Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 57 страниц)

Але рух цей, як видно, не тільки прибережні зарості розбудив: перед Скшетуським негайно виник якийсь чорнуватий предмет і неухильно почав на нього насуватися, злегка тремтячи, ніби до кидка готуючись. У першу секунду лицар ледь не скрикнув, але огида і страх позбавили його голосу й одночасно від жахливого смороду перехопило горло.

Однак за хвилину, коли перша думка, що це потопельник, який зловмисно заступив йому дорогу, покинула його, залишивши тільки огиду, Скшетуський рушив далі. Очерет не змовкав, перешіпотування навіть голоснішало. Крізь волоті, що гойдалися, лицар побачив другий татарський сторожовий пост, потім третій. Він їх обминув, обминув і четвертий. «Мабуть, я вже півставу обійшов», – подумав Скшетуський і висунув голову з очерету, намагаючись зрозуміти, в якому перебуває місці. Раптом щось його штовхнуло – обернувшись, він побачив біля самих своїх колін обличчя чоловіка.

«Це вже другий», – відзначив про себе лицар.

Але цього разу не злякався, бо друге тіло, що пливло на спині, в заціпенінні своєму не виявляло ніяких ознак життя. Скшетуський тільки прискорив крок, щоб уникнути запаморочення. Зарості ставали все густішими: з одного боку, тепер він був надійно схований, але, з другого, це надзвичайно утруднювало рух. Минуло ще півгодини, година, лицар ішов, не сповільнюючи кроку, хоча втома все більше його долала. У деяких місцях було настільки мілко, що вода і колін не діставала, зате подекуди він занурювався майже по пояс. А ще нестерпно важко було витягати ноги з мулу. Піт котився по чолу, хоча час від часу дрож із ніг до голови пробігав по його тілу.

«Що це? – у страху думав Скшетуський. – Невже delirium? Болота все нема й нема, раптом я його не розгледжу в очеретах і пройду мимо?»

Це загрожувало страшною небезпекою: так можна було цілу ніч кружляти по берегу ставка і вранці опинитися там же, відкіля вийшов, або де-небудь в іншому місці потрапити до козаків у руки.

«Невірний я вибрав шлях, – думав Скшетуський, і в душу його почав закрадатися страх. – Через ставки не пройти, треба повертатися; відпочину до завтра й піду тієї ж дорогою, що Лонгинус».

Але вперто йшов далі, позаяк розумів, що, сподіваючись повернутись і відпочити перед продовженням шляху, обманює сам себе; до того ж йому спадало на думку, що, посуваючись настільки повільно, із зупинками на кожнім кроці, він не міг іще досягти болота. Одначе бажання відпочити переслідувало його все невідступніше. Часом йому хотілося влягтися для перепочинку хоч у самісіньку грязюку. Але він ішов, заперечуючи власним думкам і невпинно читаючи молитви. Дрож усе сильніше його пробирав, усе важче було витягати з твані ноги. Кожна поява татарських дозорів протвережувала свідомість, але він почував, що і дух стомлений не менше за тіло, а до всього починається лихоманка.

Минуло ще півгодини – болото так і не показалось.

Зате тіла потопельників попадалися все частіше. Ніч, страх, трупи, шум очерету, безсоння й утома зробили свою справу: у Скшетуського почали плутатися думки. Перед очима зароїлися видіння. Ось Олена в Кодаку, а вони з Редзяном пливуть униз по Дніпру на дубасах. Очерети шелестять, а йому чується пісня: «Гей, то не пили пилили… не тумани вставали». Ксьондз Муховецький їх перед вівтарем очікує, пан Кшиштоф Гродзіцький запрошений бути весільним батьком. Князівна цілісінький день дивиться з мурів на ріку – так і сподівайся, сплесне руками, закричить: «Їде! Їде!»

– Ваша милість! – говорить Редзян і за рукав його тягне. – Панянка он стоїть…

Скшетуський приходить до тями. Це очеретини, переплутавшись, загородили йому дорогу. Мана розсіюється. Повертається свідомість. Тепер він уже не почуває такої утоми – лихоманка додає йому сили.

