Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XVIII

Наступного дня комісари довгу тримали раду: чи відразу вручити Хмельницькому королівські дарунки, чи почекати, поки він виявить більше смиренності й хоч краплю каяття? Зрештою вирішили дошкулити його людяністю та монаршою великодушністю і сповістили про вручення дарунків – урочиста церемонія відбулася назавтра. З ранку дзвонили дзвони і гриміли гармати. Хмельницький очікував комісарів перед своїми палатами в оточенні полковників, козацької верхівки та незліченної юрби простих козаків і черні: йому хотілося, щоб весь народ знав, як ушановує його сам король. Він сидів на підвищенні під значком і бунчуком, серед послів із сусідніх земель, в облямованій соболиним хутром червоній парчевій опанчі, взявшись у боки, поставивши ноги на оксамитну з золотою бахромою подушку. По юрбі раз у раз пробігав захоплений, підлесливий шепіт: чернь, яка над усе цінувала силу, бачила у своєму проводирі втілення цієї сили. Тільки таким уяві простого люду міг малюватися непереможний народний герой, що громив гетьманів, магнатів, шляхту і взагалі ляхів, які до тієї пори були овіяні легендою непереможності. Хмельницький за рік війни трохи постарів, але не зігнувся – в могутніх його плечах як і раніше відчувалася сила, здатна трощити держави і створювати на їхньому місці нові; широке лице, що почервоніло від зловживання міцними напоями, виражало тверду волю, неприборкану гординю і зухвалу самовпевненість, яка підігрівалась успіхами в ратній справі. Лють і гнів дрімали в складках його лиця, й легко уявлялось: от вони пробуджуються, й народ під їхнім грізним подихом схиляється, немов ліс у бурю. З очей, окреслених червоним, уже стріляло нетерпіння, – комісари гаялися з’явитися з дарунками! – а з ніздрів на морозі валив клубами пар, як два димних стовпи з ніздрів Люцифера; так і сидів гетьман у викинутому власними легенями тумані, багроволиций, похмурий, гордовитий, поруч із послами, серед полковників, в оточенні океану черні.

Нарешті показався комісарський поїзд. Попереду довбиші били в литаври і сурмачі, роздуваючи щоки, сурмили в сурми; жалібні протяжні звуки видавали їхні інструменти: здавалося, це похорон величі та слави Речі Посполитої. За музикантами ловчий Кшетовський ніс булаву на оксамитній подушці, а Кульчинський, київський скарбничий, – червоний прапор із орлом і написом; далі самотою йшов Кисіль, високий, худий, із білою бородою, що сягала грудей; на шляхетнім його лиці було страждання, а в душі – нескінченний біль. Інші комісари рухалися за декілька кроків услід воєводі; замикали хід драгуни Бришовського на чолі зі Скшетуським.

Кисіль ішов повільно: в ту хвилину йому виразно уявилось, як за драним лахміттям переговорів, за видимістю монаршої милості й прощення зовсім інша, оголена, ганебна проглядає правда, що сліпий побачить, глухий почує, бо вона волає: «Не милість дарувати йдеш ти, Киселю, а милості просити смиренно; купити її сподіваєшся ціною булави та прапора, пішки йдеш випрошувати її в мужицького вождя від імені Речі Посполитої, ти, сенатор і воєвода…» І розривалася душа брусилівського магната, і почувався він огиднішим хробака, нікчемнішим праху, а у вухах його дзвеніли слова Яреми: «Краще зовсім не жити, ніж жити в холопів і бусурманів у неволі». Що він, Кисіль, у порівнянні з лубенським князем, який являвся заколотникам не інакше, як в образі Юпітера, з насупленим чолом, у вогні війни і пороховому диму, овіяний запахом сірки? Що? Тягар цих думок зломив дух воєводи, усмішка назавжди зникла з його лиця, радість навіки залишила серце; він стократ волів би вмерти, ніж зробити ще крок уперед, і все-таки йшов: його штовхало все його минуле, всі старання, витрачені зусилля, вся невблаганна логіка його колишніх діянь…

Хмельницький чекав його, взявшись у боки, суплячи брови і випнувши губи.

