Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXI

– Уявіть собі, любий друже, – говорив після того як минуло декілька днів Лонгину Володийовський, – чоловік цей одразу перемінився так, немов на двадцять років став старішим. Який був веселун, балакун, призвідник, – самого Улісса перевершував хитромудрістю! – а нині що? Рота зайвий раз не відкриє, дрімає цілими днями, на старість ремствує, а якщо і скаже слово, все одно як крізь сон. Знав я, що любив він її, та не припускав, що так сильно.

– Що ж тут дивного? – відповідав, зітхаючи, литвин. – Тому і привернувся міцно, що її з рук Богунових вирвав, що заради неї стільки разів небезпеці піддавався, у тяжкі тарапати потрапляв. Поки жевріла надія, то й думка його не дрімала, всілякі винаходячи витівки, і сам твердо на ногах стояв, а тепер і справді: що робити на світі самотньому старому, якому серцем ні до кого приліпитися?

– Я вже і пити з ним пробував у надії, що він од вина піднесеться духом, – усе марно! Пити п’є, але історій несусвітних, як за старих часів, не розповідає і подвигами своїми не похваляється, хіба що розчулиться, а потім голову на черево і спати. Вже і не знаю, хто дужче зневірюється – він чи Скшетуський.

– Шкода його невимовно. Що не кажіть, великий був лицар! Ходімо до нього, пане Міхал. Адже він звичку мав наді мною насміхатись і дошкуляти всіляко. Може, і зараз візьме охота? Господи, як же змінюються люди! Такий веселий був чоловік!

– Ходімо, – сказав Володийовський. – Пізненько, щоправда, але йому вечорами найважче: цілий день продрімає, а вночі заснути не може.

Продовжуючи розмовляти, друзі вирушили на квартиру до Заглоби; той сидів біля розчиненого вікна, підперши голову рукою. Година була вже пізня, у замку зупинився всякий рух, тільки дозорці перегукувалися протяжними голосами, а в густому чагарнику, що відокремлював замок од міста, солов’ї несамовито виводили свої нічні трелі, свистячи, булькаючи і клацаючи з такою силою, з якою обрушується на землю весняна злива. Крізь розчинене вікно струменіло тепле травневе повітря, місячне світло яскраво опромінювало скорботне лице і схилену на груди лису голову Заглоби.

– Добрий вечір, ваша милість, – вітали його лицарі.

– Добрий вечір, – відповів Заглоба.

– Про що, пане, розмріялися перед віконцем, замість того щоб спати лягати? – запитав Володийовський.

Заглоба зітхнув.

– Не до сну мені, – проговорив він ледь чутно. – Рік тому, рівно рік, ми з нею від Богуна тікали, і над Кагамликом так само для нас щебетали пташки, а тепер де вона?

– Така, видно, була Божа воля, – сказав Володийовський.

– Щоб я сльози в тузі проливав! Немає мені ні в чому розради, пане Міхал!

Настало мовчання, тільки усе дзвінкіше заливалися за вікном солов’ї: здавалося, світла ніч наповнена їхнім тьохканням.

– О Боже, Боже, – зітхнув Заглоба, – точно так, як на Кагамлику!

Пан Лонгинус змахнув сльозу з лляних вусів, а невеличкий лицар трохи згодом промовив:

– Знаєте що, пане? Сум сумом, а випийте з нами медку – немає від туги цілющіших ліків. А за чаркою, дасть Бог, кращі часи прийдуть на пам’ять.

– Що ж, випиймо, – покірно погодився Заглоба.

Володийовський наказав челядникові принести вогню і жбан меду, а коли всі сіли, запитав, розуміючи, що лише спогади можуть одвернути Заглобу від гірких думок:

– Виходить, уже рік, як ви з покійницею з Розлогів од Богуна тікали?

– У травні це було, у травні, – відповів Заглоба. – Ми через Кагамлик переправилися, хотіли в Золотоношу потрапити. Ох, тяжко на світі жити!

– І вона переодягнена була?

– Так, козачком. Волосся мені довелося сердезі відрізати, щоб її не впізнали. Пам’ятаю навіть, у якому місці я його під деревом закопав разом із шаблею.

– Чарівна була панна! – вставив із зітханням Лонгинус.

– Я ж вам говорю, що з першого дня її полюбив, немов сам виховував із малолітства. А вона все рученьки складала та дякувала за порятунок і турботу! Краще б мені від козацької шаблі згинути, ніж нинішнього дня дочекатися! Навіщо тепер жити на світі?

