Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 57 страниц)

Лицарі наші вельми і вельми були обрадувані похвалі героя, однак той зовсім нею не обмежився і продовжував:

– Я про вас, шановні панове, чимало чув од самого князя-воєводи, що більше, ніж до інших, до вас прихильний. Тому й не дивуюся, що ви йому служите, не думаючи про чини, хоча на королівській службі скоріше б могли дістати підвищення.

На це відповів Скшетуський:

– Усі ми саме до королівської гусарської корогви приписані, за винятком пана Заглоби, що волонтером за вродженим покликанням на війну пішов. А що при князі-воєводі перебуваємо, так це насамперед із сердечної до його ясновельможності прихильності, а крім того, хотілося нам ратного життя сповна скуштувати.

– І досить розумно чините, якщо такі ваші спонукання. Уже напевно б ні під чиєю іншою рукою пан Підбийп’ятка так швидко зароку свого не виконав, – зауважив Собєський. – А що стосується ратного життя, то нині всі ми ним по горло ситі.

– Більш, ніж чим іншим, – уставив Заглоба. – Ходять тут усі з ранку до нас із поздоровленнями, замість того щоб запросити на чарку горілки з доброю закускою, – а це була б найкраща данина нашим заслугам.

Говорячи ці слова, Заглоба дивився прямо у вічі старості красноставському й оком своїм підморгував хитро. Староста ж мовив із усмішкою:

– У мене самого з учора крихти в роті не було, але горілки ковток, мабуть, у якому поставці й знайдеться. Милості прошу, шановні панове.

Скшетуський, пан Лонгинус і невеличкий лицар заходилися відмовлятись і дорікати Заглобі, що викручувався, як міг, і, як умів, виправдовувався.

– Не напрошувався я, – говорив він. – Моє правило: своє віддай, а чужого не чіпай, але, коли настільки достойна особа просить, неввічливо було б відмовитися.

– Ходімо, ходімо! – повторив староста. – І мені приємно посидіти в гарній компанії, і час є, поки не стріляють. На трапезу не прошу: з кониною і тією кепсько – уб’ють на майдані коня, до нього негайно сто рук тягнеться, а горілки ще кілька фляжок найдеться, і вже напевно для себе я їх зберігати не буду.

Друзі ще огинались і відмовлялись, але, оскільки староста наполягав, пішли, а Стемповський побіг уперед і так розстарався, що знайшлась і закуска до горілки: сухарі та кілька шматочків конини. Заглоба миттєво повеселів і розговорився:

– Дасть Бог, його величність король визволить нас із цієї пастки – тут уже ми не загаємося до ополченських возів добратися. Вони страх скільки різних страв завжди за собою возять, про черево дужче піклуючись, аніж про Річ Посполиту. Я б за вдачею своєю зволів із ними застіллям займатися, ніж воювати, хоча, можливо, перед королівським оком і вони себе непогано покажуть.

Староста зробився серйозний.

– Позаяк ми один одному заприсяглися, – сказав він, – що всі до єдиного ляжемо кістьми, а ворогові не поступимось, так, значить, воно і буде. Всяк мусить приготувати себе, що ще гірші часи настануть. Їжа кінчається; гірше того, і порох теж. Іншим я б не говорив, але перед вами можу відкритися. Незабаром лише відвага в серці та шабля в руці в кожного з нас залишаться і готовність умерти – нічого більше. Дай Боже, щоб король скоріше в Збараж прийшов, на нього остання надія. Войовничий государ наш! Уже він би не пошкодував ні зусиль, ні здоров’я, ні життя свого, щоб від нас відвести лихо, – але куди йти з такою малою силою! Треба поповнення чекати, а ви не гірше за мене знаєте, як забарно збирається ополчення. Та й відкіля знати його величності, в яких обставинах ми тут оборону тримаємо, до того ж останні доїдаємо крихти?

– Ми готові на смерть, – сказав Скшетуський.

– А якщо б йому повідомити? – запропонував Заглоба.

– Якби знайшовся доблесний чоловік, – мовив староста, – що ризикне через ворожий стан прокрастися, вічну б собі славу здобув за життя, ціле військо врятував і від батьківщини відвернув катастрофу. Хоча б і ополчення не в цілості ще зібралося – сама близькість короля може розвіяти смуту. Але хто піде? Хто наважиться, коли Хмельницький так загородив усі виходи й дороги, що й миші з окопів не вислизнути? Неминучою смертю загрожує таке – це ясно!

