Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 57 страниц)

– А звідкіля ви, діду?

– Ой, іздалеку, іздалеку! Та тільки вже дозвольте мені відпочити, наче оно біля кузні лава є. Сідай і ти, бідолахо, – продовжував він, указуючи Олені лаву. – Ми аж із Ладави, добрі люди. Із дому давно, давно вийшли, а зараз із Броварок, із храмового празника йдемо.

– А що ви там гарного чули? – запитав старий із косою в руці.

– Чути-то чули, та чи гарне, не знаємо. Людей туди поприходило багато. Про Хмельницького розказували, що гетьманського сина і його лицарів подолав. Чули ми ще, що на руському березі народ на панів піднімається.

Натовп одразу оточив Заглобу, а він, сидячи поряд із князівною, час від часу дзижчав на своїй лірі.

– Значить, батьку, ви чули, що народ піднімається?

– Еге ж! Нещасна вона, селянська наша доля!

– Кажуть, що кінець світу буде?

– У Києві на вівтарі писання Христове знайшли, що бути війні страшенній та жорстокій і великому кровопролиттю по всій Украйні.

Натовп, який оточив лаву, що на ній сидів пан Заглоба, зімкнувся ще тісніше.

– Кажете, писання було?

– Було. Як Бог свят, було! Про війну, про криваву… Та не можу я говорити більше, у мене старого, бідолашного, все вже ж у горлі пересохло.

– А ось вам, батьку, мірка горілки, пийте та розповідайте, що ви такого на білім світі чули. Відомо нам, що діди скрізь бувають і про все знають. Бували вже й у нас та й казали, що на панів через Хмельницького випаде чорна година. Ось ми коси та списи звеліли кувати, не спізнитися щоб. Тільки от не знаємо: чи починати вже, чи листа від Хмеля ждати?

Заглоба перехилив мірку, прицмокнув, потім трохи подумав і сказав:

– А хто каже вам, що пора починати?

– Ми самі так бажаємо.

– Пора! Пора! – пролунали численні вигуки. – Коли запоріжці панів побили, так і пора.

Коси і списи, що ними потрясали могутні руки, видали зловісний брязкіт.

Потім раптом усі замовкли, і тільки в кузні продовжували гупати молоти. Майбутні зарізяки чекали, що скаже дід. Він думав, думав і, нарешті, запитав:

– Чиї ви люди?

– Ми? Князя Яреми.

– А кого ж ви будете різати?

Дядьки подивилися один на одного.

– Його? – запитав дід.

– Не здужаємо…

– Ой, не здужаєте, дітки, не здужаєте. Бував я в Лубнах, бачив князя на власні очі. Страшний він! Закричить – дерева в лісі дрижать, ногою тупне – яр у лісі робиться. Його король боїться й гетьмани слухаються, і всі його страшаться. А війська в нього більше, ніж у хана й султана. Не здужаєте, дітки, не здужаєте. Не ви його помацаєте, а він вас. А ще не знаєте ви, що я знаю, до нього ж усі ляхи на поміч прийдуть, а вже ж що лях, то шабля!

Похмуре мовчання запанувало в натовпі. Дід знову вдарив по струнах торбана і продовжував, підвівши лице до місяця:

– Іде князь, іде, а з ним стільки султанів червоних та корогов, скільки зірочок у небі й будяків у степу. Летить попереду нього вітер і стогне, а знаєте, дітки, над чим він стогне? Над вашою долею він стогне. Летить попереду нього смертонька з косою і дзвонить, а знаєте по кому дзвонить? По душах ваших дзвонить.

– Господи помилуй! – зашепотіли тихі, злякані голоси.

І знову зробилися чутними тільки удари молотів.

– Хто ж у вас комісар княжий? – запитав дід.

– Пан Гдешинський.

– А де він?

– Утік.

– А чого ж він утік?

– Бо довідався, що списи та коси для нас кують. От він злякався та й утік.

– Це погано, він же князеві про вас донесе.

– Що ти, діду, каркаєш, як ворон! – сказав старий селянин. – А ми ось думаємо, що на панів чорна година прийшла. І не буде їх ні на руському, ні на татарському березі, ні панів, ні князів. Самі козаки, вільні люди, будуть. І не буде ні чиншу, ні сухомельщини, ні перевізного, і жидів не буде, бо так воно стоїть у писанні від Христа, про якого ти сам щойно говорив. А Хміль од князя не слабкіший. Най ся попробують.

