Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 57 страниц)

Богобоязкий пан Лонгинус перехрестився і сказав:

– З ними сили пекла, з нами небесні!

– Вони б і мене, нечисті, перед Хмельницьким розкрили – і хто такий, і кого веду, та я їх певним способом закляв, ось вони й мовчали. Ще побоювався я, впізнає мене Хмельницький, ми ж із ним разів зо два в Чигирині в Допула стикалися. Були іще знайомі полковники, та що із того? Я ж худий зробився, борода до пояса виросла, волосся до плечей, та ще одежа – от мене ніхто й не впізнав.

– Так ви, пане, самого Хмельницького бачили і з ним розмовляли?

– Чи бачив я Хмельницького? Та на власні очі, як от вас! Він же мене послав на Поділля шпигувати, маніфести мужві дорогою роздавати. Пернач дав для безпеки від татар, так що із Корсуня я вже всюди міг їхати без остраху. Зустрінуться мені мужики або низові, я їм одразу пернач до носа й кажу: «Понюхайте це, дітки, – й котіться до дідька!» Звелів я теж усюди мені давати їсти й пити досхочу, а вони давали й підводи теж давали, чому я був радий і постійно тому за бідолашною князівною моєю доглядав, щоби після таких великих поневірянь і небезпеки отямилася. І от, значить, скажу я вашим милостям, перш ніж дісталися ми Бара, вона вже так відгодувалася, що народ у цьому самому Барі ледве очей на неї не видивив. Є там пригожих дівиць доволі, тому що шляхта звідусіль з’їхалась, але їм до неї, як совам до ластівки. Люблять її, знову ж таки, люди, та й ви, добродії, полюбили б, якби побачили.

– Це вже вірно, інакше воно й бути не може! – мовив невеличкий Володийовський.

– Але чому ж ви, ваша милість, аж до Бара подалися? – запитав Мігурський.

– Тому, що вирішив не заспокоюватися, поки безпечного місця не дістануся, на маленькі фортечки не надіявся, вважаючи, що бунтівники на них спокуситися можуть. А на Бар хоч би й спокусилися, та зуби все одно зламали б. Там пан Анджей Потоцький за могутніми стінами сидить і стільки ж турбується стосовно Хмеля, скільки я стосовно порожньої склянки. Невже ви, панове, гадаєте, що я невірно вчинив, далеко від війни втікши? Знову ж за мною напевне Богун гнався, а вже коли наздогнав би, так повірте, добродії мої, марципан би із мене собакам зробив. Ви його не знаєте, а я, трясця його матері, знаю! Доти спокійним не буду, поки його не повісять. Дай же, Господи, щасливого кінця, амінь! Видно, він собі нікого так не примітив, як мене. Брр! Як подумаю про це – мороз по шкірі! Тому-то я тепер і напої так уживаю, хоча за натурою своєю до випивки байдужий.

– Що ви таке, ваша милість, говорите! – здивувався пан Підбийп’ятка. – Ви ж, братушко, як журавель колодязний, п’єте!

– Не дивіться, добродію, в колодязь, розумного не побачите! Одначе, що там про це балакати! Їдучи, значить, із перначем і маніфестами Хмельницького, великих перепон я дорогою не зустрів. Діставшись Вінниці, знайшов я там корогву присутнього тут пана Аксака, одначе дідівського вигляду поки вирішив не змінювати, бо мужви боявся. Одне тільки, що від маніфестів одкараскався. Живе там римар один на прізвисько Сайгак. Він для запоріжців шпигує й відомості Хмельницькому посилає. Через нього я й одіслав назад маніфести, приписавши до них такі сентенції, що Хміль, треба гадати, шкіру звелить із нього зідрати, коли прочитає. Втім, біля самого вже Бара таке мені приключилося, що я, так би мовити, ледве біля берега не втопився.

– Як воно було? Як же?

– Перестріли нас п’яні жовніри-бешкетники, і почули вони, що звертаюсь я до князівни «панно», я ж бо не дуже-то вже й таївся, перебуваючи від своїх поблизу. Вони зразу: що це, мовляв, за дід такий і що це за особливий хлопчина, до котрого звертаються «панно»? А як на князівну глянули: краса писана! Вони на нас! Я сердешну мою в куток, собою затулив та шаблю хвать!

– Дивно все-таки, – перервав оповідача Володийовський, – що ви, пане, дідом переодягнені, при шаблі були.