– А для чого нам голова дана? – сказав Заглоба. – У мене вже одна думка в голові промайнула.

– Яка ж? – запитав Собєський.

– А отака: ми ж щодня беремо полонених. А якщо кого-небудь підкупити? Нехай зізнається, начебто від нас утікав, а сам – до короля.

– Треба буде про це переговорити з князем, – сказав староста.

Пан Лонгинус протягом усієї розмови сидів мовчки, глибоко замислившись, навіть чоло його взялося зморшками. І раптом, підвівши голову, мовив із повсякчасною своєю лагідністю:

– Я беруся між козаків пробратися.

Лицарі, почувши ці його слова, здивовано посхоплювалися з місць; Заглоба роззявив рота, Володийовський швидко засмикав вусиками, Скшетуський зблід, а староста красноставський, зім’явши рукою оксамитну свою одежу, вигукнув:

– Ваша милість за це береться?

– А ви вперед подумали, чим говорити? – запитав Скшетуський.

– Давно думаю, – відповів литвин, – не перший день серед лицарів точаться розмови, що треба його величність сповістити про наше становище. Я як почую, так і поміркую: коли б дозволив мені Всевишній обітницю виконати – зараз би й вирушив, без зволікання. Що я, нікчемний черв’як, значу? Невелика буде втрата, навіть якщо зарубають дорогою.

– І зарубають, можете не сумніватися! – закричав Заглоба. – Чули, пан староста говорив: смерті не минути!

– Так і що з того, братушко? – сказав пан Лонгинус. – Зволить Господь, то й проведе в неушкодженості, а ні – винагородить на небі.

– Але спершу схоплять вас, тортурам піддадуть і жахливу смерть вигадають. Ні, ви, одначе, з глузду з’їхали! – сказав Заглоба.

– І все-таки я піду, братушко, – лагідно відповів Підбийп’ятка.

– Птахові там не пролетіти – з лука підстрелять. Вони ж нас навкруги, як борсука в норі, обложили.

– І все-таки я піду, – повторив литвин. – Усевишній мені дозволив обітницю виконати – тепер я перед ним у боргу.

– Ні, ви тільки на нього подивіться! – кричав у розпачі Заглоба. – Уже краще відразу звели собі голову відрубати і з гармати вистрелити по козацькому станові – тільки одна туди і є дорога.

– Дозвольте, зробіть милість! – заблагав литвин, складаючи руки.

– Та ні! Самі не підете, я піду з вами, – сказав Скшетуський.

– І я з вами! – підхопив Володийовський і по шаблі рукою ляснув.

– Щоб вас чорти! – закричав, схопившись за голову, Заглоба. – Щоб вам провалитися з вашим «і я! і я!», з геройством вашим! Мало їм іще крові, мало стрілянини, смертей мало! Не вистачає того, що навколо діється: ні, шукають, де б скоріше скрутити в’язи! Ну й котіться до дідька, а мені дайте спокій! Щоб вам усім голови постинали…

І, підхопившись, заметався по шатру як навіжений.

– Господь мене покарав! – кричав він. – Замість того щоб зі статечними людьми водитися – з вітрогонами, старий дурень, злигався! Так мені й треба!

Ще деякий час він бігав туди-сюди, наче в лихоманці, нарешті, зупинившись перед Скшетуським, заклав руки за спину і, втупившись йому в вічі, засопів грізно.

– Що я вам поганого зробив, навіщо штовхаєте в могилу?

– Хай нас Бог милує! – відповів лицар. – З чого ви взяли?

– Що пан Підбийп’ятка такі дурниці верзе, не дивно! У нього весь розум у кулаки пішов, а відтоді, як три найпустіші турецькі голови зітнув, і останньої тями позбувся…

– Слухать гидко, – перебив його литвин.

– І цьому я не дивуюся, – продовжував Заглоба, тицяючи у Володийовського пальцем. – Він будь-якому козаку за халяву сплигне або причепиться до шароварів, як реп’ях до собачого хвоста, і скоріше за всіх нас пролізе куди завгодно. Добре, на цих двох не зійшов Святий Дух, але, коли і ви, пане, замість того щоб від божевільного кроку втримати дурнів, тільки їх під’юджуєте, заявляючи, що самі підете, і всіх чотирьох нас на муки й вірну смерть приректи хочете, – це вже… остання справа! Тьху, чорт, не чекав я такого від офіцера, якого сам князь поважає за статечність.

