Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 55 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXX

Спав він кілька днів підряд, але й після пробудження не залишала його зла лихоманка – довго ще марив Скшетуський, згадував Збараж, старосту красноставського, князя, розмовляв із паном Міхалом і Заглобою, кричав: «Не туди!» – Лонгинусу Підбийп’ятці; лише про князівну не згадав жодного разу. Видно, найсуворіша та заборона, що він раз і назавжди наклав на всякий про неї спомин, не втрачала сили, навіть коли хвороба його виснажила. Зате йому здавалося, що він бачить над собою щокату фізіономію Редзяна – начебто повернувся той час, коли князь після старокостянтинівської битви відправив його з корогвами в Заслав громити розбійні зграї, і Редзян неждано з’явився в хату, де він зупинився на нічліг. Видіння це плутало його думки: йому здавалося, що час зупинив свій плин і нічого відтоді не змінилося. Він знову біля Хомора і спить у хаті, а прокинувшись, поведе корогви в Тарнопіль… Розбитий під Старокостянтиновом Кривоніс тікав до Хмельницького… Редзян приїхав із Гущі й сидить біля його постелі… Скшетуському хочеться заговорити, хочеться наказати слузі сідлати коней, але немає сили… І знову майнула думка, що не в Хоморі він, що після того було вже Бар узято, – але тут знову тіло пронизує біль і бідолашна його голова огортається мороком. Нічого вже не знає він, нічого не бачить. Одначе за мить із хаосу та непроглядної пітьми нове проступає видіння: Збараж… облога… Виходить, це не Хомор? А відкіля ж узявся Редзян? Крізь прорізані в ставнях сердечка в кімнату пробивається пучок яскравого світла, і він чітко бачить лице слуги, сповнене співчуття і турботи…

– Редзяне! – раптом вигукує Скшетуський.

– Ой, мосьпане! Нарешті мене впізнали! – кричить хлопець і припадає до ніг свого пана. – Я думав, ніколи вже не прокинетесь…

Настала тиша – тільки слуга тихо ридав, обіймаючи хазяїнові ноги.

– Де я? – запитує Скшетуський.

– У Топорові… Ваша милість зі Збаража до його величності короля прийшли… Слава Богу! Слава Богу!

– А де король?

– Повів військо на виручку князю-воєводі.

Знову настало мовчання. Сльози радості текли по лиці Редзяна; помовчавши з хвилину, він пробурмотів уривчастим від хвилювання голосом:

– Довелось-таки вашу милість живим побачити…

Потім підвівся й відчинив віконницю, а потім і віконце.

Свіже ранкове повітря ввірвалося в кімнату, а з ним і світло білого дня. Скшетуський одразу ж повністю прийшов до тями…

Редзян присів у ногах ліжка…

– Так це я зі Збаража вийшов? – запитав лицар.

– Так, мосьпане… Ніхто не міг учинити того, що ваша милість учинили; тільки завдяки вашій милості король поспішив князеві на поміч.

– Пан Підбийп’ятка раніше за мене намагався, та загинув…

– О Господи! Пан Підбийп’ятка загинув! А який був щедрий та ґречний!.. Ух, аж подих сперло… Як же вони такого силача перемогти зуміли?

– Із луків його застрелили…

– А пан Володийовський що і пан Заглоба?

– Живі-здорові були, коли я йшов…

– Слава тобі Господи! Кращих немає у вашої милості друзів, пане… Тільки ксьондз наказав мовчати…

Редзян прикусив язика і на якийсь час поринув у роздуми. Робота думки виразно відбилася на товстощокому його обличчі. Нарешті він знову заговорив:

– Ваша милість!..

– Чого тобі?

– А що ж станеться з багатством пана Підбийп’ятки? Кажуть, у нього сіл і всілякого добра без ліку… Невже друзям не відписав хоч яку дещицю – рідні ж бо, я чув, у нього немає?

Скшетуський нічого не відповів, і Редзян, зміркувавши, що запитання хазяїнові не до вподоби, перевів розмову на інше:

– Слава Богу, що пан Заглоба і пан Володийовський у доброму здоров’ї; я думав, що вони до татар потрапили… Страх скільки ми разом горя сьорбнули… Та тільки ксьондз говорити не велів… Ех, мосьпане, я вже думав, ніколи більше їх не побачу: нас орда так притисла, що ні туди, ні сюди…

– Постривай: виходить, ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені нічого не сказали.