– Ге! – сказав Заглоба. – При шаблі? Я ж жовнірську схопив, котра на столі лежала. Це ж у корчмі було, в Шипинцях. Двох я уклав миттю. Решта за мушкети! Я кричу: «Стійте, собаки, я шляхтич!» А тут раптом горлають: «Alt! Alt![126]126
  Стій! Стій! (Спотвор. нім.).


[Закрыть] Роз’їзд чийсь на підході!», а це, виявляється, не роз’їзд, усього-на-всього пані Славошевська з ескортом, котру син із п’ятдесятьма вершниками проводжав, хлопчина молодий. Тут цих жовнірів нарешті втихомирили. А я до пані Славошевської з промовою вітальною. Так її розчулив, що зразу ж безодні в неї в очах розкрилися. Взяла вона князівну у свою карету, і вирушили ми в Бар. Думаєте, на цьому край? Е ні!..

Несподівано пан Слєшинський перервав Заглобу.

– Дивіться, шановні панове, – сказав він, – там що, зоря, чи що?

– Гей, бути не може! – заперечив Скшетуський. – Зарано ще.

– Це де Старокостянтинів!

– Точно! Бачите: все яскравіше!

– Боже мій, заграва!

Всі обличчя враз зробилися серйозними, всі забули про розповідь і підхопилися.

– Заграва! Заграва! – підтвердило декілька голосів.

– Це Кривоніс із Полонного підійшов.

– Кривоніс із усім військом.

– Передові загони, мабуть, місто підпалили або села навколишні…

У цю мить тихо просурмили тривогу, і зразу до офіцерів підійшов старий Зацвілиховський.

– Шановні панове! – сказав він. – Повернулася розвідка. Ворог під носом! Виступаємо негайно! До полків! До полків!..

Офіцери поспішили до своїх полків. Челядь затоптала вогнища, і незабаром табір поринув у пітьму. Тільки вдалині, де Старокостянтинів, небо робилося все червонішим, а від заграви цієї поступово меркли і згасали зірки. Знову почулися сурми, що тихенько просурмили похід. Невиразні гурти людей і коней заворушились. У тиші були чутні удари копит, розмірений крок піхоти і, нарешті, глухуватий перестук гармат Вурцеля; іноді брязкали мушкети або лунала команда. Було щось грізне і зловісне в нічному цьому поході, невидимому в темряві, в цих голосах, шерехах, побрязкуванні металу, поблискуванні броні й мечів. Корогви спускалися до старокостянтинівського шляху і пливли по ньому в напрямку заграви, схожі на гігантського ящера або змія, що повзе поночі. Але чудова липнева ніч уже минала. У Росоловцях загорлали півні, подаючи по всьому містечку голоси свої. Миля шляху відділяла Росоловці від Старокостянтинова, так що, перш ніж військо повільним маршем пройшло половину шляху, з-за димної заграви, ніби наляканий, визирнув блідий світанок і поступово почав насичувати мерехтливим світлом повітря, видобуваючи з сутінків ліси, переліски, білу стрічку битого шляху і військо, що рухалось по ньому. Тепер людей, коней і зімкнуті лави піхоти можна було розрізнити чітко. Повіяв ранковий свіжий вітерець і залопотів стягами над головами лицарів.

Попереду йшли татари Вершулла, за ними – козаки Понятовського, потім драгуни, гармати Вурцеля, а піхота з гусарами замикала. Пан Заглоба їхав поряд зі Скшетуським, але якось увесь час вертівся в сідлі, і видно було, що перед неминучою битвою його охоплює неспокій.

– Ваша милість, – тихо зашепотів він Скшетуському, ніби побоюючись, що хтось підслухає.

– Що скажете, пане?

– Першими хіба гусари вдарять?

– Ви ж казали, що ви старий жовнір, а не знаєте, що гусарів для вирішального удару тримають до того часу, коли противник усі сили в битву кине.

– Та знаю я це, знаю! Просто перевірити себе хотів!

Із хвилину обидва мовчали. Потому пан Заглоба притишив голос іще дужче й запитав знову:

– Значить, там Кривоніс із усіма своїми силами?

– Точно.

– А багато їх у нього?

– З холопами тисяч шістдесят буде.

– Ох ти диявол! – сказав пан Заглоба.

Скшетуський усміхнувся у вуса.