– Як це чотирьох? – здивовано перепитав Скшетуський. – Невже і ви, пане?…

– Так, так! – закричав, б’ючи себе кулаком у груди, Заглоба. – І я теж. Якщо котрийсь із вас сам вирушить або всі троє – піду і я з вами. Нехай упаде моя кров на ваші голови! Іншого разу буду дивитися, з ким заводжу дружбу.

– Оце так так! – тільки і сказав Скшетуський.

Троє лицарів кинулись обіймати старого шляхтича, але він, усерйоз розсердившись, сопів і відпихав їх ліктями, приказуючи:

– Відчепіться, ну вас до дідька! Обійдуся без юдиних поцілунків!

Раптом на валах загриміли мушкети і гармати. Заглоба прислухався і сказав:

– От вам! Ідіть!

– Звичайна перестрілка, – зауважив Скшетуський.

– Звичайна перестрілка! – передражнив його шляхтич. – Подумати тільки! Їм іще мало. Військо від цієї звичайної перестрілки стануло наполовину, а для них усе дитячі забави.

– Не журіться, пане, – сказав Підбийп’ятка.

– Помовчали б, литвиння-ботвиння! – гаркнув Заглоба. – Більше за всіх же винні. Хто затіяв цю божевільну авантюру? Безглуздіше, хоч трісни, не можна було придумати!

– І все-таки я піду, братушко, – відповів пан Лонгинус.

– Підете, підете! А я знаю чому! Нічого героя удавати, вас наскрізь видно. Непорочність не терпиться збути, от і поспішаєте її з укріплення винести. З усіх лицарів ви найгірший, а не найкращий аж ніяк, шльондра, що продає чесноту! Тьху! Кара Господня! Так-то! Не до короля ви поспішаєте – вам би на волю та збрикнути гарненько, як на вигоні жеребцеві… Помилуйтеся: лицар невинністю торгує! Паскудство, як Бог святий, чисте паскудство!

– Слухать гидко! – закричав, затуляючи вуха, пан Лонгинус.

– Досить сперечатися! – серйозно промовив Скшетуський. – Поміркуймо краще про справу!

– Зачекайте, Христа ради! – втрутився староста красноставський, який до цього зі здивуванням слухав слова Заглоби. – Велика це справа, але без князя ми вирішувати не маємо права. Нічого сперечатися, шановні панове. Ви на службі і зобов’язані слухатися наказів. Князь зараз мусить бути в себе. Ходімо до нього, послухаємо, що він на вашу пропозицію скаже.

– Те ж, що і я! – вигукнув Заглоба, й лице його освітилося надією. – Ходімо скоріше.

Вони вийшли на майдан, який обсипали вже кулі з козацьких шанців. Військо вишикувалося біля валів, що здалеку здавалися заставленими ярмарковими ятками – стільки на них було розвішано старого строкатого одягу, кожухів, стільки наставлено візків, розідраних наметів і всіляких предметів, що можуть слугувати заслоном від куль, тому що часом цілими тижнями стрілянина не вщухала ні вдень, ні вночі. І тепер над цим лахміттям висіла довга блакитнувата смуга диму, а перед ними виднілися червоні та жовті шеренги лежачих солдатів, які невтомно стріляли по найближчих ворожих шанцях. Сам майдан схожий був на гігантський смітник; на рівному майданчику, покопаному заступами, потоптаному копитами, навіть травинки ніде не зеленілося. Тільки височіли купи свіжої землі в тих місцях, де солдати копали могили та колодязі, й валялися там і тут уламки розбитих возів, гармат, бочок упереміш із купами обгризених, вибілених сонцем кісток. А от трупа кінського не можна було побачити – усякий негайно прибирався на прогодування війську, зате на очі раз у раз потрапляли гори залізних, здебільшого вже поруділих від іржі гарматних ядер, що їх щодня обрушував на цей клаптик землі ворог. Нещадна війна і голод на кожнім кроці залишали слід. На шляху лицарям нашим зустрічалися жовніри то великими, то малими групами: одні несли поранених і вбитих, інші поспішали до валів допомогти товаришам, які від утоми падали з ніг; обличчя в усіх почорнілі, змарнілі, неголені, в очах похмурий вогонь, одяг вицвілий, порваний, на голові найчастіше замість шапок і шоломів брудні ганчірки, зброя зіпсована. І мимоволі в голові виникало запитання: що станеться з цією жменькою нескоримих досі сміливців, коли мине ще один, ще два тижні…

– Дивіться, високоповажні панове, – говорив староста, – пора, настав час сповістити його величність короля.