Ніхто йому не відповів; мовчки пили три лицарі мед, перемішаний зі слізьми.

– Думав, біля них у спокої до старості доживу, а тут… – почав було знову Заглоба і безсило опустив руки. – Нічого мені більше чекати, хіба що смерть принесе розраду.

Не встиг Заглоба докінчити, як у сінях учинився шум: хтось намагався ввійти, а челядник не пускав; почалася голосна сварка. Раптом Володийовському почувся знайомий голос, і він крикнув челядникові, щоб той упустив прибульця.

Двері прочинились, і в щілині з’явилася щоката рум’яна фізіономія Редзяна, що, обвівши поглядом застілля, поклонився і сказав:

– Слава Ісусові Христу!

– Навіки слава, – відповів Володийовський. – Це Редзян.

– Я, – мовив хлопець, – кланяюся вашим милостям низько. А де мій хазяїн?

– Твій хазяїн у Корці, він хворий.

– О Господи! Та що ви таке говорите, пане! Не дай Боже, тяжко?

– Був тяжко, а тепер оклигує. Лікар обіцяє видужання.

– А я хазяїнові звісточку про князівну привіз.

Невеличкий лицар сумно похитав головою.

– Даремно ти поспішав, пан Скшетуський уже знає про її смерть, і ми тут оплакуємо сердегу гіркими слізьми.

У Редзяна очі на лоба полізли.

– Батечку мій! Що я чую? Невже панянка померла?

– Не померла, а в Києві розбійниками вбита.

– В якому ще Києві? Що ваша милість верзе?

– Як у якому Києві? Ти що, не чув про Київ?

– Господи Ісусе! Ваша милість жартує, певно? Відкіля їй взятися в Києві, коли її неподалік од Рашкова сховано, в яру над Валадинкою? І відьмі наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок її від себе не відпускала. Їй-богу, так і розуму недовго позбутися!

– Якій іще відьмі? Ти що плетеш?

– Та Горпині!.. Я цю сучку добре знаю!

Заглоба раптом підхопивсь і почав розмахувати руками, ніби потопаючий у відчайдушній спробі знайти порятунок.

– Помовчіть заради всього святого, пане, – обірвав він Володийовського. – Дозвольте, чорт забирай, і мені слово вставити!

Заглоба сполотнів, лисина його зросилася потом – присутнім навіть стало за нього страшно, але старий шляхтич, одним махом перескочивши через лаву, схопив Редзяна за плечі і запитав хрипко:

– Хто тобі сказав, що її… біля Рашкова сховано?

– Хто міг сказати? Богун!

– Ти що, брате, з глузду з’їхав?! – гаркнув Заглоба і почав трясти хлопця як грушу. – Який Богун!

– Господи помилуй! – заволав Редзян. – Навіщо ж трясти так? Пустіть, ваша милість, дайте з думками зібратись… Останній витрусите розум, у мене й так усе в голові перемішалось… Який, кажете, Богун? Невже ваша милість його не знає?

– Говори, а то ножем шпортону! – заревів Заглоба. – Де ти Богуна бачив?

– У Влодаві!.. Чого ви від мене, панове, хочете? – закричав переляканий хлопчина. – Хто я, по-вашому? Розбійник із великої дороги?

Заглоба, здавалось, от-от знепритомніє; не в силах відсапуватися, він повалився на лаву, хапаючи ротом повітря. На допомогу йому прийшов пан Міхал.

– Ти коли Богуна бачив? – запитав він у Редзяна.

– Три тижні тому.

– Виходить, живий він?

– А чого йому не бути живому?… Ваша милість його почикрижили добряче-таки, він сам мені розповідав, однак же оклигав…

– І він тобі сказав, що князівна під Рашковом?

– А хто ж іще?

– Слухай, Редзяне, мова йде про життя князівни і твого хазяїна! Богун сам тобі говорив, що її в Києві не було?

– Мосьпане, як їй було бути в Києві, коли він її біля Рашкова сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пернач дав і свій перстень, щоб я до неї туди їхав, тому що в нього рани відкрились і пролежати доведеться бозна-скільки…

Заглоба не дав Редзяну договорити: підхопившись із лави і вчепившись у залишки волосся обома п’ятірнями, він закричав як божевільний:

– Жива моя донечка, жива, слава Богу! Не вбили її в Києві! Жива моя люба, жива, жива!

Старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, обхопивши Редзяна за шию, пригорнув до грудей і поцілував – бідний хлопець зовсім розгубився.

