Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 57 страниц)

Розділ V

Скшетуський вів свій загін із таким розрахунком, щоб удень відпочивати в лісах і ярах, виставивши надійну охорону, а ночами рухатися вперед. Наблизившись до якого-небудь села, він зазвичай оточував його, щоб жодна жива душа не вислизнула, запасався продовольством, кормом для коней, але передовсім збирав відомості про ворога, після чого ішов геть, не завдаючи жителям ніякої шкоди, відійшовши ж, несподівано змінював напрям, щоби противник не міг довідатись у селі, в який бік вирушив загін. Метою походу було розвідати, чи тримає ще Кривоніс зі своїм сорокатисячним військом в облозі Кам’янець, чи, відмовившись од безплідного заміру, Хмельницькому на поміч рушив, аби разом з ним дати ворогу вирішальну битву, а також дізнатися, чи переправилися через Дністер добруджські татари для з’єднання з козаками Кривоноса, чи ще стоять табором на березі? Відомості такі для польської армії були вкрай потрібні, а регіментаріям слід би самим подумати про це, одначе, через малий досвід, їм таке на думку не спадало, й тому князь-воєвода руський узяв на себе нелегке це завдання. Коли б виявилося, що Кривоніс, знявши із Кам’янця облогу, разом із білгородськими та добруджськими ордами йде до Хмельницького, тоді б належало на останнього якомога скоріше вдарити, перш ніж його могуть не зросла багатократно. Тим часом генерал-регіментарій князь Домінік Заславський-Острозький ніскільки не поспішав, і в таборі його ждали не раніше, ніж через два-три дні після від’їзду Скшетуського. Мабуть, зазвичай, він бенкетував у дорозі, нітрохи не турбуючись, що втрачає ліпший час для розправи з Хмельницьким, князь же Ярема у відчай упадав од думки, що коли війна й надалі так вестиметься, то не тільки Кривоніс і задністровські орди встигнуть з’єднатись із Хмельницьким, але й хан зі своїми перекопськими, ногайськими та азовськими силами.

Вже по табору ходили чутки, буцім хан перейшов Дніпро і з двомастами тисячами вершників удень і вночі поспішає на захід, а князь Домінік усе не з’являвся.

Схоже було, що військові, розташованому під Чолганським Каменем, доведеться протистояти силам, які уп’ятеро переважають їх, і, якщо регіментарії зазнають поразки, ніщо вже не завадить ворогові вдертися в саме серце Речі Посполитої – підступити до Кракова та Варшави.

Кривоніс тому особливо був небезпечний, що, коли б регіментарії захотіли просунутися в глиб України, він, ідучи від Кам’янця просто на північ, на Старокостянтинів, загородив би їм шлях назад, і вже тоді б польське військо опинилося між двох огнів. Через те Скшетуський і вирішив не тільки розізнати побільше про Кривоноса, але й постаратися його затримати. Усвідомлюючи важливість свого завдання, від виконання якого багато в чому залежала доля всього війська, поручик без вагання готовий був поставити на карту своє життя й життя своїх людей, хоча наміри молодого лицаря із загоном п’ятсот шабель зупинити сорокатисячну Кривоносову рать, яку підтримували білгородські й добруджські орди, межували з божевіллям. Але Скшетуський був доволі досвідчений воїн, аби не здійснювати божевільних вчинків, до того ж розумів чудово: коли почнеться битва, не мине й години, як жменьку його людей буде зметено вируючою лавиною, – й тому вдався до інших засобів. А саме: спершу розпустив чутку серед власних жовнірів, буцім вони – тільки передовий загін дивізії грізного князя, і цю чутку поширював усюди: на всіх хуторах, в усіх селах і містечках, через які лежав шлях загону. І дійсно, вістка ця з швидкістю блискавки полетіла вниз по течії Збруча, Смотрича, Студениці, Ушки, Калусика, досягла Дністра і, ніби підхоплена вітром, полинула далі, від Кам’янця до Ягорлика. Її повторювали й турецькі паші в Хотині, й запоріжці в Ямполі, й татари в Рашкові. Знову прогримів знайомий клич: «Іде Ярема!», від якого завмирали серця заколотників, що й без того дрижали від страху, не впевнені в завтрашньому дні.

