Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 34 (всего у книги 57 страниц)

Коли він за хвилину підвівся, у руці в нього була бляшана манірка.

– Повна, – пробурмотів Заглоба.

І, піднісши до вуст, задер голову.

– Нічогенька!

Потім знову оглядівся навколо і ще раз повторив, але вже голосом куди бадьорішим:

– Я вільний.

Після чого попрямував до хати, переступив через труп старого бондаря, вбитого козаками, і зник за дверима. Коли ж вийшов, навколо крижів його, поверх кунтуша, вимазаного гноєм, сяяв Богунів пояс, густо розшитий золотом, а за поясом ніж, оздоблений великим рубіном.

– Господь нагородив за відвагу, – бурмотів він, – ось і гаманець набитий вельми туго! Ну, розбійнику мерзенний! Тепер не втечеш, сподіваюсь! Але ж і невеличкий жевжик, бач, який! Щоб йому ні дна, ні покришки. Невеличка щучка, та гострий зубчик, біс би його забрав. Знав я, що він славний воїн, але щоб отак Богунові насісти на хвіст – такого я, по правді кажучи, не чекав. Подумати лишень: миршавий тілом, а скільки вогню та завзяття! Богун би його міг за пояс засунути, як ножик. Щоб йому пусто було! Ой, ні: поможи йому, Всевишній! Видно, він Богуна не впізнав, а то б порішив. Тьху, як порохом тхне, аж у носі засвербіло! Одначе я ж бо з якої халепи вибрався – в таку мені ще потрапляти не доводилося! Слава тобі, Господи!.. Та Богуна ж бо він як хвацько! Треба буде до цього Володийовського придивитися: диявол у ньому сидить, не інакше.

Так приказуючи, Заглоба сів на порозі хліва й почав чекати.

Невдовзі вдалині на рівнині показалися жовніри, що поверталися після розгрому ворога. Попереду їхав Володийовський. Побачивши Заглобу, невеличкий лицар пришпорив коня і, спішившись, попрямував до нього, вигукуючи здалеку:

– Невже це я вашу милість живим бачу?

– Мене власною персоною, – відповів Заглоба. – Нехай нагородить вас Бог, що з підмогою прибули.

– Дякуйте Богові, що вчасно, – сказав Володийовський, радісно потискуючи Заглобі руку.

– Але ж звідки ви, пане, про мою біду дізналися?

– Селяни з цього хутора знати дали.

– О, а я вже думав, вони мене зрадили.

– Що ви, це добрі люди. Парубок із дівкою ледве втекли, а з іншими що, вони й не знають.

– Якщо не зрадники, значить, усіх козаки порішили. Он господар лежить коло хати. Ну, гаразд, доволі про це. Говоріть скоріше, мосьпане: Богун живий? Утік?

– Невже це Богун був?

– Авжеж! Той, без шапки, в сорочці та шароварах, котрого ваша милість звалили з конем разом.

– Я його в руку поранив. От досада, що не впізнав… Але ви ж, ви що тут наробили, пане?

– Я що наробив? – перепитав Заглоба. – Ходімо зі мною – та дивіться добре!

Із цими словами він узяв пана Міхала за руку та повів до хліва.

– Дивіться, – повторив він на порозі.

Володийовський спершу зі світла нічого не міг уторопати, але, коли очі його звикли до темряви, побачив тіла, що нерухомо лежали на купі гною.

– А цих хто перебив? – здивовано запитав він.

– Я, – відповів Заглоба. – Ви запитуєте, що я наробив? Дивіться!

– Одначе! – промовив молодий офіцер, похитавши головою. – А як це ви умудрилися?

– Я там, нагорі, оборонявся, а вони на мене і знизу лізли, і з даху. Не знаю, чи довго, – в бою часу не помічаєш. Так, це був Богун, сам Богун із чималою силою – козаки як на підбір. Згадає він тепер вас, мосьпане, та й мене не забуде! Іншим разом я розповім, як потрапив у полон, що витерпів і як Богуна вишпетив, – ми з ним іще декількома словами перекинутися встигли. А сьогодні я надзвичайно fatigatus, ледве на ногах стою.

– Одначе, – повторив іще раз Володийовський, – нічого не скажеш, відважно ви, мосьпане, трималися. Одне лишень зауважу: рубака з вас ліпший, аніж полководець.

