Текст книги "Вогнем і мечем"

Автор книги: Генрик Сенкевич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 57 страниц)

Розділ XXIX

У топорівській садибі, у вітальнім покої, пізнього вечора сиділи, замкнувшись для таємної бесіди, троє вельмож. Кілька свічок яскравим полум’ям висвітлювали стіл, завалений мапами, що відображували округу; біля мап лежав високий капелюх із чорним пером, підзорна труба, шпага з перламутровим руків’ям, на яку кинуто було мережану хустку, і пара рукавичок лосиної шкіри. За столом у високому кріслі з підлокітниками сидів чоловік років сорока, невисокий і сухорлявий, але міцної, видно, статури. Лице він мав смагляве, жовтуватого відтінку, стомлене, очі чорні й таку саму чорну шведську перуку з довгими буклями, що спадали на плечі та спину. Рідкі чорні вуса, підкручені на кінцях, прикрашали верхню його губу; нижня разом із підборіддям сильно випиналася вперед, надаючи всьому виглядові характерного виразу левиної відваги, гордості й упертості. Обличчя це, аж ніяк не гарне, було вельми і вельми незвичайним. Хтивість, що вказувала на схильність до плотських утіх, дивним чином поєднувалася в ньому з якоюсь сонною, мертвотною навіть нерухомістю та байдужістю. Очі здавалися згаслими, та легко вгадувалося, що у хвилини щиросердого піднесення, у гніві або веселості, вони здатні метати блискавки, які не всякий погляд міг би витримати. І в той же час у них читалася доброта і м’якість.

Чорне вбрання, що складалося з атласного каптана з мереживними брижами, з-під яких визирав золотий ланцюг, підкреслювало своєрідність цієї примітної особи. Незважаючи на зажуреність і заклопотаність, що сковували риси обличчя і рух, весь його вигляд позначений був величністю. І не диво: то був сам король, Ян Казимир Ваза, котрий близько року тому зайняв престол після брата свого Владислава.

Трохи за ним, у півтіні, сидів Ієронім Радзєйовський, староста ломжинський, низькорослий рум’яний товстун із масною та нахабною фізіономією придворного підлесника, а навпроти, біля столу, третій вельможа, обіпершись на лікоть, вивчав мапу округи, час від часу підводячи погляд на государя.

Вигляд його не настільки був величний, але з ознаками достоїнства навряд чи не більш високого, ніж монарше. Пооране турботами та роздумами холодне й мудре лице державного мужа позначено було суворістю, що анітрохи не псувала його чудової краси. Очі він мав блакитні, проникливі, шкіру, незважаючи на вік, ніжну; чудове польське вбрання, підстрижена на шведський манір борода і високо збите над чолом волосся додавали сенаторської значущості його правильним рисам, немовби витесаним із каменю.

То був Єжи Оссолінський, коронний канцлер і князь Римської імперії, оратор і дипломат, од якого в захваті були європейські двори, знаменитий супротивник Яреми Вишневецького.

Надзвичайні здібності з юного віку привернули до нього увагу попередніх правителів і рано висунули на найвищі посади; даною йому владою він вів державний корабель, що нині близький був до остаточної катастрофи.

Одначе канцлер немов створений був для того, щоб такого корабля бути керманичем. Невтомний працелюб, розумний і прозірливий, що вміє дивитися далеко вперед, він спокійною й упевненою рукою провів би в безпечну гавань всяку іншу державу, крім Речі Посполитої, всякій іншій забезпечив би внутрішню міцність і могутність на довгі роки… якби був самовладним міністром такого, наприклад, монарха, як французький король або іспанський.

Вихований поза межами країни, заворожений чужими зразками, незважаючи на весь свій природний розум і кмітливість, незважаючи на багаторічний практичний досвід, він не зміг звикнути до безсилля уряду в Речі Посполитій і за все життя так і не навчився рахуватися з цією обставиною, хоча то була скеля, об яку розбилися всі його плани, наміри, зусилля; утім – із цієї ж причини – він зараз уже бачив попереду крах і руйнування, а потім і вмирав із розпачем у серці.

