Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 57 страниц)

Дід, одначе, торохнув одного з жовнірів лірою по голові, так що той одразу перекинувся, другого схопив за руку, щоб завадити шабельному удару, причому ревів од страху, наче бугай.

Декілька вояків, забачивши таке, кинулися порубати його, та сюди ж з’явився й пан Скшетуський.

– Живцем брати! Живцем брати! – крикнув він.

– Стій! – ревів дід. – Я шляхтич! Loquor latine![120]120
  Я говорю по-латині! (Лат.)


[Закрыть] Я не дід! Стій, кому кажу! Сволота, кобилячі діти!

Та він не встиг закінчити своєї літанії, бо пан Скшетуський глянув йому в обличчя й закричав так, що схили яру відгукнулися луною:

– Заглоба!

І зразу, як дикий звір, кинувся на діда, вчепився в його плечі, лице наблизив до лиця і, трясучи його, як грушу, крикнув:

– Де князівна? Де князівна?

– Жива! Здорова! В безпеці! – крикнув, у свою чергу, дід. – Пустіть, добродію, чорт забирай, душу витрясете.

Тоді лицаря нашого, що його не могли здолати ні полон, ні рани, ні хворості, ні страшний Бурдабут, звалила щаслива звістка. Руки його обм’якли, чоло вкрилося потом, він сповз навколішки, лице сховав у долонях і, впершись головою в схил яру, завмер у мовчанні, дякуючи, як видно, Господу.

Тим часом останніх нещасних мужиків було порубано, якщо не брати до уваги попередньо зв’язаних, яким судилося дістатися в таборі катові, щоби витягнув із них потрібні відомості. Решта лежали розпростерті й бездиханні. Битва закінчилася, шум і гам стихли. Жовніри сходилися до свого командира і, бачачи поручика навколішках біля схилу, тривожно переглядалися, не розуміючи, чи цілий він. Той підвівся, й лице його було таким світлим, немовби сама зоря сяяла в його душі.

– Де вона? – запитав Заглобу.

– У Барі.

– У безпеці?

– Замок могутній, ніякий напад йому не страшний. Вона під опікою пані Славошевської та черниць.

– Слава Господу всемогутньому! – сказав лицар, і в голосі його звучала безмежна розчуленість. – Дайте ж, ваша милість, руку вашу… Від душі, від душі вдячний.

Несподівано він звернувся до жовнірів:

– Багато полонених?

– Сімнадцять, – відповіли йому.

– Даровано мені радість велику, і милосердя в мені прокинулось. Одпустіть їх, – сказав пан Скшетуський.

Жовніри вухам не повірили. Такого у війську Вишневецького не бувало.

Скшетуський злегка звів брови.

– Одпустіть же їх, – повторив він.

Жовніри пішли, та за мить старший осавул повернувся і сказав:

– Пане поручик, не вірять, іти не сміють.

– А мотузки розв’язано?

– Так точно.

– Тоді залишайте їх тут, а самі на коней!

Через півгодини загін знову пересувався в тиші по вузькій стежці. Тепер у небесах був місяць, який проникав довгими білими променями крізь гущавину дерев і освітлював темні лісові глибини. Заглоба та Скшетуський, їдучи попереду, розмовляли.

– Розповідайте ж, ваша милість, усе, що тільки знаєте про неї, – просив лицар. – Значить, це ви, ваша милість, її з Богунових рук вирвали?

– А хто ж? Я йому й довбешку на прощання обмотав, аби голосу не подав.

– Ну ви, добродію, доладно придумали, істинний Бог! Але як же ви Бара дісталися?

– Ет! Довго розповідати, й ліпше воно, мабуть, іншим разом, тому що я страшенно fatigatus і в горлі від співу для хамів пересохло. Чи нема у вас, пане, випити чого-небудь?

– Знайдеться. Манірка ось із горілкою – тримайте!

Пан Заглоба схопив бляшанку й перекинув під вуса; почулися голосні ковтки, а пан Скшетуський, не маючи сил дочекатися, коли вони закінчаться, продовжував запитувати:

– А чи гарна вона?

– Де вже! – відповів пан Заглоба. – На суху горлянку всяка згодиться!

– Та я про князівну!

– Про князівну? Красуня писана!

– Слава тобі Господи! А чи добре їй у Барі?