– Лихо вже, як пес, вишкіряє зуби, – відповідав невеличкий лицар.

– А що буде, коли коней з’їмо? – сказав Скшетуський.

Так перемовляючись, дійшли до князівських наметів, що стояли біля правого краю валу; біля наметів юрмилося більше десятка кінних розсильних, завданням яких було розвозити по табору накази. Коней їхніх годували скришеною в’яленою кониною, тож вони, від цього постійно страждаючи нутром, збрикували і ставали дибки, нізащо не бажаючи стояти на місці. І так усі коні в усіх корогвах: коли кавалерія тепер ішла в атаку, здавалося, стадо кентаврів або грифів несеться по полю, більш повітря, ніж землі торкаючись.

– Князь у наметі? – запитав староста в одного з гінців.

– У нього пан Пшиємський, – відповів той.

Собєський увійшов першим, не доповівшись, а четверо лицарів залишилися перед наметом.

Але в найскорішім часі запона відкинулась і висунув голову Пшиємський.

– Князь негайно бажає вас бачити, – сказав він.

Заглоба ввійшов у намет, повний райдужних надій, бо думав, що князь не захоче кращих своїх лицарів посилати на вірну загибель, одначе ж він помилився: не встигли друзі поклонитись, як Ярема мовив:

– Казав мені пан староста про вашу готовність вийти з табору, і я лише схвалити можу цей благий намір. Ніщо не є занадто великою жертвою для вітчизни.

– Ми прийшли просити дозволу вашої ясновельможності, – відповів Скшетуський, – тому що тільки ви, ясновельможний князю, життям нашим розпорядитися маєте право.

– Так ви всі четверо йти хочете?

– Ваша ясновельможність! – сказав Заглоба. – Це вони хочуть – не я; Бог свідок: я сюди не похвалятися прийшов і не про заслуги свої нагадувати, а якщо й нагадаю, то для того лише, щоб ні в кого не закралося підозри, начебто Заглоба боягуз. Пан Скшетуський, Володийовський і пан Підбийп’ятка з Мишікишок – найдостойніші мужі, але і Бурляй, що від моєї руки упав (про інші подвиги помовчу), теж великий був воїн, вартий Бурдабута, Богуна і трьох яничарських голів, – тому думаю, що в мистецтві лицарському я їм не поступлюсь. Але одна справа – хоробрість, а зовсім інша – безумство. Крилами ми не наділені, а по землі не пробратися – це ясно як Божий день.

– Значить, ви не йдете? – запитав князь.

– Я сказав: не хочу йти, але що не йду, не говорив. Позаяк уже Господь одного разу покарав мене, цих лицарів у друзі призначивши, виходить, я зобов’язаний цей хрест нести до скону. А туго прийдеться, шабля Заглоби ще придасться… Одного тільки не можу зрозуміти: яка буде користь, якщо ми всі четверо головами накладемо, тому уповаю, що ваша світлість погибелі нашої допустити не захоче і не дозволить зробити таку нерозсудливість.

– Ви вірний товариш, – відповів князь, – досить шляхетно з вашого боку, що друзів залишати не бажаєте, але уповали ви на мене дарма: я вашу жертву приймаю.

– Усе пропало! – буркнув Заглоба й зовсім засмутився.

У цю хвилину до намету ввійшов Фірлей, каштелян бєльський.

– Ясновельможний князю, – сказав він, – мої люди схопили козака, який говорить, що нині вночі штурм призначено.

– Мені вже відомо про це, – відповів князь. – Усе готово; нехай тільки з насипанням нових валів поквапляться.

– Уже закінчують.

– Це добре! – сказав князь. – До вечора переберемося.

І потім звернувся до четвірки лицарів:

– Після штурму, якщо ніч видасться темною, найкращий час виходити.

– Як так? – здивувався каштелян бєльський. – Ваша ясновельможність вилазку готує?