– Не думайте, ваша милість, що боюсь я, – знову зашепотів Заглоба. – Просто в мене задишка, і товкотнечі я не люблю, тому що жарко буває, а коли жарко, від мене користі ніякої. Інша річ самотужки діяти! Людина хоч хитрощами якими викрутитися може, а тут і придумати нічого не встигнеш! Тут не голова, а руки у виграші. Тут я пень у порівнянні з паном Підбийп’яткою. У мене, пане, на животі двісті золотих червінців, які мені князь подарував, та вірте мені, що живіт якраз волів би я де-небудь в іншому місці тримати. Тьху! Терпіти не можу цих вирішальних битв! Чума їх забирай!

– Нічого з вашою милістю не станеться. Зберіться з духом.

– З духом? Цього ж бо я і боюсь, що відвага здоровий глузд у мені переможе! Я страх який запальний… А мені поганий знак був – поки біля вогнища сиділи, дві зірки впало. Раптом якась із них моя!

– За добрі ваші справи Бог вас нагородить і в здоров’ї збереже.

– Тільки б занадто скоро нагороди не поклав!

– Чому ж ви при обозі не лишилися?

– Я вирішив, що з військом безпечніше буде.

– І правильно. Ось побачите, ваша милість, що нічого такого особливого в цім ділі немає. Ми вже звичні, а consuetudo altera natura.[127]127
  звичка – друга натура (лат.).


[Закрыть] Оце вже й Случ із Вишуватим ставком.

І дійсно, води Вишуватого ставка, відділені від Случі довгою греблею, заблищали вдалині. Військо зразу спинилося на всьому протязі.

– Що? Вже?

– Князь буде стрій перевіряти, – відповів пан Скшетуський.

– Терпіти не можу штовханини!.. Говорю я вашій милості… просто не переношу.

– Гусари на правий фланг! – пролунав голос вістового, посланого князем до Скшетуського.

Уже зовсім розвиднилося. Заграва поблякла у променях сонця, що сходило, золоті відсвіти заблищали на вістрях гусарських списів, і могло здатися, що над лицарями загорілися тисячі свічок. Після перевірки строю військо, більше не криючись, гримнуло в один голос: «Розтворіться, ворота спокути!» Могутня пісня покотилася по росах, ударилася в сосновий бір і, відбита луною, злетіла в небеса.

Та ось берег по той бік греблі зачорнів скільки бачило око силою-силенною козаків; полки підходили за полками, кінні запоріжці, споряджені довгими піками, піший люд із самопалами і повінь мужви, озброєної косами, ціпами й вилами. За ними, ніби в тумані, виднівся величезний обоз, на вигляд – просто пересувне місто. Скрип тисяч возів, іржання коней долітали навіть до княжих жовнірів. Козаки, одначе, йшли без звичних криків, без завивання й по той бік греблі зупинились. Обидві ворогуючі армії певний час у мовчанні споглядали одна одну.

Пан Заглоба, невідступно тримаючись біля Скшетуського, поглядав на це людське море і бурмотів:

– Ісусе Христе, навіщо ж ти стільки цієї наволочі створив! Уже чи не сам Хмельницький із черню та всіма вошами?! Ну що за неподобство, скажіть, ваша милість? Вони ж нас шапками закидають. А як славно було колись на Украйні! Пруть і пруть! Щоб на них біси в пеклі перли! І все на нашу голову! Щоб вони від сапу здохли!..

– Не лайтесь, ваша милість. Неділя ж бо нині.

– І справді – неділя, ліпше б воно про Бога подумати… Pater noster qui est in coelis… Ніякої поваги від цих негідників очікувати не можна. Sanctificetur nomen Tuun… Що ж творитися буде сьогодні на цій греблі! Adveniat regnum Tuum… Ось уже в мені й сперло дихання… Fiat voluntas Tua… А, щоб ви здохли, Амани-мужогубці! Дивіться, ваша милість! Що там?

Загін з декілька сот людей одірвався від чорної маси і безладно попрямував до греблі.

– Поєдинщики це, – сказав Скшетуський. – Зараз і наші до них виїдуть.

– Значить, все-таки буде битва?

– Неодмінно.

– Чорти б усе забрали! – Тут поганий настрій пана Заглоби перейшов усякі межі. – А ви дивитеся, пане, на все як на teatrum[128]128
  театр (лат.).


[Закрыть] під час Масниць! – неприязно крикнув він Скшетуському. – Ніби ваша шкура тут ні при чому!