Це був геніальний теоретик, який не зумів стати геніальним практиком, – через те й потрапив він у зачароване безвихідне коло. Захоплений якою-небудь думкою, що обіцяла в майбутньому дати плоди, він прагнув до її втілення із завзятістю фанатика, не помічаючи, що рятівна в теорії ідея на практиці – за існуючого стану справ – може мати фатальні наслідки.

Бажаючи зміцнити уряд і державу, він розбудив страшну козацьку стихію, не передбачивши, що дика її сила не тільки проти шляхти, найбагатших магнатів, злочинних замірів і шляхетського самовдоволення повернеться, але і проти доконечних потреб самої держави.

Піднявся зі степів Хмельницький і виріс у велетня. Річ Посполита зазнавала поразки за поразкою. Жовті Води, Корсунь, Пилявці. Передусім Хмельницький з’єднався з ворожою кримською раттю. Удар обрушувався за ударом – нічого іншого, крім як воювати, не залишалося. Насамперед належало приборкати страшну козацьку стихію, щоб використовувати її надалі, а канцлер, захоплений своїми задумами, все ще вів переговори та зволікав. І все ще вірив – навіть Хмельницькому!

Дійсність ущент розбила його теорію: з кожним днем зрозуміліше ставало, що результати зусиль канцлера прямо протилежні очікуваним, – і найкрасномовніший тому доказ виявила облога Збаража.

Канцлер зігнувся під важким тягарем турбот, гірких розчарувань і загальної ненависті.

І тому чинив так, як чинять у дні невдач і катастроф люди, чия віра в себе не вгасає навіть напередодні цілковитого краху: шукав винних.

Винною була вся Річ Посполита і всі її стани, її минуле і її державний устрій; одначе відомо, що той, хто з побоювання, як би уламок скелі, що лежить на схилі, не звалився в прірву, не розрахувавши сил, захоче вкотити його на вершину, лише прискорить його падіння. Канцлер же цим не обмежився, гірше того: викликав на допомогу козацьку рать – страшний, вируючий потік, – не подумавши, що скажений його плин може тільки розпушити і розмити ґрунт, на якому спочиває камінь.

Але король ще вірив у нього, і віра міцнішала в міру того, як суспільна думка, не переймаючись монаршим достоїнством, і його самого обвинувачувала нарівні з канцлером.

Отже, вони сиділи в Топорові, пригнічені та сумні, не знаючи до пуття, що робити, бо в короля було всього двадцять п’ять тисяч війська. Віци було розіслано занадто пізно, і лише частина ополчення на той час устигла зібратися. Хто був причиною зволікання, чи не було це черговою помилкою непоступливої політики канцлера – ця таємниця залишилася між королем і міністром; так чи інакше, у ту хвилину обоє почували свою беззахисність перед міццю Хмельницького.

І найголовніше: не мали точних про нього відомостей. У королівському таборі дотепер не знали, чи вся ханська рать з’єдналася з військом гетьмана, чи козаків підтримує тільки Тугай-бей із декількома тисячами ординців. Питання це було рівнозначним питанню: жити чи вмерти. Виступити проти Хмельницького в найгіршому разі король міг би спробувати ризикнути, хоча бунтівний гетьман мав удесятеро більшу силу. Чари королівського імені багато значили для козаків – страх перед ним, мабуть, був сильнішим, аніж страх перед ополченням, збіговиськом свавільної й ненавченої шляхти, – але якщо й хан приєднався до Хмельницького, нерозсудливістю було змагатися з такою силою.

Тим часом вісті приходили найсуперечливіші, напевно ж ніхто не знав нічого. Завбачливий Хмельницький зібрав усіх своїх людей в одному місці, навмисне не випускаючи жодного козацького чи татарського роз’їзду, щоб не дати королеві нагоди захопити «язика». Бунтівний гетьман такий виношував задум: залишивши частину війська під обложеним Збаражем, який доживає останні дні, самому з майже всією козацькою й татарською раттю зненацька напасти на королівське військо, оточити його і віддати короля в руки хана.