– Таж вони й самі не знали, загинув я чи живий залишився…

– Де ж це вас орда наздогнала?

– А за Проскуровом, по дорозі в Збараж. Ми, мосьпане, далеченько, за самим Ямполем побували… Тільки ксьондз Цецишовський розповідати заборонив найсуворіше…

На короткий час настало мовчання.

– Нехай винагородить вас Господь за добрі ваші наміри і старання, – промовив Скшетуський, – навіщо ви туди їздили, тепер мені зрозуміло. Я і сам раніше за вас побував там… Та дарма…

– Ех, мосьпане, коли б не ксьондз оцей… Він мені так сказав: я тепер із їхньою королівською величністю в Збараж їду, а ти – це він мені наказував – доглядай за хазяїном, тільки не говори ні слова, а то ще віддасть Богові душу.

Скшетуський так давно і безповоротно розпрощався з усякою надією, що й ці слова Редзяна найменшої навіть іскорки в його серце не заронили… Якийсь час він лежав нерухомо, та потім відновив розпитування:

– А ти відкіля взявся, відколи при ксьондзі Цецишовському перебуваєш і при війську?

– Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала – сповістити пана каштеляна, що в Топорів до нього прибудуть… Відважна жінка, скажу я вам, пане, неодмінно бажає при війську перебувати, щоб не розлучатися з паном каштеляном… Ну, я і приїхав у Топорів, на день лише за вашу милість раніше. Пані Вітовська, ось-ось тут будуть… Із дня на день чекаємо… Тільки от же ж лихо: чоловік її з королем поїхав!..

– Не зрозумію, як ти в Замості міг опинитись, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямпіль їздив? Чому ж у Збараж не прийшов із ними разом?

– А от чому, пане: коли нас ординці наздоганяти почали, іншого способу не було, крім як їм двом заступити шлях чамбулу, я ж поскакав – і просто в Замостя.

– Щастя, що вони не загинули, – сказав Скшетуський. – Але я про тебе краще думав. Як же совість тобі дозволила їх у біді кинути?

– Ех, пане, пане, коли б нас тільки троє було, я б їх нізащо у світі не залишив, у мене й так серце на шматки розривалось, але ж ми вчотирьох їхали… Вони, значить, на ординців напали, а мені самі наказали… рятувати… Знати б мені, що радість не вб’є вашу милість… Ми ж бо за Ямполем… відшукали… Та от ксьондз…

Скшетуський уп’яв очі у слугу і заморгав ними, немовби щойно прокинувшись; раптом, можна сказати, щось у ньому обірвалося: страшенно сполотнівши, він сів на постелі і громовим голосом скрикнув:

– Хто з тобою був?

– Ваша милість! Гей, ваша милість! – закричав слуга, злякавшись переміни в обличчі лицаря.

– Хто з тобою був? – кричав Скшетуський і, схопивши Редзяна за плечі, заходився трясти його, сам тремтячи ніби в лихоманці, однак залізної хватки не послабляючи.

– Так тому й бути, скажу! – вигукнув Редзян. – Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: панянка з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.

Скшетуський заціпенів, повіки його зімкнулись, і голова важко впала на подушки.

– Святий Боже! – ще дужче заволав Редзян. – От-от дух випустить! Чорт забирай, що ж я наробив!.. Краще б мовчав. Ваша милість, пане щонайдорожчий, заради Бога, скажіть слівце… Царице небесна! Правильно наказував ксьондз… Ваша милість! Гей, ваша милість!..

– Нічого! – промовив нарешті Скшетуський. – Де вона?

– Слава тобі Господи, ожив… Краще вже я нічого говорити не буду. При дружині каштеляна сандомирського вона… Незабаром тут будуть… Слава Богу!.. Тільки б ваша милість не померли… От-от приїдуть… Ми в Замостя пробралися. Тамтешній ксьондз панянку до пані Вітовської прилаштував… Так воно пристойніше… Та й у війську бешкетників чимало… Богун-то її пошанував, а і тут усяко могло статися… Страх я напоневірявся, поки не здогадався жовнірам говорити: «Це родичка князя Яреми!..» – тут уже вони відступалися… Та й у дорозі я чимало потратився…

Скшетуський лежав не ворушачись, але очі його були розплющені, звернені до стелі, та лице мало серйозний вираз – видно, він молився. Закінчивши ж молитву, підхопився, сів на ліжку і наказав:

– Неси одяг і звели сідлати коней!