– І в небесах ліпше не буває. Красою її всі corda зачарувалися. Пані Славошевська, як рідну, полюбила. А скільки кавалерів позакохувалося, так це, пане, зіб’єтеся з ліку; та вона про них, постійною до вашої милості сердечною прихильністю палаючи, стільки ж думає, скільки про цю, пане, порожню манірку.

– Дай же їй, Господи, здоров’я, милій моїй! – радісно повторював пан Скшетуський. – Значить, вона прихильно мене згадує?

– Чи згадує вона вашу милість? Та сказано вам, що я диву давався, звідки в ній стільки повітря на зітхання береться. Всі просто лише й співчувають, а найбільше чернички, тому що вона їх своєю приємністю зовсім завоювала. Це ж вона мене вмовила удатися в оці ризиковані пригоди, через які я ледве був життя не позбувся, а все задля того, щоби до вашої милості неодмінно добрався й дізнався, чи ви живий-здоровий. Скільки разів хотіла вона людей послати, та тільки ніхто не зголошувався, довелося мені от урешті-решт зглянутися й самому піти. Так що, якби не одежа ця, я б неминуче з головою розлучився. Та мене мужики за діда всюди визнають, через те що співаю дуже приємно.

У пана Скшетуського від радості навіть язик одняло. Багато спогадів і думок тіснилося в голові його. Олена постала перед його очима як жива, така, якою бачив її він останнього разу в Розлогах перед своїм від’їздом на Січ: ніяковіюча, струнка, чарівна, з очима, чорними, мов оксамит, повними невимовних спокус. Йому здавалося навіть, що він її й дійсно бачить, відчуває тепло її щічок, чує ніжний голос. Згадував і прогулянку в вишняку, і запитання, котрі задавав зозулі, і зніяковілість Олени, коли зозуля накувала їм дванадцять хлоп’яток, – душа його просто рвалася назовні, а серце тануло від любові й радості, в порівнянні з якими все пережите було краплею порівняно з океаном. Він просто не розумів, що з ним відбувається. Йому хотілося то кричати, то знову, впавши навколішки, дякувати Богу, то згадувати, то без кінця запитувати.

І він заходився повторювати:

– Жива, здорова!

– Жива, здорова! – відповідав луною пан Заглоба.

– І вона вашу милість послала?

– Вона.

– А лист у вас, ваша милість, є?

– Є.

– Давайте!

– Зашитий він, і зараз ніч. Потерпіть, пане.

– Та я не маю сил. Самі, ваша милість, бачите.

– Бачу.

Відповіді пана Заглоби робилися все лаконічнішими, нарешті, клюнувши носом раз і вдруге, він заснув. Скшетуський, зрозумівши, що робити нічого, знову поринув у роздуми. Перервав їх кінський тупіт чималого, як видно, загону, що швидко наближався. Це виявився Понятовський із надвірними козаками, котрого князь вислав назустріч, побоюючись, як би чого зі Скшетуським не стряслося.

