Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 57 страниц)

Зацвілиховський додав:

– Якщо він за Дніпро пішов і дізнався про корсунський розгром, то, треба думати, зразу повернув на Чернігів, а значить, ми його по дорозі доженемо.

– За благополучне завершення всіх прикростей і поневірянь нашого друга! – закричав Слєшинський.

Всі почали виголошувати вівати на честь пана Скшетуського, князівни, їхніх майбутніх нащадків і пана Заглоби, і за цим заняттям проминула ніч. На світанку просурмили «на коня». Військо рушило на Лубни.

Похід здійснювався швидко, бо княжі полки ішли без обозів. Хотів було пан Скшетуський із татарською корогвою вперед вирватись, але був іще занадто слабким, так що князь тримав його при своїй особі, бажаючи до того ж звіт отримати про намісникове посольство на Січ. Лицар докладно розповів, як їхав, як накинулися на нього на Хортиці і на Січ відвели, тільки про суперечки з Хмельницьким промовчав, щоб не виглядало похвальбою. Більше за все обурило князя повідомлення, що у старого Гродзіцького нема пороху і що через те тривалої оборони той не обіцяв.

– Упущення в тому непробачне, – мовив князь, – бо фортеця вельми б заколоту завадити могла і втрат завдати теж. Воїн він найперший, пан Гродзіцький, істинний Речі Посполитої decus et praesidium.[105]105
  окраса і щит (лат.).


[Закрыть] Чому ж він до мене за порохом не послав? Я б із лубенських запасів дав.

– Напевно, вважав, що великий гетьман ex officio[106]106
  з обов’язку (лат.).


[Закрыть] мусив би подбати про це, – сказав пан Скшетуський.

– Напевно, так… – сказав князь і замовк.

Одначе за мить заговорив знову:

– Великий гетьман – войовник старий і досвідчений, але занадто вже самовпевнений, чим себе й погубив. Адже він заколот цей недооцінював, а коли я до нього з поміччю намігся прийти, поставився до пропозиції моєї без особливого запалу. Не хотів ні з ким славою ділитися, боявся, що мені вікторію припишуть…

– Так і я вважаю, – сказав серйозно Скшетуський.

– Батогами мав намір він Запоріжжя вкоськати, а он що вийшло. Господь покарав гординю. Гординя, вона ж бо і Всевишньому нестерпна. Гине наша Річ Посполита, і на кожному, схоже, є гріх за це…

Князь говорив правду, бо теж був не без гріха. Не так давно, а точніше, коли була тяжба стосовно Гадяча з Олександром Конєцпольським, князь уступив у Варшаву з чотирма тисячами людей, котрим наказав у сенаторську палату вдертися і всіх рубати, якщо змусять його в сенаті присягати. А діяв він так, теж гординю тішачи, не бажаючи, щоб його примушували присягати, слову княжому не вірячи.

Можливо, згадав він зараз цей випадок, бо замислився і далі вже їхав мовчки, блукаючи поглядом по широкому степу, що оточував битий шлях, а можливо, розмірковуючи про долі цієї ж таки Речі Посполитої, котру любив усією своєю палкою душею і для котрої, здавалося, наставав dies irae et calamitatis.

Після полудня показалися на високому березі Сули округлі маківки лубенських церков і шпилясті вежі над сяючим дахом костьолу Святого Михайла. Військо поволі входило в місто, і тривало це до самого вечора. Сам князь одразу ж вирушив до замку, де, згідно з висланими раніше наказами, все мало бути готове в дорогу; корогви ж розмістилися на ніч по міських постоях, що виявилося непростою справою, бо народу з’їхалося сила-силенна.

