Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

Отож знову закипіла кривава різанина, а тим часом почало смеркати. Тут, одначе, на крайні міські будівлі перекинулася пожежа. Загравою освітило побоїще, і стало видно обидві лінії, польську та козацьку, що згиналися в долині, видно було вже навіть кольори прапорців і лиця окремих бійців. Уже Вершулл, Понятовський і Кушель ратоборствували в битві, бо, перебивши чернь, вони воювали на козацьких флангах, які під їхнім натиском починали відступати на косогір. Довга лінія воюючих зігнулася краями своїми до міста і продовжувала згинатися все більше й більше, тому що, поки наступали польські фланги, середина, тиснута переважаючими козацькими силами, відходила ближче до князя. В бій, аби прорвати польський стрій, вступили три нові козацькі полки, та зразу ж князь увів драгунів Барановського, і ті кинулися на поміч воюючим.

При князеві лишилася тільки гусарія, що здалеку мала вигляд темного бору, який виростав просто з поля, – грізна лавина залізних мужів, коней і списів. Вечірній вітерець шелестів прапорцями на цих списах, але шеренги стояли тихо, завчасу в бій не рвучись, спокійно вичікуючи, бо добірні, в багатьох битвах побували і знали, що кривава робота їх теж не обмине. Князь у срібних обладунках із золотою булавою в руці, що перебував серед них, пильно оглядав битву, а з лівого боку від нього на фланзі, дещо попереду строю, стояв пан Скшетуський. Рукав, як і належить офіцерові, підкотив і, тримаючи в могутній, оголеній по лікоть руці замість буздигана кончар, спокійно чекав команди.

А князь лівою рукою прикрив очі від яскравої пожежі й углядався в поле битви. Середина польського півмісяця поволі задкувала до нього, здужувана переважаючими силами, бо ненадовго вистачило підтримки пана Барановського, того самого, що Немирів покарав. Так що князеві як на долоні було видно роботу жовнірів. Протяжна блискавка шабель то спалахувала над чорною лінією голів, то гасла в ударах. Коні без вершників вилітали з гущі битви й носилися по рівнині з іржанням і розвіяними гривами, на тлі пожежі нагадуючи пекельних бестій. Раз по раз червоногарячий стяг, що майорів над ворожим сонмом, раптово хилився в натовп, аби вже більше не піднятися. Одначе погляд князя сягав за лінію воюючих, на саме узвишшя, ближче до міста, де на чолі двох відбірних полків стояв молодий Кривоніс, очікуючи зручної хвилини, щоб кинутися в гущу битви й остаточно зламати ослаблені польські лави.

Нарешті він зірвався з місця, з жахаючим криком скачучи просто на драгунів Барановського, та хвилини цієї чекав також і князь.

– Веди! – крикнув він Скшетуському.

Скшетуський підняв кончар, і залізна лавина рушила вперед.

Просування їхнє було нетривалим, бо лінія бою лежала зовсім недалеко. Драгуни Барановського з блискавичною швидкістю розлетілися праворуч і ліворуч, аби відкрити гусарам ворота, і всією вагою своєю ринули в ці ворота на близькі до перемоги сотні Кривоноса.

– Ярема! Ярема! – закричали гусари.

– Ярема! – вторило все військо.

Страшне ім’я здриганням жаху пронизало серця запоріжців. Вони тільки тепер зрозуміли, що командує не київський воєвода, а сам князь. До того ж вони й не могли протистояти гусарам, які самою вагою своєю нищили їх так само, як падаюча стіна трощить тих, які стоять під нею. Єдиним для них порятунком було розступитися, пропустити гусарів і вдарити з флангів; одначе фланги ці були вже під наглядом драгунів і легких корогов Вершулла, Кушеля й Понятовського, котрі, зігнавши козацькі крила, зіштовхували їх до центру. Тепер картина бою змінилася, бо легкі корогви утворили ніби вулицю, по якій летіли в нестримному розгоні гусари, переслідуючи, ламаючи, збиваючи, перевертаючи людей і коней, а попереду них козаки з ревом і виттям утікали вгору, до міста. Якби крилу Вершулла вдалося зімкнутись із крилом Понятовського, козаків було б оточено і всіх як одного перебито. Одначе ні Вершулл, ні Понятовський не могли цього зробити через величезну кількість утікачів, так що насідали тільки з боків, аж їхні руки німіли від ударів.