Нарешті хода наблизилася. Кисіль, виступивши вперед, зробив іще кілька кроків до самого підвищення. Довбиші перестали калатати, замовкли сурми – і велика тиша впала на юрбу, лише на морозному вітрі шелестів червоний прапор, що його ніс Кульчинський.

Раптово тишу розірвав чийсь владний голос, із непередаваною силою відчаю, незважаючи ні на що і ні на кого, коротко і чітко наказав:

– Драгуни, кругом! За мною!

То був голос Скшетуського.

Усі голови повернулися в його бік. Сам Хмельницький злегка підвівсь, аби бачити, що відбувається. У комісарів із лиця відринула кров. Скшетуський стояв у стременах, прямий, блідий, із палаючим поглядом, тримаючи в руках оголену шаблю; напівобернувшись до драгунів, він громовим голосом повторив наказ:

– За мною!

У тиші голосно зацокали по чисто виметеній промерзлій вулиці копита. Вимуштрувані драгуни повернули на місці коней, і весь загін на чолі з поручиком за даним ним знаком неспішно рушив назад до комісарських квартир.

Подив і розгубленість відобразилися на обличчях у всіх, не виключаючи Хмельницького, позаяк щось надзвичайне було в голосі поручика і його рухах; ніхто, втім, не знав до пуття, чи не становить раптовий від’їзд ескорту частини урочистого церемоніалу. Лише Кисіль усе зрозумів, і, головне, зрозумів він, що і переговори, і життя комісарів разом із ескортом у ту хвилину висіли на волоску; тому, щоб не дати опам’ятатися Хмельницькому, він ступив на підвищення і звернувся до нього з промовою.

Почав він з того, що повідомив про виявлення королівської милості Хмельницькому й усьому Запоріжжю, але зненацька промову його перервала нова подія, котра мала тільки ту добру якість, що зовсім відвернула увагу від попередньої. Старий полковник Дедяла, що стояв біля Хмельницького, потрясаючи булавою, кинувся до воєводи, горлаючи:

– Ти що плетеш, Киселю! Король королем, а скільки ви, королята, князі, шляхта, лих накоїли! І ти, Киселю, хоч однієї з нами крові, відщепився від нас, із ляхами злигався. Не хочемо більше слухати твою балаканину, чого треба, ми й самі добудемо шаблею.

Воєвода з обуренням звернув свій погляд на Хмельницького.

– Що ж це ви, гетьмане, полковників своїх розпустили?

– Замовчи, Дедяло! – крикнув гетьман.

– Мовчи, мовчи! Набрався з раннього ранку! – підхопили інші полковники. – Іди геть, поки не вибили в плечі!

Дедяла не вгамовувався; тоді його і дійсно схопили за комір і виштовхали за межі кола.

Воєвода продовжив гладеньку свою промову, ретельно вибираючи слова; він хотів показати Хмельницькому, яким значним є те, що відбувається: адже прислані йому дарунки – не що інше, як знак законної влади, що нею дотепер гетьман користувався самочинно. Король, маючи право карати, зволив простити його, винагородивши за послушенство, виявлене під Замостям, і тому ще, що колишні злочини зроблено було до його сходження на престол. Отож Хмельницькому, котрий має на совісті стільки гріхів, нині належало б виявити вдячність за ласку та поблажливість, заборонити кровопролиття, вгамувати чорний люд і почати з комісарами переговори.

Хмельницький прийняв у мовчанні булаву та прапор, який негайно наказав над собою розгорнути. Юрба, побачивши це, радісно заревла – на кілька хвилин усе потонуло в галасі.

