Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XIX

Якщо Заглоба знемагав у Збаражі, то не менш за нього знемагав і Володийовський, знудьгувавшись без ратних справ і пригод. Від часу до часу, щоправда, виходили зі Збаража корогви для утихомирення розбійних ватаг, які проливали кров і спалювали села на берегах Збруча, але то була мала війна – самі тільки сутички – хоча через те, що зима стояла довга й морозна, досить обтяжлива, що потребувала багатьох зусиль, а слави приносила мало. Тому пан Міхал кожного Божого дня приставав до Заглоби, умовляючи йти на виручку Скшетуському, від якого давно вже не було ніяких звісток.

– Певно, він там у яку-небудь колотнечу потрапив, а то і наклав головою, – говорив Володийовський. – Неодмінно треба нам їхати. Гинути, так разом.

Заглоба особливо не противився, оскільки – як стверджував – украй замшів у Збаражі й сам диву давався, як іще не обріс павутиною, одначе з від’їздом зволікав, розраховуючи от-от одержати від Скшетуського хоча б записку.

– Пан Ян у нас не тільки відважний, але і метикований, – відповідав він Володийовському на його настійні вимоги, – почекаємо ще кілька днів, раптом прийде лист і виявиться, що в експедиції немає потреби?

Володийовський, визнаючи справедливість цього аргументу, запасався терпінням, хоча час усе повільніше для нього тягся. Наприкінці грудня вдарили такі морози, що навіть розбої припинилися. В околицях стало спокійно. Єдиною розвагою зробилось обговорення суспільних новин, які мов із рогу достатку сипалися на сірі збаразькі стіни.

Розводилися про коронацію і про сейм і про те, чи здобуде булаву князь Ярема, що мав на те більше підстав, аніж будь-який інший полководець. Обурювалися тими, хто стверджував, що завдяки поновленню переговорів із Хмельницьким хіба що лише Кисіль буде піднесений. Володийовський із цього приводу кілька разів бився на двобоях, а Заглоба напивався п’яний – з’явилася небезпека, що він зовсім зіп’ється, позаяк не тільки з офіцерами і шляхтою водив компанію, але і не гребував гуляти в міщан на хрестинах, на весіллях – особливо припали йому до смаку їхні меди, якими славився Збараж.

Володийовський усіляко йому за це докоряв, переконуючи, що не личить шляхтичеві знатися з особами низького роду, бо тим самим применшується достоїнство всього стану, але Заглоба відповідав, що тому провиною закони, котрі дозволяють міщанам скороспішно багатіти й такі наживати статки, якими гідна володіти тільки шляхта; він пророкував, що наділення простолюдинів надто великими правами до добра не приведе, але від свого не відступався. Й важко було його за те звинувачувати в сумовиту зимову пору, коли всяк мучився непевністю, нудьгою й очікуванням.

Помалу, однак, усе більше князівських корогов стягалося до Збаража, що передвіщало по весні початок воєнних дій. У багатьох на душі повеселіло. Серед інших приїхав пан Підбийп’ятка з гусарською корогвою Скшетуського. Він привіз звістки про немилість, у якій перебуває при дворі князь, про смерть Януша Тишкевича, київського воєводи, на місце якого – на думку загалу – буде призначено Киселя, і, нарешті, про тяжку хворобу, що прикувала до постелі в Кракові коронного стражника Лаща. Що стосувалося війни, пан Лонгинус чув од самого князя, начебто відновиться вона хіба що в разі крайніх обставин, тому що комісарів одправлено було до козаків із наказом іти на всілякі поступки. Розповідь Підбийп’ятки соратники Вишневецького зустріли з обуренням, а Заглоба запропонував відправити до суду протест і заснувати конфедерацію, оскільки, заявив, що не хоче бачити, як пропадають плоди його зусиль під Старокостянтиновом.

Так, за обговоренням новин, у тривогах і сумнівах, минули лютий і половина березня, а від Скшетуського, як і раніше, не було ні слуху ні духу.

Тим упертіше почав Володийовський наполягати на від’їзді.

– Не князівну тепер, – говорив він, – а Скшетуського шукати настав час.

