Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 57 страниц)

Розділ IV

– Чудо Господь одного разу над нею вже явив, – розмірковував Заглоба, сидячи на квартирі Скшетуського з Володийовським і Підбийп’яткою. – Справжнє, говорю, сотворив чудо, дозволив мені з ворожих рук її вирвати й у дорозі небезпеки уникнути; будемо ж уповати, що й далі їй і нам свою милість виявить. Тільки б живою лишилась. А щось мені як підшіптує, ніби Богун її знову викрав. Судіть самі: язики плескали, він після Полуяна зробився Кривоносу перший помічник, – щоб йому чорти до пекла потрапити помогли! – виходить, у взятті Бара брав участь неодмінно.

– Та чи відшукав її він у натовпі нещасних? Там же тисяч двадцять порішили, – зауважив Володийовський.

– Ви його, добродію, не знаєте. А я поклястися готовий: він довідався, що князівна в Барі. Так-так, інакше й бути не може: він її від різанини врятував і відвіз кудись.

– Не вельми ви нас порадували, ваша милість, я б на місці Скшетуського волів, аби вона загинула, ніж потрапила в паскудні отаманові руки.

– А це ще гірше: коли загинула, то збезчещеною…

– Біда! – промовив Володийовський.

– Ох, біда! – повторив пан Лонгинус.

Заглоба заходився м’яти вус і бороду й раптом вибухнув:

– Щоб їх од малого до великого короста з’їла, суче плем’я, щоб із їхніх жил наробили тятив бусурмани! Бог створив усі народи, та цей – не інакше, як сатани творіння, содомити, диявольське поріддя! Нехай занепадуть черева у матерів їхніх, усіх до єдиної!

– Не знав я чарівної сієї панни, – сумно промовив Володийовський, – та вже ліпше б мене самого лихо спіткало.

– Я її лише раз у житті й бачив, але як згадаю, такий жаль бере – просто жити гірко! – сказав пан Лонгинус.

– Це вам! – вигукнув Заглоба. – А як мені, коли я батьківським почуттям до неї пройнявся і, можна сказати, витягнув на своїх плечах із безодні?… Мені ж бо як?

– А як Скшетуському? – запитав Володийовський.

Довго так бідкалися лицарі, а потім надовго замовкли.

Першим прийшов до тями Заглоба.

– Невже нічого не можна зробити, обов’язок наш – помститися, – відповів Володийовський.

– Скоріше б Господь послав битву! – зітхнув пан Лонгинус. – Кажуть, начебто татари вже переправились і в полі кошем стали.

На що Заглоба:

– Ні, не можна так сердегу полишити, нічого не вживши для її порятунку. Доволі я старі свої кістки наламав, тиняючись по світу, мені б тепер одлежуватись у теплі та у спокої, та заради сердеги цієї… Та я хоч у Стамбул знову побреду, хоч заново в мужицьку зодягнуся сірячину й торбан візьму, на котрий дивитися не можу без огиди.

– Ваша милість у нас на всілякі здатний витівки, вигадайте що-небудь, – сказав Підбийп’ятка.

– Та мені не злічити, скільки різних вивертів на думку спадає. Якби знав князь Домінік половину, Хмельницький давно б із розпореним черевом на шибениці теліпався. Я й зі Скшетуським говорив, тільки з ним зараз говорити даремно. Болість сердечна в ньому вгніздилась і гризе сильніше за хворобу. Ви за ним наглядайте: як би він розуму не стратив. Часом од великого горя mens[144]144
  дух (лат.).


[Закрыть] починає бродити, як вино, поки зовсім не прокисне.

– Буває таке, буває! – промовив пан Лонгинус.

Володийовський засовався нетерпляче на місці й запитав:

– Так що ж ви, пане, придумали?

– Що придумав? А ось що: насамперед належить дізнатися, чи жива ще сердега наша, – нехай бережуть її ангели від усякого зла! – а дізнатися про це можна двояко: або відшукати серед княжих козаків надійних і вірних людей, котрі погодяться, видавши себе за перекинчиків, пристати до Богунових молодців і щось од них дізнатися…

– У мене є серед драгунів русини! – перебив його Володийовський. – Я знайду потрібних людей.

