Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 50 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXVI

Знову довелося обложеним зводити нові вали і табір у розмірах зменшити, щоб звести нанівець майже вже закінчені козаками земляні роботи, а поріділим рядам воїнів легше було тримати оборону. Копали всю ніч після штурму. Але і козаки не сиділи склавши руки. Підкравшись тихо темної ночі з вівторка на середу, вони оточили табір другим валом, набагато вищим колишнього. І відтіля на світанку, сповістивши про себе голосним криком, здійняли стрілянину і стріляли цілі чотири дні та чотири ночі. Багато вороги нанесли один одному втрати, тому що змагалися найкращі, які тільки були на кожнім боці, стрільці.

Час від часу полчища козаків і черні кидалися на штурм, але до валів не доходили, тільки стрілянина розпалювалася все запекліша. Ворог, сили якого були великі, безперестану переміняв людей: одні вирушали на відпочинок, інші посилалися в бій. А в таборі нівідкіля було взяти підміни: ті жовніри, що стріляли з валів і щохвилини зривалися з місць, аби відбити приступ, ховали вбитих, копали колодязі та підсипали вище вали, щоб надійніший мати заслон. Спали, а вірніше дрімали, біля валів під градом куль, які сипалися так густо, що вранці їх мітлою можна було змітати з майдану. Чотири дні підряд ніхто не міг перемінити одягу, що мок під дощем, сохнув на сонці, у якому вдень було жарко, а вночі зимно, – чотири дні ніхто їжі вареної не бачив. Пили горілку, підмішуючи до неї для міцності порох, гризли сухарі та рвали зубами висохле в’ялене м’ясо, і все це в диму, під пострілами, під свист куль і гуркіт гармат.

І «простіше простого було прямо в чоло або в бік дістати частування». Жовнір обмотував закривавлену голову брудною ганчіркою і негайно ж повертався в стрій. Страшний був у воїнів вигляд: розідрані колети і заіржавілі обладунки, мушкети з розбитими прикладами, очі, червоні від безсоння, але кожний повсякчас напоготові, постійно міцний духом і – чи вдень, чи вночі, у дощ або годину – завжди готовий до бою.

Закоханими очима дивилися жовніри на свого полководця, забувши страх перед небезпекою, штурмами, смертю. Геройський дух у них уселився; всі серця загартувалися, «міцністю сповнилися» душі. В усьому цьому жаху вони почали знаходити насолоду. Корогви суперничали одна з одною: хто більше виявить старанності, хто легше перенесе голод, безсоння, тяжку працю, хто вищу виявить відвагу і твердість. До того дійшло, що жовнірів важко стало втримувати в окопах; мало їм було відбивати приступи – вони рвалися до ворога, як збожеволілі від голоду вовки в кошару. Відчайдушна веселість панувала в усіх полках. Коли б який маловір обмовився про здачу, його б умить розтерзали на клапті. «Тут хочемо вмерти!» – повторювали всі вуста.

Усякий наказ вождя виконувався з блискавичною швидкістю. Одного разу довелося князеві при вечірньому об’їзді валів почути, що вогонь кварцяної корогви Лещинських слабшає. Під’їхавши до жовнірів, він запитав:

– А чому не стріляєте?

– Порох скінчився весь – за новим послали в замок.

– Туди ближче буде! – мовив князь, указавши на козацькі шанці.

Не встиг він докінчити, вся корогва скотилася з валів, кинулася прожогом до ворога й обрушилася на шанці подібно смерчеві. Козаків було перебито кілками, скоблями, прикладами мушкетів, а чотири гармати заклепано. Через півгодини переможці, чималих, щоправда, зазнавши втрат, повернулися в табір з неабиякими запасами пороху в мисливських рогах і барилах.

День минав за днем. Стягалося навколо табору кільце козацьких апрошів, немов клин у дерево, врізались у вали їхні траншеї. Стріляли вже з настільки близької відстані, що, не беручи до уваги штурмів, у кожній корогві щодня гинуло ще душ десять. Ксьондзи не встигали причащати вмираючих. Обложені загороджувалися возами, наметами, розвішували перед окопами одяг, шкури; ночами ховали вбитих – кого де смерть наздоганяла, – але тим запекліше ті, що лишилися в живих, билися на могилах полеглих. Хмельницький готовий був без міри проливати кров своїх людей, і з кожним новим штурмом множилися втрати в його війську. Такої відсічі він сам не очікував і розраховував тепер лише на те, що час зломить дух і виснажить сили обложених. Однак час ішов, а вони все більше виявляли до смерті презирство.