– Куди ж це ваша милість їхати зібралися?

– Одяг давай швидше!

– Вам іще невтямки, мосьпане, скільки у вашої милості тепер всякого одягу: і король надарував перед від’їздом, і всякі інші вельможі. Та три чудові конячки стоять у стайні. Мені б хоч одну таку!.. А вашій милості, мосьпане, краще полежати та очуняти, сили ж бо ніякої немає.

– Я в порядку. У сідлі можу триматися. Поквапся Бога ради.

– Та вже знаю, у вашої милості тіло залізне. Хай буде по-вашому! Тільки замовте за мене перед ксьондзом Цецишовським слівце… Оно, одяг лежить… Кращого й у вірменських купців не знайти… Вдягайтеся поки що, а я скажу, щоб принесли винної юшки: ксьондзів слуга мав для мене приготувати.

Із цими словами Редзян зайнявся сніданком, а Скшетуський почав квапливо вдягати одежу, отриману в дарунок од короля та придворних. Але раз у раз хапав малого в обійми та притискав до своїх сповнених почуттів грудей, а той розповідав йому все ab ovo: як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів і вивідав усе про князівну й дістав пернач. Як потім вирушили вони з паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму та Черемиса, відвезли князівну; нарешті, скільки їх підстерігало всього, коли вони від Бурляєвих людей утікали.

– Бурляя пан Заглоба зарубав, – поспішив уставити Скшетуський.

– От уже хто войовничий чоловік, – зауважив у відповідь Редзян. – Мені такі ще не траплялися – зазвичай воно як буває: один хоробрий, другий красномовний, третій пронозуватий, а в пана Заглоби все разом поєдналося. Та найгірше, мосьпане, нам довелося в лісах за Проскуровом, коли ординці за нами погналися. Пан Міхал із паном Заглобою залишилися, щоб їх на себе відвернути і затримати погоню, а я вбік і до Старокостянтинова – Збараж, думаю, краще обійти: впоравшись із маленьким паном і паном Заглобою, вони саме до Збаража за нами і поскачуть. Уже не знаю, яким там способом Господь у милосерді своєму врятував маленького пана і пана Заглобу… Я думав, їх зарубають. Ми ж тим часом із панянкою втікали між військом Хмельницького, що від Старокостянтинова йшов, і Збаражем, куди понеслися татари.

– Не швидко вони туди дістались, їх пан Кушель пошарпав добряче. Та ти не тягни, розповідай далі!

– Якби я знав! Але мені й невтямки було, от ми і пробиралися з панянкою, як по ущелині, поміж татар і козаків. На щастя, край тамтешній весь начебто вимер, ми душі живої не зустрічали ні в селах, ні в містечках, усі, куди хто міг, од татар розбіглися. Так я все одно помирав од страху: тільки б, думаю, до рук розбійників не потрапити, однак і ця чаша нас не минула.

Скшетуський навіть удягатися перестав і запитав:

– Це як же?

– А отак, мосьпане: наткнулися ми на козацький роз’їзд, який вів Донець, брат тієї самої Горпини, що панянку в яру переховувала. Одне щастя, я його добре знав – він мене при Богуні бачив. Передав я йому від сестри уклін, показав Богунів пернач і пояснив усе: що Богун мене, мовляв, за панянкою посилав і тепер чекає біля Влодави. А він, як Богунів приятель, знав, що сестра панянку стереже, того і повірив. Я думав, відпустить, та ще підкине чого на дорогу, а він раптом до мене з такими словами: «Там, каже, збирається ополчення, ще потрапиш ляхам у руки; залишайся, каже, зі мною, разом поїдемо до Хмельницького, в таборі для дівчини найкраще місце, гетьман сам пригляне, щоб у цілості Богуна дочекалась». Як він мені це сказав, я просто змертвів: ну, що на таке відповіси? Кажу, мовляв, Богун панянку очікує, а я життям заприсягся, що без зволікання її доставлю. А він мені на те: «Ми Богуна сповістимо, а тобі туди їхати ні до чого, там ляхи». Почав я сперечатися, він на своєму вперся й говорить раптом: «Дивно мені, що ти боїшся до козаків іти. Гей, а ти часом не зрадник?» Отут уже я зметикував, що іншого шляху нема, крім як уночі втекти, позаяк він мене підозрювати почав. Ох, і страх мене взяв, мосьпане, сім потів пройняло. Став я, однак, у дорогу приготовлятися, але в ту ніч із загоном королівських військ приспів пан Пілка.

