другий назад, назустріч корогві, котра за цей час устигла підійти зовсім близько: у хмарі куряви вже чувся тупіт копит по щільно втоптаній дорозі. Володийовський швидко вирівняв ряди кіннотників і піхотинців і поїхав попереду. Невдовзі його підтюпцем наздогнав Заглоба.

– Чого від вас це страховисько морське хотіло? – запитав він.

– Пан Харламп? Та нічого. На поєдинок викликав.

– Оце так так! – вигукнув Заглоба. – Та він своїм носярою вас наскрізь проштрикне. Глядіть, пане Міхале, не відбатуйте, як будете битися, найбільший ніс Речі Посполитої, а то особливий курган доведеться насипати. Щастить же віленському воєводі! Іншим треба роз’їзди висилати до ворожого тилу, а йому лицар сей ворога за три версти пронюхає. А за що хоч він вас викликав?

– За те, що я поряд із екіпажем панни Анни Борзобагатої їхав.

– Ба! Треба було б його відрядити до пана Лонгина в Замостя. От хто б йому показав, де раки зимують. Не пощастило бідоласі, значить, щастя його коротше носа.

– Я йому про пана Підбийп’ятку нічого не сказав, – промовив Володийовський, – із побоювання: раптом би він зі мною передумав битись? А за Анусею тепер на зло з подвійним завзяттям упадатиму: все-таки розвага. Чим іще зайнятися в цій Варшаві?

– Знайдемо чим, будьте спокійні! – підморгнувши, запевнив пана Міхала Заглоба. – Я в молоді роки податі збирати від своєї корогви був посланий. Куди мене тільки не заносило, але такого життя, як у Варшаві, ніде не бачив.

– Невже в нас у Задніпров’ї гірше?

– Та ніякого порівняння!

– Вельми цікаво, – сказав пан Міхал. І, помовчавши, додав: – А опудалові цьому я все ж таки підкорочу вуса, занадто вони в нього довгі!

Розділ XI

Минуло декілька тижнів. Шляхти на вибори з’їжджалося все більше. Населення міста зросло вдесятеро, бо разом із безліччю шляхтичів до столиці ринули тисячі гендлярів і купців з усього світу, від далекої Персії починаючи й закінчуючи Англією заморською. На Волі спорудили тимчасову будівлю для сенату, а навколо, по всіх просторих луках, біліли тисячі наметів. Ніхто поки що не вмів сказати, котрого із двох кандидатів: королевича Казимира, кардинала, чи Карла Фердинанда, єпископа плоцького, – буде обрано. Обидві сторони суперничали, не шкодуючи старань і запопадливості. У світ було пущено велику кількість аркушів, у яких перераховувалися достоїнства й недоліки претендентів; обоє мали численних і могутніх прибічників. Карла, як відомо, підтримував князь Ярема. Протилежному табору князь здавався особливо небезпечним: вельми ймовірно було, що за ним потягнеться шляхта, котра його обожнює й від якої кінець кінцем результат виборів і залежав. Але й Казимир чималу мав силу. На його боці була вся верхівка, канцлер використовував свій вплив на його користь, на його бік, схоже було, схилявся примас, нарешті, за нього стояла більшість магнатів із їхніми поплічниками без числа і ліку; серед магнатів був князь Домінік Заславський-Острозький, воєвода сандомирський, що, хоча й укрив себе ганьбою після Пилявців і навіть до суду притягнений, як-не-як найбільший в усій Речі Посполитій, та й не тільки – в цілій Європі, – землевласник, який міг будь-якої хвилини неабияку дещицю незліченних своїх багатств кинути на шальку терезів свого кандидата.