Молодий Кривоніс, хоча був диким і мужнім, коли зрозумів, що свою недосвідченість доводиться йому протиставляти такому полководцю, як князь, зовсім утратив голову й на чолі своїх рвонув до міста. Втікача запримітив пан Кушель, який стояв збоку, через що бачити міг тільки те, що відбувалося поблизу, зараз же підскакав і садонув молодого отамана шаблею по лицю. Та не вбив, бо лезо вцілило по ремінцю шолома, одначе кров’ю заюшив і тим паче позбавив отамана відваги.

Та ба, він мало не поплатився за свою вихватку, бо тієї ж миті кинувся на нього Бурдабут із рештками кальницького полку.

Двічі вже намагався Бурдабут зупинити гусарів, але двічі, немовби відкинутий надприродною силою і побитий, змушений був одступати разом з іншими. Нарешті, перешикувавши тих, хто в нього лишився, він вирішив ударити на Кушеля збоку і, прорвавши його драгунів, дістався вільного поля. Одначе перш ніж устиг він прорвати їхній стрій, дорога, що вела вгору, до міста, виявилася забитою на такому довгому відрізку, що швидкий відступ зробився неможливим. Гусари через тісноту зменшили натиск і, полишивши списи, заходилися рубати противника мечами. Надійшла черга мішаному бою, безладному, дикому, безжальному, що клекотів у давці, гарячковій метушні, задусі, в людських і кінських міазмах. Труп валився на труп, кінські копита в’язли в тілах, які сіпалися. Подекуди противники настільки виявлялися стиснутими, що не виходило замахнутися шаблею, тут бились ефесами, ножами й кулаками, коні почали верещати. Там-сям почулися крики: «Помилуйте, ляхи!» Крики ці гучнішали, множились, заглушали брязкіт мечів, скрегіт заліза об кістки, хрипіння й жахливу гикавку конаючих. «Помилуйте, пани!» – лунало все жалібніше, та милосердя не мріло над безумством ратоборців. Як сонце над грозою, світила їм пожежа.

Тільки Бурдабут зі своїми кальницькими не прохав пощади. Йому не вистачало місця, щоб розвернутися, тож розчищав собі простір ножем. Спершу зіштовхнувся він із пузатим паном Дзиком і, штриконувши його в живіт, звалив із коня, а той, крикнувши «Ісусе!», з-під копит, які розтоптали йому нутрощі, більше не підвівся. Зразу зробилося просторіше, і Бурдабут, шаблею вже, з шоломом разом голову латнику Сокольському розрубав, потім перекинув разом із їхніми кіньми панів Пріама та Цертовича, і простору стало ще більше. Молодий Зенобій Скальський рубонув його по голові, та шабля вивернулася в руках у Скальського, і удар прийшовся плазом; отаман же, кулаком його навідліг у лице двинувши, вбив на місці. Люди кальницькі рухалися за ним, рубаючи й колючи кинджалами. «Заклятий! Заклятий! – жахнулися гусари. – Залізо його не бере! Одержимий». А в Бурдабута і дійсно на вусах була піна, а в очах шаленство. Нарешті він побачив Скшетуського і, впізнавши по підкоченому рукаву офіцера, кинувся до нього.

Всі затамували подих і припинили січу, споглядаючи єдиноборство двох найгрізніших лицарів. І хоча пан Ян криками «Заклятий!» не стурбувався, гнів спалахнув у його душі, коли він побачив стільки втрат, отож він скреготнув зубами і завзято налетів на отамана. Вони зітнулися так шалено, що коні навіть на задні ноги присіли. Свиснуло залізо, і шабля отамана раптом розлетілася на шматки під ударом польського кончара. Здавалося, ніяка сила не врятує вже Бурдабута, але він, кинувши коня вперед, зчепився з паном Скшетуським, і обидва з’єдналися в одне, і ніж блиснув над горлянкою гусара.