Полководці були солдатам прикладом. Князь Ярема спав на голій землі біля підошви валу, пив горілку, їв в’ялену конину і – «нехтуючи високий свій стан» – нарівні з усіма непохитно переносив повсякденні труднощі та примхи погоди. Коронний хорунжий Конєцпольський і староста красноставський особисто водили полки на вилазки, а під час штурмів стояли без обладунків під найсильнішим градом куль. Навіть ті воєначальники, яким – як Остророгу – бракувало досвіду в ратній справі та на яких жовнір звик дивитися без довіри, тепер, під рукою Яреми, ставали начебто зовсім іншими людьми. Старий Фірлей і Ланцкоронський теж спали біля валів, а Пшиємський удень установлював гармати, а вночі рився, наче кріт під землею, підводячи під козацькі міни контрміни, підриваючи редути і прокладаючи підземні ходи, з яких жовніри, як примари смерті, вискакували просто на сплячих козаків.

Зрештою Хмельницький зважився на переговори із задньою думкою під час цих переговорів хитрістю домогтись успіху. Надвечір 24 липня козаки закричали із шанців жовнірам, аби ті перестали стріляти. Посланий парламентером запорожець оголосив, що гетьман бажає бачитися з паном Зацвілиховським. Після нетривалої наради регіментарії прийняли його пропозицію, і старий виїхав із окопів.

Здалеку бачили лицарі, як козаки на шанцях познімали перед ним шапки: за нетривале перебування комісаром Зацвілиховський устиг здобути повагу неприборканих запоріжців – його шанував сам Хмельницький. Стрілянина вмить припинилася. Козаки траншеями наблизилися до самого валу, лицарство зійшло їм назустріч. Обидві сторони трималися насторожено, але без ворожості. Шляхта завжди козаків ставила вище чорного люду і тепер, віддаючи належне їхній відвазі в бою та завзятості, говорила з ними на рівних, як лицареві з лицарем годилося, козаки ж із замилуванням розглядали поблизу неприступне лігвище лева, що не по зубах прийшлося Запорізькому Війську з усією ханською раттю на додачу. Зійшовши, воїни почали розмовляти між собою та ремствувати, що стільки проливається християнської крові, а там і заходилися пригощати один одного тютюном і горілкою.

– Гей, панове лицарі! – говорили старі запорожці. – Якби ви колись билися так, не було б ні Жовтих Вод, ні Корсуня, ні Пилявців. Чорти у вас, чи що, вселилися? Таких молодців нам іще не доводилося зустрічати на світі.

– А ми завжди такі! Хоч завтра приходьте, хоч післязавтра…

– І прийдемо, а поки що, слава Господу, перепочинок. Страх скільки християнської крові пролито. Та й усе одно голод вас зломить.

– Раніше король прибуде з підмогою, а поки що ми тільки роти після смачного обіду втерли.

– А не вистачить провіанту, пошапарюємо у ваших обозах, – сказав, узявшись у боки, Заглоба.

– Дай Боже батькові Зацвілиховському хоч що-небудь виговорити в нашого гетьмана. Не порозуміються – ввечері знову підемо на приступ.

– Та й нам уже нудно.

– Хан обіцяється: всім вам «кесим» буде.

– А наш князь хана за бороду до хвоста свого жеребця прив’язати обіцявся.

– Чаклун він, а все одно не здержить.

– Краще б ви з нашим князем на бусурманів пішли, аніж руку здіймати проти влади.

– Із вашим князем… Хм! А непогано б було.

– Так чого ж бунтуєтесь? Король незабаром прийде, от кого треба боятися. Князь Ярема вам як батько рідний був…

– Батько… Такий же батько, як смерть – мати. Чума стільки добрих козаків не поклала.

– Далі гірше буде: ви ще не знаєте князя.

– І не хочемо знати. Старі наші говорять: який козак Ярему в очі побачить, тому не минати смерті.

– І з Хмельницьким так буде.

– Бог знає, що буде. Одне вірно: не жити їм двом на світі. Наш батько говорить, якби ви йому видали Ярему, він би вас відпустив по-хорошому і з нами з усіма королеві поклонився.