Довідавшись про успіхи повстання на Правобережжі і побоюючись заворушення серед селян, усе шляхетське Задніпров’я нагрянуло в Лубни. Навіть із далеких країв прийшли шляхтичі з жінками, домочадцями, челяддю, кіньми, верблюдами й цілими стадами худоби. Поз’їжджалися княжі комісари, підстарости, найрізноманітніші чиновники шляхетського стану, орендарі, євреї – словом, усі, проти кого бунт міг виявити свою лють. Здавалося, в Лубнах невчасно відбувається щорічний ярмарок: тут тобі були й московські купці, й астраханські татари, котрі, вирушаючи з товаром на Україну, затрималися в місті через війну. На головному майдані стояли тисячі найрізноманітніших повозів: з колесами, зв’язаними лозиною, з колесами без спиць, із одного шматка дерева випиляними, козацькі вози, шляхетські шарабани. Гості знатніші розмістилися в замку та на постоялих дворах, дрібнота ж усяка й челядь – у шатрах біля костьолів. По вулицях палали вогнища, на яких варилась їжа. Всюди, точнісінько у вулику, була штовханина, тиснява і стояв гамір. Найрізноманітніший одяг і найрізноманітніші мундири: князівські жовніри з різних корогов, гайдуки, виїзні лакеї, євреї в чорних опанчах, мужва. Вірмени у фіолетових ярмулках, татари в кожухах. Різномовність, окрики, прокляття, дитячий плач, собачий гавкіт і ревіння худоби. Натовпи, радіючи, вітали полки, що вступали, вбачаючи в них запоруку захисту й порятунку. Багато люду вирушило до замку горлати славу князеві та княгині. У натовпі ходили найрізноманітніші чутки: то говорили, що князь лишається в Лубнах, то – що йде, аж ген куди, в Литву, й доведеться туди за ним їхати, то – нібито він уже переміг Хмельницького. А князь тим часом, привітавшись із дружиною й оголосивши їй про завтрашній від’їзд, сумно дивився на це стовпище людей і повозів, які неминуче рушать за військом і будуть тяжкою морокою, заважаючи навальності походу. Щоправда, він утішав себе думкою, що за Брагином, у краях більш мирних, усе це розбредеться, поховається по різних закутках і перестане бути завадою. Сама княгиня із фрауціммером і двором мала б їхати у Вишневець, щоби князь із усім військом безперешкодно і зі спокійною душею міг поринути в полум’я війни. Приготування в замку було вже зроблено, повози з речами і коштовностями укладено, провізію повантажено, двір хоч зараз сідати в повози й на коней готовий. І розпорядилась усім цим княгиня Гризельда; незламна духом у нещасті, як і князь, вона майже була схожою на нього енергійністю та твердістю характеру. Споглядання такої підготовленості вельми князя втішило, хоча серце його розривалося при думці, що доводиться залишити лубенське гніздо, де знав він стільки щастя, де зробився таким могутнім, де такої слави досяг. Почуття ці поділялися, до речі, всіма: і військом, і слугами, і всім двором, бо всі дуже добре розуміли, що, коли князь у далеких краях воюватиме, ворог не залишить Лубен у спокої й дорогим цим стінам помститься за всі ті удари, котрих дістане від княжих рук. Отож ридань і нарікань не бракувало, особливо ж серед слабкої статі й серед тих, хто тут народивсь або залишав батьківські могили.

