Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 57 страниц)

Намісник незворушно вислухав утішні слова, крутнув хіба що молодого вуса й запитав:

– А скажіть-но мені, ваша милість, що поробляєте ви біля Омельника та звідкіля тут узялися, ще й до того сам один?

– А я не сам один, я людей на шляху лишив, і їду я в Кодак до пана Гродзицького, командувача тамтешнього гарнізону, до якого мене його милість великий гетьман послав із листами.

– Чому ж ви не попливли на байдаках?

– Таким був наказ, од якого відступати мені негоже.

– Дивно, і вельми, що його милість гетьман так розпорядився, адже в степу ви вскочили в таку халепу; їдучи ж водою, запевне б уникнули її.

– Степи, добродію мій, тепер спокійні, я їх знаю добре, а притичина – це злоба людська та invidia.[12]12
  заздрість (лат.).


[Закрыть]

– Кому ж ви так не до душі?

– Довго розповідати. Бачите, пане намісник, сусід підлий у мене; він і маєток мій знищив, і дідизну загарбати хоче, і сина мого побив. А тепер, як ви самі бачили, замірявся мене вбити.

– Та хіба ж ви, ваша милість, не при шаблі?

Важке лице Абданка на мить спалахнуло ненавистю, очі люто загорілись, і він відповів поволі, неквапно і чітко:

– При шаблі. І хай відцурається від мене Господь, якщо віднині я ліпшої управи на ворогів моїх шукатиму.

Намісник хотів був сказати щось, але раптом із степу донісся кінський тупіт, вірніше, поквапливе жвакання копит по розмоклій траві.

Зразу ж і слуга намісника, виставлений вартовим, прибіг повідомити, що на підході якісь люди.

– Це, напевно, мої, – сказав Абданк. – Я їх зразу за Тясмином залишив і, ніяк не вбачаючи засідки, домовився чекати їх тут.

Не минуло хвилини – і натовп вершників оточив півколом узвишшя. Вогнище вирвало з темряви голови коней, які роздували ніздрі та форкали від утоми, а над ними – насторожені лиця вершників. Прикриваючи долонями очі від сліпучого яскравого світла, вони швидко озирали всіх, хто був у сусідстві з вогнищем.

– Гей, люди! Хто ви? – запитав Абданк.

– Раби Божі! – відповіли голоси з темряви.

– Вони! Мої молодці! – підтвердив наміснику Абданк. – Нумо сюди!

Декілька вершників спішились і підійшли до вогнища.

– А ми поспішали, поспішали, батьку. Що з тобою?

– У засідку потрапив. Хведько, юда, знав місце і чатував тут зі своїми. Загодя виїхав. Аркан на мене накинули!

– Хай Бог боронить! А що ж це за ляшки тут із тобою?

Кажучи це, вони недобро поглядали на Скшетуського та його супутників.

– Це друзяки чесні, – сказав Абданк. – Слава Богу, цілий я та неушкоджений. Зараз далі поїдемо.

– Слава Богу! Ми готові.

Ті, що під’їхали, почали гріти над вогнем руки, бо ніч стояла хоч і ясна, зате холодна. Було їх душ сорок, причому всі люди високі на зріст і добре озброєні. Вони зовсім не скидалися на реєстрових козаків, що вельми спантеличило пана Скшетуського, особливо ще й тому, що під’їхали вони в такій чималій кількості. Все це здалося наміснику дуже підозрілим. Якби великий гетьман послав його милість Абданка в Кодак, він би, по-перше, надав йому конвой із реєстрових, а по-друге, навіщо б велів іти до Чигирина степом, а не водою? Адже переправи через усі річки, що течуть по Дикому Полю до Дніпра, могли тільки затягти поїздку. Схоже було, що його милість Абданк якраз Кодак і хотів обминути.

Та й сама особа Абданка вельми завдавала клопоту молодому наміснику. Він одразу ж завважив, що козаки, які зі своїми полковниками поводилися без зайвих церемоній, цього оточили увагою надзвичайною, ніби якого гетьмана. Видно, був він лицарем щонайпершим, а це ще більше дивувало пана Скшетуського, бо, знаючи Україну по той і по цей бік Дніпра, ні про якого такого знаменитого Абданка він не чув. А тим часом ув обличчі мужа сього було явно щось надзвичайне – якась прихована сила, котрою, ніби полум’я жаром, дихав увесь його образ; якась залізна воля, що свідчила: чоловік цей ні перед чим і ні перед ким не відступить. Такою ж волею сповнений був і образ князя Яреми Вишневецького, але те, що у князя було природженою натури ознакою, властивою високому походженню й положенню, у мужі невідомого імені, що загубився у степовій глушині, могло спантеличити.