– Стривайте, пане… Або взяти язика з тих супостатів, які лиходіяли в Барі: раптом їм щось відомо. Ці всі в Богуні душі не чують, любий їм його норов сатанинський; пісні про нього співають – щоб їм глотки позатикало! – та про подвиги його, що були й не були, варнякають. Якщо він сердегу нашу викрав, їм напевне про це відомо.

– Так можна й людей послати, і щодо язика постаратись, одне другому не завадить, – зазначив пан Лонгинус.

– В яблучко влучили, добродію. Довідаємося, що вона жива, – вважайте, півділа зроблено. А ви, друзі любі, коли насправді Скшетуському допомогти хочете, будьте ласкаві слухатися мого указу, бо в мене досвіду більше, ніж у вас. Перевдягнемося мужиками і спробуємо рознюхати, де він її ховає, а дістанемося місця – наша буде, про це вже я подбаю. Одне тільки погано – нас зі Скшетуським Богун пам’ятає; не доведи Господи впізнає – рідні матері потім упізнати не зможуть, зате вас, добродії мої, ні того, ні іншого він у вічі не бачив.

– Мене бачив, – сказав Підбийп’ятка, – та це справи не міняє.

– Може, дасть Бог, сам попадеться до нас у руки! – вигукнув Володийовський.

– А я на нього й дивитися не бажаю, – продовжував Заглоба, – нехай милується кат! Але діяти слід обережно, щоб усієї справи не зіпсувати. Не може такого бути, що тільки йому самому відомо, де князівна, а що безпечніше запитувати в кого іншого, за це я вам, шановні панове, ручаюся.

– Можливо, й наші посланці дещо прознають. Якщо тільки князь дасть дозвіл, я доберу надійних людей і хоч завтра відправлю.

– Князь дозволить, та чи довідаються вони що, сумніваюся. Послухайте сюди, шановні панове, мені інше спало на думку: замість того, щоб людей посилати та полювати на язиків, одягнімося мужиками самі й рушаймо в дорогу, не зволікаючи.

– Ні, це ніяк неможливо! – вигукнув Володийовський.

– Чому ж?

– Видно, ви, добродію, військової служби не знаєте. Коли корогви збираються nemine excepto,[145]145
  у повному складі (лат.).


[Закрыть] це свята справа. Лицар, хоч би в нього батько з матір’ю на смертному одрі лежали, перед вирішальною битвою не буде у відпустку проситися – немає більшої для воїна ганьби. Після битви, коли противника розгромлено, – будь ласка, та ніяк не перед битвою. І зауважте, пане: Скшетуському не менше, ніж вам, хотілося зірватись і летіти на пошуки милої, та він про це й не заїкнувся навіть. Здається, добру славу вже здобув, князь його любить, а словом же не обмовився, тому що обов’язок свій знає. Це, розумієте, загальна справа, а то – приватна. Не знаю, як де, хоча вважаю, скрізь одне й те ж, але щоб у князя нашого воєводи хто-небудь, а тим паче офіцер, звільнення перед битвою просив – такого ще не було! Та хоч рватиметься у Скшетуського душа на частини, він із цим не піде до князя.

– Римлянин він і ригорист, знаю, – сказав Заглоба, – та якби хто князеві шепнув слівце, може, він би і його, і вас, шановні панове, відпустив без усякого прохання.

– Князеві й на думку не спаде таке! У нього вся Річ Посполита на плечах. Невже, гадаєте, тепер, коли справам найважливішим, воістину всенародним, належить вирішуватися, він чиїмись особистими інтересами буде займатись? А навіть якби, в чому сумніваюся, за своїм почином дав звільнення, жоден із нас, як Бог свят, табору зараз би не покинув: ми теж насамперед не собі зобов’язані служити, а вітчизні нашій нещасній.