– Дай же йому Боже! – сказав дід. – Тяжка наша селянська доля, а в старі часи інакше було.

– Чия земля? Князя. Чий степ? Князя. Чий ліс? Чиї стада? Князя. А раніше був Божий ліс, Божий степ, хто перший приходив, той брав і нікому нічого винен не був. Тепер усе панів та князів…

– Вірно говорите, дітки, – сказав дід. – Та я вам ось що скажу. Коли ви самі знаєте, що князя не здужаєте, тоді послухайте: хто хоче панів різати, хай тут не жде, поки Хміль із князем силами почнуть мірятися, нехай до Хмеля втікає, та тільки зразу ж, завтра, тому що князь виступив. Якщо його пан Гдешинський умовить на Дем’янівку піти, то не дасть він, князь, вам тут поблажки, а переб’є всіх до одного – так що тікайте всі до Хмеля. Чим вас там більше буде, тим Хміль швидше упорається. От! А важке йому діло випало. Спершу гетьмани й коронного війська багато, а потім князь, який гетьманів цих могутніший. Летіть же ви, дітки, помагати Хмелю й запоріжцям, а то вони, сердешні, не впораються. А вони ж за вашу волю й за ваше добро з панами б’ються. Летіть! Так і від князя врятуєтесь, і Хмелю допоможете.

– Вже правду каже! – пролунали голоси в натовпі.

– Вірно говорить.

– Мудрий дід!

– Значить, ви бачили, що князь іде?

– Бачити не бачив, але в Броварках говорили, що він уже з Лубен рушив, усе палить, усіх косить, де хоч одного списа знайде, землю й небо тільки і залишає.

– Господи помилуй!

– А де ж нам Хмеля шукати?

– Затим я сюди, дітки, і прийшов, аби сказати, де шукати Хмеля. Ідіть ви, діти, до Золотоноші, а потім до Трахтемирова підете, а там уже й Хміль буде вас ждати, там із усіх сіл, маєтків і хуторів люди зберуться, туди й татари прийдуть, – а ні, так князь усім вам по землі по рідній ходити не дасть.

– А ви, батьку, з нами підете?

– Піти не піду, тому що ноги старі не несуть і земля вже тягне. Та якщо воза запряжете, я з вами поїду. А перед Золотоношею вперед піду подивитися, чи нема там панських жовнірів. Якщо будуть, то ми в обхід просто на Трахтемирів подамось. А там уже край козацький. Тепер же дайте мені їсти й пити, позаяк я, старий, хочу їсти й хлопчина мій голодний. Завтра зранку вийдемо, а по дорозі я вам про пана Потоцького та про князя Ярему заспіваю. Ой, люті ж це леви! Велике буде кровопролиття на Украйні – небо страшно червоніє, та й місяць оно, наче в крові купається. Просіть же, дітки, милості Божої, тому що воно багатьом із вас скоро не жити на білому світі. Чув іще я, що упирі з могил устають і виють.

Підсвідомий страх опанував селянським натовпом.

Вони мимоволі почали оглядатися, хреститися й перешіптуватися. Нарешті один крикнув:

– На Золотоношу!

– На Золотоношу! – відгукнулися всі, наче там був захисток і порятунок.

– У Трахтемирів!

– На погибель панам і ляхам!

Раптом якийсь молодий козачок, потрясаючи списом, вийшов уперед і крикнув:

– Батьки! А якщо завтра на Золотоношу йдемо, то сьогодні ходімо на комісарський двір!

– На комісарський двір! – одразу крикнуло декілька десятків голосів.

– Підпалити, а добро взяти!

Одначе дід, який сидів до того опустивши голову, підвів її і сказав:

– Гей, дітки, не ходіть ви на комісарський двір і не паліть його, тому що лихо буде. Князь, можливо, десь близько з військом ходить, як заграву побачить, так прийде – і буде лихо. Ліпше ви мені попоїсти дайте й нічліг укажіть. Вам тихо треба сидіти, а не гуляти по пасіках.

– Правду каже! – відгукнулися декілька голосів.

– Правду каже, а ти, Максиме, дурний!

– Ходімо, батьку, до мене на хліб-сіль та на меду кварточку, а повечеряєте, так підете на сіно спати, на сінник, – сказав старий селянин, звертаючись до діда.