Пан Скшетуський міцно замислився. То йому спадало на думку, що незнайомого, можливо, якийсь іменитий вигнанець, який переховувався від вироку в Дикому Полі; то – перед ним ватажок розбійної зграї. Останнє, одначе, було неправдоподібним. І одяг, і мова цього чоловіка свідчили прямо протилежне. Тому намісник, лишаючись увесь час насторожі, не знав, що й гадати, а тим часом Абданк уже й коня собі подати звелів.

– Пане намісник, – сказав він, – нам пора. Дозвольте ж іще раз подякувати вам за порятунок, і дай мені Боже відплатити вам такою ж послугою!

– Не знав я, кого рятував, тому й на подяку не заслуговую.

– Скромність це у вас промовляє, яка відвазі вашій не поступається. Прийміть же від мене сей перстень.

Намісник, змірявши Абданка поглядом, поморщився і відступив на крок, а той, із батьківською просто-таки урочистістю в манерах і в голосі, продовжував:

– Погляньте-но. Не коштовністю цього персня, але іншими його достоїнствами обдаровую я вас. Іще замолоду, перебуваючи в бусурманській неволі, отримав я його від Богомольця, котрий зі Святої Землі повертався. В камінчику оному міститься прах Гробу Господнього. Від подарунка такого відмовлятися не годиться, хоча б навіть він із ославлених рук сподіявся. Ви, добродію, чоловік молодий і жовнір, а якщо вже й старість, могилі близька, не відає, що з нею перед кончиною статися може, що ж тоді говорити про молодощі? Маючи попереду вік довгий, їм із куди більшими злигоднями судилося зіткнутись! Перстень же сей убереже вас од лиха і охоронить, коли надійде година судна, а мушу я вам сказати, що година ця гряде в Дике Поле.

Настало мовчання; чутно було тільки попихкування вогнища та кінське форкання.

Із далеких очеретів долинуло тоскне вовче виття. Раптом Абданк сказав наче сам собі:

– Година судна гряде в Дике Поле, а коли нагряне, задивиться весь світ Божий…

Намісник, збентежений словами дивного мужа, машинально взяв перстень.

Абданк же спрямував погляд у степову темну далину, потім не кваплячись обернувся і сів на коня. Молодці чекали його під горою.

– В дорогу! В дорогу!.. Бувай здоровий, друже-жовніре! – сказав він намісникові. – Часи тепер такі, що брат братові не довіряє, через те ти й не знаєш, кого врятував; отож я імені свого тобі й не сказав.

– Ваша милість не Абданк, значить?

– Це мій герб…

– А ім’я?

– Богдан Зиновій Хмельницький.

Сказавши це, він з’їхав по схилу. За ним рушили й молодці.

Невдовзі сховала їх темрява й ніч. І лиш коли віддалилися вони щось на півверсти, вітер приніс до вогнища слова козацької пісні:

 
Ой визволи, Боже, нас усіх, бідних невільників,
    З тяжкой неволі,
    З віри бусурманськой —
    На яснії зорі,
    На тихії води,
    У край веселий,
    У мир хрещений. —
Вислухай, Боже, у просьбах наших,
У нещасних молитвах,
Нас, бідних невільників.
 

Голоси помалу стихали, а потім злилися з вітерцем, який шелестів ув очеретах.

