Текст книги "Вогнем і мечем"
Автор книги: Генрик Сенкевич
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 15 (всего у книги 57 страниц)
Скшетуський заліз на воза, що його ординці зразу ж оточили кільцем, і вирушив у дорогу. Проїхати через майдан виявилося справою нелегкою, бо весь він був заповнений козаками й мужвою. І ті, й інші варили куліш, співали пісень про жовтоводську та корсунську перемоги, вже складених сліпцями-лірниками, що у величезній кількості хтозна-звідки прибрели до табору. Між багаттями, що полум’ям своїм облизували казани з кулешем, там і сям лежали тіла померлих жінок, яких ґвалтували вночі переможці, або височіли піраміди, складені з голів, одрубаних після битви в поранених і вбитих вояків противника. Трупи ці й голови почали вже розкладатися й тхнули, що, здавалось, аж ніяк не турбувало людське юрмище. В місті кидались у вічі сліди спустошень і дикого розгулу запоріжців: вікна і двері повиламувано, уламки та осколки безцінних предметів, перемішані з пташиним пухом і соломою, завалили майдан. По карнизах будинків висіли повішені, здебільшого євреї, а набрід розважався, чіпляючись за ноги й розгойдуючись.
З одного боку майдану чорніли попелища згорілих будинків і парафіяльного костьолу; від попелищ цих іще тягло жаром, а над ними курився дим. Запах горілого стояв у повітрі. За спаленими будинками розташувався кіш і зігнаний ясир під наглядом численної татарської варти, повз котру пан Скшетуський змушений був проїхати. Хто поблизу Чигирина, Черкас і Корсуня не встиг сховатись або не загинув під сокирою черні, той потрапив у неволю. Серед полонеників були й жовніри, захоплені в обох битвах, і довколишні жителі, що досі не встигли або не побажали приєднатися до бунту: люди з осілої шляхти чи просто шляхетського чину, підстарости, офіцери, хуторяни, однодворці з глушини, жінки і діти. Старих не було: їх, непридатних для продажу, татари вбивали. Орда виводила цілі руські села і поселення, чому Хмельницький не смів противитись. Неодноразово траплялося, що чоловіки ішли в козацьке військо, а на знак подяки татари спалювали їхні хати й забирали жінок і дітей. Та ба, серед загального розгулу й здичавіння нікого це вже не турбувало, ніхто не шукав управи. Простолюдці, беручи до рук зброю, зрікалися рідних гнізд, жінок і дітей. Якщо вже відбирали жінок у них, одбирали й вони, і навіть ліпше, тому що «ляшок», натішившись і наглумившись, вони вбивали або продавали ординцям. Серед полонянок доволі було також і українських молодиць, зв’язаних із паннами із шляхетських домів по три або по чотири однією мотузкою. Неволя й доля зрівнювали стан. Вигляд цих нещасних потрясав душу й породжував жадобу помсти. В лахмітті, напівголі, беззахисні перед непристойними жартами поганих, які заради цікавості тинялися юрбами по майдану, повергнуті, побиті або ціловані мерзенними вустами, вони втрачали розум і волю. Одні схлипували або голосно ридали, інші – з нерухомим поглядом, із божевіллям ув очах і роззявленим ротом – байдуже піддалися всьому, що з ними робилося. То тут, то там лунав нестямний зойк людини, що її вбивали за спалах відчайдушного опору; нагайки з бичачої шкіри раз по раз свистіли над натовпами полонеників-чоловіків, і свист цей зливався з криками страждань, плачем дітей, ревінням худоби й кінським іржанням. Ясир не було ще поділено і не вишикувано для конвоювання, тому скрізь панувало страшне безладдя. Вози, коні, рогата худоба, верблюди, вівці, жінки, чоловіки, купи награбованого одягу, посуду, килимів, зброї – все це, згромаджене на величезному просторі, ще очікувало поділу й упорядкування. Раз по раз приганялися нові гурти людей і худоби, навантажені пороми перетинали Рось, із головного ж коша прибували все нові й нові гості, щоб потішити погляд виглядом зібраного добра. Деякі, хмільні від кумису або горілки, нацупивши на себе дивну вдяганку – ризи, стихарі, руські ряси або навіть плаття, – вже сварилися, вчиняли чвари й ярмарковий ґвалт із приводу того, що кому дістанеться. Татарські чабани, сидячи біля своїх гуртів на землі, розважалися – одні висвистуючи на дудках пронизливі мелодії, інші – граючи в кості та взаємно б’ючи один одного палицями. Зграї собак, які поприбігали вслід за своїми господарями, гавкали й жалібно вили.
