Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 28 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXXIII

Однак їхав пан Скшетуський на чолі княжих корогов не в Тарнопіль, а в Збараж, тому що прийшов наказ іти тепер туди, і дорогою розповідав вірному слузі свої пригоди: як його у полон було на Січі схоплено, скільки в неволі пробув, скільки довелося злигоднів сьорбнути і як Хмельницький одпустив його. Хоча підвід і кладі з ними не було, йшли поволі, тому що шлях їхній лежав по землі такій сплюндрованій, що їжу для людей і коней доводилося роздобувати з превеликими труднощами. Подекуди зустрічались їм юрби обездолених людей, як правило, жінок із дітьми, що благали Господа про смерть або навіть про неволю татарську, бо там хоча б їсти давали. А була, між іншим, пора жнив у щедрій цій землі, молоком і медом багатій, але Кривоносові роз’їзди знищили все, що можна було знищити, і вцілілі жителі їли кору з дерев. Тільки на підходах до Ямполя лицарі вступили в край, війною не так іще спустошений, і, маючи тепер терпимі привали з достатнім провіантом, пішли швидкими переходами на Збараж, якого через п’ять днів після виступу із Сухоринців і дісталися.

У Збаражі з’їзд був хіба ж такий знаменитий. Не тільки князь Ярема зупинився там зі всім військом, узагалі вояцтва та шляхти зібралося чимало. Вона вважалася звичайнісіньким ділом, про неї тільки й говорили; місто й околиці кишіли озброєними людьми. Мирна партія у Варшаві, підтримувана у своїх намірах брацлавським воєводою паном Киселем, не відмовилася, щоправда, поки що від переговорів і, як і до цього, вважала, що за їх допомогою можна буде втихомирити бурю, та все ж таки зрозуміла, що переговори мають сенс лише за наявності міцної армії. Так що на конвокаційному сеймі доволі було громів і войовничих промов, які зазвичай передують грозам. Було оголошено про всенародне ополчення, стягувалося кварцяне військо, і, хоча канцлер із регіментаріями поки ще вірили в мирне завершення, усе ж таки шляхетські душі були переповнені ратним завзяттям. Розгроми, вчинені Вишневецьким, розпалили уяву. Голови були охоплені прагненням одплати холопам і бажанням помститися за Жовті Води, за Корсунь, за кров багатьох тисяч, мученицькою смертю загиблих, за ганьбу та приниження… Ім’я грізного князя засяяло сонцеподібним блиском слави, воно було у всіх на вустах і в усіх серцях, а купно з іменем цим лунало від берегів Балтики аж до самого Дикого Поля зловісне слово: війна!

Війна! Війна! Провіщали її й знаки в небесах, і збуджені лиця людські, і переблиск мечів, і вночі собаче виття біля хат, а також іржання коней, які чули кров. Війна! Дворянство по всіх землях, повітах, фільварках і дрібних маєтках діставало із комірчин старі мечі та обладунки, молодь виспівувала пісні про Ярему, а жінки молилися біля вівтарів. І піднялись озброєні люди від Пруссії до Ліфляндії, від Великої Польщі та багатолюдної Мазовії аж – гей! – до Божих верхів татранських і темних хащ бескидських.

Війна розумілася сама собою. Заколотницький рух Запоріжжя і народне повстання української черні потребували якихось більш високих ідеалів, ніж різанина та розбій, ніж боротьба з панщиною та магнатськими латифундіями. Це добре зрозумів Хмельницький і, скориставшись тліючим невдоволенням, обоюдними зловживаннями та утисками, яких у тодішні суворі часи завжди вистачало, соціальну боротьбу перетворив на релігійну, роздмухав народний фанатизм і з самого початку безодню між обома таборами розверз – прірву, що її не пергаменти й переговори, а кров людська могла тільки заповнити.

Одначе всією душею прагнучи переговорів, тільки себе і власне військо він хотів урятувати. А потім?… Про те, чому бути потім, гетьман запорізький не думав, у майбутнє не вглядався й не був заклопотаний ним.

Та не знав він, одначе, що ця розверзнута його зусиллями прірва така бездонна, що ніяким переговорам не зарівняти її навіть на той час, який йому, Хмельницькому, був необхідний. Непересічний політик не вгадав, що кривавих плодів своєї діяльності скуштувати у спокої він не зможе.