Розділ II

Прибувши наступного ранку до Чигирина, пан Скшетуський став на постій у домі князя Яреми, де мав доста часу дати людям і коням відпочити й віддихатися після тривалої з Криму подорожі, котру через високу та надзвичайно швидкої течії дніпровську воду довелося здійснити по суші, позаяк жоден байдак не міг тієї зими проплисти вгору по Дніпру. Сам Скшетуський спершу теж трохи відпочив, а потім вирушив до пана Зацвілиховського, колишнього комісара Речі Посполитої, старого жовніра, котрий, не служачи у князя, був, одначе, князевим повірником і другом. Намісник мав намір розізнати, чи не надходило з Лубен яких розпоряджень. Проте князь ніяких особливих розпоряджень не залишав, а просто звелів Скшетуському, на випадок, якщо ханська відповідь буде схвальною, не поспішати, щоб людям і коням без потреби не втомлюватися. До хана ж у князя справа була ось яка: він просив покарати кількох татарських мурз, які свавільно вчинили набіги на його задніпровську державу, що їм, до речі, він і сам добряче нам’яв боки. Хан, як і очікувалося, відповів схвально – пообіцяв прислати у квітні особливого посла, покарати ослушників, а маючи надію заслужити собі прихильність такого уславленого войовника, послав йому зі Скшетуським чистокровного коня й соболиний шлик. Пан Скшетуський, завершивши з чималим почтом посольство, що саме по собі слугувало доказом великого від князя фавору, дуже зрадів, що йому дозволяється в Чигирині пожити і що з поверненням не кваплять. Зате старий Зацвілиховський був куди як стурбований подіями, що відбувалися з певного часу в місті. Обидва вирушили до Допула, волоха, котрий тримав у місті корчму та винарню, і там, хоча пора була ще рання, застали без ліку шляхти, тому що день був базарний, та до того ж на день цей припадав скотопрогінний привал, бо худобу до табору коронного війська проганяли через Чигирин; отож і люду наїхало чимало. Шляхта, як завжди, збиралася на базарному майдані в так званому Дзвонецькому Куті у Допула. Були тут і орендарі Конєцпольських, і чигиринські чиновники, і довколишні землевласники, що сиділи на привілеях; була шляхта осіла, ні від кого не залежна; ще – службовці економій, дехто з козацької верхівки і, зрештою, всіляка шляхетська дрібнота, що годувалась або на чужих хлібах, або по своїх хуторах.

Усі вони тіснилися по лавах, які стояли обабіч довгих дубових столів, і голосно розмовляли, та все про надзвичайну подію – втечу Хмельницького, що розбурхала місто. Скшетуський із Зацвілиховським сіли сам на сам у куточку, і намісник почав розпитувати, що за птиця така цей Хмельницький, про якого стільки розмов.

– Невже, добродію, не знаєте? – здивувався старий жовнір. – Це писар Запорізького Війська, суботівський пан і… – додав тихо, – мій кум. Ми з ним давно знаємось і в багатьох баталіях побували, в яких він себе добряче показав, особливо під Цецорою. Жовніра, такого в ратній справі досвідченого, в усій Речі Посполитій, мабуть, не знайдеш. Уголос цього зараз не скажи, та це гетьманська голова – чоловік великої хватки і великого розуму; козацтво до нього дужче, ніж до кошових і отаманів, прислухається. Він чоловік не без добрих якостей, одначе зарозумілий, непогамовний і, коли ненависть ним опанує, страшним зробитися може.

– Чому ж він із Чигирина втік?

– Гризлися вони зі старостою Чаплинським, але це пусте! Як водиться, шляхтич шляхтича зі світу зживав. Не він перший, не його першого. Ще подейкують, що він зі старостихою тягався; староста в нього коханку відбив і з нею одружився, а він потім знову баламутив її. І таке дуже навіть може бути; справа звичайна… молодичка бідова. Та це тільки так здається, за цим щось важливіше криється. Тут, добродію, справа стоїть ось як: у Черкасах живе полковник козацький, старий Барабаш, друг нам. У нього зберігалися привілеї та якісь королівські рескрипти, в яких козаків нібито чинити опір шляхті схиляли. Та позаяк старий – людина розумна й досвідчена, паперам він ходу не давав і обнародувати не поспішав. І ось Хмельницький, Барабаша сюди, в чигиринський дім свій, запросивши, послав людей на його хутір, аби сказані грамоти з привілеями у дружини його захопили, а потім з указами цими втік. Подумати страшно, що ними смута яка, на кшталт острянициної, скористатися може, бо, repeto[13]13
  повторюю (лат.).


[Закрыть] – чоловік він страшний, а щез невідомо куди.

Скшетуський здивовано промовив:

– Ну й лис! Навколо пальця мене обвів. Назвався козацьким полковником князя Домініка Заславського. Я ж його нинішньої ночі, в степу зустрівши, з петлі визволив!

Зацвілиховський навіть за голову схопився.

– Господи, що ви говорите, добродію? Такого бути не може!

– Іще й як може, позаяк було. Він назвався полковником князя Домініка Заславського і сказав, що в Кодак до пана Гродзіцького від великого гетьмана посланий. Щоправда, я цьому не дуже-то й повірив, тому що не водою він ішов, а степом.

