Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXIII

Ледь давши коням відпочити, друзі наші помчали назад із такою швидкістю, що, коли місяць зійшов над степом, вони були вже в околицях Студенки за Валадинкою. Попереду їхав Володийовський, уважно дивлячись туди й сюди, за ним, поруч із Оленою, Заглоба, а позаду всіх Редзян. Він вів в’ючних коней і ще двох запасних, котрих не забув прихопити з Горпининої стайні. Заглоба рота не закривав, та й було що розказати князівні, котра, сидячи в глухому яру, не відала, що діється на світі. І старий шляхтич розповідав дівчині, як вони її з першого дня шукати почали, як Скшетуський до самого Переяслава слідами Богуна дійшов, не знаючи, що той поранений, нарешті, як Редзян вивідав таємницю її притулку в отамана і привіз у Збараж.

– Боже милосердний! – вигукувала Олена, звертаючи до місяця чарівне бліде своє личко, – значить, пан Скшетуський за Дніпро мене шукати ходив?

– Говорю вам, у самому побував Переяславі. І сюди неодмінно б разом із нами з’явився, якби в нас був час за ним послати, але ми вирішили не гаючись до вас на виручку їхати. Він іще не знає, що вас врятовано, і за душу вашу молиться вдень і вночі, одначе ви його не жалійте. Нехай іще трохи помучиться – зате яку дістане нагороду!

– А я вже думала, всі мене забули, і лише про смерть прохала Бога!

– Не тільки не забули, а кожної хвилини міркували, як би вам на поміч прийти. Інший раз диву даєшся: гаразд, я голову ламав або Скшетуський, воно зрозуміло, але ж цей лицар, що попереду скаче, не менше за нас виявляв старанність, ні зусиль своїх, ні рук не шкодуючи!

– Нехай винагородить його Всевишній!

– Є, видно, у вас обох щось, чого людей до вас тягне, а Володийовському ви воістину маєте бути вдячні: я ж вам говорив, як ми з ним Богуна почикрижили.

– Пан Скшетуський мені в Розлогах іще про пана Володийовського, як ліпшого друга свого, розповідав багато…

– І правильно робив. Велика душа в цьому невеличкому тілі! Тепер, щоправда, на нього одур найшов – врода, видно, ваша приголомшила, та постривайте – освоїться і знову колишнім стане! Ох, і славно ми з ним гульнули на виборах у Варшаві.

– У нас новий король, значить?

– І про це ви, сердего, не чули в глушині своїй проклятій? Аякже! Яна Казимира ще минулої осені обрано, восьмий уже місяць править. Велика незабаром буде війна з заколотним людом; дай Боже нам у ній удачі: князь Ярема від усього відсторонений, інших замість нього повибирали, а від них, як від козла молока, користі.

– А пан Скшетуський піде на війну?

– Пан Скшетуський щирий воїн; не знаю, вже як ви його втримаєте. Ми з ним одного поля ягода! Ледве запахне порохом – ніяка сила не зупинить. Ох, і дали ми заколотникам минулого року перцю. Ночі не вистачить розповісти все, як воно було… І зараз, ясна справа, підемо, тільки вже з легкою душею: головне, ми вас, бідолашечку нашу, відшукали, а то ж і життя було не в радість.

Князівна наблизила чарівне своє личко до Заглоби.

– Не знаю, за що ви, пане, мене полюбили, але вже, повірте, я вас люблю не менше.

Заглоба навіть засопів од задоволення.

– Так ви мене любите?

– Клянуся Богом!

– Бережи вас Владика небесний! От і мені на старі літа послано розраду. Зізнатися, ваша сестра часом трапляється пустить бісики, так-так, і у Варшаві на виборах траплялося, Володийовський свідок! Але мене амури вже не хвилюють, нехай кров грає, а я – усупереч тому – вітцівськими почуттями задовольнятися буду.

Настало мовчання, тільки коні раптом один за одним голосно зафоркали, обіцяючи подорожанам удачу.

– На здоров’я! На здоров’я! – відповіли вершники дружно.

Ніч була ясна. Місяць усе вище піднімався на небо, втикане мерехтливими зірками, і все меншим, усе блідішим робився. Притомлені бахмати сповільнили крок, та й вершників долала утома. Володийовський перший зупинив коня.

– Пора і відпочити. Розвидниться незабаром, – сказав він.

