Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXII

Князь декількома днями раніше дійсно виїхав у Замостя набирати війська і назад очікувався нескоро, тому Володийовський, Заглоба і Редзян вирушили в дорогу, нікому не повідомивши, у найсуворішій таємниці; з тих, що лишилися в Збаражі, посвячений у неї був сам тільки пан Лонгинус, і той, зв’язаний словом, мовчав як риба.

Вершулл та інші офіцери, знаючи про смерть князівни, не припускали, що від’їзд невеличкого лицаря і Заглоби якимось чином пов’язаний із нареченою злощасного Скшетуського, і скоріше схильні були вважати, що друзі вирушили до нього, тим більше що їх супроводжував Редзян, що, як відомо, служив Скшетуському. Вони ж поїхали прямо в Хльобанівку і там почали готуватися у похід.

Насамперед Заглоба на позичені в Лонгина гроші купив п’ять рослих подільських коней, незамінних у тривалих переходах; їх охоче використовувала і польська кавалерія, і козацька верхівка: такий кінь міг цілий день гнатися за татарським бахматом, а прудкістю бігу перевершував навіть турецьких скакунів і краще, ніж вони, переносив зміни погоди, дощі та холодні ночі. П’ять таких бігунів і купив Заглоба; крім того, для себе і товаришів, а також для князівни роздобув багаті козацькі свитки. Редзян збирав в’юки. Нарешті, ретельно все передбачивши та підготувавши, друзі вирушили в дорогу, ввіривши себе опіці Всевишнього і заступника незайманих святого Миколая.

По одежі трійцю нашу легко було прийняти за козачих отаманів; їх і дійсно частенько зачіпали жовніри з польських частин і сторожових загонів, розкиданих до самого Кам’янця вздовж усієї дороги, – але з цими легко домовлявся Заглоба. Тривалий час їхали по місцях безпечних, зайнятих корогвами регіментарія Ланцкоронського, що не поспішаючи посувався до Бара для догляду за ватагами козаків, які стягалися туди. Ні в кого вже не залишалося сумнівів, що від переговорів нічого чекати користі; над країною нависла загроза війни, хоча головні сили поки що в дію не вступали. Термін переяславського перемир’я минув до Трійці. Окремі сутички, що по-справжньому ніколи й не припинялися, тепер почастішали, й по обидва боки очікували тільки сигналу. Тим часом у степу буяла весна. Земля, потоптана копитами, одяглася килимом трав і квітів, що виросли на останках полеглих воїнів. Над побоїщами у блакитній височіні літали жайворонки, у піднебесся з лементом тяглися різновидні пташині зграї, на поверхню вод, які широко розлилися, теплий вітерець наганяв блискотливі брижі, а вечорами жаби, блаженствуючи у воді, що нагрілася за день, допізна вели веселі розмови.

Здавалося, сама природа жадає загоїти рани, втішити біль, могили сховати під квітами. Світло було на небі й на землі, свіжо, весело, легко, а степ, граючи барвами, блискав, як парча, переливаючись, як веселка, як польський пояс, на якому вмілою рукодільницею мистецьки з’єднані всілякі кольори. Степи дзвеніли пташиними голосами, і вільний вітер гуляв по них, осушуючи води, змушуючи покриватися темним рум’янцем обличчя.

Як тут було не зрадіти серцям, не виповнитися безмежною надією! Надія окрилила і наших лицарів. Володийовський без угаву наспівував, а Заглоба, потягуючись у сідлі, з насолодою підставляв сонячним променям спину, а одного разу, зігрівшись гарненько, звернувся до невеличкого лицаря з такими словами:

– Яке блаженство! Правду сказати, після угорського і меду немає для старих кісток нічого кращого за сонце.

– Усім воно приємно, – відповів Володийовський, – усякі animalia,[190]190
  живі істоти (лат.).


[Закрыть] зауважте, люблять лежати на осонні.

– Щастя, що в таку пору за князівною їдемо, – продовжував Заглоба, – зимою в мороз із дівчиною тікати ох як було б тяжко.