– Ми звичні, я ж сказав.

– І, звичайно, в поєдинки встрянете?

– Не дуже-то годилося б лицарям із головних підрозділів один на один із таким противником битися, хто собі ціну знає, цим не займається. Та в нинішні часи хіба ж гідність до уваги береться?

– Уже й наші йдуть! Он! – закричав пан Заглоба, заздрівши червону лінію драгунів Володийовського, що підтюпцем рухалася до греблі.

За ними потяглися бажаючі – душ так по десять від кожної корогви. Серед інших пішли рудий Вершулл, Кушель, Понятовський, двоє Карвичів, а з гусарських – пан Лонгинус Підбийп’ятка.

Дистанція між обома загонами почала швидко скорочуватися.

– Знаменитих справ зробитеся, пане, свідком, – сказав Скшетуський пану Заглобі. – Особливо придивіться до Володийовського та Підбийп’ятки. Великі це лицарі. Розрізняєте їх, ваша милість?

– Розрізняю.

– Тоді дивіться пильно, самі ще розохотитеся.

Розділ XXXI

Воїни, зійшовшись зовсім близько, зупинили коней і заходилися насамперед ганьбити один одного.

– Здрастуйте! Здрастуйте! А ось ми зараз собак вашим падлом нагодуємо! – закричали княжі жовніри.

– А ваше й собакам не в корм.

– Згниєте в цьому ставку, громили підлі!

– Кому писано, той і згниє. Вас либонь перших риби обгризуть.

– Нумо вилами гній довбати, хами! Вам воно звичніше, ніж шабля.

– Хоча ми й хами, зате синки наші шляхтою будуть, позаяк од панянок ваших народяться!

Якийсь козак, видно задніпровський, вискочив уперед і, склавши долоні біля рота, закричав оглушливим голосом:

– У князя дві племінниці! Скажіть, щоб Кривоносові їх прислав…

У пана Володийовського, ледве почув він таке блюзнірство, від люті аж в очах потемніло, і він зразу повернув коня на запоріжця.

Скшетуський, стоячи на правому фланзі з гусарами, впізнав його здалеку і крикнув Заглобі:

– Володийовський пішов! Володийовський! Дивіться ж, пане! Он! Он!

– Бачу! – закричав пан Заглоба. – Вже підскакав! Б’ються! Раз! Раз! Бий його! Он вони! Ого, все! Ну і зух, трава на ньому не рости!

І справді, з другого замаху блюзнірник, як громом прибитий, гепнувся додолу, причому головою до своїх, що було недобрим знаком.

Тим часом вискочив другий, одягнений у червоний кунтуш, знятий із якогось шляхтича, й налетів на пана Володийовського дещо збоку, одначе кінь під ним у момент самого удару спіткнувся. Пан Володийовський обернувся, і зразу стало зрозуміло, що таке майстер, бо лише самою кистю здвигнув він, зробивши рух такий легкий і м’який, що просто-таки непомітний, – і шабля запоріжця пурхнула в повітря. Пан же Володийовський за комір його схопив і разом із конем помчав до своїх.

– Брати ріднії, спасайте! – волав полоненик.

Одначе чинити опір не чинив, знаючи, що, якби ворухнувся, й одразу був би посічений шаблею, так що він навіть і коня свого бив п’ятками, щоби скакав відповідно. І пан Володийовський мчав його, як вовк козу.

Забачивши таке, кинулися один на одного душ по п’ятнадцять із кожного боку – великій кількості на вузькій греблі було не поміститися. Так що сходилися противники поодинці. Воїн сплітався з воїном, кінь із конем, шабля з шаблею, і вервечка поєдинків цих являла собою захоплююче видовище, на яке обидва війська гляділи з величезною цікавістю, намагаючись угадати по ньому, що обіцяє їм фортуна. Ранкове сонце сяяло над поєдинщиками, а повітря було таке прозоре, що можна було розрізнити обличчя в обох шикуваннях. Здалеку все мало вигляд як такий собі турнір або ігрище. Часом хіба що з товкотнечі раптом вибігав кінь без вершника, іноді труп зривався з греблі в ясне скло води, й та розколювалася золотими іскрами, а потім розходилася хвилеподібними колами все далі й далі від берега.

В обох станах серця вояків раділи мужності своїх лицарів і ратному їх завзяттю. Кожний бажав своїм перемоги. Раптом Скшетуський сплеснув руками, так що дзвякнули нараменники, і вигукнув:

– Вершулл загинув! Із конем упав… Дивіться: він на білому тому сидів!