– Вилазка своєю чергою, – сказав князь, – я сам поведу загін; зараз не про те мова. Ці лицарі беруться прокрастися через ворожий стан і повідомити короля про наше становище.

Каштелян, вражений, широко розкрив очі й усіх чотирьох по черзі обвів поглядом.

Князь вдоволено посміхнувся. Була за ним така слабкість: любив Ярема, щоб захоплювалися його людьми.

– О Господи! – вигукнув каштелян. – Виходить, іще не перевелися такі душі на світі? Нехай простить мене Бог! Я вас од цього сміливого заходу відговорювати не буду!..

Заглоба почервонів од злості, але промовчав, тільки засопів, як ведмідь, князь же, помізкувавши, звернувся до друзів із такими словами:

– Не хотілося б мені, одначе, марно вашу кров проливати, і всіх чотирьох разом відпустити я не згоден. Спочатку нехай один іде; козаки, якщо його вб’ють, не забаряться відразу ж похвалитись, як уже зробили колись, скаравши на горло мого слугу, якого схопили під Львовом. А тоді, коли першому не поталанить, піде другий, а потім, у разі потреби, і третій, і четвертий. Але, може, перший пробереться благополучно – навіщо тоді інших без потреби посилати на погибель?

– Ваша ясновельможність… – перебив князя Скшетуський.

– Така моя воля і наказ, – твердо сказав Ярема. – А щоб не було поміж вами суперечки, призначаю першим іти тому, хто викликався перший.

– Це я! – вигукнув, просяявши, пан Лонгинус.

– Нині після штурму, якщо ніч видасться темна, – повторив князь. – Листів до короля ніяких не дам; що бачили, пане, те і розповісте. А як знак візьміть цей перстень.

Підбийп’ятка з поклоном прийняв перстень, а князь стиснув голову лицаря обома руками, потім поцілував кілька разів у чоло і сказав із хвилюванням:

– Близькі ви моєму серцю, немов брат рідний… Нехай береже вас на шляху вашому Вседержитель і цариця небесна, воїне Божий! Амінь!

– Амінь! – повторили староста красноставський, пан Пшиємський і каштелян бєльський.

У князя сльози стояли в очах, – от хто щирий був батько солдатам! – та інші розплакались, а в Підбийп’ятки дрож піднесення пробіг по тілу і вогонь запалав у всякій жилці; зраділа ця чиста, смиренна і геройська душа, зігріта надією швидкої жертви.

– В історії записане буде ім’я ваше! – вигукнув каштелян бєльський.

– Non nobis, non nobis, sed nomine Tuo, Domine,[207]207
  Не нам, не нам, але імені твоєму, Господи (лат.).


[Закрыть] – промовив князь.

Лицарі вийшли з намету.

– Тьху, щось мені горлянку схопило й не відпускає, а в роті гірко, як від полину, – сказав Заглоба. – І ці все гатять, побий їх грім!.. – додав він, указуючи на задимлені козацькі шанці. – Ох, важко жити на світі! Що, пане Лонгин, тверде ваше рішення їхати?… Так уже тепер нічого не зміниш! Бережи вас ангели небесні… Хоч би мор який передушив цих хамів!

– Я мушу з вами, панове, попрощатися, – сказав пан Лонгинус.

– Це чому? Ви далеко? – запитав Заглоба.

– До ксьондза Муховецького, братушко, на сповідь. Душу грішну треба очистити.

Сказавши так, пан Лонгинус квапливо покрокував до замку, а друзі повернули до валів. Скшетуський і Володийовський мовчали як убиті, Заглоба ж рота не закривав ні на хвилину:

– Клубок застряг у горлянці і ні туди ні сюди. От не думав, що так шкода мені його буде. Нема на світі людини доброчеснішої! Нехай спробує хто заперечити – негайно в пику дістане. О Боже, Боже! Я думав, каштелян бєльський вас удержить, а він тільки масла в огонь підлив. Чорт приніс єретика цього! «В історії, каже, буде записане ваше ім’я!» Нехай його ім’я запишуть, та тільки не на Лонгиновій шкірі. Чого б йому самому не вирушити? Либонь у кальвініста паршивого, як у них в усіх, на ногах по шість пальців – йому і крокувати легше. Ні, панове мої, світ усе гіршим робиться, і не даремно, видно, ксьондз Жабковський швидкий кінець світу пророкує. Давайте-но посидимо трохи біля валів та підемо в замок, щоб товариством приятеля нашого хоча б до вечора насолодитися.