Отут жовніри насупилися, засопіли і зубами заскреготіли.

– Мовчіть, а то за шаблі візьмемося.

– Сердитеся, ляхи, – говорили козаки, – а все одно вам кесим буде.

Така йшла у супротивників розмова: то приязна, то мішма з погрозами, що мимоволі зривалися з уст, громові подібні. Після полудня повернувся в табір Зацвілиховський. Нічого не вийшло з переговорів, і щодо перемир’я не порозумілися. Хмельницький страхітливу поставив умову: щоб йому видали князя і хорунжого Конєцпольського. Насамкінець перелічив усі завдані Запорізькому Війську образи і почав умовляти Зацвілиховського назовсім залишитися з козаками. Розлютився старий лицар, таке почувши, підхопивсь і поїхав.

Увечері почався штурм, великою кров’ю відбитий. Весь табір протягом двох годин був охоплений вогнем. Козаків не тільки відкинули від валів: піхота зайняла ближні шанці, розвернула земляні укріплення, розбила стрілецькі вежі та спалила ще чотирнадцять гуляй-городків. Але Хмельницький у ту ніч заприсягся ханові, що не відступиться, поки в окопах жива буде хоч одна людина.

Назавтра ледь почало світати – знову стрілянина, нові підкопи під вали і з ранку до вечора сутички, в яких усе було пущено в хід: ціпи, коси, скоблі, шаблі, грудки землі й каміння. Вчорашні добрі почуття і бідкання над пролитою християнською кров’ю ще більшою розлюченістю змінилися. З ранку накрапав дощик. У той день жовнірам було видано половинний раціон, через що сильно бурчав Заглоба; втім, на порожній шлунок лють воїнів тільки зросла. Лицарі клялись один одному лягти кістьми, але не здаватися до останнього подиху. Увечері на штурм кинуто було козаків, одягнених турками, одначе нові приступи тривали коротше колишніх. Настала ніч «вельми бурхлива», повна шуму і криків. Стрілянина не припинялася ні на хвилину. Зав’язувалися двобої: бились і по одному, і по декілька людей. Виходив і пан Лонгинус, але ніхто не хотів із цим лицарем битися – по ньому лише стріляли з достатньої відстані. Зате великої слави здобули собі Стемповський і Володийовський, який у двобої переміг знаменитого рубаку Дударя.

Насамкінець вийшов і Заглоба, але… на двобій словесний. «Не можу я, – говорив він, – після Бурляя об кого попало бруднити руки!» Зате гостротою язика ніхто не міг з ним зрівнятися – старий шляхтич до несамовитості доводив козаків, коли, обачно вкрившись дерниною, нестямно кричав, начебто з-під землі:

– Сидите, сидите під Збаражем, хами, а військо литовське тим часом вниз по Дніпру валить. Уже вони поклоняться дружинам та дівкам вашим. До весни достобіса литвинят у своїх хатах знайдете, якщо, звичайно, відшукаєте самі хати.

То була правда: литовське військо під командою Радзивілла і дійсно йшло вниз по Дніпру, все на своєму шляху віддаючи вогневі та мечу, лише землю за собою залишаючи та воду. Козаки про це знали і, заходячись із люті, у відповідь здіймали стрілянину – наче з дерева груші, сипалися на Заглобу кулі. Але він, голову ховаючи за дерном, знову починав кричати:

– Промахнулися, вражі душі, а я либонь не промахнувся, коли рубався з Бурляєм. Так-так, це я і є! Знайте наших! Ану, виходьте один на один! Чого, хами, чекаєте! Стріляйте, поки не допекло, восени будете в Криму вошей ськати на татарчатах або греблі на Дніпрі насипати… Сюди, сюди, давайте! Гріш ціна вам усім разом із вашим Хмелем! Зацідіть хто-небудь його від мене по пиці – Заглоба, мовляв, кланяється, скажіть. Чуєте? Що, мерзотники? Мало ще вашого падла гниє на полі? Від вас дохлятиною за версту тхне! Незабаром усіх прибере моровиця! За вила настав час братися, гологузи, за плуги! Вишні та сіль вам угору по ріці возити на дубасах, а не на нас здіймати руку!