У достовірності цієї чутки ніхто не сумнівався. Регіментарії вдарять на Хмеля, а Ярема на Кривоноса – це підказував перебіг подій. Сам Кривоніс повірив – і в нього опустилися руки. Що тепер робити? Іти на князя? Але ж під Старокостянтиновом і дух був інший у черні, і сил більше, одначе ж їх було розбито, ледве ноги винесли із кривавої різанини. Кривоніс твердо знав, що його козаки будуть на смерть стояти проти будь-якого війська Речі Посполитої та проти всякого полководця, але варто показатись Яремі – розлетяться, наче від орла лебедина зграя, наче степові перекотиполе від вітру.

Очікувати князя під Кам’янцем було ще гірше. І вирішив Кривоніс рушити на схід, – до самого Брацлава! – щоб, уникнувши зустрічі зі своїм заклятим ворогом, з’єднатися з Хмельницьким. Проте він розумів, що, зробивши такий крок, учасно навряд чи встигне, одначе принаймні загодя знатиме, чим закінчиться діло, і подбає про власний порятунок.

А тут вітер приніс нову звістку, буцім Хмельницького вже розгромлено. Чутки ці – як і колишні – навмисно розпускав сам Скшетуський. У першу хвилину нещасний отаман зовсім розгубився, не знаючи, що робити.

Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід та поглибше в степи забратися: раптом там на татар натрапить і під їхнім крилом сховатися зможе?

Одначе передовсім захотів Кривоніс чутки ці перевірити й почав поквапно вишукувати серед своїх полковників надійного та безстрашного чоловіка, котрого можна було відправити в роз’їзд за язиком.

Але завдання виявилось нелегким: охочих не знаходилося, до того ж не на всякого отаман покластися міг, а послати належало такого, котрий би, потрапивши ворогу до рук, ні на вогні, ні на палі, ні на колесі планів утечі не виказав.

Урешті-решт Кривоніс такого знайшов.

Одного разу він звелів покликати до себе Богуна і сказав йому:

– Послухай, Іване, друже! Ярема йде на нас із великою силою – значить, погибель наша неминуча.

– І я чув, що йде. Ми з вами, батьку, про те говорили, тільки навіщо ж гинути?

– Не здержимо. З іншим би впорались, а з Яремою не вийде. Бояться його хлопці.

– А я не боюсь, я цілий полк його поклав у Василівці, в Задніпров’ї.

– Знаю, що не боїшся. Слава твоя козацька його княжої варта, але я йому не дам бою – не підуть хлопці… Згадай, що на раді говорили, як на мене з шаблями та з обушками кидалися: мовляв, я їх на вірну смерть вести задумав.

– Ходімо тоді до Хмеля, там і крові, й здобичі буде вдосталь.

– Кажуть, Хмеля вже регіментарії розбили.

– Не вірю я цьому, батьку Максим. Хміль хитрий лис, без татар не вдарить на ляхів.

– І я так гадаю, та треба точно знати. Ми б тоді проклятого Ярему обминули і з Хмелем з’єднались, але спершу все треба розвідати! Якби знайшовся хто, кому Ярема не страшний, та вирушив у роз’їзд і язика взяв, я б тому повну шапку золотих червінців насипав.

– Я піду, батьку Максим, та не заради червінців, а за славою козацькою, молодецькою.

– Ти моя правиця, а йти бажаєш? Бути тобі в козаків головою, бо Яреми не страхаєшся. Йди, соколе, а потім проси, чого хочеш. І ще я тобі скажу: якби не ти, я б сам пішов, та не можна мені.