– Тільки б вона в наші руки потрапила, я не я буду, якщо хто її в нас потім відніме.

– Зізнаюся вам, пане Міхал, – відповів на це Заглоба, – є в мене одне побоювання: як би на випадок війни татарва в тих краях не заворушилась і не оточила нас, – з козаками-то ми порозуміємося. Мужві зовсім нічого не будемо пояснювати. Ви помітили, вони нас за старшин приймають, а запорожець поважає пернач, та й Богунове ім’я нам щитом послужить.

– Знаю я татар, у нас на Лубенщині безупинно з ними траплялися сутички, а вже ми з Вершуллом ні вдень, ні вночі не мали спокою, – відповів пан Міхал.

– І я їх знаю, – мовив Заглоба. – Пам’ятаєте, розповідав вам, що багато років провів серед них і у велику міг увійти пошану, та обусурманюватися не захотілось – довелося плюнути на всі блага, а вони ще мученицької кари завдати мені хотіли за те, що я найголовнішого їхнього муллу в істинну віру навернув.

– А ваша милість якось казали, це в Галаті було.

– У Галаті своєю чергою, а в Криму своєю. Коли ви думаєте, Галатою світ закінчується, то либонь і не відаєте, де раки зимують. Нечестивих на світі більше, ніж дітей Христових.

Тут у розмову втрутився Редзян.

– Не тільки татари перешкоди чинити можуть, – зауважив він. – Я вам іще не сказав, що від Богуна почув: яр цей стереже нечиста сила. Велетка, що вартує князівну, наймогутніша чарівниця і з чортами в дружбі; боюся, як би вони її не застерегли. Є, щоправда, в мене одна куля, сам відливав над освяченою пшеницею, – ніяка інша не візьме цю відьму, але, крім неї, там начебто цілі полчища упирів охороняють підходи. Доведеться вже вам подбати, щоб мені нічого кепського не сталося, а то й нагорода моя пропаде…

– Ах ти, трутень! – вигукнув Заглоба. – Немає в нас інших турбот, окрім як про твоє здоров’я піклуватися! Не зверне тобі диявол шиї, не бійся, а хоч би і звернув, однаково: так і так за свою жадібність потрапиш у пекло. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, а ще зарубай собі на носі: якщо Горпина могутня відьма, то я меткіший од неї чаклун, позаяк у Персії чорної магії навчався. Вона чортам служить, а вони – мені, я б землю на них міг орати, та неохота – про спасіння душі як-не-як треба думати.

– Воно вірно, пане, але цього разу все-таки застосуйте свою силу: завжди краще від небезпеки відгородитися.

– А я більше в правоту нашої справи вірю й уповаю на милість Господню, – сказав Володийовський. – Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами ангели небесні, проти них не встояти найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю Михаїлу-архангелу сім свічок білого воску.

– Добре, і я одну додам, – сказав Редзян, – щоб їхня милість пан Заглоба вічними муками не лякав більше.

– Я перший тебе в пекло відправлю, – відповів шляхтич, – тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.

– Як це не знаю? Добратися б до Валадинки, а там я хоч із зав’язаними очима… Коли берегом до Дністра поїдемо, яр буде по праву руку, а впізнати його простіше простого: вхід валуном загороджений. На перший погляд здається, туди потрапити не можна, але в камені проріз є: двоє коней бік у бік проходять. Аби доїхати, а там ніхто від нас не втече, один тільки в цей яр вхід і вихід, а стіни навколо височенні, не перелетіти і птахові. Відьма всякого, хто без дозволу поткнеться, вбиває, навкруги кістяки людські валяються, але Богун звелів не звертати уваги, а їхати та покрикувати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас як своїх зустріне. А крім Горпини, там іще Черемис є, страшенно влучно з пищалі стріляє. Обох убити треба буде.

– Черемиса-то так, згоден, а бабу і зв’язати досить.

