Текст книги "Вогнем і мечем"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 57 страниц)
Соколе ясний,
Брате мій рідний,
Ти високо літаєш,
Ти далеко видаєш.
Одночасно з цим лунало «ух-ха! ух-ха!» – дикі вигуки вимазаних у дьоготь і зовсім хмільних козаків, які танцюють на майдані тропака. Все разом мало жахливий і нестримний вигляд. Зацвілиховському достатньо було одного погляду, щоб переконатись у правоті Барабаша – будь-який привід міг розбудити ці неспинні стихії, прудкі до грабунку і звичні до сутичок, які без ліку траплялися по всій Україні. А за натовпами цими була ще Січ, було Запоріжжя, хай із деяких пір смиренне та після Маслового озера загнуздане, але таке, що в нетерпінні гризе вудила й не забуло давніх привілеїв, й ненавидить комісарів, і являє собою згуртовану силу. На її боці були симпатії незліченного селянства, менш терплячого, ніж в інших краях Речі Посполитої, позаяк під боком у нього був Чортомлик, а на Чортомлику – безвладдя, розбій і воля. Отож пан хорунжий, хоча сам був русином і вірним східного обряду прихильником, сумно задумався.
Чоловік старий, він добре пам’ятав часи Наливайка, Лободи, Кремпського; українську вольницю знав на Русі краще за когось іншого, а знаючи ще й Хмельницького, розумів, що той вартий двадцяти Лобод і Наливайків. Тому зрозумів він і всю небезпеку його на Січ втечі, особливо ж із королівськими грамотами, про котрі Барабаш розповідав, що в них містяться всілякі обіцянки козакам і заклик до опору.
– Пане черкаський полковник! – сказав він Барабашеві. – Вам би, добродію, належало на Січ їхати, впливу Хмельницького протистояти й умиротворяти, умиротворяти!
– Пане хорунжий! – відповів Барабаш. – Я вашій милості повідомлю ось що: всього лише дізнавшись про втечу Хмельницького з грамотами, половина моїх черкаських людей нинішньої ночі на Січ утекла. Мій час минув. Мені – могила, не булава!
І дійсно, Барабаш був воїн бувалий, але чоловік старий і впливу не мав.
За розмовою дісталися квартири Зацвілиховського. Старий хорунжий знайшов тим часом у думках спокій, властивий його душі, і, коли всі повсідалися за штофом меду, мовив веселіше:
– Усе це абищиця, коли війна, як подейкують, із бусурманом praeparatur,[22]22
готується (лат.).
[Закрыть] а так воно ніби і є; бо, хоча Річ Посполита війни не бажає й чимало вже сейми королю крові попсували, король, одначе, на своєму наполягти не може. Отож увесь цей запал можна буде повернути на турка, і – в будь-якому разі – в нас є час. Я сам поїду викласти справу до краківського нашого пана й буду прохати, щоб якомога ближче підтягнувся до нас із військом. Чи доможуся чого, не знаю, бо хоча він повелитель доблесний, а воїн досвідчений, але занадто вже покладається і на свою думку, і на своє військо. Ви, ваша милість пане черкаський полковник, тримайте козаків у руках, а ви, ваша милість пане намісник, як прибудете до Лубен, просіть князя, щоб із Січі очей не спускав. Хай би там і замислили що заварити – repeto: у нас є час. На Січі народу зараз мало: за рибою і за звіром усі розбрелись або по всій Україні в селах сидять. Поки зберуться, багато в Дніпрі води втече. Та й княже ім’я страх наводить; а як довідаються, що він на Чортомлик поглядає, може, й будуть сидіти тихо.
– Я із Чигирина можу хоч через два дні вирушити, – сказав намісник.
– От і добре. Два-три дні потерпіти можна. Ви, ваша милість правителю черкаський, пошліть гінців із викладом справи ще й до коронного хорунжого, і до князя Домініка. Та ви, добродію, вже заснули, я бачу!
І дійсно – Барабаш, склавши на животі руки, солодко спав, а через якийсь час і похропувати почав. Старий полковник якщо не їв і не пив, а обом цим заняттям він оддавав перевагу над іншими, – спав.