Пан Скшетуський минув нарешті людську цю геєну, наповнену стогонами, слізьми, горем і жахливими криками, і вирішив було, що зрештою переведе дух, одначе зразу ж нове жахливе видовище постало перед його очима. Віддалік, звідки долітало безугавне кінське іржання, сірів власне кіш, який кишів тисячами татар, а ближче, на полі, тут же біля битого шляху, що вів на Черкаси, молоді воїни вправлялись у стрільбі з лука, заради втіхи пускаючи стріли в слабких або хворих полонеників, котрим довга дорога до Криму виявилась би не до снаги. Декілька десятків трупів уже лежали на дорозі, продірявлені, як решета, деякі ще сіпалися в конвульсіях. Ті, в кого стріляли, висіли, прив’язані за руки до придорожніх дерев. Були серед них і старі жінки. Радісному після вдалого пострілу сміхові вторили вигуки:
– Якши, єґєт! Добре, хлопці!
– Ук якши колда! Лук у добрих руках!
Біля головного коша забивали тисячі голів худоби і коней на прокорм воїнам. Земля була просякнута кров’ю. Нудотні міазми свіжини робили дихання неможливим, а між купами м’яса ходили червоні ординці з ножами в руках. День був жаркий, сонце пекло. Тільки за годину вибрався пан Скшетуський зі своїм конвоєм у чисте поле, та довго ще доносилися з головного коша далекі голоси й ревіння. По дорозі теж було цілком достатньо слідів хижого розбою та біди. Спалені обійстя, голі печі погорілих хуторів, потолочені вруна, переламані дерева, спалені на дрова вишневі сади біля колишніх хат. Раз по раз попадалися кінські або людські трупи, страшно спотворені, посинілі, роздуті, а на них і над ними зграї ворон і воронів, які з шумом і гомоном, бачачи людей, зривалися з місця. Криваве діяння Хмельницького повсюди впадало у вічі, й важко було зрозуміти, на кого чоловік цей підняв руку, бо його власний край передусім стогнав під тягарем недолі.
У Млієві зустрілись їм татарські загони, що гнали нові натовпи полонеників. Городище було спалене дотла. Стирчала тільки цегляна костьольна дзвіниця та старий дуб посеред майдану, обвішаний страшними плодами, бо висіли на ньому декілька десятків маленьких жиденят, позавчора повішених. Тут було перебито і багацько шляхти з Коноплянки, Староселя, Ужівки, Балаклеї та Водачева. Саме містечко було порожнє, позаяк чоловіки пішли до Хмельницького, а жінки, діти і старі, побоюючись приходу князя Яреми, втекли в ліси. З Городища поїхав пан Скшетуський через Смілу, Жаботин і Новосельці на Чигирин, зупиняючись по дорозі тільки, щоб дати відпочити коням. Наступного дня з південного боку в’їхали в місто. Війна пощадила його, зруйновано було тільки декілька будинків, серед яких зрівняний із землею дім Чаплинського. У замку стояв підполковник Навколопалець, а з ним тисяча козаків, але й він, і козаки, і все населення перебували у великому страху – тут, як і скрізь по дорозі, чекали, що в будь-яку хвилину нагряне князь і настане відплата, що її й світ не бачив. Незрозуміло було, хто ці чутки розпускає і звідки вони приходять, можливо, породжував їх страх, але все ж таки уперто подейкували або що князь уже пливе по Сулі, або що вже стоїть біля Дніпра, що вирізав населення в Борисах, що спалив Васютинці, і всяка поява кінних або піших породжувала страшенну паніку. Скшетуський пожадливо прислухався до цих вістей, адже розумів, що, навіть якщо й непевні, вони все одно стримували розгул бунту на Задніпров’ї, що перебувало безпосередньо під княжою десницею.
Скшетуський думав дізнатися щось достовірне від Навколопальця, та виявилося, що підполковник, як і решта, про князя нічого не знає і сам би радий довідатися хоч що-небудь від Скшетуського. А позаяк усі байдаки, човни й човники було відведено до чигиринського берега, то й утікачі з берега задніпровського дістатися Чигирина не могли.