Але і прибічникам Казимира часом випадали тяжкі хвилини сумнівів, оскільки, як сказано було, все залежало від шляхти, котра вже з четвертого жовтня наповнювала околиці Варшави і ще тяглася тисячними натовпами з різних кінців Речі Посполитої, – а шляхтичі у величезній своїй більшості, зачаровані іменем Вишневецького та щедрістю королевича Карла, що не жалів коштів на публічні цілі, стояли на його боці. Королевич, багатий і обачливий, без вагань призначив кругленьку суму на формування нових полків, на чолі котрих мав бути поставлений Вишневецький. Казимир охоче наслідував би приклад брата, й заважала йому аж ніяк не жадібність, а навпаки – надмірна широта натури, прямим наслідком чого була вічна відсутність грошей у скромній скарбниці. Поки що ж обидва королевичі вели жваві переговори. Щоденно між Непорентом і Яблонною туди й сюди снували посланці. Казимир за правом старшого і в ім’я братньої любові заклинав Карла йому поступитись; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже нехтувати щастям, котре, можливо, випаде на його долю, бо вирішиться все in liberis suffragiis[167]167
  у вільному голосуванні (лат.).


[Закрыть] Речі Посполитої та згідно з волею Всевишнього. А поки час минав, шеститижневий термін спливав і – з наближенням виборів – над країною густішали нові хмари: за чутками, Хмельницький зняв облогу зі Львова, отримавши після деяких приступів викуп, і, оточивши Замостя, вдень і вночі цей останній оплот Речі Посполитої штурмує.

А ще розлетілися чутки, буцім, окрім послів, Хмельницьким одряджених до Варшави з листом, у котрому він оголошував, що, як польський шляхтич, голос свій оддає Казимиру, серед скупчень шляхти і в самій столиці повно переодягнених козацьких старшин, розпізнати яких неможливо, бо наїхали вони під виглядом шляхтичів багатих та родовитих і нічим – навіть говором – од інших виборців, особливо тих, що прибули з руських земель, не відрізняються. Одні, як подейкували, пробралися до Варшави із чистої цікавості – подивитися на вибори та на столицю, інших було послано вивідачами – послухати, що говорять про майбутню війну, чи багато має намір виставити Річ Посполита війська та які на військовий набір виділить кошти? Можливо, в чутках цих і була чимала доля правди, позаяк серед запорізької старшини багато стрічалося шляхтичів, які окозачились і латині свого часу нахапалися, – цих зовсім відрізнити було важко; до того ж у далеких степах латинь ніколи не була в пошані: взяти хоча б князів Курцевичів – вони її знали гірше, ніж Богун та інші отамани.

Такі пересуди, що їм і кінця не було і в місті, і на виборчому полі, що підкріплювалися звістками про успіхи Хмеля і козацько-татарські роз’їзди, бачені буцімто ледве не на берегах Вісли, вселяли в серця непевність і тривогу, а часом ставали причиною безладдя. Варто було в колі шляхти на кого-небудь упасти підозрі, буцім чоловік цей – переодягнений запорожець, його, не даючи слова сказати у виправдання, миттю рубали на шматки. Доля така могла спіткати і людей, ні в чому не винуватих, – та і взагалі до елекції ставилися без належної серйозності, тим паче що стриманість, за звичаями того часу, не вважалася заслугою. Суд конфедератів, призначений propter securitatem loci,[168]168
  заради безпеки місця (лат.).


[Закрыть] не впорувався з незліченними бешкетниками, що через найменші дрібниці пускали в хід шаблі. Але якщо люди поважні, котрі прагнули добра та спокою, були стурбовані небезпекою, що загрожувала вітчизні, і стривожені розбратом, різаниною та пиятикою, то гуляки, картярі та забіяки почувались у своїй стихії і, вважаючи, що настав їхній час, їхня черга насолодитися життям, усе нестримніше погрузали в розпусті.