– Не можна, батьку, підете – хлопці здіймуть ґвалт, скажуть, спасаєте шкуру, і розлетяться по білому світу, а я піду – підбадьоряться.

– А вершників багато попросиш?

– Ні, – з малою ватагою сховатися легше і нишком підкрастись, але з півтисячі хлопців візьму, а вже язиків я вам приведу, головою ручаюсь, і не простих жовнірів, а офіцерів, од котрих про все дізнатися можна.

– Їдь швидше. У Кам’янці вже з гармат гатять ляхам на радість і на спасіння, а нам, безвинним, на погибель.

Вийшовши від Кривоноса, Богун одразу ж заходився лагодитись у дорогу. Козаки його, зазвичай, пили мертву – «покіль костомаха не приголубить», – і він із ними пив, наливався горілкою, буйствував і галасував, а наприкінці звелів бочку дьогтю викотити і, як був, в оксамиті й парчі, кинувся в неї, раз і вдруге з головою впірнув і крикнув:

– Ну, от і чорний я, мовби ніч, не побачити мене лядському оку.

Потім, покачавшись по награбованих перських килимах, скочив на коня й поїхав, а за ним пустилися під покровом ночі вірні його хлопці, напучувані криками:

– На славу! На щастя!

Тим часом Скшетуський дістався Ярмолинців; там, зустрівши опір, учинив над городянами криваву розправу і, оголосивши, що вранці підійде князь Ярема, дав спочинок утомленим коням і людям.

Після чого, скликавши товаришів на раду, сказав їм:

– Поки що Господь прихильний до нас. Судячи зі страху, що мужву опанував, смію припустити: нас повсюди за княжий авангард вважають і вірять, буцім головні сили йдуть слідом. Треба подумати, як би і надалі обман не розкрився: ще хто запримітить, що один і той же загін всюди маячить.

– А довго ми так роз’їжджати будемо? – запитав Заглоба.

– Поки не дізнаємось, які наміри Кривоноса.

– Ба, так можна й до битви не встигнути в табір.

– І так може статися, – відповів Скшетуський.

– Вельми прикро, – заявив шляхтич. – Під Старокостянтиновом тільки ввійшли в охоту! Чимало, звичайно, ми там заколотників поклали, та це все одно що левові мишей давити!.. Так і сверблять руки…

– Стривайте, пане, може, вас попереду більша, ніж ви думаєте, чекає битва, – серйозно відповів Скшетуський.

– О! А це quo modo? – з явним занепокоєнням запитав Заглоба.

– Будь-якої хвилини на ворога натрапити можна, і, хоча й не для того ми тут, аби йому збройно перепиняти дорогу, захищатися все ж доведеться. Одначе повернімося до справи: розширити треба коло наших дій, аби зразу в різних місцях про нас чули, непокірних для більшого страху подекуди вирізати і чутки розпускати повсюди – тому, вважаю, слід нам розділитися.

– І я такої ж думки, – підхопив Володийовський, – будемо множитися в них ув очах – і ті, що побіжать до Кривоноса, про тисячі розповідатимуть.

– Ваша милість, пане поручик, нами командує – ви й розпоряджайтеся, – сказав Підбийп’ятка.

– Я через Зінків піду до Солодківців, а зможу, то й далі, – сказав Скшетуський. – Намісник Підбийп’ятка вирушить униз, до Татарисок, ви, Міхале, йдіть у Купин, а пан Заглоба вийде до Збруча під Сатановом.

– Я? – перепитав Заглоба.

– Так точно. Ви людина кмітлива й на вигадки вдатна: я думав, така справа до смаку вам прийдеться, але, коли не хочете, я Космачу, вахмістру, віддам четвертий загін.

– Віддасте, але тільки під моїм началом! – вигукнув Заглоба, враз усвідомивши, що дістає командування над окремим загоном. – А якщо я запитав, то лише тому, що з вами жаль розлучатися.