Козаки не залишалися в боргу: насміхалися над «панами, що втрьох один сухар гризуть», запитували, чому ці пани не вимагають зі своїх мужиків оброку й десятини, але Заглоба брав гору в усіх суперечках. Так і велися розмови ці, що переривалися то прокляттями, то дикими вибухами сміху, цілі ночі безперервно, під кулями, між сутичками дрібними і великими. Потім пан Яницький їздив на переговори до хана, що знову повторював, що всім кесим буде, поки посол не відповів, утративши терпіння: «Ви це давно вже нам обіцяєте, а ми всі живі-здорові! Хто по наші голови прийде, своєю накладе!» Ще вимагав хан, аби князь Ярема з’їхався з його візиром у полі, але то була просто пастка, про яку стало відомо, – і переговори було зірвано безповоротно. Та й поки вони тривали, сутички не припинялися. Що не вечір, то приступ, удень стрілянина з органок, із гармат, із пищалей і самопалів, вилазки через вали, сутички, переміщення корогов, шалені кінні атаки – і все відчутніші втрати, все страшніше кровопролиття.

Дух жовніра підтримувався якоюсь затятою жадобою боротьби, небезпеки, крові. У бій ішли, немов на весілля, з піснею. Всі так уже звикли до шуму і грому, що полки, які вирушали на відпочинок, у самому пеклі під кулями спали непробудним сном. З їжею ставало все гірше, тому що регіментарії до прибуття князя не запасли достатньо провіанту. Дорожнеча стояла жахлива, але ті, у кого були гроші, купуючи горілку або хліб, весело поділялися з товаришами. Ніхто не думав про завтрашній день, усяк розумів: або король підійде на поміч, або всім до єдиного смерть, – і готовий був до того й до іншого, а найбільше до бою. Випадок небувалий в історії: десятки протистояли тисячам із таким завзяттям, із такою запеклістю, що кожен штурм закінчувався для козаків поразкою. До того ж дня не минало без кількох вилазок із табору: обложені громили ворога в його власних окопах. Вечорами, коли Хмельницький, думаючи, що втома мусить звалити навіть найстійкіших, нишком готувався до штурму, до його слуху долинав раптом веселий спів. У найбільшому здивуванні бив він себе тоді по стегнах і всерйоз починав думати, що Ярема, певно, і дійсно чаклун ліпший за тих, які були в козацькому таборі. І шаленів, і знову підіймав людей на бій, і проливав ріки крові: від гетьмана не сховалося, що його зірка перед зіркою страшного князя починає мерхнути.

У козацькому таборі співали про Ярему пісні або потихеньку розповідали таке, від чого в козаків волосся ставало диба. Говорили, начебто в деякі ночі він являється на валові верхи на коні і росте на очах, поки головою не перевищить збаразьких веж, і що очі в нього як два півмісяці світять, а меч у руці подібний тій лиховісній хвостатій зірці, що Господь запалює часом у небі, передвіщаючи людям погибель. Говорили також, що варто йому крикнути, і полеглі в бою лицарі підводяться, дзенькаючи залізом, і стають у стрій із живими поруч. В усіх на вустах був Ярема: про нього співали діди-лірники, розповідали старі запоріжці, і темна чернь, і татари. І в розмовах цих, у цій ненависті, у марновірному страху знаходилося місце дивній якійсь любові, що вселяв степовому людові кривавий його супостат. Так, Хмельницький поряд із ним блід не тільки в очах хана і татар, але й в очах власного народу, і бачив гетьман, що мусить захопити Збараж, інакше чари його розсіються, як сутінки перед світанком, бачив, що мусить розтоптати цього лева – інакше сам загине.

Та лев цей не тільки оборонявся, а щодня сам виповзав із лігвища і все страшніших завдавав ударів. Ніщо не могло його стримати: ні зради, ні хитромудрі виверти, ні прямий натиск. Тим часом чернь і козаки починали ремствувати. І їм тяжко було сидіти в диму та вогні, під градом куль, дихаючи трупним смородом, у дощ і в спеку, перед обличчям смерті. Але не ратних труднощів страшились одважні козаки, не злигоднів, не штурмів, не вогню, крові та смерті – вони страшились Яреми.

Розділ XXVII

Багато простих лицарів здобували безсмертну славу в достопам’ятні дні облоги Збаража, але першим із усіх прославить лютня пана Лонгина Підбийп’ятку, тому що доблесті його настільки великі були, що зрівнятися з ними могла тільки його скромність.