– Зв’яжеш її, як же! Сила в ній страшна – кольчугу рве, як сорочку, підкову в руку візьме – хрясь, і немає. Пан Підбийп’ятка, може, ще б упорався, а нам нічого й думати. Щодо відьми не турбуйтеся, у мене для неї припасена свячена куля; краще, щоб здохла, чортиха, а то ж полетить вовчицею навздогін, козаків наполохає виттям – своїх голів не врятуємо, не те що панянку Олену.

У таких бесідах та нарадах минав час у дорозі. А їхали швидко, тільки й миготіли мимо містечка, села, хутори і кургани. Шлях тримали через Ярмолинці до Бара, відтіля тільки вирішено було повернути до Дністра, на Ямпіль. Місця траплялися знайомі: тут колись Володийовський розбив загін Богуна і звільнив із полону Заглобу. Навіть на хутір той самий наткнулися – там і заночували. Часом, щоправда, траплялося ночувати і просто неба, у степу. Нічліги тоді скрашував Заглоба, розповідаючи про давні свої пригоди бувальщини й небилиці. Але найбільше говорили про князівну Олену та про майбутнє її звільнення з чаклунчиної неволі.

Нарешті закінчилися місця, що охоронялися корогвами Ланцкоронського. Далі хазяйнували козаки – у тім краю жодного ляха не залишилося: хто не втік, був відданий вогневі та мечу. На зміну травню прийшов спекотний червень, а друзі наші проробили тільки третину свого важкого й довгого шляху. На щастя, з боку козаків їм небезпека не загрожувала. Мужицьким ватагам зовсім нічого пояснювати не доводилося – вони, як правило, приймали подорожан за старшин Запорізького Війська. А якщо, бувало, й запитували, хто такі, Заглоба, коли цікавився січовик, показував Богунів пернач, а простого зарізяку, не злазячи з коня, штурхав ногою в груди і валив додолу – інші, заздрівши таке, негайно забиралися з дороги, думаючи, що свого зачепили, і не просто свого, – коли б’є, значить, велике цабе. «Може, Кривоніс або Бурляй, а то й сам батько Хмельницький».

І все-таки Заглоба частенько ремствував на голосну Богунову славу: вже дуже їм дозоляли запоріжці своєю цікавістю, через що й затримки чималі в шляху траплялися. Часто-густо кінця не було розпитуванням: чи здоровий? чи живий? – чутка про загибель отамана докотилася до самого Ягорлика і до порогів. Коли ж подорожани відповідали, що Богун у доброму здоров’ї та на волі, а вони – його посланці, всяке кидалось їх цілувати і пригощати, не тільки душу, але і гаманець розкриваючи, чим тямущий слуга Скшетуського жодного разу не забув скористатися.

У Ямполі їх зустрів Бурляй, уславлений старий полковник, який із Запорізьким Військом і черню дожидав там буджацьких татар. Колись він навчав Богуна ратному мистецтву, брав із собою в чорноморські походи – в одному з таких походів вони разом пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна, як сина, і посланців його зустрів лагідно, без найменшого недовір’я, тим паче що рік тому бачив при ньому Редзяна. А довідавшись, що Богун живий і прямує на Волинь, на радощах утнув для гостей бучний бенкет і сам перший доп’яну напився.

Заглоба побоювався, як би Редзян, захмелівши, не бовкнув зайвого, та виявилося, що хитрий, як лисиця, слуга знає, коли можна говорити правду, і тому не тільки не шкодив справі, а, навпаки, ще більше прихиляв до себе козаків. Дивно, проте, було лицарям нашим слухати розмови, що лякають своєю відвертістю, у яких частенько й їхні імена згадувалися.

– А ми чули, – говорив Бурляй, – що Богун у двобої засічений. Не знаєте, часом, хто його так?

– Володийовський, офіцер князя Яреми, – спокійно відповідав Редзян.

– Ох, відплатив би я йому за нашого сокола, якби попався він мені в руки. Шкіру б заживо велів здерти!