– А чи достатньо у вас, пане, досвіду в ратнім ділі? – поцікавився Володийовський.

– Чи достатньо досвіду? Та лелека ще вашу милість батькові з матір’ю презентувати не замислив, коли я вже численніші цього водив роз’їзди. Все життя прослужив у війську й досі б не пішов, аби одного чудового дня запліснявілий сухар кілком не став у череві, де й застряв аж на три роки. Довелося за черевним каменем податися в Галату; свого часу я вам про цю подорож розповім у всіх подробицях, а зараз час у дорогу.

– Їдьте, пане, та не забудьте попереду себе чутку пускати, буцім Хмельницького вже погромлено і князь минув Проскурів, – сказав Скшетуський. – Без розбору полонених не беріть, але, якщо зустрінеться роз’їзд із-під Кам’янця, постарайтеся будь-якою ціною язика добути, але такого, щоб поінформований був про Кривоносові плани; попередні реляції були вельми суперечливими.

– Самого б Кривоноса зустріти! Чом би йому не вирушити в роз’їзд – ох, і всипав би йому перцю! Можете не сумніватися, шановні панове, у мене ці мерзотники не тільки заспівають – затанцюють!

– Через три дні з’їжджаємося в Ярмолинцях, а тепер – у путь, куди кому випало! – сказав Скшетуський. – Тільки людей бережіть.

– Через три дні в Ярмолинцях! – повторили Заглоба, Володийовський і Підбийп’ятка.

Розділ VI

Коли Заглоба залишився сам зі своїм загоном, йому якось одразу зробилося незатишно й навіть, правду кажучи, страшнувато: дорого дав би старий шляхтич, аби поряд був Скшетуський, Володийовський або пан Лонгинус, якими він у душі премного захоплювався й поряд із якими, бозоглядно вірячи в їхню кмітливість і безстрашність, почувався в цілковитій безпеці.

Тому спочатку їхав на чолі свого загону він у доволі кепському гуморі й, підозріливо роззираючись навсібіч, перебирав у пам’яті небезпечні ситуації, в котрі міг потрапити, бурмочучи при цьому:

– Звичайно, воно б веселіше було, коли б хоч один із них поблизу перебував. Господь усякого відповідно до задуманого призначення створив, а цим трьом слід було ґедзями народитися, тому що до крові вельми охочі. Їм на війні так, як іншим біля жбана меду, – наче риби у воді, їй-богу. Хліба не давай, а допусти в січу. В самих ніскільки ваги, зате рука важка. Скшетуського я в ділі бачив, знаю, наскільки він peritus.[150]150
  досвідчений, розумний (лат.).


[Закрыть] Йому людину порішити, що ксьондзові молитву сказати. Улюблена справа! Нашому литвину, котрий своєї голови не має, а полює на три чужі, втрачати нічого. Найменше я невеличкого цього жевжика знаю, але теж, напевно, жалити преболяче вміє, судячи з того, що я під Старокостянтиновом бачив і що мені про нього розповідав Скшетуський, – оса, та й годі! На щастя, хоч він десь неподалік; з’єднаюся, мабуть, із ним: а то куди йти, хоч убий, не знаю.

До того Заглоба відчув себе самотнім, що серце від жалості до самого себе защеміло.

– Ось так-то! – бурчав тихенько він. – У кожного є до кого притулитись, а в мене що? Ні друга, ні матері, ні батька. Сирота – і край!

У цю хвилину до нього під’їхав вахмістр Космач:

– Куди ми йдемо, пане начальник?

– Куди йдемо? – перепитав Заглоба.

І раптом випростався в сідлі й вуса закрутив хвацько.

– Та хоч у Кам’янець, якщо буде на те моя воля! Розумієте, вахмістре шановний?