Тінь удоволення ковзнула по лиці гетьмана; зачекавши трохи, він так відповів:

– За велику милість, якою його королівська величність за посередництвом вашим мене обдарував, владу над військом оддавши і минулі мої простивши злочини, смиренно дякую. Я завжди говорив, що король зі мною проти вас, лукавих вельмож і магнатів, і найкращий сьому доказ – його поблажливість до того, що я голови ваші рубав; знайте ж: я і надалі рубатиму їх, коли ви нам із його величністю не будете в усьому слухняні.

Останні слова Хмельницький вимовив погрозливо, підвищивши голос і насупивши брову, немовби скипаючи гнівом, а комісари заціпеніли від такого несподіваного повороту промови-відповіді. Кисіль же сказав:

– Король, шановний гетьмане, велить тобі припинити кровопролиття й почати з нами переговори.

– Кров не я проливаю, а литовське військо, – різко відповів гетьман. – За чутками, Радзивілл міста мої вирізав, Мозир і Турів; підтвердиться це – кінець вашим полоненим: усім, навіть знаті, накажу постинати голови, і негайно. Переговорів не буде. Не час нині для комісій: військо моє не в повному зборі, і полковники не всі тут, багато хто на зимівниках, а без них я і починати не буду. Нічого, одначе, на морозі теревені правити. Що з вас належало – отримано; всі бачили, що віднині я гетьман із королівської волі, а тепер ходімо до мене, вип’ємо по чарці та пообідаємо, я вже зголоднів.

Із цими словами Хмельницький вирушив до своїх палат, а за ним полковники і комісари. У великому серединному покої стояв накритий стіл, що ломився під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, напевно, міг би відшукати і своє, вивезене минулого літа з Гущі. На блюдах горою навалено було свинину, яловичину й татарський плов, уся кімната просочилася запахом просяної горілки, розлитої по срібних глечиках. Хмельницький сів за стіл, посадовивши по праву від себе руку Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського, і сказав, тицьнувши пальцем у горілку:

– У Варшаві кажуть, я лядську кров п’ю, а в мене її пси хлебчуть, мені смачніша горілка.

Полковники розреготалися – від їхнього сміху затремтіли стіни.

Таку пігулку підніс комісарам замість закуски гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб – як писав підкоморій львівський – «не дражнити дикого звіра».

Лише піт рясно зросив бліде чоло воєводи.

Трапеза почалася. Полковники руками брали з блюд шматки м’яса, Киселеві та Бжозовському накладав у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні: кожний поспішав угамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток, та горілка з булькотом лилася в горлянки; часом хто-небудь зроняв слівце, що залишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, попоївши і перехиливши кілька чарок просянки, першим раптом звернувся до воєводи із запитанням:

– Хто у вас командує конвоєм?

Тривога відбилася на лиці воєводи.

– Скшетуський, достойний кавалер! – відповів він.

– Я його знаю, – сказав Хмельницький. – Чого це він не захотів дивитись, як ви мені дарунки вручите?

– Такий йому було дано наказ: він не в почет до нас, а для охорони приставлений.

– А наказ хто дав?

– Я, – відповів Кисіль, – непристойно, здалося мені, щоб при врученні дарунків у нас із тобою над душею драгуни стояли.

– А я інше подумав, знаючи, якої гордої вдачі сей воїн.

Тут у розмову втрутивсь Яшевський.

– Ми тепер драгунів не боїмося, – сказав він. – Це за старих часів у них була лядська сила, та ми вже під Пилявцями розшолопали: не ті нині ляхи, що били колись турків, татар і німців…

– Не Замойські, Жолкєвські, Ходкевичі, Хмелецькі та Конєцпольські, – перебив його Хмельницький, – а самі Трусевичі та Зайцевські, діти, заковані в залізо. Ледь нас угледіли, наклали у штани зі страху і навтікача, хоч татар і було спершу тисячі три, не більше…

Комісари мовчали, тільки шматок нікому вже не ліз у горлянку.