Смерть постала перед очима Скшетуського, бо мечем діяти було неможливо. Але, швидкий мов блискавка, він одпустив меча, що повис на ремінці, а рукою вчепився в отаманову руку. Якусь мить обидві руки конвульсивно смикалися в повітрі, та залізною, напевно, виявилася хватка пана Скшетуського, тому що отаман вовком завив, і на очах у всіх ніж, як вилущена з колоса зернина, випав із його обімлілих пальців. Тоді Скшетуський відпустив викручену його руку і, схопивши за комір, пригнув страшну голову аж до луки сідла, лівою ж рукою буздиган із-за пояса вихопив, ударив раз, удруге, й отаман, захрипівши, гепнувся з коня.

Стогоном простогнали, забачивши це, кальницькі люди і рвонулися помститись, але вмить накинулися на них гусари і всіх поголовно перебили.

На іншому краю гусарської лави битва не припинялася ні на хвилину, бо товкотнеча там була менша. Тут, підперезаний Анусиним шарфом, лютував пан Лонгинус зі своїм Зірвиглавцем. Наступного після битви дня лицарі зі здивуванням оглядали ці місця і, показуючи один одному руки, зітнуті разом із плечима, голови, розкраяні від маківки до підборіддя, тіла, страшно розчахнуті на дві половини, цілу дорогу з людських і кінських трупів, шепотілися: «Бачили, тут Підбийп’ятка бився!» Сам князь теж убитих розглядав і, хоча назавтра вельми був різними вістями заклопотаний, дивуватися зволив, бо такої рубки ніколи ще в житті не бачив.

Тим часом побоїще, здавалося, добігало краю. Важка кавалерія рушила вперед, женучи перед собою запорізькі полки, що намагалися заховатись нагорі, поближче до міста. Решткам тих, що відступали, шлях одрізали корогви Кушеля та Понятовського. Оточені захищалися відчайдушно, поки не полягли всі до єдиного, та загибеллю своєю врятували інших, так що коли через дві години першим із придворними татарами ввійшов до міста Вершулл, уже не виявилося жодного козака. Ворог, скориставшись темрявою, бо дощ погасив пожежі, блискавично зібравши порожні вози і з проворністю, властивою лише козакам, отаборившись, помчав із міста за ріку, знищивши за собою мости.

Декілька десятків шляхтичів, які оборонялися у фортечці, було визволено. Ще князь звелів Вершуллу покарати городян, які сприяли козакам, а сам кинувся в погоню. Та без гармат і піхоти табору він захопити не міг. Ворог, спаливши мости й вигравши таким чином час, тому що річку княжим довелось обходити по віддаленій греблі, відступав так швидко, що змучені коні княжої кавалерії ледве зуміли його наздогнати. Одначе ж козаки, куди як прославлені обороною в обозах, так хоробро, як зазвичай, не захищалися. Страшне усвідомлення, що їх переслідує сам князь, так їх збентежило, що вони всерйоз засумнівалися в порятунку своєму. І напевне б надійшов їм кінець, бо пан Барановський після перестрілки, що тривала всю ніч, уже сорок возів і дві гармати відбив, якби не воєвода київський, котрий подальшій погоні вчинив опір і своїх людей із бою вивів. Це стало причиною різких дорікань між ним і князем, чому багато полковників були свідками.

– Чого ж це ви, ваша милість, – допитувався князь, – хочете тепер ворога знехтувати, хоча в битві з такою рішучістю проти нього виступали? Славу, здобуту вами вчора ввечері, нині через нерішучість свою втратите.

– Ясновельможний князю, – відказав воєвода. – Не знаю, що за дух у вас вселився, та я чоловік із плоті й крові і після праці маю потребу у відпочинку. І мої люди теж. Я завжди йтиму на ворога, коли він чинить опір, так, як ішов сьогодні, але переможеного і втікача переслідувати не буду.

– Та їх усіх перебити треба! – вигукнув князь.

– І що з того? – сказав воєвода. – Цих переб’ємо, прийде старий Кривоніс. Попалить, потрощить, душ нагубить, як цей у Стрижавці нагубив, і за жорстокість наші нещасні люди поплатяться.

– Бачу я, – уже в гніві вигукнув князь, – що ваша милість разом із канцлером і регіментаріями до мирної партії належите, котра договорами розраховує бунт загасити, але, як Бог свят, нічого з цього не вийде, поки в мене шабля в руці!