Гей, а чи не болото це вже?

Та ні, навколо все той же очерет, мовби він і не зрушився з місця. Біля гирла річки вода має бути чистою – значить, це ще не болото.

Лицар іде далі, та перед уявним його поглядом із настирливою впертістю постає мила серцю картина. Марно чинить опір Скшетуський, даремно починає шепотіти молитву, марно намагається зберегти ясність розуму – знову перед ним Дніпро, дубаси, чайки… Кодак, Січ… тільки цього разу видіння більш безладне, безліч осіб у ньому змішалося: біля Олени і князь, і Хмельницький, і кошовий отаман, і пан Лонгинус, і Заглоба, і Богун, і Володийовський – усі причепурені з нагоди їх вінчання, та де ж бо саме вінчання буде? Не зрозумієш, що за місце: чи то Лубни, чи то Розлоги, а може, Січ або Кодак… Вода навкруги чомусь, хвиля бездиханні тіла гойдає…

Скшетуський удруге пробуджується, вірніше, його будить голосний шерех, що доноситься з того боку, куди він іде, – і ось він уже прислухається, завмерши на місці.

Шерех наближається, чутні поскрипування, сплески – це човен.

Його вже можна розгледіти крізь очерет. У ньому двоє козаків – один відштовхується веслом, у другого в руці довга жердина, що здалеку відсвічує сріблом, – нею він водорості розсуває.

Скшетуський по шию занурюється у воду, щоб тільки голова над ситівником залишалась, і дивиться.

«Що це – звичайний дозор чи вони вже йдуть по сліду?» – думає він.

Але відразу ж, бачачи спокійні та ледачі рухи козаків, розуміє, що це звичайна варта. Навряд чи цей човен єдиний на ставку – коли б козаки напали на його слід, на воду спустили б із дюжину човнів та купу людей туди насаджали.

Тим часом човен проплив мимо – шум очерету заглушив слова сидячих у ньому людей; Скшетуський зачув лише уривок розмови:

– Чорт би їх забрав, і цеї смердячої води казали пильнувати!

І човен сховався за очеретами – козак на носі так само розмірено бив по воді жердиною, немов усіх риб на ставку сполохати затіяв.

Скшетуський побрів далі.

Невдовзі він ізнову побачив біля самого берега татарський сторожовий пост. Світло місяця падало просто на лице ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський тепер уже не стільки дозорців лякався, скільки побоювався знепритомніти. І тому напружив усю волю, щоб не втратити уявлення, де він і куди йти мусить. Одначе боротьба з собою лише збільшила втому, і незабаром він виявив, що всякий предмет у нього в очах двоїться і троїться, що ставок часом здається табірним майданом, а купи очеретів – наметами. У такі хвилини йому хотілося гукнути Володийовського, покликати із собою, але розум його не настільки ще був затуманений, і він стримував згубне бажання.

«Не кричи! Не кричи! – він собі повторював. – Це погибель».

Але боротись із собою ставало все сутужніше. Скшетуський вийшов зі Збаража, виснажений голодом і безсонням, яке не одного вже воїна звалило з ніг. Нічне пильнування, холодна купіль, смердючий запах води, єдиноборство з в’язкою грязюкою, з корінням, що чіпляється за ноги, украй виснажили його сили. До цього додалося роздратування проти страхів, які його долали, та біль від комарів, які так пожалили йому лице, що воно все було залите кров’ю. Скшетуський відчував: якщо незабаром не покажеться болото, він або вийде на берег – і нехай швидше станеться те, чому судилося статись, – або впаде просто серед очеретів і захлинеться.

Болото й гирло річки рятівною гаванню тепер здавалися, хоча насправді там початися мали нові перешкоди й небезпека.

Борючись із лихоманкою, він ішов, усе менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів не перестаючи. У його шумі Скшетуському чулися голоси людей, обривки розмов; здавалося, це про нього торочить ставок. Дійде він до болота чи не дійде? Вибереться чи залишиться тут навічно? Комарі тоненько виспівували над ним жалібних своїх пісень. Ставок робився глибшим – вода вже до пояса, а місцями до пахв доходила. І подумав лицар, що, коли доведеться плисти, він заплутається в цих густих тенетах і потоне.