Та Вершулл не загинув, хоча дійсно упав разом із конем; перекинув його величезний Полуян, колишній козак князя Яреми, а зараз другий після Кривоноса воєначальник. Був це знаменитий поєдинщик, який ніколи забави цієї не пропускав. Такий могутній, що легко ламав по дві підкови зразу, в одиночному бою він здобув славу непереможного. Перекинувши Вершулла, він ударив на бравого офіцера Курошляхтича і страшно, майже до сідла, розрубав його надвоє; решта, приголомшені, відсахнулись, і, забачивши це, пан Лонгинус повернув до козака свою ліфляндську кобилу.

– Загинеш! – крикнув Полуян зухвалому чоловікові.

– Що поробиш! – відповів Підбийп’ятка, замахуючись.

Та ба, при ньому не було Зірвиглавця, бо, призначивши його для вельми великих подвигів, він не хотів користуватися мечем у поєдинках, і Зірвиглавець перебував у корогві при вірному збоєносці; з собою ж у пана Лонгина була тільки легка шабля-баторівка з блакитнуватим і позолоченим клинком. Перший її удар Полуян відбив, хоча зразу втямив, що має справу з неабияким бійцем, бо шабля в його руці просто задрижала; він відбив іще й другий удар, і третій, після чого або велику вправність противника у фехтуванні вгадав, або перед обома арміями страшною своєю силою похвастати захотів, або, припертий до краю греблі, під натиском величезної коняки пана Лонгина побоювався впасти у воду, але, відбивши черговий удар, він звів коней боками і литвина в могутні обійми впоперек схопив.

І зчепилися вони, ніби два ведмеді, коли ті за ведмедицю під час тічки борються, обвились один навколо одного, як дві сосни, коли з одного стовбура виростаючи, вони взаємно обвиваються й майже єдиний стовбур становлять.

Усі, затамувавши подих, мовчки спостерігали поєдинок цих борців, із котрих кожен за надзвичайного силача серед своїх вважався. А ті й справді, можна сказати, зрослися в одне тіло, тому що тривалий час перебували в нерухомості. Тільки обличчя їхні робилися червоними, тільки по жилах, які вискочили на їхніх лобах, по зігнутих, як луки, хребтах, за страшною цією нерухомістю вгадувалося нелюдське зусилля рук, які напружились у взаємному обхваті.

Ось уже обидва почали судорожно смикатися. Лице пана Лонгина поступово робилося все червонішим, а лице отамана все синішим. Минула ще хвилина. Хвилювання глядачів зростало. Раптом у тиші почувся глухий, здушений голос:

– Пусти…

– Ні… братушко!.. – відповів другий голос.

Іще хвилина, і от щось страшенно хруснуло, почувся стогін, який долинув ніби з-під землі, потік чорної крові хлюпнув із уст Полуяна, і голова його відкинулася на плече. Тоді пан Лонгин витяг його з сідла і, перш ніж глядачі зрозуміли, що сталося, перекинув поперек свого, після чого риссю рушив до своїх.

– Vivat! – крикнули вишневчани.

– На погибель! – відповіли запоріжці.

І ні щоб збентежитися поразкою свого вождя – вони ще запекліше вдарили на противника. Закипіла безладна сутичка, що через брак місця робилася все більш несамовитою. І, незважаючи на всю відвагу свою, здригнулися б козаки перед більшою фехтувальною спритністю противника, коли б із Кривоносового табору не заграли несподівано сурми, що закликали поєдинщиків одійти.

Вони відразу ж ретирувались, а противник їхній, постоявши мить, аби показати, що виграв поле, теж повернув до своїх. Гребля спорожніла. На ній залишилися тільки людські та кінські трупи – передвістя того, чому бути далі, і ця стежинка смерті чорнілася між обома військами, а легкий подув вітру брижив гладеньку воду ставка й жалібно шумів у листі верб, схилених там-сям на березі.