А Тишкевич на це:

– Не мирній партії вже я належу, а Богові, бо старий і скоро вже перед ним стати мені доведеться. А те, що на собі занадто багато крові, пролитої в усобиці, мати не бажаю, цьому, ваша ясновельможність, не дивуйтеся… Якщо ж досадуєте ви, що вас регіментарством обійшли, то на це скажу я ось що: за мужність воно вам належало по праву, одначе, можливо, навіть на краще, що вам його не дали, адже ви б заколот, а разом із ним і нещасну землю цю в крові потопили.

Юпітерові брови Яреми звелися, шия напружилась, а очі почали метати такі блискавки, що всі, хто був присутній, просто злякалися за воєводу, але тут швидко підійшов Скшетуський і сказав:

– Ваша княжа ясновельможність, є відомості про старого Кривоноса.

І зразу ж думки князя звернулися в інший бік, а гнів на воєводу стих. Тут увели прибулих з вістями чотирьох людей, двоє із котрих були старі благочестиві ієреї. Побачивши князя, вони впали навколішки.

– Спаси, владико, спаси! – повторяли посланці, простягаючи до нього руки.

– Звідкіля ви? – запитав князь.

– Із Полонного. Старий Кривоніс обложив замок і місто, якщо твоя шабля над його шиєю не нависне, всі ми пропали.

На це князь:

– Про Полонне знаю, що там багато люду поховалось, але, як доповіли мені, здебільшого русини. У тім перед Богом заслуга ваша, що замість того, аби пристати до заколотників, ви розбою протистоїте, тримаючи сторону матері своєї, одначе побоююсь я з вашого боку зради, яка мені в Немирові була.

На це посланці почали присягати всіма небесними святинями, що яко спасителя князя дожидають, а про зраду і в гадці не мав ніхто.

З усього видно було, що вони не лукавили, тому що Кривоніс, обложивши місто з п’ятдесятьма тисячами війська, поклявся перебити населення саме тому, що, як русинське, воно не захотіло пристати до бунту.

Князь пообіцяв допомогти, але позаяк головні сили його були в Бистрику, спершу слід було їх дочекатися. Посланці пішли з утішеним серцем, він же звернувся до воєводи київського і сказав:

– Пробачте мене, ваша милість! Я вже й сам бачу – щоби Кривоноса дістатися, доведеться Кривоноса знехтувати. Молодий може й почекати мотузки. Вважаю, що ви не покинете мене в майбутнім цім ділі.

– Авжеж! – відповів воєвода.

Одразу ж заспівали сурми, що наказували корогвам, які гналися за табором, повертати. Треба було відпочити й дати коням перепочинок. Увечері з Бистрика підтяглася ціла дивізія, а з нею від воєводи брацлавського посол, пан Стахович. Пан Кисіль прислав князеві листа, повного захоплення тим, що князь, наче другий Марій, вітчизну від остаточної загибелі врятує. Писав він також про радість, яку прихід князя з-за Дніпра в усі серця вселив, зичив йому вікторій, але під кінець послання привід, стосовно котрого лист писався, став зрозумілим. Воєвода із Брусилова повідомляв князя, що переговори почалися, що сам він з іншими комісарами вирушає до Білої Церкви й має надію Хмельницького стримати й ублаготворити. На завершення листа прохав він князя, щоби, поки йдуть переговори, той не дуже нападав на козаків і, якщо можливо, від військових дій утримався.

Якби князю повідомили, що все його Задніпров’я знищене, а всі поселення зрівняно з землею, він би так страшенно не засмутився, як засмутився через цього листа. Свідками тому були пан Скшетуський, пан Барановський, пан Зацвілиховський, обидва Тишкевичі й Кердеї. Князь затулив очі руками, а голову відвернув назад, мовби уражений стрілою в серце.

– Ганьба! Ганьба! Боже! Дай же мені швидше загинути, щоб не бачити всього цього!

Глибока запанувала тиша серед присутніх, а князь продовжував:

– Нестерпно мені жити стало в Речі Посполитій, оскільки соромитися за неї нині доводиться. Дивіться ж, чернь козацька й мужицька залила кров’ю вітчизну, з поганими проти власної матері об’єдналася. Побито гетьманів, знищено військо, розтоптано славу народу, скривджено велич, спалено костьоли, вирізано ксьондзів, шляхту, збезчещено жінок, і на ці потрясіння, на цю ганьбу, від самої звістки про яку пращури наші повмирали б, чим же відповідає ця Річ Посполита? А ось чим: із зрадником, із плюндрувальником своїм, із союзником поганих переговори починає й відшкодування йому обіцяє! О Боже! Пошли мені смерть, повторюю, бо тоскно жити на світі нам, котрі безчестя вітчизни переживаємо й заради неї себе в жертву приносимо.