Розділ XXIV

Пан Скшетуський, випередивши всі корогви, першим прискакав у замок, про князівну та Заглобу розпитуючи, і, звичайно, нікого не знайшов. Тут їх не тільки не бачили, але й не чули про них, хоча звістка про напад на Розлоги та про знищення василівського гарнізону сюди долетіла. Зачинився тоді лицар у себе на квартирі, в цейхгаузі, наодинці з нездійсненою надією своєю, і горе, і тривога, і печалі знову злетілися до нього. Та він відганяв їх, як поранений жовнір одганяє на опустілому ратному полі воронів і галок, які злітаються скуштувати теплої крові та урвати свіжого м’яса. Він збадьорював себе думкою, що Заглоба, щедрий на вигадки, все ж як-небудь та викрутиться і, дізнавшись про поразку гетьманів, у Чернігові знайде схованку. Згадав він, до речі, й того діда, котрого, їдучи з Розлогів, зустрів і котрий, за його словами, з поводирем пограбований і роздягнений якимось дияволом, три дні голий просидів у кагамлицьких очеретах, боячись звідти носа показати. Несподівано панові Скшетуському спало на думку, що Заглоба, напевно, пограбував діда, щоб переодягтися. «Інакше воно й бути не могло!» – переконував себе намісник, і велике полегшення принесла йому ця думка, бо такий маскарад вельми втечі б сприяв. Іще він уповав, що Господь, страж невинності, Олену не залишить, а бажаючи від нього ще більшу милість для неї здобути, прийняв рішення теж од гріхів очиститися. Тому покинув він цейхгауз і почав шукати ксьондза Муховецького, а знайшовши його збадьорювачем парафіянок, попрохав сповіді. Ксьондз пішов із ним до каплиці, де негайно розташувався в сповідальні й вухо прихилив. Вислухавши, виклав напучування, почав напоумлювати, утверджувати у вірі, втішати й гудити. А гудив у тому сенсі, що негоже християнину засумніватися в могутності Божій, а громадянину більше про своє власне, ніж про вітчизни нещастя, засмутитися, бо своєкористя воно – проливати більше сліз про себе, ніж про народ свій, а свою любов оплакувати більше, ніж спільну біду. Потому прикрості, занепад і ганьбу вітчизни в таких піднесених і сумних виразах висловив, що миттю роздмухав у серці лицаря любов до неї велику, поряд із якою власні біди здалися тому такими незначними, що він навіть зосередитися на них уже не міг. Очистив ксьондз його також від озлоблення й ненависті, що їх відносно козаків у ньому помітив. «Тим, кого, яко ворогів віри, вітчизни та союзників поганства, побивати будеш, хай як кривдникам своїм простиш, серцем не озлобишся і мститися їм не будеш. Якщо досягнеш великих успіхів у цьому, то – вірю – втішить тебе Господь, і любов твою поверне, і заспокоєнням тебе нагородить…»

Потому він Скшетуського перехрестив, благословив і вийшов, хрестом на знак покаяння до ранку перед розп’яттям лежати наказавши.

Каплиця була порожня і темна, дві свічки лише і блимали перед вівтарем, відкидаючи рожеві й золоті відблиски на виконаний в алебастрі, повний любові та страждання образ Христа; намісник лежав нерухомо, наче мертвий, усе виразніше відчуваючи, як досада, відчай, ненависть, горе, турботи, страждання звільнюють його серце, виходять із грудей, повзуть, наче змії, і пропадають десь у темних кутках. Він відчув, що вільніше дихає, що в нього ніби вливається нове здоров’я, нові сили, що прояснюється в голові й якесь блаженство охоплює все його єство; словом, перед вівтарем і перед Христом цим він здобув усе, що тільки могла здобути людина того часу, людина, міцна у вірі, без сліду й тіні сумніву.

