Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 57 страниц)

– Тут, у Бабицях, народу тьма, – сказав Харламп, – як би не виявились якісь impedimenta.[169]169
  перепони (лат.).


[Закрыть] Давай ліпше в Липкові: там спокійніше й мені з руки – ми в Бабицях стоїмо на квартирах.

– А ви такою ж великою компанією прибудете, як сьогодні? – передбачливо поцікавився Заглоба.

– Ні, навіщо! – відповів Харламп. – Я тільки з родичами своїми, Селицькими, приїду. Та й ви теж, spero, з’явитеся без драгунів.

– Це, може, у вас на поєдинок з’являються з озброєною охороною, – сказав пан Міхал, – у нас тепер так не заведено.

– Значить, через три дні, в суботу, в Липкові? – повторив Харламп. – Зустрічаємося біля корчми, а тепер – з Богом!

– З Богом! – відповіли Заглоба й Володийовський.

Противники роз’їхалися мирно. Пан Міхал у захваті був од очікуваної забави й пообіцяв собі, що відріже литвину вуса та презентує їх Підбийп’ятці. Решту шляху невеличкий лицар проробив у щонайліпшому настрої. В Заборові він застав королевича Казимира, котрий приїхав туди пополювати, але тільки здалеку подивився на майбутнього монарха, оскільки поспішав назад. За два дні впорався з усіма справами, оглянув коней, розрахувався із Тшасковським, повернувся до Варшави й точно в строк, навіть на годину раніше, з’явився до Липкова, супроводжуваний Заглобою та Кушелем, якого було запрошено другим секундантом.

Під’їхавши до корчми, котру тримав єврей, вони зайшли всередину промочити горло й за чаркою меду завели з господарем бесіду.

– А що, пархатий, удома тутешній пан? – запитав Заглоба.

– Пан у місті.

– А багато у вас у Липкові стоїть шляхти?

– У нас порожньо. Один тільки пан у мене зупинився, сидить зараз у комірчині – багатий пан із кіньми та челяддю.

– А чому ж він не заїхав у фільварок?

– Видно, не знайомий із нашим паном. Та й фільварок уже з місяць як на замку.

– Може, це Харламп? – припустив Заглоба.

– Ні, – відповів Володийовський.

– Ой, пане Міхал, а мені здається, що він.

– З якого побиту!

– Піду подивлюся, хто такий. А давно в тебе пан цей?

– Сьогодні приїхав, не минуло й двох годин.

– А звідкіля, не знаєш?

– Не знаю, здалеку, мабуть, – коней зовсім загнав. Люди говорили, з-за Вісли.

– Чому ж він саме тут, у Липкові, зупинився?

– Хто його знає?

– Піду гляну, – повторив Заглоба, – раптом хто знайомий.

І, підійшовши до зачинених дверей у комірчину, постукав у них руків’ям шаблі й запитав:

– Можна ввійти, шановний пане?

– А хто там? – обізвався зсередини голос.

– Свої, – відповів Заглоба, відхиляючи двері. – Прошу вибачення, може, я не вчасно? – додав він і просунув голову в щілину.

І раптом позадкував і зачинив двері, немовби смерть угледів. На обличчі його відбилися водночас жах і безмежне здивування; роззявивши рота, він утупився в друзів божевільним поглядом.

– Що з вами? – запитав Володийовський.

– Тихше! Заради Христа, тихше! – промовив Заглоба. – Там… Богун!

Обидва офіцери підхопилися мов ужалені.

– Ви що, голубе, з глузду з’їхали? Отямтеся: хто там?

– Богун! Богун!

– Не може бути!

– Щоб мені з цього місця не зійти! Клянуся Богом і всіма святими.

– Чого ж ви наполохалися? – сказав Володийовський. – Коли так, значить, Господь його нам доручив. Заспокойтеся, пане. Ви впевнені, що це він?

– Як у тому, що з вами говорю. Своїми очима бачив: переодягався він.

– А він вас бачив?

– Не знаю, нібито ні.

У Володийовського блиснули очі, як жарини.

– Гей, ти! – покликав корчмаря він тихо, махнувши рукою. – Йди сюди! Ще звідти вихід є?

– Нема, тільки один, через цю кімнату.