Заглоба підвівся і потяг Олену за рукав. Князівна спала.

– Находився хлопчик. Тут ковалі кують, а він заснув, – сказав пан Заглоба.

А про себе подумав: «Ой, блаженна невинність, що серед списів і ножів засинає! Видко, ангели небесні оберігають тебе, а при тобі й мене вбережуть».

Він розбудив її, і вони пішли до села, що лежало дещо віддалік. Ніч була погожа, тиха. Позаду розлягалася луна від ковальських молотів. Старий селянин ішов попереду, показуючи в темряві дорогу, а пан Заглоба, удаючи, що шепоче молитву, бурчав одноманітним голосом:

– О Господи Боже, помилуй нас, грішних… Бачите, ласкава панно!.. Свята Пречиста… Що б ми робили без холопської одежі? Яко вже на землі й на небесі… Й нагодують нас, а завтра в Золотоношу, замість того, щоби пішки йти, поїдемо… Амінь, амінь, амінь… Треба думати, Богун сюди по наших слідах заявиться, тому що його наші штучки не зіб’ють… Амінь, амінь!.. Та тільки пізно буде, тому що в Прохорівці ми через Дніпро переправимось, а там уже влада гетьманська… Диявол благоугоднику не страшний. Амінь… Варто тільки князю за Дніпро піти, тут днів через два увесь край запалає… Амінь. Щоб їх чорна смерть забрала, щоб їм кат святив… Чуєте, ласкава панно, як вони там біля кузні виють? Амінь… Ускочили ми в халепу, та дурнем би я був, якби панну з неї не вирвав, хоч би і до самої Варшави нам утікати довелося.

– А що ви все бурмочете, батьку? – запитав селянин.

– Та молюся за здоров’я ваше. Амінь, амінь!..

– А ось і моя хата…

– Слава Богу.

– На віки віків.

– Прошу на хліб-сіль.

– Спаси Господь.

Через деякий час дід підкріплявся бараниною, щедро запиваючи її медом, а назавтра зранку вирушив разом із хлопчиком на зручному возі до Золотоноші в супроводі декількох десятків верхових селян, озброєних списами та косами.

Їхали на Кавраєць, Чорнобай і Кропивну. По дорозі бачили, що все вже заходило ходором. Селяни всюди озброювалися, кузні в ярах працювали з рана до пізна, і тільки грізна сила, грізне ім’я князя Яреми стримували поки що кровопролитний спалах.

Тим часом за Дніпром буря розходилася зі всією жорстокістю. Звістка про корсунську поразку блискавично розлетілася по всій Русі, і всяк, хто живий, брався за зброю.

Розділ XXI

Богуна наступного після втечі Заглоби ранку знайшли напівзадушеним у жупані, що ним пан Заглоба обмотав йому голову. Позаяк серйозних ран на отамані не було, він невдовзі прийшов до тями. Згадавши все, що сталося, він оскаженів, ревів, як дикий звір, кривавив руки об власну закривавлену голову й кидався на всіх із ножем, отож козаки до нього й підійти боялися. Нарешті, не в змозі поки що триматися в сідлі, він звелів прив’язати між двома кіньми жидівську колиску і, вмостившись у ній, як божевільний помчав до Лубен, вважаючи, що втікачі попрямували туди. Лежачи в жидівській постелі, весь у пуху та власній крові, він гнав по степу, ніби упир, який бажає до півнів устигнути в могилу свою, а за ним, знаючи, що мчать на вірну смерть, летіли вірні козаки. Летіли вони так аж до Василівки, де гарнізоном стояла сотня мадярської княжої піхоти. Дикий отаман, мовби йому жити набридло, не роздумуючи вдарив по них, сам першим кинувся в бій і після багатогодинної битви перебив усіх, окрім декількох, яким зберіг життя, щоби тортурами хоч щось із них витягти. Дізнавшись, що ніякого шляхтича з дівчиною тут не бачили, він, не знаючи, що вдіяти, з горя почав рвати на собі пов’язки. Йти далі було неможливо, бо повсюди до самих Лубен стояли княжі полки, напевне повідомлені про наліт жителями Василівки, що розбіглися під час бою. Тому вірні козаки підхопили ослаблого від нестями отамана й поскакали з ним назад у Розлоги. Повернувшись туди, вони вже не застали і слідів садиби, бо місцеві селяни її розграбували і спалили разом із князем Василем, розраховуючи, що, якщо княжичі або князь Ярема прийдуть мститися, провину легко можна буде перекласти на козаків і Богуна. Було спалено всі будівлі, вирубано вишневий сад, перебито челядь, – селяни нещадно розквиталися за жорстоке правління та утиски, яких натерпілися від Курцевичів. Зразу ж за Розлогами Богуну попався Плеснєвський, що їхав із Чигирина з повідомленням про жовтоводську поразку. Допитаний, куди і з чим їде, він плутався і не давав чітких відповідей, а тому викликав підозри; припечений же вогнем, Плеснєвський виклав, що знав і про поразку, і про пана Заглобу, з яким напередодні зустрівся. Зраділий отаман полегшено зітхнув. Повісивши Плеснєвського, він продовжував переслідування, майже вже не сумніваючись, що Заглобі тепер не втекти. Тут іще чабани подали нові відомості, але зате за бродом усі сліди ніби в воду канули. На діда, пограбованого паном Заглобою, отаман натрапити не міг, тому що той утік униз по Кагамлику, та до того ж був так наляканий, що переховувався в очеретах, як лисиця.