Час, одначе, показав, що Заглоба мав рацію, відкладаючи від’їзд із дня на день: під кінець березня з листом, адресованим Володийовському, прибув із Києва козак Захар. Пан Міхал негайно викликав до себе Заглобу; вони замкнулися з посланцем в окремій кімнаті, і Володийовський, зламавши печатку, прочитав:

– «По всьому Дністру, до Ягорлика пройшовши, не знайшов я ніяких слідів. Думаючи, що князівна захована в Києві, приєднався до комісарів, із якими проїхав до Переяслава. Відтіля, одержавши неждано дозвіл Хмельницького, прибув до Києва й шукаю її скрізь і всюди, у чому мені сприяє сам митрополит. Наших тут без ліку – у міщан ховаються й у монастирях, однак, побоюючись черні, знаків про себе не подають, надзвичайно тим пошуки утрудняючи. Господь мене на всьому шляху направляв і не тільки охоронив, але і прихилив до мене Хмельницького, тому, смію сподіватись, і надалі допомагати буде і милістю своєю не залишить. Ксьондза Муховецького уклінно прошу відслужити молебень, і ви за мене помолітесь. Скшетуський».

– Слава Господу-Вседержителю! – вигукнув Володийовський.

– Отут іще post scriptum, – помітив Заглоба, заглядаючи через плече друга.

– І вірно! – сказав невеличкий лицар і почав читати далі: – «Подавець цього листа, осавул миргородського куреня, сердечно про мене піклувався, коли я в Січі перебував у полоні, і нині в Києві допомагав усіляко, і лист доставити взявся, не побоявшись ризику; будьте ласкаві, Міхале, подбайте, щоб він ні в чому не знав нужди».

– Ну, хоч один порядний козак знайшовся! – сказав Заглоба, подаючи Захару руку.

Старий потиснув її без тіні підлесливості.

– Одержиш винагороду! – додав невеличкий лицар.

– Він сокіл, – відповів козак, – я його люблю, я не для грошей тутки прийшов.

– І гордості, дивлюся, тобі не позичати, багатьом би шляхтичам не гріх повчитися, – продовжував Заглоба. – Не всі серед вас тварюки, не всі! Ну та добре, суть не в цьому! Виходить, у Києві пан Скшетуський?

– Точно так.

– А в безпеці? Я чув, чернь там дуже бешкетує.

– Він у Донця живе, у полковника. Нічого з ним не станеться: сам батько Хмельницький Донцю під страхом смерті наказав його берегти як зіницю ока.

– Чудеса в решеті! З якого дива Хмельницький так полюбив нашого друга?

– Він його давно любить.

– А казав тобі пан Скшетуський, що він у Києві шукає?

– Ясна річ, він же знає, що я йому друг! Ми і разом із ним, і нарізно шукали, як не сказати було?

– Одначе ж не знайшли досі?

– Не знайшли. Ляхів там іще пітьма, і всі ховаються, а одне про одного ніхто нічого не знає – відшукай спробуй. Ви чули, що там звірствує чорний люд, а я своїми очима бачив: не тільки ляхів ріжуть, але й тих, що їх переховують, навіть черниць і ченців. У монастирі Миколи Доброго дванадцять полячок було, так їх разом із черницями в келії задушили димом; кожного другого дня кликнуть клич на вулиці й біжать шукати, спіймають – і в Дніпро. Ой! Скількох уже потопили…

– Так, може, і її вбили?

– Може, і вбили.

– Ні, ні! – перебив його Володийовський. – Якщо Богун її туди відправив, значить, підшукав безпечне місце.

– Де, як не в монастирі, безпечніш, а й там знаходять.

– Ух! – вигукнув Заглоба. – Думаєш, вона могла загинути?

– Не знаю.

– Видно, Скшетуський усе-таки не втрачає надії, – продовжував Заглоба. – Господь тяжкі йому випробування послав, але коли-небудь і втішити мусить. А ти сам давно з Києва?

– Ой, давно, пане. Я пішов, коли комісари через Київ їхали назад. Багацько ляхів із ними тікати хотіло і тікали, нещасні, хто як міг, по снігу, по бездоріжжю, лісом, до Білогрудки, а козаки за ними, кого наздоженуть, усіх убивали. Багато втекло, багато забили, а декого пан Кисіль викупив, поки мав гроші.

– О, собачі душі! Виходить, ти з комісарами їхав?

– З комісарами до Гущі, потім до Острога. А далі вже сам ішов.