– Пане Міхале, – промовив шляхтич, – не час зараз заводити такі розмови. Краще подякуймо Богові, що нам з вами послав таку блискучу перемогу, котра нескоро з пам’яті людської зітреться.

Володийовський із здивуванням подивився на Заглобу. Йому дотепер здавалося, що він сам здобув цю перемогу, та старий шляхтич, видно, хотів поділити з ним лаври.

Одначе пан Міхал тільки подивився на приятеля, похитав головою і сказав:

– Нехай буде так, гаразд.

За годину обидва друга на чолі з’єднаних загонів рушили по дорозі, що вела в Ярмолинці.

Люди Заглоби майже всі були цілі, позаяк, заскочені зненацька сонними, не чинили опору; Богун же, котрому звелено було дістати язика, наказав жовнірів не вбивати, а брати живими.

Розділ VIII

Богунові, хоч яким безстрашним та обачним він був отаманом, Господь не дав удачі в тій експедиції, куди його відрядили стежити за вигаданою дивізією князя Яреми. Він лише утвердився в думці, що князь дійсно кинув усі сили проти Кривоноса: так говорили взяті в полон люди Заглоби, котрі самі свято вірили, буцім Вишневецький іде за ними слідом. Через те бідолашному отаманові нічого не лишалось іншого, окрім як повертатися хутчіш до Кривоноса, та й це завдання було не з легких. Лише на третій день зібралося біля нього дві з чимось сотні козаків, решта ж або полягли в бою, або лишилися, поранені, на місці битви, а дехто ще блукав по ярах та очеретах, не знаючи, що робити, куди тікати, в який бік податися. Та й од тієї ватаги, що зібралася навколо Богуна, небагато було користі: після погрому люди його, перелякані, розгублені, за першої ж тривоги намагалися кинутись навтікача. Але ж він козаків добирав один в один: ліпших у всій Січі знайти було важко. Та козаки не знали, що Володийовський ударив на них із такою малою силою і розгромив лише тому, що зненацька напав на сонних і неготових до відсічі, – вони аж ніяк не сумнівалися, що коли не з самим князем зустрілися, то принаймні з сильним, переважаючим за чисельністю загоном. Богун дерся на стіну: поранений, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога випустив із рук, і славу свою заплямував, його ж козаки, що напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя готові були сліпо за ним іти, тепер зневірились у своєму отаманові, занепали духом і про те лише й думали, як би врятувати свою шкуру. А він же зробив усе, що йому зробити належало, нічого не випустив із уваги, вартою хутір обставив, а привал улаштував тільки тому, що коні, котрі з-під Кам’янця майже без перепочинку йшли, ніяк не могли рухатися далі. Та Володийовський, чия молодість минула в сутичках із татарами і набігах, як вовк підкрався вночі до вартових, зв’язав їх, переш ніж вони встигли вистрілити або крикнути, – і звалився на загін так, що він, Богун, у самих шароварах та в сорочці зумів утекти. Варто було про це подумати отаману, світ йому немилим ставав, голова йшла обертом і відчай, як скажений пес, рвав душу. Він, хто на Чорному морі турецькі галери топив, хто до самісінького Перекопа татар по п’ятах гнав і на очах у хана улуси палив, він, хто у князя під боком, під самими Лубнами, вирізав цілий регімент у Василівці, – змушений був тікати в самій сорочці, з непокритою головою та без шаблі, бо шаблю втратив у сутичці з невеличким лицарем. Тому на привалах і нічлігах, коли ніхто на нього не дививсь, отаман хапався за голову та кричав: «Де моя слава козацька, де моя подруга шабля?» І від власного крику в тихе божевілля впадав і напивався до втрати людської подоби, а тоді рвався йти на князя, проти всієї раті – й загинути, навіки розлучитись із життям.

Він-то рвався – та козаки не хотіли. «Хоч убийте, батьку, не підемо!» – похмуро відповідали вони на відчайдушні його заклики, і марно в нападах безумства замахувався він на них шаблею, стріляв із пістолів так, що їм порохом обпалювало обличчя, – не хотіли йти, і край.