– Погляньте, мосьпане, – тихо сказав Зацвілиховський намісникові. – І з допомогою цього старця варшавські сановники розраховують козаків у руках тримати. Бог з ними. Вони й самому Хмельницькому теж довіряли; канцлер навіть із ним переговори якісь вів, а він, схоже, за довір’я підступністю заплатить.
Намісник зітхнув на знак співчуття старому хорунжому. Барабаш же, голосно захропівши, пробурмотів крізь сон:
– Спаси, Христе! Спаси, Христе!
– Коли ж ви, добродію, збираєтеся з Чигирина вирушити? – запитав хорунжий.
– Мені б годилося днів два Чаплинського підождати. Він, певно, за завдану йому конфузію відшкодування отримати захоче.
– А це вже ні. Скоріше він людей своїх, якби ви не ходили в князівських строях, на вас наслав би, але з князем заводитися навіть для слуги Конєцпольських – справа ризикована.
– Я його повідомлю, що чекаю, а днів через два-три вирушу. Засідки я не боюся, при собі – шаблю, а з собою людей маючи.
Сказавши це, намісник попрощався зі старим хорунжим і пішов.
Над містом од вогнищ, розведених на майдані, стояла така ясна заграва, що можна було подумати – цілий Чигирин горить; гомін же та крики з настанням ночі ще дужче посилились. Євреї, ті зі своїх жител навіть носа показати не сміли. В одному кутку майдану юрби чабанів завивали степових журливих пісень. Дикі запоріжці танцювали біля вогнищ, підкидаючи вгору шапки, гатячи із пищалей і четвертями поглинаючи горілку. То там, то тут затівалися бійки, що їх утихомирювали люди підстарости. Намісник змушений був розчищати дорогу руків’ям шаблі, а невщухаючі козацькі волання та гамір якоїсь миті здалися йому вже голосом бунту. Здавалося йому також, що бачить він грізні погляди й чує тиху, звернену до нього лайку. У вухах намісника ще лунали слова Барабаша: «Спаси, Христе! Спаси, Христе!», і серце у грудях гупало сильніше.
У місті тим часом чабанські хори заходилися все голосніше, а запоріжці стріляли із самопалів і наливалися горілкою.
Стрілянина й дике «ух-ха! ух-ха!» долітали до намісникових вух навіть і тоді, коли на своїй квартирі він уклався вже спати.
Розділ III
Через декілька днів загін нашого намісника швидко рухався в бік Лубен. Переправившись через Дніпро, пішли широким степовим шляхом, який сполучав Чигирин через Жуки, Семи-Могили і Хорол із Лубнами. Такий же вів із княжої столиці до Києва. У давні часи, до розправи гетьмана Жолкєвського біля Солониці, шляхів цих не існувало зовсім. До Києва з Лубен їздили степом і пущею, до Чигирина був шлях водний, а назад – через Хорол. Узагалі ж придніпровський цей край – давня половецька земля – зовсім безлюдний, татарами часто навідуваний, козакам доступний, заселено було хіба що до Дикого Поля.
Уздовж Сули шуміли велетенські неходжені й неброджені ліси: місцями по низькому берегу її та по низовинних заплавах Рудої, Сліпороду, Короваю, Іржавця, Псла, а також інших річок, річечок і приток утворилися багнисті простори, порослі або непрохідними чагарниками і лісом, або травою – у вигляді відкритих лужків. У хащах тих і трясовинах знаходив надійний притулок різний звір; у дрімучих лісових сутінках водилося сила-силенна бородатих турів, диких кабанів і ведмедів, із ними сусідила незліченна сіра братія вовків, рисей, куниць, стада серн і червоний звір сайгак; у болотах і річкових рукавах бобри влаштовували свої гони, а про бобрів на Запоріжжі розповідали, що між ними трапляються столітні старці, білі від старості, як сніг.
Високими сухими степами носилися дикі табуни буйногривих і кривавооких коней. Річки кишіли рибою і водоплавною птицею.
