Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 57 страниц)

Увесь цей час пан Заглоба горлав:

– Бий! Рубай, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!

Перебуваючи в такому збудженому стані, він націлив своє здорове око на Олену і зі значущістю заходився підморгувати.

Тим часом на протилежному березі крики, поки знищувався пором, посилились, однак через велику відстань неможливо було зрозуміти, що кричали. Змахи рук здавалися погрозливими і тому прискорювали поспішність знищення.

Через деякий час судно перестало існувати, але з усіх грудей вирвався раптом крик жаху та відчаю.

– Скачуть у воду! Пливуть до нас! – волала мужва.

Спершу один, а за ним декілька десятків вершників уїхали на конях у дніпровську воду й пустилися вплав. Було це справою просто-таки безглуздою, бо набухла ще з весни ріка текла набагато квапливіше, ніж зазвичай, створюючи там-сям численні водоверті й бистрини. Підхоплені течією коні не могли пливти по прямій, і вода з непомірною швидкістю почала зносити їх.

– Не допливуть! – кричала мужва.

– Потонуть!

– Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.

– На погибель же їм!

Коні подолали третину ріки, але течія зносила їх усе сильніше. Як видно, вони вибилися з сил і повільно, але все глибше занурювалися. Через деякий час вершники, що сиділи на них, опинилися вже по пояс у воді. Минув іще якийсь час. Прибігли дядьки з Шелепухи подивитися, що відбувається: вже лише кінські голови виднілися над водою, а вершникам вода доходила до грудей. Одначе півріки вони все-таки перепливли. Раптом одна кінська голова й один вершник зникли під водою, затим другий, третій, четвертий і п’ятий… Кількість тих, які пливли, все зменшувалась і зменшувалась. У натовпах обабіч ріки запанувало мертве мовчання, і всі йшли вниз по берегу, щоб побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини подолано, а тих, які пливли, стало ще менше, та чулося важке хропіння коней і вигуки, що підбадьорювали сміливців. З усього було видно, що деякі допливуть.

Зненацька в тиші пролунав голос Заглоби:

– Гей! Дітки! До зброї! На погибель княжим!

Заклубилися димки, загриміли постріли. З ріки донеслися розпачливі крики, і невдовзі коні й вершники – все зникло. Ріка спустіла, тільки десь, уже вдалині, на гребені хвилі раптом з’являлося кінське черево або червоніла шапка козака.

Заглоба дивився на Олену й підморгував…

Розділ XXII

Князь-воєвода руський, перш ніж на пана Скшетуського, що забувся на попелищі Розлогів, натрапив, знав уже про корсунську катастрофу, бо йому пан Поляновський, товариш гусарський княжий, про те в Саготині доповів. Іще раніше перебував князь у Прилуках і звідти пана Богуслава Маскевича до гетьманів із листом одрядив, запитуючи, куди вони йому з усіма його силами звелять з’явитись. Але позаяк пана Маскевича з відповіддю гетьманів довго не було, рушив князь до Переяслава, розсилаючи навсібіч передові загони, а також накази, щоб полки, котрі лишалися розкиданими по Задніпров’ю, якомога хутчіш ішли до Лубен.

Одначе було отримано вісті, що більше десятка козацьких корогов, які по кордонах з ордою на «паланках» стояли, вже або розбіглись, або приєдналися до заколоту. Князеві таким чином стало зрозуміло, що сили його несподівано зменшились, і він вельми цим засмутився, бо ніяк не очікував, що люди, котрими він стільки разів звитяжно верховодив, можуть його покинути. Зустрівшись же з Поляновським і дізнавшись про нечувану поразку, він звістку цю від війська утаїв і пішов далі до Дніпра, воліючи йти навмання просто в бурю і або за поразку помститися, змивши ганьбу війська, або власну кров пролити. Ще він вважав, що якась частина, а можливо, й чимала, коронного війська могла після розгрому вціліти. Якби вони збільшили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на перемогу помірятися силами з Хмельницьким.

Зупинившись у Переяславі, наказав він невеличкому Володийовському й пану Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці – в Черкаси, в Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів – розіслали і всі судна та пороми, хоч які б там виявилися, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.