– Пустіть, ваша милість… задушите! Звичайно, жива… Дасть Бог, вирушимо за нею разом… Ваша милість… Ну, ваша милість!

– Пустіть його, пане, дозвольте розповісти до кінця, ми ж іще нічого не зрозуміли, – сказав Володийовський.

– Говори скоріше! – кричав Заглоба.

– Давай по порядку, братику, – сказав пан Лонгинус, на вусах якого теж осіла рясна роса.

– Дозвольте, панове, віддихаюся, – сказав Редзян, – і вікно причиню, а то слова не виговориш – дуже галасують у кущах кляті солов’ї.

– Меду! – крикнув челядникові Володийовський.

Редзян зачинив вікно з властивою йому неквапливістю, після чого повернувся до присутніх і сказав:

– Дозвольте присісти, ваші милості, ноги від утоми підламуються.

– Сідай! – сказав Володийовський, наливаючи йому з принесеного челядником жбана. – Пий із нами, ти своєю новиною не те ще заслужив, тільки говори скоріше.

– Чудовий мед! – промовив Редзян, розглядаючи склянку на світло.

– Хай тобі трясця! Розповідати будеш? – гаркнув Заглоба.

– А ваша милість зараз гніваться! Ясно, що буду, коли ви того бажаєте: ваше діло наказувати, а моє коритися, на те і слуга я. Видно, потрібно все чисто розповісти, із самого початку…

– Давай із самого початку!

– Пам’ятаєте, коли прийшла звістка про взяття Бара, ми подумали, що панянки вже в живих немає? Я тоді в Редзяни повернувся, до батьків і дідуся, якому вже під дев’яносто… Так, вірно… Ні! Дев’яносто один, мабуть.

– Та хоч би і дев’ятсот!.. – буркнув Заглоба.

– Дай йому Господи довгого життя! Спасибі вашій милості на доброму слові, – відповів Редзян. – Отож поїхав я тоді додому, відвезти батькам, що з Божою поміччю призбирав, поки серед розбійників перебував: як вам уже відомо, минулого року я в Чигирині потрапив до козаків, вони мене за свого вважали, позаяк я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього ввійшов, а при нагоді скуповував у цих злодюг що прийдеться – коли срібло, коли камінці…

– Знаємо, знаємо! – сказав Володийовський.

– Приїхав, значить, я до батьків, що дуже мені зраділи, але очам своїм вірити не захотіли, побачивши, які я привіз подарунки. Довелося заприсягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуте. Ото було радості, а треба вам знати, що в батьків моїх іде тяжба з Яворськими через грушу. Дерево на межі росте: половина гілок на їхній стороні, половина на нашій. Почнуть трясти Яворські, наші груші сиплються, а багато на межу падає. Вони говорять, ті, що на межі, їхні, а ми…

– Холопе, ти краще не випробовуй мене! – вигукнув Заглоба. – Досить базікати, це до справи стосунку не має…

– По-перше, нехай вибачить мені ваша милість, ніякий я не холоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вам, добродію, і пан поручик Володийовський, і пан Підбийп’ятка, як знайомці пана Скшетуського, підтвердити можуть, а по-друге, тяжба ця триває вже п’ятдесят років…

Заглоба стис зуби і дав собі слово, що більше не проронить ні звуку.

– Добре, рибонько, – лагідно мовив пан Лонгинус, – але все-таки краще ти нам не про грушу, а про Богуна розкажи.

– Про Богуна? – перепитав Редзян. – Добре, будь ласка. Отож пан мій, Богун, думає, що немає в нього вірнішого, ніж я, слуги і друга: хоч він мене в Чигирині й розрубав надвоє, та я, щоправда, за ним доглядав і рани перев’язував, ще коли йому від князів Курцевичів дісталось. Я йому тоді намолов сім міхів гречаної вовни, що, мовляв, набридло мені панам прислужувати – з козаками прибутковіше приятелювати, а він повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож страшенно він мене полюбив і винагородив, чесно кажучи, щедро, не відаючи про те, що я в душі помститися за чигиринську образу заприсягся, а не зарізав його лише тому, що не пристало шляхтичеві ворога, до постелі прикутого, ножем колоти, мовби свиню яку.

– Ну, добре, добре, це нам теж відомо, – сказав Володийовський. – Зараз-то ти його як знайшов?