Воєвода київський мовчав, а пан Кшиштоф, підсудок брацлавський, через якийсь час подав голос:

– Пан Кисіль – іще не Річ Посполита.

Князь на це:

– Не говоріть мені, ваша милість, про Киселя; мені ж достеменно відомо, що за ним ціла партія стоїть, і він цілком згоден із намірами примаса, і канцлера, і князя Домініка, і багатьох інших сановників, які зараз, поки в країні interreonum, владу в Речі Посполитій здійснюють і велич її уособлюють, хоча скоріше ганьблять її слабкістю, великого народу негідною, бо не переговорами, а кров’ю вогонь цей гасити належить; тому що ліпше народу лицарському загинути, ніж спадлючитись і презирство всього світу до себе викликати.

І знову князь затулив руками очі, а споглядання горя цього та прикрості було таким печальним, що полковники просто не знали, як приховати сльози, що підступали до горла.

– Ясновельможний князю, – відважився подати голос Зацвілиховський, – нехай вони язиком фехтують, а ми – мечем будемо рубатися.

– Воістину, – відповів князь, – і від думки цієї серце в мені розривається. Що нам далі робити належить? Адже ми, шановні панове, довідавшись про поразку вітчизни, прийшли сюди крізь палаючі ліси й непрохідні болота, без сну, без їжі, напружуючи останні сили, щоби спільну матір нашу від знищення й ганьби врятувати. Руки наші німіють од натрудженості, голод кишки скручує, рани ниють – ми ж на тяготи ці не зважаємо, нам би тільки ворога стримати. Про мене сказано тут, нібито незадоволений, мовляв, регіментарством обійшли. Нехай же цілий світ розсудить, чи достойні його ті, кому воно дісталося.

Я Бога і вас, панове, у свідки закликаю, що, як і ви, не заради нагород і почестей жертвую життям своїм, але виключно з любові до вітчизни. І ось, коли ми останній подих із грудей вивергаємо, що нам повідомляють? А те, що панове з Варшави і пан Кисіль у Гущі відшкодування для нашого ворога обмірковують! Страм! Ганьба!!

(У цей час князь писав воєводі брацлавському серед іншого таке: «О, ліпше померти було, ніж дочекатися часів, котрі славу таких достойних народів так turpiter deformarunt et irreparabile[116]116
  ганебно спотворили й непоправний… (лат.).


[Закрыть] залишили в синах коронних damnum[117]117
  збиток (лат.).


[Закрыть]». А в кінці листа стоїть приписка: «Якщо по прибутті кварцяного війська і взяття гетьманів до в’язниці Хмельницький відшкодування отримає і при попередніх вольностях буде залишатись, я із цим набродом у цій вітчизні волію не жити, і ліпше нам померти, ніж дати панувати над собою поганству й наброду».[118]118
  Книга пам’ятна, 28, 55. (Прим. авт.)


[Закрыть])

– Кисіль – зрадник! – вигукнув пан Барановський.

На що Стахович, людина серйозна і смілива, підвівся і, звертаючись до Барановського, сказав:

– Як друг пана воєводи брацлавського і перебуваючи від нього в посольстві, я не дозволю, щоб його тут зрадником нарікали. І в нього теж борода від прикрості побіліла. А батьківщині він служить так, як вважає за необхідне, чи добре, чи погано, зате чесно!

Князь цих слів не чув, бо поринув у скорботу і роздуми. Барановський у його присутності теж не посмів учинити скандалу, тому лише погляд свій сталевий утупив у пана Стаховича, немовби бажаючи сказати: «Я тебе знайду!», і поклав руку на руків’я меча. Тим часом Ярема оговтався й похмуро сказав:

– Тут іншого виходу немає – доводиться або із послуху вийти (бо в безкоролів’ї здійснюють владу вони), або честю вітчизни, заради якої ми старалися, пожертвувати…

– Од непослуху все погане в Речі Посполитій нашій виникає, – зауважив серйозно київський воєвода.