Вахмістр поклонився й мовчки повернувся в стрій, дивуючись, чому розсердився начальник. Заглоба ж, кинувши навколо декілька грізних поглядів, заспокоївся й продовжував бурмотіти:

– Так я й піду в Кам’янець – нехай мені сто київ по п’ятах всиплять турецьким манером, коли зроблю таку дурницю. Тьху! Хоча б один із цих був поряд, усе б на душі полегшало. Що можна із сотнею людей зробити? Вже ліпше самому йти – викрутитися простіше. Багато нас занадто, щоб удаватися до хитрощів, а щоб захищатися – мало. Ох, і недоречно придумав Скшетуський загін поділити. Куди, приміром, прямувати мені? Знаю тільки, що в мене за спиною, а що попереду, хто скаже? Хто поручиться, що дияволи ці пастки не приготували на дорозі? Кривоніс та Богун! Славна парочка, щоб їх чорти драли! Вбережи мене Всевишній од Богуна хоча б. Скшетуський прагне з ним зустрічі – почуй, Господи, його молитви! І я йому того зичу, тому що він друг мені, прости мене, Боже! Доберуся до Збруча й повернуся в Ярмолинці, а язиків їм приведу більше, ніж хотіли самі. Це діло просте.

Тут раптом до нього знову підскакав Космач.

– Пане начальник, верхові якісь за пагорком.

– Та ну їх до дідька… Де? Де?

– А он там, за горою. Я значки бачив.

– Військо?

– Схоже, військо.

– Пес їх за ногу! А багато людей?

– Хто їх знає, вони далеко поки що. Може, сховаємося за той валун та й нападемо зненацька – їм так і так минати нас. А дуже багато виявиться – пан Володийовський поряд: зачує постріли і прилетить на підмогу.

Заглобі відвага раптом ударила в голову, як вино. Можливо, з відчаю прокинулася в ньому жадоба діяти, а може, підстьобнула надія, що Володийовський не встиг далеко від’їхати; так чи інакше, він змахнув оголеною шаблею і крикнув, страшно заводивши очима:

– Сховатися за валун! Накинемося зненацька! Ми цим розбійникам покажемо…

Вишколені княжі жовніри з ходу повернули до валунів і миттю вишикувалися в бойовому порядку, готові вдарити раптово.

Минула година; нарешті почувся, наближаючись, шум голосів, відлуння донесло уривки веселих пісень, а незабаром у засідці розрізняли звуки скрипок, волинки й бубна. Вахмістр знову під’їхав до Заглоби і сказав:

– Не військо це, пане начальнику, не козаки – весілля.

– Весілля? – перепитав Заглоба. – Ну, постривайте, я вам заграю!

Із цими словами він пришпорив коня, слідом виїхали на дорогу й вишикувалися шеренгою жовніри.

– За мною! – грізно крикнув Заглоба.

Вершники пустилися риссю, потім галопом і, обігнувши валун, виросли раптом перед натовпом людей, ошелешивши їх і налякавши несподіваною своєю появою.

– Стій! Стій! – пролунали з обох боків крики.

Це і дійсно було весілля. Попереду їхали на конях волинщик, бандурист, два довбиші та скрипаль; вони були вже напідпитку і хвацько награвали запальних танців. За ними молода, пригожа дівка в темному жупані, з розпущеним по плечах волоссям. Біля неї виводили пісень подруги, в кожної з яких на руку було нанизано по декілька вінків. Здалеку цих дівок, які по-чоловічому сиділи на конях, ошатно вбраних, прикрашених польовими квітами, і дійсно можна було сприйняти за хвацьких козаків. У другому ряду їхав на доброму коні молодий в оточенні дружок, які тримали вінки на довгих жердинах, схожих на піки; завершували ходу батьки молодих та гості, всі верхи. Тільки бочки з горілкою, медом і пивом котилися на легких, вистелених соломою підводах, смачно побулькуючи на вибоях кам’янистої дороги.

