Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 57 страниц)

– Тоді тим скоріше Скшетуський може в яку-небудь колотнечу потрапити, отут наша допомога і буде потрібна.

– І це вірно.

Заглоба так дуже замислився, що в нього навіть жили на скронях здулися.

Нарешті він отямився і промовив:

– Я все зважив: потрібно їхати.

Володийовський зітхнув полегшено.

– А коли?

– Відпочинемо деньків три, зміцніємо душею і тілом та й поїдемо.

Наступного ж дня друзі заходилися готуватись у дорогу, як раптом напередодні від’їзду зненацька з’явився слуга Скшетуського, молоденький козачок Цига, зі звістками і листами до Вершулла. Почувши про це, Заглоба з Володийовським поспішили до коменданта на квартиру і там прочитали нижченаведене:

«Я перебуваю в Кам’янці, куди сатанівський шлях вільний. Їду в Ягорлик із купцями-вірменами, з якими звів мене пан Буковський. У них є охоронні грамоти від татар і козаків на вільний проїзд до самого Акермана. Поїдемо за шовками через Ушицю, Могилів і Ямпіль. Зупинятися будемо скрізь, де тільки живі є люди. Дасть Бог, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, панові Володийовському і панові Заглобі, скажіть, аби у Збаражі мене чекали, коли їм інших справ не знайдеться, тому що туди, куди я зібрався, скопом ніяк не можна їхати: козаки, що зимують у Ямполі і коней у снігах тримають на берегах Дністра, аж до Ягорлика, всякого запідозрити готові. Чого я сам не зроблю, того б ми і втрьох не здійснили, та й за вірменина я зійду скоріше. Від душі подякуйте їм, пане Кшиштоф, за готовність допомогти мені, чого я до гробової дошки не забуду, але чекати довше несила було – кожний день нові приносив муки, – та й чи прибудуть вони, я не міг знати напевно, а зараз найкращий час їхати: всі купці вирушають за солодощами і шовками. Вірного козачка свого відсилаю назад, вашим доручаючи турботам, мені він ні до чого, тільки і побоюєшся, як би по недосвідченості не бовкнув зайвого. Пан Буковський за порядність цих купців ручається, та й мені вони побоювання не вселяють. Вірю: всі під владою Господа, побажає він – явить нам свою милість і страждання скоротить, амінь».

Заглоба, закінчивши читання листа, підвів очі на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершулл сказав:

– Я знав, що він у ті краї поїхав.

– А нам що тепер робити? – запитав Володийовський.

– Нічого! – відповів, розводячи руками, Заглоба. – Немає нам резону їхати. Що він до купців пристав, це добре: заглядай куди хочеш, ніхто дивуватися не буде. Нині в кожній хаті, на кожнім хуторі знайдеться, що купити; заколотники ж розграбували половину Речі Посполитої. А нам із вами, пане Міхал, важкенько було б у Ямпіль добиратися. Скшетуський чорнявий, як валах, йому легко за вірменина зійти, а тебе твої пшеничні вусики негайно б видали. І в мужицькому вбранні було б не простіше… Благослови його, Господи! А нам із вами там, мушу зізнатися, нічого робити – хоч і кривдно, що не можна руки прикласти до звільнення нашої сердеги. Зате, зарубавши Богуна, ми Скшетуському зробили велику послугу: був би живим отаман, я б за голову пана Яна не поручився.

Володийовський невдоволено насупився. Він смакував уже подорож, повну пригод, а замість цього попереду замаячіло довге і нудне перебування в Збаражі.

– Може, нам хоч у Кам’янець перебратися? – сказав він.

– А що там робити і на що жити будемо? – відповів Заглоба. – Чи не все одно, де штани просиджувати. Ні, потрібно чекати, запасшись терпінням: така подорож може затягтися надовго. Людина молода, поки ноги переставляє, – тут Заглоба похнюпив голову, – а в неробстві старіє, однак іншого виходу я не бачу… Дасть Бог, друг наш без нас обійдеться. Завтра замовимо молебень, попросимо, щоб йому Всевишній послав удачу. Головне, що ми з його шляху Богуна прибрали. Будемо чекати – звеліть розсідлувати коней, пане Міхал.