– Панові Скшетуському ти давно знайомий, значить?

– У Січі зустрілися; він поранений лежав, а я за ним доглядав і полюбив, як дитину рідную. Старий я, нікого мені любити більше.

Заглоба крикнув слугу і звелів подати меду та м’ясного. Сіли вечеряти. Захар із дороги був стомлений та голодний і попоїв охоче, потім випив меду, вмочивши в темну вологу сиві вуса, і мовив, прицмокнувши:

– Добрий мед.

– Ліпший, аніж кров, яку ви п’єте, – сказав Заглоба. – Втім, думаю, тобі, як людині чесній і Скшетуському відданій, до баламутів нічого повертатися. Залишайся з нами! Тут тобі добре буде.

Захар підвів голову.

– Я письмо віддав і піду, козаку серед козаків місце, негоже мені з ляхами брататися.

– І бити нас будеш?

– Та буду. Я січовий козак. Ми батька Хмельницького гетьманом обрали, а тепер король йому надіслав булаву і прапор.

– От вам, пане Міхал! – сказав Заглоба. – Говорив я, протестувати потрібно?

– А з якого ти куреня?

– З миргородського, тільки його вже немає.

– А що з ним сталося?

– Гусари Чарнецького під Жовтими Водами вщент розбили. Хто живий залишився, тепер у Донця, і я з ними. Чарнецький добрий жовнір, він у нас у полоні, за нього комісари просили.

– І в нас ваші полонені є.

– Так воно й має бути. У Києві говорили, найперший наш козак у ляхів у неволі, хоча інші кажуть, він загинув.

– Хто такий?

– Ой, хвацький отаман: Богун.

– Богуна у двобої зарубано на смерть.

– Хто ж його зарубав?

– Отой лицар, – відповів Заглоба, вказуючи на Володийовського.

У Захара, що в ту хвилину допивав уже другу кварту меду, очі на лоба полізли й лице почервоніло; нарешті він пирснув, пустивши з носа фонтан, і перепитав, давлячись од сміху:

– Цей лицар Богуна убив?

– Тисяча чортів! – закричав, насупивши брови, Володийовський. – Посланець сей занадто багато собі дозволяє.

– Не сердьтеся, пане Міхал, – втрутився Заглоба. – Людина він, видно, чесна, а що ввічливості не навчена, так на те і козак. І знову ж таки: для вашої милості це честь велика – хто ще при такій непоказній зовнішності стільки великих перемог здобув у житті? Статури ви кволої, зате духом міцні. Я сам… Пам’ятаєте, як після двобою витріщався на вас, хоча на власні очі від початку до кінця весь бій бачив? Вірити не хотілося, що такий жевжик…

– Досить, може? – буркнув Володийовський.

– Не я ваш батько, даремно ви на мене злитеся. Так знайте: мені б хотілося, щоб у мене такий син був; дасте згоду, всиновлю і відпишу все, чим володію! Пишатися потрібно, великий дух у малому тілі маючи… І князь не набагато ставніший од вас, а сам Олександр Македонський навряд чи йому в зброєносці годиться.

– Інше мене засмучує, – сказав, зм’якшившись, Володийовський, – нічого обнадійливого з листа Скшетуського ми не довідалися. Що сам він на Дністрі головою не наклав, це слава Богу, але князівни досі не знайшов і хто поручиться, чи знайде?

– Що правда, то правда! Але коли Господь нашими стараннями його від Богуна звільнив і премногих небезпек і пасток допоміг уникнути, так ще в зачерствіле серце Хмельницького заронив іскру дивного почуття до нашого друга, то не для того, певно, щоб він від туги і страждань, як свіча, станув. Коли ви, пане Міхал, руки провидіння в усьому цьому не бачите, розум ваш тупіший од шаблі; втім, справедливо вважається, що не можна мати всі достоїнства відразу.

– Я лише одне бачу, – відповів, гнівно ворушачи вусиками, Володийовський, – нам із вами там нічого робити, залишається тут сидіти, доки зовсім не запліснявіємо.