– Сей чоловік хитрий, мов Улісс! Та де ж ви його здибали, добродію?

– Біля Омельника, на правому березі Дніпра. Мабуть, він на Січ їхав.

– А Кодак хотів оминути. Тепер intelligo.[14]14
  розумію (лат.).


[Закрыть] Людей багато було при ньому?

– Душ сорок. Та тільки вони пізно під’їхали. Коли б не мої, старостина челядь його б задушила.

– Стривайте, добродію, стривайте. Це справа важлива. Старостина челядь, кажете?

– Авжеж. За його словами.

– Звідкіля ж той знав, де шукати, коли в місті всі голову ламають, куди Хмельницький дівся?

– Цього я не скажу. А може, він збрехав, виставивши звичайних душогубів слугами старости, щоб цим іще більше образи свої підкреслити?

– Такого бути не може. Одначе справа вельми дивна. А чи відомо вам, добродію, що є гетьманські укази – Хмельницького ловити й in fundo[15]15
  на місці (лат.).


[Закрыть] затримувати?

Намісник не встиг одповісти, бо в цю мить, учинивши страшенний шум, увійшов якийсь шляхтич. Гримнувши дверима і раз, і вдруге, він пихато оглядів присутніх і закричав:

– Усім привіт, вельмишановне панство!

Був цей шляхтич літ сорока, на зріст невисокий, із виразом обличчя запальним, чому дуже сприяли неспокійні й, ніби сливи, очі, що сиділи під лобом. Прибулий був, як видно, непосидючим, буйним і скорим до гніву.

– Усім привіт, вельмишановне панство! – відразу не отримавши відповіді, повторив шляхтич іще голосніше й різкіше.

– Привіт, привіт! – відгукнулися декілька голосів.

Це і був Чаплинський, чигиринський підстароста, довірений слуга молодого пана хорунжого Конєцпольського.

У Чигирині підстаросту не любили, позаяк він був щонайпершим забіякою, бешкетником і інтриганом; але, знаючи про прихильність до нього можновладців, дехто з чоловіком цим знався.

Одного тільки Зацвілиховського, як, зрештою, й усі інші, він поважав з огляду на чесноти, розважливість і хоробрість останнього. Заздрівши старого, він одразу ж підійшов і, вельми пихато вклонившися Скшетуському, всівся зі своєю коновкою меду поряд із ними.

– Вельмишановний старосто, – запитав Зацвілиховський, – чи не чути чого про Хмельницького?

– Висить, вельмишановний пане хорунжий, щоб я не був Чаплинським! А якщо досі не висить, то висітиме неодмінно. Тепер, коли є гетьманські укази, дай мені тільки запопасти його в руки!

Кажучи це, він так грюкнув по столу, що із кухлів вихлюпнулося налите.

– Не переводьте, добродію, вина! – сказав Скшетуський.

Зацвілиховський перебив намісника:

– А чи дістанете ви його? Адже він утік, а куди, нікому невідомо.

– Нікому невідомо? Мені відомо, щоб я не був Чаплинським! Ви, пане хорунжий, либонь знаєте Хведька. Так цей Хведько і йому служить, і мені. А Хмелю він буде юдою. Та що там багато патякати! Почав Хведько знатися з молодцями Хмельницького. Чоловічок пронозуватий! Усе про нього довідався! Взявся він приправити мені Хмельницького живим або мертвим і виїхав у степ загодя, знаючи, де його дожидатися!.. От вражий син!

Сказавши це, він знову грюкнув кулаком по столу.

– Не переводьте, добродію, вина! – натискаючи на кожне слово, повторив пан Скшетуський, що з першого погляду відчув підсвідому антипатію до підстарости.

Шляхтич почервонів, блиснув вибалушеними своїми очима, вважаючи, що йому дають привід, і з викликом утупив погляд у Скшетуського, однак, побачивши мундир Вишневецьких, схаменувся, бо, хоча в хорунжого Конєцпольського на ту пору була з князем пря, Чигирин усе-таки був неподалік од Лубен, і ображати князевих людей було небезпечно. До того ж князь і людей добирав таких, задиратися з якими годилося подумавши.

– Значить, Хведько взявся Хмельницького вам приправити? – знову почав допитуватися Зацвілиховський.

– Саме так. І приправить, щоб я не був Чаплинським.