І знову на нього напало нездоланне, нестримне бажання покликати Володийовського, він навіть руки склав і підніс до рота, щоб крикнути: «Міхале! Міхале!»

На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою прохолодною волоттю. Він опам’ятався – і побачив перед собою, трохи праворуч, слабенький вогник.

Тепер він уже не зводив очей із цього вогника і якийсь час уперто крокував прямо до нього.

І раптом зупинився, помітивши перед собою чисту смугу води, і зітхнув полегшено. То була річка, а ліворуч і праворуч від неї – болото.

«Досить кружляти по березі, можна звертати», – подумав лицар.

Обабіч водяного клину тяглися рівні ряди очерету – Скшетуський пішов, тримаючись найближчого до нього ряду. Ще хвилина – і він зрозумів, що на вірному шляху. Оглянувся: ставок був позаду, а вперед ішла вузька світла смужка, що не могла бути нічим іншим, окрім як рікою.

І вода тут була холодніша.

Одначе невдовзі його опанувала страшна утома. Ноги тремтіли, перед очима клубочився чорний туман. «Зараз, тільки дійду до берега і ляжу, – думав лицар. – Далі не піду, відпочину спочатку».

І, упавши на коліна, намацав руками суху купину, що поросла мохом, – острівцем лежала вона серед очерету.

Сівши на цю купину, Скшетуський утер закривавлене лице і зітхнув на повні груди.

Через мить ніздрі йому залоскотав запах диму. Лицар обернувся: на березі, за сотню кроків од води, горіло багаття, навколо якого купкою сиділи люди.

Сам він перебував якраз проти цього багаття й у ті хвилини, коли вітер розсовував очерет, міг бачити все як на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конопасів, що сиділи біля вогню і їли.

І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з’їв шматочок конини, що не наситив би і двомісячного вовченяти, і з відтоді в роті у нього не було й рісочки.

Почав він зривати круглі стебла латать, які росли обіч, і жадібно їх висмоктувати. Так заразом угамовувались і голод, і спрага, тому що спрага теж його мучила.

При цьому він невідривно дивився на багаття, що помалу блідло і мерхло. Люди навколо багаття мовби заволоклися туманом і, здавалося, все віддалялися.

«Ага! Сон мене долає! – подумав лицар. – Що ж, посплю прямо тут, на купині!»

Тим часом біля багаття зчинився рух. Конопаси підвелися. Незабаром до слуху Скшетуського долинули крики: «Кось! Кось!» Їм відповіло коротке іржання. Кинуте багаття почало повільно гаснути. Ще через короткий час лицар почув свист і глухий тупіт копит по росистому лузі.

Скшетуський не міг зрозуміти, чому поїхали конопаси. Раптом він помітив, що волоті очеретів і широке листя латать начебто зблякли і вода блискає інакше, ніж під місячним світлом, а повітря затягується легким серпанком.

Він оглядівся – світало.

Уся ніч пішла на те, щоб обігнути ставок і дістатися річки та болота.

Він був майже на самому початку шляху. Тепер треба буде йти річкою і при світлі дня пробиратися через табір.

Промені сонця, що вставало, пронизували повітря. На сході небо стало блідо-зеленого кольору.

Скшетуський знову спустився з купини в болото і, діставшися невдовзі берега, висунув голову з очерету.

Кроків, може, за п’ятсот од нього виднівся татарський дозор, луг же був зовсім пустельний, тільки неподалік на сухому горбку жевріло багаття; лицар вирішив повзти до нього під прикриттям високих трав, що подекуди перемежовувались очеретами.

Доповзши, він кинувся шукати, чи не знайдеться яких залишків їстівного. І знайшов: обгризені щойно баранячі кістки, на яких залишилися ще жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплій золі, – і їв із ненажерливістю дикого звіра, поки не помітив, що дозори, розставлені вздовж усього шляху, який він подолав, повертаючись тією ж дорогою в табір, наближаються до його багаття.