Дивовижною була ця земля: напівсонною, але такою, що зберегла на собі сліди давнього людського перебування – повсюди у великій кількості траплялися рештки якихось давніх сельбищ, та й Лубни з Хоролом були на таких попелищах поставлені; повсюди не злічити курганів, і не так давно насипаних, і стародавніх, порослих уже лісом. Тут теж, як і на Дикому Полі, являлися ночами духи і привиди, а біля вогнищ старі запоріжці розповідали один одному небилиці про те, що час від часу коїться в лісових нетрях, звідки долітає виття невідомих істот, напівлюдські, напівзвірині крики і грізний шум чи то побоїщ, чи то ловитв. Під водою гули дзвони міст, які пішли на дно. Земля була негостинною і неприступною; тут, дивись, занадто сира, тут – майже безводна, випалена, суха і для життя небезпечна; насельників до того ж – варто їм скільки-небудь обжитись і завести господарство – розоряли татарські набіги. Зазвичай заглядали сюди тільки запоріжці заради бобрових хвостів або звіра та риби, тому що в мирний час більшість низових розбрідалась із Січі по всіх річках, ярах, лісах і заростях на полювання чи, як називали це, «на промисел», шастаючи в місцях, про існування яких мало кому було відомо.
Однак і осіле життя намагалося вкоренитися на землях цих, – так рослина, яка, де може, намагається вчепитися корінцями в ґрунт і, хоч її виривають раз у раз, де може, продовжує рости.
На пустищах виникали острожки, поселення, колонії та хутори. Земля була місцями родюча, та й воля приваблювала. Але тільки тоді забуяло життя, коли край цей перейшов у володіння князів Вишневецьких. Князь Михайло, одружившись із Могилянкою, ретельніше заходився обживати свій задніпровський уділ; залучав людей, заселяв пустища, дозволяв до тридцяти років не платити податей, будував обителі та вводив своє князівське право. Навіть поселенець, що бозна-звідки прийшов на ці землі і вважав, що господарює на власному наділі, охоче перетворювався на княжого оброчника, бо за подать свою отримував могутню княжу опіку, що захищала його від татар і від гірших часом, ніж татари, низових.
І все ж таки справжнє життя процвіло тільки під залізною рукою молодого князя Яреми. Починалася його держава зразу за Чигирином, а закінчувалася – гей! – аж біля Конотопа і Ромен. Та не лише воно становило княжі багатства, бо, починаючи від воєводства Сандомирського, князь володів землею у воєводствах Волинському, Руському та Київському; одначе придніпровська вотчина була наймиліша путивльському звитяжцю.
Татарин довго вичікував біля Орла, біля Ворскли, принюхуючись, наче вовк, перш ніж одважитися погнати коня на північ; низові в сварку не заходили, місцеві лихі ватаги вступили на княжу службу. Дикий і розбійний люд, який споконвіку годувався насильством і грабунком, опинившись у шорах, займав тепер порубіжні «паланки» і, залігши по рубежах краю, мов сторожовий пес, показував ворогам зуби.
І все розквітло, і забуяло життя. Слідами давніх шляхів було прокладено дороги; річки приборкано греблями, насипаними невільником-татарином або низовим козаком, спійманим на розбійній справі. Там, де колись вітер дико гуляв ночами у заростях очерету та вили вовки і втопленики, тепер погуркували млини. Понад чотириста водяних, не беручи до уваги всюди, де можна, поставлених вітряків, змелювали хліб тільки в самому Задніпров’ї. Сорок тисяч оброчних вносили оброк до княжої казни, у лісах з’явилися пасіки, по рубежах виникали все нові села, хутори, слободи. У степах бік у бік з дикими табунами паслися величезні стада домашньої худоби і коней. Неозорий одноманітний вигляд степів і лісів олюднився димами хат, золотими верхами церков і костьолів – пустеля перетворилася на край, цілком заселений.
Отож пан Скшетуський, маючи по дорозі надійні привали, весело й непоспіхом ніби по своїй землі їхав. Щойно почався січень сорок восьмого року, але дивна рідкісна зима зовсім нічим себе не виявляла. У повітрі пахло весною, земля світилася калюжами талої води, поля вкриті були врунами, а сонце опівдні припікало так, що по дорозі кожухи парили спину, мовби влітку.
Загін намісника числом збільшився, бо в Чигирині приєдналося до нього волоське посольство, що в особі пана Розвана Урсу господар направляв у Лубни. Посольство супроводжував ескорт – більше десятка каралашів і челядь на возах. Іще їхав із намісником уже знайомий нам пан Лонгинус Підбийп’ятка герба Зірвиглавець, який при боці мав довгого свого меча, а для слугування – декілька душ двірні.