– Стій! Стій! – понеслося з обох боків, і весільний поїзд перемішався.

Дівчата, здійнявши від переляку галас, одступили назад, а парубки й чоловіки метнулися вперед, аби грудьми своїми затулити їх од несподіваного нападу.

Заглоба підскочив до них і, махаючи перед носом у переляканих селян шаблею, заволав:

– Гм! Голодранці, крамольники, охвістя собаче! Бунтувати надумали! Кривоносові служите, негідники? Шпигувати підрядилися? Війську шлях надумали перегородити? На шляхту підняли руку? Я вам покажу, негідники, собачі душі! В колодки звелю забити, на палю посадити, нехристи, шельми! Зараз ви в мене поплатитеся за всі злодійства!

Старий і сивий як лунь дружко сплигнув із коня, підійшов до шляхтича і, з покірністю вчепившись за його стремено, кланяючись у ноги, почав упрохувати:

– Змилуйтеся, хоробрий лицарю, не губіть бідолашних людей, бачить Бог: невинуваті ми, не до бунтарів ідемо, із Гусятина повертаємось, із церкви, родича нашого Дмитра, коваля, з бондаревою дочкою Ксенею повінчали. На весілля з короваєм їдемо.

– Це люди безвинні, – прошепотів вахмістр.

– Іди геть! Усі вони шельми! На весілля, та тільки від Кривоноса! – гаркнув Заглоба.

– Коли б його трясця мордувала! – вигукнув старий. – Ми його у вічі не бачили, ми люди сумирні. Змилуйтесь, ясновельможний пане, дозвольте проїхати, ми нікому зла не чинимо й повинність свою відбуваємо.

– У Ярмолинці підете в путах!..

– Підемо, куди, пане, накажете! Вам повелівати, нам слухати! Одну тільки виявіть милість, хоробрий лицарю! Скажіть панам жовнірам, щоби наших не кривдили, а самі – простіть уже нас, темних, – не погребуйте з нами за щастя молодих випити… Чолом б’ємо: подаруйте радість простим людям, як Господь і Святе письмо вчать.

– Тільки не надійтеся, що я, коли вип’ю, вам дам попуск! – суворо мовив Заглоба.

– Що ви, пане! – з радістю вигукнув старий. – У нас і на думці нема такого! Гей, музики! – крикнув він. – Заграйте для ясного лицаря, він лицар добрий, а ви, хлопці, несіть ясному лицарю солодкого меду, він бідних людей не скривдить. Живо, хлопці, живо! Дякуємо, пане!

Хлопці кинулися наввипередки до бочок, а тим часом задзвеніли бубни, запищали весело скрипки, волинщик надув щоки і давай м’яти міх під пахвою, а дружки махати жердинами з нанизаними на них вінками. Бачачи таке, жовніри підступили ближче, закрутили вуса, почали посміюватися та через плечі мужиків поглядати на дівок. Ізнов молодиці завели пісень – страху ніби й не було, навіть подекуди почулося радісне: «Ух-ха! Ух-ха!»

Одначе Заглоба не зразу пом’якшав – навіть коли йому подали кварту меду, він іще продовжував бурчати собі під ніс: «Ох, мерзотники! Ох, шельми!» Навіть коли вуса вже вмочив у темну вологу, брови його залишалися похмуро насупленими. Задерши голову, мружачи очі та прицмокуючи, він одпив ковток – і лице його виявило спершу здивування, а потім обурення.

– Що за часи! – буркнув він. – Холопи такий мед п’ють! Господи, і ти на це дивишся й не гніваєшся?

Сказавши це, він нахилив кварту й одним духом осушив.