Послані довідались од зустрінутих утікачів про поразку, та у всіх зазначених містах жодного суденця не виявили, бо, як уже було сказано, половину їх коронний гетьман давно для Кречовського й Барабаша вилучив, решту ж збунтована правобережна чернь, побоюючись князя, знищила. Проте пан Володийовський, нашвидкуруч велівши збити з колод пліт, самотужки досяг правого берега. Там він піймав душ із п’ятнадцять козаків, яких і поставив перед князем. Од них князь довідався про страхітливе розповсюдження бунту і жахливі наслідки, яким корсунська поразка вже зробилася причиною. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт поширювався, як повінь, коли вона котиться по рівнині: й моргнути не встигнеш – усе більш неозорі простори заливає. Шляхта відбивалася по замках і фортечках, багато з яких уже було захоплено козаками.

Хмельницький збільшував свої сили з кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його війська у двісті тисяч людей, але через кілька днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він усе ще стояв у Корсуні та, користуючись перепочинком, приводив своє незліченне воїнство до ладу. Він розділив чернь на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорізьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії воювати навколишні замки. Взявши все це до уваги, князь Ярема зрозумів, що через відсутність човнів, спорудження яких для шеститисячної армії забрало б декілька тижнів, і з огляду на міць противника, що буйно і понад усяку міру множилася, можливість переправитися через Дніпро в тій місцевості, де він перебував зараз, відсутня. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник Олександр Замойський, пан Володийовський і Вурцель трималися думки рушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, звідти ж іти на Любеч і тільки там переправитися до Брагина. Це був шлях довгий і небезпечний, бо за чернігівськими лісами він пролягав до Брагина через величезні трясовини, де й піхоті нелегко було пройти, а що ж тоді говорити про важку кавалерію, обоз та артилерію! Проте порада князю сподобалася, і він побажав лише перед довгою цією і, як він вважав, безповоротною дорогою тут і там на Задніпров’ї своєму з’явитися, щоб до негайного повстання не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у людській пам’яті залишити, щоби за його відсутності пам’ять ця стала охоронницею краю і захисницею всім тим, хто не зміг піти з армією. Крім того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрауціммер, увесь двір та деякі регіменти, а саме піхота, залишалися ще в Лубнах; отож вирішив князь вирушити на останнє прощання в Лубни.

Військо виступило того ж дня, а попереду – пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були всі без винятку русини, але, звиклі до дисципліни і на регулярних жовнірів перетворені, вірністю решту корогов переважали. Подекуди, щоправда, вже з’явилися бунтівні зграї, що грабували як маєтки, так і селян. Бунтівників цих чимало по дорозі було розгромлено і посаджено на палі. Та холопи поки що ніде не повстали. Уми кипіли, вогонь палав у мужицьких очах і душах; таємно озброюючись, мужва втікала за Дніпро. Одначе страх поки що стримував жадобу крові та вбивств. Тим часом лише поганими прикметами на майбутнє можна було визнати те, що навіть у селах, де селяни поки що не подалися до Хмеля, вони розбігалися при підході княжого війська, ніби побоюючись, що страшний князь прочитає в їхніх очах усе, що приховано лежало на їхній совісті, й покарає, щоб надалі не кортіло. Карав же він лише там, де найменшу ознаку бунту виявляв, а позаяк натуру і в покаранні, і в заохоченні мав нестримну, то карав безжально і безпощадно. Можна сказати, що обабіч Дніпра блукали тоді два привиди: один – для шляхти – Хмельницький, другий – для простолюддя, що збунтувалося, – князь Ярема. Точилися розмови, що, коли ці двоє зіштовхнуться, сонце, слід гадати, затьмариться й води по всіх ріках кривавими зробляться. Та швидкого зіткнення не очікувалося, бо цей Хмельницький, переможець біля Жовтих Вод, переможець при Корсуні, Хмельницький, який дощенту розбив коронне військо, захопив у полон гетьманів і тепер стояв на чолі сотень тисяч бійців, просто кажучи, боявся цього володільника з Лубен, який мав намір шукати його за Дніпром. Княже військо щойно перейшло Сліпород, а сам князь спинився на відпочинок у Филипові, коли йому повідомили, що від Хмельницького з листом і проханням вислухати з’явилися посланці. Князь звелів їх негайно привести. І ось шестеро запоріжців увійшли до підстаростиного дворика, де стояв князь, і ввійшли доволі незалежно, особливо старший, отаман Сухорука, гордий корсунським розгромом і свіжим полковницьким званням. Одначе варто було їм побачити лице князя, як охопив їх одразу страх такий великий, що, впавши до княжих ніг, не сміли посланці і слова мовити.