Розділ XXIX

Неважко уявити, як сприйняв князь зроблений йому з раннього ранку паном Скшетуським звіт про відмову Осинського і Корицького. Все складалось якнайгірше, і треба було мати такий незвичайний характер, який мав цей залізний князь, аби не здатися, не впасти у відчай і рук не опустити. Даремно він витрачав шалені гроші на утримання війська, марно метався, ніби лев у тенетах, марно, являючи чудеса мужності, відтинав одну за другою голови вольниці – все даремно! Наближалася хвилина, коли йому доведеться зізнатися собі у власному безсиллі, піти куди-небудь далеко, у спокійні землі і зробитися байдужим свідком усього, що твориться в Украйні. Але що ж отак позбавило його сил? Мечі козацькі? Ні, недбалість своїх. Хіба, вирушивши у травні з-за Дніпра, помилявся він, вважаючи, що, коли, ніби орел з висот, упаде він на бунт, коли серед загального жаху і сум’яття першим шаблю вихопить із піхов, уся Річ Посполита прийде йому на поміч і міць свою, меч свій караючий ввірить йому? А як вийшло насправді? Король помер, і після його смерті регіментарство віддано в інші руки – князя демонстративно обійшли. Це була перша поступка Хмельницькому. І не з причини ображеної гідності боліла душа князя, але тому, що розтоптана Річ Посполита до того вже дійшла, що не бажає стояти на смерть, що відступає перед одним-єдиним козаком і зухвалу його десницю переговорами зупинити надіється. Від дня перемоги під Махнівкою до княжого стану надходили вісті одна неприємніша за іншу: спершу повідомлення про переговори, воєводою Киселем надіслане, потім звістка, що волинське Полісся охоплене розгулом бунту, і, нарешті, тепер відмова полковників, яка ясно показує, наскільки неприязно головний регіментарій, князь Домінік Заславський-Острозький, до Вишневецького настроєний. Поки відсутнім був Скшетуський, прибув до табору пан Корш Зенкович із донесенням, що все Овруцьке охоплене полум’ям заколоту. Тихий тамтешній люд бунтувати не збирався, та прийшли козаки під орудою Кречовського і Півмісяця й силоміць почали змушувати козаків вступати до бунтівного війська. Зрозуміло, маєтки й містечка було спалено, шляхту, що не встигла втекти, вирізано, а серед інших – старий пан Єлець, давній слуга і друг сім’ї Вишневецьких. Князь тут же вирішив, що, з’єднавшись із Осинським і Корицьким, він розіб’є Кривоноса, а потім вирушить на північ до Овруча, щоби, домовившись із гетьманом литовським, затиснути бунтівників між двох огнів. Але тепер усі ці плани через вказівки, отримані обома полковниками від князя Домініка, руйнувались. Ярема після всіх походів, битв і трудів ратних не був достатньо сильним, аби зітнутись із Кривоносом, до того ж і наміри київського воєводи були зовсім незрозумілі. До речі, пан Януш і дійсно душею і серцем належав до мирної партії. Авторитету й могутності Яреми він поступився і змушений був іти з князем, але чим більше бачив авторитет цей похитнутим, тим більше був схильний чинити опір войовничим намірам князя, що незабаром і виявилося.

Отже, пан Скшетуський доповідав, а князь слухав його в мовчанні. Всі офіцери при цьому звіті були присутні, всі обличчя при повідомленні про відмову полковників спохмурніли, а погляди звернулися до князя, котрий запитав Скшетуського:

– Значить, князь Домінік їм не звелів?

– Саме так. Мені показали письмову заборону.

Ярема обперся ліктями об стіл і сховав обличчя в долоні. Через мить він сказав:

– Воістину це просто в голові не вкладається! Невже мені самому належить докласти зусиль, а замість допомоги ще й наштовхуватися на перепони? Невже не міг би я – гей! – до самого до Сандомира у свої маєтки піти й там спокійно відсидітись?… А чому ж я цього не зробив, чи не тому, що вітчизну свою люблю!.. І ось мені нагорода за працю, за збитки в маєтку, за кров…

Князь говорив спокійно, але така гіркота, такий біль бринів у голосі його, що всі серця стислися від прикрості. Старі полковники, ветерани Путивля, Старки, Кумейок, і молоді переможці в останніх битвах поглядали на нього з невимовною стурбованістю, бо розуміли, яку важку боротьбу з самим собою веде ця залізна людина, як страшенно має потерпати гордість її від посланих долею принижень. Він, князь «Божою милістю», він, воєвода руський, сенатор Речі Посполитої, мусить поступатись якимось Хмельницьким і Кривоносам; він, майже монарх, який недавно ще зустрічав послів сусідніх володарів, мусить піти з поля слави й замкнутися в якій-небудь фортечці, очікуючи або результатів війни, котру будуть вести інші, або принизливих договорів. Він, що народжений для великого призначення, що відчуває в собі сили такому славному жеребу відповідати, змушений визнати себе безсилим…

Прикрості ці разом із нестатками відбилися на його вигляді. Князь сильно схуд, очі його запали, чорне як воронове крило волосся почало сивіти. І все ж таки великий трагічний спокій виявлявся на лиці його, бо гордість не дозволяла князеві показувати на людях безмірність своїх страждань.

– Що ж! Нехай буде так! – сказав він. – Покажемо ж цій невдячній вітчизні, що не тільки воювати, але і вмерти за неї готові. Воістину волів би я більш славною смертю в іншій якійсь війні полягти, аніж воюючи з холопами в громадянській заварусі, та нічого не поробиш!

– Вельмишановний князю, – перебив його київський воєвода, – не говоріть, ваша ясновельможність, про смерть, бо хоча й невідомо, що кому судив Господь, та може статися, не близька вона. Схиляюся перед ратним завзяттям і лицарським духом вашої княжої милості, але не буду дорікати ні віце-королю, ні канцлеру, ні регіментаріям, що вони цю усобицю громадянську намагаються владнати переговорами, адже ллється ж бо в ній братська кров, а обоюдною впертістю хто, як не зовнішній ворог, скористається?