– А діло було так, ваша милість. Притисли ми Яворських (їм тепер тільки з торбами йти, не інакше!), і я собі подумав: «Що ж, пора і мені Богуна пошукати, розплатитися за свою образу». Відкрився я батькам і дідусеві, а дідусь, гаряча голова, і говорить: «Раз клятву дав, іди собі, не ганьби роду нашого». Ну, я і пішов, тим більше що в думці ще прикинув інше: коли, думаю, відшукається Богун, то, можливо, і про панянку, коли вона жива, дещо дізнатись удасться, а як пристрілю його і з’явлюся до хазяїна з новинами, теж, того і дивись, нагороду дістану.

– Дістанеш, не сумнівайся! І за нами затримки не буде, – сказав Володийовський.

– Од мене, братику, вважай, маєш коня зі збруєю, – додав пан Лонгинус.

– Дякую уклінно, милостиві панове, – зрадів слуга, – за добру звістку всякому по справедливості належить могорич, а вже я не проп’ю, мені тільки дай у руки…

– Ох, я, здається, не витримаю довше, – буркнув Заглоба.

– Значить, виїхав ти з дому… – підказав Володийовський.

– Виїхав я, значить, з дому, – продовжував Редзян, – і думаю: куди тепер? Подамся, мабуть, у Збараж, відтіля й до Богуна палицею докинути, і про хазяїна скоріше дізнатися можна. Їду, значить, мосьпане, через Білу на Влодаву, й у Влодаві, позаяк мої конячки втомилися добряче, зупиняюся передихнути. А там точнісінько ярмарок, усі постоялі двори шляхтою забиті. Я до міщан: і там шляхта! Один тільки єврей найшовся. «Була, каже, у мене кімната, так її поранений шляхтич зайняв». – «Воно й добре, кажу, мені не вперше перев’язувати рани, а у вашого цирульника либонь із нагоди ярмарку рук не вистачає». Щось там іще єврей бурмотів, начебто шляхтич цей сам собі робить перев’язки і не бажає нікого бачити, але все-таки пішов запитати. А тому, видно, гірше стало, звелів він мене пустити. Я входжу. Зирк: Богун на постелі!

– Ого! – вигукнув Заглоба.

– Я страх як перелякався, хрестом себе осінив: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа», – а він мене відразу ж упізнав, зрадів страшенно – я ж у нього в друзях числюся – і говорить: «Ти мені Богом посланий! Тепер уже я не помру». А я говорю: «Що ваша милість тут робить?» – а він палець до рота; потім тільки розповів про свої пригоди: як його Хмельницький до їхньої величності короля, тоді ще королевича, з-під Замостя відправив і як пан поручик Володийовський у Липкові його ледве не зарубав на смерть.

– Шанобливо мене згадував? – запитав невеличкий лицар.

– Нічого не можу сказати, мосьпане: шанобливо, дуже навіть. «Я, каже, думав, який вишкребок! Щеня, каже, думав, а він, каже, витязь чистої води, ледве мене не розполовинив». Зате коли пана Заглобу згадував, ух, і скреготів зубами: мовляв, ваша милість його на поєдинок підбив!..

– Диявол із ним! Він мені тепер не страшний! – відповів Заглоба.

– І знову ми з ним як два дружки стали, – продовжував Редзян. – Ба! Він іще більше до мене прихилився, все розповів: як був до смерті близький, як йому в Липкові дали притулок у панській садибі, за шляхтича порахувавши, а він назвався паном Гулевичем із Поділля, як його виходжували, всіляку роблячи доброту, за що він благодійникам своїм у вічній подяці заприсягся.

– А що ж він у Влодаві робив?

– Почав на Волинь пробиратися, та в Парчові підвода разом із ним перевернулась і рани відкрилися, довелось залишитися, хоча страшно було, тому що там із ним простіше простого розправитися могли. Він мені сам сказав: «Мене, каже, з листами послали, а тепер доказів ніяких не залишилося, хіба що пернач; прознай шляхта, хто я такий, накладу головою, та що шляхта – перший би зустрічний жовнір повісив, ні в кого не спитавшись». Пам’ятаю, сказав він так, а я йому: «Воно і добре, говорю, знати, що перший зустрічний вас готовий повісити». А він мені: «Це ж чому?» – «А тому, кажу, що обережності треба дотримуватись і в розмови ні з ким не встрявати, а я вашій милості служити готовий». Він мені дякувати, нагороду пообіцяв: за мною, каже, не пропаде. «Зараз, каже, у мене грошей немає, та коштовності всі, що при мені, – твої, а потім, каже, я тебе золотом обсиплю, тільки зроби мені ще одну послугу».