Тоді він поповз назад і через кілька хвилин сховався за стіною очерету. Відшукавши свою купину, безшумно на неї опустився. Дозорці тим часом проїхали мимо. Скшетуський негайно заходився біля кісток, які захопив із собою і які затріщали тепер у його могутніх щелепах, немов у вовка в пащі. Він обгриз жир і жили, висмоктав мозок, розжував що зумів – угамував трохи голод. Такого розкішного сніданку в Збаражі йому давненько їсти не випадало.

І відразу мовби знайшов нові сили. Його підкріпили як їжа, так і день, що розпочинався. Робилось усе світліше, східна сторона неба з зеленкуватої перетворилася на рожево-золоту, ранковий холодок, щоправда, був досить настирливий, та лицар утішався думкою, що незабаром сонце зігріє його натруджене тіло. Він уважно оглядівся. Купина була досить велика, округла та короткувата, щоправда, зате досить широка, щоб на ній могли вільно влягтися двоє. Очерети обступали її зусібіч як стіною, зовсім ховаючи від людських поглядів.

«Тут мене не знайдуть, – подумав Скшетуський, – хіба що за рибою хто полізе в очерети, а риби немає – від падла вся видохла. Отут і відпочину, і помізкую, що робити».

І почав роздумувати, йти йому далі по річці чи ні; зрештою вирішив, що піде, якщо підніметься вітер і збаламутить очерет: у противному разі гойдання і шелест стебел можуть його видати, до того ж проходити, імовірно, доведеться неподалік од табору.

– Дякую тобі, Господи, що я ще живий! – тихо прошепотів він.

І звів очі до неба, а потім думками перенісся в польський табір. Замок, позолочений першими променями сонця, що вставало, з його купини видний був пречудово. Може, хто-небудь там оглядає з вежі в підзорну трубу ставки й очерет, а вже Заглоба з Володийовським неодмінно до самої ночі виглядатимуть із валів, чи не побачать де його висячим на облоговій вежі.

«Тепер не побачать!» – подумав Скшетуський, і груди його переповнилися блаженним почуттям звільнення.

«Не побачать, не побачать! – повторив він ще і ще раз. – Невелику частину шляху я пройшов, але ж і її треба було подолати. І далі Господь мені допоможе».

І вже очима уяви бачив себе за ворожим станом, у лісах, де стоїть королівське військо, – там ополчення, що зібралося з усієї країни, гусари, піхота, чужоземні полки; земля гуде під вагою гармат, людей, коней, і серед цього велелюддя – сам його величність король…

Потім уявилася йому найзапекліша битва, розбиті табори – і князя побачив він, що летить із усією своєю кіннотою по купах тіл, і побачив зустріч військ…

Очі його, збуджені, опухлі, стулялися від яскравого світла, а голова хилилася від надлишку думок. Якесь солодке безсилля охоплювало лицаря, нарешті він простягся на весь зріст на моху і негайно заснув.

Очерет шумів. Сонце високо піднялося в небі і гарячим своїм поглядом зігрівало його, сушило одяг – він же спав не ворушачись, міцним сном. Усякий, забачивши його розпростертим на моху із закривавленим обличчям, подумав би, що на купині лежить труп, викинутий водою. Година минала за годиною – Скшетуський не прокидався. Сонце досягло зеніту і почало хилитися на протилежну частину небозводу – він усе ще спав. Розбудило його лише пронизливе іржання жеребців, що гризлися на лузі, й голосні окрики конопасів, що розганяли коней батогами.

Він протер очі, оглядівся, згадав, де перебуває. Подивився вгору: на червоному небі, де вже зайшло сонце, мерехтіли зірки – він проспав цілий день.

Але ні відпочити, ні набратися сил Скшетуському не вдалося – навпаки, всі кістки його боліли. Одначе він подумав, що нові випробування повернуть міцність тілу, і, спустивши ноги у воду, без зволікання рушив далі.