Князь, який сидів ув оточенні найпершого лицарства, звелів їм підвестися й запитав, із чим прибули.

– Із листом од гетьмана, – відповів Сухорука.

Князь пильно подивився на козака і спокійно сказав, натискаючи на кожне слово:

– Від злодія, мерзотника й розбійника, не від гетьмана!

Запоріжці зблідли, а вірніше сказати, посиніли і, похнюпившись, мовчки тупцювалися коло дверей.

Князь звелів панові Маскевичу взяти від них послання та прочитати.

Лист був смиренним. У Хмельницькому хоч і після Корсуня, та лисиця взяла гору над левом, а змія над орлом, оскільки він не забував, що пише до Вишневецького.[98]98
  Самійло Величко, с. 79. Писав Хмельницький до князя: «… щоби тоді за те, що з гетьманами коронними сталося, він, князь Вишневецький, не ображався і гніву свого до нього, Хмельницького, спрямовувати не зволив». (Прим. авт.)


[Закрыть] Чи то він запобігав, аби збити з пантелику і тим вірніше вкусити, але запобігав він явно. Він писав, що все сталося з вини Чаплинського, що гетьманам просто приключилася зрадливість фортуни і що цьому не він, не Хмельницький, причиною, а зла доля і утиски, від яких на Украйні козаки потерпають. Одначе ж князя він просить, аби той не вдавався в тугу, а зволив йому вибачити, за що він назавжди залишиться покірним і смиренним княжим слугою, а щоби княжу милість для посланців своїх знайти й од люті княжого гніву вберегти їх, він повідомив, що товариша гусарського, пана Скшетуського, котрого на Січі схоплено, відпускає цілим і неушкодженим.

Тут ішли скарги на норовливість пана Скшетуського, бо той листа від Хмельницького до князя взяти відмовився, чим гідність гетьманську та всього Війська Запорізького вельми не пошанував.

Цій саме гордині та нехтуванню, що їх постійно терпіли козаки від ляхів, приписував Хмельницький усе, що сталося, починаючи від Жовтих Вод і до Корсуня. Завершувався лист запевненнями в жалкуванні, у вірності Речі Посполитій, а також обіцянками залишатися слухняним слугою, княжій волі покірним.

Слухаючи послання, самі посланці дивувалися, бо, що міститься в листі, не знали, вважаючи, що скоріше за все – образи та зухвалі випади, та не прохання. Їм було зрозуміло, що Хмельницький не бажав ставити все на карту, маючи противником такого уславленого войовника, і, замість того щоб піти на нього з усіма своїми силами, зволікав, оскільки князя боявся; смиренням збивав із пантелику, очікуючи, як видно, що княжі сили в походах і численних сутичках із окремими ватагами порідіють. Посланці тому принишкли ще дужче і під час читання уважно стежили за лицем Яреми – чи не вгадають, часом, смерті своєї. І хоча, їдучи сюди, були до неї готові, зараз охопив їх страх. А князь слухав спокійно, лиш іноді повіки опускаючи на очі, немов бажаючи приховати громи, що таїлись у погляді, і було цілком зрозуміло, що стримує він у собі страшний гнів. Коли було дочитано листа, він не обмовився з посланцями жодним словом, а звелів Володийовському вивести їх і утримувати під вартою, сам же, звернувшись до полковників, сказав таке:

– Велика хитрість цього ворога, тому що або хоче він цим листом приспати мене, щоб на приспаного напасти, або ж у глиб Речі Посполитої задумав податися, де укладе договір, прощення від забарних станів і короля дістане, а сам таким чином опиниться в безпеці, адже, коли б я захотів його потім воювати, тоді б уже не він, а я чинив усупереч волі Речі Посполитої та визнаним був би бунтівником.

Вурцель просто за голову схопився.