А втім, неважко було передбачити, що, коли одна проти одної встануть озброєні маси, пергаментом для складання договірних грамот будуть поля, а перами – списи й мечі.

Тому тодішні події неминуче котилися до війни. Навіть люди недосвідчені інстинктивно вгадували, що інакше воно й бути не може, і по всій Речі Посполитій усе більше поглядів зверталося до Яреми, що проголосив із самого початку війну не на життя, а на смерть. У тіні могутньої цієї постаті все більше тьмяніли канцлер, і воєвода брацлавський, і регіментарії, а серед останніх навіть могутній князь Домінік, верховним призначений командувачем. Їхній авторитет і значення падали, слабшав послух владі, котру вони здійснювали. Війську та шляхті звелено було стягуватися до Львова, а потім до Глинян, і, дійсно, звідусіль збиралися все більш численні раті. Підходили кварцяні, за ними – землевласники сусідніх воєводств. Але тут уже й нові пошесті почали загрожувати авторитету Речі Посполитої. Не тільки менш дисципліновані корогви народного ополчення, не тільки панські дружини, але й регулярні кварцяні воїни, з’явившись до місця збору, відмовлялися коритися регіментаріям і, всупереч наказу, вирушали у Збараж, аби служити під рукою Яреми. Так учинили воєводства Київське і Брацлавське, шляхта з яких здебільшого вже й так служила під орудою Яреми; до нього пішли руське, любельське, за ними – коронне військо. І можна було тепер із певністю сказати, що й інші візьмуть із них приклад.

Обійдений і навмисно забутий Ярема волею обставин ставав гетьманом і верховним головнокомандувачем усіх сил Речі Посполитої. Шляхта й військо, віддані йому душею і тілом, тільки чекали його знака. Влада, війна, мир, майбутнє Речі Посполитої опинились у його руках.

І він продовжував із кожним днем набирати сили, бо всякий день як плав пливли до нього нові корогви, і так підсилився, що тінь його падала вже не лише на канцлера і регіментаріїв, але й на сенат, на Варшаву, на всю Річ Посполиту.

У недоброзичливих до нього, близьких канцлеру колах Варшави і в регіментарському таборі, в оточенні князя Домініка та у воєводи брацлавського почали подейкувати про непомірні його амбіції та зарозумілість, почали згадувати справу про Гадяч, коли зухвалий князь з’явився до Варшави з чотирма тисячами людей і, ввійшовши в сенат, готовий був порубати всіх, не виключаючи самого короля.

«Чого ж очікувати від такого чоловіка і яким він, мабуть, зробився тепер, – говорили його противники, – після цього ксенофонтового походу з-за Дніпра, після стількох ратних удач і стількох вікторій, які так непомірно його возвеличили? Яку непростиму гординю мусив би вселити в нього фавор од жовнірів і шляхти? Хто тепер йому протистояти може? Що очікує Річ Посполиту, коли один із її громадян робиться таким могутнім, що може топтати волю сенату і віднімати владу у призначених цією самою Річчю Посполитою вождів? Невже він і справді королевича Карла коронувати зібрався? Марій-то він Марій, хіба хто заперечує, але дай Боже, щоб не виявився він Марком Коріоланом або Катиліною, бо пихою та амбіцією обом не поступається!»