Можна сказати, земля втікала з-під ніг отамана – і це ще був не кінець його бідам. Побоюючись можливої погоні, він не відважився йти просто на південь, а, вважаючи, що, можливо, Кривоніс уже зняв із Кам’янця облогу, повернув на схід і… натрапив на загін Підбийп’ятки. Сторожкий, мов журавель, пан Лонгинус не дав себе заскочити зненацька, першим ударив на отамана й розбив тим легше, що козаки не хотіли битись, а потому погнав назустріч Скшетуському, той же довершив розгром, так що Богун після довгих поневірянь у степах, без здобичі та без язиків, утративши майже всіх своїх козаків, із якимось десятком людей безславно прибув до Кривоноса.

Але несамовитий Кривоніс, що не знав поблажливості до тих із своїх підлеглих, яких спіткала невдача, цього разу не розгнівався зовсім. Він за власним досвідом знав, що значить мати справу з Яремою, й тому зустрів Богуна лагідно, втішав його та заспокоював, а коли отаман зліг у жорстокій гарячці, наказав доглядати за ним, і лікувати, і берегти мов зіницю ока.

Тим часом чотири княжі лицарі, посіявши повсюдно страх і сум’яття, благополучно повернулися до Ярмолинців, де затрималися на декілька днів, аби дати перепочинок людям і коням. Зупинились усі на одній квартирі й там по черзі звітували Скшетуському, що з ким сталось і яких хто досяг успіхів, а потому всілися за пляшкою доброго вина, щоб облегшити душу в дружній бесіді та взаємну вдовольнити цікавість.

Тут же Заглоба нікому не дав мовити слова. Не бажаючи слухати інших, він вимагав, аби слухали тільки його; виявилось, одначе, що йому й дійсно більше, ніж іншим, є про що розповісти.

– Шановні панове! – просторікував він. – Я потрапив у полон – що правда, то правда! Але фортуна, як відомо, зрадлива. Богун усе життя інших бив, а час прийшов – ми його побили. Авжеж, на війні так завжди буває! Сьогодні зі щитом, завтра на щиті – звичайна річ. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, які спали солодко сном праведних, напасти відважився й розбудив нахабно. Хо-хо! Він думав страху на мене нагнати мерзенними своїми речами, та я його, шановні панове, так одбрив, що він умить посмирнішав, зніяковів і виляпав більше, ніж самому хотілося. А втім, що тут довго розповідати?… Якби я не потрапив у полон, ми б із паном Міхалом так легко їх не подолали; я кажу «ми», бо в заварусі цій magna pars fui[153]153
  я взяв значну участь (лат.). – Вергілій.


[Закрыть] – до смерті повторювати не втомлюся. Дай мені Бог здоров’я! Тепер слухайте далі: на мою думку, якби ми з паном Міхалом не наступили отаманові на п’яти, невідомо ще, як би довелося панові Підбийп’ятці, та й панові Скшетуському теж; коротше: якби ми не погромили його, він би нас погромив – а чому так не сталося, в кому, скажіть ви мені, причина?

– А ваша милість істинно як лисиця, – зауважив пан Лонгинус. – Тут хвостом вильнете, там ухилитеся й завсігди сухим із води вийдете.

– Дурний той пес, який за своїм хвостом бігає: й наздогнати не наздожене, і путнього нічого не учує, а до того ж нюх втратить. Скажіть ліпше, пане, скільки ви людей втратили?

– Дванадцять усього-на-всього, та декілька поранено; козаки не дуже-то й відбивалися.

– А ваша милість, пане Міхал?

– Не більше тридцяти, ми їх зненацька заскочили.

– А ви, пане поручик?

– Стільки ж, скільки пан Лонгинус.

– А я двох. Будьте ласкаві тепер, скажіть: хто ліпший полководець? Ото ж бо й є! Ми сюди навіщо приїхали? За княжим велінням вісті збирати про Кривоноса; от я вам і доповім, шановні панове, що першим про нього довідався, причому з найправдивішого джерела – від самого Богуна, отак-то! Віднині мені відомо, що Кривоніс іще під Кам’янцем стоїть, але про облогу більше не думає – позаяк охоплений страхом. Це de publicis,[154]154
  про справи громадські (лат.).


[Закрыть] та я ще про дещо довідався, від чого серця ваші мусять звеселитися безмірно, а мовчав я досі, бо хотів із вами разом обговорити, як бути далі; до того ж іще недужим почувався, в цілковитому перебував виснаженні сил, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене в баранячий ріг скрутили. Думав, грець ухопить.

– Та кажіть же ви, пане, Богом прошу! – вигукнув Володийовський. – Невже про сердегу нашу що дізналися?