Отож Скшетуський, не гаючи часу в місті, звелів переправити себе і без зволікання рушив на Розлоги. Думка, що незабаром він особисто зможе дізнатися, що з Оленою, і надія, що вона, можливо, жива-здорова або ж сховалася разом із тіткою та князями в Лубнах, наповнювала його силами й бадьорістю. З воза пересів він у сідло й безжально підганяв своїх татар, а ті, вважаючи його послом і себе приставами, відданими під його оруду, не сміли ослухатися. Отож мчали вони, ніби за ними хто гнався, а копита кудлатих татарських конячок здіймали золоті клубки пилюки. Шлях лежав через обійстя, хутори та села. Край був порожнім, поселення обезлюдніли, і довго їм не зустрічалося жодної душі. Можливо, що, забачивши загін, люди просто ховалися. Пан Скшетуський повсюди звелів обшукувати пасіки і сади, засіки і комори, та нікого виявити не міг.
Лише за Погребами один із татар помітив якусь людську істоту, що намагалася сховатися в очеретах, якими поросли береги Кагамлика.
Татари кинулися до річки й через кілька хвилин привели до пана Скшетуського двох зовсім голих людей.
Один виявився старим, другий – струнким п’ятнадцяти– чи шістнадцятилітнім підлітком. Од страху обидва цокотіли зубами і довго не могли сказати й слова.
– Звідки ви? – запитав пан Скшетуський.
– Нізвідки, пане! – відповів старий. – Христа ради ось ходимо з лірою, а німий цей мене водить.
– А звідки зараз ідете? З якого села? Кажи, не бійся, нічого тобі не буде.
– Ми, пане, по всіх селах ходили, а тут нас біс якийсь обібрав. Чоботи добрі були – взяв, шапки були добрі – взяв, свитки від жалісливих людей – взяв і ліру забрав теж.
– Я тебе, дурню, запитую, з якого ти села йдеш?
– Не знаю, пане, я дід. От ми, голі, вночі мерзнемо, а вдень жалісливих людей дожидаємо, щоб голизну нашу прикрили та нагодували, ми ж голодні!
– Чуєш, холопе, відповідай, про що запитую, а то накажу повісити.
– Я нічого не знаю, пане. Коли б я що, або що, або будь-що, то нехай мені – от що!
Видно було, що дід, до пуття не розуміючи, хто його розпитує, вирішив нічого до пуття й не відповідати.
– А в Розлогах ти був, де князі Курцевичі живуть?
– Не знаю, пане.
– Повісити його! – крикнув Скшетуський.
– Був, пане! – закричав дід, бачачи, що справа кепська.
– Що ж ти там бачив?
– Ми там п’ять день, як були, а потім уже в Броварках чули, що туди лицарі прийшли.
– Які лицарі?
– Не знаю, пане! Один каже – ляхи, другий каже – козаки.
– В сідло! – крикнув татарам Скшетуський.
Загін помчав. Сонце ось-ось збиралося зайти, як того дня, коли намісник, зустрівши Олену з княгинею на дорозі, їхав поряд з ними біля Розванової карети. Кагамлик точно так відсвічував червінню, день минав іще більш тихий, погожий, теплий. Одначе тоді пан Скшетуський їхав переповнений щастям і ніжними почуттями, що пробуджувались, а тепер мчав як проклятий на муки вічні, гнаний вітром тривоги і недобрих передчуттів. Відчай кричав у його душі: «Це Богун її умкнув! Ти її більше не побачиш!» – а голос надії підбадьорював: «Це князь! Урятована!» І голоси ці так мучили його, що ледве серце не розривали. Вершники мчали, підганяючи охлялих коней. Минула година, друга. Вийшов місяць і, підіймаючись угору, робився тьмянішим. Коні вкрилися милом і тяжко схропували. Влетіли в ліс, він промайнув як блискавка; влетіли в яр, за яром – зразу ж – Розлоги. Ось-ось, і долю лицаря буде вирішено. А вітер скачки тим часом свистить у нього у вухах, шапка впала з голови, кінь під ним постогнує, ніби зараз упаде. Ще мить, іще ривок, і яр одкинеться. Ось! Ось!
І раптом страшний, нелюдський зойк вирвався з грудей пана Скшетуського.
Фільварок, сараї, стайні, клуні, частокіл і вишневий сад – усе щезло.
Тьмяний місяць освітлював косогір, а на ньому – чорні пожарища, які перестали вже й диміти.
Ніякий голос не порушував безгоміння.