– А я вашій милості можу сказати: не приправить. Хмельницький пастки уникнув і на Січ подався, об чім іще сьогодні слід повідомити краківського нашого пана. Із Хмельницьким краще не жартувати. Коротше кажучи, і розумом він гостріший, і рука в нього поважча, та й удачі в нього побільше, ніж у вашої, добродію, милості, бо дуже ви в раж входите. Хмельницький, повторюю, відбув у безпеці, а коли не вірите, тоді цей кавалер підтвердить, який його в степу вчора бачив і, з цілим та неушкодженим, із ним роз’їхався.

– Не може такого бути! Не може бути! – заверещав, смикаючи себе за чуба, Чаплинський.

– Більше того, – продовжував Зацвілиховський, – кавалер, тут присутній, сам же його і врятував, а слуг вашої милості перебив, у чому, незважаючи на гетьманські укази, не винуватий, тому що із Криму з посольством повертається і про укази не знав; бачачи ж людину, грабіжниками, як він вирішив, у степу кривджену, поспішив їй на допомогу. Про сказаний порятунок Хмельницького заздалегідь, добродію, попереджаю, позаяк він із запоріжцями неодмінно вас у вашій економії провідає, і треба гадати, що ви цьому не зрадієте. Занадто вже ви з ним гиркалися. Тьху, чорти б вас побрали!

Зацвілиховський теж не любив Чаплинського.

Чаплинський підхопився і від люті слова не міг вимовити. Лице його зовсім почервоніло, а очі ще дужче витріщилися. Стоячи в такому вигляді перед Скшетуським, він почав безладно викрикувати:

– Тобто як? Ви… незважаючи на гетьманські розпорядження!.. Я вам, добродію… Я вам, добродію…

А Скшетуський навіть з лави не підвівся; обіпершись на лікоть, він, як сокіл на прив’язаного горобця, дивився на Чаплинського, що наскакував на нього, і нарешті запитав:

– Чого ви, добродію, до мене причепилися, ніби реп’ях до собачого хвоста?

– Та я вас до відповідальності… Не слухаєтесь указу… Я вашу милість козаками!..

Підстароста так кричав, що галас у винарні дещо стих. Люди почали обертатися до Чаплинського. Він завжди шукав сварки, така вже це була натура, і з кожним зустрічним скандалив; але зараз усіх подивувало, що розійшовся він при Зацвілиховському, котрого тільки й боявся, а загризся з жовніром, одягненим у строї Вишневецьких.

– Втихомиртеся, добродію, – сказав старий хорунжий. – Сей кавалер прийшов зі мною.

– Я вас… те… тебе до суду… в колодки!.. – продовжував репетувати Чаплинський, не звертаючи ні на що і ні на кого уваги.

Тут уже і пан Скшетуський теж підвівся на весь свій зріст, одначе шаблі, що звисала з пояса на двох перев’язях, із піхов не витягнув, а, підхопивши її посередині, підняв таким чином, що руків’я з маленьким хрестиком під’їхало до носа Чаплинського.

– А понюхайте-но це, добродію, – холодно промовив він.

– Бий, хто в Бога вірує!.. Люди!.. – крикнув Чаплинський, хапаючись за ефес.

Але своєї шаблі вихопити не встиг. Пан Скшетуський, повернувши його на місці, однією рукою схопив за комір, другою – нижче спини за шаровари, підняв у повітря і, хоча той рвався, наче дзиґа, із рук, пішов із ним поміж лавами до дверей, виголошуючи:

– Панове-браття, дорогу рогоносцеві! Заколе ж бо!

Сказавши це, він дістався дверей, ударив у них Чаплинським, розчинив їх таким же способом і викинув підстаросту геть.

Потім спокійно повернувся й сів на своє місце поряд із Зацвілиховським.

У винарні вмить зробилося тихо. Сила, котру щойно продемонстрував Скшетуський, справила на всю шляхту величезне враження. За хвилину все навколо двигтіло від реготу.

– Vivant[16]16
  Хай живуть (лат.).


[Закрыть] вишневичани! – кричали одні.

– Зомлів, зомлів і в крові весь! – вигукували інші, що виглядали на вулицю, бажаючи знати, що зробить Чаплинський. – Слуги його піднімають!

Лише деякі, ті, хто вважався прибічниками підстарости, мовчали і, не відважившись заступитися за нього, похмуро поглядали на намісника.

– Тільки і скажеш, що жене в п’яту цей гончак! – промовив Зацвілиховський.