І настали для двох приятелів довгі, схожі один на одного дні очікування, що ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалось їх скрасити, і тяглися вони нескінченно. Тим часом надійшла сувора зима. Сніг завтовшки з лікоть, ніби саван, покрив фортечні стіни і всі околиці Збаража, звірина і птахи перебралися ближче до людського житла. З ранку до вечора не змовкало каркання незліченних воронячих зграй. Минув грудень, за ним січень і лютий – про Скшетуського не було ні слуху ні духу.

Володийовський їздив шукати пригод у Тарнопіль, Заглоба спохмурнів і говорив, що старіє.

Розділ XVI

Комісари, вислані Річчю Посполитою на переговори з Хмельницьким, з величезними утрудненнями дісталися нарешті Новоселок, де і зупинились, очікуючи відповіді від гетьмана-переможця, що був під ту пору в Чигирині. Вони перебували в зневірі та сумі, тому що всю дорогу були на волосок од смерті, а труднощі на кожнім кроці збільшувались. І вдень і вночі їх оточували юрби украй здичавілої від війни і різанини черні, що кричала: «Смерть комісарам!» Раз у раз на шляху зустрічалися некеровані ватаги розбійників і диких чабанів, які чутки не чували про права і закони, зате прагнули здобичі та крові. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою під командою Бришовського, крім того, сам Хмельницький, передбачаючи, як їм може повестися, надіслав свого полковника Донця з чотирма сотнями козаків. Однак і така охорона досить була ненадійною: дикі юрби з кожною годиною множились і звіріли. Варто було кому-небудь із конвойних або челяді на хвилину відокремитися від інших, і людина та пропадала безвісти. Посли були мовби жалюгідна купка подорожан, оточена зграєю голодних вовків. Так минали дні й тижні, а на нічлігу в Новоселках усім і зовсім почало здаватися, що пробила остання година. Драгунський конвой і загін Донця з вечора в найсправжнісінькому бою відстоювали життя комісарів, а ті, шепочучи відхідну молитву, доручали свої душі Богові. Кармеліт Лентовський усім по черзі відпускав гріхи, а вітер стукав у вікна, через які доносилися моторошні крики, відлуння пострілів, сатанинський регіт, брязкіт кіс, вигуки: «На погибель!» – і вимоги видати воєводу Киселя, що був особливо ненависний черні.

Страшна то була ніч і довга, як усяка ніч зимою. Воєвода Кисіль, підперши голову рукою, кілька годин уже сидів нерухомо. Не смерті боявся він, бо з часу від’їзду з Гущі настільки втомився та знесилів, так був безсонням знівечений, що смерть зустрів би з розпростертими обіймами, – ні, душу його сушив безмежний відчай. Адже не хто інший, як він, чистокровний русин, першим викликався на роль миротворця в цій безприкладній війні. Він виступав скрізь і всюди, у сенаті й на сеймі, як найзатятіший прихильник трактатів, він підтримував політику канцлера та примаса й палкіше за інших засуджував Ярему, позаяк був щиро переконаний, що діє на благо козацтву і Речі Посполитій. Усією своєю палкою душею вірив він, що переговори, поступки всіх умиротворять, зцілять, заспокоять, – і саме зараз, у цю довгоочікувану хвилину, везучи Хмельницькому булаву, а козацтву згоду на поступки, засумнівався в усьому: побачив виразно марність своїх зусиль, побачив під ногами безодню, що зяяла порожнечею.

«Невже їм нічого, крім крові, не треба? Невже не потрібні ніякі свободи, крім свободи палити і грабувати?» – думав у розпачі воєвода, стримуючи стогони, що розривали його шляхетні груди.

– Голову Кисельову! Голову Кисельову! На погибель! – кричала юрба.

Воєвода без вагань приніс би їм у дарунок свою скуйовджену білосніжну голову, коли б не останні крихти віри, що і черні цій, і всьому козацтву потрібно щось інше, більше – а інакше не буде ні їм, ні Речі Посполитій порятунку. Нехай розкриє їм на це очі прийдешній день!

І коли він думав так, проблиск надії, що зміцнювала дух, розсіював на мить морок, породжений розпачем, і бідолашний старець починав себе умовляти, що чернь – це ще не все козацтво і не Хмельницький із його полковниками і, можливо, все-таки почнуться переговори.

