Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 57 страниц)

Розділ VI

По всій Україні та по Задніпров’ю немовби що зашуміло, немовби передвістя близької бурі дали про себе знати; якісь чутки дивні покотилися від села до села, від хутора до хутора, наче рослина, котру восени вітер степом жене і котра в народі перекотиполем зветься. В містах перешіптувалися про якусь велику війну, щоправда, ніхто не знав, хто і з ким збирається воювати. Та безперечно щось назрівало. Обличчя стали тривожними. Орач із плугом неохоче виходив у поле, хоча весна надійшла рання, тиха, тепла і над степом уже давно дзвеніли жайворонки. Вечорами жителі сіл збиралися натовпами на великих дорогах і впівголоса перемовлялися про страшне й незбагненне. У сліпців, які бродили з лірами й піснею, випитували новини. Декому ночами ввижалися якісь відблиски в небі або здавалося, що місяць червоніший од звичайного встає з-за лісів. Передвіщалися нещастя або смерть короля – і все було тим більш дивно, що до земель цих, здавна звиклих до тривог, битв, набігів, страхові нелегко було підступитися; видно, якісь особливо зловісні вітри почали носитися над землею, якщо тривога зробилася повсюдною.

Тим більша тиснула духота і скрута, що ніхто не вмів навислу загрозу пояснити. Одначе серед недобрих передвість два безумовно вказували, що і насправді слід чекати чогось недоброго. По-перше, небачене число дідів-лірників з’явилося по всіх містах і селах, і траплялися серед них люди чужі, нікому не відомі, про котрих перешіптувалися, що вони діди несправжні. Тиняючись усюди, вони таємниче обіцяли, що день суду і гніву Божого близький. По-друге, низові почали напиватися до нестями.

Друге передвістя було куди як зловісніше. Січ, стиснута в занадто тісних кордонах, не могла прогодувати всіх своїх людей; походи бували нечасто, так що степом козак прогодуватися не міг; через те ж бо в мирні часи багато низових щороку й розбрідалося по місцях заселених. Без ліку січовиків було по всій Україні і навіть по всій Русі. Одні наймалися в старостівські загони, другі шинкарювали по шляхах, треті займалися в містах і селах торгівлею та ремеслом. Майже в кожнім селі стояла на белебні хата, в якій жив запорожець. Деякі заразом із хатою заводили ще й дружину та господарство. І запорожець цей, як людина бита й терта, дуже часто ставав благословенням для села, до котрого прибився. Не було ліпших ковалів, колісників, чинбарів, воскобоїв, рибалок або ловчих. Запорожець усе вмів, за все брався – хоч хату ставити, хоч сідло шити. Зазвичай були це насельники неспокійні, бо жили буттям тимчасовим. Тому, хто мав намір зі зброєю в руках виконати вирок, напасти на сусіда або себе від можливого нападу захистити, досить було кинути клич, і молодці зліталися, немовби охочі побенкетувати ворони. Їх послугами користувалась і шляхта, і пани, що вічно позивались одне з одним, але, якщо таких оказій не траплялося, запоріжці сиділи тихо по селах і в поті чола добували хліб насущний.

Тривало так іноді рік, іноді два, доки раптом не розносилася чутка чи про великий який-небудь похід, чи про похід когось із отаманів на татар, на ляхів, на польських панів у волоській землі, і тоді всі ці колісники, ковалі, чинбарі, воскобої кидали мирні справи свої й для початку ударялися по всіх українських шинках у непробудну пиятику.

Пропивши все, що мали, вони починали пити в борг, не на те, що є, але на те, що буде. Очікувана здобич мала оплатити гульбу.

Ця пошесть повторювалася з такою постійністю, що з часом навчені досвідом тутешні люди почали говорити: «Еге, шинки трясуться від низових – на Україні щось затівається».

І старости негайно зміцнювали в замках гарнізони, пильно до всього приглядаючись; вельможі збирали дружини, шляхта відсилала жінок і дітей в міста.

І ось тієї весни козаки запили, як ніколи, без розбору промотуючи все нажите, причому не в однім повіті, не в однім воєводстві, а по всій Русі, від краю до краю.