– Пан Пілка? – перепитав, затримавши подих, Скшетуський.

– Він самий, мосьпане, той, що загинув недавно, – царство йому небесне! Неперевершений був у набігах – під носом у ворога що хотів, те й робив. Не знаю, хто краще за нього зможе водити роз’їзди – хіба що пан Володийовський. Отож наскочив пан Пілка, від Донцевого загону живої душі не залишив, а самого Донця скрутив і відвіз із собою. Тижнів два, як його до волів прив’язали і на палю – так йому й треба, вражому синові! Але і з паном Пілкою я нахльобався чимало – вельми охочий був до ніжної статі… Упокій, Господи, його душу! Невже, думаю, панянка, від козаків зла уникнувши, від своїх гіршого зазнає… Добре, здогадався сказати панові Пілці, що вона родичка нашому князю. А він, треба вашій милості знати, кажучи про нашого князя, шапку, бувало, знімав і давно вже на службу до нього цілив… Відтоді він із панянкою шанобливим зробився й супроводив нас прямо до його величності короля в Замостя, а там ксьондз Цецишовський (воістину свята душа, скажу я вам, пане) взяв нас під свою опіку і панянку прилаштував до двору пані Вітовської.

Скшетуський зітхнув глибоко й кинувся Редзянові на шию.

– Другом ти мені відтепер будеш, братом, не слугою! – вигукнув він. – Але тепер… їдьмо скоріше. Коли пані Вітовська обіцялася бути?

– Через тиждень після мене – а я вже десять днів, як приїхав… Із них ваша милість вісім без пам’яті пролежали.

– Їдьмо, їдьмо, – повторив Скшетуський, – а то в мене серце від радості розірветься.

Не встиг він договорити, у дворі почувся кінський тупіт і за вікнами, застуючи світло, замаячіли люди й коні. Скшетуський розрізнив спершу старого ксьондза Цецишовського, а поряд із ним побачив схудлі обличчя Заглоби, Володийовського, Кушеля й інших знайомих в оточенні княжих драгунів у червоному. Пролунали веселі вигуки, і до світлиці слідом за ксьондзом юрбою ввалилися лицарі.

– Під Зборовом укладено мир, облогу знято! – виголосив ксьондз.

Але Скшетуському досить було кинути погляд на збаразьких своїх товаришів, аби самому про все здогадатися. За мить Заглоба і Володийовський, розпростерши обійми, кинулися до нього, відштовхуючи один одного.

– Нам сказали, що ви живий, – кричав Заглоба, – але тим утішніше бачити вас у доброму здоров’ї й до того ж так скоро! Ми навмисно приїхали сюди за вами… Яне! Ви й не уявляєте, яку здобули славу й яка на вас чекає нагорода!

– Король вас відзначив, – сказав ксьондз, – але король королів його перевершив.

– Я вже все знаю, – відповів Скшетуський. – Нагороди вас Господи! Редзян мені відкрився.

– І ви не задихнулися від радості? Тим краще! Vivat Скшетуський, vivat князівна! – вигукнув Заглоба. – Що, Яне! А ми вам ні слівця, позаяк не знали, жива вона чи ні. Але слуга ваш молодець, у цілості її довіз. Ох, vulpes astuta![212]212
  хитра лисиця (лат.).


[Закрыть] Князь чекає вас обох… Ха! Ми до самого Ягорлика за нею їздили. Я диявольського монстра, що її стеріг, своєю рукою зарубав… Дванадцять хлоп’яток припізнилися трохи, та нічого, ви своє надолужите! Внучата в мене підуть, шановні панове! Розповідай, Редзяне, невже в тебе все зійшло гладко? А ми з паном Міхалом, уяви, вдвох цілу орду стримали! Я перший на чамбул кинувся, так-то! Бусурмани від нас хіба що не ховалися під землю – та все марно! Пан Міхал теж не схибив… Де моя донечка? Давайте сюди мою дівчинку!

– Дай вам Боже удачі, Яне! Дай вам Боже удачі! – повторював невеличкий лицар, знову кидаючись до Скшетуського в обійми.