Назавтра намісник немовби відродився. Почалися справи, метушня й біганина, позаяк це був день відбуття з Лубен. Офіцерам належало зранку проінспектувати корогви, перевірити, чи в готовності коні й люди, потому вивести їх на приміські луки й вишикувати в похідні порядки. Князь відстояв святу месу в костьолі Святого Михайла, після чого повернувся в замок і прийняв депутації від православного духовенства і від лубенських та хорольських городян. В оточенні найпершого лицарства сів він на трон у розписаній Хелмом залі, і лубенський бургомістр Грубий звернувся до нього по-русинськи від імені всіх міст, які до задніпровської держави належали. Спершу бургомістр благав його не від’їжджати і не залишати підданих, яко овець без пастиря, що чуючи, інші депутати складали долоні й повторювали: «Не од’їжджай! Не од’їжджай!» Коли ж князь відповів, що це неможливо, вони впали до його ніг, шкодуючи за добрим володарем чи ж тільки вдаючи, що шкодують, бо точилися розмови, що чимало серед них, незважаючи на всі княжі милості, воліли козаків і Хмельницького. Одначе ті, що заможніші, простолюддя боялися, тому що існувало побоювання, що по від’їзді князя з військом чернь негайно повстане. Князь відповів, що він намагався бути їм не володарем, а батьком, і заклинав їх вистояти у вірності королю й Речі Посполитій, спільної для всіх матері, під крилом якої вони не відали кривд, жили у спокої та достатку, багатіли, не знаючи ніякого ярма, котре інші б навісили на них неодмінно. В таких же виразах попрощався він і з православним духовенством, після чого настав час від’їзду. І тут по всьому величезному замку челядь здійняла плач і крик. Дівиці з фрауціммера зомлівали, а панну Анусю Борзобагату ледве вдалося відволодати. Тільки княгиня сідала в карету з сухими очима і гордо піднесеною головою, бо достойна пані не бажала виявляти свої переживання на людях. Натовпи народу стояли біля замку, в Лубнах били в усі дзвони, попи осіняли хрестом тих, хто від’їжджав, вервечка повозів, шарабанів і возів ледве протискувалася крізь замкові ворота.

Та ось сів у сідло і князь. Полкові знамена схилилися перед ним, на валах загуркотіли гармати; ридання, гамір натовпу і вигуки змішалися з голосами дзвонів, стріляниною, звуками військових сурем, гримотінням литавр. Рушили.

Уперед пішли дві турецькі корогви під орудою Розтворовського та Вершулла, затим артилерія пана Вурцеля і піхота оберштера Махницького, за ними їхала княгиня із фрауціммером і весь двір, потім вози з поклажею, потім волоська корогва пана Биховця і, нарешті, основні сили війська – головні полки важкої кавалерії, панцирні й гусарські корогви, а в ар’єргарді – драгуни й козаки.

За військом тяглася нескінченною і строкатою змією вервечка шляхетських повозів із сім’ями тих, хто після від’їзду князя залишатися на Задніпров’ї не захотів.

У полках грали сурми, та серця у всіх обливалися кров’ю. Кожне, дивлячись на ці стіни, думало: «Люба домівко, чи побачу тебе коли-небудь іще?» Виїхати легко – повернутися важко. А кожне ж залишало тут якусь частинку душі й милі спогади. І всі погляди востаннє зверталися до замку, до міста, до дахів будинків, до веж костьолу і маківок церков. Кожне знало, що залишає воно тут, але не знало, що очікує його там, у блакитній цій далині, куди всі вирушали…

І було в усіх на душі печально. А місто волало вслід усім голосами дзвонів, мовби благаючи й заклинаючи не покидати його, не піддавати невідомим і недобрим наступним випробуванням; місто волало, ніби жалібним цим дзвоном хотіло попрощатись і лишитися в пам’яті…

Тому, хоча вся вервечка й рухалася геть, голови були повернуті до міста й на всіх обличчях можна було прочитати: «Невже востаннє бачимося?»

О так! З усього цього війська й натовпу, з усіх цих тисяч, які йшли зараз із князем Вишневецьким, ні йому самому, ні будь-кому іншому більше не судилося побачити ні міста, ні цієї землі.