Князь довго дивився воєводі у вічі і з притиском сказав:

– Переможеним явіть милосердя, вони його приймуть із удячністю й пам’ятатимуть, у переможців же в зневазі пребудете. Бачить Бог, народу цьому ніхто ніколи кривд не вчиняв! Та вже коли сталося, що розгорівся бунт, так його не переговорами, а кров’ю гасити слід. Інакше ганьба нам і погибель!

– Тим скоріша, якщо на власний страх і ризик війну вестимемо, – відповів воєвода.

– Чи значить це, що ви, добродію, далі зі мною не підете?

– Ваша княжа милість! Бога закликаю у свідки, що не буде це від недоброзичливості до вас, але совість не дозволяє мені на вірну смерть людей своїх виставляти, бо кров їхня є дорогоцінною й Речі Посполитій іще знадобиться.

Князь помовчав і за мить звернувся до своїх полковників:

– Ви, давні товариші, не покинете мене, правда?

Почувши це, полковники, ніби єдиним поривом і спонуканням охоплені, кинулися до князя. Одні цілували його одяг, другі обіймали коліна, треті, здіймаючи руки, вигукували:

– Ми з вами до останнього дихання, до останньої краплі крові!

– Ведіть! Наказуйте! Без платні служити будемо!

– Ваша княжа милість! І мені з вами вмерти дозвольте! – кричав, зашарівшись, як дівчина, молодий пан Аксак.

Бачачи таке, навіть воєвода київський розчулився, а князь ходив од одного до другого, голову кожного стискуючи, і дякував. Велике натхнення охопило молодих і старих. Очі воїнів сяяли вогнем, руки самі собою хапалися за шаблі.

– З вами жити, з вами помирати! – говорив князь.

– Ми переможемо! – кричали офіцери. – На Кривоноса! До Полонного! Хто хоче, хай іде геть. Обійдемося й самі. Не хочемо ні славою, ні смертю ділитися.

– Шановні панове! – сказав нарешті князь. – Воля моя така: перш ніж вирушити на Кривоноса, нам слід улаштувати собі хоча б короткий перепочинок, аби сили поновити. Адже вже третій місяць ми з коней майже не злазимо. Від натрудження, втоми й мінливості обставин уже нас просто ноги не несуть. Коней нема, піхота пішки крокує. Так що слід нам вирушити до Збаража: там од’їмося й відпочинемо, а тим часом хоч скільки-небудь вояків до нас збереться. Тоді з новими силами знову і в огонь підемо.

– Коли ваша княжа милість накаже виступати? – запитав Зацвілиховський.

– Не зволікаючи, старий жовніре, не зволікаючи!

І князь звернувся до воєводи:

– А ви, добродію, куди піти маєте намір?

– До Глинян, бо чув, що там збір усьому війську.

– У такому разі ми вас до спокійних місць проведемо, щоби вам яка прикрість не трапилась.

Воєвода нічого не відповів, тому що зробилося йому якось не по собі. Він покидав князя, а князь тим часом пропонував йому свою опіку й мав намір провести. Чи була в словах князя іронія – воєвода не знав, одначе, незважаючи ні на що, він од рішення свого не відмовився, хоча княжі полковники все неприязніше дивились, і було зрозуміло, що в будь-якому іншому, менш дисциплінованому війську проти нього піднялося б чимале ремство.

Тому він поклонився й вийшов. Полковники теж розійшлися по корогвах перевірити готовність до походу. Із князем лишився тільки Скшетуський.

– Гарні солдати в полках тих? – запитав князь.

– Такі чудові, що ліпше не буває. Драгуни споряджені на німецький штиб, а в пішій гвардії – геть-чисто всі ветерани з німецької війни. Я було навіть подумав, що це triarii[121]121
  Триарії – старі солдати перевіреної доблесті. Один з трьох підрозділів римського легіону (лат.).


[Закрыть] римські.

– Багато їх?

– Із драгунами два полки, всього три тисячі.

– Жаль, жаль. Великі діла можна було б із отакими підкріпленнями здійснити!

На обличчі князя зробилася помітною досада.