Але чи багато від них буде пуття, поки півмільйона мужиків не склали зброї? Чи не стане злагода з першим подувом весни схожою на сніги, що нині вкривають степ?…

І вкотре вже пригадувалися воєводі слова Яреми: «Милість можна зробити лише переможеним», – і думка його знову занурювалася в пітьму, а під ногами розверзалася прірва.

Тим часом перевалило за північ. Волання та стрілянина трохи притихли, зате виття вітру посилилося, надворі вирувала хуртовина, втомлені юрби, видно, почали розходитися по домівках, і в комісарів трохи відлягло від серця.

Войцех Мясковський, львівський підкоморій, підвівся з лави, послухав біля вікна, занесеного снігом, і мовив:

– Бачиться мені, з Божою поміччю ще доживемо до завтра.

– Може, і Хмельницький надішле підмогу – з цією охороною нам не дійти, – зауважив Смяровський.

Зеленський, підчаший брацлавський, посміхнувся гірко:

– Хто скаже, що ми посланці миру!

– Траплялося мені, і не раз, посольствувати в татар, – сказав новогрудський хорунжий, – але такого я в житті не видав. У нашій особі Річ Посполиту зліше принижено, ніж під Корсунем і Пилявцями. Того я й говорю: їдьмо, шановні добродії, назад, про переговори годі й думати.

– Їдьмо, – як відлуння повторив каштелян київський Бжозовський. – Не судилося бути мирові – нехай буде війна.

Кисіль підвів очі й утупив осклянілий погляд у каштеляна.

– Жовті Води, Корсунь, Пилявці! – глухо проговорив старець.

І замовк, а за ним замовкли й інші – лише Кульчинський, київський скарбничий, почав голосно молитись, а ловчий Кшетовський, схопившись руками за голову, повторював:

– Що за часи! Що за часи! Змилуйся над нами, Боже!

Раптом двері розчинились і до світлиці ввійшов Бришовський, капітан драгунів єпископа Познанського, що командував конвоєм.

– Ясновельможний воєводо, – доповів він, – якийсь козак хоче бачити панів комісарів.

– Нехай увійде, – відповів Кисіль. – А чернь розійшлася?

– Пішли. До завтра обіцяли повернутися.

– Дуже буйствували?

– Страшенно, але Донцеві козаки поклали душ п’ятнадцять. Завтра обіцяються нас спалити живцем.

– Добре, клич цього козака.

За хвилину двері відчинились, і на порозі стала висока людина, що заросла чорною бородою.

– Ти хто такий? – запитав Кисіль.

– Ян Скшетуський, гусарський поручик князя руського воєводи.

Каштелян Бжозовський, Кульчинський і ловчий Кшетовський попідхоплювалися з лав. Усі вони минулого року були з князем під Старокостянтиновом і Махнівкою та чудово знали пана Яна; Кшетовський навіть йому доводився свояком.

– Правда! Правда! Та це ж Скшетуський! – повторювали вони в один голос.

– Що ви тут робите? Як змогли до нас добратися? – запитував, обіймаючи його, Кшетовський.

– У селянській одежі, як бачите, – відповідав Скшетуський.

– Ваша милість, – вигукнув, звертаючись до Киселя, каштелян Бжозовський, – це найдоблесніший лицар із корогви руського воєводи, прославлений серед усього війська.

– Радий душевно його вітати, – сказав Кисіль, – воістину надзвичайну відвагу мати потрібно, щоб до нас пробитися.

І потім звернувся до Скшетуського:

– Чого ви від нас хочете?

– Дозвольте з вами йти, ваша милість.

– Драконові в пащу лізете… Втім, коли така ваша воля, ми заперечувати не маємо права.

Скшетуський мовчки вклонився.

Кисіль дивився на нього зі здивуванням.

Суворе обличчя молодого лицаря вразило його серйозністю і скорботним виразом.

– Скажіть, пане, – промовив він, – які причини штовхнули вас у це пекло, куди не лізе ніхто по добрій волі?

– Нещастя, ясновельможний пане воєвода.

– Даремно я запитав, – сказав Кисіль. – Видно, ви втратили когось із близьких і тепер на пошуки їдете?

– Саме так.

– А давно це приключилося?

– Минулої весни.

– Як? І ваша милість зараз тільки їхати зібралися! Адже мало не рік минув! Що ж ви дотепер, шановний пане, робили?