Пан Скшетуський мовчки зупинився біля рову, руки лише до небес простяг, дивився, споглядав і головою хитав якось дивно. Татари притримали коней. Він спішився, знайшов рештки спаленого моста, перейшов рів по поздовжній колоді й сів на камінь, який лежав посеред майдану. Затим він почав озиратись, як людина, що опинилась уперше в якомусь місці й має намір освоїтися. Притомність покинула пана Скшетуського. Він навіть не застогнав. За хвилину, впершись руками в коліна і звісивши голову, він зробився непорушним, і могло здаватися, що він заснув, а коли й не заснув, то задерев’янів. У голові його замість думок проносились якісь нечіткі картини. Ось виникла Олена, така, з якою розстався він ув останній свій приїзд, щоправда, лице її зараз було наче огорнуте серпанком і рис розгледіти було неможливо. Він спробував її з тієї туманної пелени визволити, але не зміг. Тому й поїхав із важким серцем. Ось перед ним постав чигиринський майдан, старий Зацвілиховський і безпутна пика Заглоби; вона з особливою впертістю виникала перед очима його, поки нарешті не помінялася на похмуре лице Гродзіцького. Потім побачив іще він Кодак, пороги, сутичку на Хортиці, Січ, усі злигодні й події аж до нинішнього дня, аж до останньої години. Але далі був морок! Що відбувалося з ним зараз, він зрозуміти не міг. У нього було тільки невиразне відчуття, що їде він до Олени, в Розлоги, та сили в ньому немовби витратились, от він і відпочиває на пожарищі. Хотів був він підвестись і їхати далі, та безмежна якась неміч приковує його до місця, ніби хто стофунтові ядра до ніг йому прив’язав.
Сидів він так і сидів. Ніч минала. Татари розташувалися на нічліг і, розвівши вогнище, почали смажити шматки кінського падла, затим, наївшись, повкладалися спати на землю.
Не минуло й години, як вони скочили на ноги.
Здалеку долітав відгомін, схожий на шум великого загону кінноти, що йде спішним маршем.
Татари квапливо начепили на жердину білий шмат полотна і підклали у вогнище хмизу, щоби здалеку було ясно, що вони мирні посланці.
Кінський тупіт, форкання і брязкіт шабель тим часом наближались, і незабаром на дорозі показався кінний загін, який одразу ж татар і оточив.
Почалася коротка розмова. Татари показали нерухому постать на узвишші, котру в місячному світлі було так добре видно, і пояснили, що супроводжують посла, а до кого й від кого, він скаже сам.
Начальник загону з декількома товаришами негайно піднявся на косогір, та ледве наблизився й заглянув у лице сидячому, як тут же розвів руки й вигукнув:
– Скшетуський! Господи Боже мій, це Скшетуський!
Намісник навіть не поворухнувся.
– Пане намісник, ви впізнаєте мене? Я Биховець! Що з вами?
Намісник мовчав.
– Прокиньтесь Бога ради! Гей, панове, нумо сюди!
І дійсно, це був пан Биховець, який ішов у авангарді всієї армії князя Яреми.
Тим часом підійшли й інші полки. Звістка про те, що знайдено Скшетуського, блискавкою розлетілася по корогвах, і всі поспішали вітати милого товариша. Невеличкий Володийовський, обидва Слішинські, Дзик, Орпишевський, Мигурський, Якубович, Ленц, пан Лонгинус Підбийп’ятка та багато інших офіцерів, обганяючи один одного, бігли по косогору. Та марно вони намагалися завести розмову з ним, гукали на ім’я, трясли за плечі, намагалися підвести з каменя – пан Скшетуський дивився на всіх широко розплющеними очима й нікого не впізнавав. Ні, скоріше навпаки! Здавалося, він упізнає їх, але залишається цілковито байдужим. Тоді ті, хто знав про його почуття до Олени, а всі майже про це знали, збагнувши, де вони перебувають, поглянувши на чорне пожарище й сивий попіл, зрозуміли все.
– Од горя він пам’ять утратив, – прошепотів хтось.
– Відчай mentem[77]77
розум (лат.).
[Закрыть] йому помутив.
– Одведіть його до князя. Побачить князя, може, й прийде до тями.
Всі, оточивши намісника, співчутливо на нього дивились, а пан Лонгинус просто руки ламав у відчаї. Дехто втирав рукавичками сльози, дехто журно зітхав. Але тут із натовпу виступила показна постать і, повільно підійшовши до намісника, поклала йому на голову руки.
Це був ксьондз Муховецький.