Володийовський заворушив лляними своїми вусиками й кинув на Бурляя такий погляд, яким дивиться хортиця на вовка, якому їй не дозволено вчепитися в глотку. Редзян же на цьому не зупинився:

– Для того, пане полковник, я і назвав його ім’я.

«Ох, і потішиться сатана, коли йому цей малий попадеться!» – подумав Заглоба.

– Але, – продовжував Редзян, – він не настільки вже й винуватий: Богун сам його викликав, не знаючи, якого зачіпає рубаку. Там іще один був шляхтич, найлютіший Богунів недруг, який одного разу вже князівну в нього викрав.

– Хто такий?

– О, старий п’яниця, що з отаманом нашим у Чигирині ляхів вішав і кращим прикидався другом.

– Самого буде повішено! – крикнув Бурляй.

– Горіти мені у вогні, коли я вух цьому вишкребку не відріжу! – буркнув собі під ніс Заглоба.

– Так його порубали, – не вгамовувався Редзян, – що іншого давно б уже вороння склювало, але наш отаман не рівня іншим, якось оклигав, хоча до Влодави ледь допхався, і ще невідомо, чим би все обернулось, якби не ми. Ми його на Волинь відправили, до наших, а він нас сюди послав за князівною.

– Погублять його чорнобриві! – пробурчав Бурляй. – Я йому давно пророкував. Нема того щоб погратися по-козацьки з дівкою, а потім камінь на шию й у воду, як у нас на Чорному морі водилося!

Володийовський, зачеплений у своїх почуттях до прекрасної статі, ледь утримав язик за зубами. Заглоба ж, розсміявшись, мовив:

– І вірно, воно б краще.

– Ви добрі друзі! – сказав Бурляй. – Честь вам і хвала, що його в біді не кинули, а ти, малий, – звернувся він до Редзяна, – ти кращий за всіх, я тебе ще в Чигирині запримітив, коли ти сокола нашого беріг та плекав. Знайте ж: і я друг вам. Говоріть, чого бажаєте? Хоч козаків, хоч коней просіть – усе виконаю, щоб на зворотному шляху вас хто не скривдив.

– Козаки нам ні до чого, пане полковнику, – відповів Заглоба. – Ми ж серед своїх і по своєму краю поїдемо, а коли, не дай Боже, недобра станеться зустріч – велика ватага перешкода тільки, а от прудкі скакуни дуже б придалися.

– Я вам таких дам – бахматам ханським не наздогнати.

Тут ізнову встряв Редзян, щоб не пропустити нагоду:

– А грошей мало нам дав отаман, бо сам не мав, а за Брацлавом мірка вівса – таляр.

– Ходи зі мною в комору, – сказав Бурляй.

Редзяну не довелося повторювати двічі: він зник разом зі старим полковником за дверима, а коли незабаром з’явився знову, товстощока його фізіономія сяяла, а синій жупан на животі був злегка відстовбурчений.

– Ну, рушайте з Богом, – промовив старий козак, – а заберете дівку, заверніть до мене, подивлюсь і я на Богунову коханку.

– І не просіть, пане полковник, – сміливо відповів Редзян, – ляшка ця страх яка полохлива й раз уже себе ножем штрикнула. Лячно нам, як би з нею чого кепського не сталося. Нехай уже отаман сам із нею впорується.

– І впорається!.. При ньому відразу страх забуде. Ляшка – білоручка! Козаком гребує! – пробурчав Бурляй. – Паняйте з Богом! Тепер уже недалеко!