Була ніч, похмура, темна та волога; жовніри, стомлені пильнуванням біля валів, дрімали стоячи, обпершись на шаблю. Уперше за десять днів безперервної стрілянини і штурмів запанували тиша та спокій.

З недалеких, усього на яких-небудь тридцять кроків віддалених козацьких шанців не чутно було прокльонів, вигуків і звичного шуму. Здавалося, ворог у своїх намаганнях узяти супротивника змором сам зрештою зморився. Подекуди лише поблискували слабкі вогники багать, укритих під дерном; в одному місці козак грав на лірі, й тихий солодкий її голос розносився навколо; віддалік у татарському коші іржали коні, а на валах час від часу перегукувалася варта.

Тієї ночі князівські панцирні корогви несли в таборі пішу службу, тому Скшетуський, Підбийп’ятка, невеличкий лицар і Заглоба стояли на валу, перемовляючись тихо, а коли бесіда обривалася, прислухалися до шуму дощу, що наповнював рів. Скшетуський говорив:

– Дивний мені цей спокій. Настільки звичними зробилися крики і гуркіт, що від тиші у вухах дзвенить. Як би підступу in hoc silentio[203]203
  у цьому мовчанні (лат.).


[Закрыть] не крилося.

– Відтоді, як нас на половинний раціон посадили, мені все одно! – похмуро пробурчав Заглоба. – Моя відвага трьох умов вимагає: гарної їжі, доброї випивки і спокійного сну. Найкращий ремінь без змащення зсохнеться і тріщинами піде. А якщо до того ж його у воді, мовби коноплі, безперестану мочити? Дощ нас поливає, а козаки мнуть, як же з нас не сипатися костриці? Веселеньке життя: булка вже флорин коштує, а чвертка – всі п’ять. Від смердючої цієї води і собака б ніс відвернув – колодязі доверху трупами забиті, а мені пити хочеться не менше, ніж моїм чоботям: оно, пороззявляли пащі, наче риби.

– Одначе ж чоботи ваші й цією не гребують водичкою, – зауважив Володийовський.

– Помовчали б, пане Міхал. Добре, ви трохи більші синиці: просяне зернятко склюєте й сьорбнете з наперстка – і задоволені. Я ж, слава Творцеві, не такої дрібної статури, мене не курка задньою ногою вигребла з піску, а жінка народила, тому їсти й пити мені належить, як людині, а не як комашці; коли з полудня, крім слини, у роті нічого не було, то й верне від ваших жартів.

І Заглоба засопів сердито, а пан Міхал, ляснувши себе по стегну, мовив:

– Є тут у мене баклажка – з козака нині зірвав, але, оскільки куркою з піску вигребений, думаю, що й горілка від такого незначного черв’яка вашій милості не прийдеться до смаку. – І додав, звертаючись до Скшетуського: – Ваше здоров’я!

– Дайте ковтнути, холодно! – сказав Скшетуський.

– Панові Лонгину залиште.

– Ох, і крутій же ви, пане Міхал, – сказав Заглоба, – але добра душа, цього у вас не віднімеш – останнє раді віддати. Благослови Боже тих курей, що таких витязів із піску вигрібають, – утім, говорять, вони давно перевелися на світі, та й не про вас зовсім я думав.

– Добре вже, не хочеться вас кривдити – ковтніть після пана Лонгина, – сказав невеличкий лицар.

– Ви що, пане, робите?… Залиште мені! – злякано вигукнув Заглоба, дивлячись на литвина, що припав до баклажки. – Куди голову закинули? Щоб вона у вас зовсім відпала! Кишки ваші надто довгі, все одно враз не наповните. Як у трухляву ллється колоду! Щоб вам пусто було.

– Я тільки трішки відсьорбнув, – сказав пан Лонгинус, оддаючи баклажку.

Заглоба приклався добряче й випив усе до останньої краплі, а потім, пирхнувши, заговорив уже веселіше:

– Одна розрада, що, коли нашим нещастям край надійде і Творець дозволить із цієї колотнечі живими вийти, ми себе винагородимо з лихвою. Яка-небудь крихта й нам перепаде, сподіваюся. Ксьондз Жабковський мастак попоїсти, але за столом йому зі мною нічого і змагатися.