Сонце, чудова погода і запахи близької весни наповнювали серця радістю; намісник же перебував у доброму гуморі ще й тому, що повертався з тривалої подорожі під княжий дах, який був і його дахом, повертався, успішно впоравшись із справою, а значить, і впевнений у лагідному прийомі.
Але для радощів були у нього й інші причини.
Окрім милості князя, котрого намісник любив усією душею, чекали його в Лубнах якісь солодкі наче мед очі.
Належали очі Анусі Борзобагатій-Красенській, придворній дівиці княгині Гризельди, найзнадливішій дівчині в усьому фрауциммері, страшенній кокетці, по якій у Лубнах сохли всі, а вона ні по кому. У княгині Гризельди був суворий порядок, а вимоги до вихованості нечувані, та це, одначе, не завадило молоді обмінюватися палкими поглядами і зітхати. Ось і пан Скшетуський, як і решта, посилав зітхання цим чорним очам, а коли випадало залишатися самому на своїй квартирі, брався за лютню і наспівував:
Ти їство з усіх найкраще… —
або ж:
Вважаючись, одначе, людиною безжурною, та ще при тому й вояком, який любить свою справу, він не брав занадто близько до серця, що Ануся дарує усмішки свої, крім нього, і панові Биховцю із волоської корогви, і панові Вурцелю, гармашеві, і панові Володийовському, драгунові, і навіть панові Барановському з гусарів, хоча останній був вельми сивуватим і, через розбите самопальною кулею піднебіння, шепелявив. Наш намісник уже якось бився на шаблях із паном Володийовським через Анусю, однак якщо випадало подовгу засиджуватися в Лубнах і не ходити на татар, то і з Анусею поряд він нудьгував, а коли доводилося виступати, то виступав охоче, без жалю і туги сердечної.
Зате й повертався він завжди з радістю. Ось і тепер, прямуючи після вдалого завершення справ із Криму, він весело наспівував і гарячив коня, їдучи поряд із паном Лонгинусом, який тюпав на величезній ліфляндській кобилі, як завжди, в глибокому сумі. Посольські вози, каралаші та ескорт лишилися далеко позаду.
– Його милість посол лежить на возі, як колода, і весь час спить, – заговорив намісник. – Чудес мені нарозповідав про свою Волощину, через те і втомився! Я ж слухав не без цікавості. Нічого не скажеш! Країна багата, клімат чудовий, золота, вина, солодощів і худоби доволі. Я от і подумав, що князь наш, від Могилянки народжений, має стільки ж прав на господарський трон, як усі інші; а прав тих князь Михайло, до речі, добивався. Не в новину нашим воєводам волоська земля. Били вони там уже і турків, і татар, і самих волохів, і семиградських…
– Одначе люди з тих країв м’якші наших будуть, про що мені й пан Заглоба в Чигирині розповідав, – одказав литвин. – А коли б не повірив я йому, так у книгах богослужебних знову ж таки підтвердження є.
– У богослужебних?
– У мене є така, я можу вашій милості показати; я з нею не розлучаюся.
Тут розстебнув він тороку біля луки і, діставши маленьку, ретельно оправлену в телячу шкіру книжечку, спершу побожно поцілував її, а потім, перегорнувши з півтора десятка сторінок, сказав:
– Читайте, добродію.
Пан Скшетуський почав:
– «Під заступництво твоє звертаємося, Пресвята Богородице…» Де ж тут стоїть про волохів? Що ви, добродію, говорите? Це ж антифон!
– Читайте, ваша милість, читайте.
– «Щоби достойні ми були обітувань Христових. Амінь».
– Ну а далі питання…
Скшетуський прочитав:
– «Питання: Чого кавалерія волоська зветься легкою? Відповідь: Того, що легко втікає. Амінь». Гм! Вірно! Одначе в книзі вашій дивне вельми матерій змішування.
– Тому що книжка ця жовнірська: так що до молитов різних instructiones militares[24]24
воїнські настанови (лат.).
[Закрыть] додаються, з яких дізнаєшся, ваша милість, про всі нації, котра з них найдостойніша, котра підла; стосовно ж волохів виявляється, що боягузливі з них хлоп’ята, та до того ж іще й віроломці великі.