Щось, напевно, і справді назрівало, хоча самі низові, схоже, поняття не мали, що саме. Почали подейкувати про Хмельницького, про його втечу на Січ, про городових козаків із Черкас, Богуслава, Корсуня та інших міст, які втекли вслід за ним; але подейкували ще й зовсім про інше. Вже багато років ходили чутки про велику війну з бусурманами, котру король замишляв, аби добрим молодцям була здобич, але ляхи цьому чинили опір – так що тепер усі чутки змішалися і посіяли в душах людських тривогу та очікування чогось нечуваного.

Стривоженість ця проникла навіть у лубенські стіни. На таке закривати очі не годилося, і, вже звичайно, не зробив цього князь Ярема. У державі його неспокій хоча й не переріс у бродіння, бо страх усіх стримував, але через якийсь час із України почали доходити чутки, що подекуди холопи виходять з послуху шляхті, вбивають євреїв, що силою хочуть записатися в реєстр – з поганими воювати, що число втікачів на Січ зростає.

Тому князь, розіславши листи до краківського правителя, до пана Калиновського і до Лободи в Переяслав, звелів зганяти стада із степів і стягувати війська зі сторожових поселень. Тим часом надійшли втішні вісті. Великий гетьман повідомив усе, що знав про Хмельницького, вважаючи, однак, неможливим, аби з цієї справи смута якась могла виникнути; польний гетьман відписав, що «гультяйство, зазвичай, наче рої, навесні біситься». І тільки старий хорунжий Зацвілиховський надіслав відповідь, у котрій заклинав князя до всього поставитися серйозно, бо велика гроза насувається з Дикого Поля. Про Хмельницького ж повідомляв, що той із Січі до Криму поспішив – прохати у хана допомоги. «А як мені з Січі друзі доносять, – стояло в листі, – буцім там кошовий із усіх луговин і річок піше й кінне військо збирає, не розтлумачуючи нікому, навіщо чинить так, то вважаю я, що гроза ця впаде на нас, і якщо станеться таке з татарською підмогою, дай Боже, щоби погибель усім землям руським не приключилась».

Князь вірив Зацвілиховському більше, ніж гетьманам, бо розумів, що на всій Русі ніхто так не знає козаків і їх замірів. Тому прийняв він рішення зібрати якомога більше війська, а поки що ґрунтовно розібратися в тім, що відбувається.

Одного разу вранці звелів він покликати Биховця, поручика волоської корогви, і сказав йому:

– Поїдете, добродію, з посольством од мене до пана кошового отамана на Січ і вручите йому цього листа з моєю княжою печаттю. А щоб знали ви, чого там триматися, скажу вам ось що: лист цей – усього лиш підстава, а мета посольства в голові вашої милості має залишатися, підмічайте все, що в них відбувається, скільки війська зібрали і чи збирають іще. Особливо ж постарайтеся яких-небудь тамтешніх людей на свій бік залучити і про Хмельницького гарненько все розізнати, де перебуває і чи правда, що до Криму поїхав у татар допомоги прохати. Ясно?

– Як день.

– Поїдете на Чигирин, але в дорозі більше однієї ночі не відпочивайте. По приїзді підете до хорунжого Зацвілиховського, щоб забезпечив вас листами до своїх друзів на Січі, отож листи друзям тим секретно передасте. Від них про все дізнаєтесь. Із Чигирина попливете до Кодака, поклонитеся від мене панові Гродзіцькому й віддасте йому оцього листа. Він вас звелить переправити через пороги і надасть необхідних перевізників. У Січі, одначе, не байдикуйте, дивіться, слухайте і поспішайте назад, якщо живі залишитесь, бо експедиція ця нелегка.

– Ваша ясновельможність, можете розпоряджатися життям моїм! Людей багато взяти?

– Сорок душ супроводу. Вирушите сьогодні ж під вечір, а перед від’їздом приходьте за інструкціями. Важливу місію доручаю вам, шановний пане.

Биховець вийшов зраділий, а в передпокої зустрів Скшетуського та кількох офіцерів від артилерії.

– Навіщо викликали? – поцікавилися ті.

– Мені в дорогу сьогодні.

– Куди ж? Куди це?

– В Чигирин, а звідти – далі.

– Тоді ходімо зі мною, – сказав Скшетуський.