– Їжте і пийте, прошу уклінно, – сказав Хмельницький, – а то я подумаю, що наша проста козацька їжа у ваших панських глотках застряє.

– Коли в них глотки тіснуваті, можна і ширшими зробити! – закричав Дедяла.

Полковники, що встигли вже міцно захмеліти, вибухнули реготом, але гетьман кинув на них грізний погляд, і знову стало тихо.

Кисіль, який не перший уже день хворів, зробився блідий як полотно, а Бжозовський почервонів так, що здавалося, його от-от ударить грець.

Зрештою він не витримав і рикнув:

– Ми що, обідати сюди прийшли чи вислуховувати кепкування?

На що Хмельницький відповів:

– Ви на переговори приїхали, а тим часом литовське військо міста наші палить. Мозир і Турів мої повирізали – якщо буде тому підтвердження, я чотирьом сотням бранців голови на ваших очах накажу постинати.

Бжозовський стримав лють, що закипала в крові. Воістину життя бранців залежало від настрою гетьмана – варто йому бровою повести, і їм кінець – виходить, треба зносити всі образи, та ще зм’якшувати вибухи гніву, щоб привести його ad mitiorem et saniorem mentem.[183]183
  до більшої лагідності і розсудливості (лат.).


[Закрыть]

У такому дусі й заговорив тихим голосом кармеліт Лентовський, за натурою своєю людина м’яка і боязка:

– Бог дасть, вісті з Литви щодо Мозиря і Турова виявляться невірними.

Але не встиг він договорити, Федір Вишняк, черкаський полковник, відкинувшись назад, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, оскільки їх розділяло четверо інших співтрапезників, а тільки крикнув:

– Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи-но надвір, навчу я тебе пулковників запорізьких шанувати!

Його кинулися вгамовувати, але не зуміли, і полковника було викинуто за поріг.

– Коли ж ти, шановний гетьмане, комісію зібрати бажаєш? – запитав Кисіль, прагнучи дати інший напрям бесіді.

На лихо, і гетьман уже захмелів добряче, тому відповідь його була швидка та уїдлива.

– Завтра думати-гадати будемо, нині я п’яний! Зарядили про свою комісію, попоїсти не дадуть спокійно! Набридло, годі! Бути війні! – І гетьман грюкнув кулаком по столі, від чого підстрибнули глечики і блюда. – І чотирьох тижнів не мине, я вас усіх зігну в баранячий ріг, ногами стопчу, турецькому султанові продам. Король на те і король, аби рубати голови шляхті, князям та магнатам! Согріши князь, урізати йому шию; согріши козак, урізати шию! Ви мені шведами погрожуєте, тільки і шведи мене не здержуть. Тугай-бей – брат мій, друг сердечний, єдиний на світі сокіл – що захочу, все зразу ж робить, а його гніздо близько.

У цю хвилину з Хмельницьким, як це з п’яними буває, сталася стрімка зміна: гнів поступився місцем розчуленню, навіть голос затремтів від сліз при солодкій згадці про Тугай-бея.

– Ви хочете, щоб я на татар і турків шаблю підняв, – не дочекаєтеся! На вас я з добрими друзями своїми піду. Вже полки сповіщено, козакам звелено коней годувати та в дорогу збиратися без возів, без гармат – це добро в ляхів найдеться. Хто з козаків візьме віз, тому накажу шию урізати, і сам карети брати не буду, хіба що мішки прихоплю та торби – до самої Вісли дійду і скажу: «Сидіть і мовчіть, ляхи!» А будете з того берега голос подавати, і туди доберуся. Обридли ви зі своїми драгунами, досить на нашій шиї сидіти, кровопивці, що тільки неправдою живете!

Тут він підхопився з лави, почав волосся рвати і ногами тупотіти, горлаючи, що війна неодмінно буде, позаяк йому наперед уже гріхи відпущено, дано благословення, й нема для чого збирати комісію – він навіть на перемир’я не згоден.

Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши: якщо вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, тобто в таку пору, коли і не окопатись, а козаки зле б’ються у відкритому полі, охолов трохи і знову сів на лаву, похиливши голову на груди, упершись руками в коліна і хрипко дихаючи. Потім схопив повну чарку і крикнув:

– Здоров’я його величності короля!

– На славу і здоров’я! – повторили полковники.

– Не засмучуйся, Киселю, – сказав гетьман, – не приймай моїх слів близько до серця – п’яний я. Ворожки мені напророчили, що війни не минути, – але я перегоджу до першої трави, а там нехай буде комісія, тоді ж і бранців одпущу на волю. Я чув, ти хворий: давай за твоє здоров’я вип’ємо.

– Дякую, гетьмане запорізький, – сказав Кисіль.

– Ти мій гість, я про це пам’ятаю.

І знову Хмельницький на короткий час розчуливсь і, поклавши руки воєводі на плечі, наблизив до його блідих запалих щік своє широке багряне лице.

За ним і полковники почали підходити і по-приятельському потискувати комісарам руки, ляскати їх по плечах, повторюючи слідом за гетьманом: «До першої трави!» Комісари сиділи як на жаринах. Дихання мужиків, що пропахло горілкою, обдавало обличчя вельможних шляхтичів, для яких потиски спітнілих цих рук були нестерпними так само, як і образи. Вияви грубої дружелюбності перемежовувалися погрозами. Одні кричали воєводі: «Ми ляхів хочемо різати, а ти наша людина!», інші говорили: «Що, пани! Раніш били нас, а тепер милості запросили? Погибель вам, білоручкам!» Отаман Вовк, що був мірошником у Нестерварі, кричав: «Я князя Четвертинського, мого пана, зарізав!» «Видайте нам Ярему, – репетував, похитуючись, Яшевський, – і ми вас живими відпустимо!»

У кімнаті стало нестерпно жарко і задушливо, стіл, завалений недоїдками м’яса, хлібними шкуринками, залитий горілкою і медом, являв собою огидну картину. Нарешті ввійшли ворожки, тобто віщунки, з якими гетьман мав звичай пити до пізньої ночі, слухаючи пророкування: страшні, зморщені жовті баби і молодиці в соку – предивні створіння, що вміють ворожити на воску, на пшеничних зернах, на вогні та водяній піні, на дні пляшки та людському жирі. Незабаром полковники почали пересміхатись і забавлятися з тими з них, які були молодші. Кисіль мало не знепритомнів.

– Спасибі тобі, гетьмане, за частування, і прощавай, – мовив він слабким голосом.

– Завтра я до тебе приїду обідати, – відповів Хмельницький, – а тепер ідіть. Донець із козаками проведуть вас до будинку, щоби чернь якої штуки не утнула.

Комісари поклонились і вийшли. Донець із козаками і справді вже чекав їх перед палатами.

– Боже! Боже! Боже! – тихо прошепотів Кисіль, ховаючи лице в долоні.

Усі в мовчанні рушили до квартир комісарів.

Але виявилося, що розмістили їх один від одного неблизько. Хмельницький навмисне відвів їм житло в різних кінцях міста, щоб сутужніше було сходитися разом і радитись.

Воєвода Кисіль, утомлений, змучений, що ледь тримався на ногах, негайно ліг у постіль і до наступного дня нікого до себе не впускав, лише назавтра опівдні звелів покликати Скшетуського.

– Що ж ти накоїв, добродію! – сказав він йому. – Ач устругнув! Своє і наше життя в небезпеку поставив.

– Mea culpa,[184]184
  Моя провина (лат.).


[Закрыть] ясновельможний воєводо! – відповів лицар. – Але мене божевілля охопило: краще, подумав, сто разів загинути, ніж дивитися на таке.