– Що віроломці – вірно. Воно видно навіть із неприємностей князя Михайла. Чесно кажучи, я теж чув, що вояк із них ніякий. А все-таки в його милості князя волоська корогва, де в поручиках пан Биховець, дуже добра, та stricte,[25]25
точно (лат.).
[Закрыть] чесно кажучи, не знаю, чи знайдеться в тій корогві два десятки волохів.
– А як ви, ваша милість, вважаєте, чи багато озброєних людей у князя?
– Тисяч вісім, окрім козаків на стоянках. Одначе Зацвілиховський говорив, що зараз нові набори здійснюються.
– Значить, дасть Бог, який-небудь похід під рукою пана князя буде?
– Подейкують, що велика війна з турчином готується, сам король зі всією раттю Речі Посполитої виступити має намір. Відомо також мені, що подарунки татарам припинено, а татари про набіги навіть думати забули від страху. Про те я і в Криму чув, де тому, напевно, приймали мене так honeste,[26]26
з пошаною (лат.).
[Закрыть] позаяк є чутка, що, коли король із гетьманами рушить, князь має вдарити на Крим і татар розбити остаточно. Схоже, так воно й буде – на кого ще таке покласти можна?
Пан Лонгинус підвів до неба руки й очі.
– Пошли ж, Господи милосердний, пошли ж таку священну війну во славу християнства і народу нашого, а мені, грішному, дай у ній обітниці свої звершити, щоб in luctu[27]27
у скорботі (лат.).
[Закрыть] міг я бути втішений або славну смерть знайшов!
– Ви, добродію, обітницю з приводу війни дали?
– Такому достойному кавалеру всі таємниці душі відкрию, хоча й довго розповідати; але коли ви, ваша милість, вухом прихильним слухаєте, тоді incipiam.[28]28
я почну (лат).
[Закрыть] Вам, добродію, вже відомо, що герб мій називається Зірвиглавець, і тому це, що під Грюнвальдом пращур мій Стовійко Підбийп’ятка трьом лицарям, які скакали бік у бік у чернечих каптурах, підкравшись іззаду, одним махом зітнув голови, про цей славний подвиг старовинні рукописи повідомляють із великою для пращура мого хвалою…
– Не слабкіша, видно, рука пращура за вашу руку, так що прозвали Зірвиглавцем його справедливо.
– Йому король і герб надав, а в гербі три козині голови на срібному тлі на згадку про трьох лицарів, тому що такі ж голови на їхніх щитах були зображені. Герб і цей ось меч пращур Стовійко Підбийп’ятка передав нащадкам своїм, наказавши продовжувати славу і роду і меча.
– Нічого не скажеш, достойний родовід!
Пан же Лонгинус заходився журно зітхати, а коли йому зрештою трохи полегшало, зізнання свої продовжив:
– Як останній, значить, у роду нашому дав я в Троках обітницю Пресвятій Діві перебувати в невинності й не піти до вінця, перш ніж, за славним прикладом Стовійка Підбийп’ятки, пращура мого, трьох голів тим же мечем з одного маху не зітну. Господи милостивий, ти знаєш, що я зробив усе, від мене залежне! Невинність зберіг понині, серцю ніжному наказав мовчати, битви шукав і бився, та тільки щастя от мене обминає…
Поручик посміхнувся у вуса.
– І не зітнули, ваша милість, трьох голів?
– Ет! Не сталося! Нема талану! По дві ще доводилось, а три – ніколи. Ніяк не виходить іззаду під’їхати, а ворога не попросиш, аби рядком під замах шикувався. Тільки Бог і знає мої прикрощі: сила в руках-ногах є, наявність цілком достатня… Але adolescentia[29]29
молодість (лат.).
[Закрыть] минає, незабаром сорок п’ять виповниться, серце любові прагне, рід згасає, а трьох голів як не було, так і нема!.. Ось який Зірвиглавець із мене. Посміховисько людям, як справедливо говорить пан Заглоба, що я смиренно й терплю, Господу Ісусу до підніжжя покладаючи.
Литвин знову так зазітхав, що ліфляндська його кобила, цілком імовірно, із співчуття до свого хазяїна, заходилася кректати й жалібно посопувати.