– Кушелю! До вікна! – пошепки наказав Володийовський. – Тепер йому від нас не втекти.

Кушель, ні слова не кажучи, кинувся геть із кімнати.

– Заспокойтеся, мосьпане, – сказав Володийовський. – Не за вами прийшла костомаха, по його душу. Що він вам зробити може? Нічогісінько.

– Та це я від здивування ніяк не оговтаюсь! – відповів Заглоба, а подумки зробив висновок: «І справді, чого мені боятися? Пан Міхал під боком – нехай Богун боїться!»

І, набундючившись грізно, вхопився за шаблю.

– Ну, пане Міхал, тепер йому нікуди не дітись!

– Та чи він це? Мені все не віриться. Що йому тут робити?

– Хмельницький прислав його шпигувати. Це вже напевно! Стривайте, пане Міхал. Давайте згарбаємо його й поставимо умову: або він оддає князівну, або ми його передаємо правосуддю.

– Тільки б князівну віддав, а там біс із ним!

– Ба! А чи не замало нас? Усього двоє та Кушель третій. Він своє життя дешево не продасть, і люди при ньому є.

– Харламп із двома приятелями приїде – вже нас буде шестеро! Вистачить!.. Тсс!

Цієї хвилини двері відчинились і Богун увійшов до кімнати.

Певно, раніше він не впізнав Заглобу, котрий зазирав до комірчини, позаяк тепер, заздрівши його, зненацька зблід, і ніби полум’ям спалахнуло лице отамана, а рука блискавично опустилася на ефес шаблі, – та все це тривало тільки мить. Полум’я зразу погасло, лице, одначе, ледь-ледь зблідло.

Заглоба дивився на нього, не кажучи ні слова, отаман теж мовчав, тихо зробилось, як у могилі. Двоє людей, долі котрих так дивовижно перепліталися, прикинулися, буцім один одного не знають.

Це тривало досить довго. Володийовському здалося, що минула ціла вічність.

– Хазяїне! – сказав раптом Богун. – До Заборова далеко звідси?

– Недалеко, – відповів корчмар. – Ваша милість зараз бажає їхати?

– Так, зараз же, – сказав Богун і попрямував до сінешніх дверей.

– Хвилинку! – пролунав голос Заглоби.

Отаман миттю зупинився мов укопаний і, повернувшись до Заглоби, втупив у нього страшні чорні свої зіниці.

– Чого вам? – коротко запитав він.

– Гм… Здається мені, звідкілясь ми знайомі. Чи не на весіллі в руському хуторі зустрічалися?

– Воістину! – різко сказав отаман і знову опустив руку на ефес шаблі.

– Як здоров’ячко? – продовжував Заглоба. – Щось вельми спішно ви, пане, хутір тоді покинули, я не встиг і попрощатися.

– Невже пожалкували про це?

– Як не пожалкувати, ми б іще потанцювали, позаяк і компанія поповнилася. – Тут Заглоба показав на Володийовського. – Цей лицар під’їхав, а йому страх як хотілося з вашою милістю поближче познайомитись.

– Досить! – крикнув, підхопившись, пан Міхал. – Я тебе заарештую, зраднику!

– Це ж за яким правом? – запитав отаман і голову гордо підвів.

– Ти бунтівник, ворог Речі Посполитої, і шпигувати сюди приїхав.

– А ти що за цабе?

– Ого! Представлятись я не маю наміру, все одно тобі нікуди не дітись од мене!

– Подивимось! – сказав Богун. – А представлятись і я б не став, аби ти мене честь по честі викликав на поєдинок, але коли арештом погрожуєш, отримуй пояснення: ось лист, котрого я від гетьмана запорізького везу королевичу Казимиру, а позаяк у Непоренті королевича не застав, то й вирушаю до нього в Заборів. Ну, як ти мене тепер заарештуєш?

– Так! – сказав Заглоба. – Нічого не вдієш! Якщо ти посол, арештовувати ми тебе не можемо, одначе шаблею в цього лицаря перед носом раджу не махати: одного разу ти від нього вже тікав, тільки п’яти влипали.

Лице Богуна почервоніло: в цю хвилину він упізнав Володийовського. Від сорому й ураженого самолюбства заграла кров безстрашного отамана. Спогад про втечу з хутора пік йому душу. То була єдина пляма на його козацькій славі, а славою своєю він дорожив більше за все на світі, навіть більше за життя.