Тим часом знову минули день і ніч, а позаяк погоня в бік Василівки забрала цілих два дні, Заглоба виграв силу-силенну часу. Що ж у такому разі було робити?

Притичину цю порадою й ділом допоміг розв’язати осавул, старий степовий вовк, який змолоду звик переслідувати в Дикому Полі татар.

– Батьку! – сказав він. – Вони втекли на Чигирин, і розумно втекли, позаяк виграли час, але, коли про Хмеля і жовтоводську справу від Плеснєвського довідалися, напрям змінили. Ти, батьку, сам бачив, що вони з битого шляху з’їхали і вбік пішли.

– У степ?

– У степу б я їх, батьку, знайшов, але вони пішли до Дніпра, щоби до гетьманів пробратись, а значить, побігли або на Черкаси, або на Золотоношу і Прохорівку… А якщо на Переяслав пішли, хоча не думаю, то й тут ми їх доженемо. Нам, батьку, треба б одному в Черкаси, другому на Золотоношу, на чумацьку дорогу, – і швидко, бо якщо вони через Дніпро переправляться, то встигнуть або до гетьманів, або їх татари Хмельницького піймають.

– Паняй же на Золотоношу, а я на Черкаси рушу.

– Добре, батьку.

– Та будь обережним, він лис хитрий.

– Так і я хитрий, батьку.

Обміркувавши таким чином план погоні, вони зразу ж роз’їхались – один до Черкас, другий – угору, до Золотоноші. Ввечері того ж дня старий осавул Антон приїхав у Дем’янівку.

Село було порожнє, лишилися самі баби; чоловіки подалися за Дніпро до Хмельницького. Заздрівши озброєних людей і не знаючи, хто вони такі, баби поховалися по хатах і клунях. Антон з ніг збився, перш ніж виявив бабусю, що вже нічого, хоч би й татар, не боялася.

– А де чоловіки, мамо? – запитав Антон.

– Звідки я знаю! – відповіла стара, показавши жовті зуби.

– Ми козаки, мамо, не бійтеся, ми не від ляхів.

– Ляхів?… Щоб їх лихо!

– Нам-то ви добра бажаєте?… Правда?

– Вам? – стара на мить замислилась. – А вас щоби болячка!

Антон був розгубився, та раптом двері однієї хати скрипнули і красива молодиця вийшла у двір.

– Гей, молодці, чула я, що ви не ляхи.

– Точно.

– Не од ляхів?

– Ні.

– А навіщо ви про чоловіків питали?

– Та ось питали, чи пішли вони вже.

– Пішли, пішли.

– Слава Богу! А скажи-но, молодице, чи не пробігав тут шляхтич один, лях проклятий, з дочкою?

– Шляхтич? Лях? Я не бачила.

– І нікого тут із прийшлих не було?

– Був дід. Він дядьків і підмовив, аби до Хмеля на Золотоношу йшли, тому, говорив, що сюди князь Ярема йде.

– Куди?

– Та тутки. А потім до Золотоноші піде, ось що говорив дід.

– Дід, значить, дядьків бунтувати підмовив?

– Та дід.

– А він сам був?

– Ні. З німим.

– А який він із себе?

– Хто?

– Дід.