– Скоріше вже мені пліснявіти, оскільки я за вас набагато старіший; адже відомо – і ріпа м’якне, і сало від старості гіркне. Подякуймо краще Господу за те, що всім нашим бідам щасливий кінець обіцяно. Немало я за князівну помучився, їй-богу, куди більше, ніж ви, і від Скшетуського не набагато менше; вона мені як дочка все одно, я і рідну б не любив сильніше. Говорять навіть, вона вилитий мій портрет, але і без того я до неї всім серцем прихильний, і не бачити б мене вам веселим і спокійним, якби не вірив я у швидке закінчення її нещасть. Завтра ж epitalamium[188]188
  епіталаму (лат.).


[Закрыть] складати почну, адже я прекрасно вірші складаю, тільки останнім часом Аполлона зрадив заради Марса.

– Що зараз говорити про Марса! – відповів Володийовський. – Чорт би забрав цього зрадника Киселя з комісарами і з їхніми переговорами разом! Навесні напевно укладуть мир. Підбийп’ятка зі слів князя те ж саме cтверджує.

– Підбийп’ятка стільки ж розуміє в політиці, скільки я в шевському ремеслі. Він при дворі, крім красуні своєї, нічого не бачив, ні на крок либонь не відходив од спідниці. Дасть Бог, хто-небудь викраде її в нього з-під носа; втім, досить про це. Кисіль зрадник, не заперечую, у Речі Посполитій усяк це знає, а от щодо переговорів, гадаю, ще бабуся надвоє ворожила.

Тут Заглоба звернувся до козака:

– А у вас, Захаре, що говорять: війни чекати чи миру?

– До першої трави тихо буде, а навесні або нам погибель, або ляхівчикам.

– Радуйтеся, пане Міхал, я теж чув, начебто чернь скрізь готується до війни.

– Буде така війна, якої не бувало, – сказав Захар. – У нас говорять, і султан підійде турецький, і хан приведе всі орди, а друг наш Тугай-бей і зовсім додому не пішов, а табір неподалік розкинув.

– Радуйтеся, пане Міхал, – повторив Заглоба. – І новому королеві напророчили, що все його правління мине у війнах, а вже простій людині, схоже, тим більше довго не ховати шаблі в піхви. Устигнемо обтріпатися в боях, як мітла в руках гарної господині, – така вже наша вояцька доля. А дійде справа до сутички, постарайтеся до мене ближче триматися: чудову побачите картину – будете знати, як у старі добрі часи билися. Боже мій! Не ті нині люди, що були колись, і ви не такі, пане Міхал, хоч і грізні в бою та Богуна зарубали на смерть.

– Справедливо кажете, пане, – мовив Захар. – Не тії тепер люде, що бували…

Потім подивився на Володийовського і додав, похитавши головою:

– Але щоб цей лицар Богуна убив, но, но!..

Розділ XX

Старий Захар, відпочивши кілька днів, виїхав назад у Київ, а тим часом прийшла звістка, що комісари повернулися без особливих надій на збереження миру, гірше того – у повному сум’ятті. Їм удалося лише виговорити armisticium[189]189
  перемир’я (лат.).


[Закрыть] до руської Трійці, після чого передбачалося зібрати нову комісію з повноваженнями для ведення переговорів. Однак вимоги й умови Хмельницького були настільки непомірні, що ніхто не вірив, аби Річ Посполита могла на них погодитися. Тому обидві сторони з поспішністю почали озброюватися. Хмельницький слав посла за послом до хана, закликаючи його з усіма силами собі на підмогу; відправляв він гінців і в Стамбул, де давно вже перебував королівський посланник Бечинський; у Речі Посполитій із дня на день очікували призову в ополчення. Прийшли вісті про призначення нових полководців: підчашого Остророга, Ланцкоронського і Фірлея. Ярема ж Вишневецький од військових справ був цілком відсторонений – тепер він лише з власними силами міг захищати вітчизну. Не тільки князівські жовніри та руська шляхта, але навіть прихильники колишніх регіментаріїв обурені були таким рішенням і немилістю, зробленою князеві, справедливо міркуючи, що якщо варто було пожертвувати Вишневецьким із політичних міркувань, поки ще жевріла надія на укладення миру, то усунення його в переддень війни було непрощенною, найбільшою помилкою, оскільки лише князь не поступався Хмельницькому силою і міг здолати могутнього проводиря смути. Нарешті й сам князь прибув у Збараж, аби зібрати якнайбільше війська й у повній готовності очікувати швидкого початку війни. Перемир’я було укладено, але раз у раз виявлялася його неспроможність. Хмельницький наказав, щоправда, зрубати голови декільком полковникам, які всупереч договорові дозволяли собі нападати на замки і корогви, що відпочивали на зимових стоянках, але не в його владі було стримати чорний люд і незліченні безначальні ватаги, що про armisticium або не чули, або не бажали чути, а найчастіше і значення цього слова не розуміли. Вони раз у раз переступали встановлені договором границі, тим самим зводячи нанівець усі обіцянки Хмельницького. З другого боку, кварцяне військо та шляхетські загони, переслідуючи заколотників, частенько переходили Горинь і Прип’ять у Київському воєводстві, забиралися в глиб воєводства Брацлавського, а там, піддавшись нападові козаків, затівали справжні бої, часом досить запеклі й кровопролитні. Тому з боку і козацтва, і поляків безперестану сипалися скарги про порушення договору, котрого, по суті, дотриматися було неможливо. Таким чином, перемир’я означало тільки, що ні сам Хмельницький, ні король зі своїми гетьманами не починали воєнних дій, фактично ж війна розпалювалася – без участі, щоправда, головних сил, і перші теплі промені весняного сонця, як колись, освітлювали палаючі села, містечка, міста й замки, опромінювали криваві побоїща та людське горе.