– Воістину так, нехай благословить її Всевишній, – промовив Заглоба.

Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але відразу ж знову сів – і така тиша настала, що чути було дзижчання комарів на віконці, поки нарешті Заглоба не заговорив знову:

– Вона жива, це я тепер достеменно знаю, і в Богуна в руках. Страшні це руки, шановні панове, одначе ж Господь урятував її від зла й ганьби. Богун сам признався мені, а вже він би неодмінно похвалився, коли б воно було інакше.

– Чи можливо? Чи можливо це? – гарячково допитувався Скшетуський.

– Побий мене грім, коли я брешу! – з усією серйозністю відповів Заглоба. – Для мене це святая святих. Послухайте, що Богун говорив, коли ще наді мною насміхатися намагався, поки я його не осадив добряче. «Ти що ж, каже, думав, для холопа її в Бар привіз? Думав, я мужлан, силою хочу взяти дівку? Невже, каже, мене не стане на те, щоб у Києві обвінчатись у церкві, та щоб ченці, каже, мені співали, та щоб триста свічок для мене засвітилися – для мене, гетьмана та отамана!» – й ногами ну тупати, і ножем погрожувати – налякати здумав, та я йому сказав, нехай собак лякає.

Скшетуський уже опанував себе, та аскетичне його лице просвітліло, і знову на ньому з’явилися тривога, надія, сумнів і радість.

– Де ж вона тоді? Де? – випитував він квапливо. – Якщо ви, пане, і про це дізналися, значить, мені вас небеса послали.

– Цього він мені не сказав, але розумній голові й півслова досить. Не забудьте, шановні панове, що спершу він усіляко наді мною знущався, поки я його не приструнчив, а тут у нього й вирвалося мимохіть: «Уперед, каже, я тебе відведу до Кривоноса, а потім запросив би на весілля, та зараз війна, нескоро ще весілля буде». Зауважте, панове: ще нескоро – виходить, у нас є час! Й інше зауважте: вперед до Кривоноса, а вже потім на весілля – значить, у Кривоноса князівни точно немає, куди-небудь він її від війни подалі сховав.

– Суще ви золото, пане! – вигукнув Володийовський.

– Я спершу подумав, – продовжував утішений Заглоба, – може, він її відіслав до Києва, та ні: навіщо тоді було говорити, що вони в Київ поїдуть вінчатись; якщо поїдуть, значить, не там наша сердега. У нього доволі розуму туди її не везти, бо, якщо Хмельницький на Червону Русь подасться, литовське військо легко може захопити Київ.

– Вірно! Вірно! – вигукнув пан Лонгинус. – Богом клянуся, не одному б варто було з вашою милістю розумом помінятися.

– Тільки я не з усяким буду мінятися через небезпеку замість розуму мішок бадилля дістати, а вже особливо з литвином.

– Знову він за своє, – зітхнув пан Лонгинус.

– Дозвольте ж, пане, закінчити. Ні у Кривоноса, ні в Києві, виходить, нема – де ж вона в такому разі?

– У тім-то й притичина!

– Якщо ваша милість здогадується, говоріть швидше, а то я сиджу мов на голках! – скрикнув Скшетуський.

– За Ямполем вона! – сказав Заглоба і переможно обвів усіх здоровим своїм оком.

– Звідкіля це вам відомо? – запитав Володийовський.

– Звідкіля відомо? А ось звідкіля: сиджу я в хліві, – розбійник цей, щоб його свині зжерли, у хліві мене звелів замкнути! – а поряд козаки розмовляють поміж собою. Прикладаю вухо до стіни і що ж я чую?… Один каже: «Тепер либонь отаман за Ямпіль поїде», а другий на це: «Мовчи, коли молоде життя дороге…» Голову даю, що вона за Ямполем десь.

– О, це вже як Бог святий! – вигукнув Володийовський.

– У Дике ж Поле він її не повіз, значить, на мою думку, десь між Ямполем і Ягорликом сховав. Був я одного разу в тих краях, коли посередники туди з’їхалися від нашого короля й від хана: в Ягорлику, як вам відомо, вічно розбираються прикордонні суперечки про викрадення стад… Там уздовж усього Дністра самі ярюги та хащі, місця недоступні, і хуторяни нікому непідвладні – пустеля навколо, вони й одне з одним не зустрічаються. У таких диких відлюдників, напевно, він її й сховав, та й безпечніше місце важко придумати.