Нема чого й казати, що верховодив між ними Заглоба, чому сприяла і гучна лицарська його слава, і схильність – легко здійснювана – до непомірного вживання напоїв, і гострий язик – тут йому не було рівних, і величезна самовпевненість, котру нічим похитнути було неможливо. Часом, одначе, траплялись у нього напади меланхолії – тоді він усамітнювався в шатрі або в кімнатах і не виходив назовні, а якщо й виходив, то темніший темної хмари й шукав нагоди всерйоз затіяти бійку або сварку. Одного разу, саме в такому гуморі, він добряче пошарпав пана Дунчевського із Рави за те лише, що, проходячи повз нього, той зачепився за його шаблю. В такі хвилини Заглоба терпів біля себе тільки Володийовського, котрому плакався, що туга за Скшетуським і «сердегою» заїла його. «Кинули ми з вами її, пане Міхал, – твердив він, – оддали, мов юди, в нечестиві руки – і нічого відмовлятися цим вашим nemine excepto. Що з нею тепер, скажіть, пане Міхал?»

Даремно втлумачував йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз шукали «сердегу», та поки вся рать Хмельницького стоїть між ними, про це не можна й думати. Шляхтич залишався невтішним і тільки дужче впадав у відчай, проклинаючи геть усіх останніми словами.

Та напади туги тривали недовго. Зате потому Заглоба, ніби надолужував утрачене, ще нестримніше віддавався гульбі, проводячи час у шинках у товаристві найзавзятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому вірним супутником був пан Міхал.

Володийовський, відмінний воїн і офіцер, ні на гріш, одначе, не мав тієї серйозності, котру в Скшетуському, приміром, виховали страждання й біди. Обов’язок свій перед Річчю Посполитою він розумів просто: бив, кого наказували, а про інше не замислювався і в політику не вникав; невдачі на полі бою завжди готовий був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що чвари і заколотництво так само для загальної справи згубні, як і воєнні невдачі. Був то, одне слово, гульвіса й вітрогон, який, потрапивши у столичний вир, по вуха в нього занурився і, як реп’ях, причепився до Заглоби, в котрому щодо гульби свого наставника бачив. Їздив із ним по різних шляхетних домах, де Заглоба за чаркою розповідав усякі небилиці, заразом вербуючи прихильників для королевича Карла, пив нарівні з ним, а в разі потреби за нього заступався; обидва як навіжені кружляли по місту і по виборному полю – кутка не лишилося, куди б вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у знатних вельмож і в шинках; скрізь устрявали і в усьому брали участь. У пана Міхала по молодості літ рука свербіла: не терпілося себе показати, а заразом і довести, що українській шляхті немає рівних, а вже княжі жовніри є ліпшими з ліпших. Тому друзі навмисно їздили пригод шукати до ленчицьких, найвідоміших забіяк, але найдужче їх приваблювали поплічники князя Домініка Заславського, до яких обидва жагучу ненависть відчували. Займали тільки найзавзятіших рубак, овіяних тривкою та непорушною славою, заздалегідь винаходячи зачіпки. «Ваше діло затіяти сварку, – говорив був пан Міхал, – а потім уже я встряну». Заглоба, як вельми витончений у фехтувальному мистецтві та поєдинків зі своїм братом шляхтичем аж ніяк не побоюючись, не завжди дозволяв приятелю підміняти себе, особливо в сутичках із заславцями, та якщо під руку потрапляв ленчицький завзятець, обмежувався образливими нападками. Коли ж шляхтич хапався за шаблю й викликав кривдника на поєдинок, як правило, заявляв: «Вельмишановний пане! Совість мені не дозволяє вашу милість на вірну погибель прирікати: не буду я з вами битися, поміряйтеся ліпше з улюбленим моїм учнем і вихованцем – і то, боюся, він вас подужає». Після таких слів уперед вилазив Володийовський зі своїми настобурченими вусами, кирпатим носом та простакуватим виглядом і, хотів того чи не хотів той, що кинув виклик, приступав до справи, а позаяк і дійсно був майстром неперевершеним, після декількох випадів зазвичай укладав противника, не моргнувши й оком. Такі вони собі з Заглобою вигадували забави, що примножували їхню славу серед любителів гострих відчуттів, особливо ж виростала слава Заглоби. «Якщо учень такий, то яким же має бути вчитель!» – говорили. Тільки самого Харлампа Володийовському ніде відшукати не вдавалося; він думав навіть, що того назад у Литву відіслали.