– Нехай винагородить вас Господь за все, що ви для мене зробили. Мені слів не вистачає. Життя моє, кров – мала для вас плата! – відповів Скшетуський.

– Забудьте про це! – кричав Заглоба. – Мир укладено! Кепський мир, звичайно, та що поробиш. Добре, хоч ми в цьому заклятому Збаражі не сидимо більше. Тепер, шановні панове, поживемо в спокої. Це все нашими стараннями, і моїми теж. Так-так, якби Бурляй живий залишився, не бачити б нам перемир’я. А тепер можна і за весіллячко. Ніс догори, Яне! Тримайтеся, друже! Нізащо не здогадаєтесь, який вам до весілля князь приготував подарунок! При нагоді розповім, а поки що… тисяча чортів! Де ж моя доня? Давайте скоріше сюди мою донечку! Тепер її Богуну не бачити як своїх вух – хіба що вуха поперед голови відріжуть! Де моя донечка дорога?

– Я саме зібрався назустріч дружині каштеляна сандомирського – вже на коня сідав, – сказав Скшетуський. – Їдьмо скоріше, їдьмо, а то я з глузду з’їду.

– За мною, шановні добродії! Їдьмо з ним, чого час гаяти! Хутчіше!

– Пані Вітовська, певно, вже неподалік, – зауважив ксьондз.

– Їдьмо! – підхопив Володийовський.

Скшетуський був уже за дверима і скочив у сідло так легко, немов і не був щойно прикутий до ліжка хворобою. Редзян, воліючи не залишатись із ксьондзом віч-на-віч, рухався за хазяїном невідступно. Володийовський із Заглобою до них приєднались, і ось уже друзі скакали щодуху по топорівському шляху, а за ними і вся юрба шляхтичів і драгуни в червоному – здавалося, вітер підхопив і несе по дорозі червоні пелюстки маку.

– Гайда! – кричав Заглоба, б’ючи п’ятами коня.

Так проскакали вони верст із десять, поки за поворотом шляху не побачили просто перед собою вервечку возів і колясок, оточених півсотнею вбраних по-турецьки виїзних лакеїв; декілька з них, помітивши озброєних вершників, прожогом кинулись їм назустріч – запитувати, хто такі.

– Свої! З королівського війська! – крикнув Заглоба. – А це хто їде?

– Дружина каштеляна сандомирського! – пролунало у відповідь.

Скшетуський від хвилювання так розгубився, що, сам не усвідомлюючи, що робить, сповз із коня на землю і став, похитуючись, на краю дороги. Шапку він зняв, по скронях його рясно струменів піт; так стояв наш лицар на порозі щастя і… тремтів усім тілом. Володийовський теж зіскочив із кульбаки і підтримав ослаблого друга.

Інші, знявши капелюхи, зупинилися біля них на узбіччі; вервечка возів і колясок тим часом наблизилась і, не затримуючись, поїхала далі. Пані Вітовську супроводжувало не менше п’ятнадцяти різних дам, які з подивом дивилися на лицарів, не розуміючи, що означає поява на дорозі озброєного загону.

Нарешті в низці інших показалася карета, що пишністю від усіх відрізнялася; віконця її були відчинені, й лицарі побачили достойний лик сивоволосої дами, а біля неї – чарівне личко князівни Курцевич.

– Донечко! – кидаючись до карети, закричав Заглоба. – Донечко! Скшетуський із нами!.. Донечко!

Із різних боків понеслися крики: «Стій! Стій!» Вчинилося загальне замішання. Тим часом Кушель із Володийовським вели, а вірніше, волокли Скшетуського до карети, він же, зовсім позбавлений сил, здавалося, зараз упаде на землю. Голова його схилилася на груди; не в змозі зробити ні кроку, він опустився біля підніжки карети на коліна.

Але вже в наступну мить сильні й ніжні руки князівни підтримали безсило схилену голову виснаженого лицаря.

Заглоба ж, бачачи здивування пані Вітовської, крикнув:

– Це герой Збаража, Ян Скшетуський! Той, що крізь ворожий стан пробився, рятівник війська, князя, всієї Речі Посполитої! Нехай благословить їх Господь!

– Vivat! Vivant! Хай живуть! – підхопила шляхта.

– Хай живуть! – повторили князівські драгуни, і громова луна прокотилася топорівськими полями.

– У Тарнопіль! До князя! На весілля! – вигукував Заглоба. – Що, донечко? Кінець твоїм бідам!.. А Богуна – катові та на плаху.

Ксьондз Цецишовський стояв, звівши очі до неба, а вуста його повторювали чудесні слова натхненного проповідника:

– «Ті, що сіяли зі слізьми, пожинатимуть із радістю…»

Скшетуського посадили в карету поруч із князівною, і всі рушили далі. День видався чудовий, погожий, поля та діброви ніжилися під променями сонця. У самих низинках і вище, над перелогами, і ще вище, у повітряній блакиті, вже плавали там і сям сріблисті нитки павутини, що до кінця осені немов снігом укривала тамтешні поля. Великий спокій панував навкіл, тільки коні бадьоро пофоркували на дорозі.

– Пане Міхал! – говорив тим часом Заглоба, чіпляючи носком чобота стремено Володийовського. – Чогось у мене знову клубок у горлі застряг, як того дня, коли пан Підбийп’ятка – царство йому небесне! – зі Збаража вийшов: та ледь подумаю, що ці двоє нарешті знайшли одне одного, до того радісно робиться на серці, начебто кварту доброго вина залпом випив! Коли й вам не доведеться зв’язати себе шлюбними узами, будемо на старості літ їхніх діток няньчити. Всякому своє призначено, пане Міхал, ми ж із вами, напевно, для війни народжені, а не для сімейного життя.

Невеличкий лицар нічого не відповів, тільки вусиками заворушив швидше ніж зазвичай.

Друзі вирішили їхати в Топорів, а відтіля в Тарнопіль, аби з’єднатися з князем Яремою та разом із його корогвами вирушити до Львова на весілля. Дорогою Заглоба розповідав пані Вітовській про події останнього часу. Так вона довідалася, що король у Зборові після кровопролитної битви, що не принесла жодній стороні перемоги, уклав договір із ханом – не занадто сприятливий, але такий, що на якийсь хоча б час спокій Речі Посполитій забезпечував. Хмельницький за цим договором, як і раніше, залишався гетьманом і діставав право з незліченної кількості своїх прихильників одібрати сорок тисяч реєстрових козаків, а за цю поступку присягнув королеві та станам у вірності й послуху.

– Усякому ясно, – говорив Заглоба, – що з Хмельницьким нова війна неминуча, але якщо тільки булава знову не обійде нашого князя, все інакше зовсім обернеться.

– Що ж ви панові Скшетуському головного не скажете, – втрутився, підскакавши до карети, невеличкий лицар.

– Ах, так! – вигукнув Заглоба. – Я з цього й хотів почати, та щось ми всі розгубилися. Ви ж не знаєте, Яне, що після вашого відходу сталося: Богун потрапив у полон до князя.

Скшетуського й Олену ця несподівана новина так вразила, що вони не могли вимовити ні слова: князівна лише розвела руками, і настало мовчання, що його першим порушив Скшетуський.

– Як? Яким чином? – запитав він.

– Це перст Божий, – відповів Заглоба, – перст Божий, ніщо інше. Після укладення договору виходимо ми зі Збаража цього, будь він проклятий… Князь із кавалерією на лівому фланзі – на випадок, коли нападуть ординці… Вони ж часто й густо договір порушують… І раптом ватага, коней так із триста, кидається на кінноту князя.

– Лише Богун міг таке вчинити! – вигукнув Скшетуський.

– Він і був. Та не по зубах козачні збаразькі жовніри! Пан Міхал миттю їх оточив, нікого в живих не залишив, а Богуна двічі полоснув шаблею – тут його і скрутили. Не щастить йому з паном Міхалом, певно, він і сам це зрозумів, – тричі либонь стинався. Та й не шукав він нічого іншого, крім хіба що смерті.

– Ми потім уже довідалися, – додав Володийовський, – що Богун намірився з Валадинки потрапити в Збараж, та не встиг – шлях же неблизький, – а коли почув, що мир укладено, з люті, мабуть, із глузду з’їхав, і все дарма йому стало.