Сурми співали. Табір рухався неквапно, та безупинно, і через якийсь час місто почало затягуватися блакитним серпанком. Незабаром будинки й дахи зовсім злилися в одну пляму, що сяяла на сонці. Тоді князь пустив коня вперед і, виїхавши на високе узгір’я, довго й нерухомо дивився в той бік. Місто це, що сяяло зараз у сонячному світлі, і весь цей край, доступний для огляду звідси, власними руками сотворили його пращури і він сам. Вони, Вишневецькі, перетворили глуху колись пустку на обжиту країну, зробили її придатною для людського перебування й воістину створили Задніпров’я. Більшу частину турбот узяв на себе князь. Це він будував костьоли, вежі яких височать там, над дахами, він укріпив місто, він сполучив його дорогами з Україною, він вирубував ліси, осушував болота, споруджував замки, засновував села й поселення, залучав поселенців, переслідував грабіжників, захищав од інкурсій татарських, зберігав мир, орачу й купцеві жаданий, забезпечував верховенство закону та справедливості. Завдяки йому край цей жив, розвивався і процвітав. Князь був його душею й серцем – і ось тепер усе доводилося кидати. Ні, не земель цих неозорих, рівних за величиною цілим німецьким князівствам, жаль було князю, але витрачених своїх зусиль; він знав, що, коли він піде звідси, все пропаде, справу багатьох років одразу буде знищено, все піде прахом, запанує здичавіння, запалають села й міста, татарин напоїть коня із тутешніх річок, чагарі піднімуться на попелищах, і, якщо Бог дасть повернутися, все-все доведеться починати заново, а можливо, вже не буде сил і не вистачить часу, і завзяття такого, яке було, забракне. Тут прожито роки, що принесли йому хвалу серед людей і заслуги перед Господом, але тепер і хвала і заслуги розвіються з димом…

І дві сльози поволі скотилися по його щоках.

Були це останні сльози, тепер лишилися в очах воєводи тільки блискавки.

Княжий кінь витягнув шию й заіржав, іржанню його відразу відповіли коні в корогвах. Голоси їхні відвернули князя від печальних думок і вселили в нього надію. Адже лишилося в нього шість тисяч вірних товаришів, шість тисяч шабель, завдяки яким весь світ перед ним розкритий і котрих, як єдиного порятунку, очікує скривджена Річ Посполита. Задніпровська ідилія завершилась, але там, де стріляють гармати, де палають села й міста, де ночами з іржанням татарських коней і козацькими криками зливається плач невільників, стогони чоловіків, жінок і дітей, – там можна діяти, там слава визволителя і батька вітчизни досяжна… Хто ж до вінця того руку простягне, хто ж кинеться рятувати таку зганьблену, мужицькими ногами сплюндровану, принижену, гинучу вітчизну, якщо не він – князь, якщо не це військо, що там, унизу, зброєю на сонці блищить і сяє?

Загони саме проходили біля підніжжя, і, бачачи його на вершині коло хреста з булавою в руці, вояки із своїх грудей разом видобули клич:

– Хай живе князь! Хай живе вождь наш і гетьман Вишневецький!

І сотні знамен схилилися перед ним, гусари грізно брязнули нараменниками, гримнули, вторячи вигукам, литаври.

Тоді князь вихопив шаблю і, здійнявши її та погляд свій до неба, сказав таке:

– Я, Ярема Вишневецький, воєвода руський, князь на Лубнах і Вишневці, клянуся тобі, Боже, Єдиний у Святій Трійці, і тобі, Пресвята Матір, що, піднявши шаблю цю проти заколотництва, від якого вітчизні нашій ганьба, доти її не складу, поки вистачить мені сил і життя, поки ганьби не змию, всякого ворога до підніжжя Речі Посполитої не повергну, Украйни не заспокою та бунтів холопських у крові не втоплю. І як обітницю свою покладаю від чистого серця, так і ти мені, Господи Боже, поможи! Амінь!