– Та який там гончак? Дворняга! – вигукнув, наближаючись, опасистий шляхтич із більмом на оці, що мав на лобі дірку завбільшки з таляр, у якій посвічувала гола кістка. – Дворняга він, не гончак! Дозвольте, добродію, – продовжував шляхтич, звертаючись до Скшетуського, – бути до ваших послуг. Ім’я моє – Ян Заглоба. Герб – Вчолі, в чому будь-хто легко може переконатися хоч би по цій дірці, що її в чолі моєму розбійна куля пробила, коли я в Святу Землю за гріхи молодості за обітницею ходив.

– Майте совість, ваша милість! – сказав Зацвілиховський. – Ви ж розповідали, що вам її в Радомі квартою пробили.

– Бог мені свідок, розбійна куля! В Радомі інша історія трапилась.

– Давали ви, ваша милість, обітницю сходити у Святу Землю… може, й так, але що вас там не було – це напевно.

– Так! Не було! Бо в Галаті вже страждань мученицьких зазнав! Хай я не шляхтичем, хай псом шолудивим буду, коли брешу!

– Воно й брешете, й брешете.

– Останнім негідником будучи, віддаю себе в руки ваші, пане намісник.

Тут інші теж почали підходити знайомитись із паном Скшетуським і почуття йому свої висловлювати. Мало хто любив Чаплинського, і всі були задоволені, що тому така конфузія приключилася. Зараз, не розмисливши й не подивувавшись, неможливо повірити, що і вся навколишня чигиринська шляхта, і ті, що дрібніші – володарі слобід, наймачі економій, – чого там! – навіть люди Конєцпольських, – усі, як воно по сусідству буває, знаючи про чвари Чаплинського з Хмельницьким, були на боці останнього, бо Хмельницький мав славу знаменитого воїна, чималі заслуги в різних баталіях здобувши. Відомо було також, що сам король підтримував із ним стосунки й високо цінував його думку. Те, що сталося, сприймали як звичайну сварку шляхтича зі шляхтичем, а такі сварки лічилися тисячами, й особливо в землях руських. Цього разу, як завжди, стали на бік того, хто вмів завоювати собі більше симпатій, не загадуючи, які з цього можуть випливати страшні наслідки. Лише значно пізніше серця запалали ненавистю до Хмельницького; причому однаково серця шляхти й духовенства обох обрядів.

І так усі підходили до Скшетуського з квартами, кажучи: «Пий же, пане-брате! Випий і зі мною! Хай живуть вишневичани! Такий молодий, а вже в поручиках у князя. Vivat[17]17
  Хай живе (лат.).


[Закрыть] князь Ярема, всім гетьманам гетьман! Куди завгодно підемо з князем Яремою! На турків і татар! У Стамбул! Хай живе милостиво правлячий нами Владислав Четвертий!» Голосніше за всіх кричав пан Заглоба, готовий навіть сам один перепити й перекричати цілий регімент.

– Вельмишановні панове! – волав він, так що шибки у вікнах бряжчали. – Я ж бо на його милість султана подав у суд за насильство, до котрого він допустив статися зі мною в Галаті.

– Не верзіть ви, ваша милість, дурниць, язик пожалійте!

– Тобто як, вельмишановні панове? Quatuor articuli judicii castrensis: stuprum, incendium, latrocinium et vis armata alienis aedibus illata.[18]18
  Чотири статті польового суду: зґвалтування, підпал, розбій і напад збройною силою на чужий дім (лат.).


[Закрыть] А хіба ж не було це vis armata?[19]19
  збройною силою (лат.).


[Закрыть]

– Справжній глухар ви, добродію.

– А я і до трибуналу його!

– Втихомиртесь, ваша ми…

– І кондемнату отримаю, і негідником його оголошу; ось тобі й війна, тільки вже із засудженим на безчестя.

– Здоров’я ваших милостей!

Деякі, одначе, сміялись, а з ними й пан Скшетуський – йому вже трохи вдарило в голову; шляхтич же й насправді, наче глухар, який власним голосом упивається, не змовкаючи, кльочив далі. На щастя, тиради його було перервано іншим шляхтичем, який, наблизившись, смикнув балакуна за рукав і сказав із співучою литовською вимовою:

– Так познайомте ж, добродію щирий Заглобо, й мене з паном намісником… Познайомте ж!

– Обов’язково! Неодмінно! Дозвольте, ваша милість наміснику, – це пан Збийнабійка.

– Підбийп’ятка, – виправив шляхтич.