– Хто меч візьме, від меча і загине, так уже фортуна розпорядилася, – сказав Заглоба. – Безумець він, а від розпачу зробився ще безумнішим. Ох, і заварилася по його милості каша – набрід розлютився, та й ми теж. Я думав, знову війна почнеться: князь уже оголосив, що трактат порушено. Хмельницький хотів було Богуна відбити, але тут хан розлютився. «Він, каже, слово моє і присягу мою зганьбив!» І війною Хмельницькому пригрозив, а до нашого князя надіслав гінця, через якого передав, що Богун самовільно поліз у бійку, і ще попросив князя про історію цю забути, а з Богуном обійтись, як із простим бунтівником. Напевно, у хана і своя була користь: щоб татари могли ясир повести спокійно – вони його стільки набрали, що тепер либонь у Стамбулі мужика за два цвяхи купиш.

– І що ж князь із Богуном зробив? – із тривогою запитав Скшетуський.

– Наказав був негайно палю для нього застругати, та потім роздумав і так сказав: «Дарую його Скшетуському, нехай робить із ним, що хоче». Сидить тепер козачина в Тарнополі у в’язниці; цирульник йому голову перев’язує. Господи, скільки ж разів од нього душа відлетіти хотіла! Жодному вовкові собаки так, як ми йому, не попсували шкіри. Сам пан Міхал кусав тричі. Але це твердий горішок, хоч і нещасливець, сказати по правді. Пошли йому легку смерть, Боже! Я на нього зла вже не тримаю, хоч він і моєї крові зажадав, – а на мені ніякої провини немає: я і пив із ним, і дружбу водив, як із рівнею, поки він на тебе, донечко, руки не підняв. Я ж теж його ножем штрикнути міг у Розлогах… Ех, давно відомо, що немає вдячності на світі й добром за добро мало хто платити вміє. Бог з ним!..

І Заглоба довго хитав головою…

– Що ж ви з ним, Яне, робитимете? – запитав він через деякий час. – Жовніри говорять, на зап’ятки поставите – тим більше що він чоловік видний, – тільки мені вірити не хочеться, що ви таке вчините.

– Звичайно, ні, – відповів Скшетуський. – Великої відваги це воїн, до того ж нещасливий – тим більше я його не принижу холопською роботою.

– Нехай простить йому Господь усі його гріхи, – сказала князівна.

– Амінь! – додав Заглоба. – Він смерть, як матір, благає, щоб прибрала його… І, певно б, її знайшов, якби не спізнився в Збараж.

Усі замовкли, міркуючи про дивну зрадливість долі, та їхали в замисленості, поки вдалині не показалася Грабова, де було влаштовано перший привал. Там уже зібралася частина воїнства, що поверталася зі Зборова, в тому числі пан Вітовський, каштелян сандомирський, який зі своїм полком поспішав назустріч дружині, і пан Пшиємський, і безліч шляхти з ополчення, що цим шляхом поверталася додому. Садиба в Грабовій була спалена вщент, як і решта будівель, але день був чудовий, теплий і тихий, і подорожани, не потребуючи даху над головою, розташувалися в діброві просто неба. Їстівних припасів і напоїв не бракувало, й челядь жваво взялася готувати вечерю. Каштелян сандомирський наказав розбити в діброві десяток наметів для вельмож і слабкої статі: вийшов ніби справжній табір. Лицарі юрбилися перед наметами – всім хотілося подивитися на Скшетуського та князівну Олену. Деякі розмовляли про недавню війну: ті, що поверталися зі Зборова, а під Збаражем не побували, докладно випитували в княжих воїнів про облогу. Галасливо було і весело, до того ж і день Господь подарував прекрасний.

Серед шляхти, звичайно ж, найпомітніший був Заглоба, який у тисячний раз розповідав, як зарубав Бурляя. Редзян теж не сидів осторонь – він командував челяддю, що готувала трапезу. Усе-таки спритний малий улучив зручну хвилину і, відвівши Скшетуського вбік, смиренно поклонився в пояс.

– Мосьпане, – сказав він, – хочу і я попросити про милості.

– Проси, – відповів Скшетуський, – хіба можу я тобі в чому-небудь відмовити, коли всім кращим у житті зобов’язаний твоїм турботам?

– Я відразу подумав, – зізнався слуга, – що ваша милість винагородити мене побажає.

– Говори: чого хочеш?

Пухке лице Редзяна потемніло, а очі запалилися ненавистю і злістю.

– Не хочу я ніякої нагороди, – сказав він, – про одне прошу: щоб ваша милість мені Богуна уступили.