Так що не без причини лице короля в той вечір було темнішим хмари: ніщо болючіше не уражає монаршої гідності, ніж свідомість власного безсилля. Ян Казимир відкинувся в знемозі на спинку крісла, впустивши руку на стіл, і мовив, указуючи на мапи:

– Безглуздо це, безглуздо! Дістаньте мені «язиків».

– Нічого більшого й я не бажаю, – відповів Оссолінський.

– Роз’їзди повернулися?

– Повернулися ні з чим.

– Жодного полоненого?

– Навколишні тільки селяни, що нічого не знають.

– А пан Пілка повернувся? Він же неперевершений мисливець за «язиками».

– На жаль, государю! – озвався з-за крісла староста ломжинський. – Пан Пілка не повернувся й не повернеться – він загинув.

Запанувало мовчання. Король утупив похмурий погляд у палаючі свічки і забарабанив пальцями по столу.

– Невже вам нічого порадити? – промовив він нарешті.

– Треба чекати! – врочисто вимовив канцлер.

Чоло Яна Казимира взялося брижами.

– Чекати? – перепитав він. – А тим часом Вишневецький і регіментарії переможені будуть під Збаражем!

– Ще трохи вони протримаються, – недбало зауважив Радзєйовський.

– Помовчали б, шановний старосто, коли нічого доброго сказати не можете.

– А я саме хотів дати пораду, ваша величносте.

– Яку ж?

– Відправити треба кого-небудь під Збараж начебто до Хмельницького на переговори. Посол і довідається, чи там хан, а після повернення розповість.

– Не можна цього робити, – відповів король. – Тепер, коли Хмельницького оголошено заколотником і за його голову призначено нагороду, а запорізьку булаву віддано Забузькому, не годиться нам із Хмельницьким починати переговори.

– Значить, до хана треба послати, – сказав староста.

Король кинув запитливий погляд на канцлера, який підвів на нього свої суворі блакитні очі, й мовив:

– Порада непогана, та Хмельницький, поза всяким сумнівом, посла затримає і всі старання пропадуть марно.

Ян Казимир махнув рукою.

– Ми бачимо, – повільно вимовив він, – що вам запропонувати нічого – вислухайте тоді наше рішення. Я накажу сурмити похід і поведу все військо на Збараж. Так здійсниться воля Божа! Так і довідаємося, чи там хан, чи нема його.

Канцлер знав, яку невтримну відвагу мав король, і не сумнівався, що сказане виконає. З другого боку, з досвіду йому було відомо, що, коли государ що-небудь замислить і буде на своєму наполягати, ніякі відмовляння його не похитнуть. Тому він і не противився відразу, навіть похвалив саму думку, та поспішати не порадив, доводячи, що можна те ж саме зробити завтра або через день, – а тим часом раптом та надійдуть добрі вісті. З кожним днем має посилюватися розбрат серед черні, наляканої невдачами під Збаражем і чутками про наближення королівського війська. Смута розтане від сяйва імені його величності, як сніг від сонячних променів, – але на це потрібен час. У руках же монарших доля всієї Речі Посполитої, і, відповідаючи перед Богом і нащадками за неї, він не має права наражатися на небезпеку, тим паче що, в разі біди, збаразькому війську вже нівідкіля буде чекати порятунку. Канцлер говорив довго і виразно: зразком красномовства могли б слугувати його слова. І зрештою він переконав короля, хоча і втомив. Ян Казимир знову відкинувся на спинку крісла, пробурмотівши нетерпляче:

– Робіть, що хочете, аби завтра в мене був «язик».

І знову настало мовчання. За вікном завис величезний золотий місяць, але в покої стемніло – свічки встигли обрости нагаром.

– Котра година? – запитав король.

– Незабаром північ, – відповів Радзєйовський.

– Не буду сьогодні лягати. Об’їду табір, і ви зі мною. Де Убальд і Арцишевський?

– У таборі. Піду скажу, щоб подали коней, – відповів староста.

І попрямував до дверей. Раптом у сінях зчинився якийсь рух, почулася голосна розмова, квапливі кроки, нарешті двері розчинилися навстіж, і вбіг захеканий Тизенгауз, королівський стременний.