Всі замовкли й опустилися на коліна, ніби в очікуванні дива. Одначе ксьондз дива не сотворив, а, не прибираючи рук своїх із голови Скшетуського, звів очі до небес, залитих місячним сяйвом, і почав голосно читати:
– Pater noster, qui es in coelis! Sanctificetur nomen Tuum, adveniat regnum Tuum, fiat voluntas Tua…[78]78
Отче наш, Ти, що єси на небесах! Нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде царство Твоє; нехай буде воля Твоя!.. (лат.)
[Закрыть]
Тут він замовк і за мить повторив голосніше й урочистіше:
– Fiat voluntas Tua!..[79]79
Нехай буде воля Твоя!.. (лат.)
[Закрыть]
Запанувала глибока тиша.
– Fiat voluntas Tua!.. – повторив ксьондз утретє.
І тоді з уст Скшетуського вийшов голос небувалого болю й смирення:
– Sicut in coeli et in terra![80]80
Як на небі, так і на землі! (лат.)
[Закрыть]
І лицар, заридавши, впав на землю.
Розділ XVII
Аби розповісти, що сталося в Розлогах, доведеться повернутися трохи назад, до тієї самої ночі, коли пан Скшетуський вирядив Редзяна з листом до старої княгині. У листі він настійно прохав, аби княгиня, забравши Олену, якомога скоріше поспішала в Лубни під захист князя Яреми, бо війна може початися будь-якої хвилини. Редзян, сівши в чайку, що її пан Гродзіцький одправив із Кодака за порохом, вирушив у путь, але рухався повільно, позаяк човен підіймався проти течії. Біля Кременчука зустрілось їм військо під орудою Кречовського та Барабаша, що за наказом гетьмана пливло воювати проти Хмельницького. Редзян побачився з Барабашем і йому, звичайно, розповів, на яку небезпеку наражається пан Скшетуський по дорозі на Січ. Тому прохав він старого полковника при зустрічі з Хмельницьким притьмом поцікавитися долею посла. Затим Редзян поплив далі.
До Чигирина прибули на світанку. Тут їх негайно оточив загін козаків, запитуючи, хто вони такі. Вони відповіли, що їдуть із Кодака від пана Гродзіцького з листом до гетьманів. Одначе старшому з чайки й Редзяну звелено було доповістися полковникові.
– Якому полковникові? – запитав старший.
– Панові Лободі, – відповіли караульні осавули. – Котрому великий гетьман звелів усіх прибульців із Січі затримувати й допитувати.
Вирушили. Редзян ішов сміливо, позаяк не передбачав нічого лихого, знаючи, що тут уже сягає гетьманська влада. Їх привели в будинок пана Желенського, розташований поблизу Дзвонецького Кута, де квартирував полковник Лобода. Тут їм було сказано, що полковник іще на світанку поїхав до Черкас і що його заступає підполковник. Прождали вони досить довго, поки нарешті відчинилися двері й увійшов очікуваний підполковник.
Побачивши його, Редзян відчув, що в нього жижки затремтіли.
Підполковником виявився Богун.
Влада гетьманська і справді поширювалася на Чигирин, а позаяк Лобода і Богун до Хмельницького не перекинулись і, навіть навпаки, на повен голос заявляли про свою відданість Речі Посполитій, великий гетьман саме їм і визначив стояти гарнізоном у Чигирині й за порядком приглядати звелів.
Богун усівся за стіл і почав випитувати прибульців.
Старший, що мав при собі листа від пана Гродзіцького, відповідав за себе й за Редзяна. Роздивившись уважно листа, молодий підполковник почав докладно розпитувати, що чути в Кодаку, і видно було, що йому дуже хотілося дізнатись, навіщо це пан Гродзіцький до великого гетьмана людей і чайку відрядив. Одначе старший відповісти на це не міг, а послання було запечатане печаткою пана Гродзіцького. Допитавши гостей, Богун хотів було відіслати їх і до гамана поліз, дати їм на горілку, як раптом відчинилися двері й пан Заглоба блискавкою влетів до світлиці.
– Що ж це робиться, Богуне! – заволав він. – Падлюка Допул кращий трійняк приховує. Я лізу з ним до льоху. Дивлюся – в кутку чи то сіно, чи то ще щось. Запитую, що там? Каже: сухе сіно! Я дивлюсь – а там шийка, як татарин із трави, виглядає. А-а, вражий син! Я кажу – давай поділимося: ти, волох, кажу, сіно з’їси, бо ти з волів, а я мед вип’ю, бо я людина. От я і приніс сулію для належної проби. Давай же швидше келихи.