Одначе Підбийп’ятка, висповідавшись і причастившись, решту дня провів у молитвах і з’явився лише ввечері перед початком штурму, що був одним із найжахливіших, тому що козаки вдарили саме в ту хвилину, коли війська з гарматами та повозами перебиралися на свіжонасипані вали. Спочатку здавалося, незначні польські сили не стримають натиску двохсоттисячної ворожої раті. Захисники фортеці змішалися з ворогом – свій свого не міг відрізнити – і тричі так між собою стиналися. Хмельницький напружив усі сили, позаяк і хан, і власні полковники оголосили йому, що цей штурм буде останнім і надалі вони мають намір лише голодом виснажувати обложених. Але всі атаки протягом трьох годин було відбито з величезною втратою для нападників: пізніше рознеслася чутка, начебто в цій битві полягло близько сорока тисяч ворожих воїнів. І вже достеменно відомо, що після бою цілу купу прапорів було кинуто до ніг князя, – то був насправді останній великий штурм, після якого ще сутужніші часи настали, коли обложники підкопувалися під вали, викрадали повози, безупинно стріляли, коли прийшли лихо та голод.

Невтомний Ярема негайно по закінченні штурму повів падаючих із ніг жовнірів на вилазку, що закінчилася новим погромом ворога, – і лише після цього тиша охопила обидва табори.

Ніч була тепла, але похмура. Чотири чорні постаті безшумно й обережно посувалися до східного краю валу. То були пан Лонгинус, Заглоба, Скшетуський і Володийовський.

– Пістолі гарненько сховайте, щоб порох не відволожився, – шепотів Скшетуський. – Дві корогви всю ніч стоятимуть напоготові. Вистрілите – примчимося на поміч.

– Темно, хоч око виколи! – пробурмотів Заглоба.

– Воно й ліпше, – сказав пан Лонгинус.

– Ану, тихо! – перебив його Володийовський. – Я щось чую.

– Дурниця – умираючий який-небудь хрипить!..

– Головне, вам до діброви добратися…

– Господи Ісусе! – зітхнув Заглоба, тремтячи як у лихоманці.

– Через три години почне світати.

– Пора! – сказав пан Лонгинус.

– Пора, пора! – притишивши голос, повторив Скшетуський. – Ідіть з Богом!

– З Богом! З Богом!

– Прощавайте, братове, і простіть, коли перед ким винний.

– Ви винний? О Господи! – вигукнув Заглоба, кидаючись йому в обійми.

І Скшетуський із Володийовським по черзі поцілували друга. У цю хвилину лицарі не змогли стримати ридань, які рвалися з грудей. Сам лише пан Лонгинус залишався спокійним, хоча і був до глибини душі розчуленим.

– Прощавайте! – ще раз повторив він.

І, наблизившись до гребеня валу, спустився в рів; через хвилину його чорна тінь показалася на іншому краю рову, і, востаннє пославши товаришам прощальний привіт, пан Лонгинус сховався в мороці.

Між дорогою на Залощиці та битим шляхом, що вів із Вишневця, тяглася діброва, яку перетинали вузькі галявини і котра переходила в бір, старий, густий і безкрайній, що йшов кудись далеко, далі Залощиць, – туди й вирішив пробратися Підбийп’ятка.

Шлях цей був дуже небезпечний: щоб досягти діброви, належало пройти вздовж усього козацького стану, але пан Лонгинус навмисно вибрав цю дорогу, тому що в таборі вночі вертілося найбільше людей і вартові менше придивлялися до подорожніх. Утім, на всіх інших дорогах і стежинках, у ярах і заростях було розставлено сторожові пости, котрі регулярно об’їжджали осавули, сотники, полковники, а то й сам Хмельницький. Іти ж через луги й далі берегом Гнізни нічого було й думати: там від сутінків до світанку на вигонах не стуляли очей татарські конопаси.

Ніч була тепла, хмарна і така темна, що за десять кроків не те що людину, навіть дерево розгледіти було важко. Обставина ця була для пана Лонгинуса сприятливою, хоча, з другого боку, йти доводилося дуже повільно та обережно, щоб не втрапити в яку-небудь із ям або окопів, розкиданих по всьому ратному полю, покопаному польськими і козацькими руками.