Бунтівні ватаги з-під Бара, Хмільника, Махнівки підступали близько до Збаража, грабували, палили, вбивали. З цими Ярема розправлявся руками своїх полковників, сам не беручи участі у дрібних сутичках, – він мав намір виступити з усією своєю дивізією, лише коли гетьмани вийдуть на ратне поле.

Поки ж князь висилав роз’їзди, наказуючи кров’ю платити за кров, палею за грабежі й убивства. У числі інших ходив раз на вилазку Лонгин Підбийп’ятка і розбив заколотників під Чорним Островом, але страшним лицар наш був тільки в битві, із бранцями ж, схопленими зі зброєю в руках, поводився з зайвою м’якосердістю, і тому більше його не посилали. Володийовський же, навпаки, вельми в цих експедиціях відзначався – суперничати з ним у партизанській війні міг хіба що сам Вершулл. Ніхто інший не робив таких стрімких нальотів, не вмів так несподівано напасти на ворога, розбити його в скаженій атаці, розсіяти на всі чотири сторони, переловити, перебити, перевішати. Незабаром ім’я його почало вселяти жах, князь же став обдаровувати пана Міхала особливою прихильністю. З кінця березня до середини квітня Володийовський розгромив сім безначальних ватаг, кожна з яких була втроє сильніша його загону, і, не знаючи утоми, розпалювався все більше, немов у крові, що проливалася, черпав нові сили.

Невеличкий лицар, а вірніше сказати, невеличкий диявол, гаряче умовляв Заглобу супроводжувати його в цих експедиціях, оскільки його товариству віддавав перевагу перед усяким іншим, однак поважний шляхтич на вмовляння не піддавався, так пояснюючи своє небажання зайнятися ділом:

– Не з моїм товстим черевом, пане Міхал, трястися по бездоріжжю та встрявати в сутички – всяк, як відомо, для свого породжений. Із гусарами серед білого дня врізатися в гущу вражого війська, обоз рознести, відібрати прапор – це по мені, для того мене Господь сотворив і наставив, а за всяким набродом по кущах та в потемках ганяйтеся самі, ви в нас, як голка, тонкі, у всяку щілину пролізете. Я старого гарту воїн, мені зручніше, як леву, рвати звіра, ніж, як нишпорці, по сліду в хащах никати. Та й спати лягати я звик з півнями – якраз моя пора.

Тому Володийовський їздив сам і сам здобував перемоги, доки, виїхавши якось наприкінці квітня, не повернувся в середині травня настільки сумний і пригнічений, наче зазнав поразки і людей своїх погубив. Так усім принаймні здалось, але то було помилкове уявлення. Навпаки, тривалий і тяжкий цей похід завершився за Острогом, під Головнею, де Володийовський не просто ватагу чорного люду погромив, а загін у кілька сот запоріжців, половину з яких порубав, а половину захопив у полон. Тим незвичніше було бачити глибокий сум, що затуманив його веселе від природи лице. Багатьом не терпілось негайно дізнатися про його причину, але Володийовський слова нікому не сказав і, спішившись, вирушив одразу до князя, з яким мав тривалу бесіду. Його супроводжували два невідомі лицарі. З цими ж лицарями він пішов потім до Заглоби, ніде не затримуючись, хоча цікаві, жадібні до новин, по дорозі раз у раз його за рукав хапали.