І відразу, ніби неозорі зграї шпаків і сивок, рушили Кривоносові полки. Попереду – чернь, за нею скупчена піхота й кінні запорізькі сотні, далі татарські добровольці й козацька артилерія. І все без великого порядку. Одні тиснули на інших, ішли «навалом», прагнучи безмірною кількістю подолати греблю, а потім захлеснути й затопити княже військо. Дикий Кривоніс вірив не у воєнне мистецтво, а в кулак і шаблю, тому йшов у наступ усією армією і звелів полкам, які йшли позаду, натискати на передніх, аби ті хоча б і супроти волі, та все ж ішли вперед. Гарматні ядра почали плюхатись у воду на кшталт диких лебедів і гагар, не завдаючи через недоліт ніякої шкоди княжим військам, вишикуваним у шаховім порядку по той бік ставка. Людська повінь захлеснула греблю й котилася вперед безперешкодно. Окремі загони лавини цієї, досягнувши ріки, почали шукати броду і, не знайшовши, знову поверталися до греблі. Йшли вони так густо, що, як пізніше зазначив Осинський, по головах на коні проїхати було можна, і так вони вкрили греблю, що не лишилось і п’яді вільного простору.

Ярема дивився на все це з високого берега й брижив брови, а очі його метали в бунтівні натовпи блискавки. Спостерігаючи ж безладдя і товкотнечу в Кривоносових полках, він сказав оберштеру Махницькому:

– По-холопськи ворог із нами воювати вирішив і, мистецтвом воєнним нехтуючи, всім скопом іде, та не дійде.

Тим часом, ніби всупереч цим словам, козаки дісталися вже середини греблі й зупинилися, здивовані та стурбовані бездіяльністю княжого війська. Одначе в ту ж хвилину серед княжих зробився рух: вони відійшли, залишивши між собою та греблею просторий порожній півкруг, якому належало стати полем битви.

Потому піхотинці Корицького розступилися, відкривши націлені на греблю жерла Вурцелевих гармат, а в кутку, створюваному Случчю та греблею, поблискували в прибережних заростях мушкети німців Осинського.

І відразу для людей військових стало очевидно, на чиєму боці буде перемога. Тільки такий одчайдушний отаман, як Кривоніс, міг зухвало відважитися на битву в таких умовах, бо з усіма своїми силами не зміг би оволодіти навіть і переправою, коли б Вишневецький захотів із цим не погодитися.

Та князь навмисно вирішив пропустити декілька його полків за греблю, щоб оточити їх і знищити. Великий воєначальник просто користувався безрозсудством противника, котрий навіть не взяв до уваги, що своїм людям, які б’ються за рікою, зможе посилати допомогу тільки по вузькому проходу, через який більш чи менш значних підкріплень переправити буде неможливо. І навчені досвідом знавці воєнного мистецтва у подиві спостерігали за діями Кривоноса, котрого так безрозсудно чинити ніщо не спонукало.

Спонукала його лише амбіція та кровожерність. Отаман нещодавно дізнався, що Хмельницький, незважаючи на чисельну перевагу посланих із Кривоносом полків, турбуючись за результат битви з Яремою, йшов зі всіма своїми силами на поміч. Кривоніс отримав наказ од битви ухилитися. Та саме через це Кривоніс вирішив не ухилятись і поспішав.

Взявши Полонне й захмелівши від крові, він уже ні з ким не бажав ділитися нею, тому й поспішав. Ну, втратить половину війська, що з того! Решта захлесне нечисленні княжі сили й розгромить їх. Голову Яреми він піднесе Хмельницькому в подарунок.

Тим часом вируюча лавина черні досягла кінця греблі, спустилася з неї й розтеклася по тому самому півкругу, котрий звільнили, відступивши, підрозділи Яреми. В ту ж мить прихована збоку піхота Осинського дала залп, гармати Вурцеля процвіли довгими смугами диму, земля здригнулася від гуркоту, й битва почалася по всій лінії.

Дими затягли береги Случі, ставок, греблю й саме поле, тому мало що можна було розгледіти; часом лише мріли червоні мундири драгунів, іноді блищали гребені над летючими шоломами, здебільшого ж у хмарі цій усе аж кишіло. В місті гули всі дзвони, і скорботні стогони їхні змішувались із басовитим ревом гармат. Із козацького розташування сунули до греблі все нові й нові полки.

Ті, хто її перейшов і перебрався на той бік ставка, вмить розтягнувшись довгою лінією, з люттю вдарили на княжі корогви. Бій зав’язався від самого краю ставка до повороту ріки й заболочених луків, цього мокрого літа вкритих водою.

Черні й низовим належало або перемогти, або загинути, маючи за собою воду, до якої тіснив їх натиск піхоти й кінноти.