– Пора! – підтримав його Заглоба. – Очі злипаються: як не подивлюся на коня – все дві голови бачу.

Редзян, одначе, вирішив, що насамперед варто підкріпитися; він розпалив вогонь і, знявши з коня сакви, заходився викладати припаси, завбачливо захоплені з Бурляєвої комори: кукурудзяний хліб, варене м’ясо, волоське вино і солодощі. Побачивши два шкіряних міхи, що вельми випнули свої боки і видавали приємний для вуха булькіт, Заглоба забув і думати про сон, та й інші з задоволенням узялися за вечерю. Припасів вистачило на всіх із надлишком, а коли наїлися досхочу, старий шляхтич, утерши полою вуста, промовив:

– До смерті не втомлюся повторювати: несповідимі шляхи Господні! Ви вільні, панно, а ми сидимо собі отут sub Jove,[191]191
  просто неба (лат.).


[Закрыть] радіємо і Бурляєве винце попиваємо. Угорське, звичайно, ліпше, це припахає шкірою, але нічого, в дорозі зійде і таке.

– Одному не можу надивуватися, – сказала Олена, – як це Горпина настільки легко віддати мене погодилася?

Заглоба подивився спершу на Володийовського, потім на Редзяна і посилено заморгав очима.

– Тому погодилася, що іншого виходу не мала. А втім, чого таїтися, справа не соромітна: ми їх із Черемисом на той світ одправили.

– Як це? – злякано запитала князівна.

– А ви хіба пострілів не чули?

– Чула, але подумала, Черемис стріляє.

– Не Черемис, а оцей малий – на місці пристрілив чаклунку. Диявол у ньому сидить, безперечно, але що ще залишалося робити, коли відьма, не знаю вже, чи то відчула що, чи то дур на неї найшов якийсь: уперлася, що з нами поїде, і край. А як було дозволити їй їхати – вона б миттю допетрала, що ми не в Київ шлях тримаємо. От він і взяв та пристрілив її, а я зарубав Черемиса. Справжній був монстр африканський; сподіваюся, Господь мені його смерть у провину не поставить. Мабуть, і в пеклі чортам на нього дивитися буде нудно. Перед від’їздом із яру я вперед поїхав і прибрав тіла з дороги, щоб ви не налякались і не вважали це поганим знаком.

Князівна ж так відповіла:

– Доволі я близьких людей у нинішні страшні часи неживими бачила, щоб небіжчиків лякатись, а все-таки краще поменше на своєму шляху проливати крові, щоб не накликати на себе гніву Господнього.

– Негідно лицаря так чинити було, – похмуро проговорив Володийовський, – мені руки каляти не захотілося.

– Що тепер, мосьпане, балакати про це, – сказав Редзян. – Інакше ж бо ніяк не можна було! Якби кого гарного поклали, інша річ, а це ж богопротивники, вража сила – я сам бачив, як відьма змовлялася з чортами. Не того мені шкода, зізнатися!

– А про що ж ти, голубе, шкодуєш? – запитала Олена.

– Богун мені казав, там закопано гроші, а їхні милості таку зчинили хапанину, що і близько підійти не знайшлося хвилини, хоч я місце біля млина знаю. А скільки добра залишено в тій світлиці, де панянка жила, – серце на шматки рветься!

– Дивіться, якого слугу матимете! – сказав князівні Заглоба. – Тільки свого хазяїна і визнає, а так хоч із самого чорта шкіру готовий здерти і на комір пристосувати.

– Дасть Бог, шановний добродію, пане Редзян, на мою невдячність тобі ремствувати не доведеться, – промовила Олена.

– Дякую уклінно, панянко! – відповів Редзян, цілуючи їй руку.

Весь цей час Володийовський помовчував, прикриваючи збентеження напускною суворістю, і тільки вино потягував із міха, поки невластива йому мовчазність не привернула уваги Заглоби.

– Що ж це в нас пан Міхал слова не скаже! – вигукнув він і звернувся до Олени: – Говорив я, врода ваша позбавила його розуму і дару мови?

– Лягали б ви краще спати, пане, попереду довгий день! – відповів, зніяковівши, лицар і вусиками почав ворушити швидко, немов заєць для куражу.