І, прийшовши з ним до себе на квартиру, ну вмовляти Биховця, щоб той йому дорученням поступився.

– Якщо ти друг, – говорив він, – проси, чого хочеш, коня турецького, скакуна, не пожалію, тільки б поїхати, тому що душа моя в ті сторони рветься! Грошей хочеш – будь ласка, тільки поступись. Слави особливої там не здобудеш, бо раніше війна, якщо їй судилося бути, почнеться – а загинути можна. Я ж знаю, Ануся тобі, як і багатьом, мила – а поїдеш, її в тебе й одіб’ють.

Останній аргумент більше за інші подіяв на пана Биховця, одначе на вмовляння він не піддавався. Що скаже князь, якщо він не погодиться? Чи не розсердиться? Таке доручення – фавор од князя.

Скшетуський одразу ж поспішив до князя й попросив негайно про себе доповісти.

За хвилину паж повідомив, що князь дозволяє ввійти.

Серце гупало в грудях намісника, що боявся почути коротке «ні!», після чого довелося б на всьому поставити хрест.

– Що скажете? – мовив князь.

Скшетуський кинувся йому в ноги.

– Ясновельможний княже, я прийшов уклінно благати, щоби поїздку на Січ було доручено мені. Биховець по дружбі, може, й поступився б, тому що мені вона важливіша за життя, та тільки він побоюється, чи не будете ви, ваша княжа ясновельможність, сердитися на нього.

– Господи! – вигукнув князь. – Та я б нікого іншого, крім вас, і не послав би, але здалося мені, що ви поїдете неохоче, нещодавно таку довгу дорогу подолавши.

– Ясновельможний княже, хоча б і щодня мене посилали, завжди libenter[53]53
  охоче (лат.).


[Закрыть] в ті сторони їздити буду.

Князь зупинив на ньому довгий погляд чорних своїх очей і, помовчавши, запитав:

– Що ж у вас там таке?

Намісник, не вміючи витримати допитливого погляду, знітився, ніби в чомусь провинився.

– Мабуть, доведеться розповісти все як є, – сказав він, – бо від проникливості вашої княжої ясновельможності ніякі arcana[54]54
  таємниці (лат.).


[Закрыть] приховати не можна; не знаю тільки – чи поставиться ваша милість із співчуттям до слів моїх.

І він почав розповідати, як познайомився з донькою князя Василя, як закохався в неї і як прагне тепер її провідати, а після повернення з Січі відвезти її до Лубен, аби від козацького розгулу та Богунових домагань уберегти. Промовчав тільки про махінації старої княгині, бо тут зв’язувало його слово. Зате він так почав благати князя, щоб функції Биховця йому передоручив, що князь сказав:

– Я б вам і так поїхати дозволив, і людей би дав, але якщо вже ви так розумно придумали власну схильність сердечну з моїм дорученням узгодити, залишається мені піти назустріч.

Сказавши це, він плеснув у долоні й звелів пажу покликати пана Биховця.

Зраділий намісник припав до руки князя, а той стиснув у долонях голову його й звелів не падати духом. Він безмежно любив Скшетуського, тямущого воїна й офіцера, на котрого в усьому можна було покластися. До того ж між ними існував зв’язок, який виникає між підлеглим, який усією душею любить начальника, і начальником, який це знає й відчуває. Біля князя товпилося чимало придворних, які служили або догоджали заради власного зиску, та орлиний розум Яреми добре бачив, хто чого вартий. Знав він, що Скшетуський як людина – прозоріший сльози, а тому цінував його й за відданість платив вдячністю.

Із радістю почув він, що улюбленець його обрав доньку Василя Курцевича, старого слуги Вишневецьких, пам’ять про котрого була князеві тим дорожча, чим сумніша.

– Не через невдячність до князя, – сказав він, – не довідувався я про дівчину, а тому, що опікуни не бували в Лубнах, а скарг ніяких я на них не отримував і вважав через те, що вони люди достойні. Та коли вже ви мені зараз про князівну розповіли, я, наче про рідну, про неї пам’ятатиму.

Скшетуський, чуючи таке, не міг не подивуватися доброті володаря свого, котрий ніби сам собі дорікав за те, що посеред багатьох трудів своїх не зайнявся долею дитяти старого жовніра і дворянина.