– Невдалих вибрано регіментаріїв у годину катастрофи! Остророг – іще б нічого, якби красномовством та латиною можна було війну заговорити, Конєцпольський, свояк мій, він ратолюбивий, але замолодий і недосвідчений, а Заславський од усіх гірший. Я його давно знаю. Це чоловік малодушний і мізерний. Його справа не військом керувати, а над жбаном дрімати та на черево собі попльовувати… Відкрито цього я говорити не буду, аби не вважали, що мене invidia опановує, та злигодні передбачаю страшенні. І от саме тепер люди ці взяли кермо влади у свої руки! Господи, Господи, нехай обмине нас чаша ся! Що ж буде з вітчизною нашою? Як подумаю про це, смерті якомога скорішої прагну, бо дуже вже втомився й говорю вам: скоро мене не стане. Душа рветься воювати, а тілові сил бракує.

– Ваша ясновельможність має про здоров’я своє дбати. Вся вітчизна премного в тому зацікавлена, а злигодні вашу княжу милість підточили.

– Вітчизна, слід гадати, інакше думає, коли мене обминає, а тепер і шаблю з рук моїх вибиває.

– Дасть Бог, королевич Карл митру на корону поміняє, а вже він знатиме, кого піднести, а кого перевести. Ваша ж княжа милість занадто могутні, щоби себе до уваги не брати.

– Що ж, піду і я своєю дорогою.

Князь, можливо, упустив з очей, що, як і решта королят, провадить власну політику, та коли б він і усвідомлював це, все одно б од свого не відступився, бо в тому, що рятує гідність Речі Посполитої, був упевнений твердо.

І знову запанувало мовчання, що незабаром було порушене кінським іржанням і голосами обозних сурем. Корогви шикувалися для походу. Звуки ці вирвали князя із замисленості, він труснув головою, наче бажаючи прикрості й кепські думки струсити, і сказав:

– А дорога спокійно минула.

– Натрапив я в мшинецьких лісах на ватагу мужви душ із двісті, котру і знищив.

– Чудово. А полонених узяли? Це тепер важливо.

– Взяв, але…

– Але звеліли їх допитати, так?

– Ні, ваша княжа милість! Я їх одпустив.

Ярема із здивуванням глянув на Скшетуського, і брови його зараз же звелися.

– Як? Вже чи не приєдналися ви до мирної партії? Що те значить?

– Язика я, ваша княжа милість, привіз, тому що серед мужви був перевдягнений шляхтич, і він у живих залишений. Решту ж я відпустив, тому що Господь послав мені милість і радість. Готовий зазнати покарання. Шляхтич цей – пан Заглоба, котрий мені передав відомості про князівну.

Князь швидко підійшов до Скшетуського.

– Жива? Здорова?

– Слава Всевишньому! Так точно!

– А де вона?

– В Барі.

– Це ж могутня фортеця. Хлопчику мій! – Князь простяг руки і, стиснувши голову пана Скшетуського, поцілував його декілька разів у чоло. – Радію вашою радістю, тому що люблю вас, як сина.

Пан Ян гаряче поцілував княжу руку, й хоча давно вже готовий був кров за володаря свого пролити, але зараз ніби заново відчув, що якби наказав князь – і він би кинувся навіть в геєну вогненну. Так цей грізний і лютий Ярема вмів завойовувати лицарські серця.

– Ну тоді воно недивно, що ви мужву одпустили. Зійде це вам безкарно. Одначе ж терта людина шляхтич ваш! Він її, значить, із самого із Задніпров’я в Бар довів? Слава Богу! В нинішні нелегкі часи і для мене це істинна втіха. Пройдисвіт він, мабуть, яких мало! А дайте-но мені сюди цього Заглобу!

Пан Ян хутко кинувся до дверей, але ті несподівано відчинилися самі, а в них з’явилася вогниста голова Вершулла, посланого з надвірними татарами в далекий роз’їзд.

– Ваша княжа милість! – промовив він, задихавшись. – Кривоніс Полонне взяв, людей десять тисяч усіх до одного знищив. І жінок, і дітей!

Полковники знову почали сходитись і тіснитися навколо Вершулла, прибіг і київський воєвода, а князь стояв приголомшений, тому що такого повідомлення він ніяк не очікував.

– Там же сама русь зачинилася! Не може такого бути!

– Жодної живої душі в місті не лишилося.

– Чули, добродію, – сказав князь, звертаючись до воєводи. – От і ведіть переговори з противником, який навіть своїх не щадить!

Воєвода засопів і сказав:

– Собачі душі! Раз так, тоді чорт з ним із усім! Я з вашою княжою милістю далі піду!

– Брат ви мені, значить! – мовив князь.

– Хай живе воєвода київський! – закричав старий Зацвілиховський.

– Хай живе злагода!

А князь знову звернувся до Вершулла:

– Куди вони з Полонного підуть? Відомо?

– Схоже, на Старокостянтинів.

– Боже! Значить, полки Осинського та Корицького пропали, з піхотою вони втекти не встигнуть. Забудьмо ж образу й поспішімо на поміч. У сідло! У сідло!

Лице князя просяяло радістю, а рум’янець знову вкрив запалі щоки, бо стезя слави знову відкрилася перед Яремою Вишневецьким.

Розділ XXX

Військо минуло Старокостянтинів і спинилося в Росоловцях. Князь розміркував, що, коли Корицький та Осинський отримають повідомлення про взяття Полонного, вони будуть одступати на Росоловці, а якщо ворог їх переслідуватиме, він, несподівано для самого себе, між ними і всіма княжими силами ніби в пастку потрапить і тим скоріше зазнає поразки. Припущення ці здебільшого підтвердилися. Військо зайняло позиції і стояло тихо, готове до битви. Роз’їзди, і значні, й невеликі, було розіслано навсібіч. Князь же з декількома полками зупинився в очікуванні противника в селі. І ось увечері татари Вершулла повідомили, що по старокостянтинівській дорозі підходить якась піхота. Почувши це, князь в оточенні офіцерів і декількох десятків людей добірного товариства вийшов на ґанок, аби споглядати прибуття війська. Тим часом невідомі полки, сповістивши про себе голосами сурем, зупинилися біля околиці, а два захекані полковники щодуху примчали перед лице князя пропонувати свою службу. Це були Осинський і Корицький. Побачивши Вишневецького, а при ньому значний лицарський почет, вони вельми зніяковіли і, невпевнені в прийомі, низько схилившись, мовчки очікували, що ж він скаже.

– Колесо фортуни повертається і чваньків принижує, – мовив князь. – Не побажали ви, шановні панове, прибути по зову нашому, тепер ми незвані прийшли.

– Ваша княжа милість! – сміливо сказав Осинський. – Усім серцем бажали ми під орудою вашою служити, але заборону мали чітку. Хто її наклав, хай за неї й відповідає. Ми ж просимо вас вибачити, хоча й не винуваті, бо, як люди військові, зобов’язані коритися й не сваволити.

– Значить, князь Домінік наказ скасував? – запитав князь.

– Наказ не скасовано, – сказав Осинський, – одначе він уже нас не зв’язує, бо єдиний порятунок і збереження полків наших у великодушності до нас вашої княжої милості, під чиєю рукою віднині жити, служити і вмирати бажаємо.

Слова ці, пройняті мужньою рішучістю, та й сама постать Осинського справили на князя та його сподвижників схвальне враження. Осинський був воїном знаменитим і хоча в молодих літах, оскільки було йому не більше сорока, та в ратному ділі вельми досвідчений, а досвіду він у іноземних арміях набув. Знавця вигляд його не міг не порадувати. Високий, стрункий як тополя, із зачесаними догори рудими вусами і шведською бородою, виглядом і поставою він був достеменний полковник із німецької війни. Корицький, родом татарин, ні в чому на нього не був схожий. Маленького зросту і крижастий, погляд він мав похмурий, і предивно було бачити його в чужоземному костюмі, що не відповідав його східним рисам. Він командував полком відбірної німецької піхоти і знаменитий був як мужністю, так і мовчакуватістю, а ще залізною дисципліною, котрої вимагав од своїх підлеглих.

– Чекаємо розпоряджень вашої княжої милості, – сказав Осинський.

– Дякую за рішучість, а послуги приймаю. Я знаю, що жовнір мусить коритися, і якщо за вами посилав, то тільки тому, що уявлення не мав про заборону. Чимало поганих і гарних хвилин судилося нам однині пережити разом, але маю надію, що ви, панове, задоволені будете новою службою.

– Була б задоволена ваша княжа милість нами й полками нашими.

– Ну що ж! – сказав князь. – Противник далеко?

– Передові загони близько, та головні сили тільки на ранок сюди з’являться.

– Чудово! Значить, маємо час. Звеліть же, панове, пройти вашим полкам через майдан, а ми подивимось, яких воїнів привели ви і в яке діло з ними йти можна.