Від Ямполя до Валадинки і справді недалеко було, але дорога лицарів наших очікувала нелегка – не дорога навіть, а суцільне бездоріжжя: місця тамтешні в ті часи були ще пустелею, рідко де забудовані й заселені. Від Ямполя друзі взяли трохи на захід, віддаляючись од Дністра, щоб потім спуститися до Рашкова по Валадинці: тільки таким шляхом можна було добратися до яру. Уже займався світанок – бенкет у Бурляя затягся до пізньої ночі, – і Заглоба розраховував, що до заходу сонця їм не знайти яру, а це йому саме на руку було: він не хотів звільняти Олену проти ночі. Їхали, міркуючи про те, як їм дотепер таланило всю дорогу. Заглоба, згадавши бенкет, що утнув Бурляй, зауважив:

– Подумати тільки, до чого міцне козацьке братерство – у всякій справі горою стоять один за одного! Про чернь я не говорю – цих козаки самі зневажають. Допоможе їм сатана нашу владу скинути, простий люд іще дужче від них наплачеться. За своїх же у вогонь і воду підуть, не те що наш брат шляхтич.

– Ой, ні, мосьпане, – відповідав на це Редзян. – Я довго серед них жив, бачив, як вони між собою гірше вовків гризуться, а якщо не стане Хмельницького, що їх якщо не силоміць, то хитрістю у вузді тримає, миттю пожеруть один одного. Бурляй, щоправда, іншим не рівня – великий це воїн, сам Хмельницький його шанує.

– Та ти либонь звеличуєш його за те, що він обібрати себе дозволив. Ех, Редзяне, Редзяне! Не вмерти тобі своєю смертю!

– Це вже, мосьпане, дивлячись що мені написано на роду! Таж ворога провести – і похвально, і Богові вгодно!

– Я ж тебе не за те докоряю, а за твою жадібність. Холопська це якість, неварта шляхтича; не минути тобі кари.

– А я, коли випаде нагода заробити, не поскуплюся в костьолі свічку поставити – нехай і від мене буде користь Господу Богові, а там, дивишся, і на майбутнє дістану благословення, а батькові з матір’ю допомагати – хіба ж це гріховна справа?

– Ох, хитрий, шельма! – вигукнув, звертаючись до Володийовського, Заглоба. – Я гадав, разом зі мною і фортелі мої поховано буде, але, бачу, проноза цей мене заткне за пояс. Подумати тільки: завдяки хитромудрості якогось хлопчиська ми нашу князівну в Богуна викрадемо з-під носа за його ж бажанням, та ще й на Бурляєвих конях! Ви коли-небудь щось подібне бачили? А подивитися, так і ламаного гроша не вартий.

Редзян посміхнувся задоволено й відповів:

– Ох, мосьпане, хіба нам від цього гірше?

– Ти мені до душі, малий, якби не жадібність твоя, я б тебе взяв в услугу, а за те, що п’яницею мене назвав, так уже й бути, прощаю – вельми спритно ти обдурив старого отамана.

– Не я вашу милість так назвав, а Богун.

– Господь його за це й покарав, – відповів Заглоба.

За такими розмовами ранок минув, а коли сонце високо піднялося на небесний звід, охота жартувати сама собою пропала – через кілька годин мала показатися Валадинка. Після довгих мандрівок подорожани нарешті наблизилися до мети, але тривога, неминуча в таких обставинах, закралася їм у душу. Чи жива ще Олена? А якщо жива, то чи відшукають вони її в яру? Горпина могла відвезти дівчину або в останню хвилину сховати в якому-небудь глухому закутку, а то й умертвити навіть. Перешкоди не були ще подолані, небезпека не минула. У них, щоправда, було все необхідне для того, щоб Горпина визнала їх посланцями Богуна, що виконують його волю, – ну а раптом її і справді застереже нечиста сила? Цього найбільше побоювався Редзян, та й Заглоба, хоч і вважав себе знавцем чорної магії, відчував деяке занепокоєння. Коли воно так станеться, як би не застати яр спустілим або – що ще гірше – не натрапити на схованих у засідці рашківських козаків. От і стукали серця тривожно, а коли нарешті, через кілька годин, подорожани побачили з високого обриву стрічку ріки, що виблискувала вдалині, пухка фізіономія Редзяна помітно зблідла.

– Валадинка! – сказав він, притишивши голос.

– Уже? – так само тихо запитав Заглоба. – Як ми близько!..