Тим часом з’явився Биховець.

– Шановний пане, – звернувся до нього князь, – слово сказане: бажаєте – їдьте, але я прошу, поступіться ви заради мене цим дорученням Скшетуському. В нього на те є свої особливі підстави, а я вже, пане, для вас натомість що-небудь придумаю.

– Ваша ясновельможність, – відповів Биховець, – найбільша це милість од вашої ясновельможності, що, маючи право наказати, ви віддаєте справу на мій розсуд. І негідним був би я такої милості, якби не прийняв її з найвдячнішим серцем.

– Подякуйте ж своєму товаришу, – звернувся князь до Скшетуського, – і йдіть збиратися.

Скшетуський почав гаряче дякувати Биховця й через кілька годин був готовий вирушити. В Лубнах йому давно вже не сиділось, а поїздка відповідала всім його намірам. Спершу йому належало побачитись із Оленою, а потім, на жаль, розлучитися з нею надовго; щоправда, саме цей час і потрібен був, аби після небувалих дощів дороги зробилися проїжджими для колісного пересування. До цього княгиня з Оленою дістатися Лубен не змогли б, тому Скшетуському лишалося чекати або в Лубнах, або перебратися в Розлоги, що суперечило угоді з княгинею і, найголовніше, викликало б підозри Богуна. В цілковитій безпеці від домагань останнього Олена могла почуватися тільки в Лубнах, але, позаяк вона була вимушена тривалий час лишатися в Розлогах, краще за все Скшетуському було поїхати, а на зворотному шляху під охороною княжого загону забрати її з собою. Все таким чином обміркувавши, намісник поспішав із від’їздом і, отримавши від князя інструкції та листи, а гроші на поїздку від скарбничого, задовго до настання ночі вирушив у дорогу, прихопивши Редзяна і маючи при собі сорок вершників із козацької княжої корогви.

Розділ VII

Була вже друга половина березня. Трави буйно пішли в ріст, зацвіло перекотиполе, степ закипів життям. На ранок другого дня пан Скшетуський на чолі своїх людей їхав нібито по морю, пливкою хвилею котрого була трава, розгойдана вітром. А навколо без ліку було радості й весняних голосів: кликів, цьомкання, посвистів, щебетання, тріпотіння крил, дзижчання комах; степ звучав лірою, на якій була рука Господня. Над головами вершників яструби, ніби підвішені хрестики, нерухомо стояли в блакиті, дикі гуси летіли клином, пропливали ключі журавлів; на землі ж – гін здичавілих табунів: ось мчать степові коні, бачиш, як розпорюють вони грудьми трави, летять як буря і зупиняються мов укопані, півколом оточуючи вершників; гриви їхні розметались, ніздрі роздуті, очі здивовані! Здається – розтоптати ладні непроханих гостей. Та мить – і раптом зриваються з місця, і пропадають так само швидко, як і примчалися, тільки трава шумить, тільки квітники миготять! Тупіт стих, і знову чути гучну пташину різноголосицю. І все б, здається, радісно, та є якась туга в радості цій, галасливо начебто, а пусто, – гей! – а широко, а просторо! Конем не досягти, думкою не осягти…

Хіба що тугу цю, безлюддя це, степи ці полюбити і збентеженою душею кружляти над ними, спати вічним сном у їхніх курганах, голоси степові наслухати й самому відгукуватись.

Стояв ранок. Великі краплини блищали на полині та бур’яні, свіжі подуви вітру просушували землю, на якій дощі полишили широкі калюжі, що розлились озерцями і сяяли на сонці. Загін намісника поволі просувався вперед, бо важко поспішати, коли коні раз по раз провалюються по коліно в м’яку землю. Намісник, одначе, не дозволяв подовгу відпочивати на могильних пагорбах – він поспішав зустрітися й попрощатися. Отак до полудня наступного дня, проїхавши смужку лісу, вздрів він вітряки Розлогів, розкидані по горбах та ближніх курганах. Серце в грудях Скшетуського забилось, як молот. Його не чекають, ніхто про його приїзд не знає: що скаже вона, коли він з’явиться? А онде, там уже хати підсусідків, які потонули в молодих садах вишневих; далі розкидане сільце холопів, а ще далі замаячив і колодязний журавель на панському майдані. Намісник підняв коня і погнав його в галоп. За ним кинулись інші; так і полетіли вони селом із гиканням і свистом. Тут і там селянин показувався з хати, дивився, хрестивсь: чорти не чорти, татари не татари. Грязюка з-під копит летить так, що не зрозумієш, хто скаче. А вони доскакали вже до майдану й осадили перед зачиненими ворітьми.