– Один біс! Герба Зірвиштанець.

– Зірвиглавець, – виправив шляхтич.

– Один біс! Із Песикишок.

– Із Мишікишок, – виправив шляхтич.

– Один біс. Nescio,[20]20
  Не знаю (лат.).


[Закрыть] чому я віддав би перевагу. Мишачі кишки чи псині. Але жити – це вже точно! – ні в яких не бажаю, бо і відсидітися там важкувато, і покидати їх конфузно. Ваша милість! – продовжував він пояснювати Скшетуському, вказуючи на литвина, – ось уже тиждень п’ю я на гроші цього шляхтича, в якого меч за поясом такий же ваговитий, як і гаман, а гаман такий же ваговитий, як і розум, але якщо напував мене коли-небудь більший дивак, нехай буду я таким же бовдуром, як той, хто за мене платить.

– Ну, об’їхав його! – сміючись, кричала шляхта.

Одначе литвин не сердився, він тільки відмахувався, тихо усміхався і повторював:

– От, годі вже вам, ваша милість… слухати гидко!

Скшетуський із цікавістю приглядався до нового знайомця, що насправді заслуговував називатися диваком. Це був чоловік зросту такого високого, що головою майже торкався стелі; небувала ж худорба робила його і зовсім довготелесим. Хоча весь він був шкіра та кістки, широкі плечі та жилава шия свідчили про надзвичайну силу. Навдивовижу запалий живіт наводив на думку, що людина ця приїхала з голодного краю, одначе вдягнений він був добряче – в сіру свебодзинського сукна куртку з вузькими рукавами, що добре сиділа на ньому, а взутий у високі шведські чоботи, що починали на Литві входити в ужиток. Широкий і туго набитий лосячий пояс, не маючи на чому триматися, сповзав на самі кульші, а до пояса був прив’язаний крижацький меч, такий довгий, що мужу тому височенному майже до пахв діставав.

Але злякайся хто меча, той би зразу заспокоївся, поглянувши на лице його власника. Воно, як і весь образ цієї людини, відзначаючись худорбою, прикрашалося двома обвислими бровами і парою так само обвислих лляного кольору вусищ; одначе при цьому було таким відкритим, таким щирим, наче лице дитини. Згадана обвислість вусів і брів надавала литвинові вигляду одночасно стурбованого і кумедного. Він здавався людиною, що нею всі потурають, але Скшетуському сподобався з першого погляду за цю саму відкритість лиця і ладну вояцьку екіпіровку.

– Пане намісник, – сказав худючий шляхтич, – значить, ваша милість від пана князя Вишневецького?

– Точно.

Литвин побожно склав руки і звів очі догори.

– Ах, що за войовник це великий! Що за лицар! Що за вождь!

– Дай Боже Речі Посполитій таких побільше.

– Істинно, істинно! А чи не можна під його знамена?

– Він вашій милості радий буде.

Тут у розмову встряв Заглоба:

– І матиме князь два рожни для кухні: один із цього добродія, другий із його меча; а може, найме вашу милість заплічних справ майстром або повелить на вашій милості розбійників вішати. Ні! Скоріше за все він сукно мундирне буде вами міряти! Тьху! Ну як вам, добродію, не соромно, як людині й католику, ходити довгим, наче serpens[21]21
  змія (лат.).


[Закрыть] або бусурманська піка!

– Слухати гидко, – терпляче сказав литвин.

– Як же, добродію, величати вас? – запитав Скшетуський. – Коли ви відрекомендувалися, пан Заглоба так вашу милість під’їдав, що я, перепрошую, нічого не міг розібрати.

– Підбийп’ятка.

– Збийнабійка.

– Зірвиглавець із Мишікишок.

– Сміх та й годі! Хоча він мені й вино ставить, але якщо це не язичницькі імена, значить, я найостанніший дурень.

– Давно ваша милість із Литви?

– Ось уже два тижні, як я в Чигирині. А дізнавшись від пана Зацвілиховського, що ви, добродію, тут проїздити будете, дожидаюся, щоб із вашою протекцією князеві прохання своє подати.

– Але скажіть, ваша милість, тому що дуже вже мені цікаво, навіщо ви цей меч катівський під пахвою носите?

– Не катівський він, пане намісник, а крижацький; а ношу його – бо трофей і родова реліквія. Ще під Хойниками слугував він руці литовській – ось і ношу.