– Одне я можу сказати вашій милості, – мовив намісник, – що коли під знаменами князя Яреми оказії не трапиться, то, значить, не трапиться ніколи.
– Дай-то Боже! – відповів пан Лонгинус. – Тому й їду просити служби у князя-воєводи.
Подальшу їхню розмову було перервано несподіваним шумом пташиних крил. Як уже було сказано, зими тієї пернаті за моря не відлетіли, ріки не замерзли, через те повсюди над болотами було особливо багато річкової птиці. Поручик із паном Лонгином саме під’їжджали до берега Кагамлика, коли над головами їхніми прошуміла раптом ціла журавлина зграя, котра летіла так низько, що можна було палицею докинути. Зграя мчала з відчайдушними кликами і, замість того щоб опуститися в очерети, несподівано шугонула вгору.
– Схоже, за ними хтось женеться, – зауважив Скшетуський.
– А он, ваша милість, дивіться! – вигукнув пан Лонгинус, показуючи на білого птаха, котрий, розрізаючи навскісним польотом повітря, явно мав намір наблизитися до зграї.
– Кречет! Кречет! Запасти їм не дає! – закричав намісник. – У посла кречети є, він і пустив, напевно!
Тієї ж миті на вороному анатолійському жеребці галопом підскакав пан Розван Урсу, а за ним кілька служилих каралашів.
– Пане поручик, будьте ласкаві, на забаву, – сказав він.
– Ваш кречет, ваша милість?
– Мій, і пречудовий! Зараз, добродію, побачите…
Вони втрьох рушили вперед, а за ними з обручем волох-сокольничий, що старався не згубити птахів із очей і щосили кричав, розпалюючи кречета до бою.
Розумний птах змусив тим часом зграю піднятися вгору, сам блискавично шугонув іще вище й повис над нею. Журавлі збилися в єдине величезне кружляння, що наче буря шуміло крильми. Несамовиті крики наповнили повітря. Птахи, очікуючи атаки, витягнули шиї й піками повиставляли вгору дзьоби.
Кречет поки що кружляв над ними. Він то знижувався, то підіймався, ніби не наважуючись кинутися туди, де груди його очікувала безліч гострих дзьобів. Біле його пір’я, освітлене сонцем, сяяло в погожій небесній блакиті, ніби саме сонце.
Раптом, замість того щоб упасти на зграю, він стрілою помчав удалину і незабаром зник за купами дерев і очерету.
Першим услід рвонувся з місця Скшетуський. Посол, сокольничий і пан Лонгинус кинулися за ним.
Одначе на повороті намісник притримав коня, бо побачив нове й дивне видовище. Посеред дороги лежав на боці ридван зі зламаною віссю. Випряжених коней тримали два козачки. Візника не було – він, очевидно, пішов шукати допомоги. Біля ридвана стояли дві панії: одна із суворим мужоподібним лицем, одягнена в лисячий кожух і таку ж шапку з круглим денцем, друга – молода висока дівчина з тонкими й дуже пропорційними рисами. На плечі цієї молодої особи спокійнісінько сидів кречет і, настовбурчивши на грудях пір’я, розгладжував його дзьобом.
Намісник осадив коня, так що копита вгрузли в пісок дороги, і потягся до шапки, не знаючи, як бути: вітатися чи кречета вимагати? Розгубився він іще й од того, що з-під куницевої шапочки глянули на нього такі очі, яких, скільки живе, він не бачив: чорні, оксамитові, журні, й такі мінливі, такі жагучі, що оченята Анусі Борзобагатої при них потьмяніли б, як свічки при смолоскипах. Над очима тими вигиналися двома м’якими дугами шовкові темні брови; рум’яні щоки цвіли, наче квітки найчудовіші, між ледь розтулених малинових губок сяяли перлинками зубки, а з-під шапочки вилися розкішні чорні коси. «Чи не Юнона то власною персоною або інше якесь божество?» – подумав намісник, споглядаючи стрункий цей стан, округлі перса та білого сокола на плечі. І стояв наш поручик без шапки, і уп’явся поглядом, як у картину писану, і тільки очі його палали, а серце нібито стискала рука чия. І збирався він було почати мову словами: «Якщо ти смертне створіння, а не божество…» – але тут підскакали посол із паном Лонгинусом, а з ними і сокольник із обручем. Тоді богиня підставила кречетові руку, на якій той, спустившись із плеча, спокійнісінько влаштувався, переступаючи з лапи на лапу. Намісник, випереджаючи сокольничого, хотів зняти птаха, та раптом стався дивний казус. Кречет, залишивши одну лапу на руці дівчини, другою вчепився в руку намісника і, замість того, щоб на неї перебратися, почав радісно пищати й так сильно притягувати руки одну до одної, що ті зіткнулися. Мурашки пробігли по спині намісника, а кречет тоді лише дав пересадити себе на обруч, коли сокольник надів на голову йому клобучок. Тим часом літня пані схвильовано заговорила:
– Лицарю, хоч ким би ви були, не відмовте в допомозі дамам, що опинились у скрутному становищі й не знають, що робити. До будинку лишилося милі три, але в ридвані полопались осі, й нам, схоже, доведеться ночувати в полі; візника послали до синів, аби хоч воза сюди прислали, та поки візник доїде й повернеться, вже стемніє, а в урочищі цьому лишатися страшно, тому що тут могили поблизу.