– Ой, старий, старенький, на лірі грав і на панів жалівся. Та тільки я його не бачила.

– І він дядьків бунтувати підмовляв? – знову запитав Антон.

– Та підмовляв.

– Гм! Оставайся з Богом, молодице.

– Паняйте з Богом.

Антон замислився. Якби цей дід був переодягненим Заглобою, навіщо б він, бісів син, дядьків до Хмельницького йти схиляв? Звідкіля б він одежу взяв? Куди б він коней подівав? Тікав-то він верхи. Та найголовніше, навіщо йому все-таки було дядьків підмовляти й застерігати їх перед княжим приходом? Шляхтич застерігати б не став, а передовсім сам би під захист князя сховався. Якщо ж князь піде на Золотоношу, то цілком можливо, що за Василівку розрахується неодмінно. Тут Антон здригнувся, бо нова жердина у воротах здалася йому дуже схожою на палю.

«Ні! Дід цей був звичайним дідом, і тільки. І нема за чим скакати йому на Золотоношу, хіба що втікати в той бік».

Але якщо навіть утечеш, що робити далі? Чекати? Може підійти князь. Іти на Прохорівку та за Дніпро переправлятися? Напорешся на гетьманів.

Бувалому степовому вовкові стало тіснувато в широкому степу. Зрозумів він, вовк цей, що в особі пана Заглоби нарвався на лисицю.

Раптом він ляснув себе по лобі.

А навіщо цей дід повів дядьків на Золотоношу, за якою була Прохорівка, а за нею, за Дніпром, гетьмани і весь коронний стан?

Антон вирішив хоч би як там обернулось, але в Прохорівку їхати.

Якщо, діставшись берега, він дізнається, що на протилежному березі гетьманське військо, він переправлятися не буде, а спуститься вниз по ріці та з’єднається з Богуном. По дорозі заразом розвідає щось про Хмельницького. Антонові з показань Плеснєвського вже було відомо, що Хмельницький зайняв Чигирин, що послав Кривоноса на гетьманів, а сам з Тугай-беєм негайно мав виступити слідом. Отож Антон, воїн досвідчений і з добрим уявленням про взаєморозташування противників, не сумнівався, що битва вже відбулась. А значить, необхідно було вирішити, чого триматися. Якщо Хмельницького побито, гетьманське військо розтеклося в погоні по всьому Придніпров’ю й Заглобу шукати марна справа. А якщо Хмельницький переміг?… По правді кажучи, Антон не дуже вірив у це. Легше побити гетьманського сина, ніж самого гетьмана; легше – передові загони, ніж усю армію.

«Ех, – розмірковував старий козак, – наш отаман вірніше б учинив, якби про власну шкуру, не про дівчину, дбав. Недалеко від Чигирина можна було б переправитися через Дніпро, а звідти, поки є час, прорватися на Січ. Тут же, між князем Яремою та гетьманами, важкенько йому доведеться».

Розмірковуючи так, він разом зі своїм загоном ішов у напрямку Сули, через яку, коли хотів дістатися Прохорівки, мусив би переправитися зразу за Дем’янівкою. Доїхали до Могильної, розташованої біля самої річки. Тут доля всміхнулась Антонові, бо, хоча Могильна, так само як і Дем’янівка, була порожня, він виявив там готові пороми й перевізників, які переправляли селян, що тікали за Дніпро. Саме Задніпров’я, перебуваючи під княжою рукою, повстати не сміло, зате з усіх сіл, поселень і слобід мужва тікала, щоб приєднатися доХмельницького і стати під його прапори. Звістка про перемогу Запоріжжя біля Жовтих Вод птахом пронеслася по всьому Задніпров’ю. Дике населення не могло всидіти на місці, хоча само ніяким майже утискам не піддавалося, бо, як уже було сказано, князь, безжальний до всякого заколотництва, був для спокійних насельників справжнім батьком; комісари ж його доручених ним людей кривдити не наважувались. Одначе люди ці, що недавно із волоцюг хліборобами поробилися, вважали обтяжливими закони, суворість управління та порядок, а тому втікали туди, де замріла надія на дику вольницю. Із багатьох сіл до Хмельницького втекли навіть жінки. Із Чабанівки та Високого, спаливши, щоб нікуди було повертатися, хати, пішло все населення. В тих же селах, де ще залишався хтось, озброювали силоміць.