– Ага, схоже, незабаром до князівни доберемося! – зауважив Володийовський.

– Воістину так, мосьпане, але вже, дозвольте, я все по порядку. Почув я, значить, що грошей у нього при собі нема, й негайно всяку втратив жалість. «Постривай, думаю, я тобі зроблю послугу!» А він каже: «Хворий я, останні сили залишили, а шлях попереду небезпечний і довгий. Мені б, каже, до Волині добратися, до своїх – добре що звідси недалеко, – а на Дністер їхати я ніяк не можу, не здужаю, каже, до того ж через ворожий край, повз замки і війська пробиватися треба, – паняй замість мене ти краще». Я, звичайно, запитую: «А куди їхати?» А він мені: «За Рашків, там вона в сестри Донцевої, Горпини-чаклунки, схована». Я запитую: «Князівна, чи хто?» – «Так, каже, князівна. Я її від очей людських у цю глухомань сховав, але їй там добре, вона там, як княгиня Вишневецька, на золотій парчі спочиває».

– Не тягни, Бога ради, говори скоріше! – закричав Заглоба.

– Поспішиш, людей насмішиш! – відповів Редзян. – Я ледве не підстрибнув од радості, таке почувши, та виду не показав і запитую: «Справді вона там? Ваша милість либонь давно вже її туди відправили?» Він став божитися, що Горпина, вірна його сука, і десять років її стерегти буде до його повернення і що князівна, як Бог святий, і понині там, позаяк туди ні ляхам не добратися, ні татарам, ні козакам, а Горпина наказу, хоч умри, не порушить.

Протягом розповіді Редзяна Заглоба тремтів, як у лихоманці, невеличкий лицар радісно кивав головою, а Підбийп’ятка раз у раз спрямовував очі до неба.

– Що вона там, сумніву немає, – продовжував слуга, – і кращий тому доказ, що він мене до неї відправив. Але я спочатку відмовлявся, щоб себе ненароком не видати. «А мені ж бо для чого, запитую, їхати?» А він на це: «Для того, що я сам не можу. Якщо, каже, доберуся на Волинь живий, накажу відвезти себе в Київ, там наші козаки верховодять, а ти, каже, паняй і звели Горпині туди ж її доставити, у монастир Святої Пречистої».

– Ага! Не до Миколи Доброго, значить! – заволав Заглоба. – Я відразу сказав, що Єрлич зі злості збрехав, поганець!

– До Святої Пречистої! – продовжував Редзян. – «Перстень, каже, тобі дам, і ніж, і пернач. Горпина зрозуміє, що це значить, у нас домовленість така була, а ти, каже, мені самим Богом посланий: вона й тебе знає і, що ти мій кращий друг, чула. Відтіля поїдете разом; козаків боятися нічого, татар же остерігайтеся: помітите де, стороною обходьте – вони ж на пернач дивитися не будуть. Гроші, каже, дукати, в яру закопані про всякий випадок, – ти їх, каже, викопай. По дорозі одне повторюй: «Богунова дружина їде!» – ні в чому вам не буде відмовлено. Утім, із відьмою не пропадете, тільки ти погодься їхати; кого ще, каже, мені, бідолашному, посилати, кому в чужому краї, коли самі вороги навкруги, довіритися можна?» Так він мене, шановні добродії, просив, тільки що сльозу не пустив, а наостанок ізвелів, бестія, заприсягтися, що я поїду, я і заприсягся, а в душі додав: «Зі своїм хазяїном!» Ох, і зрадів він! Негайно дав мені пернач, ніж, і перстень, і коштовності, що мав, а я всі взяв, про себе подумавши: нехай краще в мене, ніж у розбійника будуть. На прощання розтлумачив іще, що це яр над Валадинкою, як туди їхати та як відтіля, – все в подробицях пояснив, тепер я і з зав’язаними очима знайду дорогу, в чому ви й самі зможете переконатися, позаяк, думаю, ми поїдемо разом.

– Завтра ж, не відкладаючи! – сказав Володийовський.

– Яке там завтра! Нині на світанку звелимо осідлати коней.

Радість опанувала всіма серцями, і понеслися до небес слова подяки; весело потираючи руки, лицарі закидали Редзяна новими запитаннями, на які той відповідав із властивою йому флегматичністю.

– Щоб тобі ні дна ні покришки! – викрикував Заглоба. – Ну і слугу Скшетуському послав Усевишній!