– Значить, дозволяємо ганьбити вітчизну? Значить, якщо завтра нам звелять із мотузкою на карку до Тугай-бея та Хмельницького йти, ми й це заради послуху зробимо?

– Veto! – подав голос пан Кшиштоф, підсудок брацлавський.

– Veto! – погодився з ним пан Кердей.

Князь звернувся до полковників.

– Говоріть же, старі жовніри! – сказав він.

Узяв слово Зацвілиховський:

– Ваша ясновельможність, мені сімдесят літ, я благочестивий русин, я був козацьким комісаром, і мене сам Хмельницький батьком величав. Здавалось би, мусив я висловитися на користь переговорів. Та коли доведеться вибирати: ганьба чи війна, тоді навіть на краю могили я скажу: «Війна!»

– Війна! – сказав пан Скшетуський.

– Війна! Війна! – повторило більше десятка голосів, а серед них пан Кшиштоф, панове Кердеї, Барановський і всі інші.

– Війна! Війна!

– Хай же буде за словом нашим! – твердо сказав князь і вдарив булавою по листу пана Киселя, що лежав перед ним.

Розділ XXVIII

Через день, коли військо зупинилося в Рильцеві, князь покликав Скшетуського і сказав:

– Люди наші змучені і знесилені, у Кривоноса ж шістдесят тисяч, і щодня він сили свої збільшує, позаяк до нього стікається чернь. На воєводу київського розраховувати я знову ж таки не можу, бо в душі він теж належить до мирної партії й хоча йде зі мною, та неохоче. Добре було б якимось чином отримати підкріплення. Мені відомо, що біля Старокостянтинова стоять два полковники: Осинський з королівською гвардією і Корицький. Візьмеш сотню конвою та відправишся з моїм листом до цих полковників, щоби спішно і не гаючи часу йшли до мене, бо через два дні я вдарю на Кривоноса. Мої доручення ніхто краще за тебе не виконує, тому я тебе й посилаю. А ця справа важлива.

Пан Скшетуський вклонився й того ж самого дня ввечері вирушив на Старокостянтинів, щоби пробратися непоміченим, оскільки повсюди шастали Кривоносові роз’їзди та ватаги черні, що влаштовали розбійні засідки по лісах і шляхах, а князь, аби не сталося затримки, наказав зіткнень уникати. Йдучи нишком, прибув Скшетуський до Вишуватого ставка, де натрапив на обох полковників, чому вельми зрадів. Із Осинським була драгунська відбірна гвардія, вишколена на чужоземний кшталт, і німці. У Корицького ж – німецька піхота, що складалася майже суціль із ветеранів німецької війни. Це були жовніри такі грізні та вмілі, що під орудою полковника вони діяли, як єдиний меч. Були обидва полки до того ж добряче екіпіровані й забезпечені амуніцією. Дізнавшись, що належить іти до князя, вони почали галасливо радіти, позаяк скучили за ратним життям і знали, що ні під яким іншим командиром вони не скуштують його так повно. Втім, обидва полковники згоди своєї не дали, тому що перебували в розпорядженні князя Домініка Заславського й мали недвозначний наказ із Вишневецьким не з’єднуватись. Даремно пан Скшетуський розтлумачував, якої слави досягли б вони, служачи під рукою такого уславленого полководця, і як би великій державі стали у пригоді, – вони навіть слухати не захотіли, заявляючи, що субординація для людей військових є найпершим законом і обов’язком. Щоправда, вони сказали ще, що з’єднання із княжими силами є можливим, але тільки в такому разі, якщо від цього буде залежати порятунок самих полків. Так що Скшетуський поїхав страшенно засмучений. Він знав, наскільки відчутною буде для князя нова ця невдача і наскільки сильно військо його насправді втомлене й виснажене походом, безперервними сутичками з ворогом, знищенням дрібних ватаг і, зрештою, безперервним напруженням, голодом і відсутністю перепочинку. Боротися в такому стані з десятикратно переважаючим противником було майже безглуздям, і Скшетуський ясно розумів, що необхідно перервати воєнні дії проти Кривоноса, необхідно дати війську як слід відпочити й по можливості дочекатися появи в таборі свіжих шляхетських поповнень.