– Одначе махина неабияка і важезна, мабуть. Хіба що обіруч?

– Можна і обіруч, а можна й однією.

– Дозволь глянути!

Литвин вийняв меч і подав Скшетуському, однак у того зразу ж повисла від ваги рука. Ні приготуватися, ні змахнути вільно. Двома ще так-сяк, але теж виявилося важкувато. Через це пан Скшетуський дещо знітивсь і звернувся до присутніх:

– Ну, вельмишановні добродії! Хто перехреститься?

– Ми вже пробували, – відповіли декілька голосів. – Лише панові Зацвілиховському в підйом, але і він не перехреститься.

– А самі ви, ваша милість? – запитав пан Скшетуський, повернувшись до литвина.

Шляхтич, ніби тростинку, підняв меча і разів із п’ятнадцять змахнув ним із дивовижною легкістю, аж у корчмі повітря захурчало й вітер війнув по обличчях.

– Помагай вам Бог! – вигукнув Скшетуський. – Неодмінно отримаєте службу у князя!

– Бог свідок, що я прагну її, а меч мій на ній не заіржавіє.

– Зате мозок остаточно, – сказав пан Заглоба. – Бо не вмієте, добродію, так само і ним орудувати.

Зацвілиховський підвівся, і вони з намісником зібралися було йти, як раптом зайшов білий, мов голуб, чоловік і, побачивши Зацвілиховського, мовив:

– Вельмишановний пане хорунжий, а в мене саме до вас діло!

Це і був Барабаш, черкаський полковник.

– Ходімо тоді на мою квартиру, – відповів Зацвілиховський. – Тут уже такий галас, що жодного слова не розбереш.

Обидва вийшли, а з ними й пан Скшетуський. Зразу ж за порогом Барабаш запитав:

– Є відомості про Хмельницького?

– Є. Втік на Січ. Цей офіцер бачив його вчора у степу.

– Значить, не водою подався? А я гінця в Кодак учора відправив, аби перейняли, і, виходить, марно.

Сказавши це, Барабаш затулив долонями лице й заходився повторювати:

– Гей, спаси, Христе! Спаси, Христе!

– Чого ви, добродію, удаєтеся в тугу?

– А чи відомо вам, щу він у мене підступністю вирвав? Розумієте, що значить такі грамоти на Січі обнародувати? Спаси, Господи! Якщо король війни з бусурманами не почне, це ж іскра в порох…

– Смуту, ваша милість, пророкуєте?

– Не пророкую, а бачу її. А Хмельницький страшніший Наливайка й Лободи.

– Та хто ж за ними піде?

– Хто? Запоріжжя, реєстрові, міщани, чернь, хуторяни і ось – ці!

Полковник Барабаш вказав рукою на майдан і народ, який там снував. Уся площа була забита могутніми сивими волами, котрих переганяли в Корсунь для війська, а при волах перебував численний пастуший люд, так звані чабани, що все своє життя перебувають у степах і пустелях, – люди зовсім дикі й не сповідують ніякої релігії; religionis nullius, як частенько говорив воєвода Кисіль. Між них кидались у вічі постаті, скоріше схожі на душогубів, аніж на пастухів, звіроподібні, страшні, в дранті найрізноманітніших строїв. Більшість була одягнена в баранячі кожухи або в невичинені шкури хутром наверх, розхристані й, хоча пора була зимова, з оголеними грудьми, обвітреними степовими вітрами. Кожне було при найнеймовірнішій зброї: одні мали луки й сагайдаки, другі – самопали, що по-козацьки називалися «пищалями», треті – татарські шаблі, а дехто – коси або просто палиці із прив’язаною на кінці кінською щелепою. Тут же снували не менш дикі, хоча ліпше озброєні низові, що везли на продаж до табору тараню, дичину та бараняче сало; ще були чумаки із сіллю, степові та лісові пасічники й воскобої з медом, борові поселенці зі смолою та дьогтем; іще – селяни з підводами, реєстрові козаки, білгородські татари та один Бог знає хто ще, якісь волоцюги – сіромахи із краю світу. По всьому місту повно було п’яних; на Чигирин саме припадала ночівля, а значить, і гульня. По всьому майдану розводили вогнища, там і тут палали бочки зі смолою. Звідусіль доносилися гомін і лемент. Пронизливі голоси татарських дудок і бубнів змішувалися з ревом худоби й тихоголосим звучанням лір, під дзижчання яких сліпці співали улюблену тоді пісню: