Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 57 страниц)

– Один є чоловік, який іще вітчизну врятувати може, якщо йому булаву та вцілілі сили Речі Посполитої довірити, один-єдиний – нікого іншого ні військо, ні шляхта знати не захоче.

– Князь! – сказав Скшетуський.

– Саме так.

– За ним підемо, під його рукою і смерть не страшна… Хай живе Ярема Вишневецький! – вигукнув Заглоба.

– Хай живе! – повторило півсотні невпевнених голосів, але вигуки хутко обірвалися: коли земля розступалася під ногами, а небо, здавалось, обрушувалося на голову, не час було для здравиць.

Тим часом почало світати, і віддалік показалися стіни Тарнополя.

Розділ IX

Перші частини розбитого під Пилявцями війська дісталися Львова на світанку 26 вересня. Не встигли відчинитися міські ворота, як страшна звістка зі швидкістю блискавки облетіла місто, кидаючи одних у сум’яття, у других викликаючи недовір’я, у третіх – відчайдушне бажання захищатися. Скшетуський зі своїм загоном прибув через два дні, коли місто вже було забите жовнірами – втікачами з поля бою, шляхтою та озброєними городянами. Вже складалися плани оборони, тому що татар чекали з хвилини на хвилину, та ще невідомо було, хто очолить захисників міста і як візьметься за діло, тому скрізь були паніка й безладдя. Дехто втік із міста, прихопивши дітей і пожитки, навколишні ж селяни шукали захисту в міських стінах. Втікачі та прибульці скупчувалися на вулицях, галасливо сперечаючись, кому їхати першим. Проходу не стало від возів, тюків, вузлів, коней. Повсюди жовніри найрізноманітніших родів військ, на всіх обличчях невпевненість, напружене очікування, відчай або сумна покірність. Щохвилини, наче лісова пожежа, спалахувала паніка, лунали крики: «Їдуть! Їдуть!» – і натовп гойдався: збожеволівши від страху, люди кидалися куди очі бачать, поки не виявлялося, що це всього-на-всього черговий загін утікачів підходить. Загонів таких збиралося все більше – та яке жалюгідне видовище являли собою ті воїни, що недавно ще, в золоті й пір’ї, з піснею на вустах і гординею в поглядах, ішли громити заколотників! Зараз, обірвані, зголоднілі, виснажені, забризкані грязюкою, на загнаних конях, з тавром ганьби на обличчях, не на лицарів схожі, а на жебраків, могли б вони викликати лише співчуття, коли б воно було можливим у стінах міста, на котре ось-ось мав би обрушитися ворог усією своєю міццю.

І кожен із поганьблених цих лицарів єдино чим себе втішав, що не самотній у своїй ганьбі, що безчестя з ним поділяють тисячі… Спершу всі вони поховалися хто куди, а потому, оговтавшись трохи, заремствували голосно: посипалися скарги, погрози, прокляття, воїни вешталися по вулицях, пиячили в шинках, через що лише посилювалися тривога й безладдя.

Кожний твердив: «Татари близько!» Одні бачили за собою пожежі, інші клялися й божилися, що їм уже довелося відбиватись од татарських передових загонів. Люди, що стовпилися біля жовнірів, затаївши подих, слухали їх розповіді. Дахи та дзвіниці всипані були тисячами цікавих, дзвони били Earum, а жінки та діти переповнювали костьоли, де в обрамленні мерехтливих свічок виблискували дарохранильниці.

Скшетуський зі своїм загоном важко пробирався від Галицьких воріт крізь щільні скупчення коней, жовнірів, підвід, крізь ряди ремісничих цехів, які вишикувалися під своїми прапорами, та юрби простолюду, що з подивом дивилися на корогву, яка входила до міста не врозсип, а в бойовому порядку. Зчинився галас, що підходить підкріплення, і збіговисько охопила безпричинна радість: люди обступили Скшетуського, хапали за стремена його коня. Збіглися й жовніри, горлаючи: «Це люди Вишневецького! Хай живе князь Ярема!» Товкотнеча зробилася така, що корогва ледве могла просуватися вперед.

Нарешті показався загін драгунів на чолі з офіцером. Вершники розштовхували натовп, офіцер кричав: «З дороги! З дороги!» – і бив плазом шаблі тих, хто не звільнював шлях досить швидко.

Скшетуський упізнав Кушеля.

Молодий офіцер радісно вітав знайомих.

– Що за часи! Що за часи! – тільки й вигукував він.

– Де князь? – запитав Скшетуський.

– Князь ледве не замучився від тривоги, що ви довго не приїздите. Дуже йому тут вас із вашими людьми не вистачає. Зараз він у бернардинців, мене послали в місті навести лад, але цим уже зайнявся Грозваєр. Я поїду з вами в костьол. Там рада почалася.

– У костьолі?

– Так-так, у костьолі. Князеві хочуть булаву вручити: воїнство оголосило, що під іншим началом не буде обороняти міста.

– Їдьмо! Мені теж треба невідкладно побачити князя.

З’єднавшись, загони далі рушили разом. По дорозі Скшетуський розпитував, що діється у Львові й чи вирішено готуватися до оборони.

– Зараз саме обговорюється це питання, – сказав Кушель. – Городяни хочуть захищатися. Що за часи! Люди нижчого стану тримаються достойніше, ніж лицарі та шляхта.

– А де регіментарії? З ними що? Невже теж у місті? Хоча б не стали проти князя!

– Дай Боже, щоб він сам не став проти! Згаяли час віддати йому булаву, а тепер уже пізно. Регіментарії на очі показатися не сміють. Князь Домінік зупинився було в палатах архієпископа, та негайно поїхав, і вірно зробив: ви не уявляєте, які озлоблені проти нього жовніри. Вже його й сліду немає, а вони все кричать: «Подайте його сюди на розправу!» – легко б він не відбувся, якби вчасно не втік. А коронний підчаший першим сюди з’явився і почав, уявіть, Махницького немає, Зацвілиховського немає. Вурцель із Махницьким не дійшли до Пилявців: диявол цей, князь Домінік, у Старокостянтинові наказав їх залишити, щоби підірвати силу нашого князя. Невідомо: чи то вони втекли, чи до ворога в лапи потрапили. І старий Зацвілиховський як у воду канув. Дай Боже, щоб живим лишився.

– А війська тут багато зібралося?

– Чимало, та яка з нього користь? Тільки князь міг би навести лад, якби булаву прийняти погодився, жовніри нікого більше не хочуть слухати. Страшенно князь тривожився за вас і за ваших людей. Єдина повна корогва як-не-як. Ми вже тут вас оплакували.

– Нині тільки той і щасливий, за ким плачуть.

Деякий час вони їхали мовчки, поглядаючи на скупчення людей на вулицях, слухаючи вигуки: «Татари! Татари!» В одному місці побачили жахливу картину: розірваного на шматки чоловіка, в котрому юрба запідозрила вивідувача. Дзвони били, не змовкаючи.

– А що, орда скоро нагряне? – запитав Заглоба.

– Біс її знає!.. Може, й нині. Місту цьому довго не протриматись. У Хмельницького двісті тисяч козаків, а ще татари.

– Біда! – вигукнув старий шляхтич. Треба було далі стрімголов скакати! І навіщо ми стільки перемог здобули?

– Над Кривоносом, над Богуном, а над ким іще, одному дияволу відомо!

– Ого! – сказав Кушель і, звертаючись до Скшетуського, запитав, притишивши голос: – А вас, Яне, нічим не порадував Господь? Не знайшли ви, кого шукали? Не дізналися чогось принаймні?

– Не час зараз про це думати! – вигукнув Скшетуський. – Що значу я зі своїми бідами перед лицем того, що сталося! Все суєта суєт, а попереду смерть.

– І мені бачиться, що скоро кінець світу настане, – сказав Кушель.

Так доїхали до костьолу бернардинців, яскраво освітленого всередині. Незліченні натовпи зібралися біля нього, та ввійти не могли, тому що цеп алебардщиків загороджував вхід, пропускаючи тільки вельмож та воєначальників.

Скшетуський звелів своїм людям теж вишикуватися перед костьолом.

– Увійдемо, – сказав Кушель. – Тут половина Речі Посполитої.

Увійшли. Кушель не дуже перебільшив. На раду зібралася вся міська знать і верхівка війська. Кого там тільки не було: воєводи, каштеляни, полковники, ротмістри, офіцери іноземних полків, духовенство, шляхти стільки, скільки могло в костьолі поміститися, багато нижчих військових чинів і душ із п’ятнадцять радників із міського магістрату на чолі з Грозваєром, якому належало очолити загони городян. Був присутнім там і князь, і коронний підчаший – один із регіментаріїв, і київський воєвода, і староста стобницький, і Вессель, і Арцишевський, і литовський олбозний Осинський – ці сиділи перед головним вівтарем так, щоби publicum[158]158
  громада, публіка (лат.).


[Закрыть] могла їх бачити. Рада проходила в гарячці й поспіху, як у таких випадках буває: оратори ставали на лави і заклинали вельмож і воєначальників без опору не віддавати міста. Хоча б ціною життя потрібно противника затримати, дати Речі Посполитій зібратися з силами. Чого бракує для оборони? Стіни є, військо є, і рішучість є – тільки вождь потрібен. А поки виголошувалися промови, в публіці здійнявся шумок, який переріс у голосні вигуки. Зібрання все більше надихалося. «Поляжемо! І охоче! – лунали крики. – Кров’ю змиємо пилявецьку ганьбу, грудьми захистимо вітчизну!» І задзвеніли шаблі, і оголені клинки заблищали в полум’ї свічок. Дехто закликав: «Тихше! До порядку!» «Оборонятися чи не оборонятися?» – «Оборонятися! Оборонятися!» – кричало зібрання, і луна, відбиваючись од зводів, повторювала: «Оборонятися!» «Кому бути проводирем?» – «Князеві Яремі – він істинний вождь! Він герой! Хай захищає місто й Річ Посполиту – віддати йому булаву! Хай живе князь Вишневецький!»

Тут із тисячі грудей вирвався крик такий гучний, що задрижали стіни і забряжчали шибки у вікнах костьолу:

– Хай живе князь Ярема! Із князем Яремою до перемоги!

Блиснули тисячі шабель, усі погляди спрямувалися на князя, а він підвівся, і чоло його було похмурим і спокійним. І – ніби тихий ангел пролетів – миттю запанувала тиша.

– Шановні панове! – сказав князь звучним голосом, котрий у тиші було почуто кожним. – Коли кімври й тевтони напали на Римську республіку, ніхто не хотів прийняти консульської влади, поки цього не зробив Марій. Але Марій мав таке право, бо не було вождів, призначених сенатом… І я б у лиху цю годину від влади не ухилився, бажаючи життя віддати служінню любій вітчизні, та булави прийняти не хочу, щоби не завдати образи вітчизні, верховним воєначальникам і сенатові, і самозваним вождем бути не бажаю. Є серед нас той, котрому Річ Посполита довірила булаву, – пан коронний підчаший…

Продовжувати далі князь не зміг: ледве він згадав підчашого, здійнявся страшенний галас, забряжчали шаблі, натовп завирував і вибухнув, як порох, коли на нього потрапляє іскра.

– Геть! Погибель йому! Pereat![159]159
  Нехай згине! (Лат.)


[Закрыть] – лунало зусібіч.

– Pereat! Pereat! – гриміло під зводами.

Підчаший – блідий, із краплями холодного поту на лобі – підхопився зі свого місця, а грізного вигляду постаті вже наближалися до почесних місць, до вівтаря, вже чулося зловісне:

– Сюди його давайте!

Князь, бачачи, до чого йдеться, підвівся й простяг правицю.

Натовп стримав свій запал і, вважаючи, що він хоче говорити, миттю стих.

Але князь хотів тільки розсіяти бурю і вгамувати пристрасті, щоби не допустити пролиття крові в храмі, коли ж побачив, що небезпечний момент минув, знову опустився на своє місце.

Через два стільці, поряд із київським воєводою, сидів нещасний підчаший: сива голова його схилилася на груди, руки безсило впали, а з губів, разом із риданнями, зірвалися слова:

– Господи! За гріхи мої приймаю хрест зі смиренням!

Старець міг розбудити жалість у найзачерствілішому серці, але натовп зазвичай жалості не знає: знову там-сям зчинився галас, і тут раптом підвівся воєвода київський, давши рукою знак, що просить слова.

Воєвода відомий був як соратник Яреми, що здобув із ним не одну перемогу, тому слухали його уважно.

А він звернувся до князя, заклинаючи його у зворушливих словах не відмовлятися від булави і без вагань стати на захист вітчизни. Коли батьківщина в небезпеці, хай заплющить закон своє недремне око, нехай порятує її від загибелі не поіменований вождем, а той, хто воістину зробити це здатен.

– Прийми ж булаву, непереможний вождю! Прийми і спаси – й не тільки город сей, а всю нашу вітчизну. Її вустами я, старець, тебе благаю, а зі мною всі стани, всі мужі, жінки та діти. Спаси! Спаси!

Тут стався випадок, який зворушив усі серця: до вівтаря наблизилася жінка в жалобнім одязі й, кинувши до ніг князя золоті прикраси та ще якісь коштовності, впала перед ним на коліна й вигукнула, голосно ридаючи:

– Прийми ж, князю, надбання наше! Життя тобі довіряємо, спаси! Відверни загибель.

Дивлячись на неї, сенатори, воїни, а за ними і весь натовп розридались, і крик, який вирвався ніби з одних грудей, струсонув стіни костьолу:

– Спаси!

Князь затулив лице руками, а коли прибрав долоні, в очах у нього блищали сльози. І все ж Ярема вагався: якщо він прийме булаву, чи не применшить він гідності Речі Посполитої?!

Тут підвівся коронний підчаший.

– Я старий, – сказав він, – і розчавлений соромом і горем. Я маю право від непосильного тягаря відмовитись і покласти його на більш надійні плечі. Тому перед цим розп’яттям, перед усім лицарством вам віддаю булаву – беріть її без вагань.

І простяг Вишневецькому цей символ влади. На хвилину тиша настала така, що чути було, як пролетить муха. Нарешті пролунав голос Яреми. Він промовив урочисто:

– За гріхи мої – приймаю.

Шал охопив зібрання. Натовп, ламаючи лави, кинувся до Вишневецького, щоби припасти до його колін, кинути під ноги коштовності та гроші. Звістка блискавкою облетіла все місто. Воїнство, очманівши від радості, кричало, що бажає йти на Хмельницького, на татар і султана. Городяни вже не про здачу думали, а про захист до останнього подиху. Вірмени добровільно понесли гроші в ратушу, коли до пожертвувань іще й справа не дійшла, євреї в синагозі галасливо дякували своєму богові, гармати з валів стріляниною повідомили радісну новину, на вулицях стріляли з пищалей, самопалів і пістолів. Вітальні крики не змовкали до ранку. Випадковій людині могло здатися, що місто відзначає перемогу або велике свято.

А тим часом трьохсоттисячне вороже військо – більш численне, ніж армії, що їх могли виставити німецький імператор чи французький король, і більш дике, ніж полчища Тамерлана, – з години на годину мало підступити до міських мурів.

Розділ X

Через тиждень, уранці 6 жовтня, Львовом рознеслася звістка, що настільки ж приголомшувала, наскільки й лякала: князь Ярема, забравши більшість війська, таємно покинув місто й зник у невідомому напрямку.

Перед палатами архієпископа зібралися натовпи. Спершу ніхто не хотів вірити своїм вухам. Жовніри стверджували, що коли князь і поїхав із великим загоном, то тільки для того, щоб оглянути околиці. Виявилося, казали, що перекинчики розпустили неправдиві чутки, буцім до міста підходить Хмельницький і татарське військо: адже з 26 вересня минуло вже десять днів, а ворог навіть не показався. Князь, видно, захотів на власні очі пересвідчитися, чи близька небезпека, і, перевіривши чутку, обов’язково повернеться. Втім, декілька полків він залишив і до оборони все готово.

Так воно й було насправді. Необхідні розпорядження зроблено, кожному визначено його місце, гармати стягнено на вали. Ввечері прибув із п’ятдесятьма драгунами ротмістр Чихоцький. Його відразу обступили цікаві, та він із натовпом говорити не захотів і вирушив просто до генерала Арцишевського; вони викликали Грозваєра і, порадившись, попрямували до ратуші. Там Чихоцький оголосив переляканим радникам, що князь не повернеться.

У радників у першу хвилину опустилися руки, а чиїсь уста наважилися навіть вимовити слово «зрадник». Але тоді підвівся Арцишевський, старий воєначальник, уславлений ратними подвигами на голландській службі, і звернувся до тих, які зібралися в ратуші, з такою промовою:

– Вух моїх блюзнірське слово торкнулось, яке не дай Бог нікому повторити: навіть відчай тут слугувати виправданням не може. Князь поїхав і не вернеться – це правда! Та яке ви маєте право вимагати від вождя, на чиї плечі покладено турботу про врятування всієї вітчизни, щоб він захищав тільки ваше місто? Що буде, коли ворог оточить тут останні сили Речі Посполитої? Ні харчових припасів, ні зброї для такого багатолюдного війська в місті нема, і тому скажу я вам, – а моєму досвіду ви можете вірити, – чим більші сили виявилися б замкненими в міських мурах, тим менше ми могли б протриматися, голод подолав би нас раніше за ворога. Хмельницькому не стільки ваше місто потрібне, скільки князь особисто; коли він дізнається, що князя тут немає, що той збирає нове військо і будь-якої хвилини може прийти на виручку, то скоріше вам дасть поблажку й погодиться на переговори. Ви ремствуєте, а я вам скажу, що князь, покинувши місто, загрожуючи Хмельницькому з тилу, врятував вас і дітей ваших. Будьте ж непохитними, захищайтеся, затримайте ворога хоч на короткий час – так ви й місто збережете, і велику Речі Посполитій зробите послугу, бо князь тим часом збере сили, інші фортеці зміцнить, розворушить заціпенілу нашу батьківщину й поспішить вам на допомогу. Єдино вірний шлях до порятунку ним обрано: якщо він загине тут од голоду разом із військом, ніхто інший ворога не стримає, і той рушить на Краків, на Варшаву і всю Річ Посполиту заповнить, ніде не зустрічаючи відсічі. Тому ж бо, ніж ремствувати, поспішайте хутчіше на вали захищати себе, своїх дітей, місто своє та вітчизну.

– На вали! На вали! – підхопили сміливіші.

Підвівся Грозваєр, людина смілива та енергійна:

– Відрадна мені рішучість ваша. Знайте ж: князь, поїхавши, залишив нам план оборони. Всяк тепер знає, що робити. Сталося те, що мало статись. Оборона в моїх руках, і я обіцяю стояти на смерть.

Надія знову вселилася в серця, що здригнулися було, і Чихоцький, відчувши це, насамкінець додав:

– Ясновельможний князь просив передати вам, що ворог близько. Поручик Скшетуський зачепив флангом і розбив двохтисячний чамбул. За словами полонених, за ними велика йде сила.

Звістка ця справила велике враження. На короткий час запанувало мовчання, серця забилися сильніше.

– На вали! – сказав Грозваєр.

– На вали! На вали! – повторили офіцери й городяни.

Раптом за вікнами здійнявся галас; тисячоголосий крик змінився невиразним гулом, схожим на гул океанських хвиль. Несподівано з гуркотом розчинилися двері й до зали вбігли декілька городян. Не встигли присутні запитати, що сталося, пролунали вигуки:

– Заграва! Заграва!

– І слово стало ділом! – мовив Грозваєр. – На вали!

Зала спорожніла. Через хвилину гуркіт гармат струсонув міські мури, повідомляючи мешканцям міста, передмість і навколишніх сіл, що підходить ворог.

На сході небо червоніло, куди не глянь. Здавалося, море вогню підступає до мурів міста.

* * *

Князь тим часом поспішив у Замостя і, розбивши по дорозі татарський чамбул, про що повідомив городянам Чихоцький, зайнявся підготовкою до оборони цієї фортеці, й без того майже нездоланної, і за короткий час перетворив її в неприступну твердиню. Скшетуський із паном Лонгинусом і частиною корогви лишились у фортеці під началом Вейгера, старости валецького, а князь поїхав до Варшави просити в сейму коштів для набору нового війська; заразом він хотів узяти участь у наступних виборах: на виборах мала вирішитися доля Вишневецького і всієї Речі Посполитої – якби престол дістався королевичу Карлу, тобто гору взяла воєнна партія, князя було б призначено верховним головнокомандувачем усіх військ Речі Посполитої і вирішальна битва із Хмельницьким не на життя, а на смерть була б неминучою. Королевич Казимир, хоч і славився мужністю і в ратному ділі був вельми досвідченим, справедливо вважався прибічником політики канцлера Оссолінського, тобто політики переговорів та поступок. Обидва брати не скупилися на обіцянки, і кожний, як міг, намагався залучити симпатії на свій бік, а сили обох партій були рівні, й тому результат виборів передбачити було неможливо. Прибічники канцлера побоювались, як би Вишневецький завдяки зростаючій славі та популярності серед лицарства і шляхти не перетяг більшості на бік Карла, а князь із тих же причин прагнув особисто підтримати свого кандидата. Тому він поспішив у Варшаву, пересвідчившись, що Замостя зможе довго протистояти натискові з’єднаних сил Хмельницького та кримського хана. Львів цілком імовірно можна було вважати врятованим: Хмельницькому ніякого не було резону витрачати час на облогу міста, коли попереду його чекало Замостя – справжня твердиня, що заступала шлях до серця Речі Посполитої. Такі міркування зміцнювали рішучість князя й наповнювали бадьорістю його душу, що настраждалася за долю батьківщини, котра зазнала стількох лих. Тепер він був твердо упевнений, що, навіть якщо Казимира буде обрано королем, війна є неминучою і страшний заколот має бути потоплений у крові. Князь розраховував, що Річ Посполита ще раз виставить сильне військо, – вступати в переговори мало сенс тільки за підтримки могутньої військової сили.

Поринувши у свої думки, їхав князь під прикриттям кількох корогов. При ньому були й Заглоба з Володийовським; перший клявся всіма святими, що доб’ється обрання Карла, бо шляхетську братію наскрізь знає і все, що потрібно, з неї витисне, другий же командував княжим ескортом. У Сінниці, неподалік од Мінська, на князя чекала приємна, хоча й несподівана зустріч: він з’їхався з княгинею Гризельдою, котра для більшої безпеки із Брест-Литовська поспішала до Варшави, справедливо вважаючи, що і князь туди прибуде. Радісною була зустріч після тривалої розлуки. Княгиня, хоч і мала залізну твердість духу, з риданням кинулася в обійми чоловіка й не могла заспокоїтися декілька годин поспіль. Ах! Якими ж частими бували хвилини, коли вона втрачала надію побачити його, – і ось, дякувати Богові, він повернувся, найвеличніший із полководців, єдина надія Речі Посполитої, і слава його гучна, як ніколи до цього, і пошани такої не знав іще ніхто в роду Вишневецьких. Княгиня, раз у раз одриваючись од грудей чоловіка, поглядала крізь сльози то на схудле, почорніле його лице, то на високе чоло, котре праця й турботи покарбували глибокими зморшками, то на почервонілі від безсоння очі й знову заливалася слізьми, і всі придворні дівиці вторили їй, розчулені до глибини серця. Нарешті, дещо заспокоївшись, княже подружжя вирушило до просторого будинку місцевого ксьондза, й почалися розпитування про друзів, придворних і лицарів, які улюбленими були, ніби члени сім’ї, й невіддільними від споминів про Лубни. Насамперед князь поспішив заспокоїти княгиню, стурбовану долею Скшетуського, пояснивши, що той, змучений стражданнями, посланими йому Всевишнім, тому тільки залишився в Замості, що не захотів занурюватись у столичну метушню, воліючи лікувати душевні рани працею та тяжкою військовою службою. Потім князь одрекомендував дружині Заглобу і про подвиги його повідав.

– Ось воістину vir incomparabilis,[160]160
  незрівнянний муж (лат.).


[Закрыть] – сказав він. – Мало що князівну Курцевич із Богунових лап вирвав, але й провів крізь саму гущу козацького й татарського війська, а потім разом із нами під Старокостянтиновом геройськи воював і велику здобув славу.

Княгиня, слухаючи розповідь чоловіка, щедро осипала Заглобу похвалами, кілька разів простягала йому руку для поцілунку, з часом іще більшу обіцяючи нагороду, а vir incomparabilis кланявся зі скромністю істинного героя, а то раптом починав козиритися й на дівиць поглядати: хоч він і старий уже був, і багато для себе не очікував од прекрасної статі, одначе відчував задоволення від того, що дами наслухаються стільки схвального про його подвиги та відвагу. А втім, радісна зустріч подружжя була затьмарена жалощами: не кажучи вже про те, які тяжкі часи переживала вітчизна, не раз на запитання княгині про знайомих князь відповідав: «Убитий… убитий… пропав безвісти», – і панночки не могли від сліз стриматися, бо не раз у числі вбитих називалося любе серцю ім’я.

Так сльози мішалися з усмішками, радість із сумом. Але найбільше був засмучений невеличкий Володийовський. Марно він роззирався, даремно всі очі видивив – князівни Барбари ніде не було видно. Щоправда, у многотрудному військовому житті, в невпинних битвах, сутичках і походах кавалер сей нечасто згадував князівну: такою була вже його натура – настільки ж влюбливою, наскільки й непостійною; одначе тепер, коли пан Міхал знову побачив усіх придворних дівиць княгині, коли лубенське життя ніби наяву постало перед очима, йому подумалося, що як солодко було б, позаяк уже випала хвилина спокою, і позітхати, і знову зайняти своє серце. Та бажаної зустрічі не сталося, а почуття як на зло ожило з новою силою, тому Володийовський глибоко засмутився й вигляд у нього став такий, ніби він потрапив під зливу. Голова його схилилася, вусики, що зазвичай, мов у хруща, бадьоро стирчали догори, опустилися сумно, кирпатий ніс витягнувся, лице втратило повсякчасну безтурботність, і він замовк, замкнувся в собі, й не пожвавився навіть, коли князь своєю чергою його мужність і надзвичайні подвиги вихваляти став. Що для нього значили будь-які похвали, коли вона не могла їх чути!

Навіть Ануся Борзобагата зласкавилася над ним і, хоча траплялися до цього в них незлагоди, вирішила невеличкого лицаря втішити. З цією метою, крадькома поглядаючи на княгиню, вона ніби ненароком почала до нього підсуватися, поки не опинилася поряд.

– Здрастуйте, пане, – сказала вона. – Давненько ми не бачились.

– Ой, панно Анно, чимало води утекло! – меланхолійно відповів Володийовський. – У невеселі зустрічаємося часи – та й не всі…

– Ох, не всі! Скільки лицарів згинуло!

Тут і Ануся зітхнула, однак, трохи помовчавши, продовжувала:

– І ми не в тім числі: панна Сенюта вийшла заміж, а князівна Барбара лишилась у дружини віленського воєводи.

– Теж, напевно, збирається заміж?

– Ні, поки не думає. А чому це вас, пане, цікавить?

При цих словах Ануся примружила так чорні свої оченята, що тільки щілинки лишилися, та скоса з-під вій кидала на лицаря погляди.

– З причини симпатії до всього сімейства, – відповів пан Міхал.

На що Ануся зауважила:

– І правильно робите, пане: князівна Барбара теж вірний ваш друг, знайте. Скільки разів запитувала: де ж лицар мій, котрий на турнірі в Лубнах більше за всіх зітнув турецьких голів, за що від мене дістав нагороду? Чи живий, чи не забув про нас?

Міхал із вдячністю підвів очі на Анусю і, хоч у душі дуже зрадів, не міг не відзначити, що дівчина надзвичайно погарнішала.

– Невже князівна Барбара і справді так сказала? – запитав він.

– Слово в слово! І ще згадала, як ваша милість заради неї через рів стрибали, – це коли ви, пане, у воду впали.

– А де тепер дружина віленського воєводи?

– Вона з нами в Бресті була, а тиждень тому поїхала в Більськ, звідки збирається до Варшави.

Володийовський знову поглянув на Анусю і цього разу не зумів стриматись.

– А панна Анна, – сказав він, – до того гарненькою зробилася, що дивитись очам боляче.

Дівчина лукаво всміхнулася.

– Ваша милість навмисно так говорить, аби прихильність мою здобути.

– Хотів свого часу, – сказав, здвигуючи плечима, лицар, – бачить Бог, хотів, та нічого не вийшло, а тепер можу тільки побажати панові Підбийп’ятці, щоб йому більше поталанило.

– А де зараз пан Підбийп’ятка? – тихо запитала Ануся, опустивши оченята.

– Зі Скшетуським у Замості; йому надано звання намісника, й він зобов’язаний перебувати при своїй корогві, та якби знав, кого тут зустріне, Богом клянуся, взяв би відпустку й стрімголов полетів би за нами. Відданий він вам усіляко й найліпших почуттів гідний.