– Наймилостивіший королю! – вигукнув він. – Гусарський товариш зі Збаража прийшов!!

Король підхопився з крісла, канцлер теж підвівся, і з уст обох вирвалось одночасно:

– Бути не може!

– Істинно так! Стоїть у сінях.

– Давайте його сюди! – закричав король, ляснувши в долоні. – Нехай зніме з душі тягар!

Тизенгауз сховався за дверима, і через хвилину замість нього на порозі показалася незнайома висока постать.

– Підійдіть, шановний пане! – вигукував король. – Ближче! Ближче! Ми раді вас бачити!

Лицар підійшов до самого столу; зовнішність його була така, що король, канцлер і староста ломжинський позадкували здивовано. Перед ними стояла страшна істота, більше схожа на примару, ніж на людину: розідране на клапті лахміття ледь прикривало його виснажене тіло, посиніле обличчя вимазане було в кров і грязюку, очі горіли гарячковим блиском, чорна скуйовджена борода закривала груди; трупний запах поширювався довкола нього, а ноги так тремтіли, що він змушений був обпертись об стіл.

Король і обоє вельмож дивилися на нього широко розплющеними очима. У цю хвилину двері відчинились і юрбою ввійшли сановники, військові та цивільні: генерали Убальд і Арцишевський, підканцлер литовський Сапєга, староста жечицький, каштелян сандомирський. Усі, зупинившись за спиною короля, витріщилися на прибулого, король же запитав:

– Хто ви?

Бідолаха розкрив було рота, спробував відповісти, але судома звела йому щелепу, підборіддя затремтіло, і він зумів прошепотіти лише:

– Зі… Збаража!

– Дайте йому вина! – пролунав чийсь голос.

Як оком змигнути подано було повний келих – незнайомий із зусиллям його спорожнив. Тим часом канцлер зняв із себе плащ, підбитий хутром, і накинув йому на плечі.

– Можете тепер говорити? – запитав король через деякий час.

– Можу, – трохи впевненіше відповів лицар.

– Хто ви?

– Ян Скшетуський… гусарський поручик…

– У чиїй службі?

– Руського воєводи.

Шепіт пробіг по залі.

– Що у вас? Що чутно? – з гарячковою квапливістю запитував король.

– Лихо… голод… суцільні могили…

Король затулив очі рукою.

– Господи Ісусе! Господи Ісусе! – тихо повторював він.

Потім продовжив розпитування:

– Довго ще зможете протриматися?

– Пороху немає. Ворог біля самих валів…

– Багато його?

– Хмельницький… Хан із всіма ордами.

– І хан там?

– Так…

Настало глухе мовчання. Присутні лише переглядалися, розгубленість була на всіх обличчях.

– Як же ви вистояли? – запитав канцлер, не приховуючи недовіри.

Почувши ці слова, Скшетуський підвів голову, немов нових набув сил, гордовитий вираз блиснув на його лиці, й він відповів із несподіваною силою в голосі:

– Двадцять відбитих штурмів, шістнадцять виграних боїв у полі, сімдесят п’ять вилазок…

І знову настало мовчання.

Несподівано король розправив плечі і струснув перукою, немов лев гривою; на жовтуватому його лиці проступив рум’янець, очі заблищали.

– О Господи! – закричав він. – Досить із мене цих порад, цього тупцювання на місці – нічого більше зволікати! Є хан чи немає, зібралось чи не зібралось ополчення – досить, клянуся Богом! Сьогодні ж ідемо на Збараж!

– На Збараж! На Збараж! – повторило кілька рішучих голосів.

Обличчя прибулого просяяло, як ясний світанок.

– Милостивий королю, государю мій! – сказав він. – З вами на життя і на смерть!..

Од цих слів як віск розтануло шляхетне монарше серце, і, не гидуючи відразливим обличчям лицаря, він обхопив його голову обома руками і мовив:

– Ви мені миліші за тих, що в атласах. Господи! За менші заслуги деякі одержують староства… Знайте, подвиг ваш не залишиться без нагороди. І не сперечайтеся! Я боржник ваш!

Й інші слідом за королем негайно почали вигукувати:

– Не було ще лицаря відважнішого!

– Цьому й серед збаразьких не знайдеться рівних!

– Славу безсмертну ви здобули!

– Як же між татар і козаків зуміли пробратися?…

– У болотах ховався, в очеретах, лісом ішов… блукав… без їжі…

– Нагодувати його! – крикнув король.

– Нагодувати! – повторили інші.

– Одягти його!

– Завтра матимете коня та одяг, – сказав король. – Ні в чому не буде у вас потреби.

Наслідуючи приклад короля, всі навперебій заходилися звеличувати лицаря. Знову на нього посипалися запитання, на які він відповідав через силу, тому що все більшу почував слабкість і ледве не непритомнів. Принесли їжу; в ту ж хвилину ввійшов ксьондз Цецишовський, королівський духівник.

Вельможі розступилися: ксьондз був дуже вчений, шанований, і слово його для короля значило навряд чи не більше, ніж слово канцлера, а з амвона, бувало, він таких справ торкався, про які й на сеймі насмілювався говорити не кожен. Його негайно обступили з усіх боків і почали розповідати, що зі Збаража прийшов лицар, що князь, незважаючи на злигодні та голод, продовжує ще громити хана, який перебуває там власною персоною, і Хмельницького, який за весь минулий рік не втратив стільки людей, скільки за час збаразької облоги, нарешті, що король бажає йти на виручку обложеним, навіть якщо йому з усім військом судилося загинути.

Ксьондз мовчки слухав, беззвучно ворушачи губами, і раз у раз кидав погляд на виснаженого лицаря, що тим часом узявся за їжу; король повелів йому не зважати на свою присутність і ще наглядав сам, щоб той їв гарненько, та час від часу надпивав за його здоров’я ковток із невеликого срібного келиха.

– А як зветься цей лицар? – запитав нарешті ксьондз.

– Скшетуський.

– Чи не Ян?

– Ян.

– Поручик князя воєводи руського?

– Так точно.

Ксьондз підвів до небес зморшкувате лице і знову заглибився в молитву, а потім промовив:

– Славімо ім’я Господа нашого, бо несповідимі шляхи, якими Він веде людину до спокою та щастя. Амінь. Я цього лицаря знаю.

Скшетуський, почувши ці слова, мимоволі кинув погляд на ксьондза, але обличчя того, весь вигляд і голос були йому зовсім не знайомі.

– Виходить, ви одні з усього війська взялися пройти через ворожий табір? – запитав його ксьондз.

– Переді мною намагавсь один шляхетний лицар, але загинув, – відповів Скшетуський.

– Тим більша ваша заслуга, коли після такого наважилися піти. Судячи з вигляду вашого, страшний ви шлях подолали. Господь оцінив принесену вами жертву, зворушений був молодістю і чеснотами вашими і не позбавив свого захисту.

Несподівано ксьондз звернувся до Яна Казимира.

– Милостивий королю, – сказав він, – значить, ви твердий у своєму рішенні йти князеві воєводі руському на поміч?

– Вашим молитвам, отче, – відповів король, – ввіряю батьківщину, себе і військо, бо знаю, що величезний ризик, але не можна дозволити, щоб князь-воєвода смерть знайшов у цій злощасній фортеці і з ним полягли такі лицарі, як цей, що сидить перед нами.

– Господь пошле нам вікторію! – вигукнуло кілька голосів.

Ксьондз здійняв руки до неба, і в залі запанувала тиша.

– Benedico vos, in nomine Patris et Filii, et Spiritus sancti.[211]211
  Благословляю вас в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа (лат.).


[Закрыть]

– Амінь! – промовив король.

– Амінь! – повторили інші.

Спокій прийшов на зміну заклопотаності, що до цієї хвилини не сходила з обличчя Яна Казимира, лиш очі його світилися надзвичайним блиском. Між тими, що зібрались, затіялася неголосна розмова про майбутній похід – багато хто сумнівався, що король виступить негайно, – він же взяв зі столу шпагу і зробив знак Тизенгаузу, щоб той її йому причепив.