– А що за verba veritatis[204]204
  слова правди (лат.).


[Закрыть] ви з ксьондзом Жабковським од Муховецького почули сьогодні? – запитав пан Міхал.

– Тихо! – перебив його Скшетуський. – Хтось іде з майдану.

Друзі замовкли; незабаром якась темна постать зупинилася біля них і приглушений голос запитав:

– Вартуєте?

– Вартуємо, ясновельможний князю, – відповів, витягнувшись, Скшетуський.

– Будьте пильні. Спокій цей не обіцяє добра.

І князь вирушив далі перевіряти, чи не зморив де сон змучених жовнірів. Пан Лонгинус склав руки.

– Що за вождь! Що за воїн!

– Він менше за нас відпочиває, – сказав Скшетуський. – Щоночі особисто всі вали – до другого ставка – обходить.

– Дай йому Бог здоров’я!

– Амінь.

Настало мовчання. Усі напружено вдивлялися в темряву, але нічого не могли побачити – козацькі шанці були спокійні. Останні вогні й ті згасли.

– Можна б їх усіх уві сні накрити, як ховрашків! – пробурмотів Володийовський.

– Як знати… – відповів Скшетуський.

– У сон хилить, – сказав Заглоба, – очі вже злипаються, а спати не можна. Цікаво: коли можна буде? Стріляють, не стріляють, а ти стій, не випускаючи шаблі, і хитайся від утоми, як єврей на молитві. Собача служба! Не збагну, від чого мене так розібрало: чи то від горілки, чи то від злості на ранкову прочуханку, якій ми з ксьондзом Жабковським безневинно піддалися.

– Що ж сталося? – запитав пан Лонгинус. – Ви почали розповідати, та не доказали.

– Зараз і розповім – либонь переб’ємо сон! Пішли ми вранці із ксьондзом Жабковським у замок – пошукати, чи не завалялося де чого їстівного. Ходимо, бродимо, заглядаємо в усі кутки – як виметено. Повертаємося злі. А в дворі назустріч нам патер кальвіністський – з’явився готувати в останню путь капітана Шенберка – того, що на Фірлеєвих позиціях учора було підстрелено. Я йому і говорю: «Довго ви, гріховоднику, тут огинатися будете й на Всевишнього огуду зводити? Ще накличете на нас немилість Господню!» А він, мабуть, розраховуючи на заступництво каштеляна бєльського, рече: «Наша віра не гірша вашої, а то й ліпша!» Як сказав, нас просто острах узяв від обурення. Та я помовчую! Думаю собі: ксьондз Жабковський поруч, нехай посперечається. А ксьондз мій як засичить і без роздумів свій аргумент виставляє: бабах боговідступника під ребро. Одначе відповіді на перший цей довід не дістав ніякої: той як покотиться, так і не зупинився, поки головою не уткнувся в стіну. Тут якраз князь із ксьондзом Муховецьким і на нас: що за шум, що за свара? Не час, мовляв, не місце і не метод! Як школярам, намилили голови… Де тут, питається, справедливість? Utinam sim falsus vates,[205]205
  Нехай буду я лжепророком (лат.).


[Закрыть] але патери ці фірлеївські ще на нас лихо накличуть…

– А капітан Шенберк на шлях істинний не навернувся? – запитав пан Міхал.

– Де там! Як жив, заблудла душа, так і вмер.

– І чого тільки люди нидіють у впертості своїй, відмовляючи собі в порятунку! – зітхнув пан Лонгинус.

– Господь нас від насильства і козацьких злих чарів оберігає, – продовжував Заглоба, – а вони ще його ображати сміють. Чи відомо вам, шановні панове, що вчора он із того шанця клубками ниток по майдану стріляли? Жовніри говорили, хоч куди впаде клубок, у тім місці земля покривається коростою…

– Певна річ: у Хмельницького нечиста сила на побігеньках, – сказав, хрестячись, Підбийп’ятка.

– Відьом я сам бачив, – додав Скшетуський, – і, скажу вам, шановні добродії…

Подальші його слова перебив Володийовський, що, стиснувши лікоть Скшетуського, прошепотів раптом:

– Ану, тихіше!..

І, підскочивши до самого краю валу, став прислухатися.

– Нічого не чую, – сказав Заглоба.