Так говорили у Варшаві та в регіментарських колах, особливо ж у князя Домініка, суперництво Яреми з котрим чималої шкоди завдало Речі Посполитій. А цей Марій сидів тим часом у Збаражі похмурий, неосяжний. Недавні перемоги не розгодинили його обличчя. Коли, бувало, яка-небудь нова корогва, кварцяна чи повітова ополченська, приходила до Збаража, він виїздив назустріч, оцінював її поглядом і зразу ж поринав у свої думи. Натхненні жовніри тяглися до нього, падали ниць, благаючи: «Вітаємо вас, вождю непереможний! Геркулесе слов’янський! На смерть підемо, тільки накажіть!» – він же відповідав: «Низько вклоняюся вашим милостям! Під Ісусовим усі ми началом, а мій чин занадто мізерний, аби розпорядником життя ваших милостей бути!» – й повертався до себе, і від людей зачинявся, на самоті єдиноборствуючи з думками своїми. Так тривало цілими тижнями. А місто тим часом роїлося жовнірами все нових і нових загонів. Ополченці з ранку до ночі пиячили, вештаючись вулицями, затіваючи скандали і чвари з офіцерами іноземних підрозділів. Регулярний же жовнір, одчуваючи, що віжки дисципліни послабли, теж вдавався у пиятику, обжерливість і гру в кості. Щодень з’являлися нові гості, а значить, влаштовувалися нові бенкети й гульба з городянками. Військо заполонило всі вулиці; стояло воно й по навколишніх селах; а що коней, зброї, одягу, плюмажів, кольчуг, мисюрських шапок, мундирів із усіляких воєводств! Просто якийсь ярмарок нечуваний, куди половина Речі Посполитої з’їхалося! Ось летить карета панська, позолочена або червона, запряжена шестериком чи восьмериком коней з плюмажами, лакеї на зап’ятках в угорських або німецьких строях, придворні яничари, татари, козаки. А там знову ж декілька панцирних, але без панцирів своїх, сяючи шовками та оксамитами, розштовхують натовп анатолійськими або перськими скакунами. Султани на шапках у них і застібки плащів мерехтять бризками діамантів і рубінів, і всяке поступається їм дорогою з поваги до найшанованішого полку. А біля того палісадника походжає офіцер ланової піхоти в новісінькому сяючому колеті, з довгою тростиною в руці, з гордовитістю в обличчі, але з пересічним серцем у грудях. Там-сям поблискують гребінчасті шоломи драгунів, капелюхи німецьких піхотинців, маячать квадратні кашкети ополченців, башлики, рисячі шапки. Челядь у різноманітній уніформі, прислуговуючи, вертиться, ніби окропом ошпарена. Тут вулиця забита возами, там – підводи тільки ще в’їжджають, страшенно скриплячи, всюди ґвалт, окрики «стережись!», лайка слуг, сварки, бійки, кінське іржання. Менші вулички так завалені сіном і соломою, що й протиснутися по них неможливо.

А серед усіх цих розкішних одеж, які всіма барвами райдуги грають, серед шовків, оксамитів, камки, алтабасів і виблискування діамантів який же дивний вигляд мають полки Вишневецького, виснажені, обірвані, схудлі, в заіржавілих панцирах, вигорілій формі та заношених мундирах! Жовніри найпривілейованіших підрозділів на вигляд гірші жебраків, гірші челяді деяких полків; одначе всі схиляються перед сією іржею та затрапезним виглядом, бо це печаті геройства. Війна, недобра матір, яка дітей своїх, ніби Сатурн, пожирає, а кого не пожере, того, наче пес кістки, згризе. Вигорілі ці мундири – суть дощі нічні, суть походи серед вируючих стихій або в сонячнім варі; іржа ця на залізі – кров нестерта: може, своя, може, ворожа, а може – та й інша. Так що вишневчани повсюди тон задають. Вони й по шинках та постоях тільки й розповідають, а решта тільки й знає, що слухає. І трапляється, що в кого-небудь із слухачів аж клубок до горла підступить, ударить людина себе руками по кульшах і вигукне: «Хай вам дідько, панове шановні! Ви ж дияволи – не люди!» А вишневчани: «Не наша в тім заслуга, а такого начальника, рівного котрому не бачив іще orbis terrarum». І всі бенкети завершуються вигуками: «Vivat Ярема! Vivat князь-воєвода! Вождям вождь і гетьманам гетьман!..»

Шляхта, як захмеліє, на вулиці вискакує та з самопалів і мушкетів стріляє, а позаяк вишневчани попереджують, що гульба тільки до часу, що, мовляв, підождіть-но – і князь візьме всіх у руки й таку дисципліну заведе, про яку, мовляв, ви ще й не чули, вони ще більше радіють вільній хвилині. «Gaudeamus,[138]138
  Порадіймо (лат.).


[Закрыть] поки можна! – кричать вони. – Настане час послуху – слухатися будемо, бо є кого, бо він не «дитина», не «латина», не «перина»!» А злополучному князю Домініку завжди більше за всіх дістається, тому що перемелюють його язики жовнірські на борошно. Розповідають, що Домінік цілими днями молиться, вечорами у склянку дивиться, і як на живіт собі сплюне, так одне око трохи розплющить і запитує: «Га?» Розповідають іще, що на ніч він проносну траву приймає, а битв бачив якраз стільки, скільки зображено в нього на шпалерах, на голландський штиб тканих. Тут не тяг руку за ним ніхто, тут його не було жаль нікому, а більше за інших підточували його ті, хто в очевидній з військовою дисципліною перебували колізії.