– Господи, збережи наші душі! – пробурмотів Редзян. – Скажіть-но, мосьпане, скоріше закляття, а то страх як моторошно.

– Дурниці все це! Осінимо хрестом ущелину та річку – краще всякого закляття допоможе.

Володийовський мовчав; на вигляд він був спокійний, тільки оглянув ретельно пістолі та підсипав свіжого пороху на полки та перевірив, чи легко виходить з піхов шабля.

– І в мене освячена куля є – в оцьому пістолі, – сказав Редзян. – Уперед, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

– Уперед! Уперед!

Незабаром вершники досягли берега річки, але, перш ніж повернути коней униз за течією, Володийовський зупинив на хвилину товаришів і сказав Заглобі:

– Віддайте пернач Редзяну, чаклунка його знає, нехай він і говорить з нею перший, а то ще злякається нас і втече бозна-куди з князівною разом.

– Ні, як хочете, а перший я не поїду, – заявив Редзян.

– Тоді їдь останнім, трутню паршивий!

З цими словами Володийовський поскакав уперед, за ним рушив Заглоба, а позаду із запасними кіньми тюпав Редзян, неспокійно оглядаючись навсібіч. Навколо панувала глуха тиша пустелі, тільки цокали по каменях копита та голосно скрекотали сарана і коники, що поховалися в щілини від спеки: хоча сонце вже хилилося до заходу, спека не спадала. Нарешті вершники виїхали на округле, схоже на перевернутий лицарський щит узгір’я, по якому розкидані були вивітрені, випалені сонцем валуни, подібні до руїн, розвалених будинків і дзвіниць; здавалося, перед ними чи то замок, чи то місто, напередодні зруйноване під час штурму. Редзян подививсь і торкнув Заглобу за плече.

– Враже урочище, – сказав він. – Богун так мені його й описав. Уночі тут не пройти живими.

– Пройти не пройти, а проїхати можна, – відповів Заглоба. – Тьху! Яке прокляте місце! Але ми на вірному шляху хоча б?

– Тепер уже близько! – сказав Редзян.

– Слава Богу! – буркнув Заглоба і думками кинувся до князівни.

Дивне щось діялося в його душі: дивлячись на ці дикі береги, на пустельну глухомань, старий шляхтич ледве міг повірити, що князівна так близько – та сама князівна Олена, заради якої він стільки лиха зазнав і стільки здолав перешкод, яку так полюбив, що, почувши про її смерть, утратив усякий смак до життя. Втім, людина звикається з будь-яким нещастям; Заглоба за тривалий час устиг зжитися з думкою, що вона викрадена і перебуває невідомо де в Богуновій владі, й тому тепер не насмілювався сказати собі: от і настав край пошукам і сумному очікуванню, близько пора блаженного спокою. У той же час інші питання тіснилися в голові: що скаже вона, його побачивши? Невже не заллється слізьми? Адже порятунок від довгої і важкої неволі прийде як грім з ясного неба. «Несповідимі шляхи Господні, – думав Заглоба, – Всевишній так усе повернути може, щоб чеснота восторжествувала, а неправедність була нещадно посоромлена». Зрештою, Бог спершу віддав Редзяна Богуну в руки, а потім зв’язав їх дружбою. З волі Божої війна, зла мачуха, покликала страшного отамана залишити цю глухомань, куди він, як вовк, приволік свою здобич. Бог згодом наслав на нього Володийовського і знову з Редзяном звів – і так усе склалося, що зараз, коли Олена, можливо, втрачає останню надію і нізвідки вже не чекає порятунку, – порятунок прийде неждано! «Кінець твоїм печалям, донечко, – думав Заглоба, – незабаром судилося тобі зазнати безмірну радість. Ой! Як же вона дякувати буде, рученьки складати! Які слова говоритиме!»

Як жива явилася князівна Заглобі – і зовсім розчулився старий шляхтич і весь пішов у свої думи, уявляючи, що незабаром має статися.

Раптом Редзян смикнув його за рукав:

– Ваша милість!..