– O vulpes astuta![99]99
  О, хитра лисиця! (лат.)


[Закрыть]

– Що ж у такому разі порадите робити, вельмишановні панове? – сказав князь. – Говоріть сміливо, а я вам потім свою волю оголошу.

Старий Зацвілиховський, який давно вже, залишивши Чигирин, приєднався до князя, сказав:

– Нехай же все станеться з волі вашої княжої ясновельможності, але якщо дозволено мені дати пораду, то скажу я, що з властивою вашій княжій ясновельможності прозірливістю наміри Хмельницького ви розгадали, бо вони саме такі, а не інші; тому вважаю я, що, не взявши цього листа до уваги, але убезпечивши спершу княгиню, слід іти за Дніпро й починати війну, перш ніж Хмельницький устигне хоч якісь договори укласти. Ганьба воно і безчестя для Речі Посполитої – такі insulta[100]100
  образи (лат.).


[Закрыть] залишати безкарними. При цьому, – тут він звернувся до полковників, – хочу знати й ваші міркування, своє безпомилковим не вважаючи.

Стражник обозний, пан Олександр Замойський, брязнув шаблею.

– Ваша милість хорунжий, senectus[101]101
  старість (лат.).


[Закрыть] вашими вустами говорить і sapientia.[102]102
  мудрість (лат.).


[Закрыть] Голову треба одірвати цій гідрі, поки вона не розрослася й нас перша не пожерла.

Решта полковників воліли не висловлюватись, але почали за прикладом пана стражника і брязкати шаблями, і сопіти, і зубами скреготіти, а Вурцель узяв слово і сказав таке:

– Ясновельможний князю! Образа воно навіть вашій княжій ясновельможності, що зазначений злодій писати до вашої княжої ясновельможності наважився, бо тільки кошовий отаман уповноважений уособлювати прееміненцію від Речі Посполитої, законну й визнану, і навіть курінні привласнити собі права на це не можуть. Але ж він є гетьман самозваний, який не інакше як тільки розбійником вважатися може, що пан Скшетуський похвально врахував, коли листів його до вашої княжої ясновельможності брати не захотів.

– Так я і думаю, – сказав князь. – А позаяк самого його я дістати не можу, тому він в особах своїх посланців покараний буде.

Сказавши це, князь звернувся до полковника татарської корогви:

– Ваша милість Вершулл, звеліть же своїм татарам козаків цих обезглавити, а для верховоди палю вистругати й без зволікання на палю цю його посадити.

Вершулл схилив свою руду як вогонь голову і вийшов, а ксьондз Муховецький, що князя зазвичай стримував, склав, ніби для молитви, руки і у вічі йому благально втупився, намагаючись угледіти в них милосердя.

– Знаю я, ксьондзе, про що ви піклуєтеся, – сказав князь-воєвода, – але так воно має бути. Це необхідно з огляду на жорстокості, котрі вони там за Дніпром чинять, і заради гідності нашої, і заради блага Речі Посполитої. Треба, щоб доведено було, що є хтось, хто ще верховоду цього не страшиться і трактує його як розбійника, що хоч і пише смиренно, та діє зухвало, а на Украйні мовби удільний князь поводиться і таку біду Речі Посполитій приносить, якої вона давно вже не зазнавала.

– Ясновельможний князю, він Скшетуського, як пише, відпустив, – нерішуче сказав священик.

– Дякую ж вам од імені нашого офіцера, що його з зарізяками рівняєте. – Тут князь нахмурив брови. – Все! Досить про це. Бачу я, – продовжував він, звертаючись до полковників, – що ви, добродії мої, всі sufragia[103]103
  голоси (лат.).


[Закрыть] на користь війні подаєте. Така й моя воля. Тому підемо на Чернігів, збираючи по дорозі шляхту, а біля Брагина переправимося, після чого нам доведеться на південь рушати. А тепер – у Лубни!

– Помагай Господи! – сказали полковники. У цю хвилину відчинилися двері, а в них з’явився Розтворовський, намісник волоської корогви, висланий два дні тому з трьомастами шаблями у розвідку.

– Ясновельможний князю! – вигукнув він. – Бунт поширюється! Розлоги спалено, у Василівці корогву поголовно перебито.