Та навіть і цих останніх переважав у єхидстві та кепкуваннях пан Заглоба. Від болів у крижах він уже вилікувався й тепер опинився у своїй стихії. Скільки він поїдав і випивав – марно і рахувати, бо це переважало людське уявлення. За ним ходили і навколо нього юрмилися купки жовнірів і шляхти, а Заглоба просторікував, розповідав і знущався над тими, хто його пригощав. До всього він іще й поглядав звисока, як дивиться бувалий жовнір на тих, хто поки що тільки збирається на війну, і з висот свої переваги віщав:

– Стільки ж пістолі ваших милостей війни знають, скільки черниці чоловіків; одяг на вас свіжий і лавандою надушений, однак же, хоч воно й чудовий запах, я про всяк випадок у першій битві постараюсь од ваших милостей із навітряного боку триматися. Ой! Хто часнику вояцького не нюхав, не знає, яка ним сльоза видавлюється! Ні, не принесе жінка зрання пива підігрітого або ягоди винної. Дзуськи! Схуднуть животи ваших милостей, висохнете ви, як сир на сонці. Повірте вже мені! Досвід – усьому основа! Так, бували ми в біді! Не один прапорець захопили! Але ось тут мушу я зауважити вашим милостям, що ніякий інший мені так важко не дістався, як той – під Старокостянтиновом. Чорти б їх побрали, запоріжців отих! Сім потів, скажу я вам, шановні добродії, з мене зійшло, перш ніж я за древко вхопився. Запитайте пана Скшетуського, того самого, котрий Бурдабута порішив; він усе це на власні очі бачив і просто був у захваті. Та й тепер, скажімо, крикнете в козака над вухом: «Заглоба!» – побачите, що буде. Е! Що говорити з вашими милостями! Ви ж тільки muscas[139]139
  мух (лат.).


[Закрыть] на стінах мухобийкою нищили, а більше нікого.

– Як же воно було? Як же? – запитувала молодь.

– А ви, добродії мої, хочете, певно, щоб у мене язик од розмов перегрівся, наче вісь коло воза?

– Так змочити треба! Вина сюди!

– Хіба що! – відповідав пан Заглоба і, задоволений, що знайшов удячних слухачів, розповідав усе ab ovo,[140]140
  із самого початку (лат.).


[Закрыть] від подорожі в Галату і втечі з Розлогів аж до захоплення прапора під Старокостянтиновом. Вони ж слухали із роззявленими ротами, хіба що буркочучи іноді, коли, прославляючи власну хвацькість, він занадто насміхався над їхньою недосвідченістю, але щодень усе одно запрошували й напували на новій якій-небудь квартирі.

Ось як у Збаражі розважалися весело й бучно, а старий Зацвілиховський та інші серйозні люди дивувалися, чого князь так довго ставиться поблажливо до такого безпутства. Він же безвихідно перебував у себе, очевидячки, навмисно потураючи воїнам, аби перед майбутніми битвами скуштували всіляких утіх. Тим часом приїхав Скшетуський і зразу ніби у вир пірнув, ніби в окріп який. Хотілося теж і йому дозвіллям у товаристві друзів своїх скористатись, але куди більше хотілося йому в Бар, до коханої, поїхати і всі колишні прикрості, всі побоювання і гризоти в її солодких обіймах забути. Тому, не зволікаючи, він пішов до князя, щоби звітуватися про похід до Заслава та отримати дозвіл на поїздку.

Князь до невпізнання змінився. Скшетуський просто вжахнувся, побачивши його, сам себе у глибині душі запитуючи: «Чи той це вождь, якого я під Махнівкою та Старокостянтиновом зрів?» – тому що перед ним стояла людина, зігнута під тягарем турбот, із запалими очницями та засмаглими губами, ніби якоюсь тяжкою внутрішньою хворобою зсушена. На запитання про здоров’я князь коротко й сухо відповів, що здоровий; лицар же більше запитувати не посмів. Тому, звітувавшись про похід, він зразу ж попросив дозволу залишити корогву на два місяці, щоби обвінчатись і відвезти дружину в Скшетушів.