– Розумію я все чудово, мосьпане, і не перший день перебуваю на службі, тому й сказав, що думка ця лише майнула в голові – та не сказав, що вона там засіла. До того ж, якщо подумати, поки розбійницька рать стоїть непорушна, багато нам усе одно не досягти, а от коли противника буде розбито і він, переслідуваний по п’ятах, тільки про врятування своєї шкури дбати буде, тоді сміливо можна в його лави затесатися – і в них язики розв’яжуться легше.

– Скоріше б тільки решта війська підтяглась, а то ми під цим Чолганським Каменем остаточно переведемось. Якби воля нашого князя, ми б уже давно в дорозі перебували, а князя Домініка нескоро дочекаєтеся, він, видно, привали влаштовує по п’ять разів на день.

– Його в найближчі три дні очікують.

– Дай-то Боже пошвидше! А коронний підчаший сьогодні, здається, підійти має?

– Сьогодні.

У цю хвилину двері відчинились і ввійшов Скшетуський.

Риси його немовби страждання витесало з каменю – таким од нього віяло холодом та спокоєм.

Дивно було дивитися на юне це обличчя, таке суворе і серйозне, що здавалося, на ньому ніколи не з’являлась усмішка; навряд чи навіть би смерть, торкнувшись його, що-небудь у цих рисах змінила. Борода в пана Яна відросла до половини грудей, і серед волосся, чорного як воронове крило, де-не-де вилися срібні нитки.

Соратники й вірні його побратими лише здогадувалися про страждання друга – по ньому самому нічого не можна було сказати. Був він рівний і на вигляд спокійний, військову службу ніс либонь чи не ретельніше ніж зазвичай і здавався цілком поринутим у війну, яка має бути незабаром.

– Ми тут, пане, про вашу біду говорили, що її в однаковій мірі своєю вважаємо, – сказав Заглоба. – Ніщо нам не в радість, Бог свідок. Одначе безплідними були б почуття наші, коли б ми вам єдино сльози лити допомагали, – ось і вирішили кров пролити, а сердегу, якщо вона ще по землі ходить, із неволі вирвати.

– Нехай винагородить вас Господь, – промовив Скшетуський.

– Хоч до Хмельницького в табір з вами поїдемо, – додав Володийовський, із тривогою поглядаючи на друга.

– Нехай винагородить вас Господь, – повторив той.

– Ми знаємо, – вів далі Заглоба, – що ви поклялися відшукати її живою чи мертвою, і готові хоч зараз…

Скшетуський, присівши на лаву, втупився в землю і не промовив у відповідь ні слова – Заглобу аж злість узяла. «Невже забути її хоче? – подумав старий шляхтич. – Коли так, напоум його Всевишній! Нема, видно, ні вдячності, ні пам’ятливості на світі. Та нічого, знайдуться такі, що їй на виручку поспішать, – я перший, поки ноги носять…»

У кімнаті запанувала тиша, порушувана тільки зітханнями Підбийп’ятка. Нарешті невеличкий Володийовський наблизився до Скшетуського й потряс за плече.

– Ви звідки?

– Од князя.

– І що?

– Вночі виходжу з роз’їздом.

– Далеко?

– Під Ярмолинці, якщо дорога вільна.

Володийовський подивився на Заглобу, і вони без слів зрозуміли один одного.

– Це в бік Бара? – пробурмотів Заглоба.

– Ми підемо з вами.

– Спершу за дозволом сходіть і дізнайтеся, чи не призначив вам князь іншої справи.

– Ходімо разом. Іще мені про дещо його запитати треба.

– І ми з вами, – сказав Заглоба.

Усі підвелися й пішли. Княжа квартира була неблизько, на іншому краю табору. В передпокої товпилися офіцери з різних корогов: військо звідусіль стікалося до Чолганського Каменя, всяк поспішав під прапори князя. Володийовському довелося підождати довгенько, перш ніж їх із паном Лонгином було допущено до його ясновельможності, зате князь одразу дозволив і їм самим їхати, і декількох драгунів-русинів послати, щоб ті, за перекинчиків себе видавши, пристали до Богунових козаків і про князівну розвідати постаралися. Володийовському ж він сказав:

– Я сам різні діла вишукую для вашого друга, тому що бачу, туга в ньому засіла й душу точить, а жаль мені його невимовно. Не говорив із вами він про князівну?