– Як? Що? Де? – почулося зусібіч.

Але князь кивнув рукою, всі змовкли, а він запитав:

– Хто це вчинив? Бандити чи військо яке?

– Кажуть, Богун.

– Богун?

– Так точно.

– Коли це сталося?

– Три дні тому.

– Чи пішли ви, ваша милість, услід? Чи наздогнали? Чи схопили язика?

– Я за ним пішов, але наздогнати не зміг, оскільки йшов із різницею три дні. Відомості дорогою збирав: вони ішли назад на Чигирин, потім розділилися. Половина пішла до Черкас, половина – до Золотоноші та Прохорівки.

На це пан Кушель:

– Значить, я зустрів той загін, який ішов до Прохорівки, про що вашій княжій ясновельможності доповідав уже. Вони назвалися відрядженими Богуном утікачів-холопів за Дніпро не пускати, тому я їх безперешкодно й відпустив.

– Безглуздо, ваша милість, вчинили, та я вас не звинувачую. Неможливо не помилятися, коли на кожному кроці зрада і земля горить під ногами, – сказав князь.

Раптом він ухопився за голову.

– Боже всемогутній! – вигукнув князь. – Я зовсім забув! Мені ж Скшетуський говорив, що Богун на панну Курцевич зазіхає. Ясно тепер, чому Розлоги спалено. Дівчину, цілком імовірно, викрадено. Гей, Володийовський, до мене! Візьмете, пане, п’ятсот шабель і до Черкас підете знову, Биховець із п’ятистами волохами нехай на Золотоношу до Прохорівки йде. Коней не жаліти. Хто дівчину відіб’є, Єремеївку у вічне володіння отримає. Вирушайте ж! Вирушайте!

Потому він звернувся до полковників:

– Вельмишановні панове, а ми – на Розлоги, до Лубен!

Полковники висипали з підстаростиного двору й кинулися до своїх корогов. Стременні кинулися сідати на коней, а князеві підвели гнідого аргамака, на котрому він зазвичай у походах їздив. Через якийсь час корогви виступили і розтяглися по филиповській дорозі довгою, строкатою і блискучою змією.

Біля рогатки криваве видовище постало перед жовнірськими поглядами. На тину, в кущах, стриміли п’ять відрубаних козацьких голів, які оглядали військо, що йшло повз них, мертвими білками витріщених очей, а неподалік, тут же за рогаткою, на зеленому пагорку, корчився ще і смикався посаджений на палю отаман Сухорука. Гостряк уже пройшов тіло наполовину, та довгі години муки ще чекали бідолашного отамана; він і до вечора міг так смикатися, перш ніж смерть заспокоїла б його. Зараз він не тільки був іще живий, але й страшно поводив очима вслід кожній корогві, що проходили повз нього, й очі ці говорили: «Покарай Господь вас, і дітей ваших, і внуків до десятого коліна за кров, за рани, за муки! Щоб згинули і ви, і плем’я ваше! Щоб ні одне лихо не обминуло вас! Щоб ви безперестанно здихали, та ні померти, ні жити не могли!» І хоча простий це був козак, хоча конав не в пурпурі і не в парчі, а в синьому жупані, не в замкових покоях, а просто неба на палі, мука його, смерть, яка витала над його головою, такою осявали його значущістю, такої сили надавали погляду його, такого моря ненависті очам, що всім зробилось ясно, що він сказати хоче. І корогви в мовчанні проходили повз нього, а він у золотому блиску полудня підносився над ними і світочем на свіжообструганій палі здавався…

Князь проїхав, навіть не глянувши. Ксьондз Муховецький хрестом нещасного осінив, і всі вже майже пройшли, як раптом якийсь юнак із гусарської корогви, ні в кого не спитавшись, повернув конячину на пагорок і, приклавши пістоля до вуха нещасного, одним пострілом припинив його муки. Всі здригнулися від такого зухвалого й нечуваного порушення дисципліни і, знаючи суворість князя, заздалегідь вважали гусарика людиною пропащою; але князь нічого не сказав: чи то зробив вигляд, що не почув, чи то був глибоко замислений. Він продовжував спокійно їхати й лише ввечері звелів покликати хлопчину.