Сказавши це, він постояв іще якийсь час, утупившись у небеса, після чого поволі з’їхав із вершини до корогов. Військо прийшло на ніч у Басань, сільце пані Криницької, що стріла князя навколішки біля воріт, бо холопи, від яких вона за допомогою найвірнішої челяді відбивалась, обложили її вже в маєтку, та раптовий прихід війська врятував і її, і дев’ятнадцятеро її дітей, серед яких самих тільки панночок було чотирнадцять. Князь, давши розпорядження бунтівників схопити, послав Понятовського, ротмістра козацької корогви, до Канева й той цієї ж ночі привів п’ятьох запоріжців васюринського куреня. Всі вони брали участь у корсунській битві та, припечені вогнем, зробили князеві точну про неї реляцію. Божилися вони також, що Хмельницький досі ще в Корсуні. Тугай-бей же з ясиром, здобиччю і з обома гетьманами подався в Чигирин, звідки збирався піти в Крим. Чули вони, що Хмельницький просив його Війська Запорізького не полишати, а разом іти проти князя, одначе мурза на це не погодився, відговорюючись, що після розгрому польського війська та захоплення в полон гетьманів козаки можуть упоратись і самі, а йому ждати, мовляв, більше не можна, позаяк у нього весь ясир перемре. Допитані про сили Хмельницького, схоплені козаки називали їх число тисяч із двісті, але всякого наброду, добрих же – себто запоріжців і козаків панських та городових, які пристали до бунту, – лише п’ятдесят тисяч.

Дізнавшись про це, князь піднісся духом, думаючи до того ж значно за Дніпром посилитися за рахунок шляхти, вцілілих жовнірів коронного війська і, нарешті, панських дружин. Отож на ранок наступного дня він вирушив далі.

За Переяславом військо ввійшло у величезні глухі ліси, що тяглися вздовж по Трубежу до самого Козельця і далі вже до Чернігова. Був кінець травня – спека стояла страшенна. У лісах замість очікуваної прохолоди виявилося так парко, що людям і коням нічим було дихати. Худоба, що її вели за табором, падала на кожному кроці або, почувши воду, мчала до неї, мов скажена, перекидаючи вози і чинячи давку. Почали падати й коні, особливо у важкій кавалерії. Ночі були нестерпними через страшенну кількість комах і надто сильний запах живиці, котру з причини спекотних днів дерева губили більше, ніж зазвичай.

Так пропленталися вони чотири дні, а надвечір п’ятого спека зробилася неймовірною. З настанням ночі коні почали хропти, а худоба жалібно ревіти, ніби в передчутті якоїсь небезпеки, що її люди не могли поки що вгадати.

– Кров почули! – точилися балачки в натовпах біженських шляхетських сімей.

– Козаки за нами йдуть! Битва буде!

Од розмов цих жінки заголосили, чутки дійшли до челяді, зчинився переполох, почалася тиснява, вози обганяли один одного або з’їжджали з битого шляху просто в ліс, де і застрягали між деревами.

Відряджені князем люди швидко відновили порядок, а вусібіч вислано було загони, розвідати, чи дійсно виникла якась небезпека.

Скшетуський, що добровільно пішов із волохами, повернувся вдосвіта першим, а повернувшись, одразу вирушив до князя.

– Що у вас? – запитав Ярема.

– Ваша ясновельможність, ліси горять.

– Підпалені?

– Так точно. Я схопив кількох людей, і вони зізналися, що Хмельницький охочих послав услід вашій ясновельможності. Вогонь, якщо вітер буде сприятливий, підкладати.

– Живцем захотілося йому нас підсмажити, в битву не вступаючи. Давайте-но сюди людей тих.

За хвилину привели трьох чабанів, диких, тупих, переляканих; вони зразу ж зізналися, що їм і справді велено було ліси підпалювати.

Розповіли вони ще, що вслід князеві послано військо, та воно йде на Чернігів іншою дорогою, ближчою до Дніпра.

Тим часом повернулися решта роз’їздів, і всі з тим же:

– Ліси горять!

Князь, здавалося, цим не стривожився.

– Варварський спосіб, – сказав він, – та тільки нічого з цього не вийде! Вогонь через річки, що течуть у Трубіж, не перекинеться.

І дійсно, у Трубіж, уздовж якого просувався на північ табір, впадало стільки річок, які утворили повсюди численні болота, що можна було не побоюватися, щоб через них перекинулася пожежа. Хіба що кожного разу ліс довелося б підпалювати заново.

Невдовзі роз’їзди доповіли, що так воно й відбувається. Щодня приводили вони й паліїв, якими потім прикрашалися придорожні сосни.