Заглиблений у ці роздуми, пан Скшетуський повертався до князя зі своїми жовнірами, а йти доводилося тихо, обережно і тільки ночами, щоб не зіткнутися ні з полками Кривоноса, ні з численними розрізненими загонами, що складалися з козаків і черні, часом дуже сильними, котрі гасали по всій окрузі, спалюючи садиби, вирізаючи шляхту й підстерігаючи по битих шляхах біженців. Так пройшов він Баклай і в’їхав у мшинецькі ліси, густі, з величезною кількістю ярів та відкритих галявин. На щастя, після недавніх дощів усій поїздці сприяла чудова погода. Ніч стояла дивовижна, липнева, безмісячна, але з небом, усіяним зірками. Жовніри йшли вузькою лісовою стежкою, вели їх служилі мшинецькі лісники, люди надійні, що знали свої хащі чудово. Стояла цілковита тиша, порушувана тільки хрустом хмизу під кінськими копитами. Раптом до слуху Скшетуського і його жовнірів долинули далекі якісь звуки, схожі чи то на пісню, чи то на розмову.

– Стій! – тихо сказав Скшетуський і зупинив загін. – Що це?

До нього підійшов старий лісник.

– Це, пане, люди не сповна розуму бродять лісом і кричать, у яких з горя у голові перемішалося. Ми вчора бачили пані одну, котра ходить, добродію, ходить, на сосни дивиться і примовляє: «Діти! Діти!» Видно, мужики дітей у неї повбивали. На нас очі витріщила й ну верещати, аж у нас жижки задрижали. Кажуть, по всіх лісах багато таких тепер блукають.

Пана Скшетуського, хоча він і був лицарем безстрашним, дрож пройняла від п’ят до маківки.

– А чи не вовки це виють? Здалеку розбереш хіба? – запитав він.

– Неможливо, пане! Вовків тепер у лісі нема, всі по селах шастають. Там же мертвечини скільки хочеш!

– Страшні часи, – сказав лицар, – коли в селах вовки гуляють, а по лісах божевільні люди виють! Боже! Боже!

На мить знову стало тихо, чувся тільки звичайний шум у верхівках сосон. Та ось далекі голоси виникли знову й стали більш чіткими.

– Гей! – сказав раптом лісник. – Схоже, там людей багато. Ви, ваші милості, тут постійте або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.

– Ідіть, – сказав Скшетуський. – Ми підождемо.

Лісники зникли. Пропадали вони довгенько. Пан Скшетуський почав утрачати терпіння і навіть підозрювати, чи не готується проти нього зрада яка, але тут один із лісників випірнув із мороку.

– Є, пане! – сказав він, підійшовши до Скшетуського.

– Хто?

– Мужики-зарізяки.

– А багато?

– Душ двісті. Незрозуміло, пане, що робити, позаяк розташувалися вони в яру, через який дорога наша лежить. Вогнища палять, а вогню не видно, тому що в яру. Варти ніякої не виставлено, на постріл лука можна підійти.

– Добре! – сказав пан Скшетуський і, повернувшись до своїх, почав оддавати накази двом старшим.

Загін одразу ж швидко пішов уперед, але так тихо, що тільки потріскування сухих гілок могло видати кіннотників; стремено не задзвеніло об стремено, не брязнула шабля, а коні, навчені до підкрадання і раптових нальотів, ішли вовчим ходом, без форкання та іржання. Опинившись біля місця, де дорога різко повертала, солдати зразу побачили вдалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив загін на три частини: одна – лишилася стояти, друга – пішла верхом уздовж яру, щоб перекрити протилежне гирло, а третя, спішившись, повзком дісталася самого краю й залягла просто над головами розбійної ватаги.

Скшетуський, який був серед них, поглянув униз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків увесь бівак: вогнищ було десять, але горіли вони не дуже яскраво, через те що висіли над ними казани з варивом. Запах диму й вареного м’яса виразно долітав до ніздрів пана Скшетуського та його жовнірів. Біля вогнищ стояли або лежали люди – вони пили й розмовляли. В одних у руках були фляги з горілкою, інші спиралися на піки, на вістрях яких були настромлені як трофеї відрубані голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися в мертвих зіницях і скакали на оскалених зубах; ці ж полиски освітлювали мужицькі лиця, дикі й жахливі. Біля самої стіни ярка душ п’ятнадцять, голосно хропучи, спали; біля вогнищ одні балакали, інші – ворушили головешки, що стріляли від цього снопами золотих іскор. Біля найбільшого вогнища сидів, повернувшись спиною до схилу яру, а значить, і до пана Скшетуського, плечистий старий дід і грав на лірі, біля нього зібралися півколом душ із тридцять.