– Можна вважати, ні. В першу хвилину ледве був не помчав стрімголов до козаків, але пригадав, що нині корогви збираються nemine excepto і врятування вітчизни – перший наш обов’язок, тому й до вашої ясновельможності не звертався. Господь один тільки знає, що в його душі відбувається.

– І тяжкі посилає випробування. Бачу, ви його вірний друг – бережіть же його, пане.

Володийовський низько вклонився й вийшов, тому що в цю хвилину до кімнати ввійшли київський воєвода зі старостою стобницьким, із паном Денхофом, старостою сокальським, і ще декілька офіцерів.

– Ну що? – запитав його Скшетуський.

– Їду з вами, тільки зазирну до своїх: треба декількох куди-небудь одправити.

– Ходімо разом.

Вони вийшли, а з ними Підбийп’ятка, Заглоба і старий Зацвілиховський, який прямував до своєї корогви. Неподалік од наметів драгунської корогви Володийовського друзям зустрівся пан Лащ у супроводі десяти чи п’ятнадцяти шляхтичів; лицар сей не стільки просувався вперед, скільки виписував ногами кренделі: і він, і супутники його були зовсім п’яні. Заглоба, побачивши таку картину, не стримав зітхання. Вони з коронним стражником здружилися ще під Старокостянтиновом, бо певною мірою натури їхні були схожими як дві краплі води. Пан Лащ, безстрашний воїн, справжня гроза бусурманів, був при тому страшенний гуляка, картяр і бражник, який найбільше любив час, вільний од битв, молитов, набігів і бійок, перебувати в колі таких людей, як Заглоба, пити горілку та теревені слухати. Як великий баламут він сам учинив стільки заколотів, стільки разів порушував закон, що в будь-якій іншій державі давно поплатився б головою. Не одна висіла над ним кондемната, однак він навіть у мирний час не надавав цьому ніякого значення, а під час війни його гріхи й зовсім забулись. Із князем Лащ з’єднався ще в Росолівцях і чималу поміч під Старокостянтиновом надав, але відтоді, як розташувався у Збаражі на відпочинок, зробився нестерпним через скандали, що він їх вічно затівав. А вже скільки в нього Заглоба вина випив, скільки нарозповідав байок на превелике задоволення хазяїна, котрий його до себе запрошував щодня, того й не перелічиш і пером не опишеш.

Але коли надійшла звістка про взяття Бара, Заглоба посмутнів, спохмурнів, утратив колишнє завзяття й більше у стражника не з’являвся. Той думав навіть, що веселун шляхтич залишив службу у війську, а тут раптом побачив його перед собою.

Простягнувши руку, він промовив:

– Вітаю вас, шановний пане. Що поробляєте? Чого до мене не заходите?

– Та ось, супроводжую пана Скшетуського, – похмуро відповів Заглоба.

Стражник не любив Скшетуського за статечність і прозвав розумником, хоча про нещастя його знав чудово, бо присутнім був на тому самому бенкеті в Збаражі, коли рознеслася звістка про взяття Бара. Одначе, за природою своєю нестриманий, у ту хвилину ще й п’яний, не побажав на чуже горе зважити і, вхопивши намісника за ґудзик жупана, запитав:

– Що, брате, все за дівкою плачеш?… А гарна була, еге ж?

– Пустіть мене, шановний пане, – сказав Скшетуський.

– Постривай.

– На службі перебуваючи, не вільно мені з виконанням наказу його ясновельможності князя зволікати.

– Постривай! – повторив Лащ із упертістю п’яної людини. – Ти на службі, не я. Мені тут ніхто наказувати не сміє.

Після чого, притишивши голос, повторив запитання:

– Гарна була, га?

Брови поручика зійшлися на переніссі.

– Моя вам порада, пане: не торкайтеся вразливого місця.

– Вразливого місця не торкатися? Та ти марно побиваєшся. Гарна була – жива, значить.

Лице Скшетуського вкрилося смертельною блідістю, але він стримався й мовив:

– Пане… як би мені не забути, з ким честь маю…

Лащ витріщив очі.