Так минуло близько шести тижнів, протягом яких публічні справи теж не стояли на місці. Уперта боротьба між братами-суперниками, гарячкові старання їх прибічників, хвилювання та пристрасті вляглися, майже не лишивши сліду, й забулися. Всі вже знали, що на престол зійде Ян Казимир, бо королевич Карл поступився братові й добровільно від участі у виборах одмовився. Як не дивно, велику роль тут відіграв голос Хмельницького: всі мали надію, що гетьман визнає владу короля, особливо якщо того буде обрано згідно з його бажанням. І сподівання ці значною мірою виправдалися. Зате для Вишневецького, котрий, як у давні часи Катон, не втомлювався твердити, що запорізький Карфаген мусить бути зруйнований, такий перебіг подій був новим ударом. Тепер реальністю стали переговори. Князь, щоправда, розумів, що вони або зразу зайдуть у тупик, або невдовзі їх буде зірвано з огляду на обставини, і в майбутньому передбачав війну, проте йому не давала спокою думка про її наслідок. Після переговорів утверджений у правах Хмельницький зробиться ще сильнішим, а Річ Посполита – слабкішою. І хто поведе військо проти такого уславленого вождя, яким був Хмельницький? Як тут не очікувати нових невдач, нових розгромів, що остаточно виснажить сили батьківщини? Князь аж ніяк не тішив себе надією, він знав, що йому, найзавзятішому прихильнику Карла, булави не довірять. Щоправда, Казимир, благородна душа, обіцяв братові не робити різниці між його прибічниками та своїми, але він підтримував політику канцлера, а це означало, що булава дістанеться не князю – комусь іншому, і лихо Речі Посполитій, якщо новий вождь не буде удатнішим за Хмельницького! Від цієї думки біль із подвоєною силою мучив душу Яреми – його мучив і страх за майбутнє вітчизни, і гірке почуття людини, яка усвідомлює, що заслуги її не буде поціновано справедливо й інші, обійшовши його, голову підведуть. А він би не був Яремою Вишневецьким, коли б не був гордим. Він відчував у собі сили прийняти булаву, відчував, що її заслужив, – тому й страждав невимовно.

Серед офіцерів навіть промайнула чутка, буцім князь збирається, не очікуючи закінчення виборів, покинути Варшаву – одначе це не було правдою. Князь не тільки не поїхав, але навіть відвідав королевича Казимира в Непоренті, котрим прийнятий вельми люб’язно був, після чого повернувся до міста, де військові справи його ще на деякий час затримали. Потрібно було вишукати кошти для збільшення війська, чого князь рішуче добивався. Крім того, на гроші Карла формувалися нові полки драгунської піхоти. Деякі вже було відправлено на Русь, інші належало ще привести до ладу. З цією метою князь в усі кінці розсилав тямущих у військовій справі офіцерів, аби полки належним чином підготувати. Так було відіслано із столиці Вершулла й Кушеля; нарешті й Володийовському настала черга їхати.

Одного разу його було покликано до князя, від котрого він отримав таке розпорядження:

– Поїдете, пане, через Бабиці та Липків у Заборів, там чекають коні, призначені для полку; оглянете їх, вибракуєте і розрахуєтесь із паном Тшасковським, а потому приведете сюди жовнірам. Гроші під мою розписку отримаєте у скарбника у Варшаві.

Володийовський із запалом узявся за діло, отримав гроші, й того ж дня вони з Заглобою вирушили до Заборова вдесятьох і з повозом, на якому були гроші. Їхали повільно, позаяк усе довкілля під Варшавою було заповнене шляхтою, челяддю, кіньми й возами; в селах на всьому шляху аж до Бабиць жодна хата не лишилася вільною від постояльців. Серед такої великої кількості людей різної вдачі простіше простого було вскочити в яку-небудь халепу. Так воно й сталось із двома нашими друзями, незважаючи на всі їх старання та скромність поведінки.