Почувши це, князь ніби від сну пробудився. Властива йому доброта освітила похмуре до цього лице, і, притиснувши Скшетуського до грудей, він сказав:

– Кінець, значить, стражданням вашим. Їдьте, їдьте! Нехай благословить вас Бог! Сам би я хотів бути на вашому весіллі, бо і в князівни як у дочки Василя Курцевича, і у вас як у друга в боргу, та в нинішні часи мені навіть і думати не можна про поїздку. Коли ж відбути збираєтесь?

– Та хоч сьогодні, ваша княжа милість!

– Тоді – ліпше завтра. Самому їхати не слід. Я пошлю з вами триста Вершуллових татар, аби довезти її в безпеці. З ними найшвидше доїдете, а знадобляться вони вам, оскільки ватаги вольниці повсюди нишпорять. Дам я вам і листа до пана Енджея Потоцького, та поки напишу, поки прийдуть татари, поки ви, нарешті, вирушите, вечір на ранок обернеться.

– Як ваша княжа милість накаже. Ще смію прохати, щоби Володийовський і Підбийп’ятка зі мною поїхали теж.

– Хай і так. Приходьте завтра під благословення і попрощатися. Хочеться мені й вашій князівні який-небудь подарунок послати. Благородна це кров. Нехай же вам щастить, бо достойні одне одного.

Лицар уже був ниць і обіймав коліна улюбленого воєначальника, що повторював:

– Дай Бог вам щастя! Дай Бог вам щастя! Приходьте ж завтра!

Одначе лицар із колін не вставав і не йшов, ніби збираючись прохати ще про щось. Нарешті він вигукнув:

– Ваша княжа милість!..

– Ну, що у вас іще?

– Ваша княжа милість, простіть мою зухвалість, але… серце в мене розривається… І тільки від прикрості цієї великої запитати вас одважуюся: що з вашою княжою милістю? Чи турботи пригнічують, чи хворість яка?

Князь поклав йому руку на голову.

– Вам цього знати не слід! – мовив він із теплотою в голосі. – Приходьте ж завтра!

Пан Скшетуський підвівся і з важким серцем вийшов.

Увечері прийшов на його квартиру старий Зацвілиховський, а з ним – невеличкий пан Володийовський, пан Лонгинус Підбийп’ятка й пан Заглоба. Всі зібралися за столом, і зразу ж показався Редзян, несучи келихи та барильце.

– Во ім’я Отця і Сина! – закричав пан Заглоба. – Що я бачу? Отрок вашої милості воскреснув!

Редзян підійшов і коліна йому обняв.

– Не воскреснув я, та й не вмер вашій милості завдяки.

А пан Скшетуський додав:

– І до Богуна потім на службу перекинувся.

– Значить, завелась у нього в пеклі протекція, – сказав пан Заглоба, а потому, звернувшись до Редзяна, мовив: – Навряд чи ти на службі тій багато задоволення отримав, на ж тобі таляр для втіхи.

– Уклінно дякую вашій милості, – мовив Редзян.

– Він! – вигукнув пан Скшетуський. – Та це ж крутій рідкісний! Він же в козаків здобич скуповував, а що в нього є, того б ми удвох з вашою милістю купити не змогли, навіть якби ви, пане, усі свої маєтки в Турцех продали.

– Он воно що! – сказав пан Заглоба. – Володій же собі моїм таляром і рости, миле деревце, бо якщо не для панської муки, то хоча б для шибениці знадобишся. На вигляд він хлопець путящий. – Тут пан Заглоба ухопив Редзянове вухо і, легенько смикаючи за нього, продовжував: – Люблю крутіїв, а тому передрікаю, що вийде з тебе людина, якщо тварюкою не станеш. А як тебе там твій пан, Богун, згадує, га?

Редзян посміхнувся, бо його втішили і слова, і ласка, а потому сказав:

– О ваша милість, а вже як вашу милість він згадує, так просто іскри зубами викрешує.

– Іди ти до дідька! – раптом розгнівавшись, вигукнув Заглоба. – Будеш іще тут усякі дурниці верзти!