Але старий шляхтич мав рацію. Надзвичайна краса князівни мовби скувала невеличкого лицаря. Дивився він на неї, дивився і себе запитував у душі: чи можливо, щоб по землі ходило таке диво? Чимало йому довелось у житті побачити красунь: красиві були Ганна і Барбара Збаразькі, вельми гарна Ануся Борзобагата, і Жукувна, за якою увивався Розтворовський, чарівна, і Вершуллова Скоропадська, і панна Боговитянка, та жодна з них зрівнятися не могла з цією чудовою степовою квіткою. З ними бував Володийовський і дотепний, і говіркий, тепер же, дивлячись на оксамитні, лагідні та томливі очі, на шовковисту бахрому, що їх облямовувала й відкидала на лице глибоку тінь, на пасма, що розсипалися по плечах, як квіти гіацинта, на стрункий стан і високі груди, ледве погойдувані диханням, від яких виходило солодке тепло, на лілейну білизну і троянди, що квітнули на ланітах, на малинові вуста, лицар наш слова виговорити не міг, – гірше того! – самому собі здавався неспритним, дурним і, головне, невеличким, невеличким до смішного. «Вона князівна, а я хто?» – думав він не без гіркоти і мріяв, аби раптом наскочила яка-небудь напасть, аби з темряви виріс який-небудь грізний велетень – от коли б бідолашний пан Міхал показав, що не такий уже він і невеличкий, як здається! На додачу його дратувало, що Заглоба, задоволений, видно, що названа його дочка з легкістю розбиває серця, без кінця хмикає, і вже жарти відпускати почав, і підморгує відчайдушно.

А вона тим часом сиділа біля багаття, осяяна рожевим блиском вогню і білим місячним світлом, чарівна, спокійна, гарнішаючи з кожною хвилиною.

– Визнайте, пане Міхал, – сказав уранці Заглоба, коли друзі залишилися на короткий час удвох, – що другої такої діви не знайти в усій Речі Посполитій. Покажете ще одну, дозволю бовдуром себе назвати і imparitatem[192]192
  Тут: зарозумілість, гордовитість, незаслужене ставлення (лат.).


[Закрыть] стерплю мовчки.

– Заперечувати не буду, – відповів невеличкий лицар. – Диво це рідкісне, незвичайне; мені такого ще не траплялося бачити: згадайте статуї богинь, виліплені з мармуру, що, мовби живі, у палаці Казановських стоять, – і ті ні в яке порівняння з нею йти не можуть. Не дивно, що найдоблесніші мужі накласти головою за неї готові, – вона того варта.

– А я про що кажу? – вигукував Заглоба. – Їй-богу, навіть не знаю, коли вона краща: вранці чи ввечері? Як не глянеш, свіжа, начебто троянда. Я вам говорив, що і сам у минулі часи гарний був надзвичайно, але і тоді їй красою поступався, хоча дехто говорить, вона на мене як дві краплі води схожа.

– Ідіть ви к бісу, друже милий! – закричав невеличкий лицар.

– Не гнівайтеся, пане Міхал, і без того ви надто грізним здаватися хочете. Поглядаєте на неї, як козел на капусту, а з лиця похмурий; голову даю, що в самого слинка тече, так не про купця товарець, смію зауважити.

– Тьху! – плюнув Володийовський. – І не соромно вашій милості на старості літ дурниці верзти?

– А чого ви похмурі такі?

– Вам здається, всі напасті як дим розсіялись і небезпека минула, а я думаю, ще гарненько подумати треба, як одного уникнути, від іншого сховатися. Шлях попереду важкий, лише Богу відомо, що нас іще очікує, – у тих краях, куди ми їдемо, певно, вже вирує полум’я.

– Коли я її в Розлогах у Богуна викрав, куди було гірше: попереду заколот, за спиною погоня; однак же я через усю Україну, як крізь вогненне кільце, пройшов і дістався самого Бара. А для чого, скажіть, ми голову на плечах носимо? У найгіршому разі підемо в Кам’янець, до нього вже близько.

– Ба! Туркам і татарам не далі.

– Розповідайте!

– Я діло говорю і ще раз повторюю: є про що подумати. Кам’янець краще стороною обійти і прямо на Бар рушити; козаки перначі поважають, із чорним людом ми порозуміємось, а от якщо нас хоч один татарин примітить – пиши пропало! Я їхнього брата давно знаю: попереду чамбулу з птахами та вовками летіти – ще сяк-так, але боронь Боже зійтися ніс до носа – отут і я нічого не зможу вдіяти.