Доїхавши до Бабиць, вони побачили перед корчмою десятка півтора шляхтичів, які, сідаючи на коней, збиралися їхати своєю дорогою, як раптом один із вершників подивився на Володийовського і без єдиного слова рушив до нього риссю.

– Попався, брате! – заволав він. – Хоч як ховався, а я тебе відшукав усе-таки!.. Тепер не втечеш! Гей, шановні панове, – крикнув він своїм супутникам, – зачекайте! Мушу цьому офіцерику декілька слів сказати, а вас попрошу бути присутніми при нашій розмові.

Володийовський задоволено посміхнувся, бо впізнав у крикунові Харлампа.

– Бачить Бог, не ховався я, – сказав він, – і сам тебе шукав, аби запитати, чи тримаєш ти ще на мене злопам’ятство, та Господь зустрітися не дав.

– Пане Міхал, – прошепотів Заглоба, – не забувайте: по службі їдете!

– Пам’ятаю! – буркнув Володийовський.

– Ставай! – волав Харламп. – Шановні панове! Я пообіцяв цьому шмаркачеві, молокососові цьому, вуха відрізати – і відріжу, не бути мені Харлампом, одріжу обидва! Прошу вас бути свідками, а ти, парубче, ставай-но!

– Не можу, клянуся Богом, зараз не можу! – відповів Володийовський. – Дай хоч декілька днів відстрочки!

– Як це не можеш? Злякався! Якщо ти мені негайно не даси згоди, я тобі завдам чосу – своїх не впізнаєш. Ах ти, печериця! Ах ти гадина потайна! У чужі справи втручатись удатний, паскудити мастак і на язик гострий, а як відповідати – в кущі зразу!

Тут втрутився Заглоба.

– Здається мені, пане, не за тих ви нас приймаєте, – сказав він Харлампу. – Глядіть, як би ця гадина вас і справді не вжалила, тоді не допоможуть ніякі примочки. Тьху, диявол, невже не бачите: офіцер у службових справах їде? Подивіться на повіз – ми гроші полкові веземо – і зрозумійте, чорт забирай, що, призначений охороняти казну, офіцер цей собою не розпоряджається і згоди вам дати не може. Хто цього не розуміє, той не воїн, а йолоп! Ми під воєводою руським служимо й не таких, як ваша милість, били, бувало, та сьогодні не можна ніяк. Ще встигнеться, є час.

– І дійсно, вони ж із грошима їдуть, не можна їм, – сказав один із супутників Харлампа.

– А мені начхати на їхні гроші! – не вгавав той. – Нехай виходить битись, а то всіх порішу, не сходячи з місця.

– Нині я не можу битися, – сказав пан Міхал, – але можу дати слово лицаря, що через три або чотири дні, як тільки завершу справи, з’явлюся, куди захочете. А якщо ви обіцянкою моєю не вдовольнитеся, накажу стріляти по вас, вважаючи, що не із шляхтичами й жовнірами, а з розбійниками справу маю. Вибирайте, нехай вам чорт, нема в мене часу з вами тут байдикувати!

Почувши ці слова, драгуни, що супроводжували його, відразу спрямували на задерик дула мушкетів, і рух цей, як і рішучий тон Володийовського, видно, справили враження на супутників Харлампа.

– Зроби поступку, – заходилися вони його вмовляти, – сам жовнір, знаєш, що таке служба, а сатисфакцію отримаєш, не сумнівайся, хлопець, видно, не з боягузів, як і всі у руських корогвах. Угамуйся, поки добром просять.

Харламп іще покип’ятився був, та врешті-решт, уторопавши, що або товаришів своїх розсердить, або в нерівний із драгунами бій утягне, звернувся до Володийовського і сказав:

– Дай слово, що відповіси на виклик.

– Я сам тебе викличу, хоча б тому, що двічі одне й те ж повторювати просиш. Через три дні я до твоїх послуг: сьогодні середа в нас, виходить, у суботу, о другій. Вибирай місце.