Редзян вийшов, а за столом зав’язалася бесіда про завтрашню подорож та про невимовне щастя, котре очікує пана Яна. Мед невдовзі поліпшив настрій панові Заглобі, і той зразу ж почав зачіпати пана Скшетуського і стосовно хрестин натякати, а то й про палкі почуття пана Енджея Потоцького до князівни розповідати. Пан Лонгинус зітхав. Усі попивали мед і перебували у приємному настрої. Та ось нарешті мову повели про воєнну ситуацію та про князя. Скшетуський, якого близько двох тижнів не було в таборі, запитував:

– Скажіть же мені, що сталося з нашим князем? Адже це просто інша людина. Я зрозуміти нічого не можу. Господь послав йому вікторію за вікторією, а що його регіментарством обійшли, велике діло! Зараз же все військо до нього плавом пливе, так що князь без будь-чиєї там милості гетьманом стане і Хмельницького розгромить… А він, по всьому видно, чимось мучиться й мучиться.

– Чи не подагра в нього, бува? – припустив пан Заглоба. – Приміром, у мене як сикне часом у великому пальці, так я днів на три в меланхолію впадаю.

– А я вам, братушки мої, ось що скажу, – зауважив, похитуючи головою, пан Підбийп’ятка. – Я цього, звичайно, від отця Муховецького сам не чув, але казали, буцімто він комусь, мовляв, розповідав, чого князь місця собі не знаходить… Я, звичайно, нічого не говорю – князь пан милостивий, добрий і войовник великий… Що ж мені судити його… Але нібито ось отець Муховецький… Та хіба ж я знаю… Або ось іще…

– Ну, гляньте, ваші милості на литвина-ботвину цього! – закричав пан Заглоба. – Ну як же не потішатися над ним, якщо він двох слів по-людськи сказати не може! Ну що ж ви, добродію, повідомити хотіли? Кружляєте, кружляєте, мов заєць біля ковбані, а путнього від вас не доб’єшся.

– Що ж ви, ваша милість, чули? – запитав пан Ян. – Ет! Якщо вже… Значить, буцім… Кажуть, що князь крові багато пролив. Великий він вождь, але міри, мовляв, коли мститься, не знає…

– І зараз, начебто воно, все червоним бачить: удень – усе червоно, вночі – червоно, мовби його червона хмара огорнула…

– Не меліть, добродію, дурниць! – гнівно гаркнув старий Зацвілиховський. – Бабські це плітки! Не було голоті ліпшого володаря в мирні часи! А що до заколотників поблажливості не знає, так що з того? Це доблесть, а не гріх. Які це муки, які покарання є надмірними тим, хто вітчизну в крові втопив, хто татарам власний народ у рабство віддає, Бога забувши, плюндруючи величність, вітчизну, благоустановлення? Де ви ще, добродію, знайдете потвор отаких? Де ще знали такі звірства, що їх вчиняли вони над жінками й дітьми недорослими? Де ще видано такі злочини страхітливі? І за це паля і шибениця надмірні? Тьху! У вас, добродію, рука залізна, та серце дівоче. Бачив я, як ви кректали, коли Полуяна припікали, та ще ремствували, що даремно, мовляв, його на місці не порішили. Та князь – не баба, він знає, як милувати і як карати. Навіщо ж ви, добродію, теревені тут правите?

– Та я ж, батьку мій, казав же, що достеменно не знаю, – виправдовувався пан Лонгинус.

Одначе старий довго ще сопів і, рукою біле своє волосся пригладжуючи, бурчав:

– Червоно! Гм! Червоно. Це щось нове! У голові в того, хто таке вигадав, зелено, а не червоно!

Запанувала тиша, і тільки з вулиці долинав галас шляхти, що розважалася.

Першим подав голос невеличкий Володийовський:

– А ви як, отче, вважаєте? Що могло приключитися князеві нашому?

– Гм! – сказав старий. – Я в нього не сповідник, отож не знаю. Над чимось він розмірковує, через щось мучить себе. Тут якась боротьба душевна, не інакше. А чим душа добріша, тим мука страшніша…

І старий лицар не помилився, бо у хвилину цю на своїй квартирі князь, вождь і переможець, лежав у праху перед розп’яттям і вів одну з найважчих битв свого життя.