Той ні живий ні мертвий постав перед очі князя, вважаючи, що земля розверзнеться під ногами. А князь запитав:

– Як твоє ім’я?

– Желенський.

– Ти вистрілив у козака?

– Я, – затнувшись, промовив блідий як полотно підліток.

– Навіщо ж ти це зробив?

– На муку дивитися не міг.

Князь, замість того, щоб розгніватися, сказав:

– Ой, надивишся ти на їх діла, й од видовищ цих співчуття від тебе, як ангел, одлетить. Але за те, що ти заради милосердя життям своїм ризикував, підскарбій у Лубнах тобі десять червоних золотих відрахує, а я до своєї особи тебе на службу беру.

І всі здивувалися, що справа ця так завершилась, але тут стало відомо, що з недалекої Золотоноші повернувся загін, і думки всіх звернулися на інше.

Розділ XXIII

Пізно ввечері при місяці військо підійшло до Розлогів. Там натрапило воно на пана Скшетуського, що сидів на своїй Голготі. Лицар, як ми знаємо, від горя та страждань зовсім забувся, і, лиш коли ксьондз Муховецький привів його до тями, офіцери взяли Скшетуського з собою, почали вітатися з ним і втішати, а найпалкіше за всіх пан Лонгинус Підбийп’ятка, котрий уже цілий квартал вважався в корогві Скшетуського повноправним товаришем.

Він негайно готовий був вторити йому в зітханнях та наріканнях і відразу ж поклав собі новий зарок – до самої смерті поститися по вівторках, якщо Господь пошле наміснику хоч якусь розраду. Скшетуського тим часом одвели до князя, що стояв постоєм у мужицькій хаті. Той, побачивши свого улюбленця, слова не мовив – тільки розкрив обійми. Пан Ян із риданням упав у обійми ці, а князь до грудей його притис і в голову почав цілувати, причому присутні офіцери споглядали сльози в достойних очах його.

Згодом князь сказав:

– Як синові, радий я вам, позаяк думав уже, що не побачу вас більше. Несіть же мужньо тягар свій і знайте: тисячі будуть у вас товаришів по нещастю, що втратили жінок, дітей, батьків, родичів і друзів. І як пропадає крапля в океані, так нехай і ваша біда в морі загальної біди розчиниться. Коли для вітчизни милої настали такі страшні часи, той, хто мужній і з мечем нерозлучний, в оплакування своїх втрат не впадає, та на допомогу матері нашій спільній поспішить і або совісті своїй спокій віднайде, або славною смертю загине й вінець небесний, а з ним і віковічне блаженство здобуде.

– Амінь! – одгукнувся капелан Муховецький.

– О милосердний княже, як на мене, ліпше мертвою бачити її! – ридав лицар.

– Плачте ж! Велика ваша втрата, і ми з вами плакатимемо, тому що не до нехристів, не до диких скіфів, не до татар, але до братів і товаришів, які співчувають вам, приїхали ви; тому скажіть собі так: «Сьогодні над тобою плачу, а завтра вже не моє!» – бо знайте, завтра ми на війну виступаємо.

– З вашою княжою ясновельможністю хоч на край світу! Але втішитись я не можу; так мені без неї тяжко, що от не можу, не можу…

І бідний жовнір то за голову хапався, то пальці кусати починав, щоби схлипування вгамувати, то знову впадав у невимовний відчай.

– Ти сказав: «Хай буде воля твоя!» – суворо нагадав ксьондз.

– Амінь, амінь! Волі його я віддаю себе, тільки… з відчаєм… нічого не можу вдіяти, – відповів лицар, ковтаючи сльози.

І видно було, що він бореться, що намагається опанувати себе, так що страждання його тим паче змусили всіх пустити сльозу, а хто вразливіший, як, приміром, пан Володийовський і пан Підбийп’ятка, ті просто ревма ревіли. Останній раз по раз долоні біля грудей складав і жалібно повторював:

– Братушко, братушко, заспокойтеся!

– Слухайте! – сказав несподівано князь. – Мені відомо, що Богун звідси до Лубен помчав і в Василівці моїх людей перебив. Тому завчасу не втрачайте надію, адже вона, можливо, йому не дісталася, бо навіщо б він тоді до Лубен пішов?