– Чого тобі? – запитав Заглоба, незадоволений, що переривають його роздуми.

– Бачили, ваша милість? Вовк перебіг дорогу.

– Ну то й що?

– А чи вовк?

– Наздожени та перевір.

У цю хвилину Володийовський притримав коня.

– А ми, часом, не збилися з дороги? – запитав він. – Пора б уже бути на місці.

– Ні! – відповів упевнено Редзян. – Як Богун говорив, так і їдемо. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.

– Незабаром і скінчиться, коли вірно їдемо.

– Я ще хочу вас, панове, попросити: стежте за Черемисом цим, поки я з чаклункою балакати буду; мерзенний він, видно, страшенно, але з пищалі без промаху стріляє.

– Не бійся. Їдьмо!

Але не проїхали вони й півсотні кроків, як коні почали хропіти і стригти вухами. Редзян прямо-таки гусячою шкірою покрився: йому уявилося, що із-за зламу скелі от-от пролунає виття упиря або вискочить небачена паскудна тварюка, – однак виявилося, коні захропіли тому лише, що вершники наблизилися до лігвища того самого вовка, що раніше налякав хлопця. Навколо було тихо, навіть сарана скрекотати перестала, бо сонце вже скотилося на край неба. Редзян перехрестився і зітхнув із полегшенням.

Раптом Володийовський зупинив коня.

– Бачу яр, – сказав він, – вхід валуном завалений, а у валуні проріз.

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, – прошепотів Редзян, – це тут!

– За мною! – скомандував, завертаючи коня, пан Міхал.

Через хвилину вони досягли прорізу і в’їхали під кам’яний звід. Перед ними відкрився глибокий яр, що густо заріс по схилах та утворював у своєму початку простору напівкруглу галявину, мовби обнесену високою стрімкою стіною.

Редзян заволав щосили:

– Бо-гун! Бо-гун! Здоров, відьмо! Здоров! Бо-гун! Бо-гун!

Притримавши коней, друзі пристояли трохи в мовчанні, потім Редзян знову заходився кричати:

– Богун! Богун!

Здалеку донісся гавкіт собак.

– Богун! Богун!..

На лівому схилі яру в червоних і золотих променях сонця зашелестіли густі зарості глоду і дикої сливи; трохи згодом чи ледве не на самому краю обриву з’явилась якась постать: зігнувшись і заслонивши очі рукою, вона розглядала прибульців.

– Це Горпина! – сказав Редзян і, приставивши ковшиком долоні до рота, утретє крикнув:

– Богун! Богун!

Горпина почала спускатися, відкинувшись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею котився низькорослий, кремезний чоловічок із довгою турецькою пищаллю; кущі ламалися під важкими кроками відьми, камені з гуркотом скочувалися на дно яру; зігнута, у пурпурному блиску, вона і дійсно здавалася велетенською надприродною істотою.

– Ви хто? – запитала, спустившись, гучним голосом відьма.

– Як живеш, голубко? – крикнув у відповідь Редзян; ледь він переконався, що перед ним не духи, а люди, до нього повернулася звичайна холоднокровність.

– Ти либонь Богунів слуга? Ну так! Упізнаю! Здоров, малий! А це з тобою що за птиці?

– Дружки Богунові.

– Гарна відьма, – буркнув у вуса пан Міхал.

– А сюди за чим прискакали?

– От тобі пернач, ніж і перстень – метикуєш, що це значить?

Велетка взяла все й уважно оглянула кожну річ, після чого сказала:

– Вони і є! Ви за князівною, чи що?

– Атож. Здорова вона?

– Здорова. А чого Богун сам не приїхав?

– Поранений Богун.

– Поранений… Я на млині бачила.

– Коли бачила, навіщо запитуєш? Брешеш, мабуть, безсовісна! – зовсім уже по-свійськи заговорив Редзян.

Відьма посміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби, штурхнула Редзяна кулаком у бік.

– Ну ти, хлопче!

– Іди геть!..

– Злякався? А то поцілував би! Коли князівну заберете?