– Добре, підемо до Бара або куди-небудь у ті краї, а кам’янецька татарва та черемиси нехай у караван-сараях своїх від чуми подохнуть! Вашій милості невтямки, що Редзян і в Бурляя взяв пернач. Тепер козаки нам не перешкода – хоч гуляй поміж ними з піснею. Сама глушина позаду залишилася, далі, слава Богові, живуть люди. Про ночівлю на хуторах треба подумати – дівиці воно і зручніше, і пристойніше. Вельми вже ви, здається мені, все в чорних кольорах бачите. Цо у дідька! Невже три чоловіки в розквіті сил, три хвацькі – без усяких лестощів скажу – молодці зі степу не вийдуть! З’єднаємо гостроту розуму нашого з вашою шаблею – і гайда! Більше нам з вами все одно нічого робити. У Редзяна Бурляїв пернач є, а це головне: нині Бурляй усьому Поділлю хазяїн; нам би тільки перемахнути за Бар, а там уже Ланцкоронський стоїть на чолі кварцяних корогов. Їдьмо, пане Міхал, не гаймо часу!

І понеслися вони, не гаючи часу, по степу на північний захід із швидкістю, на яку тільки здатні були їхні коні. Ближче до Могильова пішли місця більш заселені, так що ввечері неважко було відшукати хутір або село для нічлігу, але рум’яні ранкові зорі зазвичай заставали подорожан уже в сідлі. На щастя, літо стояло сухе, дні жаркі, ночі росисті, а на світанку степ від краю до краю сріблився, немов укритий інеєм. Вітер осушив води, що розлилися, ріки ввійшли в береги – переправлятися через них було неважко. Якийсь час їхали проти течії Лозової, трохи довше звичайного затримавшись на відпочинок у Шаргороді, де стояв козацький полк – один із тих, що були під командою Бурляя. Там їм зустрілися Бурляєві посланці, і серед них сотник Куна, що бенкетував із ними в старого отамана. Сотник трохи здивувався, чому вони не через Брацлав, Райгород і Сквиру в Київ їдуть, утім, у його душу не закралося й тіні підозри, та й Заглоба пояснив, що той шлях їм видався небезпечним через татар, яких із боку Дніпра очікують. Куна, у свою чергу, розповів, що посланий Бурляєм у полк оголосити про похід і що сам Бурляй із усіма ямпільськими військами і буджацькими татарами з години на годину прибуде в Шаргород, відкіля негайно рушить далі.

До Бурляя від Хмельницького прискакали гінці зі звісткою, що війна почалась, і з наказом іти на Волинь із усіма полками. Сам Бурляй давно вже рвався в Бар, він чекав тільки татарського підкріплення – під Баром заколотники останнім часом зазнавали невдачі за невдачею. Регіментарій Ланцкоронський, розгромивши чимале число ватаг, захопив місто і поставив у замку гарнізон. Там на полі битви полягла не одна тисяча козаків – за них і мріяв помститися старий полковник або хоча б назад відбити замок. Однак, розповідав Куна, останній наказ Хмельницького йти на Волинь порушив Бурляєві плани, і облога Бара на певний час відкладається, хіба що дуже будуть наполягати татари.

– Ну що, пане Міхал? – говорив наступного дня Заглоба. – Шлях у Бар відкритий, хоч удруге там князівну ховай, так на чорта нам цей Бар здався! З тієї пори як у крамольників завелося гармат більше, ніж у коронного війська, я ні в Бар, ні в яку іншу фортецю не вірю. Інше мене тривожить: схоже, навколо нас густішають хмари.

– Добре б, тільки хмари! – відповів лицар. – Буря страшна насувається – Бурляй і татари. Уявляю, як старий здивується, коли нас наздожене і побачить, що ми не в Київ зовсім, а в протилежний бік поспішаємо.

– І з радістю нам інший шлях укаже. Добре б йому раніше чорт показав стежинку, що прямо веде в пекло! Давайте умовимося, пане Міхал: заколотників я на себе беру, а про татар уже ви подбайте.

– Добре вам – заколотники нас за своїх приймають, – відповів Володийовський. – Із татарами куди гірше – я один бачу шлях: тікати стрімголов, аби з пастки вислизнути, поки не пізно. Добрих коней, якщо трапляться по дорозі, купувати треба, щоб завжди свіжі були в запасі.