А невблаганний Заглоба продовжував із цілковитою холоднокровністю:

– Ти й шаровари ледве не згубив, добре, що лицар сей пожалів, одпустив живим геть собі. Тьху, завзятий козак! Виходить, не тільки лице в тебе дівоче, а й душа бабська. Проти старої княгині та хлопчини-князя геройствував, а від лицаря тікав, хвоста підібгавши! Ото вояка! Тобі листи возити й дівок красти! Своїми очима бачив, клянуся Богом, як ледве без шароварів не лишився. Тьху, тьху! Ось і тепер у вічі шаблею штрикаєш тільки тому, що з грамотою їдеш. Як же нам з тобою битися, коли ти затулився папірцем? Туману в вічі тільки й умієш напускати, шановний! Хміль добрий воїн, Кривоніс не гірший, але й пройдисвітів доволі серед козаків.

Богун раптом кинувся до Заглоби, а той так само стрімко заховався за Володийовського, і два молоді лицарі опинилися віч-на-віч.

– Не зі страху від тебе я тікав, голубе, а щоб людей урятувати, – промовив Богун.

– Не знаю вже, з якої причини, але що тікав, знаю, – відповів пан Міхал.

– Я де завгодно готовий з вашою милістю битися, хоч і зараз, не сходячи з місця.

– Викликаєш мене? – запитав, примружившись, Володийовський.

– Ти на славу мою козацьку тінь кинув, перед людьми зганьбив мене! Хочу твоєї крові.

– Я згоден, – сказав Володийовський.

– Volenti non fit iniura,[170]170
  Тому, хто дав згоду, не скоїться лихого (лат.).


[Закрыть] – додав Заглоба. – Але ж хто листа королевичу доправить?

– Не вашого розуму діло, це мій клопіт!

– Що ж, бийтеся, коли не можна інакше, – сказав Заглоба. – Ти ж, шановний отамане, пам’ятай: здолаєш цього лицаря, я слідом стану. А тепер ходімо надвір, пане Міхал, я вам щось невідкладно повідомити мушу.

Друзі вийшли і підкликали Кушеля, що стояв під вікном ванькира, після чого Заглоба сказав:

– Кепські наші справи, шановні панове. Він і дійсно везе грамоту королевичу – вб’ємо його, доведеться відповісти. Не забувайте: суд конфедератів propter securitatum засідає за дві милі від виборного поля, а він як-не-як quasi[171]171
  начебто (лат.).


[Закрыть] посол. Погано! Доведеться тоді ховатися, хіба що князь візьме під свою опіку – інакше не минути лиха нам. А відпустити його знову ж таки ніяк не можна. Єдина оказія звільнити нашу сердегу. Якщо його на той світ одправимо, все-таки легше її відшукати буде. Видно, сам Господь Бог їй і Скшетуському допомогти хоче, не інакше. Говоріть, шановні панове, що робитимемо?

– Невже ваша милість хитрощів яких-небудь не вигадає? – сказав Кушель.

– Я свою справу зробив: він перший нас викликав. Але потрібні свідки, сторонні люди. Думається мені, треба діждатися Харлампа. Я вже подбаю, щоб він своєю чергою поступився і в разі чого засвідчив, що Богун сам нас викликав, а нам, хочеш не хочеш, довелося захищатись. І від Богуна непогано б вивідати, де він дівчину ховає. Навіщо вона йому, коли його чекає погибель? Може, скаже, якщо попросити добряче. А не скаже – так і так ліпше, щоб живим не лишився. Все треба передбачити і обміркувати. Ух, голова зараз лусне!

– Хто ж із ним буде битися? – запитав Кушель.

– Пан Міхал першим, я другим, – відповів Заглоба.

– А я третім.

– Та ні! – втрутився Володийовський. – Тільки я б’юсь, і квит. Покладе він мене – його щастя, хай живим їде.

– Еге, я вже йому обіцявся, – сказав Заглоба, – та коли ви, шановні панове, інакше вирішите, я готовий одступитися.

– Воля його – захоче з вами битися, так і буде, та більше щоб ніхто не встрявав.

– Ходімо до нього.