– Ба! Та як туди дістатися зараз, коли Кривоніс загородив дорогу? – каже пан Лонгинус. – І Ямпіль, як я чув, – справжнє розбійницьке лігвище.

На це Скшетуський:

– Я заради її порятунку хоч десять разів головою накласти готовий. Перевдягнуся й піду шукати – знайду, надіюсь: Бог мене не залишить.

– Я з вами, Яне! – вигукнув Володийовський.

– І я лірником убогим одягнуся. Повірте, шановні панове, вже чого-чого, а досвіду в мене більше, ніж у всіх вас; торбан мені, правда, обрид страшенно, та нічого, візьму волинку.

– Так, може, і я для чогось знадоблюся, братушки? – запитав пан Лонгинус.

– Чом же й ні, – відповів Заглоба. – Якщо треба буде переправитися через Дністер, ви й перенесете нас, як святий Христофор.

– Дякую від душі, шановні панове, – сказав Скшетуський, – і готовністю вашою скористатися щасливий. Друзі пізнаються в біді, а мене, бачу, доля такими вірними друзями обдарувала. Дозволь же, всемогутній Боже, й мені покласти за друзів надбання і здоров’я!

– Всі ми яко один муж! – вигукнув Заглоба. – Господь заохочує злагоду; побачите, незабаром і ми плодами своєї праці насолодимося.

– Значить, мені не лишається нічого іншого, – сказав, помовчавши, Скшетуський, – як одвести корогву до князя і, не зволікаючи, вирушити в путь разом із вами. Підемо по Дністру через Ямпіль до Ягорлика і повсюди шукатимемо. А позаяк, маю надію, Хмельницького вже розбито або, поки ми з князем з’єднаємося, розбито буде, то й служба спільній справі не стане на заваді. Корогви, мабуть, вирушать на Вкраїну, щоб остаточно придушити бунт, але там і без нас обійдуться.

– Постривайте-но, шановні панове, – сказав Володийовський, – треба гадати, після Хмельницького надійде черга Кривоноса, тож, можливо, ми разом із військом підемо на Ямпіль.

– Ні, ні, туди належить устигнути раніше, – відповів Заглоба. – Та перше наше завдання – відвести корогву, щоби руки розв’язані були. Сподіваюсь, і князь нами contentus[155]155
  задоволений (лат.).


[Закрыть] буде.

– Особливо вами, пане.

– Певна річ! Хто йому найліпші везе вісті? Вже повірте мені, князь не поскупиться на нагороду.

– Отож, у путь?

– Не завадило б відпочити до завтра, – зауважив Володийовський. – А втім, нехай наказує Скшетуський – він у нас старший; одначе попереджаю: виступимо сьогодні – у мене всі коні здохнуть.

– Це діло серйозне, знаю, – сказав Скшетуський, – але, гадаю, якщо засипати їм добрячого корму, завтра сміливо виходити можна.

Назавтра й вирушили. Згідно із княжим наказом їм належало повернутися в Збараж і там очікувати подальших розпоряджень. Тому пішли на Кузьмин, аби, залишивши осторонь Фельштин, повернути до Волочиська, звідки через Хльобанівку вів старий битий шлях на Збараж. Іти було нелегко – дорога від дощів розкисла, – але зате спокійно, тільки пан Лонгинус, що ішов на сто коней попереду, розбив декілька банд, які безчинствували в тилу регіментарського війська. На нічліг зупинилися тільки у Волочиську.

Та ледве втомлені довгою дорогою друзі заснули солодко, їх розбудила тривога: вартові дали знати про наближення кінного загону. Невдовзі, одначе, з’ясувалося, що це татарська корогва Вершулла – свої, значить. Заглоба, пан Лонгинус і невеличкий Володийовський одразу ж поспішили до Скшетуського, а слідом за ними туди ж вихором улетів захеканий, із ніг до голови забризканий грязюкою офіцер легкої кавалерії, глянувши на якого, Скшетуський вигукнув:

– Вершулл!

– Так… точно! – промовив той, важко переводячи подих.

– Од князя?

– Так! Ох, дух перехопило!

– Які вісті? Із Хмельницьким покінчено?

– Покінчено… з… Річчю Посполитою!