– Гей ви там! Відчиняй, хто живий!

На шум, стук і собачий гавкіт прибігли з двору люди. У страху припали вони до воріт, вирішивши, що на обійстя напали.

– Хто такі?

– Відчиняй!

– Князів немає вдома.

– Відчиняй же, сучий сину! Ми від князя з Лубен.

Нарешті челядь упізнала Скшетуського.

– Це ваша милість! Зараз ми, зараз!

Ворота відчинились, а тут і сама княгиня вийшла на ґанок, кинувши оком з-під долоні на гостей.

Скшетуський сплигнув з коня і, підійшовши до неї, сказав:

– Не впізнаєте, ваша милість добродійко?

– Ох! Невже це ви, пане намісник? А я вже думаю, татари напали. Кланяюся й ласкаво прошу до хати.

– Дивуєтеся, мабуть, ласкава пані, – сказав Скшетуський, коли ввійшли, – бачачи мене в Розлогах, а я ж слова не порушив. Оце князь мене в Чигирин, а потім і далі посилає. Він звелів у Розлогах зупинитися, про здоров’я ваше запитати.

– Дякую його княжій ясновельможності, милостивому володарю й благодійнику нашому. Чи скоро він задумав нас із Розлогів проганяти?

– Князь узагалі про це не помишляє, не знаючи, що прогнати б вас не завадило; а я що сказав, тому й бути. Залишитеся ви в Розлогах, у мене свого добра доволі.

Княгиня відразу повеселішала і сказала:

– Сідайте ж, ваша милість, і почувайтеся приємно, як я, вас бачачи.

– Князівна здорова? Де вона?

– Вже ж я розумію, що не до мене ви приїхали, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від амурів цих дівка ще справніша зробилася. Та я її зараз і гукну, а сама причепурюся трохи – соромно мені в такому вигляді гостя поштувати.

Одягнена була княгиня в плаття з линялої набійки, поверх якого було накинуто кожух; взута ж у ялові чоботи.

Але тут Олена, хоч і непокликана, влетіла до світлиці, дізнавшись од татарина Чехли, хто приїхав. Убігши, засапана й червона, як вишня, вона ніяк не могла віддихатись, і тільки очі її сміялися щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї руки цілувати, а коли княгиня навмисно вийшла, почав цілувати в уста, тому що чоловік він був завзятий. Вона ж не дуже й опиралася, слабіючи від щасливого захоплення.

– А я вашу милість і не чекала, – шепотіла вона, мружачи свої прекрасні очі. – Та не цілуй уже так, негоже воно.

– Чом не цілувати, – мовив лицар, – якщо мені й мед не такий солодкий? Я вже думав – засохну без тебе; сам князь поїхати звелів.

– Значить, йому відомо?

– Я зізнався. А він іще й радий був, згадавши про князя Василя. Еге, мабуть, напоїла ти мене чимось, дівчино, нічого й нікого, крім тебе, не бачу!

– Це милість Божа – таке засліплення твоє.

– А пам’ятаєш, як кречет руки наші з’єднав? Видно, так судилося.

– Пам’ятаю…

– Коли я в Лубнах з туги на Солоницю ходив, ти мені як жива являлась, а руки простягну – зникаєш. Але тепер нікуди ти від мене не дінешся, і нічого вже нам більше не завадить.

– Якщо й завадить, то не по волі моїй.

– Скажи, чи я тобі любий?

Олена опустила очі, та відповіла врочисто й чітко:

– Як ніхто інший у цілім світі.

– Нехай мене золотом і почестями осипають, а я віддам перевагу цим словам, бо відчуваю, що правду ти говориш, хоч сам не знаю, чим зумів заслужити прихильність таку.

– Ти мене пожалів, приголубив, заступився за мене і такі слова сказав, яких я раніше ніколи й не чула.

Олена схвильовано змовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.