– Воював під прапорами руського воєводи.

– Невже шляхетний цей вождь вас не побажав відпустити?

– Я сам не хотів.

Кисіль знову глянув на молодого лицаря, після чого настало мовчання, що було перерване київським каштеляном:

– Усі ми, хто з князем служив, чули про нещастя цього лицаря і не одну сльозу пролили зі співчуття до нього, а що він зволів, поки війна йшла, батьківщині служити, а не про своє благо пектися, гідно ще більшого схвалення. Рідкісний як на теперішній час приклад.

– Якщо виявиться, що моє слово для Хмельницького хоч що-небудь значить, повірте, пане, я не забуду його за вас замовити, – сказав Кисіль.

Скшетуський знову вклонився.

– А тепер ідіть відпочивайте, – лагідно сказав воєвода, – ви, певно, стомлені добряче, як і всі ми: адже в нас ні хвилини немає спокою.

– Я його до себе заберу, ми з ним свояки, – сказав ловчий Кшетовський.

– Ходімо й ми, відпочити нікому не зашкодить, хто знає, чи вдасться заснути наступної ночі! – сказав Бжозовський.

– Вічним сном, можливо, – докінчив воєвода.

І з цими словами пішов до ванькирчика, де в дверях його вже чекав слуга; за ним розійшлися й інші. Ловчий Кшетовський повів Скшетуського до себе на квартиру, що була поруч, через кілька будинків тільки. Слуга з ліхтарем ішов попереду.

– До чого ж ніч темна, і мете все сильніше! – сказав ловчий. – Ех, пане Ян, що ми сьогодні пережили! Я думав, Судний день настає. Ще б трохи, і чернь поперерізала б нам глотки. У Бришовського рука рубати втомилася. Ми вже з життям прощалися.

– Я був серед черні, – відповів Скшетуський. – Завтра до вечора очікується нова ватага розбійників, їх уже оповістили. До вечора неодмінно треба виїхати. Ви звідси прямо в Київ?

– Це залежить од відповіді Хмельницького – до нього князь Четвертинський поїхав. А ось і моя квартира, ласкаво прошу, входьте, пане Ян, я звелів підігріти вина, не зле перед сном підкріпитися.

Вони ввійшли у світлицю, де в каміні яскраво горів вогонь. Паруюче вино вже стояло на столі. Скшетуський жадібно схопив чарку.

– У мене ні крихти не було в роті з учорашнього дня, – сказав він.

– Схудли ви страшенно. Виснажилися, видно, зовсім від туги і ратних трудів. Розповідайте про себе тепер, адже мені про ваші справи відомо. Князівну, виходить, серед ворогів задумали шукати?

– Або її, або смерть, – відповів лицар.

– Смерть знайти легше. А відкіля ви знаєте, що князівна в тих краях? – продовжував розпитувати ловчий.

– Тому що інші я вже об’їздив.

– Де ж ви були?

– У заплаві Дністра. З вірменськими купцями дійшов до Ягорлика. Були свідчення, що її там сховано; скрізь побував, а тепер їду в Київ: начебто Богун туди її везти збирався.

Ледь поручик вимовив ім’я «Богун», ловчий схопився за голову.

– Господи! – вигукнув він. – Що ж це я про головне мовчу! Богуна, кажуть, убили.

Скшетуський пополотнів.

– Як так? Від кого ви чули?

– Від того самого шляхтича, що одного разу князівну вже врятував, – він іще під Старокостянтиновом відзначився. Ми зустрілися в дорозі, коли він у Замостя їхав. Тільки я запитав: «Що чути?» – а він мені: «Богуна вбито». – «Хто ж його вбив?» – запитую, а він відповідає: «Я!» На тім і розсталися.

Спаленіле було обличчя Скшетуського пополотніло миттєво.

– Шляхтич цей, – сказав він, – прибрехати любить. Не можна його словам вірити. Ні! Ні! Та й Богуна здолати йому не під силу.

– А ви самі його хіба не бачили? Пригадую, він казав, начебто до вас у Замостя їде.