Стара шляхтянка говорила швидко й голосом таким низьким, що намісник навіть здивувався. Однак він чемно відповів:
– Не допускайте, пані, такої думки, що ми вас із пригожою дочкою вашою без допомоги залишимо. Прямуємо ми до Лубен, бо на службі у ясновельможного князя Яреми перебуваємо, і їхати нам, здається, в один бік; а хоч би й у різні – все одно збочити можна, тільки б асистенція наша не виявилася докучливою. Що ж стосовно возів, то в мене їх немає, позаяк їду з товаришами по-жовнірськи, без обозу, та пан посол вози має і, я маю надію, із задоволенням, як увічливий кавалер, пані і панянці послужить.
Посол зняв соболиний ковпак, бо, знаючи польську мову, зрозумів, про що йдеться, і зразу ж, як привітний боярин, із люб’язним компліментом поспішив запропонувати свої послуги, після чого звелів сокольничому бігти за возами, що дуже відстали. Намісник тим часом дивився на дівчину, котра, знітившись од палкого цього погляду, опустила очі, а пані з козацькою зовнішністю цього разу сказала ось що:
– Хай Господь винагородить вас за допомогу! А оскільки до Лубен шлях неблизький, не погребуйте моїм і синів моїх дахом, під яким вам будуть раді. Ми із Розлогів-Сіромах. Я – вдова князя Курцевича-Булиги, а це не дочка моя, але дочка покійного Курцевича-старшого, чоловікового брата, що віддав сироту свою під нашу опіку. Сини мої зараз удома, а я повертаюся з Черкас, куди до вівтаря Святої Пречистої із вкладом їздила. І ось на зворотному шляху сталася з нами ця неприємність, так що, якби не політес ваших милостей, нам, напевно, довелося б на дорозі заночувати.
Княгиня говорила б іще, та вдалині показалися вози, що наближалися на рисях у супроводі багатьох посольських каралашів і жовнірів Скшетуського.
– Так ви, пані, вдова князя Василя Курцевича? – запитав намісник.
– Ні! – різко і ніби гнівливо заперечила княгиня. – Я – вдова Костянтина, а це – дочка Василя, Олена! – сказала вона, показуючи на дівчину.
– Про князя Василя багато в Лубнах розмов. Був він і воїн великий, і покійного князя Михайла повірник.
– У Лубнах не бувала, – з деякою зарозумілістю сказала княгиня, – і про його войовництво не чула, та про подальші діяння і згадувати не варто, бо про них і так усім усе відомо.
Слухаючи це, князівна Олена, ніби квітка, підрізана косою, похнюпила голову, а намісник негайно сказав:
– Такого, пані, не кажіть. Князь Василь, через жахливу error[30]30
помилку (лат.).
[Закрыть] правосуддя людського засуджений до позбавлення добра й життя, змушений був утечею врятуватись, але потім безвинність його було доведено, про що теж і оголошено було, і честь йому, як мужу доброчесному, повернули; а честі тим більше, чим більша несправедливість сталася.