– Вірно! Таке можливо! – закричали офіцери. – Господь утішить вас.

Пан Скшетуський очі розплющив, ніби не розуміючи, про що йдеться, та раптом у мозку його зажевріла надія, і намісник, як стояв, кинувся в ноги князю.

– О ясновельможний князю! Життя, кров! – вигукував він.

І не зміг сказати нічого більше, бо так підупав на силі, що панові Лонгинусу довелося підвести його та посадити на лаву; одначе з обличчя намісника вже було видно, що він ухопився за цю думку, як потопаючий за соломинку, і що відчай його стишився. Присутні почали роздувати іскорку цю, кажучи, що, цілком імовірно, князівну свою він і знайде в Лубнах. По тому відвели його до іншої хати, куди принесли вина й меду. Намісник хотів було випити чарку, та через судому, що стискувала йому горло, не зміг; зате вірні його товариші пили, а підпивши трохи, заходилися його обіймати, цілувати і дивуватися виснаженості та слідам хвороби, що видимі були на його лиці.

– Просто шкелет на вигляд! – дивувався гладкий пан Дзик.

– Напевно, ображали тебе на Січі, їсти й пити не давали?

– Що було з тобою?

– Розкажу іншим разом, – слабким голосом відповів Скшетуський. – Поранили мене, і прохворів я.

– Поранили його! – вигукнув пан Дзик.

– Поранили, хоча й посол! – сказав пан Слешинський.

І обидва подивились один на одного, дивуючись козацькому нахабству, а потім обнялися від превеликих до пана Скшетуського почуттів.

– А ти бачив Хмельницького?

– Бачив.

– Подати його сюди! – кричав Мігурський. – Ми його негайно на бігус пустимо!

За такими розмовами спливла ніч. Уранці стало відомо, що і другий загін, посланий у далеку вилазку до Черкас, повернувся. Загін цей, звичайно ж, Богуна не наздогнав, а значить, і не спіймав, але привіз дивовижні новини й привів багато взятих по дорозі людей, які бачили Богуна два дні тому. Люди ці повідомили, що отаман, очевидно, за кимсь гнався, так що повсюди запитував, чи не зустрічав хто гладкого шляхтича з козачком. При цьому він страшенно поспішав і мчав стрімголов. Люди всі як один ручалися, що ніякої дівчини з Богуном не було, а якби вона була, вони напевне б її помітили, тому що Богунів загін був дуже невеликим. Нове підбадьорення, проте й нова турбота поселилась у серці пана Скшетуського, бо реляції ці, просто кажучи, були малозрозумілими.

Він не міг утямити, навіщо Богун спершу помчав до Лубен і накинувся на василівський гарнізон, а затим раптом повернув на Черкаси. Те, що Богун Олену не повіз, здавалося безперечним, оскільки Кушель зустрів Антонів загін, у якому її теж не було; люди ж, приведені тепер з боку Черкас, не бачили її й серед Богунових супутників. Де в такому разі вона могла бути? Де заховалася? Чи втекла? Якщо втекла, то в який бік? Чому вирішила тікати не в Лубни, а до Черкас чи Золотоноші? Богунові загони явно когось переслідували та на когось полювали біля Черкас і Прохорівки. Та навіщо знову-таки розпитували вони про шляхтича з козачком?

Намісник на всі ці запитання відповісти не міг.

– Порадьте, скажіть, поясніть, що все означає? – звернувся він до офіцерів. – У моїй голові це просто не вкладається!

– На мою думку, вона, найвірогідніше, в Лубнах, – сказав пан Мігурський.

– Бути такого не може! – заперечив хорунжий Зацвілиховський. – Якби вона була в Лубнах, Богун скоріше за все затаївся б у Чигирині, проте в бік гетьманів, про розгром яких знати ще не міг, не пішов би. А позаяк він козаків розділив і кинувся по двох дорогах, то, скажу я вашій милості, не за ким іншим, а тільки за нею.

– Але ж він про старого шляхтича і козачка розпитував?

– Не треба великого sagacitatis,[104]104
  чуття (лат.).


[Закрыть] аби здогадатись: якщо вона втекла, то не в жіночому вбранні, а цілком імовірно в чужому одязі, щоби зайвих слідів не лишати. Я так вважаю, що козачок цей – вона і є.