– У Замості я його не дочекався. Зараз він, мабуть, у Збаражі, але мені комісарів хотілося швидше наздогнати, тому на зворотному шляху з Кам’янця я туди не заїжджав і так його й не побачив. Одному Богові відомо, скільки правди в тім, що він мені про неї розповідав свого часу: нібито, коли в полоні в Богуна сидів, випадково підслухав, що той її за Ямполем сховав, а потім збирався везти вінчатися в Київ. Може, і це, як і всі інші його вигадки, неправда.

– Навіщо ж тоді в Київ їдете?

Скшетуський замовк, якийсь час чути було тільки свист і завивання вітру.

– Послухайте-но… – сказав раптом, ляснувши себе по лобі, ловчий, – адже коли Богуна не вбито, ви легко до нього в лапи потрапити можете.

– За тим і їду, щоб його відшукати, – глухо відповів Скшетуський.

– Як це?

– Нехай Божий суд нас розсудить.

– Думаєте, він битися з вами буде? Скрутить та й велить скарати на горло або продасть татарам.

– Я ж із комісарами їду, в їхньому почті.

– Дай Боже нам самим винести ноги, що вже там говорити про почет!

– Кого життя обтяжить, тому могила в радість.

– Побійтеся Бога, Яне!.. Та й не смерть страшна, всі там будемо. Вони вас можуть туркам продати на галери.

– Невже ви думаєте, пане ловчий, мені буде гірше, ніж зараз?

– Бачу, ви зовсім утратили надію, в милосерді Божім зневірилися.

– Помиляєтеся, пане ловчий! Я говорю, зле мені жити на світі, тому що так воно і є, а волі Господній я давно впокорився. Не прошу, не ремствую, не проклинаю, головою об стіну не б’юся – тільки обов’язок свій хочу виконати, поки живий, поки сили вистачить.

– Але біль душевний вас наче отрута нищить.

– Господь на те його й послав, щоб нищив, а коли побажає, пошле зцілення.

– На цей доказ мені заперечити нічого, – відповів ловчий. – Єдиний наш порятунок у Всевишньому, він один – надія наша і всієї Речі Посполитої. Король поїхав у Ченстохову – може, вимолить що-небудь у Пресвятої Діви, а то всі загинемо.

Запанувала тиша, тільки з-за вікон доносилося протяжне драгунське «werdo».[179]179
  Хто йде? – старовинний вигук стражників; од німецького «wer da?» – «хто там?».


[Закрыть]

– Так-так, – сказав, помовчавши, ловчий. – Усі ми вже скоріше мертві, ніж живі. Розучилися люди в Речі Посполитій сміятися, стогнуть лише, як зараз у димарі вітер. Колись і я вірив, що кращі часи настануть, поки в числі послів сюди не приїхав, але тепер бачу, наскільки сподівання мої були марними. Розруха, війна, голод, убивства, і нічого більш… Нічого більш.

Скшетуський мовчав, полум’я палаючих у вогнищі дров висвітлювало його схудле суворе обличчя.

Нарешті він підвів голову і промовив серйозно:

– Тлінне життя наше: пройде, мине – і сліду не залишить.

– Ви говорите, як чернець, – сказав ловчий.

Скшетуський не відповів, тільки вітер іще жалібніше стогнав у димарі.

Розділ XVII

Наступного ранку комісари, і з ними Скшетуський, залишили Новоселки, але сумною була подальша їхня подорож: на кожнім привалі, у всякому містечку їх підстерігала смерть, з усіх боків сипалися образи, і були вони гірші смерті – в особі комісарів ображалися велич і могутність Речі Посполитої. Кисіль зовсім розхворівся, і на нічлігах його прямо у світлицю із саней вносили. Підкоморій львівський оплакував ганьбу свою і свою вітчизну. Капітан Бришовський теж занедужав від безсоння і безперервної напруженості – його місце зайняв Скшетуський, що і повів далі нещасливих подорожан, які терпіли паплюження та погрози бурхливої юрби, у постійних сутичках відбиваючи її натиск.