– Ти що? Погрожуєш? Мені?… Через якусь шльондру?

– Ідіть, пане стражник, своєю дорогою! – гаркнув, тремтячи від злості, старий Зацвілиховський.

– Ах ви ж, голодранці, сіряки, холуї! – заволав стражник. – За шаблі, панове!

І, вихопивши свою, кинувся на Скшетуського, та в ту ж мить у руці пана Яна засвистіло залізо й шабля стражника птахом шугонула в повітря, сам же він похитнувся і з розмаху гепнувся на весь зріст на землю.

Скшетуський не добив його; він застиг у якомусь дурмані, білий як полотно, а навколо тим часом закипіла буча. З одного боку підскочили супутники стражника, з другого, немов бджоли з вулика, налетіли драгуни Володийовського. Пролунали вигуки: «Бий їх, бий!» Підбігли ще якісь люди, навіть не знаючи, в чому справа. Задзвеніли шаблі, сутичка погрожувала перетворитися на загальне побоїще. На щастя, приятелі Лаща, бачачи, що людей Вишневецького все більшає, протверезівши від страху, підхопили стражника й кинулися навтікача.

Цілком імовірно, коли б мав стражник справу з іншими жовнірами, менш привченими до дисципліни, його б на шматки порубали, та старий Зацвілиховський, опам’ятавшись, тільки крикнув: «Стій!» – і шаблі поховалися в піхви.

Проте весь табір захвилювався: чутка про сутичку досягла княжих вух. Кушель, який ніс караульну службу, вбіг до кімнати, де князь радився з київським воєводою, старостою стобницьким і Денхофом, і крикнув:

– Ваша ясновельможність, жовніри на шаблях б’ються!

Слідом за ним кулею влетів блідий, у нестямі від люті, але вже протверезілий коронний стражник.

– Ваша ясновельможність, я вимагаю справедливості! – кричав він. – У цьому таборі гірше, ніж у Хмельницького, – ні до родовитості немає поваги, ні до сану! Шаблями сановників рубають! Якщо ви, ясновельможний князю, справедливості не надасте мені й не повелите кривдників скарати на смерть, я сам із ними розправлюся.

Князь рвучко підвівся з-за столу.

– Що сталося? Хто на вас напав, пане?

– Ваш офіцер – Скшетуський.

На обличчі князя відобразилося непідробне здивування.

– Скшетуський?

Раптом двері відчинились і ввійшов Зацвілиховський.

– Ваша ясновельможність, я був усьому свідком! – сказав він.

– Я сюди не розбиратися прийшов, а вимагати покарання! – волав Лащ.

Князь повернувся до стражника і зміряв його поглядом.

– Спокійніше, спокійніше! – неголосно, але твердо промовив він.

Було щось страшне в його очах і приглушеному голосі, через що стражник, хоч і славився своєю зухвалістю, миттю замовк, наче втратив дар мови, а решта зблідли.

– Говоріть, пане! – звернувся князь до Зацвілиховського.

Зацвілиховський розповів з усіма подробицями, як стражник, спонукуваний неблагородними й не лише людини знатної, але й простого шляхтича недостойними мотивами, почав кепкувати над бідою Скшетуського, а потому кинувся на нього з шаблею; розповів і яку стриманість, воістину невластиву його рокам, виявив намісник, обмежившись лише тим, що вибив із руки заводіяки зброю. Наприкінці старий сказав:

– Ваша ясновельможність мене знає не перший день: доживши до сімдесяти літ, я олжею своїх уст не осквернив і не оскверню, поки буду живий, тому й під присягою у своїй реляції не зміню жодного слова.

Князю відомо було, що Зацвілиховський слів на вітер не кидає, та й Лаща він занадто добре знав. Але відповіді зразу не дав, тільки взяв перо й почав писати.

Закінчивши, він поглянув на стражника і мовив:

– Буде вам, пане, надана справедливість.

Стражник роззявив був рота із наміром відповісти, але чомусь не знайшов, що сказати, лише упер руку в бік, поклонився й гордо вийшов.