– Богуна? – перепитав здивовано Скшетуський. – Що ж ти з ним робитимеш?

– Я вже, мосьпане, придумаю, щоб і себе не скривдити, і йому з лишком відплатити за те, як він зі мною в Чигирині обійшовся. Ваша милість, звичайно, скарає його на горло – дозвольте ж, спершу я з ним розквитаюсь!

Скшетуський насупився.

– Не буде цього! – сказав він твердо.

– О Господи! Краще б мені загинути, – жалібно скрикнув Редзян. – Невже я для того тільки живий залишився, щоб до кінця своїх днів не позбутися ганьби!

– Проси, чого хочеш, – сказав Скшетуський, – ні в чому не дістанеш відмови, та цьому не бувати! Опам’ятайся, спитай батьківської поради, що є більший гріх: сповнити такий зарік чи від нього відмовитися. Не підсобляй своєю рукою Божій караючій десниці – коли б самому не дісталося. Май совість! Чоловік цей і так у Всевишнього смерті просить, до того ж поранений і позбавлений волі. Ким же ти для нього стати збираєшся? Невже катом? Чи то ж над зв’язаним готовий поглумитися, пораненого доб’єш? Ти хто, татарин чи лиходій козацький? Я, поки живий, цього не допущу. І не згадуй більше.

У голосі лицаря пролунали така сила і твердість, що слуга відразу втратив усяку надію і тільки проговорив, ледве не плачучи:

– При повному здоров’ї він із двома такими, як я, граючись упорається, а хворому, виходить, мститися не годиться – коли ж мені відплатити за свої образи?

– Помсту надай Богові, – промовив Скшетуський.

Хлопець роззявив рота, збираючись іще щось сказати чи запитати про щось, але пан Ян повернувся й пішов до наметів, перед якими зібралося велелюдне товариство. Посередині сиділа пані Вітовська, поряд із нею князівна, а навколо юрмилися лицарі. Дещо попереду стояв Заглоба з непокритою головою й розповідав про облогу Збаража тим, хто повернувся з-під Зборова. Слухали його, затамувавши подих, бліднучи від хвилювання, і ті, кому в Збаражі не довелося бути, гірко про те шкодували. Пан Ян сів біля князівни і, взявши її ручку, підніс до вуст – і так сиділи вони тихо, пригорнувшись одне до одного. Сонце вже покидало небесне склепіння, на землю спускався вечір. Скшетуський теж заслухався, немовби щось нове для себе міг довідатися. Заглоба лише піт утирав із чола – і все дужче підвищував голос… В одних у пам’яті поставали, а іншим уява малювала недавні криваві сцени: мовби на власні очі лицарі бачили окопи в оточенні незліченних полчищ і запеклі штурми, чули виття і крики, грім гармат і самопалів, і на валові, під градом куль, бачили князя в срібних обладунках… І як потім прийшли лихо і голод, які багряні стояли ночі, коли смерть величезним лиховісним птахом кружляла над валами… Як ішли з табору Підбийп’ятка, Скшетуський… Слухаючи, лицарі то очі зводили до неба, то хапалися за руків’я шабель, Заглоба ж так закінчив свою розповідь:

– І залишили ми там тільки могили, тільки величезний курган, а якщо під курганом тим не спочиває гордість Речі Посполитої та цвіт лицарства, і князь-воєвода, і я, і всі ми, що від самих козаків дістали прозвання збаразьких левів, – його заслуга!

І з цими словами Заглоба вказав на Скшетуського.

– Так і є, воістину! – закричали Марек Собєський і пан Пшиємський.

– Честь йому і слава! Дякуємо! – загриміли з усіх боків гучні голоси лицарів. – Vivat Скшетуський! Vivant молода пара! Хай живе герой! – усе голосніше і голосніше лунали вигуки.

Піднесення охопило всіх тих, що зібралися. Одні побігли за чарками, інші підкидали догори шапки. Задзвеніли шаблі в руках у жовнірів – і незабаром усі звуки та голоси злилися в єдиний вигук, громові подібний:

– Хай живе! Слава! Слава!

Скшетуський, як справжній лицар-християнин, смиренно опустив голову, князівна ж підвелася, відкинула коси – на щоках її спалахнув рум’янець, в очах світилася гордість, тому що цей лицар мав стати її чоловіком, а чоловікова слава для дружини все одно, що сонячне світло для землі.