У Білгороді комісарам знову здалося, що прийшла їхня остання година. Було побито хворого Бришовського, вбито Гняздовського – лише поява митрополита, що прибув для бесіди з воєводою, дозволила уникнути неминучої розправи. У Київ комісарів пускати не хотіли. Князь Четвертинський повернувся від Хмельницького 11 лютого, не діставши ніякої відповіді. Комісари не знали, як бути, куди їхати. Зворотний шлях був відрізаний: незліченні розбійні ватаги тільки й чекали зриву переговорів, аби перебити посольство. Юрба все дужче розперізувалася. Драгунам перепиняли дорогу, хапаючи коней за повіддя, сани воєводи обсипали камінням, шматками льоду і мерзлими грудками снігу. У Гвоздовій Скшетуський і Донець у кровопролитному бою розігнали юрбу з кількох сот людей. Хорунжий новогрудський і Смяровський знову вирушили до Хмельницького, щоб переконати його приїхати на переговори в Київ, але воєвода майже вже не сподівався, що комісари доберуться туди живими. Тим часом у Фастові вони змушені були склавши руки дивитись, як юрба розправляється з полоненими: старих і малих, чоловіків і жінок топили в ополонці, обливали на морозі водою, кололи вилами, живцем батували ножами. Таке тривало вісімнадцять днів, поки нарешті Хмельницький не надіслав відповідь, що в Київ їхати він не бажає, а чекає воєводу та комісарів у Переяславі.

Злощасні посланці піднеслися духом, думаючи, що настав кінець їхнім стражданням. Переправившись через Дніпро в Трипілля, вони зупинилися на нічліг у Воронькові, звідкіля всього шість миль було до Переяслава. Назустріч їм на півмилі виїхав Хмельницький, ніби тим самим роблячи честь королівському посольству. Але як же він перемінився з тієї пори, коли намагався виглядати несправедливо скривдженим, «quantum mutatus ab illo»,[180]180
  «як же він відрізняється від того, яким був» (лат.). – Вергілій.


[Закрыть] як писав воєвода Кисіль.

Хмельницький з’явився в супроводі півсотні вершників, із полковниками, осавулами та військовим оркестром, немов удільний князь – зі значком, з бунчуком і червоним прапором. Комісарський поїзд негайно зупинився, він же, підскакавши до передніх саней, у яких сидів воєвода, довго дивився в лице поважному старцю, а потім, злегка піднявши шапку, промовив:

– Уклін вам, панове комісари, і вам, воєводо. Раніш би треба було починати зі мною переговори, поки я слабкішим був і сили своєї не відав, але коли король вас до мене прислав, від душі радий прийняти вас на своїх землях.

– Привіт вам, гетьмане! – відповів Кисіль. – Його величність король послав нас монарше благовоління вам засвідчити й установити справедливість.

– За благовоління монарше спасибі, а справедливість я вже особисто ось цим, – тут він ляснув рукою по шаблі, – встановив, не пощадивши життів ваших, і надалі так чинити буду, коли по-моєму робити не будете.

– Нелюб’язно ви, гетьмане запорізький, приймаєте нас, посланників королівських.

– Не буду говорити на морозі, знайдеться ще для цього час, – різко відповів Хмельницький. – Пустіть мене, пане Кисіль, у свої сани, я бажаю честь виявити посольству – поїду разом із вами.

З цими словами він спішився і підійшов до саней. Кисіль посунувся вправо, звільняючи місце по ліву від себе руку.

Побачивши це, Хмельницький насупився і крикнув:

– По праву руку мене саджайте!

– Я сенатор Речі Посполитої!

– А що мені сенатор! Потоцький он перший сенатор і коронний гетьман, а в мене в ликах зараз разом з іншими: захочу, завтра ж на палю посаджений буде.

Рум’янець виступив на блідих щоках Киселя.

– Я тут особу короля представляю!

Хмельницький ще дужче насупився, але стримав себе і сів ліворуч, бурмочучи:

– Най король буде у Варшаві, а я на Русі. Мало ще, бачу, вам од мене дісталося.

Кисіль нічого не відповів, лише звів очі до неба. Він передчував, що його очікує, і справедливо подумав у ту мить, що якщо шлях до Хмельницького можна назвати Голгофою, то переговори з ним – хресна мука.

Поїзд рушив у місто, де стріляли з двох десятків гармат і дзвонили в усі дзвони. Хмельницький, ніби побоюючись, як би комісари не визнали це знаком особливої для себе честі, сказав воєводі:

– Я не тільки вас, а й інших послів, яких до мене шлють, так приймаю.