Антон почав розпитувати перевізників, чи нема яких вістей із-за Дніпра. Вісті були, проте суперечливі, неясні, різні. Говорили, що Хміль б’ється з гетьманами, та одні стверджували, що його побито, інші – що він переміг. Якийсь дядько, який тікав у Дем’янівку, сказав, що гетьмани потрапили в полон.

Перевізники запідозрили, що він переодягнений шляхтич, але затримати побоялися, бо чули, що десь недалеко княже військо. Здавалося, страх множив повсюди число княжого війська, перетворюючи його на всюдисуще воїнство, бо не було в ті дні за Дніпром жодного села, де б не стверджували, що князь от-от нагряне. Антон звернув увагу, що його загін повсюди мають за підрозділ князя Яреми.

Він мерщій заспокоїв перевізників і почав розпитувати про дем’янівських дядьків.

– Аякже. Були. Ми їх на той бік переправляли, – сказав перевізник.

– А дід був із ними?

– Був.

– І німий із дідом? Молодий хлопчина?

– Точно.

– Який він із себе, дід цей?

– Не старий, товстий, очі, як у риби, на одному більмо.

– Він! – буркнув Антон і продовжив запитувати: – А хлопчина?

– Ой! Батьку отаман! Кажу, просто херувим. Такого ми і не бачили.

Тим часом підпливли до берега.

Антон уже знав, що робити.

– Гей, привеземо молодицю отаманові, – бурмотів він собі під ніс.

Потім скомандував своїм:

– Уперед!

Вони помчали, наче зграя сполоханих дрохв, хоча дорога була незручна, позаяк округу перерізали яри. Довелося в’їхати в один здоровенний, по дну якого уздовж струмка проходив ніби самою природою влаштований битий шлях. Яр тягнувся аж до самого Каврайця, так що декілька десятків верст проскакали без відпочинку, а попереду на кращому коні Антон. Уже завиднілося широке гирло яру, як раптом Антон осадив коня так, що задні підкови заскреготіли по камінню.

– Що це?

Гирло яру несподівано переповнилося людьми й кіньми. Чиясь кіннота, числом шабель у триста, входила в яр і шикувалася по шестеро. Антон угледівся, і, хоча був він воїном бувалим і до всякої зрадливості долі звичним, серце його тьохнуло, а лице смертельно зблідло.

Він упізнав драгунів князя Яреми.

Відступати було пізно: якісь двісті кроків відділяли Антонів загін від драгунів, а натомлені коні козаків далеко від погоні б не втекли. Драгуни, зразу забачивши їх, узяли з місця риссю. За хвилину козаків оточили.

– Чиї ви люди? – грізно запитав поручик.

– Богуна! – відповів Антон, розуміючи, що брехати немає сенсу, бо мундир все одно видасть. Одначе, впізнавши поручика, котрого стрічав у Переяславі, зараз же з удаваною радістю вигукнув:

– Пан поручик Кушель! Слава Богу!

– Це ти, Антоне? – сказав поручик, приглядаючись до осавула. – Що ви тут робите? Де отаман?

– Таж, пане, гетьман великий послав нашого отамана до князя-воєводи просити допомоги, так що отаман поїхав у Лубни, а нам звелів їздити по селах і втікачів ловити.

Антон брехав без усякого сорому, розраховуючи на те, що позаяк драгунська корогва йде з боку Дніпра, їй, можливо, невідомо ні про напад на Розлоги, ні про битву під Василівкою, ні про будь-які ще вихватки Богуна.

Поручик усе ж таки сказав:

– Можна подумати, що ви до бунтівників пробираєтесь.

– Гей, пане поручик, – сказав Антон, – та якби ми захотіли до Хмеля піти, хіба ж ми були б на цьому березі Дніпра?

– Воно справедливо, – сказав Кушель. – Воно вірно, і мені на це заперечити нічого. Та тільки отаман не застане князя-воєводу в Лубнах.

– Ну?! А де ж князь?

– Був у Прилуках і, можливо, тільки вчора в Лубни повернувся.

– Ой, жаль. В отамана до князя лист од гетьманів. А дозвольте, ваша милість, дізнатися – чи не із Золотоноші ви їдете?

– Ні. Ми в Каленках стояли, а зараз, як і всі інші, отримали наказ іти до Лубен, звідки князь виступить з усіма силами. А ви куди?