– Хмельницький розгадав думки твої. Я ледве efferatum bestiam[185]185
  дикого звіра (лат.).


[Закрыть] утихомирив і твоєму вчинкові дав пояснення. Але нині він має в мене бути і, певно, самого тебе запитає. Скажеш йому, що повів жовнірів за моїм наказом.

– Із сьогоднішнього дня Бришовський приймає команду – йому полегшало.

– Воно й на краще, у вашої милості вдача для нинішніх часів надто горда. Важко нам за що-небудь, крім як за необережність, тебе гудити, відразу видно, молодий ти і болю душевного переносити не вмієш.

– До болю я звик, ясновельможний воєводо, а от ганьби зносити не вмію.

Кисіль тихо застогнав, як людина, котру вдарили по хворому місцю, але потім посміхнувся смиренно і сумно і мовив:

– Такі слова мені тепер не звикати вислуховувати, це колись я щоразу гіркими слізьми обливався, а нині вже і сліз не стало.

Жалість переповнила серце Скшетуського: тяжко було дивитися на цього старця з обличчям мученика, якому випало на схилі віку страждати подвійно – душею і тілом.

– Ясновельможний воєводо! – сказав лицар. – Господь мені свідок: я лише про одне думав – про страшні часи, коли сенатори та коронні сановники змушені бити чолом набродові, що єдино палі заслуговує за свої злочини.

– Нехай благословить тебе Бог: ти молодий і чесний і, знаю, не з поганих намірів учинив так. Але те ж, що я від тебе почув, говорить князь твій, а за ним військо, шляхта, сейми, половина Речі Посполитої – і весь цей тягар презирства, вся ненависть на мене обрушується.

– Всяк служить вітчизні, як може, нехай Усевишній судить кожного за його діяння, що ж стосується князя Яреми, він заради батьківщини не щадить ні статків, ні здоров’я.

– І славою овіяний, і купається у променях цієї слави, – відповів воєвода. – А що очікує мене? Ти вірно сказав: нехай Бог судить нас за наші діяння, і нехай пошле він хоча б після смерті спокій тим, хто за життя страждав надміру.

Скшетуський мовчав, а Кисіль підвів очі догори в мовчазній молитві, а потім сказав так:

– Я русин, кістка від кістки і плоть від плоті свого народу. Князі Святольдичі в цій землі лежать. Я любив і землю цю, і Божий люд, що грудьми її вигодуваний. Бачив, яких кривд сусіди завдавали одне одному, бачив, як дикі бешкетування запоріжців, так і нетерпиму гординю тих, хто войовничий цей народ захотів прив’язати до землі… Що ж належало робити мені, русинові й до того ж сенаторові та вірному синові Речі Посполитої? От я і пристав до тих, що говорили: «Pax vobiscum»[186]186
  Мир вам! (Лат.)


[Закрыть] – тому що так повеліли мені кров і серце, тому що між ними був покійний король, батько наш, і канцлер, і примас, і багато-багато інших; а ще бачив я, що розбрати однаково згубні для обох сторін. Хотілося до кінця днів, до останнього подиху трудитися в ім’я злагоди – коли ж полилася кров, я подумав про себе: буду ангелом-миротворцем. І ступив на шлях цей, і йшов по ньому, і продовжую йти, незважаючи на біль, ганьбу і страждання, незважаючи на сумніви, що від усяких страждань страшніші. Бачить Бог, тепер я і сам не знаю, чи ваш князь занадто рано меч підняв, чи я спізнився з маслиновою гілкою, але зате розумію: даремні старання мої, сил бракує, марно б’юся сивою головою об стіну. Що бачу я перед собою, сходячи в могилу? Тільки морок і загибель, о милосердий Боже, загальну загибель!

– Господь пошле спасіння.