– Боже всемогутній! А ви, часом, не марите? Невже поразка?

– Поразка, ганьба, безчестя!.. Без бою… Розбрід і сум’яття!.. О Боже!

– Вухам не хочеться йняти віри. Говоріть же, говоріть заради Христа!.. Що регіментарії?

– Утекли.

– А де наш князь?

– Відступає… без війська… Я до вас од князя… з наказом… негайно у Львів… Вони йдуть за нами.

– Хто? Вершулле, Вершулле! Опам’ятайтеся, брате! Хто йде?

– Хмельницький, татари.

– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! – скрикнув Заглоба. – Земля з-під ніг тікає.

Але Скшетуський уже зрозумів, у чому справа.

– Запитання потім, – сказав він, – негайно на коня!

– На коня, на коня!

Коні Вершуллових татар уже били копитами під вікном. Мешканці, розбуджені вторгненням загону, виходили з будинків із смолоскипами та ліхтарями. Новина блискавкою облетіла місто. Зразу ж дзвони забили тривогу. Тихе хвилину тому містечко наповнилося шумом, кінським тупотом, гучними словами команд і ґвалтом євреїв. Населення зібралося йти разом із військом; батьки сімейств запрягали вози, вантажили на них дітей, жінок, перини; бургомістр із кількома міщанами прийшов благати Скшетуського не від’їздити вперед і хоч до Тарнополя супроводжувати городян, але Скшетуський, маючи чіткий наказ поспішати без зволікання до Львова, не захотів його й слухати.

Виступили зразу ж, і тільки в дорозі Вершулл, оговтавшись трохи, розповів, що сталося.

– Скільки Річ Посполита стоїть, – говорив він, – такого не знала краху. Що там Цецора, Жовті Води, Корсунь!

А Скшетуський, Володийовський, Лонгинус Підбийп’ятка, припадаючи до ший коней, то за голови хапалися, то здіймали руки до неба.

– Ні, це вище людського розуміння! – вигукували вони. – Де ж князь був?

– А князя було всіма покинуто й од справ навмисно відлучено, дивізією навіть своєю не розпоряджався.

– Хто ж узяв на себе команду?

– Всі й ніхто. Я старий служака, на війні зуби з’їв, але такого війська й таких маршалків іще не бачив.

Заглоба, котрий особливої прихильності до Вершулла не відчував, та й знав мало, довго хитав головою й губами прицмокував – і врешті промовив:

– Скажіть-но, мосьпане, а чи не пожовтіло у вас в очах або, може, ви часткову поразку за загальний розгром сприйняли, бо те, що ми чуємо, просто в голову не вкладається.

– Не вкладається, згоден, більш того: я б із радістю голову відітнути дозволив, якби якимсь дивом виявилося, що це помилка.

– А як же ваша милість умудрилися після розгрому передовсім потрапити до Волочиська? Не хочеться допускати й гадки, що першим накивав п’ятами… Де ж військо в такому разі? Куди тікає? Що з ним сталося далі? Чому вас у втечі своїй випередило? На всі ці запитання силкуюся знайти відповідь – але марно!

У будь-який інший час Вершулл нікому б не простив образи, та в ту хвилину він ні про що інше, крім як про катастрофу, не міг думати і тому відповів лише:

– Я першим потрапив до Волочиська, позаяк інші до Ожиговців одступають, мене ж князь із наміром одрядив туди, де, за його розрахунком, ваші милості перебували, щоби вас не змело ураганом цим, якби ви дізналися занадто пізно про те, що сталося; а по-друге, ще є причина: ваші п’ятсот вершників тепер для князя дорого коштують, оскільки дивізію його розсіяно, а більшість людей загинуло.

– Чудеса! – буркнув Заглоба.

– Подумати страшно, відчай бере, серце на шматки рветься, сліз не можна стримати! – вигукував, заламуючи руки, Володийовський. – Вітчизну погублено, зганьблено, таке військо вигублено… розсіяно! Ні, настав кінець світу. Страшний суд близько, не інакше!

– Не перебивайте його, – сказав Скшетуський, – дозвольте закінчити.