Хмельницький говорив правду: дійсно, до нього, ніби до удільного князя, вже посилали посольства. Повертаючись із Замостя під враженням виборів, пригнічений звістками про поразки, завдані литовським військом, гетьман куди як скромніше про себе мислив, але, коли Київ вийшов назустріч йому з прапорами і вогнями, коли академія вітала його словами: «Tamquam Moisem, servatorem, salvatorem, liberatorem populi de sevitute lechica et bono omine Bohdan»[181]181
  Подібний до Мойсея, спаситель, рятівник, визволитель народу з рабства лядського, у добрий знак названий Богданом (лат.).


[Закрыть] – Богом даний, коли, нарешті, його назвали «illustrissimus princeps»,[182]182
  найславетніший государ (лат.).


[Закрыть] – тоді, за словами сучасників, «загордився цим звір дикий». Силу свою відчув і твердий ґрунт під ногами, чого раніше йому бракувало.

Чужоземні посольства були безмовним визнанням як його могутності, так і незалежності; незмінна дружба татар, оплачувана більшістю здобичі та нещасним ясиром, що його цей народний вождь дозволив брати з числа свого народу, дозволяла розраховувати на підтримку проти будь-яких ворогів; тому-то Хмельницький, який іще під Замостям визнавав королівську владу і волю, нині, пойнятий гординею, упевнений у своїй силі, бачачи пануючий у Речі Посполитій розбрід і слабкість її проводирів, готовий був підняти руку й на самого короля, тепер уже мріючи в глибині темної своєї душі не про козацькі вольності, не про повернення Запоріжжю колишніх привілеїв, не про справедливість до себе, а про удільну державу, про князівську шапку і скіпетр.

Він почував себе хазяїном України. Запорізьке козацтво стояло за нього: ніколи, ні під чиєю владою не купалося воно в такому морі крові, не мало такої багатої здобичі; дикий за натурою своєю народ тягся до нього – адже, коли мазовецький або великопольський селянин безмовно гнув спину під ярмом насильства, що в усій Європі дісталося на долю «нащадків Хама», українець разом зі степовим повітрям усмоктував любов до волі настільки ж безмежної, дикої та буйної, як самі степи. Охота було йому ходити за панським плугом, коли його погляд губився в пустелі, Господом, а не паном даній, коли з-за порогів Січ закликала його: «Кинь пана і йди на волю!», коли жорстокий татарин учив його воювати, привчав погляд його до пожеж і крові, а руку – до зброї?! Чи не краще було розбійничати під рукою Хмеля і панів різати, ніж ламати перед підстаростою шапку?…

А ще народ ішов до Хмеля тому, що хто не йшов, той потрапляв у полон. У Стамбулі за десять стріл давали невільника, за лук, загартований у вогні, – трьох, така велика кількість полонеників була. Тому в черні не залишалося вибору – і лише дивна з тих часів збереглася пісня, котру довго ще виспівували по хатах із покоління в покоління, дивна пісня про цього вождя, прозваного Мойсеєм: «Ой щоб того Хмеля перша куля не минула!»

Зникали з лиця землі містечка, міста й села, країна збезлюділа, перетворилась на руїни, на суцільну рану, що її не могли загоїти століття, але цей вождь і гетьман цього не бачив або не хотів бачити – він ніколи нічого не помічав далі своєї особи, – і міцнів, і годувався вогнем і кров’ю, і, змучений страшенним самолюбством, губив власний народ, власну країну; і от тепер увозив комісарів у Переяслав під калатання дзвонів і грім гармат, як удільний владика, господар, князь.