– О, нехай обдарує він мене перед смертю такою надією, щоб не вмирати у відчаї!.. Я ще за всі страждання йому подякую, за той хрест, що несу, за те, що чернь вимагає мою голову, а на сеймах мене зрадником називають, за моє руйнування, за ганьбу, що покрила мене, за гірку ту нагороду, що я від обох сторін дістаю!

Замовкнувши, воєвода здійняв схудлі руки до неба, і дві великі сльози, може, останні в житті, скотилися з його очей.

Скшетуський, не в силах стриматись, упав перед воєводою на коліна, схопив його руку і уривчастим од глибокого хвилювання голосом мовив:

– Я воїн і інший обрав шлях, але перед заслугами вашими і стражданнями низько схиляю голову.

З цими словами шляхтич і соратник Вишневецького притулився вустами до руки того самого русина, котрого кілька місяців тому разом з іншими називав зрадником.

А Кисіль поклав долоні йому на голову.

– Сину мій, – тихо промовив він, – нехай пошле тобі Господь розраду, нехай направить він тебе і благословить, як я благословляю.

* * *

Переговори, не встигнувши до пуття розпочатися, того ж дня зайшли в глухий кут. Хмельницький приїхав на обід до воєводи досить пізно й у препоганому настрої. Передовсім він заявив, що все сказане вчора про перемир’я, про скликання комісії на Трійцю і про звільнення перед початком комісії полонених говорилося ним сп’яну, тепер же він бачить, що його хотіли ошукати. Кисіль спробував його улестити, заспокоював, пояснював, доводив, але було це – за словами підкоморія львівського – все одно що surdo tyranno fabula dicta.[187]187
  казка, розказана глухому тиранові (лат.).


[Закрыть] І поводився гетьман настільки зухвало, що комісари не могли не пошкодувати про вчорашнього Хмельницького. Пана Позовського він ударив булавою тому лише, що той невчасно на очі потрапив, хоча виснажений хворобою Позовський і без того був на волосок од смерті.

Не допомагали ні висловлювана комісарами прихильність і добра воля, ні вмовляння воєводи. Тільки похмелившись горілкою і чудовим гущинським медом, гетьман повеселішав, але ні про які публічні справи не дав навіть заїкнутися, повторюючи: «Пити так пити – домовлятися завтра будемо!» О третій годині ночі він зажадав, щоб воєвода відвів його у свою опочивальню, чому той чинив опір під різними приводами, оскільки навмисне замкнув там Скшетуського, всерйоз побоюючись, як би при зустрічі гордого лицаря з Хмельницьким не сталось якої-небудь несподіванки, пагубної для молодої людини. Але Хмельницький наполіг на своєму і попрямував до опочивальні. Кисіль пішов за ним. Яким же був його подив, коли гетьман, побачивши лицаря, кивнув йому і крикнув:

– Скшетуський! Ти чому не п’єш із нами?

І приязно простягнув руку.

– Хворий я, – відповів, поклонившись, поручик.

– І вчора поїхав. Без тебе й веселощі були не веселощі.

– Такий він одержав наказ, – утрутився Кисіль.

– А ти, воєводо, помовч. Я його знаю: непростий птах! Не захотів дивитись, як ви мене вшановували. Та що іншому б не зійшло, цьому зійде: я його люблю, він мій друг сердечний.

Кисіль од подиву широко розкрив очі, гетьман же раптом звернувся до Скшетуського:

– А знаєш, за що я тебе люблю?

Скшетуський похитав головою.

– Думаєш, того, що ти аркан на Омельнику перерізав, коли я ніхто був і ніби звір зацькований? Ні, не за те! Я тобі тоді перстень дав із прахом Гробу Господнього, але ти, норовливий, не показав мені цього персня, коли потрапив у мої руки, а я тебе все-таки відпустив, – виходить, ми квити. Не тому я тебе люблю. Ти мені іншу зробив послугу, за що я тобі навік вдячний і вважаю другом.

Скшетуський у свою чергу здивовано витріщився на Хмельницького.