Полковники повернулися до полків і майже зразу ж увійшли з ними в розташування княжого війська. Латники з головних княжих корогов повиходили подивитися на нових побратимів. Першими, у важких шведських шоломах із високими гребенями, ішли королівські драгуни, що їх вів капітан Гіза. Коні під ними були подільські, та один в один і ситі; вершники, свіжі, відпочилі, у яскравому обмундируванні, виглядом своїм разюче відрізнялися від виснажених княжих полків, одягнених у пошарпані й вигорілі на сонці мундири. За драгунами йшов зі своїм полком Осинський, замикав Корицький. Схвальний гомін пройшов серед княжого лицарства, коли воно бачило зімкнутий німецький стрій. Колети на німцях були однакові, червоні, на плечах поблискували мушкети. Ішли вони по тридцять у ряд, гучно як один, карбуючи сильний і помірний крок. І всі вояки високі на зріст, плечисті, бувалі, що воювали не в одній країні і не в одній битві, майже всі ветерани тривалої німецької війни, справні, дисципліновані та досвідчені.

Коли вони порівнялися з князем, Осинський крикнув: «Halt!»[122]122
  Стій! (Нім.)


[Закрыть] – і весь полк зупинився як укопаний; офіцери підняли тростини, а хорунжий здійняв прапор і, розмахуючи ним, тричі схилив перед князем.

– Vorwдrts![123]123
  Уперед! (Нім.)


[Закрыть] – скомандував Осинський.

– Vorwдrts! – відгукнулись офіцери, і полк рушив уперед.

Точнісінько так, навіть іще злагодженіше, показав своїх Корицький, а вигляду його воїнів пораділи всі жовнірські серця, а Ярема, знавець із знавців, той навіть узявся в боки від задоволення й дивився, й усміхався – адже піхоти йому саме і бракувало, – і розумів, що ліпшої в цілому світі не знайти. Почувався він тепер зміцнілим і вважав, що досягне успіхів у всіх ратних починаннях. Офіцери ж вели бесіду про різні військові матерії та бойові якості різних вояків, яких на білому світі зустріти можна.

– Добряча піхота запорізька, особливо з-за бруствера оборонятися, – зазначив Слєшинський, – але ці їй не поступляться, бо вимуштрувані.

– Ба! Та вони значно кращі! – заперечив Мігурський.

– Одначе це народ важкий, – сказав Вершулл. – Я з моїми татарами беруся за два дні так їх вимотати, що на третій можна буде, як баранів, їх різати.

– Що ви, ваша милість, вигадуєте! Німці – вояки добрі.

На це пан Лонгинус Підбийп’ятка своєю співучою литовською говіркою зауважив:

– Господь, він у милосерді своїм різні нації різними доблестями обдарував. Чув я, що нема на світі ліпше нашої кінноти, і, знову ж, ні наша, ні угорська піхота зрівнятися з німецькою не можуть.

– Бо Господь по справедливості вирішує! – заявив пан Заглоба. – Вашій милості, приміром, дав багатство чимале, здоровенний меч і важку руку, а тяму невелику.

– Уже присмоктався до нього, наче кінська п’явка, – сміючись, сказав Скшетуський.

А пан Підбийп’ятка очі заплющив і зі звичайною зворушеністю сказав:

– Слухать гидко! Вашій же милості він дав язика дуже вже довгого!

– Якщо наполягаєте ви, що Господь учинив помилково, його мені даючи, тоді разом зі своєю невинністю до пекла вирушите, бо волю Божу оспорюєте…

– Ет! Хто вашу милість перебалакає! Базікаєте й базікаєте.

– А чи знаєте ви, добродію, чим людина від тварин одрізняється?

– А чим?

– А от розумом і мовою.

– От дав же йому, так дав! – сказав полковник Мокрський.

– Якщо ж ви, пане, не розумієте, чого в Польщі найліпша кіннота, а в німців – піхота, так я вам поясню.

– Чого? Чого? – зацікавилися кілька офіцерів.

– Значить, так… Коли Господь Бог коня створив, привів його до людей, аби творіння Боже вихваляли. А попереду тут як тут – німець, вони ж куди хочеш пролізуть. Показує, значить, Господь Бог коня й запитує німця: що, мовляв, оце таке? А німець і скажи: «Pferd!»[124]124
  Кінь! (Нім.)


[Закрыть] – «Що? – запитує Творець. – Значить, ти про моє творіння «пфе!» говориш? А не будеш ти за те, пико невмита, на сій тварі Божій їздити, а якщо й будеш, так гірше за інших». Сказавши це, він коня полякові й подарував. Ось чого польська кіннота найліпша, а німці пішкодрала за Господом Богом учепились – прощення просити, так найліпшою піхотою і зробилися.