Так він дістався другої лінії валів, що були залишені лише перед настанням ночі, і, переправившись через рів, попрямував крадькома до козацьких апрошів і шанців. Поблизу їх постояв і прислухався: шанці були порожні. У вилазці, що була за штурмом, Ярема витіснив звідтіля козаків: хто не поліг, сховався в таборі. На схилах і гребенях насипів у великій кількості лежали трупи. Пан Лонгинус раз у раз спотикався об нерухомі тіла, переступав їх і йшов далі. Часом слабкий стогін або подих давали знати, що деякі з лежачих іще живі.

Великий простір за валами, що тягся до першого ряду окопів, викопаних іще регіментаріями, теж було засіяно тілами полеглих. Ям і канав тут було ще більше, і через кожні півсотні кроків стояли земляні прикриття, у темряві схожі на стоги сіна. Але і землянки ці були порожні. Усюди панувала мертва тиша, ні вогника, ні живої душі – лише бездиханні тіла там, де був колись майдан.

Пан Лонгинус ішов уперед, шепочучи молитву за душі полеглих. Шуми польського табору, що супроводжували його аж до других валів, затихали, губились у віддаленні, поки не завмерли зовсім. Лицар зупинивсь і востаннє подивився назад.

Але розгледіти він майже вже нічого не зміг, тому що вогнів у таборі не було зовсім; одне лише віконце в замку тьмяно мерехтіло, немов зірочка, яка то покажеться, то сховається за хмарами, немов світлячок у ніч на Івана Купала, що спалахує і гасне поперемінно.

«Брати мої, чи побачу вас іще в житті?» – подумав пан Лонгинус.

І туга важким каменем лягла на серце, стисла дихання. Там, де тремтить цей мерехтливий вогник, – свої, близькі: князь Ярема, Скшетуський, Володийовський, Заглоба, ксьондз Муховецький; там його люблять і готові захистити, а тут ніч, порожнеча, морок, недвижні тіла під ногами, вервечки душ і попереду стан проклятих кровопивць, вороги, що не знають жалю.

Ще важчим зробився камінь на серці – не під силу навіть нашому велетневі. І в душу пана Лонгинуса закралися сумніви.

Бліда тінь тривоги прилетіла з темряви і заходилася нашіптувати у вухо: «Не пройдеш, неможливо це! Повертайся, поки не пізно! Вистріли з пістоля, і ціла корогва кинеться тобі на поміч. Через табори ці, поміж дикого люду ніколи нікому не пройти…»

Польський табір, який день у день обсипали кулями, де панували голод і смерть, а повітря було просочене трупним смородом, у ту мить показався панові Лонгину тихою і безпечною гаванню.

Друзі ні словом не дорікнуть його, якщо він повернеться. Він скаже, що діло це перевершує людські сили, і вони самі, послухавши його, не підуть і не пошлють нікого іншого – і далі будуть чекати милості Господньої та королівської.

А якщо Скшетуський піде й загине?

«Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Усе це спокуса сатанинська, – подумав Лонгинус. – Смерть прийняти я готовий, а нічого гіршого мене не спіткає. Це диявол насилає страх на слабку душу; мертві тіла, морок, пустеля – сатана нічим не погребує».

Невже лицар ганьбою себе покриє, славу свою дозволить заплямувати, збезчестить добре ім’я – військо від загибелі не врятує, зневажить вінець небесний? Ні, ніколи!

І пішов далі, простягаючи перед собою руки.

Раптом знову йому почувся глухий шум, але вже не з польського стану, а з протилежного боку – неясний поки що, але густий і грізний, начебто в темному лісі раптово заричав ведмідь. Одначе тривога вже залишила душу пана Лонгина, туга більше не стискувала груди, а поступилася місцем солодким спогадам про близьких, і тоді, немов у відповідь на погрозу, що насувалася з табору, він іще раз повторив у душі: «І все-таки я піду».

Через деякий час він опинився на тому самому побоїщі, де в день першого штурму княжа кіннота розбила яничарів і козаків. Дорога тут вирівнялася, менше попадалося ровів, ям, землянок, і майже зовсім не стало трупів – козаки встигли прибрати тіла полеглих у перших боях. І світліше трохи зробилося, тому що ніякі перешкоди не застували тепер простору. Поле похило спускалося до півдня, але пан Лонгинус відразу звернув круто, наміряючись прослизнути між західним ставком і козацьким станом.