Похнюпивши голови, їхали в лігвище лева комісари, і останні іскри надії гаснули в їхніх серцях, а тим часом Скшетуський, що рухався за другим рядом саней, невідривно розглядав полковників, що прибули з Хмельницьким, думаючи побачити серед них Богуна. Після марних пошуків на берегах Дністра, що закінчилися за Ягорликом, у душі пана Яна, як єдиний і останній засіб, визрів намір відшукати Богуна і викликати його на смертний двобій. Бідолашний наш лицар розумів, звичайно, що в цьому пеклі Богун може зарубати його без усякого бою чи віддати татарам, але він кращої був про отамана думки: знаючи його мужність і невтримну відвагу, Скшетуський майже не сумнівався, що, поставлений перед вибором, Богун не відмовиться від двобою. І тому виношував у своїй змученій душі цілий план, як зв’яже отамана клятвою, щоб у разі смерті його той відпустив Олену. Про себе Скшетуський уже не піклувався: припускаючи, що козак у відповідь йому скаже: «А коли я загину, нехай вона ні моєю, ні твоєю не буде», – він готовий був і на це погодитися й у свою чергу дати таку ж клятву, аби вирвати її з вражих рук. Нехай вона до кінця днів своїх знайде спокій у монастирських стінах… Він теж спершу на полі битви, а потім, якщо не доведеться загинути, у монастирській келії пошукає заспокоєння, як шукали його в ті часи всі згорьовані душі. Шлях такий здавався Скшетуському прямим і ясним, а після того як під Замостям йому одного разу підказали думку про двобій із отаманом, після того як пошуки князівни в придністровських болотах закінчилися невдачею, – то і єдино можливим. З цією метою, не зупиняючись на відпочинок, він поспішив із берегів Дністра навздогін за посольством, сподіваючись або в оточенні Хмельницького, або в Києві знайти суперника, тим паче що, за словами Заглоби, Богун мав намір їхати в Київ, вінчатися там при трьохстах свічах.

Одначе марно тепер Скшетуський видивлявся його між полковників. Зате він побачив чимале число інших, ще з минулих, мирних, часів знайомців: Дедялу, котрого зустрічав у Чигирині, Яшевського, що приїжджав із Січі послом до князя, Яроша, колишнього сотника Яреми, Грушу, Навколопальця і багатьох інших, і вирішив у них розвідати, що вдасться.

– Упізнаєте давніх знайомих? – запитав він, під’їжджаючи до Яшевського.

– Я вас у Лубнах бачив, ви князя Яреми лицар, – відповів полковник. – Разом, пам’ятаю, пили-гуляли. Що князь ваш?

– Живий і здоровий, дякувати Богу.

– Це поки весна не настала. Вони ще не зустрічалися з Хмельницьким, а зустрінуться – одному живим не бути.

– Яка буде воля Божа.

– Ну, нашого батька Бог не залишить. Не бувати більше вашому князеві на татарському березі в себе в Задніпров’ї. У Хмеля багато козаків, а в Яреми що? Добрий він жовнір, але й наш батько не гірший. А ви що, більше в князя не служите?

– Я з комісарами їду.

– Що ж, радий давнього знайомця бачити.

– Коли раді, зробіть мені послугу, вік буду вам вдячний.

– Яку послугу?

– Скажіть мені, де Богун, знаменитий той отаман, що колись у переяславському полку служив, а нині серед вас вище звання мати мусить?

– Замовкніть! – із погрозою закричав Яшевський. – Ваше щастя, що ми давні знайомці й пили разом, а то б я вас оцим от буздиганом на сніг уклав негайно.

Скшетуський подивився на нього здивовано, але, позаяк сам на рішення був швидкий, стис у руці пернача.

– Ви у своєму розумі?

– Я-то у своєму і лякати вас не маю наміру, але такий був відданий Хмелем наказ: хто б із ваших, нехай комісар навіть, про що не запитав, – убивати на місці. Я не виконаю наказу, інший виконає, тому і попереджаю – з доброї до вас ласки.

– Так у мене ж інтерес приватний.

– Байдуже. Хміль нам, полковникам, наказав і іншим звелів передати: «Убивати всякого – хоч про дрова, хоч про гній запитають». Так і скажіть своїм.

– Дякую за добру пораду, – відповів Скшетуський.

– Це я тільки вас застеріг, а будь-якого іншого ляха уклав би без слова.

Вони замовкли. Поїзд уже досяг міських воріт. По обидва боки дороги і на вулицях юрбилася чернь і озброєні козаки, що у присутності Хмельницького не сміли обрушити на сани прокляття та грудки снігу, а лише проводжали комісарів похмурими поглядами, стискаючи кулаки або руків’я шабель.

Скшетуський, вишикувавши драгунів по четверо, з гордо піднесеною головою спокійно їхав по широкій вулиці, не звертаючи ніякої уваги на грізні погляди з’юрмленого навколо люду, і лише думав, скільки йому буде потрібно самозречення, витримки і християнського терпіння, щоб здійснити задумане і не потонути з перших же кроків у цьому океані злоби та ненависті.