– Желенський! – наказав князь. – Однесете листа панові Скшетуському.

Володийовський, який ні на хвилину не полишав намісника, дещо стривожився, заздрівши на порозі княжого слугу, адже був упевнений, що їх негайно покличуть до князя. Одначе слуга тільки вручив листа і, ні слова не кажучи, вийшов, а Скшетуський, прочитавши послання, подав його другові.

– Читайте, – сказав він.

Володийовський глянув і вигукнув:

– Призначення в поручики!

І, охопивши Скшетуського за шию, розцілував ув обидві щоки.

Поручик у гусарських корогвах вважався майже вищим військовим чином. У тій корогві, де служив Скшетуський, ротмістом був сам князь Ярема, а номінальним поручиком – пан Суфчинський із Сенчі, котрий як людина в літах дійсну службу давно полишив. Пан Ян тривалий час виконував обов’язки того й другого, що, зрештою, в таких корогвах, де старші два чини частіше за все були тільки почесними титулами, траплялося часто й густо. Ротмістром королівської корогви бував сам король, примасівської – примас, поручиками – вищі придворні вельможі, а на ділі командували корогвами намісники, котрих через те частіше за все називали поручиками й полковниками. Таким поручиком, себто полковником, і був по суті Скшетуський. Але особи, що тільки виконували обов’язки, в меншій були пошані: між званням, яке утвердилося в ужитку, і наданим за всією формою існувала чимала розбіжність. Однині ж, з огляду на княжий наказ, Скшетуський ставав одним із перших офіцерів князя воєводи руського.

Одначе в той час як приятелі, вітаючи Скшетуського з виявленою йому честю, від радості так і сяяли, його лице ні на секунду не змінило виразу і, як і до цього, лишалося застиглою суворою маскою: не було на світі таких почестей і чинів, од яких би воно просвітліло.

Все-таки він підвівся й вирушив дякувати князеві, а невеличкий Володийовський тим часом походжав по його квартирі, потираючи руки.

– Оце так так! – промовляв він. – Поручик гусарської корогви! Хто ще в такі молоді роки так був пошанований?

– Тільки б Господь повернув йому щастя! – сказав Заглоба.

– Отож бо й воно! Ви помітили, у нього жоден мускул не здригнувся.

– Він би волів одмовитися, – сказав пан Лонгинус.

– І не диво! – зітхнув Заглоба. – Я б сам за неї оцю руку, що нею прапор захопив, оддав.

– Воістину!

– А що, пан Суфчинський, мабуть, помер? – зауважив Володийовський.

– Видно, помер.

– Хто ж намісником буде? У хорунжого молоко на губах не обсохло, та й на посаді він без року тиждень.

Питання лишилося невирішеним. Відповідь на нього приніс, повернувшись, сам поручик Скшетуський.

– Вельмишановний пане, – сказав він Підбийп’ятці, – князь намісником вашу милість призначив.

– О Боже! – простогнав пан Лонгинус, молитовно складаючи руки.

– Із тим же успіхом можна призначити і його ліфляндську кобилу, – пробурмотів Заглоба.

– Ну, а що з роз’їздом? – запитав Володийовський.

– Вирушаємо без зволікання, – відповів Скшетуський.

– Людей багато наказано взяти?

– Одну козацьку корогву й одну волоську, разом п’ятсот людей буде.

– Еге, та це ціла експедиція – не роз’їзд! Що ж, коли так, час у дорогу.

– У дорогу, в дорогу! – повторив Заглоба. – Може, з Божою поміччю яку вісточку роздобудемо.

Через дві години, коли сонце вже хилилось до обрію, четверо друзів вирушали з Чолганського Каменя, прямуючи на південь; майже одночасно покидав табір коронний стражник зі своїми людьми. За їх від’їздом, не жаліючи вигуків і злих насмішок, спостерігало багато лицарів з різних корогов; офіцери обступили Кушеля, котрий розповідав, з якої причини було вигнано стражника і як це відбувалося.

– Мене до нього було послано з наказом князя, – говорив Кушель, – і, повірте, місія ця виявилася вельми periculosa;[146]146
  небезпечною (лат.).