– У Прохорівку. Мужва там переправляється.

– Багато порозбігалося?

– Ой багато! Багато!

– Ну тоді їдьте з Богом.

– Уклінно дякую, ваша милість. Помагай Бог і вам!

Драгуни розступились, і Антонів загін проїхав крізь них до виходу з яру.

Виїхавши з нього, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни зовсім зникли з очей і навіть останні відголоси по них одлунали, він звернувся до своїх і сказав:

– Чи знаєте ви, дурні, що, якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, і хоч би навіть коні сконали!

Загін рвонув з місця.

«От так пощастило! – думав Антон. – Двічі пощастило: по-перше, що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші і Заглоба розминувся з ними: якби він зустрів їх, плювати йому було б на погоню!»

І дійсно, пану Заглобі не щастило страшенно, а фортуна була до нього явно не прихильна, бо не натрапив він на короговку пана Кушеля, не будучи таким чином одразу врятованим та позбавленим усяких неприємностей.

У Прохорівці його як громом вразила звістка про корсунську поразку. Вже дорогою на Золотоношу по селах і хуторах подейкували про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, добре знаючи, що серед простого люду всяка новина розростається до небувалих розмірів і що про успіхи козацькі простолюддя найохочіше вигадує само собі небилиці. Та в Прохорівці можна вже було не сумніватися. Правда, страшна і зловісна, вдарила як обухом по голові. Хміль – тріумфатор, коронне військо розгромлене, гетьманів узято в полон. Вся Україна охоплена полум’ям.

Пан Заглоба спершу навіть розгубився. Адже він опинився в жахливому становищі. Щастя не супроводжувало його в дорозі, бо в Золотоноші ніякого гарнізону не виявилося. Місто вирувало супроти ляхів, стару фортечку було залишено. Заглоба жодної секунди не сумнівався, що Богун його шукає й що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як переслідуваний русак, та він чудово знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. В підсумку пан Заглоба мав позаду Богуна, а попереду – море селянської смути, різанину, підпали, напади татар, озвірілу чернь.

Урятуватися в такій ситуації було завданням, яке майже неможливо було виконати, особливо ж із дівчиною, котра, хоч і переодягнена дідівським поводирем, повсюди привертала увагу надзвичайною своєю красою.

Воістину було від чого розгубитися.

Одначе пан Заглоба надовго не занепадав духом ніколи. Незважаючи на величезне сум’яття в голові, він усе ж таки чудово розумів, а вірніше, вельми безпомилково відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, смути, різанини і самого Хмельницького. Лише при думці, що можна втрапити до рук страшного отамана, мурахи починали бігати по шкірі пана Заглоби. «Цей би вже дав мені прочухана! – час від часу повторював Заглоба сам собі. – А тут іще попереду море бунту!»

Був дуже простий спосіб урятуватися: кинути Олену, поклавшись на волю Божу. Та цього пан Заглоба робити не збирався.

– Напевне, – говорив він їй, – підсипали ви мені, ласкава панно, чогось, так що мені через вас шкуру на шагрень вичинять.

Ні! Кидати він її не збирався і навіть гадки такої не допускав. Що ж йому тоді залишалося робити?

«Га! – розмірковував він. – Князя шукати марна справа! Переді мною море, так що пірну я в це море й таким чином сховаюсь, а дасть Бог, і на інший берег випливу».

І він вирішив переправитися на другий берег Дніпра.