Коли рушили вперед гусари, пан Заглоба, хоча страждав задишкою і товкотнечі не любив, кинувся, замружившись, разом із іншими, бо нічого більше йому не лишалось, а в голові його тільки й миготіло: «Тут не обдуриш! Ніяк не обдуриш! Дурень з удачею, розумний із втратою!» Потім узяла його злість і на війну, і на козаків, і на гусарів, і взагалі на весь світ. Він почав лаятись і молитися. Вітер свистів у нього у вухах, спираючи дихання. Раптом кінь його на щось наткнувся, він відчув якусь перепону, розплющив очі – і що ж побачив? Ось вони, коси, шаблі, ціпи, очі, вуса і суціль червоні обличчя… І все якесь нечітке, невідомо чиє, що смикається, скаче, скаженіє. Тоді охопила його лють і на цього противника, і на те, що вони не забираються к бісу, а наскакують і змушують Заглобу битися. «Бажали – отримуйте!» – подумав він і заходився без розбору махати шаблею навсібіч. Іноді шабля просто розтинала повітря, іноді відчувалося, що клинок уганяється в щось м’яке. Разом з тим, він розумів, що все ще живий, і це надзвичайно збадьорювало його. «Бий! Убивай!!» – ревів Заглоба, як бугай, і врешті-решт люті мужицькі обличчя зникли з очей, замість них побачив він безліч спин, шапочних денець, а волання – хіба що вух йому не розривали.

«Тікають! – промайнуло в нього в голові. – Вони ж тікають! Тікають!»

Тоді закипіла в ньому нечувана відвага.

– Злодії! – крикнув він. – Так-то ви шляхті чините опір!

І кинувся вслід за втікачами, багатьох випередив і, вмішавшись у їхню гущу, з більшим глуздом взявся за діло. Тим часом соратники його притисли ворогів до густо порослого деревами берега Случі та гнали їх уздовж цього берега до греблі, через брак часу нікого не беручи в полон.

Раптом пан Заглоба відчув, що кінь під ним почав упиратись, і, разом з тим, щось важке, впавши на нього, обмотало йому голову, так що опинився він у цілковитій темряві.

– Шановні панове! Рятуйте! – крикнув він, б’ючи коня п’ятками.

Кінь, як видно, втомившись нести огрядного вершника, тільки постогнував, але з місця не сходив.

Пан Заглоба чув крики й поклики вершників, які мчали повз нього, потому весь цей ураган пролетів, і запанував певний затишок.

І знову думки, наче швидкі стріли татарські, замерехтіли в його мозку.

«Що це? Що сталось? Ісусе Христе! В полон мене взяли, чи що?»

І на чолі його виступив холодний піт. Схоже, йому обмотали голову так само, як він свого часу зробив це Богунові. А тягар, який відчувається на плечі, – рука гайдамаки. Тільки чому його ніхто не веде чи не прикінчує? Чому він стоїть на місці?

– Пусти, хамське поріддя! – крикнув пан Заглоба придушеним голосом.

Тиша.

– Пусти, хаме! Я дарую тобі життя!

Ніякої відповіді.

Пан Заглоба знову вдарив п’ятками в кінські боки. Безрезультатно! Уперта худобина розкарячилась іще більше й лишилася стояти.

Тоді надзвичайна лють охопила нещасного полоненика, і, діставши ножа з піхов, які висіли на поясі, він завдав страшного удару в тил за собою.

Ніж, одначе, розітнув лише повітря.

Тут Заглоба схопився обома руками за покривало, яке обмотало йому голову, й рішуче зірвав його.

Що таке?

Гайдамаків не видно. Навколо ні душі. Тільки вдалині в диму видніються летючі червоні драгуни Володийовського, а за декілька верст за ними поблискують обладунки гусарів, які зганяють із поля до води недобитих.

Зате біля ніг пана Заглоби лежить полковий запорізький прапор. Як видно, козак, утікаючи, відкинув його, і сталося так, що древком воно лягло на плече панові Заглобі, а полотнищем накрило йому голову.

Побачивши все це й утямивши, що до чого, сей муж зразу ж опам’ятався.

– Ага! – сказав він. – Я захопив прапор. А що? Може, я його не захопив? Якщо справедливість у цій битві не порішать, тоді нагороду я отримаю неодмінно. О хами! Щастя ваше, що піді мною кінь уперся. Помилявся я, гадаючи, що на хитрість слід покладатися більше, ніж на хоробрість. Знадоблюсь у війську і я для дечого – сухарі їсти кожний може. О Господи! Знову сюди якась зграя мчить. Не сюди, сучі діти, не сюди! Щоб цього коня вовки з’їли!.. Бий!.. Убивай!