– У гамані пана Лонгина і на це знайдеться, а не вистачить, у Редзяна відберемо Бурляєві гроші, – а тепер уперед!

І помчали вперед, нахльостуючи коней, – у тих навіть піна виступила на боках і, ніби лапатий сніг, падала на зелену степову траву. Проїхали Дерлу і Лядаву. У Бареку Володийовський купив нових бахматів, але старих не кинув – скакуни, подаровані Бурляєм, були гарної породи, тож їх вирішили неосідланими вести за собою. Вихором летіли, наскільки можливо скорочуючи привали і нічліги. Але почували себе чудово, навіть в Олени, хоч вона й була стомлена дорогою, з кожним днем сили прибувало. В яру князівна вела життя замкнуте, рідко коли залишаючи свою роззолочену світлицю, щоб поменше зустрічатися з безсоромною Горпиною, не чути її жартів та вмовлянь – тепер же від свіжого степового повітря князівна швидко поправлялася здоров’ям. Троянди розквітали на її щоках, від сонця лице потемніло, але зате в очах з’явився блиск, і часом, коли вітер скуйовджував її пишні кучері, так і хотілося сказати: що за циганка така, красуня ворожка, а то і королівна циганська по роздольному степу їде – попереду квіти, позаду лицарі…

Володийовський важко звикав до надзвичайної краси її, але подорож їх зближала, і помалу він здолав свою боязкість. Отут і дар мови до нього повернувся, і веселий настрій; частенько тепер, їдучи з нею поруч, він розповідав про Лубни, але найбільше про свою зі Скшетуським дружбу, позаяк помітив, що такі розповіді князівна завжди рада слухати; часом навіть він піддражнювати її брався:

– А знаєте, я ж Богунів приятель і до нього вас везу, ласкава панно.

А князівна, начебто у великому переляку, складала ручки і тоненьким голоском просила:

– Не робіть цього, грізний лицарю, краще зарубайте відразу.

– Ні, ні! Прямо до нього! – суворо відповідав лицар.

– Зарубай! – повторювала князівна, замружуючи свої чарівні очі, і шию підставляла.

А в невеличкого лицаря мурашки починали бігати по тілу. «Ох, красуне, як вино в голову вдаряєш! – думав він. – Та вже добре, чужого пити не будемо», – і благородний пан Міхал, стріпнувшись, пришпорював коня. Але варто було йому, як плавцеві, зануритись у високі трави, мурашки тієї ж миті як рукою знімало і вся увага зверталася на дорогу: чи не затаїлася де небезпека, чи не збилися ненароком зі шляху, чи не пахне якою колотнечею? І, підвівшись у стременах, невеличкий лицар виставляв пшеничні вусики над морем трави, що хвилювалась, і оглядав навкілля, принюхувався і прислухався, як татарин, що нишпорить по бур’яні в Дикому Полі.

Заглоба теж перебував у чудовому настрої.

– Тепер нам куди легше, ніж на Кагамлику було, – говорив він. – Там ми, наче пси, висолопивши язики, на своїх двох дерли… Пам’ятаю, горлянка в мене так пересихала, що язиком дошки можна бути тесати, а тепер, слава Богу, і вночі відпочити випадає, і горло промочити є чим.

– А пам’ятаєте, пане, як ви мене на руках через воду переносили? – запитувала Олена.

– Дасть Бог, і ваша пора прийде кого-небудь на руках носити: Скшетуський про це подбає!

– Ху-ху! – сміявся Редзян.

– Ах, киньте, прошу, пане, – шепотіла князівна, спалахуючи і потуплюючи очі.