– Оце ваша милість вельми спритно вивела, – сказав пан Підбийп’ятка.

Подальший обмін думками перервали вістові, що примчали з повідомленням, що до табору підходить іще якесь військо, явно не козацьке, бо не з боку Старокостянтинова, а з протилежного, від ріки Збруч ідуть. Години отак через дві загони ці ввійшли з таким громом сурем і барабанів, що князь навіть розгнівався й послав звеліти їм, аби вгамувалися, позаяк поблизу противник. Виявилося, що це прийшов пан коронний стражник Самуель Лащ, відомий, до слова сказати, скандаліст, кривдник, буян і забіяка, одначе жовнір знаменитий. Привів він вісімсот людей такого ж, як і сам він, штибу: частково благородних, частково козаків, за кожним із яких, по правді кажучи, плакала шибениця. Одначе князя Ярему вояцтво це не злякало – він знав, що в його руках воно напевне перетвориться на слухняних овечок, а завзятістю та мужністю покриє всі свої вади. Так що день виявився щасливим. Іще вчора князь, знекровлений виходом київського воєводи, вирішив, поки не з’являться нові підкріплення, воєнні дії призупинити й відійти на якийсь час у краї спокійніші, а сьогодні він стояв на чолі майже дванадцятитисячної армії, й хоча в Кривоноса війська було вп’ятеро більше, втім, якщо врахувати, що військо заколотників здебільшого складалось із черні, обидві армії могли вважатися рівними. Тепер князь навіть і не думав про відпочинок. Зачинившись із Лащем, київським воєводою, Зацвілиховським, Махницьким та Осинським, він радився стосовно подальших воєнних дій. Битву Кривоносу вирішено було дати назавтра, а якби він не підоспів, тоді ухвалили йти до нього самі.

Стояла вже глибока ніч, і після багатоденних дощів, які так надокучали воякам під Махнівкою, погода встановилася чудова. На темному небозводі роями виблискували золоті зірки. Місяць викотився високо і посріблив усі росоловецькі дахи. В таборі ніхто спати й не збирався. Всі про завтрашню битву здогадувались і готувалися до неї, мов і не було нічого, ведучи приємні розмови, виспівуючи пісень і багато для себе приємностей смакуючи наперед. Офіцери й товариство знатніше, всі в чудовому настрої, розташувалися навколо великого вогнища, не випускаючи з рук чарки.

– Розповідайте, ваша милість, далі! – просили вони Заглобу. – Перейшли, значить, ви Дніпро, і що ж? Яким чином ви Бара дісталися?

Пан Заглоба перехилив кварту меду і сказав:

 
…Sed jam nox humida coela
Praecipitat, suadentque cadentia sidera somnos,
Sed si tantus amor casus cognoscere nostros
Incipiam…[125]125
…Стримати сльози я б міг? Ніч покидає росистаНебо, і зорі до сну звуть, на прузі досвітнім.Та якщо сильна жага дізнатись про злигодні наші…Я почну… (лат.).Вергілій. Енеїда, II, 8 – 10, 13.

[Закрыть]
 

– Мої шановні добродії! Та якби я почав усе як було розповідати, то й десяти ночей не вистачило б, та й меду, я так гадаю, теж, адже стару горлянку, як старого воза, змащувати годиться. Доволі буде, якщо скажу я вашим милостям, що в Корсунь, у табір самого Хмельницького, пішов я із князівною та з пекла цього цілою й неушкодженою її вивів.

– Господи Боже мій! Ви, пане, треба думати, чаклували! – вигукнув Володийовський.

– Це точно, трохи чаклував, – відповів Заглоба. – Бо мистецтву цьому сатанинському іще замолоду в Азії в одної чаклунки вивчився, котра, закохавшись у мене, всі arcana премудрості книжної мені розкрила. Та тільки там особливо не почаклуєш, бо чари на чари виходили. Там же навколо Хмельницького ворожбитів і чаклунок до біса! Вони йому стільки чортів наскликали в услугу, що він чортами цими, як холопами, розпоряджається. Спати піде – диявол йому чоботи стягує, одежа запилиться – чорти йому її хвостами вибивають, а він іще сп’яну – раз! – якому-небудь по пиці! За те, мовляв, каже, що служиш кепсько!