– Ходімо.

Вони пішли й застали Богуна, що попивав мед у передпокої. Отаман був уже цілковито спокійний.

– Послухай-но, добродію, – сказав Заглоба, – є одна важлива справа, про яку нам із тобою переговорити треба. Викликав ти лицаря цього – чудово, та буде тобі відомо, що як посол ти перебуваєш під захистом закону, бо не серед диких звірів, а поміж політичного перебуваєш народу. Тому тільки за однієї умови ми можемо тобі відповісти: якщо ти при свідках оголосиш, що по своїй волі нас викликав. Сюди приїдуть кілька шляхтичів, із якими в нас поєдинок призначено, – ось перед ними ти це повториш, ми ж дамо тобі слово честі, що коли в бою з паном Володийовським здобудеш перемогу, то спокійно собі поїдеш й ніхто тобі не перешкоджатиме, хіба що зі мною помірятися захочеш.

– Згода, – відповів Богун. – Я повторю свої слова при шляхтичах цих і людям своїм одвезти листа накажу, а Хмельницькому в разі моєї загибелі звелю сказати, що сам першим вас викликав. Ну, а коли з Божою поміччю в поєдинку з цим лицарем честь свою відстояти зумію, то ще й вашу милість потім попрошу зі мною стятися.

Сказавши так, він поглянув Заглобі у вічі, Заглоба ж, дещо знітившись, прокашлявся, сплюнув і відповів:

– Що ж, чудово. Почни лише з моїм учнем – одразу зрозумієш, як зі мною доведеться. Одначе, справа не в тому. Є другий punctum,[172]172
  пункт (лат.).


[Закрыть] куди важливіший, і тут уже ми до сумління твого звертаємося, бо, хоч ти й козак, хотілося б у тобі лицаря бачити. Ти князівну Олену Курцевич викрав, наречену нашого соратника і друга, й десь її ховаєш. Знай же: якби ми тебе до суду притягли за це, навіть звання посла Хмельницького тобі б не допомогло, бо raptus puellae[173]173
  викрадення дівиці (лат.).


[Закрыть] невідкладному розгляду підлягає й карається на горло. І тепер, перед поєдинком, коли життя твоє під загрозою, поміркуй сам: що з сердегою буде в разі твоєї смерті? Адже ти її нібито любиш – невже при цьому зла їй бажаєш і погибелі? Невже не боїшся без опіки залишити? Приректи на ганьбу й поневіряння? Невже й по смерті супостатом її бути захочеш?

Голос Заглоби залунав несподівано серйозно, а Богун зблід і запитав:

– Чого ж ви від мене хочете?

– Вкажи місце її ув’язнення, щоб у разі смерті твоєї ми могли її відшукати й судженому повернути. Зроби це, і Господь помилує твою душу.

Отаман підпер голову руками й глибоко замислився, а троє товаришів невідривно стежили за змінами, що відбувалися в рухливому його лиці, на котрому раптом така ніжна туга проступила, мовби ні гнів, ні лють, ні інші жорстокі почуття ніколи на ньому не відбивалися, мовби людину цю лише для любові й страждання було створено. Довго тривала мовчанка, поки її не порушив Заглоба, з дрожем у голосі промовивши:

– Якщо ти зганьбити її встиг, Господь тобі суддя, вона ж нехай хоч у монастирі свої дні добуде…

Богун підвів вологі, повні туги очі і сказав:

– Я – зганьбив? Не знаю вже, як ви, панове шляхтичі, лицарі й кавалери, вмієте любити, але я, козак, її в Барі врятував од смерті й наруги, а потім у пустелю повіз – і там беріг як зіницю ока, пальцем не зачепив, у ногах валявся й чолом бив, як перед іконою. Прогнала мене геть – я пішов і більше її не бачив: війна-ненька при собі тримала.

– Бог тобі за це простить частину гріхів на Страшному суді! – сказав, зітхнувши полегшено, Заглоба. – Та чи в безпеці вона там? Адже поруч Кривоніс і татари!

– Кривоніс під Кам’янцем стоїть, а мене послав до Хмеля запитати, чи треба йому йти в Кодак, – і вже, напевно, пішов, а там, де вона схована, ні козаків, ні ляхів, ні татар нема – в тому місці їй усього безпечніше.