Так вони розмовляли між собою, коротаючи час у дорозі. За Бареком і Єлтушковом на кожнім кроці зустрічатися почали свіжі сліди, залишені жорстокою війною. Там дотепер безчинствували озброєні зграї, там же нещодавно палив і убивав Ланцкоронський, що лише тижнів два тому повернувся в Збараж. Від місцевих жителів наші подорожани довідалися, що Хмельницький із ханом, зібравши всі сили, рушили на ляхів, а вірніше, на регіментаріїв, чиї війська бунтуються, бажаючи служити тільки під булавою князя Яреми. Усі дружно пророкували, що тепер комусь неминуча погибель: коли батько Хмельницький зустрінеться з Яремою, або ляхам кінець, або козакам. Між тим весь край був як вогнем охоплений. Геть усе хапалося за зброю і прямувало на північ, на з’єднання з Хмельницьким. Із низов’їв Дністра сунув Бурляй зі своєю раттю, а по дорозі в його військо, залишаючи фортеці і пасовища, знімаючись із зимових квартир, уливалися все нові і нові загони, тому що всюди отриманий був наказ до виступу. Йшли сотні, корогви, полки, а поряд текла бурхливим потоком чернь, озброєна ціпами, вилами, піками, ножами. Конюхи і чабани покидали свої коші, хуторяни – хутори, пасічники – пасіки; із придністровських заростей вийшли дикі рибалки, а з дрімучих лісів – ловці звіра. Села, містечка, міста порожніли. У трьох воєводствах по селах залишилися тільки баби та малі діти – навіть молодиці потягнулися слідом за козаками на ляхів. Одночасно зі сходу насувалася головна могутня сила, котру вів сам Хмельницький, мовби страшна буря змітаючи на своєму шляху замки і садиби, вбиваючи тих, хто залишився живий після минулих погромів.

Минувши Бар, що розбудив у князівні сумні спомини, наші подорожани ступили на старий шлях, що веде через Латичів і Проскурів у Тарнопіль і далі, до Львова. Тут їм усе частіше траплялися то обози, що тяглися рівними низками, то загони козацької кінноти й піхоти, то мужицькі ватаги, то окутані хмарами пилюки незліченні череди волів, призначених на прокорм козацьких і татарських полчищ. На дорозі стало небезпечно, раз у раз друзів наших запитували: хто такі, відкіля взялись і куди шлях тримають. Козацьким сотникам Заглоба показував Бурляїв пернач і говорив:

– Ми Бурляя посланці, молодицю Богуну веземо.

Побачивши пернача грізного полковника, козаки зазвичай розступалися: кожний розумів, що раз Богун живий, де йому ще бути, як не поблизу коронних військ під Збаражем або під Старокостянтиновом. Куди важче доводилося з черню, зі свавільними ватагами диких, вічно п’яних пастухів, які мали досить неясне уявлення про знаки, видавані полковниками для вільного проїзду. Заглобу, Володийовського і Редзяна, коли б не Олена, напівдикий цей люд приймав би за своїх, і притому начальників, як не одного разу вже бувало, але князівна привертала увагу кожного, хоча б тому, що до прекрасної статі належала, та й надзвичайна її краса впадала в око – того і виникала небезпека, переборювати яку вдавалося тільки з превеликими труднощами.

Часом Заглоба показував пернач, а іноді Володийовський – зуби, і не один небіжчик залишився в них за спиною. Кілька разів тільки завдяки прудконогим Бурляєвим скакунам рятувалися вони від лиха. Подорож, яка почалася настільки благополучно, з кожним днем ставала все сутужнішою. Олена, хоча природа й обдарувала її стійкістю душевною, від безсонних ночей і безперестанних хвилювань занедужала і справді стала схожою на бранку, що її силоміць тягли у ворожий стан. Заглоба з Володийовським, як могли, намагались її розважити: старий шляхтич у поті чола свого вигадував усе нові й нові витівки, а невеличкий лицар негайно їх виконував.

– Тільки б нам мурашник цей, що попереду, проскочити й у Збараж добратися, поки Хмельницький із татарами не зайняли все навколо, – говорив пан Міхал.

Він почув у дорозі, що регіментарії зібралися в Збаражі й у його стінах мають намір оборонятися, – тому вони туди й поспішали, справедливо розсудивши, що і князь Ярема зі своєю дивізією до регіментаріїв має приєднатися, тим більше що у частини його сил, і чималої, був locum[193]193
  місце, житло. Тут: постій (лат.).


[Закрыть] у Збаражі. Тим часом почалися околиці Проскурова. Шлях помітно повільнішав: за якихось десять миль звідси стояли коронні корогви, і козацькі ватаги близько підходити не наважувалися, воліючи в безпечному віддаленні чекати, поки з одного боку підійде Бурляй, а з іншого Хмельницький.

– Десять миль усього! Тільки десять миль! – повторював, потираючи руки, Заглоба. – Аби добратися до першої корогви, а там без перешкод до Збаража доїдемо.

Володийовський, одначе, вирішив запастися в Проскурові свіжими кіньми, оскільки куплених у Бареку вони вже зовсім загнали, а Бурляєвих скакунів хотіли приберегти на крайній випадок. Обережність така була аж ніяк не зайвою: рознеслася чутка, начебто Хмельницький уже під Старокостянтиновом, а хан із усіма ордами суне від Пилявців.