Вершулл помовчав, ніби збираючись із силами; деякий час чути було тільки чвакання копит по грязюці, тому що лив дощ. Була ще глупа ніч, особливо темна від густих хмар, і в темряві цій, у шумі дощу на диво зловісно звучали слова Вершулла, коли він повів свою розповідь далі:

– Якби не думав я, що в бою загину, мабуть, би з глузду з’їхав. Ви, пане, про Страшний суд нагадали – і я вважаю, що незабаром Судний день настане: все рушиться, зло над доброчесністю гору бере й антихрист уже блукає по світу. Ваші милості не бачили, що творилося, та навіть розповідь про це слухати нестерпно, а як мені, що на власні очі бачив розгром і ганьбу безмірну! Всевишній послав нам на початку цієї війни удачу. Князь наш, покаравши по справедливості пана Лаща під Чолганським Каменем, решту забув і помирився з князем Домініком. Раділи ми всі, що настала злагода – і Господь дав своє благословення. Князь удруге погромив противника під Старокостянтиновом і взяв місто, яке ворог після першого ж штурму залишив. Потому рушили ми на Пилявці, хоча князь був іншої думки. Та вже в дорозі всі проти нього ополчилися: хто заздрість висловлював, хто неприязнь, а хто і відкрито умишляв лихе. На радах його не слухали, пропозиції нехтували, а найпаче старалися дивізію нашу поділити, щоб вона повністю під його рукою не лишилася. Якби він заперечував, за всі біди вину б на нього склали, от його ясновельможність і страждав, мучився, та все переносив мовчки. Так, легку кавалерію за наказом генерала-регіментарія у Старокостянтинові залишили разом із гарматами Вурцеля і з оберштером Махницьким; іще відокремили від нас обозного литовського Осинського і полк Корицького, так що лишились у князя тільки гусари Зацвілиховського, два полки драгунів та я з неповною корогвою – всього не більше двох тисяч. І після цього всіляко його затирати намагались, я сам чув, як подейкували угодники князя Домініка: «Тепер після вікторії ніхто не скаже, що це заслуга самого Вишневецького». І на всіх перехрестях кричали, що коли князя й надалі буде супроводжувати слава, то й на виборах його ставленик, королевич Карл, візьме гору, а вони хочуть Казимира. Усіх заразили змовницькими пристрастями: військо на партії розкололося, дебати почалися, депутації, як на сеймі, – про все думали, тільки не про війну, наче ворога вже розгромлено. А якби я почав розповідати вашим милостям про ті бенкети, славослів’я, про розкоші непомірні, ви б вухам своїм відмовилися вірити. Піррові полчища – ніщо порівняно з цими воїнами в страусовому пір’ї, золотом та коштовностями обвішаними з голови до п’ят. А ще з нами було двісті тисяч прислуги і безліч повозів, коні хиталися під тягарем в’юків з килимами й шовковими шатрами, вози тріщали під скринями. Можна було подумати, ми світ завоювати зібралися. Шляхта із ополчення цілісінький день стріляла хлистами: «Ось чим, каже, укоськаємо хамів, не оголюючи шабель». А ми, старі жовніри, битися звикли, не теревені правити, нам одразу вчулося недобре, дивлячись на сю небувалу розкіш. А тут іще через пана Киселя почалися чвари. Одні кричать: він зрадник, інші – достойний сенатор. Сп’яну раз у раз хапалися за шаблі. Варти всередині табору не було зовсім. Ніхто не стежив за порядком, ніхто жовнірами не командував, усі робили що хотіли, ходили куди заманеться, розташовувалися де кому на думку спаде, челядь вічно сварки затівала… Боже милосердний, не військовий похід, а розгульна Масниця: salutem Reipublicae[156]156
  благополуччя Речі Посполитої (лат.).


[Закрыть] все до решти розтринькали, протанцювали, пропили і проїли!

– Але ми ще живі! – сказав Володийовський.

– І Бог є на небесах! – додав Скшетуський.

Знову настала тиша, потому Вершулл вів далі:

– Загинемо totaliter,[157]157
  всі до єдиного (лат.).


[Закрыть] хіба що Господь сотворить чудо, простить гріхи наші та незаслужену виявить милість. Часом я сам відмовляюся своїм очам вірити, і все, що бачив, мені видається страшним сном…

– Продовжуйте, пане, – перебив його Заглоба, – прийшли ви в Пилявці, і що далі?