Однак у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький іще для Кречовського й посланого з ним війська реквізував усі байдаки, пороми, чайки й човники, до того ж від Переяслава і до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. Порома цього дожидали тисячі людей, що тікали з навколишніх поселень. У селі виявилися зайнятими всі хати, корівники, клуні, хліви, і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба і справді був змушений лірою та співом заробляти на шматок хліба. Цілу добу не виходило в них перевезтися, позаяк пором двічі ламався і його подовгу лагодили. Ніч вони з Оленою провели біля вогнищ, сидячи на березі з юрбами п’яної мужви. Ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взувачка до крові натерла їй ноги. Вона боялася розхворітися всерйоз. Обличчя її змарніло й поблідло, прекрасні очі перестали сяяти. Раз по раз охоплював її страх, що, незважаючи на одяг, її розпізнають або що несподівано прискаче з погонею Богун. Тієї ж ночі випало їй бачити жахливе видовище. Мужва привела з гирла Росі юрбу шляхтичів, які шукали порятунку від татарських набігів у володіннях Вишневецького, й по-звірячому вбили всіх тут же на березі. Їм висвердлювали буравчиками очі, а голови роздавлювали між каміння. Крім того, у Прохорівці виявилися дві єврейські сім’ї. Цих оскаженіла чернь покидала в Дніпро, а позаяк вони не захотіли зразу піти на дно, євреїв, єврейок і їхніх дітей топили довгими баграми. Супроводжувалося це воланням і пиятикою. Парубки напідпитку бісилися з підпилими молодицями. Жахливі вибухи реготу розносилися темними дніпровськими берегами. Поривчастий вітер розвівав багаття; червоні головешки та іскри, підхоплені вихором, летіли помирати у воду. Раз по раз виникав переполох. Який-небудь п’яний хрипкий голос горлав у темряві: «Люди, спасайтеся, Ярема іде!!», – і натовп, не розбираючи дороги, топчучи і зіштовхуючи одне одного у воду, кидався до берега. Якось ледве не затоптали Заглобу із князівною. Це була воістину пекельна ніч, і здавалося, ніколи вона не скінчиться. Заглоба виканючив кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та б знепритомніла або забилася б у гарячці. Та ось нарешті дніпровська вода почала світлішати й поблискувати. Світало. День народжувався хмарний, похмурий, блідий. Заглобі не терпілось якомога скоріше перевезтися. На щастя, було полагоджено пором. Одначе штовханина творилася страшенна.

– Дорогу дідові! Дорогу дідові! – кричав Заглоба, тримаючи перед себе між витягнутих рук Олену та оберігаючи її від тисняви. – Дорогу дідові! Я до Хмельницького і Кривоноса йду! Дорогу дідові, люди добрі, шановні козаки, щоб чорна смерть прибрала вас і дітей ваших! Я ж кепсько бачу! Я в воду впаду! Поводиря втопите! Розступіться, дітки, параліч розбий вам руки-ноги, щоб ви здохли, щоб на палях вертілися!

Так, галасуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу зіпхав на пором Олену, протиснувшись і сам, одразу ж заходився горлати:

– Доволі вже вас тут!.. Куди претеся?… Пором потоне, якщо вас стільки насуне. Досить… Досить!.. І ваша черга надійде, а не надійде, так і біс з вами!

– Досить, досить! – кричали ті, хто прорвався на пором. – Відчалюй! Відчалюй!

Весла напружились, і пором почав одходити від берега. Швидка течія зразу ж знесла його дещо вниз у напрямку Домантового.

Вони подолали вже половину річки, коли з прохорівського берега почулися окрики й заклики. Страшне сум’яття здійнялося в натовпах, які залишилися там: одні як навіжені кинулися бігти до Домантового, другі поплигали у воду, а треті волали, розмахуючи руками або падаючи на землю.

– Що це? Що сталося? – запитували на поромі.

– Ярема! – крикнув один голос.

– Ярема, Ярема! Налягай! – відгукнулися інші.

Весла почали гарячково бити по воді, і пором полетів, ніби козацька чайка.

У ту ж мить якісь кінні з’явилися на прохорівському березі.

– Жовніри Яреми! – кричали на судні.

Кінні металися по берегу, крутилися, про щось випитували людей і нарешті почали кричати до тих, що пливли:

– Стій! Стій!

Заглоба подивився, й холодний піт пройняв його з ніг до голови: він упізнав Богунових козаків.

Був це і дійсно Антон зі своїм загоном.

Але, як уже було сказано, пан Заглоба надовго голови ніколи не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять слабкозорі люди, і деякий час придивлявся до берега, потім раптом почав горлати, ніби його живцем різали:

– Дітки! Це ж козаки Вишневецького! Заради Господа й Святої Пречистої швидше до берега! Вже ми тих, хто лишився, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам загибель!

– Швидше, швидше, порубати пором, – підхопили інші.

Зчинився галас, який заглушив волання, що долітали з боку Прохорівки, а пором у цю хвилину скреготнув об прибережний гравій. Дядьки почали вискакувати на берег, та не встигли одні висадитись, як інші вже рвали борти порома, били сокирами в дно. Дошки й одірвані тріски полетіли врізнобіч. Бідолашне суденце знищувалося з несамовитістю, розривалося на шматки, а страх додавав руйнівникам сили.