Вогонь розповсюджувався миттєво, та не на північ, а вздовж річок на схід і захід. Небо вночі було червоним. Жінки з вечора до рання співали псалми. Наляканий дикий звір вибігав із палаючих борів на битий шлях і тягся за табором, змішуючись із стадами свійської худоби. Вітер нагнав диму, що застелив увесь обрій. Військо та обоз ішли немовби у густому тумані, крізь який нічого не було видно. Дихати було нічим, дим виїдав очі, а вітер усе наганяв і наганяв його. Сонячне світло не могло проникнути крізь завіси ці, й ночами від заграв світліше було, ніж удень. А ліс, здавалося, ніколи не закінчиться.

Крізь цей дим і ці палаючі ліси вів Ярема своє воїнство. Було отримано відомості, що ворог просувається по той бік Трубежу, та невідомо було, які великі його сили, – все ж татари Вершулла розвідали, що він поки ще досить далеко.

Однієї ночі до табору прибув пан Суходольський із Боденок, із другого берега Десни. Був це давній придворний князя, що декілька років тому поїхав собі жити в своє село. Він теж рятувався від селян, але привіз звістку, про яку у війську не знали.

І превелика запанувала розгубленість, коли князеві, що запитав про новини, він повідомив:

– Кепські новини, ваша ясновельможність! Чи відомо вам про розгром гетьманів і про кончину короля?

Князь, який сидів на маленькому дорожньому дзиґлику, підхопився:

– Як? Помер король?

– Наймилостивіший монарх спустив дух у Меречі за тиждень до корсунського розгрому, – сказав Суходольський.

– Господь у милості своїй не дав дожити йому до цієї хвилини! – мовив князь і, схопившись за голову, продовжив: – Страшні часи настали для Речі Посполитої. Конвокації та елекції, interregnum,[107]107
  міжцарів’я (лат.).


[Закрыть] зловмисності й інтриги закордону, – все саме зараз, коли необхідно, щоби весь народ єдиним мечем у руці єдинодержавній був. Господь, як видно, залишив нас і в гніві своєму за гріхи бичувати намірився. Пожежу цю лише король Владислав і міг погасити, бо надзвичайно любило його козацтво, та й володарем він був войовничим.

У цю хвилину більше десятка офіцерів, серед яких були Зацвілиховський, Скшетуський, Барановський, Вурцель, Махницький і Поляновський, наблизилися до князя, і той їм оголосив:

– Вельмишановні панове, король помер!

Всі мов по команді зняли капелюхи. Обличчя посерйознішали. Така несподівана звістка в усіх відібрала мову. Тільки через якийсь час спільне горе виявило себе.

– Упокой Господи душу його! – сказав князь.

– І нехай світить йому світло віковічне на віки вічні.

Ксьондз Муховецький затягнув «Dies irae»,[108]108
  «День гніву» (лат.).


[Закрыть] і посеред лісів тих і димів тих невимовний смуток охопив серця й душі.

Здавалось, якась довгождана підмога не прийшла на виручку й перед лицем грізного ворога вони самі на цілому світі й не лишилося в них нікого більше, крім князя.

Тому всі погляди звернулися до нього, й нові узи виникли між ним і його воїнами.

Увечері того ж дня князь привселюдно сказав Зацвілиховському:

– Нам необхідно мати короля-войовника, і якщо Богові буде вгодно, щоби ми подали наш голос на елекції, то віддамо його ми на користь королевича Карла, в котрому ратного духу більше, ніж у Казимирі.

– Vivat Carolus rex![109]109
  Хай живе король Карл! (лат.)


[Закрыть] – вигукнули офіцери.

– Vivat! – вторили їм гусари, а за ними й усе військо.

І не знав, певно, князь-воєвода, що клики ці, що пролунали на Задніпров’ї серед глухих чернігівських лісів, донесуться до самої до Варшави і виб’ють у нього з рук велику коронну булаву.