[Закрыть] він, ледве прочитав, заревів як віл, таврований залізом. І на мене з келепом – дивом не вдарив, мабуть, побачив за вікном німців Корицького й моїх драгунів із пищалями напоготів. А потім як закричить: «Гаразд! Нехай! Проганяєте? Я піду! До князя Домініка поїду, він мене люб’язніше зустріне! І без того, – каже, – остогидло служити з голотою, а за себе, – кричить, – помщуся, не буду я Лащем! І від молодика цього вимагатиму сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє, весь стіл келепом порубав од злості. Лячно мені, признатися: як би з паном Скшетуським не сталося чого поганого. Зі стражником жарти кепські: гордий, лихої вдачі, образ прощати не звик, та й сам не з боязких, до того ж високого звання…

– Та що Скшетуському може зробитися sub tutela[147]147
  під заступництвом (лат.).


[Закрыть] самого князя! – заперечив один із офіцерів. – І стражник, скільки б не куражився, навряд чи ризикне зв’язуватися з такою персоною.

Тим часом поручик, нічого не відаючи про погрози стражника, віддалявся зі своїм загоном од табору, тримаючи шлях на Ожиговці, в бік Південного Бугу й Медведівки. Хоча вересень позолотив уже листя дерев, ніч настала тепла й погожа, ніби в липні; таким видався той рік: зими немовби й не було, а навесні все зацвіло тоді, коли в минулі роки у степах іще глибокі сніги лежали. Дощовому літові на зміну прийшла суха та м’яка осінь, із тьмяними днями та ясними місячними ночами. Загін просувався по рівній дорозі, особливо не остерігаючись, – поблизу табору ждати нападу не доводилося; коні бігли прудко, попереду їхав поручик із десятком вершників, за ним Володийовський, Заглоба й пан Лонгинус.

– Гляньте-но, братця, як освітлений місяцем той пагорок, – шепотів Заглоба, – ніби серед білого дня, їй-богу. Кажуть, тільки під час війни бувають такі ночі, щоб душі, відлітаючи від тіл, не розбивали в темряві лоби об дерева, як горобці об крокви в клуні, й легше знаходили дорогу. На додачу нині п’ятниця, спасів день: отруйним випарам із землі виходу нема, й у нечистої сили до людини доступ відсутній. Відчуваю, полегшало мені, і надія в душу вступає.

– Головне, ми зрушили з місця й хоч що-небудь для порятунку князівни вжити можемо! – зауважив Володийовський.

– Немає гірше тужити, сидьма сидячи, – вів далі Заглоба, – а на коні тебе протрясе – дивись, відчай і спуститься в п’яти, а там висиплеться зовсім.

– Не вірю я, – прошепотів Володийовський, – що так легко всього позбутися можна. Почуття, exemplum,[148]148
  приміром (лат.).


[Закрыть] немовби кліщ впивається в серце.

– Якщо почуття справжнє, – промовив пан Лонгинус, – хоч ти з ним зітнись, як із ведмедем, усе одно здолає.

Сказавши так, литвин зітхнув – зітхання вирвалось із його переповнених солодкими почуттями грудей, як із ковальського міха, – невеличкий же Володийовський здійняв очі до неба, ніби прагнучи відшукати серед зірок ту, що світила князівні Барбарі.

Коні раптом дружно зафоркали, вершники хором відповіли: «На здоров’я, на здоров’я!» – і все стихло, поки чийсь сумний голос не затягнув у задніх рядах пісню:

 
Їдеш на війну, сарáко,
Їдеш воювать,
Вдень рубатимеш козака
Й просто неба спать.
 

– Старі жовніри розповідають: кінь форкає на добро, та й батько мій покійний, пам’ятаю, теж так говорив, – промовив Володийовський.

– Щось мені підказує: не даремно ми їдемо, – відповів Заглоба.

– Пошли ж, Господи, й поручику бадьорості душевної, – зітхнув пан Лонгинус.