– Коли ваша королівська величність воліє виступити? – запитав канцлер.

– Бог дав погожу ніч, – відповів король, – коні не втомляться. – І додав, звертаючись до обозного стражника: – Накажіть сурмити похід, пане.

Стражник не гаючись вийшов із зали. Канцлер Оссолінський насмілився неголосно зауважити, що не всі ще до походу готові та що вози не відправити раніше настання дня, але король, не задумуючись, відповів:

– Кому вози дорожчі за батьківщину й монарха, той нехай залишається.

Зала почала порожніти. Всяк поспішав до своєї корогви, щоб людей «на ноги підняти» і спорядити в дорогу. У кімнаті залишилися тільки король, канцлер, ксьондз та Тизенгауз зі Скшетуським.

– Наймилостивіший государю, – сказав ксьондз, – що ми хотіли довідатися від цього лицаря, те довідалися. Треба йому дати спокій – він ледь на ногах тримається. Дозвольте, я візьму його до себе на квартиру – там і переночує.

– Гаразд, отче, – відповів король, – справедливі ваші слова. І нехай Тизенгауз із ким-небудь його проведуть, самому йому, боюся, не дійти. Ідіть, ідіть, друже любий, ніхто тут більше за вас не заслуговує на відпочинок. І пам’ятайте, я ваш боржник. Скоріше про себе, ніж про вас забуду!

Тизенгауз підхопив Скшетуського під руку, і вони вийшли. У сінях їм зустрівся староста жечицький, який підтримав лицаря, що похитувався, з другого боку; попереду йшов ксьондз, а перед ним слуга з ліхтарем. Але даремно світив слуга: ніч була ясна, тиха й тепла. Великий місяць, наче золотий ковчег, плив над Топоровом. Із табірного майдану долинав гомін, скрип возів і голоси сурем, що грали побудку. Вдалині, перед костьолом, облитим місячним світлом, уже збиралися жовніри – кінні й піші. У селі іржали коні. До скрипу возів домішувався брязкіт ланцюгів і глухий гуркіт гармат – і гомін усе голоснішав.

– Уже виходять! – сказав ксьондз.

– До Збаража… на поміч… – прошепотів Скшетуський.

І невідомо, чи то від радості, чи то від тяжкої втоми, а скоріше від усього разом, ослабнув зовсім, так що Тизенгауз і староста жечицький майже тягли його на собі.

Тим часом по дорозі до будинку ксьондза вони потрапили в юрбу жовнірів, які збиралися перед костьолом. Це були корогви Сапєги і піхота Арцишевського. Ще не діставши наказу шикуватися, жовніри стояли безладно, в деяких місцях збиваючись у купки, загороджуючи шлях тим, що йшли.

– З дороги! З дороги! – вигукував ксьондз.

– Це кому там звільняти дорогу?

– Лицареві зі Збаража!

– Привіт йому! Привіт! – закричало безліч голосів.

Одні розступалися негайно, інші, навпаки, намагалися підійти ближче, бажаючи подивитися на героя. І дивилися зі здивуванням на виснаженого обшарпанця, на страшне лице, осяяне місячним світлом, і, вражені, шепотіли:

– Зі Збаража, зі Збаража…

Насилу довів ксьондз Скшетуського до будинку місцевого парафіяльного священика. Там він наказав одмити його від крові та грязюки й укласти в хазяйську постіль, а сам поспішив до війська, що виступало в похід.

Скшетуський був у напівнепритомності, але лихоманка не дозволяла йому заснути. Однак він не розумів уже, де перебуває та що з ним сталося. Чув тільки гомін, тупіт копит, скрип возів, важкі кроки піхотинців, крики жовнірів, голоси сурем – усе це зливалося в його вухах у невщухаючий гул… «Військо йде», – пробурмотів він про себе… Тим часом гул помалу почав оддалятися, слабшати, затихати, розсіюватися, поки нарешті тиша не охопила Топорів.

І марилося Скшетуському, що він разом зі своїм ложем летить у якусь прірву без дна…