Вартові на збаразьких мурах оповістили північ, а Ярема все ще продовжував розмовляти з Богом і з власною великою душею. Розум, совість, любов до вітчизни, гордість, відчуття своєї могутності й великих призначень боролися в грудях його й вели між собою уперту битву, від якої розривалися груди, розколювалася голова й біль роздирав усе тіло. Адже ось воно – всупереч примасу, канцлеру, сенату, регіментаріям, усупереч, зрештою, уряду йшли до звитяжця сього кварцяне військо, шляхта, різні помісні корогви – словом, уся Річ Посполита віддавалася в його руки, збиралася під його крила, долі свої вручала його генію й устами кращих синів своїх благала: «Порятуй, бо ти один порятувати можеш!» Іще місяць, іще два, і під Збаражем збереться сто тисяч воїнів, готових на смертельний бій із страховиськом громадянської війни. І картини майбутнього, осяяні якимось сліпучим світлом слави й могутності, почали виникати перед очима князя. Ті, хто його ошукати й принизити хотіли, здригнуться, а він залучить оці залізні лицарські когорти й поведе їх у степи українські до таких бенкетів, до таких тріумфів, яких іще не знала історія. Й відчуває в собі князь силу відповідну, за плечима його, ніби у святого Михаїла-архангела, розкриваються крила, і перетворюється він одразу на такого собі велетня, котрого ні весь Збараж, ні ціла Русь осягнути розумом неспроможні. Боже мій! Він знищить Хмельницького! Він бунт розтопче! Він спокій вітчизні поверне! Зрить він широкі луги, силу-силенну воїнства, чує гуркіт гармат… Битва! Битва! Перемога нечувана, небачена! Трупів не злічити, прапорів, які вкрили степ окривавлений, не злічити, а він топче стопою тіло Хмельницького, і фанфари сурмлять перемогу, а голос їх лунає від моря й до моря… Князь підхоплюється з підлоги і руки до Христа простягає, а навколо голови його сяє червоне світіння. «Христе! Христе! – волає він. – Ти знаєш! Ти бачиш, що я можу це зробити! Звели ж, скажи, накажи!»

Та Христос голову на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли. «Во славу ж твою, – волає князь. – Non mihi, non mihi, sed nomini Tuo da gloria![141]141
  Не мені, не мені, але імені твоєму слава! (Лат.)


[Закрыть] Во славу віри і церкви, во славу всього християнства! О Христе! Христе!» І новий образ постає перед очима героя. Не перемогою над Хмельницьким завершиться стезя ця. Князь, поглинувши заколот, плоттю його ще більше утучниться, силами його звелетениться, легіони козаків до легіонів шляхти приєднає й піде далі: на Крим ударить, мерзенного дракона у власному його лігвищі знищить і там утвердить хрест, де дотепер дзвони ніколи-ніколи віруючих до молитви не скликали.

Або ж у ті піде сторони, котрі одного разу вже князі Вишневецькі копитами кінськими витоптали, і кордони Речі Посполитої, а з ними й церкви до крайніх рубежів землі простре…

Але де ж межа поривання цього? Де межа слави, сили, могутності? Хіба є вона?…

До замкової кімнати ллється ясне світло місяця, одначе годинник відбиває пізній час і вже горлають півні. Незабаром настане день, та чи буде цей день, у котрім поряд із сонцем небесним нове сонце на землі засяє?

…

Так! Отроком був би князь, не мужем, коли б не здійснив цього, коли б із якихось причин одступив перед покликами такого призначення. І відчуває він мовби заспокоєння якесь, подароване йому, напевно, Христом милостивим, – воздамо ж хвалу за це Господу! Князь уже мислить спокійніше, чіткіше й очима душі своєї стан вітчизни і всіх справ ясніш осягає розумом. Політика канцлера і цих вельмож із Варшави, так само як і воєводи брацлавського, кепською є і для вітчизни згубною. Спершу слід розтоптати Запоріжжя, ріки крові з нього виточити, зламати його, зруйнувати, зім’яти, знищити і тоді аж тільки вважати все переможеним, покласти край усяким зловживанням, усяким утискам, установити порядок, спокій; маючи можливість добити, повернути до життя – ось він, шлях, єдино достойний великої цієї та блискучої Речі Посполитої. Раніше, мабуть, колись і можливо було обрати інший, тепер же – ні! До чого приведуть переговори, коли віч-на-віч стоять озброєні тьми? А хоча б і укладено було угоду – яку може вона мати силу?! Ні! Ні! Це пуста мрія, міраж, це війна, котра на цілі століття розтягнеться, це море сліз і крові на майбутнє!.. Нехай же тримаються тієї єдиної стезі, тієї великої, достойної, могутньої, – він же нічого більше не буде ні бажати, ні вимагати. Сяде у своїх Лубнах і житиме тихо, доки дзвінкі сурми Градивуса знову прикличуть його…