Тепер він ішов уздовж самого краю заростей, по чистій воді, щоб шелест очерету не привернув уваги табунників, які на берегах пасуть коней. Останні відблиски дня згасли, і було досить темно – місяць іще не показався з-за лісу. Річка стала набагато глибшою: місцями, втрачаючи дно під ногами, Скшетуський по волі чи по неволі пускався вплав, що було нелегко в одязі, та й течія, назустріч якій він плив, хоч як ледаче, все-таки тягла його назад до ставків. Зате найзіркіше татарське око не могло б розрізнити на тлі темної стіни очерету голову людини.

Тому посувався він досить сміливо, іноді вплав, але здебільшого брів у воді по пояс, а то й по плечі, поки нарешті не дістався місця, відкіля перед очима його постали тисячі й тисячі вогнів обабіч річки.

«Це табори, – подумав він, – допоможи мені тепер, Боже!»

І прислухався.

Суцільний гул безлічі голосів досяг його вух. Так, то були табори. На лівому березі річки, якщо дивитися за течією, розкинувся козацький табір зі своїми незліченними наметами та возами, а на правому – татарський кіш; шум і гомін чулися по обидва боки, людські голоси мішалися з дикими звуками сопілок і бубнів, ревінням волів, верблюдів, вигуками, кінським іржанням. Річка розділяла табори і слугувала перешкодою для розбратів і кривавих сутичок: татари не могли спокійно стояти біля козаків. У цьому місці річкове русло розширювалося, а може, було розширено спеціально. Утім, якщо судити по вогнях, вози по один бік і очеретяні курені по інший розташовувалися приблизно за півсотні кроків од річки, біля самої ж води, ймовірно, стояли сторожові пости.

Очерет і ситівник ріділи – видно, проти таборів береги були піщані. Скшетуський пройшов іще кроків п’ятдесят – і зупинився. Якоюсь грізною силою повіяло на нього від цих людських стовпищ.

У ту хвилину здалося лицареві, що вся насторожена увага, вся лють тисяч живих істот звернені проти нього, і він відчув цілковите своє перед ними безсилля, цілковиту беззахисність. І самотність.

«Тут нікому не пройти!» – подумав він.

Але все-таки рушив далі, ваблений якоюсь нездоланною, хворобливою цікавістю. Йому хотілося ближче глянути на цю страшну силу.

Раптом він зупинився. Ліс очерету обірвався, начебто зрізаний під корінь. Можливо, його і справді позрізали на курені. Попереду відкрилася рівна гладь, криваво-червона від багать, що дивились у воду.

Два з них високим і яскравим полум’ям горіли кожне на своєму березі над самою річкою. Біля одного стояв татарин на коні, біля другого – козак із довгим списом. Обоє поглядали то на воду, то один на одного. Удалині виднілися ще дозорці, що теж не спускали очей із ріки.

Відблиски багать перекидали через річку мовби вогненний міст. Біля берегів стояли рядами човники, на яких дозорці плавали по ставку.

– Ні, це неможливо, – пробурмотів Скшетуський.

Його раптом охопив розпач. Ні вперед не можна йти, ні назад повертатись! От уже майже добу плентається він по болотах і драговинах, дихає смердючими випарами, мокне у воді – і все лише для того, щоб, досягши нарешті таборів, через які взявся пройти, переконатися, що це неможливо.

Але і повернення було таким же неможливим; лицар розумів, що рухатися вперед у нього, можливо, ще знайдуться сили, але вони вичерпаються, якщо він надумає повернути назад. До розпачу домішувалася глуха лють; у якусь мить йому захотілося вилізти з води і, уклавши дозорців, урізатися в гущу юрби і загинути.

Знову вітер невиразно зашептався з очеретом; одночасно він приніс зі Збаража дзвін. Скшетуський почав гаряче молитися; він бив себе в груди і звертався до небес, благаючи про порятунок із пристрастю і відчайдушною надією потопаючого; він молився, а кіш і козацький табір гомоніли зловісно, немов у відповідь на його молитву; чорні й червоні від вогню постаті снували туди-сюди, як сонмища чортів у пеклі; дозорці стояли незрушно, а ріка несла вдалину криваві свої води.

«Коли настане глибока ніч, багаття згаснуть», – сказав собі Скшетуський і почав чекати.

Минула година, друга. Гомін стихав, багаття і справді помалу почало мерхнути – крім двох сторожових: ці розпалювались усе яскравіше.