– Де ж воно, це місце?

– Послухайте, панове ляхи! Хай буде по-вашому: я скажу, де вона, й накажу вам її видати, але за те ви покляніться лицарським словом, що, коли Господь мені пошле удачу, не будете її шукати більше. Пообіцяйте за себе і за Скшетуського – і я вам відкриюсь.

Друзі перезирнулися.

– Цього ми зробити не можемо! – сказав Заглоба.

– Ніяк не можемо! – вигукнули Кушель і Володийовський.

– Он як? – сказав Богун, і очі його блиснули під нахмуреними бровами. – Чого ж це ви не можете, панове ляхи?

– Того, що Скшетуського з нами немає, а до того ж знай, що жоден із нас розшуків не полишить, хоч ти її сховай під землю.

– Он який ви затіяли торг: мовляв, оддавай, козачино, душу, а ми тебе по голові шаблею! Ні, не вийде! Думаєте, не гостра моя козацька шабля? Овва, розкаркались, як над падлом вороння, – зарано ще вам каркати! Чому це я, а не ви, мушу згинути? Ви моєї крові прагнете, а я вашої! Побачимо ще, кому пощастить більше.

– Не хочеш, значить, говорити?

– А навіщо? Погибель усім вам!

– Тобі погибель! Покришимо на шматки – ти того вартий.

– Спробуйте! – сказав отаман, раптом підводячись.

Кушель і Володийовський теж підхопилися.

Грізні погляди схрестились у повітрі, гнів заклекотів у кожного в грудях, і невідомо, чим би все закінчилось, якби не Заглоба, котрий, поглянувши у вікно, крикнув:

– Харламп зі свідками приїхав!

І дійсно, за хвилину до кімнати ввійшов ротмістр п’ятигорський із двома товаришами, Селицькими. Ледве обмінялись привітаннями, як Заглоба відвів їх убік і почав викладати суть справи.

Говорив він так виразно, що хутко їх переконав, запевнивши, що Володийовський тільки про коротку відстрочку просить і після поєдинку з козаком готовий негайно стятися з ротмістром. Іще Заглоба розписував, яку давню і страшенну ненависть відчувають княжі воїни до Богуна, ворога всієї Речі Посполитої і одного з найжорстокіших заколотників, як той викрав князівну, шляхтянку й наречену шляхтича, володаря всіх лицарських доблестей.

– А позаяк, шановні панове, ви теж шляхтичі, братні душі, то і образа, завдана в особі одного всьому станові, кожного з нас зачіпає; невже ви потерпите, щоби вона без помсти лишилася?

Харламп спершу закомизився, твердячи, що в такому разі Богуна потрібно зразу зарубати, «а пан Володийовський нехай, як умовилися, мені відповість». Довелося Заглобі заново йому втлумачувати, чому це неможливо, та й недостойно лицарів нападати на одного всім скопом. На щастя, його підтримали Селицькі, особи поважні й помірковані; врешті-решт упертий литвин дозволив умовити себе й погодився відкласти поєдинок.

Тим часом Богун сходив до своїх людей і повернувся з осавулом Єльяшенком, котрому оголосив, що викликав двох шляхтичів на поєдинок, після чого на повний голос повторив те ж саме в присутності Харлампа й Селицьких.

– Ми ж заявляємо, – сказав Володийовський, – що, коли ти мене подужаєш, у твоїй буде волі вирішувати, битися з паном Заглобою чи не битися. Ніхто інший тебе викликати не буде, і на одного всі не нападемо: поїдеш, куди захочеш, стосовно чого і даємо тобі лицарське слово, а вас, шановні панове як новоприбулих просимо зі свого боку пообіцяти те ж саме.

– Обіцяємо, – урочисто промовили Селицькі та Харламп.

Тоді Богун оддав Єльяшенкові листа Хмельницького королевичу з такими словами:

– Ти цеє письмо королевичеві віддаєш, і коли я загину, так ти скажеш і йому, і Хмельницькому, що моя вина була і що не зрадою мене забили.

Заглоба, котрий нічого не випускав з уваги, зазначив подумки, що на похмурому обличчі Єльяшенка не промайнуло й тіні тривоги, – видно, він вельми був упевнений у своєму отамані.