– Ось! Точно, точно! – почали вигукувати інші.

– Ба, але хто ж тоді гладкий шляхтич?

– Чого не знаю, того не знаю, – сказав старий хорунжий, – але дізнатися про це неважко. Знають же дядьки, що тут сталось і хто тут був. Давайте-но сюди хазяїна цієї хати.

Офіцери кинулися за хазяїном і незабаром із корівника притягли за комір підсусідка.

– Холопе, – сказав Зацвілиховський, – а чи був ти тут, коли козаки з Богуном на маєток напали?

Дядько, зазвичай, почав божитися, що не був, що нічого не бачив і знати нічого не знає. Зате Зацвілиховський знав, як повести справу, сказавши:

– Так я тобі й повірив, що ти, собачий сину, під лавою сидів, коли маєток грабували! Розкажи це комусь іншому, бо ону лежить золотий, а там чоловік із мечем стоїть – вибирай! Заразом і село спалимо, лихо бідолашним людям через тебе приключиться.

Тут підсусідок почав розповідати, що знав. Коли козаки затіяли гульбу на майдані, він разом з іншими пішов подивитися, що там робиться. Дізналися вони, що княгиня та князі перебиті, що Миколай отамана поранив і що той усе одно як мертвий лежить. Щу з панною, вони довідатись не могли, та рано-вранці стало відомо, що вона втекла зі шляхтичем, який приїхав із Богуном.

– Он воно як! Он воно як! – примовляв Зацвілиховський. – Тримай, дядьку, золотого. Втямив тепер, що боятися нічого? А ти бачив цього шляхтича? Не із сусідів, бува, хто?

– Бачив, пане, він не тутешній.

– А який із себе?

– Гладкий, пане, як груба, і з сивою бородою. А проклинав, як дідько. Сліпий, здається, на одне око.

– О Господи! – сказав пан Лонгинус. – Так це ж, напевно, пан Заглоба!.. Хто б інший, га?

– Заглоба? Стривай-но, добродію! Заглоба. Цілком можливо! Вони в Чигирині з Богуном знюхалися, пиячили разом і в кості грали. Вельми це можливо. З лиця – він.

Тут Зацвілиховський знову звернувся до дядька:

– І шляхтич цей утік із панною?

– Еге ж. Так ми чули.

– А Богуна ви добре знаєте?

– Ой-ой, пане! Він же ж тут місяцями жив.

– А не може бути, що шляхтич за його наказом панну повіз?

– Ні, пане! Він же Богуна зв’язав і жупаном обмотав голову йому, а панну, кажуть, повіз, тільки її й бачили. Отаман, як сіромаха, вив. А вдень звелів себе між коней прив’язати і на Лубни побіг, та не догнав. Потім поскакав у інший бік.

– Слава тобі Господи! – сказав Мігурський. – Виходить, вона в Лубнах, а те, що за нею до Черкас гналися, нічого не значить, не знайшовши тут, спробували щастя там.

Пан Скшетуський уже стояв навколішках і гаряче молився.

– Оце так так! – бурчав старий хорунжий. – Не очікував я від Заглоби такої прудкості! З таким знаменитим бійцем, як Богун, заводитися! Воно, звичайно, до пана Скшетуського він дуже прихильний був за мед лубенський, що його ми в Чигирині розпили, й неодноразово мені про те говорив і достойним кавалером його величав… Так-так! У мене це просто в голові не вкладається: адже й на Богунові гроші він випив чимало. Але зв’язати Богуна й панну викрасти! – такої відваги я не очікував, бо вважав його горлодером і боягузом. Спритний-то він спритний, але брехун превеликий, а в таких людей уся хоробрість – язиком плескати.

– Який не є, а князівну від розбійничих рук урятував, а це вам не жарт! – зазначив пан Володийовський. – На вигадки, як видно, він удатний, так що обов’язково зуміє з нею в безпеці від ворогів опинитися.

– Він же і своєю шкурою ризикує, – зазначив Мігурський, після чого звернувся до Скшетуського: – Утішся ж, товаришу наш милий!

– Ми всі у тебе ще дружками будемо!

– І на весіллі погуляємо.