Тим часом поїжджани, розхрабрившись, підійшли всією юрбою прохати, не завдаючи зла, відпустити їх із миром; була серед них і молода, Ксеня, – боязка, тремтяча, зі сльозами в очах, із палаючими щоками, чарівна, мов ясна зіронька. Наблизившись, вона склала руки й зі словами: «Помилуйте, пане!» – поцілувала жовтий чобіт Заглоби. Серце шляхтича миттю розтопилось як віск.

Розпустивши шкіряного пояса, він пошарудів у ньому і, видобувши останні золоті червінці, отримані свого часу від князя, сказав Ксені:

– Бери! І нехай благословить тебе Бог, як і всяку невинну душу.

Хвилювання не дозволило йому вимовити більше ні слова: струнка чорнобрива Ксеня нагадала Заглобі князівну, котру він по-своєму любив усім серцем. «Де вона тепер, сердега, чи бережуть її ангели небесні?» – подумав старий шляхтич і, вкрай розчулившись, готовий уже був із кожним обійматись і брататися.

Селяни ж, бачачи таку великодушність, закричали від радості, заспівали і, обступивши шляхтича, кинулися цілувати поли його одягу. «Він добрий! – повторювали в натовпі. – Золотий лях! Червінці дає, зла не робить, хороший пан! На славу, на щастя!» Скрипаль так награвав, що самого тіпало, у волинщика очі на лоб полізли, у довбишів одпадали руки. Старий бондар, видно, не з хоробрих був і до часу тримався за чужими спинами, тепер же, виступивши вперед, разом із дружиною своєю і матір’ю молодого, старою ковалихою, заходився бити поясні поклони та запрошувати на хутір, на весільний бенкет, примовляючи, що такий гість – велика для них честь і для молодих добрий знак: інакше не буде їм щастя. За ними слідом поклонилися молодий з молодою; чорнобрива Ксеня хоч і проста дівка, а зразу втямила, що від її прохання пуття буде найбільше. Дружки тим часом кричали, що до хутора палицею докинути і з дороги звертати не доведеться, а старий бондар багатий, не такого ще виставить меду. Заглоба подивився на жовнірів: усі, як один, мовби зайці, ворушили вусами, передчуваючи добрячу пиятику й танці, а тому – хоча ніхто ні про що не смів прохати – пожалів їх; не минуло й хвилини, як Заглоба, дружки, молодиці та жовніри рушили до хутора в цілковитій злагоді.

Хутір і справді був неподалік, а старий бондар багатим, отож улаштував бучний бенкет. Випили всі добряче. Заглоба ж до того розходився, що ні в чому іншим не поступався. Невдовзі почалися дивні обряди. Старі баби відвели Ксеню в бокову світличку й там із нею зачинилися. Пробули вони у ванькирчику довго, а коли вийшли нарешті, оголосили, що дівчина чиста, як лілія, як голубка. Зраділи всі, галас здійнявся, крики: «На славу! На щастя!» Баби в долоні почали плескати і примовляти: «А що? Не казали?!» – а хлопці ногами притупувати, і кожен по черзі пускався в танець, тримаючи в руках кварту, котру перед дверима ванькирчика випивав «на славу». Станцював так і Заглоба, тим лише благородство походження свого позначивши, що не кварту, а цілий штоф осушив біля дверей. Потім бондар із дружиною та ковалихою повели у світличку молодого, а позаяк не було у Дмитра батька, поклонилися Заглобі, щоби той його заступив, – Заглоба погодився й пішов із ними. У світлиці на деякий час притихло, тільки жовніри, що гуляли на майдані перед хатою, горлали та вигукували по-татарськи і з пищалей гатили. Справжня ж гульня і веселощі почалися, коли до світлиці повернулися батьки. Старий бондар на радощах облапав ковалиху, хлопці підходили до бондаревої дружини і, низько кланяючись, коліна її обнімали, а баби хвалили за те, що дочку зберегла як зіницю ока, утримала в чистоті, як лілію, як голубку;[151]151
  Селянське весілля того часу описує очевидець його Боплан. (Прим. авт.)