Вартові змінювалися: зрозуміло було, що дозорці простоять на постах до світанку.

Скшетуському спало на думку, що, можливо, вдень прослизнути повз них буде легше, але він швидко відмовився від цієї думки. Вдень до річки ходять по воду, напувають худобу, купаються – береги заповнені будуть народом.

Раптом погляд його упав на човни. Біля обох берегів їх стояло по півсотні в ряд, а з татарського боку ситівник підходив до них упритул.

Скшетуський занурився по шию у воду і потихеньку почав посуватися до човнів, не спускаючи очей із татарського вартового.

Через півгодини він підкрався до першого човна. План його був простий. Човники стояли, задерши корму, від чого над водою утворилася якась подоба склепіння, під яким легко могла поміститися голова людини. Якщо всі човни стоять упритул один до одного, татарський дозорець не помітить під ними руху; небезпечнішим був козацький вартовий – але і той міг голови не побачити, оскільки під човнами, незважаючи на багаття навпроти, панувала непроглядна пітьма.

Утім, іншого шляху не було.

Скшетуський відкинув вагання й незабаром опинився під кормою найближчого човна.

Він посувався рачки, а вірніше, повз: у тім місці було досить мілко. Татарин стояв на березі так близько, що Скшетуський чув, як форкає його кінь. Зупинившись на хвилину, він прислухався. Човни, на щастя, стикалися бортами. Тепер лицар не зводив очей із козацького дозорця, що видний був як на долоні. Але той дивився на татарський кіш. Минувши човнів п’ятнадцять, Скшетуський раптом почув над самою водою голоси та кроки і миттєво завмер. У кримських походах лицар навчився розуміти по-татарськи – і тепер по тілу його пробіг дрож, коли він почув слова команди:

– Сідай і відчалюй!

Скшетуського кинуло в жар, хоча він стояв по коліно у воді. Якщо хто-небудь сяде в той човен, що зараз слугує йому прикриттям, він загинув; якщо ж в один із передніх – усе одно це кінець, тому що перед ним з’явиться порожнє освітлене місце.

Кожна секунда здавалася годиною. Тим часом загуділо під ногами людей дерев’яне днище човна – татари сіли в четвертий чи п’ятий човен із тих, що залишилися в нього за спиною, відіпхнулися і попливли до ставка.

Але рух біля човнів привернув увагу козацького вартового. Скшетуський із півгодини, не менше, простояв не ворухнувшись. Лише коли дозорця перемінили, він насмілився йти далі.

Так дістався він кінця ряду. За останнім човном знову починався ситівник, а потім і очерет. Досягши заростей, лицар, важко дихаючи, обливаючись потом, упав на коліна і подякував Богу від усього серця.

Тепер він ішов трохи сміливіше, користуючись кожним поривом вітру, що наповнював береги шумом. Час від часу оглядався назад. Сторожові багаття почали віддалятись, їхні вогні пропадали з очей, коливалися, тьмяніли. Зарості ситівника й очерету робилися все чорнішими й густішими, тому що все болотистішим ставав біля берегів ґрунт. Варта не могла підходити близько до річки; затихав і гомін, що долинав із таборів. У лицаря вселилась якась надлюдська сила. Він продирався крізь очерет і водорості, провалювався у твань, захлинався, плив і знову ставав на ноги. На берег поки не наважувався вийти, але почував себе майже врятованим. Скільки він так ішов, брів, плив, сказати важко, коли ж знову обернувся, сторожові вогні здалися йому далекими світлячками. Ще кілька сот кроків, і вони зовсім сховалися. Зійшов місяць. Навкруги було тихо. Раптом почувся шум – багато виразніший і голосніший за шелест очерету. Скшетуський ледве не скрикнув од радості: до річки обабіч підступали дерева.

Тоді він звернув до берега і висунувся із заростей. Прямо за очеретом і ситівником починався сосновий бір. Смолистий запах ударив у ніздрі. Подекуди в чорній хащі, мовби срібна, світилася папороть.

Лицар удруге впав на коліна і поцілував землю, шепочучи молитву.

Він був урятований.