– Ми з князівною тут залишимося, краще нам у місті на ринковій площі не показуватися, – сказав невеличкий лицар Заглобі, коли за версту від Проскурова їм натрапив на очі покинутий будиночок, – а ви попитайте городян, чи не продасть хто коней, а може, проміняти захоче. Сутеніє вже, але нам так чи інак усю ніч їхати.

– Я незабаром повернуся, – пообіцяв Заглоба і поскакав у бік міста.

Володийовський же звелів Редзяну послабити в сідел попруги, щоб дати відпочити бахматам, а сам одвів князівну до світлиці й запропонував для підкріплення сили випити вина і здрімнути трохи.

– Хотілося б до світанку ці десять миль подолати, – сказав він їй, – тоді й відпочинемо спокійно.

Але не встиг він принести провізію і міхи з вином, як у дворі зацокали копита.

Невеличкий лицар виглянув у віконце.

– Пан Заглоба повернувся – видно, не дістав коней, – сказав він.

Ледь він договорив, двері з сіней відчинились і на порозі з’явився Заглоба – блідий до синяви, засапаний, змоклий.

– На коня! – закричав він.

Володийовський був доволі досвідченим воїном, аби в таких випадках не втрачати часу на розпити. Він не захотів навіть на секунду затриматися, щоб урятувати міхи з вином (про які, утім, подбав Заглоба), миттю підхопив князівну, вивів її у двір і посадив у сідло, а потім, перевіривши квапливо, чи підтягнуті попруги, наказав:

– Уперед, братики!

Зацокали копита, і незабаром люди і коні, мовби низка примар, сховалися в пітьмі.

Довго скакали, не переводячи духу; лише коли від Проскурова їх відокремлювало не менш милі і морок перед сходом місяця згустився настільки, що можна було не побоюватися погоні, Володийовський, наздогнавши Заглобу, запитав:

– Що сталося?

– Зачекайте, пане Міхал, зачекайте! У мене ледве ноги не оніміли… Ух! Дай віддихатися!

– Що ж усе-таки приключилося?

– Сатана власною персоною, клянуся, сатана або змій, у якого одну голову знесеш, інша негайно виростає.

– Та говоріть же ви до ладу!

– Я Богуна бачив на ринку.

– А ви при своєму розумі, пане?

– На ринковій площі бачив на власні очі, а при ньому ще душ п’ять або шість – у мене ноги ледь не оніміли, не до лічби було… Смолоскипи над ним тримали… Ох, чую, біс якоїсь нам перешкоди не утомлюється придумувати; ні, не вірю я більше в щасливе завершення нашої справи. Чи його, диявола, смерть не бере, чи що? Не говоріть нічого Олені… О Господи! Ви його зарубали, Редзян зрадив… Ба ні! Живісінький, на волі і поперек дороги норовить стати. Ух! Усемогутній Боже! Слово даю, пане Міхал, краще spectrum на цвинтарі побачити, ніж цього лиходія. І таланить же мені, чорт забирай, завжди і скрізь саме я його зустрічаю! Талан називається – ворогові такого не побажаєш! Невже, крім мене, немає на світі людей? Нехай би іншим зустрічався! Ні, одному мені тільки!

– А він вас бачив?

– Якби бачив, вам би мене не бачити, пане Міхал. Цього ще не вистачало!

– Добре б знати, – сказав Володийовський, – за нами він женеться чи до Горпини на Валадинку їде, сподіваючись нас перехопити по дорозі?

– Здається мені, що на Валадинку.

– Так воно, мабуть, і є. Виходить, ми їдемо в один бік, а він в інший, і тепер уже не миля, дві нас відділяють, а за годину і всі п’ять наберуться. Поки він у дорозі про нас довідається та поверне назад, ми не те що в Збаражі – у Жовкві будемо.

– Гадаєте, пане Міхал? Ну, слава Богу! Наче бальзам пролили на душу… Але скажіть на милість, як могло статися, що цей чорт на волі, якщо Редзян його комендантові влодавскому видав?

– Утік, та й годі.

– Голови рубати таким комендантам! Редзяне! Гей, Редзяне!

– Чого вам, пане? – запитав слуга, притримавши коня.