– Прямо зараз, коні тільки відпочинуть…

– Ну і забирайте! Я з вами поїду.

– А ти чого?

– Братові моєму смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.

Редзян зігнувся в сідлі, начебто для того, щоб зручніше було говорити з відьмою, а сам непомітно поклав на пістоль руку.

– Черемис, Черемис! – неголосно крикнув він, щоб привернути увагу своїх супутників до виродка.

– Навіщо кличеш? У нього язик відрізано.

– Я не кличу, я красі його дивуюся. Невже кинеш його? Він чоловік твій.

– Він мій пес.

– І вас тільки двоє в яру?

– Двоє. Князівна третя!

– Це добре. Ти без нього не поїдеш.

– Я тобі сказала: поїду.

– А я тобі говорю: залишишся.

Було в голосі хлопця щось таке, через що велетка повернулася, не сходячи з місця, і на обличчі її відбилося занепокоєння від підозри, що раптово закралася в душу.

– Що ти? – запитала вона.

– От що я! – відповів Редзян і вистрілив майже впритул із пістоля – куля влучила поміж грудей відьми: на хвилину всю її заволокло димом.

Горпина позадкувала, розкинувши руки, очі вирячилися, нелюдський крик вирвався з глотки. Похитнувшись, вона гепнулася горілиць.

У ту ж секунду Заглоба полоснув Черемиса шаблею по голові з такою силою, що кістка хряснула під лезом. Потворний карлик, не видавши і стогону, скрутився як черв’як і засмикався в корчах, а пальці його, начебто пазурі здихаючої рисі, то скарлючувалися, то знову розпрямлялися.

Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Редзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім став нишпорити в себе за пазухою.

Велетенське тіло відьми ще здригалося, вона била ногами землю, судорога страшно спотворила її лице, на ошкірених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хрипіння.

Тим часом Редзян витяг із-за пазухи грудочку освяченої крейди, накреслив на камені хрест і промовив:

– Тепер не встане.

Після чого плигнув у сідло.

– Уперед! – скомандував Володийовський.

Вихром помчали друзі вздовж струмка, що біг посередині яру, минули рідкі дуби, що росли при дорозі, і очам їх відкрилася хата, а за нею високий млин. Мокре колесо блискало, наче багряна зірка, у променях призахідного сонця. Два величезні чорні пси, прив’язані по кутах хати, рвонулися до вершників із лютим гавкотом і виттям. Володийовський їхав першим і першим досяг мети; зіскочивши з коня і підбігши до дверей, він штовхнув їх ногою і, брязкаючи шаблею, ввірвався в сіни.

У сінях по праву руку відчинені двері вели до просторої світлиці, де на підлозі лежала величезна купа трісок, а посередині жевріло вогнище, наповнюючи світлицю димом. Двері ліворуч були зачинені.

«Напевно, вона там!» – подумав Володийовський і кинувся ліворуч.

Штовхнув, двері відчинилися, ступив на поріг і зупинився як укопаний.

У глибині світлиці, обпершись рукою об спинку ліжка, стояла Олена Курцевич, бліда, з волоссям, що розсипалося по плечах; у зляканих її очах, спрямованих на Володийовського, читалося запитання: хто ти? чого тобі треба? – вона ніколи раніше не бачила невеличкого лицаря. Він же остовпів, вражений її красою і виглядом світлиці, прибраної оксамитом і парчею. Нарешті дар мови повернувся до нього, і він проговорив поспішно:

– Не бійтеся, ласкава панно: ми друзі Скшетуського!

Князівна упала на коліна.

– Врятуйте мене! – закричала вона, заламуючи руки.

У цю хвилину на порозі з’явився, весь тремтячи, Заглоба, засапаний, багряний.

– Це ми! Ми з поміччю! – кричав він.

Почувши ці слова й побачивши знайоме обличчя, князівна похитнулася, як зрізана квітка, руки її безсило впали, очі закрилися пухнастою завісою, і вона знепритомніла.