– А на війні з ним… нічого не приключилося поганого?

– Здається мені, не про те люба панна запитати хоче, а про ті три голови дізнатися, що він зітнути збирався?

– Не вірю я, що намір його серйозний.

– І даремно, ласкава панно, без цього нічого не буде. А випадку кавалер сей вельми ретельно шукає. Ми спеціально їздили дивитися під Махнівкою, як він у самій гущі битви воює; навіть князь із нами поїхав. Повірте, я повидав багато битв, але такої бойні, певно, до кінця своїх днів не побачу. А коли підпережеться вашим шарфом, страх що виробляє! Знайде він свої три голови, будьте певні.

– Дай Боже кожному знайти те, що шукає! – із зітханням сказала Ануся.

Зітхнув і Володийовський, звівши очі до неба, та відразу з подивом перевів погляд у протилежний куток кімнати.

Із кутка дивилося на нього грізне й сердите лице якогось незнайомого, з величезним носом і вусиськами, на дві мітли схожими, котрі швидко ворушилися, ніби від стримуваного гніву.

Неважко було злякатися й носа цього, і очей, і вусів, але невеличкий Володийовський був не з боягузів, тому, як було сказано, лише здивувався й запитав, звернувшись до Анусі:

– А це що за особа он там, у кутку напроти? Дивиться на мене, наче з бебехами проковтнути хоче, і вусиськами ворушить, як старий кіт перед куснем сала…

– Цей? – запитала Ануся, показавши білі зубки. – Та це пан Харламп.

– Що іще за язичник?

– Ніякий він не язичник, а литвин, ротмістр із корогви віленського воєводи. Йому до самої Варшави наказано нас супроводжувати й там дожидатися воєводу. Не раджу, пане, йому заступати дорогу – людоїд це страшенний.

– Бачу, бачу. Та якщо людоїд, чому на мене зуби гострить? Тут і жирніші за мене знайдуться…

– Тому що… – сказала Ануся і розсміялася тихенько.

– Що значить – тому що?

– Тому що в мене закоханий і сам сказав мені, що всякого, хто наблизиться до мене, порубає на шматки. І зараз, повірте, лише присутність князя з княгинею стримує його, а то негайно причепився б до вас.

– От тобі й на! – весело вигукнув Володийовський. – Значить, отак воно, панно Анно? Ой, недаремно, мабуть, ми співали: «Ти жорстокіша орди, corda полониш завжди!..» Пам’ятаєте? Ох, ласкава панно, кроку не можете ступити, щоб кому-небудь не запаморочити голову!

– На свою біду! – відповіла, похнюпившись, Ануся.

– Ох, лицемірко! А що на це скаже пан Лонгинус?

– Хіба я винна, що пан Харламп цей мене переслідує? Я його не терплю й дивитися на нього не бажаю.

– Оце так! Глядіть, панно, як би через вас не пролилася кров. Підбийп’ятка плохий, мовби ягня, але, якщо справа почуттів торкнеться, ліпше від нього триматися подалі.

– Нехай хоч вуха йому відрубає, я тільки рада буду.

Сказавши так, Ануся покружляла, як дзиґа, на місці і випурхнула в інший куток кімнати до такого собі Карбоні, лікаря княгині, котрому заходилася жваво щось нашіптувати, італієць же очі втупив у стелю, ніби в екстазі.

До Володийовського тим часом підійшов Заглоба, і ну підморгувати здоровим своїм оком.

– Що за пташка, пане Міхал? – запитав він.

– Панна Анна Борзобагата-Красенська, старша фрейліна княгині.

– Гарненьке бісеня, оченята як ягідки, ротик мов намальований, а шийка – ух!

– Нічого, нічого!

– Вітаю, ваша милість!

– Облиште, пане. Це наречена Підбийп’ятки… буцімто наречена.

– Підбийп’ятки? Побійтеся Бога! Він же обітницю цнотливості дав. Та й при тій пропорції, що між ними, йому тільки в кишені її носити! Або на вусах вона в нього примоститися може, як муха. Скажете таке…

– Постривайте, він іще в неї по струнці ходити буде. Геркулес був сильнішим, та й то захомутали.