– Ти кому Богуна видав?

– Панові Реговському.

– А хто він такий, цей пан Реговський?

– Велике цабе, поручик панцирних військ із королівської корогви.

– Ах ти, чорт! – вигукнув, ляснувши в долоні, Володийовський. Тепер я все зрозумів! Ваша милість забули – нам пан Лонгинус розповідав, як ворогують між собою Скшетуський із Реговським. Реговський цього пана Лаща, стражника, родич і за його ганьбу odium[194]194
  ненависть (лат.).


[Закрыть] затаїв на пана Яна.

– Зрозуміло! – закричав Заглоба. – На зло відпустив Богуна, значить. Але ця справа підсудна, тут плахою пахне. Я перший поспішу з доносом!

– Дай Боже з ним зустрітися, – пробурмотів Володийовський, – тоді й у трибуналі потреби не буде.

Редзян не зрозумів, про що йдеться, і, відповівши Заглобі на запитання, знову поскакав уперед до Олени.

Вершники тепер їхали неквапливо. Зійшов місяць, туман, що піднявся ввечері з землі, осів – ніч зробилась ясною. Володийовський зануривсь у свої думки. Заглобі знадобився ще чималий час, аби отямитися від пережитого потрясіння. Нарешті він заговорив:

– Ох, не минути лиха тепер і Редзяну, якщо попадеться він Богуну в руки!

– А ви скажіть йому новину, нехай натерпиться страху, а я з князівною поїду, – запропонував невеличкий лицар.

– І то так! Гей, Редзяне!

– Чого? – запитав хлопець і притримав коня.

Заглоба наздогнав його і деякий час у мовчанні їхав поруч, поки Володийовський із князівною не віддалилися на чималу відстань, а потім тільки сказав:

– Знаєш, що сталося?

– Ні, не знаю.

– Реговський Богуна відпустив на волю. Я його в Проскурові бачив.

– У Проскурові? Зараз? – запитав Редзян.

– Зараз. Ну, як? Не злетів з кульбаки?

Світло місяця падало прямо на товстощоке лице слуги, на якому Заглоба не тільки не помітив переляку, а навпаки, на превеликий свій подив, побачив жорстоку, просто звірячу ненависть; точнісінько такий вираз був у хлопця, коли він убивав Горпину.

– Еге! Так ти, либонь, Богуна не боїшся? – запитав старий шляхтич.

– Що ж, мосьпане, – відповів Редзян, – коли його пан Реговський відпустив, слід мені самому шукати нагоди помститися за свою ганьбу та образу. Я ж заприсягся, що даром йому це не минеться, і, якби не панянку везти, негайно кинувся б навздогін: за мною не пропаде, не сумнівайтеся!

«Тьху, – подумав Заглоба, – не хотів би я цього щеняти скривдити».

І, підстьобнувши коня, наздогнав Володийовського та князівну. За годину подорожани переправилися через Медведівку і заглибилися в ліс, який двома чорними стінами тягся від самого берега вздовж дороги.

– Ці місця я добре знаю, – сказав Заглоба. – Бір незабаром скінчиться, за ним із чверть милі відкритого поля, по якому шлях із Чорного Острова проходить, а там іще більший за цей ліс – до самого Матчина. Дасть Бог, у Матчині застанемо польські корогви.

– Пора б уже настати порятунку! – пробурмотів Володийовський.

Якийсь час вершники їхали в мовчанні по залитому яскравим місячним світлом шляхові.

– Два вовки дорогу перебігли! – раптом сказала Олена.

– Бачу, – відповів Володийовський. – А он і третій.

Сіра тінь і справді промайнула попереду за сотню кроків од коней.

– Ой, четвертий! – скрикнула князівна.

– Ні, це козуля; дивіться, панно: ще одна і ще ось!

– Що за чорт! – вигукнув Заглоба. – Козулі женуться за вовками! Воістину світ догори ногами перевернувся.

– Їдьмо швидше, – сказав Володийовський, і в голосі його почулася тривога. – Редзяне! А ну, давай із панною вперед!

Редзян із князівною помчали, а Заглоба, схилившись на скаку до вуха Володийовського, запитав:

– Що там іще, пане Міхал?

– Кепська справа, – відповів невеличкий лицар. – Бачили: звір прокинувся, з лігвища біжить серед ночі.

– Ой! Чого б це?

– А того, що його наполохали.

– Хто?