– Чим поганий слуга! – відповідав Редзян.

– Він тебе, слід гадати, озолотить.

– І я думаю, що без нагороди не обійдеться, хоча й без того вірою і правдою служу своєму хазяїнові.

– А що ж ти з Богуном зробив? – запитав Володийовський.

– Отож бо й лихо, мосьпане, що він мені знову хворим попався, – таж негоже пораненого ножем, хазяїн би за це теж не похвалив. Така вже, певно, моя доля! Що було, по-вашому, робити? Усе, що міг розповісти, він мені розповів, і все, що мав, віддав; отут-то мене і взяли сумніви. З якого побиту, кажу собі, цей лиходій буде гуляти по світу? Одним чортом менше стане, і слава Богові! І ще подумав я: ану, коли він оклигає й за нами слідом пуститься з козаками, тоді що? І пішов, недовго думаючи, до пана коменданта Реговського, що у Влодаві стоїть зі своєю корогвою, і доповів йому, що це не хто інший, як Богун, найнебезпечніший заколотник. Певно, за цей час його вже повісити встигли.

Сказавши так, Редзян розсміявся дурнувато й обвів поглядом присутніх, очікуючи, що сміх буде підхоплено; та, на великий його подив, відповіддю йому було мовчання. Лише трохи згодом Заглоба перший порушив тишу, буркнувши: «Гаразд, не будемо про це», – Володийовський же продовжував сидіти безмовно, а пан Лонгинус довго прицмокував язиком і похитував головою та нарешті промовив:

– Негарно ти, брате, вчинив, що називається, негарно!

– Як це, ваша милість? – здивовано запитав Редзян. – Невже краще було його прирізати?

– І так погано, й інакше кепсько. Сам не знаю, що краще: розбійником бути чи юдою?

– Та ви що, пане? Хіба Юда заколотника видав? Богун же і його величності короля, і всієї Речі Посполитої ворог лютий.

– Воно вірно, а все-таки негарно ти вчинив. Як, кажеш, звали коменданта цього?

– Пан Реговський. А на ім’я, здається, Якуб.

– Він і є! – пробурмотів литвин. – Пана Лаща родич і пана Скшетуського недруг.

Утім, зауваження його не було почуте, тому що заговорив Заглоба.

– От що, друзі милі! – сказав старий шляхтич. – Не можна нам баритися! Господь – хвала йому! – так розпорядився, що завдяки цьому слузі нам багато легше князівну шукати буде. Завтра ж і вирушимо. Князь виїхав; поїдемо без його дозволу: часу нема! Утрьох поїдемо: Володийовський, я і Редзян, а вам, пане Підбийп’ятко, краще залишитися: зріст ваш і простодушність нас згубити можуть.

– Ні, братику, я з вами! – сказав Лонгинус.

– Заради її ж блага вашій милості, пане, слід залишитися. Хто вас один раз бачив, у житті не забуде. Щоправда, в нас пернач є, але вам і з перначем не повірять. Ви на очах усього Кривоносового наброду Полуяна душили; тільки-но вони побачать серед нас такого здорованя, миттєво обман відчують. Ні, ніяк не можна вашій милості з нами їхати. Трьох голів там не знайти вам, а від вашої однієї небагато пуття. Як усю справу зіпсувати, сидіть краще на місці.

– Шкода, – сказав литвин.

– Шкода не шкода, а доведеться залишитися. Поїдемо гнізда з дерев знімати, то й вас прихопимо, а зараз невідповідний випадок.

– Слухать гидко!

– Дайте ж вас поцілувати, друзяко, дуже вже в мене на душі прекрасно. Залишайтеся і не журіться. І ще одне, шановні панове, я хочу сказати. Головне, зберігайте все в таємниці: не дай Боже рознесеться по війську чутка, а там і мужви досягне. Нікому ні слова!

– Ба, а князеві?

– Князя немає.

– А Скшетуському, якщо повернеться?

– Йому ж бо й заїкатися не можна, а то відразу за нами кинеться слідом. Устигне ще нарадуватись, а якщо, не дай Боже, нова невдача трапиться, збожеволіти може. Заприсягніться, друзі милі, що нікому ні звуку.

– Слово честі! – сказав Підбийп’ятка.

– Слово, слово!

– А тепер подякуємо Господу нашому, владиці.

Сказавши так, Заглоба перший упав на коліна; приклад його наслідували інші й молилися гаряче і довго.