До слуху Скшетуського долетіло:

– Гей, діду! Про козака Голоту!

– Ні! Про Марусю Богуславку!

– До дідька Богуславку! Про пана із Потока, про пана із Потока! – вимагала більшість.

Дід відкашлявся і під гудіння ліри заспівав:

 
Стань, обернися, глянь, задивися, которий маєш много,
Що рівний будеш тому, в котрого нема нічого,
Бо той справуєш, що всім керуєть сам Бог милостиво.
Усі наші справи на своєй шалі важить справедливо.
Стань, обернися, глянь, задивися, которий високо
Умом літаєш, мудрости знаєш, широко, глибоко…
 

Тут дід на мить перервав спів і зітхнув, а за його прикладом почали зітхати й мужики. Їх підходило все більше, а пан Скшетуський, хоча й знав, що всі його люди мають бути вже готові, сигналу до нападу не подавав. Тиха ця ніч, палаючі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, розбудила в лицарі якісь дивні думки, якісь підсвідомі відголоски й сум. Ще не повністю загоєні рани його серця відкрилися, й поручика охопила несамовита туга за втраченим щастям, за незабутніми тихими й спокійними хвилинами. Він замислився й розстроївся, а тим часом дід продовжував пісню:

 
Стань, обернися, глянь, задивися, которий воюєш,
Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш,
Бо теж рицери і кавалери перед тим бували,
Тим воювали, од того ж меча самі умирали.
Стань, обернися, глянь, задивися і скинь з серця буту,
Наверни ока, которий з Потока ідеш на Славуту.
Невиннії душі береш за уші, волность одеймуєш,
Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш.
Гей, поражайся, не запаляйся, бо ти рейментаруєш,
Сам булавою, в сім польськім краю, як сам хочеш, керуєш.[119]119
  Наведені уривки взято з пісні того часу, записаної в «Літописці або малій хроніці» Йоахіма Єрлича. Видавець припускає, що пісню склав сам Єрлич, але нічим припущення свого не підкріплює. Хоча, з другого боку, полонізми, вживані автором пісні, вказують його національне походження. (Прим. авт.)


[Закрыть]
 

Дід знову замовк. Раптом з-під руки одного жовніра висковзнув камінець і з шурхотом покотився вниз. Декілька людей тут же почали вглядатись із-під рук в зарості над яром. Скшетуський, вирішивши, що зволікати далі не слід, вистрілив у натовп із пістоля.

– Бий! Убивай! – крикнув він, і тридцять жовнірів дали залп просто в обличчя мужикам, а потім із шаблями в руках блискавично з’їхали по схилу яру до заскочених і розгублених зарізяк.

– Бий! Убивай! – загриміло біля одного краю яру.

– Бий! Убивай! – одізвалися дикі голоси з протилежного боку.

– Ярема! Ярема!

Напад був настільки несподіваним, замішання настільки великим, що мужва, хоч і озброєна, майже не чинила опору. Вже й без того у ватагах бунтівної черні подейкували, що Ярема не без допомоги злого духа може перебувати й воювати відразу в декількох місцях, отож ім’я це, що впало на мужиків, які нічого такого не очікували і ні до чого такого не були підготовлені, мовби ім’я самого злого духа, вибило в них зброю з рук. До того ж піки й коси в тісноті були непотрібні, тому, приперті, як стадо овець, до протилежного схилу яру, краяні шаблями по головах і лицях, побивані, пронизувані, розтоптувані ногами, мужики, збожеволівши від страху, простягали руки і, хапаючи немилосердне залізо, гинули. Тихий бір наповнився зловісними звуками битви. Деякі намагалися видертися по крутосхилу, але, обдираючи шкіру, калічачи руки, зривалися на леза шабель. Одні вмирали спокійно, другі благали про пощаду, треті, не бажаючи бачити смертної хвилини, затуляли обличчя руками, четверті кидалися долілиць на землю, та свист шабель і волання конаючих покривав крик нападників: «Ярема! Ярема!», – крик, од якого на мужицьких головах волосся вставало дибом, а смерть здавалася ще страшнішою.