Нехай тримаються! Але хто? Сенат? Бурхливі сейми? Канцлер? Примас або регіментарії? Хто, крім нього, цю ідею велику розуміє? Хто може її в справу втілити? Якщо такий знайдеться – тоді хай і так!.. Але ж де ця людина? За ким сила? За князем, і ні за ким іншим! До нього йде шляхта, до нього збирається військо, в руці його меч Речі Посполитої. Адже Річчю Посполитою, навіть коли король на престолі, а паче того коли трон порожній, керує воля народу. Вона – suprema lex![142]142
  вищий закон (лат.).


[Закрыть] А заявляє вона про себе не тільки на сеймах, не тільки через депутатів, сенат і канцлерів, не тільки через писані закони та маніфести, але найміцніше, найвагоміше, найчіткіше – безпосередніми справами. Хто править? Лицарський стан. І він, цей лицарський стан, збирається у Збаражі й говорить йому: «Ти – вождь наш». Вся Річ Посполита, без будь-яких там виборів, усім перебігом подій, владу йому вручає, повторюючи: «Ти – вождь наш». І йому слід відступитись? Якої ж іще потрібно йому номінації? Від кого може він її очікувати? Чи не від тих, хто Річ Посполиту погубити, а його принизити намагаються?

За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьмани перетворилися на ясир, коли гинуло військо, коли шляхта ховалася по замках, а козак утвердив стопу на горлі Речі Посполитої, тільки він зіпхнув стопу цю і підвів із праху непритомну голову матері цієї, пожертвував заради неї всім: життям, майном; од ганьби врятував, од смерті – він, переможець?!

У кого тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона більше по праву, нехай у того в руках і зосередиться. Він охоче зречеться тягаря цього, охоче Господу й Речі Посполитій скаже: «Відпустіть слугу вашого з миром», бо ось же він змучений дуже й сили втратив, а все одно знає: ні пам’ять про нього, ні могила його забутими не будуть.

Але якщо нікого підходящого немає, значить, він двічі й тричі не муж, але отрок, оскільки від влади цієї, од цієї світосяйної стезі, від прекрасного цього, нечуваного майбутнього, в якім для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має намір відректися.

В ім’я чого?

Князь ізнову гордо підвів голову, і палаючий погляд його звернувся до Христа, але Христос голову свою на груди звісив і мовчить, такий горопашний, ніби його щойно розіп’яли…

В ім’я чого? Герой скроні розпалені пальцями стиснув… Здається, ось вона і є відповідь. Що означають голоси ці, котрі серед золотих і райдужних видінь слави, серед грому прийдешніх перемог, серед передчуттів величі та могутності так невідступно волають до нього: «О, стій, нещасний!» Що означає тривога ця, котра безстрашні груди його здриганням неспокою якогось охоплює? Що означає – тоді, як він найяснішим і найпереконливішим чином доводить собі, що зобов’язаний узяти владу, – чийсь шепіт, у безоднях совісті його чутний: «Тішиш себе! Гордість спонукає тебе, сатана гордині царства тобі обіцяє!»?

І знову страшна боротьба відбувається в душі князя, знову охоплює його стихія тривоги, непевності та сумніву.

Що робить шляхта, котра до нього, а не до регіментаріїв поспішає? Зневажає закон. Що робить армія? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, воїн, мусить очолити беззаконня? Мусить прикрити його своїм іменем? Мусить зробитися прикладом безкарності, сваволі, неповаги до законів, а все задля того лиш, аби владу на два місяці раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде посаджено на трон, влада ця й так його не обмине? Невже мусить він подавати такий жахливий приклад прийдешнім століттям? Що ж тоді буде? Сьогодні так вчинив Вишневецький, завтра – Конєцпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен без оглядання на закон і слухняність, власній амбіції лише догоджаючи, діяти почне, якщо діти підуть стежкою батьків і дідів, яке майбуття очікує сей край нещасний? Черв сваволі, безвладдя, користолюбства й без того вже сточив стовбур Речі Посполитої. Порохня сиплеться під сокирою усобиці громадянської, засохлі сучки падають. Що ж буде, коли ті, хто древо це має оберігати – як зіницю ока, – самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!