І дійсно, новий загін козаків, завиваючи нелюдськими голосами, мчав до пана Заглоби, а по п’ятах за ними неслися латники Поляновського. І вельми очевидно, що пан Заглоба знайшов би смерть під копитами, коли б гусари Скшетуського, перетопивши тих, кого переслідували, не поверталися тепер, маючи намір узяти в обценьки загони, котрі мчали до Заглоби. Забачивши це, запоріжці поплигали у воду для того тільки, щоби, уникнувши мечів, знайти смерть у трясовинах і глибоких чорториях. Ті з них, хто, упавши навколішки, благав про пощаду, гинули під ударами. Погром зробився сташенний і повсюдний, але найжахливіше було на греблі. Загони, що перейшли на протилежний берег, було знищено в півкружжі, створеному княжим військом. Ті ж, хто греблю не перейшов, гинули під безперервним вогнем гармат Вурцеля і залпів німецької піхоти. Вони не могли рушити ні вперед, ні назад, бо Кривоніс підганяв усе нові полки, що, натискаючи, розштовхуючи передніх, закрили єдиний шлях до відступу. Могло здатися, що Кривоніс поставив собі за мету знищити власних людей, а ті скупчувалися, давили один одного, билися між собою, падали, плигали обабіч у воду – і тонули. Біля одного краю греблі чорніла хмара відступаючих, біля другого – полчища нападників, посередині ж – гори і вали трупів, стогони, волання воістину нелюдські, безумство страху, розгубленість, хаос. Увесь ставок наповнився людськими й кінськими трупами. Вода вийшла з берегів.

Іноді канонада замовкала. Гребля тоді, немов із гармати, викидала натовпи запоріжців і черні, котрі розсіювалися по півкружжю і йшли під меч кінноти, що їх очікувала, а Вурцель затівав стрілянину знову, зливою заліза і свинцю перекриваючи греблю й зупиняючи підхід підкріплень.

У кривавих цих змаганнях минали години.

Кривоніс, озвірілий, змилений, не здавався і жбурляв тисячі козаків смерті в пащу.

На другому березі Ярема, закований у срібні лати, верхи на коні стояв на високому кургані, що звався в ті часи Гиблою Могилою, і оглядав поле бою.

Обличчя його було спокійним, погляд же охоплював усю греблю, ставок, береги Случі й сягав навіть туди, де, повитий блакитнуватим серпанком оддаленості, розташувався величезний Кривоносів табір. Очі князя не відривались од цього стовпища возів. Нарешті він звернувся до огрядного київського воєводи і сказав:

– Сьогодні нам обозу не взяти.

– Як? Ваша княжа милість збирається?…

– Час летить швидко. Пізно дуже! Дивіться, пане, вже й вечір.

І дійсно, з моменту виїзду поєдинщиків битва, що не припинялася через упертість Кривоноса, тривала вже так довго, що в сонця було доволі часу пройти щоденну свою дугу та схилитися до заходу. Легкі високі хмари, котрі обіцяли погоду і, як стада білорунних овечок, розсіяні по небу, почали червоніти і зграями зникати з полів небесних. Приплив козачні до греблі поступово йшов на спад, а ті полки, що вже на неї ввійшли, відступали в сум’ятті й безладді.

Битва закінчилась, і закінчилася вона тому, що озвірілі натовпи обступили врешті-решт Кривоноса, волаючи у люті й відчаї:

– Зрадник! Погубиш ти нас! Пес кривавий! Самі себе зв’яжемо та Яремі віддамо, чим і життя купимо. На погибель тобі, не нам!

– Завтра віддам вам князя і все його військо або сам загину, – відповів Кривоніс.

Та очікуване це «завтра» мало тільки настати, а «сьогодні», що спливало, зробилося днем розгрому й поразки. Декілька тисяч кращих низових козаків, не кажучи вже про чернь, або полягли на полі бою, або потонули в ставку та ріці. Тисячі дві потрапили в полон. Загинуло чотирнадцять полковників, не рахуючи сотників, осавулів та іншого козацького чину. Другий після Кривоноса воєначальник живцем, хоч і з переламаними ребрами, потрапив до рук ворога.