Заглоба з чималим подивом витріщився на двох велетнів, яких ніколи раніше не бачив; судячи з мундирів із золотими нашивками на плечах, вони служили в литовському війську. Володийовський же сказав тільки:

– Зачиніть двері, пане, і звеліть нікого не пускати: про важливі справи поговорити треба.

Заглоба віддав розпорядження челядникові й сів, поглядаючи на гостей із тривогою: їхні лиця нічого доброго не обіцяли.

– Це, – сказав Володийовський, указуючи на юнаків, – князі Булиги-Курцевичі: Юр і Андрій.

– Двоюрідні брати Олени! – вигукнув Заглоба.

Князі поклонились і вимовили в один голос:

– Двоюрідні брати покійної Олени.

Червоне лице Заглоби вмить зробилося синювато-блідим; як підстрелений, почав він руками бити повітря, роззявив рота, неспроможний перевести подих, витріщив очі й скоріше простогнав, аніж промовив:

– Як так?

– Є відомості, – похмуро відповів Володийовський, – що князівну в монастирі Миколи Доброго убито.

– Чернь димом задушила в келії дванадцять шляхтянок і декількох черниць, серед яких була сестра наша, – додав князь Юр.

Цього разу Заглоба нічого не відповів, лише обличчя його, хвилину назад синє, почервоніло так, що лицарі злякались, як би старого не побив грець; потім повіки його повільно опустилися, він затулив очі руками, і з уст його вирвався стогін:

– Боже! Боже! Боже!

Після чого старий шляхтич замовк надовго.

А князі та Володийовський дали волю розпачеві.

– От, зібралися ми, друзі та родичі твої, з наміром урятувати тебе, чарівна панно, – говорив, чергуючи свою мову із зітханнями, молодий лицар, – але, виходить, із поміччю своєю спізнилися. Не потрібна нікому рішучість наша, не потрібні відвага та гострі шаблі – ти в іншому вже, кращому, ніж оця жалюгідна юдоль, світі, при дворі в цариці небесної…

– Сестро! – cкрикував велетень Юр і волосся на собі в тузі рвав. – Прости нам гріхи наші, а ми за кожну краплю твоєї крові цебро проллємо вражої.

– Нехай допоможе нам Бог! – додав Андрій.

І обоє чоловіків здійняли до небес руки, Заглоба ж підвівся з лави, зробив кілька кроків до своєї лежанки, похитнувся як п’яний і впав перед святим образом на коліна.

За хвилину в замку, сповіщаючи про полудень, загуділи дзвони, так похмуро, як на похороні.

– Немає більше князівни, немає! – повторив Володийовський. – Ангели піднесли її на небо, нам залишивши сум і сльози.

Ридання вирвалися з грудей Заглоби, і він затрясся всім своїм великим тілом, а три лицарі продовжували ремствувати на долю, і дзвони вторили їм, не змовкаючи.

Нарешті Заглоба заспокоївся. Здавалося навіть, зломлений горем старий шляхтич задрімав, стоячи на колінах, але через деякий час він підвівся й сів на лежанку, тільки це була вже зовсім інша людина: з червоними, налитими кров’ю очима, пониклою головою, відвислою до самого підборіддя нижньою губою; на лиці його відбивалася безпорадність і стареча неміч, непомітна досі, – і справді подумати можна було, що колишній Заглоба, хвалько, веселун і вигадник, упокоївся, подарувавши своє обличчя пониклому під тягарем років і втоми старцю.

Через якийсь час, незважаючи на протести слуги, що вартував біля дверей, увійшов Підбийп’ятка, і знову посипалися скарги та ремствування. Литвин згадував Розлоги та першу свою зустріч із князівною, згадував, якою чарівною, юною та милою вона була; нарешті, пригадавши, що є чоловік, їх усіх нещасніший, – наречений її, Ян Скшетуський, – узявся запитувати, що знає про нього невеличкий лицар.

– Скшетуський залишився в князя Корецького в Корці, куди приїхав із Києва, і лежить хворий, у потьмаренні, нічого навколо себе не бачачи, – сказав Володийовський.