– Прийшли і стали. Про що там регіментарії радилися, не знаю – на Страшному суді вони ще дадуть відповідь: якби зразу вдарили на Хмельницького, бачить Бог, було б його зломлено й розбито, незважаючи на безлад, розбрід, чвари й відсутність полководця. Вже паніка була серед черні, вже вона подумувала, як би Хмельницького й ватажків своїх видати, а він сам задумував утечу. Князь наш їздив од шатра до шатра, прохав, благав, погрожував: «Ударимо, поки не підійшли татари, ударимо!» – волосся на собі рвав, а вони один на одного кивали – й нічого, нічого! Сперечалися та пили… Пронеслася чутка, що йдуть татари – хан із двохсоттисячною кіннотою, – а вони все судили-рядили. Із князем ніхто не рахувався, він і з свого шатра виходити перестав. Пішла чутка, ніби канцлер заборонив князеві Домініку починати битву, буцімто ведуться переговори: у війську ще більше почалося безладдя. А тут і татари нагрянули; щоправда, в перший день нас Бог не полишив, князь із паном Осинським їм відсіч дали, і пан Лащ себе показав якнайліпше: відігнали, пошарпавши добряче, ординців. А потім…

Голос Вершулла перервався.

– А потім? – запитав Заглоба.

– Настала ніч, страшна, непередбачувана… Пам’ятаю, стояв я зі своїми людьми біля річки в караулі й раптом чую, в козацькому стані салютна стрілянина здійнялася та крики. Мені й пригадалося, що вчора в таборі говорили, буцім іще не вся татарська рать підоспіла, тільки частина прийшла з Тугай-беєм. Я й подумав: коли вони там тріумфують, певно, й хан прибув власною персоною. А тут і в нас починається метушня. Взяв я кількох людей – і в табір. «Що трапилося?» А мені кричать: «Регіментарії втекли!» Я до князя Домініка – нема його! До підчашого – нема! До коронного хорунжого – немає! Господи Ісусе! Жовніри бігають по майдану, головешками розмахують, крик, галас, волання: «Де регіментарії? Де регіментарії?» Хто кричить: «На коня! На коня!», а хто: «Рятуйтесь, братове, зрада!» Руки здіймають до неба, обличчя нестямні, очі витріщені, штовхаються, один одного топчуть, давлять, на коней сідають, а хто й пішки біжить куди очі дивляться. Кидають шоломи, кольчуги, рушниці, намети! Раптом з’являється зі своїми гусарами князь у срібних обладунках: попереду шість смолоскипів несуть, а він, у стременах підвівшись трохи, кричить: «Я тут, усі до мене, я лишився!» Куди там! Його й не чують, і не бачать, пруть просто на гусарів, лави зминають, людей, коней збивають із ніг – ми ледве вберегли самого князя, – і по затоптаних вогнищах, уві тьмі, наче повінь, усе військо в дикому сум’ятті вилітає з табору, мчить стрімголов, розсіюється, гине… Немає більше війська, немає вождів, немає Речі Посполитої, тільки ганьба незмивна та козацький зашморг на шиї…

Тут застогнав Вершулл і коневі в боки шпори встромив, до нестями доведений відчаєм; почуття це передалося решті – ніби в запамороченні їхали вони крізь дощ і ніч.

Довго так їхали. Першим заговорив Заглоба:

– Без бою! Ох, негідники! Побий їх грім! А пам’ятаєте, як куражилися в Збаражі? Як погрожували Хмельницького з’їсти без перцю та солі? Гунцвоти окаянні!

– Де там! – скрикнув Вершулл. – Тікали після першої ж битви, виграної в татар і черні, коли навіть ополченці бились, як леви.

– Бачиться мені в цьому перст Божий, – сказав Скшетуський, – але ще десь є прихована таїна, котра має з часом прояснитися…

– Хай би вже військо вдалося до втечі – таке на світі буває, – сказав Володийовський, – але тут полководці першими покинули табір, ніби навмисно намірившись ворогові перемогу полегшити й людей своїх погубити.

– Істинна правда! – підхопив Вершулл. – Так і кажуть, буцім це з умислом зроблено було.

– З умислом? Боже праведний, не може такого бути!..

– Кажуть, з умислом. А чому?… Хто зрозуміє! Хто вгадає!

– Щоб їм на тому світі не знати спокою, щоби рід кожного зачах і тільки безславна пам’ять лишилася! – сказав Заглоба.

– Амінь! – сказав Скшетуський.

– Амінь! – мовив Володийовський.

– Амінь! – повторив Підбийп’ятка.