[Закрыть] потім із нею пустився в танок Заглоба. Спершу потупцювали на місці одне перед одним, а потім він як ударить у долоні, як піде навприсядки, і то підстрибне, то підківками об дощану підлогу стукне – аж тріски летіли та піт градом із лоба котився. На них дивлячись, закружляли й інші: молодиці з жовнірами та з хлопцями – хто у світлиці, хто надвір вийшов. Бондар раз у раз наказував викочувати все нові бочки. Наостанку всім гуртом вивалили на майдан із хати – там розвели вогнища із трісок і сухого чортополоху, бо вже глибока ніч настала, і бенкет перетворився на справжню пиятику; солдати стріляли з пищалей і мушкетів, ніби на полі битви.

Заглоба, червоний, спітнілий, нетвердо тримаючись на ногах, забув, де він і що з ним відбувається; розрізняв як у тумані обличчя бенкетників, та хоч убий, не міг би сказати, що це за люди. Він пам’ятав, що гуляє на весіллі, – але на чиїм? Ха! Напевно, Скшетуського з князівною! Ця думка видалася йому вельми правдоподібною і врешті-решт цвяхом у голові засіла, наповнивши такою радістю, що він заволав як навіжений: «На здоров’я! Возлюбімо одне одного, брати! – спорожняючи при цьому один за одним кухлі, з котрих кожен був не менше штофа. – За тебе, брате! За нашого князя! Будьмо всі щасливі! Дай же Боже, щоби минула лиха година для нашої вітчизни!» Тут він залився слізьми і, прямуючи до бочки, спіткнувся – і далі на кожному кроці спотикався, бо на землі, ніби на полі бою, лежало багато нерухомих тіл. «Господи! – вигукнув Заглоба. – Не лишилося більше істинних мужів у Речі Посполитій. Тільки Лащ пити вміє, та ще Заглоба, а решта!.. О Господи!» І жалісливо звів очі до неба – й тут помітив, що небесні світила більше не втикують міцно небесну твердь як золоті цвяшки, а одні дрижать, мовби прагнуть вискочити з оправи, другі описують кола, треті козачка витанцьовують одне проти одного, – чому Заглоба вельми подивувався і сказав зачудованій своїй душі:

– Невже тільки я не п’яний in universo?[152]152
  у всесвіті (лат.).


[Закрыть]

Та раптом і земля, услід за зірками, закружляла в скаженому танку, і Заглоба навзнак гепнувся об землю.

Невдовзі він заснув, і почали йому страшні сни снитися. Якісь примарні страховиська, здавалося, навалились йому на груди, притисли до землі всією вагою, обплутуючи йому руки й ноги. При цьому чулися йому нестямні волання й навіть гуркіт пострілів. Яскраве світло, проникаючи крізь стулені повіки, різало очі нестерпним блиском. Він хотів прокинутися, розплющити очі, але де там. Відчував: щось недобре з ним діється, голова закидається назад, мовби його за руки й за ноги волочуть кудись… Потім чомусь охопив його страх; кепсько йому було, дуже кепсько й тяжко. Притомність помалу до нього поверталась, але дивна річ: при цьому ним оволоділо таке безсилля, як ніколи в житті. Ще раз спробував він поворухнутись, а коли це не вдалось, остаточно пробудився – і розімкнув повіки.

У ту ж хвилину погляд його зустрівся з парою очей, котрі жадібно в нього впилися; зіниці ті були чорними як вугіль і до того лютими, що Заглоба, зовсім уже прокинувшись, у першу мить подумав, буцімто на нього витріщився диявол, – і знов опустив повіки, але тут же їх підняв. Страшні очі так само дивилися йому просто у вічі, і лице здавалося знайомим: зненацька Заглоба здригнувся всім тілом, облився холодним потом, і по спині його, до самих п’ят, тисячами забігали мурашки.

Він упізнав обличчя Богуна.