– Бачив, як дивуються, – немов звертаючись до когось четвертого, сказав гетьман. – Добре, нагадаю тобі, що мені в Чигирині розповіли, коли ми з Базавлука туди прийшли з Тугай-беєм. Розпитую я всіх про недруга свого Чаплинського, котрого знайти не зумів, а мені й кажуть, як ти з ним обійшовся після першої нашої зустрічі: мовляв, однією рукою за чуприну, другою за шаровари схопив та двері ним вибив, – ха! – і морду в кров розбив собаці!

– Вірно, так я і зробив, – відповів Скшетуський.

– Ой, добре зробив, славно придумав! Я ще до нього доберусь, інакше до чого комісії та переговори? Неодмінно доберусь і по-своєму побавлюсь, одначе ж і ти його добре обробив.

Потім, обернувшись до Киселя, гетьман почав заново повторювати розповідь:

– За чуприну його схопив та за штани, чуєш, підняв, як слимака, двері вибив і надвір…

І розреготався так, що загуло у світлиці й відлуння докотилося до сусідньої кімнати.

– Накажи подати меду, шановний пане воєвода, треба випити за здоров’я цього лицаря, мого друга.

Кисіль відхилив двері й гукнув слугу, що негайно приніс три келихи гущинського меду.

Гетьман цокнувся з воєводою та зі Скшетуським, випив – хміль, видно, відразу кинувся йому в голову, лице засміялось і душа розвеселилася; звернувшись до поручика, він крикнув:

– Проси, чого хочеш!

Рум’янець виступив на блідих щоках Скшетуського, на хвилину запанувало мовчання.

– Не бійся, – сказав Хмельницький. – Слово – олово: проси, чого хочеш, тільки Киселевих справ не торкайся.

Хмельницький, навіть нетверезий, залишався собі вірним.

– Коли мені дозволено прихильністю твоєю скористатися, шановний гетьмане, я зажадаю від тебе справедливого суду. Один із твоїх полковників мене скривдив…

– Шию йому урізати! – гнівно перебив лицаря Хмельницький.

– Не про те мова: звели тільки йому прийняти мій виклик.

– Шию йому урізати! – повторив гетьман. – Хто такий?

– Богун.

Хмельницький заморгав очима, потім ляснув себе по лобі.

– Богун? – перепитав він. – Богуна вбито. Мені король писав, що його у поєдинку зарубано.

Скшетуський остовпів. Заглоба говорив правду!

– А що тобі Богун зробив? – запитав Хмельницький.

Щоки поручика спалахнули ще яскравіше. Він не міг зважитися розповісти про князівну напівп’яному гетьманові, боячись почути від нього яку-небудь непрощенну образу.

Його виручив Кисіль.

– Це справа серйозна, – мовив він, – мені розповідав каштелян Бжозовський. Богун у цього лицаря наречену викрав і невідомо де сховав.

– Так шукай її, – сказав Хмельницький.

– Я шукав на Дністрі, де вона схована, та не зміг знайти. Кажуть, він її до Києва хотів відправити і сам туди збирався, щоб там обвінчатися. Дозволь же мені, шановний гетьмане, до Києва за нею поїхати, ні про що не прошу більше.

– Ти мій друг, ти Чаплинського поколобродив… Можеш їхати і шукати її скрізь, де побажаєш, – я тобі дозволяю, і тому, в кого вона перебуває, передаси мій наказ віддати її у твої руки, а ще пернач дістанеш на проїзд і лист до митрополита, щоб по монастирях у черниць шукати дозволив. Моє слово – олово!

Сказавши так, гетьман крикнув у двері, щоб Виговський ішов писати листа й наказ склав, а Чарноту, хоча була п’ята година ночі, послав за печаткою. Дедяла приніс пернач, а Донцю було велено взяти дві сотні кінних і провести Скшетуського до Києва й далі, до перших польських сторожових постів.

Наступного дня Скшетуський залишив Переяслав.