Княгиня швидко глянула на намісника, і на неприємному, різкому лиці її зробився помітним гнів. Одначе в панові Скшетуському, хоч був він людиною молодою, втілювалося стільки лицарської гідності, а погляд його був таким ясним, що заперечити вона не відважилась, але зате повернулася до князівни Олени.
– Дівицям цього знати не годиться. Піди-но та придивись, аби клажу із ридвана перенесли на ті вози, в яких ми поїдемо з дозволу їх милостей.
– Дозвольте ж, панно, допомогти вам, – сказав намісник.
Вони вдвох пішли до ридвана, а коли опинились одне проти одного біля протилежних дверцят, шовкова бахрома очей князівни розкрилась, і погляд її, ніби теплий і ясний промінь сонця, впав на лице поручика.
– Як мені дякувати вашу милість, добродію… – сказала вона голосом, що здався наміснику солодкою музикою, до звуків лютні та флейт подібною, – як маю дякувати вам за те, що заступилися за честь отця мого, супроти кривди, котра від рідні йому чиниться?
– Ласкава панно, – відповів намісник, відчуваючи, що серце тане в грудях його, як сніг навесні, – хай не відцурається від мене Господь, а я заради вдячності вашої готовий хоч у вогонь стрибнути, а то й зовсім кров оддати, але якщо таке велике бажання, то невелика заслуга, а через мализну її не належить мені вдячної плати із уст ваших приймати.
– Якщо гордуєте нею, добродію, то я, бідна сирота, навіть не знаю, як по-іншому вдячність висловити.
– Не гордую я, – із зростаючим запалом заперечив намісник, – але чималий цей фавор прагну заслужити тривалою і відданою службою і про те тільки прошу, щоб мила панна прийняти від мене службу цю зволила.
Князівна, чуючи такі слова, знову знітилася, зашарілася, потім раптом рум’янець зійшов із її щік, і, затуливши лице долонями, вона відповіла засмученим голосом:
– Самі нещастя принесе вашій милості служба ця.
А намісник нахилився до дверцят коляски і сказав тихо і зворушливо:
– Принесе, що Бог пошле. А хоч би і страждання! Все одно я до ніг ваших, ласкава панно, впасти готовий і її вимолювати.
– Чи можливо, ледве побачивши мене, таке величезне бажання до служіння відчути?
– Варто було мені вас побачити, як я про себе відразу думати забув і відчуваю, що вільному досі воїну в раба, здається, перетворитися доведеться; та на те, як видно, воля Божа. Сердечна жага, вона як стріла, що зненацька груди пронизує: і ось я сам удар її відчув, хоча ще вчора не повірив би, якби мені хто сказав, що таке може статися.
– Якщо ваша милість учора б іще не повірив, як же я сьогодні повірити можу?
– Час, ласкава панно, переконає вас у тому. А щирість хоч зараз не лиш у словах моїх, але й на обличчі побачити можете.
І знову шовкові запинала дівочих очей розкрилися, і зору князівни показалося благородне й мужнє обличчя молодого воїна.
Погляд його пройнятий був таким захватом, що лице її вкрилося густим рум’янцем. Але тепер очей вона не опускала, і він якийсь час убирав насолоду дивного цього погляду. І дивилися вони так одне на одного, наче дві істоти, котрі хоч і стрілися на шляху в степу, та знають, що обрали одне одного раз і назавжди і душі їхні, мовби двоє голубів, починають свій політ одна до одної.
Хвилину насолоди цієї було перервано різким голосом Курцевичихи, що гукала князівну. Під’їхали вози. Каралаші почали переносити на них поклажу з ридвана, і скоро все було готово.
Поштивий боярин пан Розван Урсу поступився дамам власною каретою, намісник сів у сідло, і всі рушили.
День уже збирався готуватися на спочинок. Води Кагамлика, що вийшли з берегів, сяяли золотом призахідного сонця і пурпуром небокраю. Високо в небі зібралися зграйки легких хмарин; вони, поступово червоніючи, тихо рухалися до обрію, ніби втомившись ширянням у піднебессі, збиралися влягтися спати в якусь невідому колиску. Скшетуський їхав поряд із князівною, та бесідою її не займав, тому що говорити, як вони щойно розмовляли, при сторонніх не міг, а слова, котрі нічого не значили, на язик не йшли. І тільки відчував він у своєму серці насолоду, а в голові його шуміло щось, наче вино.