Тепер він ішов швидко, без затримок і вже, здавалося, досяг межі табору, коли нові звуки змусили його насторожитися.

Лицар негайно зупинився і після недовгого чекання почув тупіт та форкання коней, що наближалися.

«Козацький дозор!» – подумав він.

Тут слуху його досягли людські голоси, і він прожогом кинувся вбік, а намацавши ногою першу ж нерівність ґрунту, упав на землю і завмер, витягнувшись на весь зріст, стискаючи в одній руці пістоль, а в другій меч.

Тим часом вершники під’їхали ще ближче й нарешті зовсім із ним порівнялися. Було так темно, що він не міг їх перерахувати, зате чув кожне слово з розмови.

– Їм тяжко, та й нам не легше, – говорив якийсь сонний голос. – А скільки добрих козаків землю гризе!

– Господи! – відгукнувся інший голос. – Кажуть, король недалеко… Що з нами буде?

– Хан розгнівався на нашого батька, а татари погрожують нас пов’язати, коли більше нікого буде.

– І на вигонах з нашими зчіпляються раз у раз. Батько заказав у їхні коші ходити – хто піде, назад не повертається.

– Кажуть, серед торговців, що за військом ідуть, переодягнені ляхи є. Щоб уже їй кінець прийшов, війні цій!

– Поки тільки гірше стало.

– Король із лядською раттю близько – ото страх!

– Ех, інша справа на Січі – спав би зараз і турбот не відав, а тут шастай ночами, як сіромаха.

– А тут і cправді, певно, сіромахи водяться: он як хропуть коні.

Голоси помалу віддалялись і нарешті зовсім їх не стало чути. Пан Лонгинус підвівся й пішов далі.

Зарядив дощик, дрібний, як осіння мряка. Зробилося ще темніше.

Ліворуч од пана Лонгина, версти за дві, блиснув слабенький вогник, потім другий, третій, десятий. Тепер уже ясно було, що він на краю табору.

Вогники були неяскраві й нечисленні – видно, в таборі всі вже спали, може, подекуди тільки пили або готували їжу на завтра.

– Дяка Господу, що я після штурму та вилазки вийшов, – сказав собі пан Лонгинус. – Утомилися вони, мабуть, смертельно.

Ледь він так подумав, удалечині знову почувся кінський тупіт – другий дозор їхав назустріч.

Земля в тім місці виявилася більш горбиста, тому і сховатися було легше. Караульщики проїхали так близько, що ледве не зачепили пана Лонгина. На щастя, коні, що звикли до лежачих навколо тіл, не злякалися. Лонгинус пішов далі.

Протягом якої-небудь тисячі кроків він іще двічі натикався на патрулів. Напевно, табір по всьому периметру охоронявся більше, ніж очі в лобі. Пан Лонгинус тільки радів у душі, що не зустрічає піших дозорів, які зазвичай виставлялися на підступах до табору, щоб оповіщати кінну варту.

Але радість його була недовгою. Не пройшов він і версти, як попереду, не далі ніж за десять кроків, замаячіла чорна постать. Який не безстрашний був пан Лонгинус, одначе відчув немовби легкий дрож у крижах. Відступати або звертати було вже пізно. Постать поворухнулася, мабуть, його запримітивши.

Хвилина розгубленості була короткою, як подих. З пітьми пролунав приглушений голос:

– Це ти, Василю?

– Я, – тихо відповів Лонгинус.

– Горілка є?

– Є.

Пан Лонгинус підійшов ближче.

– Чого ти такий довгий? – злякано запитав той же голос.

Щось завирувало в мороці. Короткий зойк, який миттєво захлинувся: «Госп!..» – вирвався з уст вартового, і от уже начебто тріск переламуваних кісток почувся, тихе хрипіння, й козацький стражник важко повалився на землю.

Пан Лонгинус продовжував свій шлях.

Але тепер він змінив колишній напрям, тому що він, видно, збігався з лінією караульних постів, а взяв ближче до табору, розраховуючи пройти між рядом возів і вартовими – в них за спиною. Якщо другого ланцюжка постів не виставлено, розміркував пан Лонгинус, у цьому просторі йому можуть зустрітися лише козаки, що йдуть із табору вартовим на зміну. Кінним дозорцям нічого там робити.