– Тсс!.. Дощ заглушає! – пояснив Скшетуський.

Пан Міхал замахав рукою, щоб йому не заважали, і ще трохи часу простояв, насторожившись; нарешті він повернувся до товаришів і прошепотів:

– Ідуть.

– Дайте знати князеві! Він на позицію Остророга пішов, – так само тихо наказав Скшетуський, – а ми побіжимо попередити жовнірів…

І друзі, ні секунди не зволікаючи, кинулися вздовж валу, дорогою раз у раз зупиняючись і тихим шепотом оповіщаючи вартових:

– Ідуть! Ідуть!..

Слова нечутною зірницею полетіли з вуст у вуста. Через чверть години князь, виїхавши верхи на вали, вже віддавав офіцерам розпорядження. Оскільки супротивник, видно, розраховував застукати табір зненацька, уві сні та бездіяльності, князь повелів його в цій омані залишити. Жовнірам наказано було триматись якомога тихіше й підпустити ворога до самої підошви валу, а потім лише, коли гарматним пострілом буде дано сигнал, раптово на нього вдарити.

Воїнам не довелося повторювати двічі: дула мушкетів безшумно було взято напоготів і настало глухе мовчання. Скшетуський, пан Лонгинус і Володийовський стояли поруч; Заглоба залишився з ними, знаючи з досвіду, що найбільша кількість куль ляже посередині майдану, а на валу, поруч із трьома такими рубаками, найбезпечніше.

Він тільки став ледь позаду друзів, аби уникнути першого удару. Трохи віддалік опустився на коліно Підбийп’ятка із Зірвиглавцем у руці, а Володийовський примостився поруч зі Скшетуським і прошепотів йому в саме вухо:

– Ідуть, безперечно…

– Рівно крокують.

– Це не чернь, та й не татари.

– Запорізька піхота.

– Або яничари – вони марширують відмінно. Із сідла б побільше укласти можна!

– Темно нині занадто для кінного бою.

– Тепер чуєте?

– Тсс! Тихіше!

Табір, здавалося, поринув у щонайглибший сон. Ніде ні шереху, ні вогника – суцільна гробова тиша, яка порушується лише шелестом дрібного дощику, що сіється як крізь сито. Помалу, однак, до шелестіння цьому додався інший, тихий, але розмірений і тому більш виразний шерех, який усе наближався, все чіткішим ставав; нарешті за десяток кроків від рову показалася якась довгаста щільна маса, помітна лише тому, що була за темряву чорніша, – показалась і застигла на місці.

Жовніри затамували подих, тільки невеличкий лицар пощипав стегно Скшетуського, таким способом виражаючи свою радість.

Тим часом ворожі воїни підступили до рову, спустили в нього драбини, потім самі злізли на дно, а драбини приставили до зовнішнього схилу валу.

Вал, як і раніше, зберігав мовчання, начебто на ньому і за ним усе вимерло – тиша стояла, як у могилі.

Але подекуди все-таки, хоч який обережний був ворог, щаблі почали потріскувати і скрипіти…

«Ох, і полетять ваші голови!» – подумав Заглоба.

Володийовський перестав щипати Скшетуського, а пан Лонгинус стиснув руків’я Зірвиглавця і напружив зір – перебуваючи ближче за всіх до гребеня валу, він мав намір ударити першим.

Раптово три пари рук висунулися з мороку і схопилися за гребінь, а слідом, повільно та обережно, почали підніматися три мисюрки… Вище і вище…

«Турки!» – подумав пан Лонгинус.

У цю хвилину оглушливо гримнули тисячі мушкетів; зробилося світло як удень. Перш ніж світло померкло, пан Лонгинус розмахнувся і вдарив – страшний був його удар, повітря так і завило під клинком Зірвиглавця.

Три тіла упали в рів, три голови в мисюрках скотилися до колін литвина.

Одразу, хоча на землі залишилося пекло, над паном Лонгинусом одверзлися небеса, крила виросли за спиною, ангельські хори заспівали в душі й у грудях райське розлилося блаженство – і бився він, як уві сні, й удари його меча були ніби подячна молитва.

І всі давно покійні Підбийп’ятки, починаючи від прабатька Стовійка, зраділи на небесах, тому що гідним їх виявився останній сущий на землі нащадок роду Підбийп’яток герба Зірвиглавець.