– А чи не поїхати нам до нього? – запитав литвин.

– Нема чого нам туди їхати, – відповів Володийовський. – Княжий лікар ручається за його видужання; при ньому Суходольський – він хоча й полковник князя Домініка, та зі Скшетуським у дружбі, і старий наш Зацвілиховський – обоє ретельно про нього піклуються. Потреби він ні в чому не знає, а що перебуває в непритомності, воно ж для нього краще.

– Господи всемогутній! – вигукнув литвин. – Невже ваша милість своїми очима його бачили?

– Бачив, але якби не сказали мені, що це він, я б його не впізнав нізащо на світі, настільки виснажений бідолаха стражданнями та хворобою.

– А він вас упізнав?

– Схоже, впізнав, тому що, хоч і не сказав ні слова, посміхнувся і головою кивнув, а мені така жалість стисла душу, що я довше біля нього залишатися не зміг. Князь Корецький збирається до Збаража вести свої корогви, Зацвілиховський із ним іти має намір, і Суходольський клянеться, що незабаром прибуде, хоч би й одержав од князя Домініка зовсім інші розпорядження. Вони і Скшетуського із собою привезуть, якщо того хвороба не здолає.

– А відкіля ваші милості довідалися про смерть князівни Олени? – продовжував розпитувати пан Лонгинус і додав, указуючи на князів: – Чи не ці лицарі привезли звістку?

– Ні. Ці лицарі самі випадково почули про все в Корці, куди прибули з підкріпленням од віленського воєводи, і сюди пішли зі мною, оскільки нашому князеві листа від воєводи мали передати. Війна є неминучою, від комісії вже ніякого пуття не буде.

– Це ми й отут сидячи знаємо, ви краще скажіть, од кого про смерть князівни почули?

– Мені Зацвілиховський сказав, а йому сам Скшетуський. Пан Ян від Хмельницького дістав дозвіл у Києві князівну шукати, і митрополит йому обіцявся допомогти. Шукали більше по монастирях: усі, хто з наших залишилися в Києві, у ченців поховалися. Думали, що й Богун князівну в якому-небудь монастирі сховав. Довго шукали, не втрачаючи надії, хоча і знали, що чернь у Миколи Доброго дванадцять дівиць задушила димом. Сам митрополит завіряв, що наречену Богуна ніхто не посміє зачепити, та вийшло інакше.

– Виходить, вона була в Миколи Доброго все-таки?

– Отож бо й воно. Скшетуський зустрів в одному монастирі Йоахіма Єрлича, а оскільки всіх розпитував про князівну, то і його запитав. Єрлич же йому і скажи, що всіх, які були, дівиць козаки відразу відвезли, лише в Миколи Доброго залишилося дванадцять, та й тих потім у диму задушили; між них начебто була і князівна Курцевич. Скшетуський, знаючи недобру вдачу Єрлича, котрий до того ж од вічного страху ніби стерявся розумом злегка, не повірив і знову кинувся з розпитуваннями в монастир. На лихо, черниці – трьох їхніх сестер було задушено в тій же келії – прізвищ не пам’ятали, але, коли Скшетуський описав їм князівну, підтвердили, що була така. Тоді-то Скшетуський із Києва поїхав і незабаром занедужав.

– Чудо, що ще живий залишився.

– І вмер би неодмінно, якби не той старий козак, що за ним у полоні в Січі доглядав і потім сюди приїжджав із листом, а повернувшись, князівну допомагав шукати. Він його й у Корець одвіз, де з рук на руки Зацвілиховському віддав.

– Підтримай його дух, Господи, йому вже ніколи не знайти розради, – промовив пан Лонгинус.

Володийовський ні слова більш не проронив; настало гробове мовчання. Князі, підперши руками голови, насупивши брови, сиділи нерухомо, Підбийп’ятка звів очі до неба, а Заглоба втупив осклянілий погляд у протилежну стіну і, здавалося, поринув у глибокі роздуми.

– Прокиньтеся, пане! – сказав нарешті Володийовський, труснувши його за плече. – Про що замислилися? Нічого вам тепер уже не придумати, і хитрощами вашими лиху не допомогти.

– Знаю, – упалим голосом відповів Заглоба, – одна в мене дума; старий я став і нічого мені на цьому світі робити.