Сказавши це, пан Заглоба однією рукою в бік уперся, а другою підняв сулію над головою і почав співати:
Тут пан Заглоба, побачивши Редзяна, раптом замовк, поставив сулію на стіл і сказав:
– Гей! Як Бог свят, це ж слуга вірний пана Скшетуського.
– Чий? – швидко запитав Богун.
– Пана Скшетуського, намісника, що до Кодака поїхав, а мене перед від’їздом таким тут лубенським медом напував, що будь-який шинкар нехай і не потикається. Як же там пан твій, га? Чи здоровий?
– Здоровий і звелів вашій милості кланятися, – відповів зніяковілий Редзян.
– Ох і хвацький це кавалер! А ти як у Чигирині опинився? Нащо хазяїн тебе з Кодака відіслав?
– Хазяїн він і є хазяїн, – відповів на це Редзян. – У нього в Лубнах справи, от він мені й звелів повернутися, та й що мені в Кодаку робити?
Богун увесь цей час зиркав на Редзяна, а потім раптом сказав:
– Знаю і я твого пана, бачив його в Розлогах.
Редзян, мовби недочувши, повернув до нього вухо й перепитав:
– Де?
– У Розлогах.
– У Курцевичів, – сказав Заглоба.
– У кого? – знову перепитав Редзян.
– Ти, я бачу, оглух трохи, – сухо зазначив Богун.
– Не виспався чогось.
– Виспишся ще. Значить, хазяїн послав тебе в Лубни, кажеш?
– Еге!
– У нього там, певно, яка-небудь голубка є, – втрутився пан Заглоба, – до якої він свої почуття з тобою й пересилає.
– Та хіба ж я знаю, ваша милість!.. Може, і є, а може, й нема.
Потому Редзян поклонився Богуну й панові Заглобі.
– Слава Йсусу Христу, – сказав він, збираючись іти.
– Навіки слава! – відповів Богун. – Зачекай-но, соколику, не поспішай так. А чому ти від мене утаїв, що служиш у пана Скшетуського?
– А тому, що ваша милість мене не запитувала, а я собі гадаю, навіщо це мені казна-що говорити? Слава Йсу…
– Стривай, сказано тобі. Листи панські везеш?
– Їхнє діло писати, а моє, слуги, віддати, та тільки тому, кому писані, так що дозвольте вже відкланятися вашим милостям.
Богун звів соболині брови й плеснув у долоні. Зразу ж постали два козаки.
– Обшукати його! – закричав Богун, показуючи на Редзяна.
– Істинний Христос, насильство наді мною чинять! – заверещав Редзян. – Я хоч і слуга, а теж шляхтич! Ви, вельмишановні панове, в суді за це відповісте.
– Богуне, облиш його! – втрутився пан Заглоба.
Та один із козаків уже виявив за пазухою в Редзяна обидва листи й передав їх підполковникові. Богун відіслав козаків геть, тому що, не вміючи читати, не хотів, аби вони про це дізнались, і, звернувшись до Заглоби, сказав:
– Читай, я тим часом на хлопчину подивлюся!
Заглоба зажмурив ліве око, на котрому в нього було більмо, і прочитав адресу:
– «Найласкавішій до мене пані й добродійці-благодійниці, ясновельможній княгині Курцевич у Розлогах».
– Значить, соколику, ти в Лубни їхав і не знаєш, де Розлоги? – сказав Богун, дивлячись на Редзяна страшним поглядом.
– Куди звеліли, туди і їхав! – відповів той.
– Розкривати, чи що? Sigillum[82]82
Печать (лат.).
[Закрыть] шляхетська свята! – зауважив Заглоба.
– Мені великий гетьман дав право будь-які листи переглядати. Розкривай і читай.
Заглоба розпечатав і почав читати:
– «Найласкавіша до мене пані etc. Повідомляю вашій милості, добродійко, що я вже стою в Кодаку, звідки, дай Боже, в добрий час нинішнього ранку на Січ вирушу, а поки що пишу тут, у неспокої спати не лягаючи, щоби вам яка кривда від головоріза цього, Богуна, та його волоцюг не вчинилася. А позаяк мені тут і пан Кшиштоф Гродзіцький говорив, що, чого доброго, війна велика спалахне, заради якої також і чернь устане, тому заклинаю і благаю вашу милість, добродійко, щоб eo instante,[83]83
зараз же (лат.).