– Володаркою мені будеш, не дружиною, – сказав він.

І замовкли обоє, тільки він очей із неї не зводив, поспішаючи винагородити себе за тривалу розлуку. Дівчина здалася йому ще красивішою, ніж раніше. У похмурій цій світлиці, у грі сонячних променів, які розбивалися на веселки скляними коліщатками вікон, вона схожа була на зображення Пречистих Дів у темних костьольних вівтарях. Але при цьому від неї струмувала така теплота й така життєрадісність, стільки прекрасної жіночності й чарівності являв і лик, і весь образ її, що можна було голову втратити, без тями закохатись і кохати вічно.

– Од краси твоєї я осліпнути можу, – сказав намісник.

Білі зубки князівни весело сяйнули в усмішці.

– Анна Борзобагата, напевно, в сто разів краща!

– Їй до тебе, як олив’яній цій тарілці до місяця.

– А мені його милість Редзян інше говорив.

– Його милість Редзян по шиї давно не отримував. Що мені та панна! Хай інші бджоли із квітки тієї мед беруть, там їх доволі дзижчить.

Подальшу бесіду було перервано приходом старого Чехли, що з’явився вітати намісника. Він вважав його вже своїм майбутнім володарем і тому кланятися почав од порога, східним звичаєм, показуючи повагу.

– Ну, старий, візьму з дівчиною й тебе. Ти їй теж служи до смерті.

– Недовго вже чекати, володарю! Та скільки жити, стільки й служити. Нема Бога, крім Бога!

– Десь через місяць, як повернуся з Січі, поїдемо в Лубни, – сказав намісник, звертаючись до Олени. – А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю жде.

Олена обімліла.

– Ти на Січ їдеш?

– Князь із листом послав. Але ти не лякайся. Персона посла навіть у поганих недоторканна. Тебе ж із княгинею я хоч зараз відправив би до Лубен, та от дороги страшні. Сам перевірив, навіть верхи не дуже проїдеш.

– А до нас надовго?

– Сьогодні під вечір на Чигирин рушимо. Раніше прощатися, скоріше вертатися. Княжа служба. Не моя воля, не мій час.

– Прошу до столу, коли намилувалися та наворкоталися, – сказала, входячи, княгиня. – Ого! Щоки ж бо у дівки палають, видно, не гаяли ви часу, пане кавалер! Та що там, так воно й має бути!

Вона поблажливо поплескала Олену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. По Богунові вона давно вже відпечалилася, до того ж завдяки щедрості намісника все складалося так, що Розлоги «cum боріс, лесіс, граніцібус et колонііс» вона могла вважати власністю своєю та синів своїх.

А багатства це були чималі.

Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.

– Із дня на день жду. Спершу сердилися вони, але потім, обміркувавши дії ваші, дуже як майбутнього родича полюбили, тому, мовляв, що такого хвацького кавалера важко вже в нинішні м’які часи знайти.

Пообідавши, пан Скшетуський із Оленою пішли у вишняк, що тягся за майданом до самого рову. Сад, як снігом, усипаний був раннім цвітом, а за садом чорніла діброва, в якій кувала зозуля.

– Хай наворожить нам щастя, – сказав пан Скшетуський. – Тільки треба запит запитати.

І, повернувшись до діброви, сказав:

– Зозулько-зозулько, скільки літ нам із оцією панною у шлюбі жити?

Зозуля зразу ж закувала й накувала півсотні з гаком.

– Дай же Бог!

– Зозулі завжди правду говорять, – сказала Олена.

– А коли так, то я ще запитаю! – розохотився намісник.

І запитав:

– Зозулько-зозулько, а чи багато хлоп’яток у нас народиться?

Зозуля, наче на замовлення, зразу ж обізвалась і накувала не більше не менше як дванадцять.

Пан Скшетуський не знав од радості, що й робити.

– Ось, будь ласка! Старостою зроблюся, їй-богу! Чула, ласкава панно? Га?

– Нічого я не чула, – відповіла червона, як вишня, Олена. – Про що запитував, навіть не знаю.

– Може, повторити?

– І цього не треба.

У таких бесідах і безтурботних жартах, наче сон, минув їхній день. Увечері після тривалого ніжного прощання намісник рушив на Чигирин.