Тим часом Богун зневажливо повернувся до шляхтичів.

– Ну, кому смерть, кому життя, – сказав він. – Ходімо, чи що.

– Пора, пора! – дружно відповіли ті, затикаючи поли кунтушів за пояс і беручи під пахви шаблі.

Вийшовши із корчми, пішли до річки, що бігла серед глоду, шипшини, молодого соснячку й терну. Листопад, щоправда, обтрусив із кущів листя, але гілки їхні такі були густі, що зарості здавалися чорною жалобною стрічкою, яка зникала вдалині, через спорожнілі поля до самого лісу. День був хоч і неяскравий, але ясний, – трапляються восени такі дні, повні солодкої журби. Сонце прикрасило золотою каймою оголені віти дерев і заливало світлом жовте піщане пасмо, що тяглося вздовж правого берега річки, трохи осторонь від води. Противники й секунданти попрямували до цього пасма.

– Там і зупинимося, – сказав Заглоба.

– Гаразд, – погодились інші.

Заглобу все більше охоплювала тривога. Нарешті, підійшовши до Володийовського, він прошепотів:

– Пане Міхал…

– Що?

– Заради Бога, брате, ви вже постарайтесь! У ваших однині руках доля Скшетуського, воля князівни, ваше життя, та й моє теж. Борони Боже вас од біди, та я з розбійником цим не впораюся.

– Навіщо ж ви його викликали?

– Якось вирвалося само собою. На вас тільки й надія. Куди мені, старому, проти нього з моєю задишкою, та й сила не та, а красень сей, наче дзиґа, верткий. І злий, собака.

– Я постараюся, – сказав невеличкий лицар.

– Бог на поміч. Не падайте духом!

– Іще б чого!

У цю хвилину до них підійшов один із Селицьких.

– Лепський козак у вас, – прошепотів він. – Рівніше себе з нами тримає, а то й вищої думки. Ач яка фанаберія! Певно, матінка його на шляхтича задивилася свого часу.

– Ет, – сказав Заглоба, – скоріше на його матінку шляхтич.

– І мені так здається, – додав Володийовський.

– Почнемо! – раптом вигукнув Богун.

– Почнемо, почнемо!

Зупинилися. Володийовський, вельми досвідчений, незважаючи на молоді літа в таких забавах, спершу пісок ногою перевірив – чи досить твердий, – а потім оглядів нерівності ґрунту. Видно було, що налаштований він дуже серйозно. Як-не-як мав схрестити зброю з лицарем, уславленим на всю Україну, про котрого в народі складали пісні, ім’я котрого було відоме в кожному куточку Русі, аж до самого Криму. Володийовський, простий драгунський поручик, багато чого очікував од цього поєдинку: або славної смерті, або не менш славної перемоги – і тому нічого без уваги не полишав. Лице його незвичайно виражало серйозність – Заглоба навіть перелякався. «Легкість духу втрачає, – подумав він. – Не минути лиха бідоласі, а за ним і я на той світ вирушу».

Тим часом Володийовський, ретельно оглянувши майданчик, почав розстібати куртку.

– Холодно, – сказав він, – але зігріємося, слід гадати.

Богун наслідував його приклад, і обидва, знявши верхній одяг, лишилися тільки в сорочках та шароварах, потому кожний засукав на правій руці рукав.

Але такий жалюгідний вигляд мав невеличкий лицар біля високого на зріст і міцного отамана! Пана Міхала майже не було видно. Ніби молодий півник із сильним степовим яструбом замислив єдиноборство! Секунданти з тривогою поглядали на широкі груди козака, на тугі й могутні мускули, що відкрилися, коли він засукував рукав. Ніздрі Богуна роздувалися, мовби він заздалегідь відчував кров, лоб зібрався зморшками, так що, здавалося, чорна грива росте від самих брів, і шабля в руці смикалась. Утупивши в противника хижі свої очі, він чекав сигналу до поєдинку.

А Володийовський іще раз оглянув на світло клинок своєї шаблі, поворушив жовтими вусиками і став у позицію.

– Ох, і різанина буде! – прошепотів Харламп Селицькому на вухо.

І тут пролунав Заглобин голос, що ледь здригнувся:

– В ім’я Боже, починайте!