Штурм, у якому з боку ворога головну участь брали допоміжні загони румелійських і силістрійських турків та яничарів ханської гвардії, відбито було жорстоко – бусурманської крові пролилося більше, ніж у минулих битвах, що викликало на голову Хмельницького страшну бурю. Гетьман перед приступом поручився, що турків ляхи зустрінуть із меншою несамовитістю і, якщо їхні загони з ним підуть, табір буде взято. Довелося йому тепер улещати хана та мурзів, які розлютились, і розм’якшувати їхні серця дарунками. Ханові він підніс десять тисяч талерів, а Тугай-бею, Кош-азі, Субаґази і Калзі відрахував по дві тисячі. Тим часом у таборі челядь витягала трупи з рову, і жоден постріл із шанців їй у цьому не перешкоджав. Жовнірам дано було відпочинок до самого ранку, позаяк ясно було, що штурм не відновиться. Всі спали міцним сном, крім корогов, призначених у варту, і пана Лонгина Підбийп’ятки, що ніч безперервно хрестом пролежав на мечі, дякуючи Богові, що дозволив йому виконати обітницю і таку голосну здобути славу, що ім’я його в місті й у таборі не сходило з вуст. Назавтра його прикликав до себе князь-воєвода і хвалив від душі, а воїнство цілий день ішло натовпом поздоровити героя та подивитися на три голови, що челядь принесла і поклала перед його наметом і які вже почорніли на повітрі. Одні захоплювались, інші заздрили, а дехто очам відмовлявся вірити: до того всі три голови у своїх мисюрках зі сталевими маківками були рівно зрізані – начебто ножицями.

– Меткий ваша милість sartor![206]206
  кравчик (лат.).


[Закрыть] – дивувалася шляхта. – Чули ми про ваші лицарські доблесті, але такому ударові й герої давнини могли б позаздрити – найспритнішому катові не зуміти краще.

– Од вітру шапка так не злетить, як голови ці злетіли! – говорили інші.

І всяк поспішав потиснути панові Лонгинусу руку, а він стояв, похнюпившись, і сіяв, і всміхався соромливо й лагідно, як невинна дівиця перед вінчанням, і говорив, немовби у своє виправдання:

– Дуже вже зручно вони стали…

Багатьом хотілося випробувати його меч, але жодному цей дворучний крижацький кончар по руці не прийшовся, не виключаючи навіть ксьондза Жабковського, хоча той підкову переламував, як тріску.

Біля намету робилося все гамірливіше: Заглоба, Скшетуський і Володийовський зустрічали гостей, пригощаючи їх розповідями, позаяк більше було нічим – у таборі вже догризали останні сухарі, та й м’ясо давно перевелось, якщо не брати до уваги в’яленої конини. Але наснага замінювала будь-які страви. Насамкінець, коли деякі почали вже розходитися, прибув Марек Собєський, староста красноставський, зі своїм поручиком Стемповським. Пан Лонгинус вибіг старості назустріч, а той, ласкаво вітаючи лицаря, мовив:

– Сьогодні у вас, пане, свято.

– Звичайно, свято, – втрутився Заглоба, – приятель наш обітницю виконав.

– І слава Богу! – відповів староста. – Що, брате, незабаром весілля зіграємо? Є у вас уже хто на прикметі?

Підбийп’ятка страшенно знітився й почервонів по самі вуха, а староста продовжував:

– Конфузія ваша свідченням, що я не помилився. Святий вашої милості обов’язок піклуватися, щоб такий рід не згас. Дай Боже, щоб побільше на світ народилося витязів, подібних до вас чотирьох.

І, сказавши так, кожному потис руку, а наші друзі зраділи в душі, з таких вуст похвалу почувши, тому що староста красноставський являв собою зразок мужності, високої шляхетності й інших лицарських достоїнств. Це був утілений Марс; Усевишній від щедрот своїх обдарував його всім доволі: надзвичайною красою лиця Марек Собєський перевершував навіть молодшого брата свого Яна, що став згодом королем, багатством і знатністю не поступався найпершим магнатам, а військові його таланти звеличував до небес сам великий Ярема. Надзвичайної яскравості була б та зірка на небозводі Речі Посполитої, коли б не сталося волею провидіння, що блиск її перейняв Ян, молодший, зірка ж ця згасла передчасно в лихоліття.