Заглоба ж раптом затряс головою, як людина, що не може відкараскатись од набридливої думки, і, не витримавши, заговорив:

– Мене інша точить турбота: поділюся я, мабуть, із вами, а то вже несила стало. Чи не помітили ви, шановні добродії, що з деякого часу Скшетуський – якщо, звичайно, не удає – тримається так, буцім менше за всіх нас порятунком князівни стурбований?

– Де там! – заперечив Володийовський. – Це в нього вдача така: по собі показувати нічого не любить. Ніколи він іншим і не був.

– Так-то воно так, одначе пригадайте, добродію: хоч як би ми підбадьорювали надією, він і мені, й вам одповідав так negligenter,[149]149
  недбало, байдужливо (лат.).


[Закрыть] ніби йшлося про пусту справу, а, бачить Бог, чорна б то була з його боку невдячність: сердега стільки за ним сліз пролила, так змучилася, що й пером не описати. Своїми очима бачив.

Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, що він од неї відступився. Хоча, вірно, спершу, коли диявол цей її викрав із Розлогів, побивався так, що ми за його mens побоювались, а тепер куди більше стриманий. Та якщо йому Господь дарував душевний спокій і сил додав – воно й на краще. Ми, як істинні друзі, радіти маємо.

Сказавши так, Володийовський пришпорив коня й поскакав уперед до Скшетуського, а Заглоба деякий час їхав мовчки біля Підбийп’ятки.

– Маю надію, пане, ви поділяєте мою думку, що, коли б не амури, куди менше зла творилося на світі?

– Що Всевишнім наперед визначено, того не уникнеш, – відповів литвин.

– Ніколи ви до ладу не відповісте. Де Крим, а де Рим! Через що було зруйновано Трою, скажіть на милість? А нинішня війна хіба не через руду косу? Чи то Хмельницький Чаплинську забажав, чи то Чаплинський Хмельницьку, а нам за гріховні пристрасті платити головою!

– Це любов нечиста, але ж є й високі почуття, що примножують Господню славу.

– Ось тепер ваша милість у саме яблучко влучили. А чи скоро самі на солодкій сій ниві почнете трудитися? Я чув, перед походом вас опоясали шарфом.

– Ох, братушко!.. Братушко!..

– У трьох головах притичина, чи що?

– Ах! У тім-то й справа!

– Тоді послухайте мене: розмахніться добряче та й зітніть разом голови Хмельницькому, ханові та Богуну.

– Якби ж вони побажали в ряд стати! – мрійливо промовив литвин, здіймаючи очі до неба.

Тим часом Володийовський довго їхав поряд із Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на безживне лице друга, а потім його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – сказав він, – даремно ви роздумами себе мучите.

– Не роздумую я, молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це й премного похвальна справа, але ж ви не чернець, аби вдовольнятися лише молитвою.

Пан Ян поволі повернув страдницьке своє лице до Володийовського й запитав глухим, повним смертної туги голосом:

– Скажіть, Міхале, що мені лишилось іще, як не постригтись у ченці?…

– Вам лишилось її врятувати, – відповів Володийовський.

– Чого я й буду прагнути до останнього подиху. Та навіть якщо відшукаю живою, чи не буде пізно? Допоможи мені, Господи! Про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Нема в мене інших бажань, окрім як вирвати її з окаянних рук, а потім нехай отримає вона такий притулок, який і я для себе знайти постараюся. Видно, не захотів Господь… Дайте мені помолитися, Міхале, а кровоточивої рани не чіпайте…

У Володийовського стислося серце; хотілося йому втішити приятеля, підбадьорити надією, та слова застрявали в горлі, й їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи Скшетуського ворушилися швидко, шепочучи молитву, котрою він, видно, жахливі думки відігнати прагнув, невеличкого ж лицаря, коли він глянув на висвітлене місяцем лице друга, страх охопив, бо здалося йому: перед ним обличчя ченця – суворе, виснажене приборкуванням плоті й постами.

І тут той самий голос знову заспівав у задніх шеренгах:

 
Вернешся з війни, сарбко,
Скінчиш воювать,
Будеш рани ти, бідако,
В злиднях рахувать.