[Закрыть] хоч би навіть і степ не протрях, хоч би верхи, відразу ж із князівною в Лубни їхати зволили й не вчиняли б інакше, бо я вчасно повернутися не встигаю. А прохання це, будьте ласкаві, ваша милість добродійко, негайно виконати, щоби про блаженство, мені обіцяне, я міг не побоюватись і, повернувшись, нарадувався ним. А замість того щоб вашій милості, добродійко, з Богуном кунктувати і, обіцяючи дівчину мені, йому зі страху голову морочити, ліпше sub tutelam[84]84
під охороною (лат.).
[Закрыть] князя, володаря мого, сховатися, котрий у Розлоги гарнізон послати не забариться, тож і садибку врятуєте. При цьому маю честь еtc, еtc».
– Гм, друже ти мій, Богуне, – сказав Заглоба, – гусарчик, видко, роги тобі наставити зібрався. Значить, ви за однією дівкою упадали? Чого ж ти мовчав? Та ти не переживай, мені ось теж траплялося…
Почата фраза завмерла на вустах пана Заглоби. Козак сидів за столом нерухомо, та лице його немовби звело судорогою, воно було блідим, очі заплющені, брови зведені. З Богуном коїлося щось жахливе.
– Що це ти? – запитав пан Заглоба.
Той почав гарячково махати рукою, а з уст його почувся приглушений, хрипкий голос:
– Читай же другого.
– Другий – князівні Олені.
– Читай! Читай!
Заглоба почав:
– «Люба, кохана Оленочко, серця мого повелителько й королево! Позаяк у княжій справі я чимало часу ще в цій стороні пробуду, то пишу й до тітки затим, аби ви в Лубни зразу ж їхали, де ніяка твоїй честі дівочій кривда від Богуна вчинитися не може і взаємна сердечна прихильність наша ризику не підпаде…»
– Досить! – крикнув раптом Богун і, знавісніло підхопившись із-за столу, стрибнув до Редзяна.
Келеп фуркнув у його руці, і бідолашний хлопець, уражений в самі груди, охнув і гепнувся на підлогу. Безумство оволоділо Богуном, він кинувся до пана Заглоби, вирвав у того листи й засунув їх за пазуху.
Заглоба, схопивши сулію з медом, відскочив до груби і крикнув:
– Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Чоловіче, ти очманів, чи що? З глузду з’їхав, га? Заспокойся, опам’ятайся! Умочи голову у відро, дідько б тебе забрав!.. Та чуєш ти мене?
– Крові! Крові! – ревів Богун.
– Ти що, здурів? Умочи голову у відро, сказано тобі! Ось вона, кров, ти її вже пролив, до того ж невинну. Він уже не дихає, хлопчина цей бідолашний. Лихий тебе попутав чи сам ти є сущий диявол? Опам’ятайся ж, а ні – щоб ти пропав, бусурманський сину!
Вигукуючи все це, Заглоба протиснувся по інший бік столу до Редзяна і, схилившись над ним, почав обмацувати постраждалому груди та прикладати долоню до рота його, з якого неспинно текла кров.
Богун же, схопившись за голову, скиглив, як поранений вовк. Потім, продовжуючи вити, упав на лаву, бо душа в ньому була змучена люттю і стражданням. Несподівано він підхопився, підбіг до дверей, вибив їх ногою й вибіг у сіни.
– Біжи, хай тобі трясця! – невиразно пробурчав пан Заглоба. – Біжи й розбий голову об стайню чи об клуню, хоча як рогоносець міг би вже й буцкатися. Оце розлютувався! В житті нічого подібного не бачив. Зубами, як пес на злучці, цокотів. Але хлопчина ж бо живий іще, сердега. Їй-богу, якщо йому цей мед не допоможе, значить, він збрехав, що шляхтич.
Кажучи це, пан Заглоба прилаштував голову Редзяна в себе на колінах і потроху почав уливати в його посинілі вуста мед.
– Перевіримо, чи є в тобі кров благородна, – продовжував він, звертаючись до непритомного. – Коли, скажімо, жидівська є, то, приправлена медом або ж вином, вона кипіти буде, мужича, позаяк ледача й важка, вниз піде, і тільки шляхетська звеселиться й відбірну сотворить сполуку, що тілу мужність та завзяття надає. Іншим націям Господь наш Ісус Христос теж дав напої, щоби кожна достойно втішена могла бути.
Редзян тихо застогнав.
– Ага, ще хочеш! Ні, пане-брате, дозволь же й мені… Ось так! А зараз, оскільки ти живим виявився, перенесу ж бо я тебе в стайню та вкладу де-небудь у куточку, щоби це чудо-юдо козацьке тебе не розтерзало, коли повернеться. Небезпечний він друг-приятель, щоб його чорти побрали! Бо на руку, не розумом він прудкий, як я подивлюся!
Після цих слів пан Заглоба підняв Редзяна з легкістю, що свідчила про неабияку силу, і вийшов у сіни, а затим – у двір, де душ десять козаків, сидячи на землі, грали в кості на розстеленому килимку. Побачивши його, вони підхопились, а він сказав:
– Хлопці, візьміть-но цього парубка та покладіть на сіно. І нехай хтось із вас за цирульником збігає.
Наказ було негайно виконано, тому що пан Заглоба, як друг Богуна, користувався серед козаків великою пошаною.
– А де ж це полковник?
– Коня звелів подати й на полкову кватирю поїхав, а нам сказав бути напоготові й коней під сідлом держати.
– І мій загнузданий?
– Еге ж.
– Тоді веди його сюди. Значить, я полковника в полку знайду?
– Та он він сам їде.
Дійсно, крізь темну арку воріт видно було Богуна, що наближався з боку майдану. Позаду нього на деякій віддалі показалися піки більш ніж сотні козаків, як видно, готових у похід.
– У сідло! – крикнув крізь підворіття Богун козакам, які перебували у дворі.
Усі кинулися виконувати наказ. Заглоба ж вийшов із підворіття й уважно подивився на молодого отамана.
– У похід зібрався? – запитав він.
– Зібрався!
– А далеко ж тебе чорти несуть?
– На весілля.
Заглоба підійшов поближче.
– Побійся Бога, синку! Гетьман звелів тобі місто стерегти, а ти й сам їдеш, і жовнірів забираєш. Наказ порушуєш. Тут підлий народ спить і бачить на шляхту кинутись; місто погубиш – на гнів гетьманський себе приречеш.
– На погибель і місту, й гетьману!
– Головою заплатиш за це.
– На погибель і моїй голові!
Заглоба зрозумів, що відговорювати козака марно. Той уперся і збирався вчинити по-своєму, хоча міг загубити й інших. Здогадався Заглоба й куди дорога чекає, втім, як вчинити, не знав: чи їхати з Богуном, чи залишатися? Їхати було ризиковано, бо суворої воєнної пори це значило влипнути в халепу, що пахла ешафотом. А залишитися? Чернь і дійсно тільки чекала сигналу до різанини, знака з Січі. А можливо, обійшлось би й без нього, коли б не тисяча Богунових козаків і величезна повага до отамана в Украйні. Щоправда, пан Заглоба міг утекти до гетьманів, але в нього були свої причини не робити цього. Чи то тут була кондемнатка за якесь убивство, чи то якась липова бухгалтерія – про те він сам тільки й знав; досить буде сказати, що Заглобі просто не було чого зайвий раз мозолити людям очі. Жаль, звичайно, покидати Чигирин! Тут було добре, так тут ніхто ні про що не запитував, та пан Заглоба зжився з усіма: й зі шляхтою, й зі старостиними економами, і з козацькими старшинами! Воно, звичайно, старшини роз’їхалися нині, а шляхта, боячись заколоту, сиділа тихо, та ж існував Богун, гульвіса з гульвіс, дружок із дружків. Познайомившись за склянкою, вони зразу ж зійшлись із Заглобою й відтоді один без одного не з’являлись. Козак сипав золотом за двох, шляхтич брехав; і обом, як неспокійним духам, було один із одним добре.
І коли нині доводилося вибирати, чи залишитися в Чигирині, щоби потрапити під ніж черні, чи поїхати з Богуном, Заглоба вибрав останнє.
– Якщо ти така пропаща людина, – сказав він, – то і я з тобою поїду. Може, знадоблюся чи придержу, коли треба буде. Нас, видко, сам біс мотузочкою зв’язав, але вже такого я не очікував!
Богун нічого не відповів. За півгодини дві сотні козаків вишикувались у похідну вервечку. Богун виїхав наперед, а з ним і пан Заглоба. Рушили. Дядьки, що купками юрмилися на майдані, на них поглядали спідлоба й шепотілися, намагаючись здогадатися, куди загін вирушає й чи хутко повернеться. Й чи повернеться взагалі.
